Щербак В. О.
КОЗАЦЬКИЙ РЕЄСТР 1638 р. ЯК ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО
У статті аналізується козацький реєстр 1638 p.- одне з джерел історії України, що містить
відомості про структуру, особовий та етнічний склад Війська Запорозького напередодні Національновизвольної війни середини XVII cm.
Серед розмаїття документальних джерел з історії українського козацтва важливе місце належить
реєстрам. Лаконічні рядки списків містять різнобічну інформацію щодо епохи, в яку вони були
складені, та людей, причетних до почесної в середні віки військової служби. До середини XVII ст.
відомі козацькі реєстри 15 81 та 1649 р. Ці унікальні
історичні пам'ятки неодноразово аналізувалися істориками та мовознавцями [1]. На жаль, інші реєстри збереглися лише частково. Найповніші дані, які
стосуються насамперед козацької старшини, знаходимо у реєстрі Війська Запорозького 1638 р. Очевидно, саме через неповноту цей реєстр так і не
став об'єктом наукового дослідження.
Значення кожного історичного джерела розкривається в результаті з'ясування причини та умов
його виникнення. Розташування на території Київського воєводства більшості учасників Хотинської
війни 1621 р., в якій брало участь понад 40 тис. козаків, сприяло подальшому процесу покозачення
селян та міщан. Зростання чисельності козацтва
спостерігалося і в ході повстань під проводом гетьманів Марка Жмайла, Тараса Федоровича та Івана
Сулими.
Зважаючії на розгортання збройної боротьби
українського козацтва за розширення суспільних
прав і привілеїв, навесні 1638 р. варшавський вальний сейм прийняв постанову під назвою «Ординація Війська Запорозького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої» [2]. На «вічні
часи» знищувалися права козаків на обрання старшин, ведення козацького судочинства, заборонялося проживання у містах, крім прикордонних.
Однак сувора постанова не пригасила прагнення
козаків збільшити чисельність реєстрового війська і відстоювати «вольності стародавні» силою
зброї.
Незважаючи на урядові заходи, протягом квітня-лішня 1638 р. на Подніпров'ї тривало козацьке
повстання під проводом гетьманів Якова Острянина та Дмитра Гуні. Після героїчної оборони на
Старці частина козаків відійшла на Запорожжя, а
решта уклала угоду з урядовими комісарами про
припинення збройної боротьби і прийняття «Ординації». 9 вересня в Києві зібралася старшинська
рада, на якій коронний польний гетьман Микола
Потоцький розпорядився сформувати новий реєстр, що згодом мав бути затвердженим на черговому вальному сеймі Речі Посполитої. Робота зі
створення реєстру інтенсивно проводилась у кожному полку полковою та сотенною старшиною, а
потім списки передавалися старшому Війська Запорозького. 4 грудня 1638 р. в урочищі Маслів Став
відбулася остаточна комісія королівських комісарів
з козаками, яка й започаткувала реалізацію положень вального сейму.
Насамперед було впорядковане шеститисячне
реєстрове військо. Замість традиційної посади
старшого або ж поручника призначався королівський комісар шляхтич Петро Коморовський. Призначалися також військові осавули, полковники та
полкові осавули. Затвердженню підлягали нижчі
посадовці, обрані самими козаками: сотники та
отамани, а також рядовий склад реєстровців.
За тогочасною традицією один примірник реєстру мав перебувати в канцелярії коронного гетьмана Речі Посполитої у Варшаві, а другий - у резиденції старшого Війська Запорозького. Проте цілком очевидно, що буремні події середини XVII ст. в
Україні не сприяли збереженню даного документа.
Відповідно досить швидко його актуальність була
втрачена і для варшавських урядовців. Тому доводиться звертатися до інших джерел, в яких були
зафіксовані прізвища козаків, що ввійшли до реєстру 1638 р. Список козацької старшини майже
повністю зберігся у щоденнику ченця домініканського ордену Шимона Окольського, який у чині
військового капелана супроводжував коронне військо під час каральних експедицій на Подніпров'я в
1637-1638 pp. Згодом щоденник побачив світ у друкарні Замойської академії. Літопис бойових звитяг
отримав високу оцінку сучасників, а на могилі автора в Перемишлі були викарбувані слова сердечної любові від польського рицарства. Історична
цінність твору зумовила повернення до його перевидання через два століття Казимиром Туровським
у Кракові [3]. Скорочений варіант щоденника російською мовою був вміщений В. Антоновичем у
© Щербак В. О., 2002
16 НАУКОВІ ЗАПИСКИ. Том 20. Історичні науки. Ч. 2
другому випуску «Мемуаров, относящихся к
истории Южной Руси» [4].
Цінність щоденника Шимона Окольського полягає не лише в детальному викладі побаченого,
прикрашеного в дусі часу цитатами з античних авторів, різноманітними моральними сентенціями та
поетичними епітафіями, що свідчило про високий
рівень освіченості та літературний хист, а й наведенням автором документальних матеріалів. До
останніх належить і ухвала Маслоставської комісії,
яка затвердила козацький реєстр, що проіснував до
початку Національно-визвольної війни середини
XVII ст.
Аналіз реєстру дає змогу простежити еволюцію структури Війська Запорозького протягом
20-40-х років. Збільшення його чисельності до
6 тисяч згідно з Куруківською угодою 1625 р. поклало початок формуванню полків за територіальним принципом. Разом з тим в офіційних документах відсутні свідчення щодо їхніх назв, незважаючи
на участь реєстровців у козацьких повстаннях та
Смоленській війні 1632-1634 pp. Лише в акті
Маслоставської комісії вперше фігурують Білоцерківський, Канівський, Корсунський, Черкаський,
Чигиринський та Переяславський полки, кожен чисельністю до тисячі козаків. Полки чітко поділялися на сотні та десятки, які очолювали авторитетні
й заслужені козаки. Однак за реєстром неможливо
відтворити назви цих нижчих структурних підрозділів, якщо вони й існували. У реєстрі 1649 р. сотні
називалися за сотенними містами, наприклад Боровицька, Крилівська чи Смілянська у Чигиринському полку, або ж за прізвищами сотників - Гунина,
Климова, Андріїва в Канівському полку [5]. Цілком
можливо, що цей принцип застосовувався й раніше
у реєстровому війську. До речі, назви куренів на
Запорозькій Січі також встановлювалися за ім'ям,
прізвищем чи прізвиськом отамана або ж назвою
місцевості, звідки приходили козаки.
Другою особою у реєстрі мала б бути записана
людина, яка відповідала за матеріальну базу й
озброєння війська, тобто обозний [6]. Однак артилерія, що становила гордість Війська Запорозького,
за рішенням ради в Києві була відправлена у супроводі 20 козаків до Канева. Очевидно, контроль над
нею покладався на військового осавула. Таким чином реєстровцям було заборонено доступ до зброї,
що успішно використовувалася ними під час козацьких повстань.
За традицією, встановленою розпорядженням
коронного гетьмана Єжи Язловецького від 5 червня
1572 p., функції судді Війська Запорозького виконував старший реєстру [7]. Лише наприкінці
XVI ст. із збільшенням війська до тисячі козаків
з'являється посада судді. За Куруківською угодою
1625 р. оплата його праці прирівнювалася до полковницької й оцінювалась у 100 злотих щорічно [8].
Водночас утиски козацьких привілеїв згідно з «Ординацією» торкнулися й козацького судочинства,
яке уряд намагався взяти під контроль. Ймовірно,
що верховним суддею знову ставав старший реєстру, а саме королівський комісар Петро Коморовський.
Найскладніше питання виникає при тлумаченні
відсутності посади писаря, адже до кола його обов'язків входило не лише ведення канцелярії, а й
видача платні козакам. Ці функції навряд чи могли
виконувати військові розпорядники-осавули, а тим
паче полковники або ж сотники. Можна припустити, що згодом посади писаря, судді та обозного за
об'єктивних потреб були поновлені, хоча відомості
про верхівку реєстру до 1648 р. не збереглися. Брак
свідчень у рішенні Маслоставської комісії про наявність таких важливих посад важко пояснити і
недбалістю упорядників при виданні щоденника
Шимона Окольського.
Цінними у реєстрі є також відомості про плату
за службу керівному складу Війська Запорозького.
Вони свідчать про зростання видатків з королівської казни для підтримання «спокою» в Україні у
порівнянні з Куруківською угодою. Про розмір
платні призначеному урядовому комісару та полковникам у постанові Маслоставської комісії не
вказується. Водночас винагорода військових осавулів зросла зі 150 до 600 злотих, полкових осавулів
відповідно з 50 до 250 злотих. Сотникам призначалася річна платня у 200 злотих, а отаманам або ж
поручникам - 60 злотих [9].
Особовий склад реєстру свідчить про наявність
у ньому не лише козаків, які відзначилися на державній службі, а й тих, хто брав участь у повстанні
за права та привілеї зі зброєю в руках. Це чітко
простежується при порівнянні Боровицької угоди
(грудень 1637 р.) та Маслоставської комісії, різниця
в часі між якими незначна. Так, військовий осавул
Левко Буднівський зберіг свою посаду у Війську
Запорозькому, оскільки, на думку Шимона Окольського, під час повстання був «добрим прикладом
збереження вірності та підданства» [10]. Аналогічну характеристику домініканський чернець дав і
другому призначеному військовому осавулу Ілляшу Караїмовичу, який раніше обіймав посаду переяславського полковника. Канівський полковник
Андрій Лобода, білоцерківський Яцина Лютренко
та корсунський Максим Нестеренко були обрані
сотниками у відповідних полках. На такій же посаді в Чигиринському полку опинився й військовий
писар Богдан Хмельницький.
Згідно з «Ординацією» полковниками реєстрових призначалися шляхтичі. У реєстрі 1638 р. лише
корсунський - Кирило Чиж - українського походження, всі інші - Ян Гижицький, Станіслав Олдаковський, Амвросій Секержинський, Станіслав
Калевський, Ян Закревський - польського. Тобто
Щербак В. О. Козацький реєстр 1638 р. як історичне джерело 17
призначення свідчать про цілеспрямоване втручання уряду Речі Посполитої у внутрішні справи козацтва.
При формуванні нового уряду в кожному полку
було обрано по 10 сотників, проте у Переяславському, за щоденником Шимона Окольського, вказано лише дев'ять прізвищ. Ймовірно, що десяте
було втрачене при перевиданні твору. Тим часом
зіставлення джерел за 1638 рік дає змогу зробити
певні припущення. Під час козацької ради у Києві
9 вересня було складено «Інструкцію» Війська Запорозького до короля, яку доставило у Варшаву
посольство, очолюване Романом Половцем. Документ підписали полковники Левко Буднівський, Роман Пешта, Каленик Прокопович, Михайло Манойлович, Іван Боярин та Василь Сакун [11]. У четвертому пункті «Інструкції» Іван Боярин названий
канівським полковником, а про посади інших можна лише здогадуватися. Очевидно, існував принцип
заняття ними посад осавулів у відповідних полках
(виняток - Левко Буднівський): Черкаському -
Каленик Прокопович, Чигиринському - Роман
Пешта; сотників: Канівському - Іван Боярин, Корсунському - Михайло Манойлович. Зважаючи на
пониження в посаді у порівнянні з Боровицькою
угодою білоцерківського полковника Яцини Лютренка, можна припустити, що у вересні її тимчасово на час складання реєстру займав Левко Буднівський. Відповідно на Маслоставській комісії
4 грудня десятим сотником Переяславського полку
мав бути обраний Василь Сакун. До речі, у другому
пункті «Інструкції» вказувалося, що до особливого
розпорядження короля загін на Запорожжі повинен
складатися з 60 чоловік і до нього має входити по
10 козаків від кожного полку [12]. Очолив загін
Андрій Муха, який уже через три місяці числився
сотником Чигиринського полку.
Обрані при сотниках отаманами або ж поручниками козаки мали виконувати функції сотенних
осавулів, офіційну посаду яких було запроваджено
в ході Національно-визвольної війни 1648-1657 pp.
Прізвища трьох отаманів у Черкаському, Переяславському та Канівському полках не збереглися,
хоча є підстави вважати, що в першому виданні
щоденника Шимона Окольського вони мали бути.
Реєстр 1638 р. є важливим джерелом і для дослідження генеалогії козацьких родин до середини
XVII ст., адже на сьогодні про них відомо небагато,
окрім хіба що Хмельницьких, Судим та Федоровичів [13]. Так, київські зем'яни Мухи були представлені у реєстрі 1581р. козаком Власом [ 14], а під
час Маслоставської комісії Андрій Муха затверджується сотником Чигиринського полку. З київської родини Прокоповичів полковим осавулою був
призначений Каленик, ймовірно один з пращурів
ученого й просвітника першої половини XVIII ст.
Феофана Прокоповича. Вихідці з київського шляхетського роду Ворон або ж Вороничів Михайло та
Григорій були обрані сотниками Переяславського
полку. їх нащадки Федір та Мартин Ворони одержали від гетьмана Богдана Хмельницького (1656)
рангові маєтності, включаючи села Севастяновичі,
Буки, Вадковичі, Туровичі та Бурновичі Стародубського полку [15].
Шляхтич Віктор Мокієвський у 1618 р. брав
участь у поході польського війська, очолюваного
королевичем Владиславом, до Москви [16], а через
два десятиліття, можливо, його син Лесько був призначений осавулом, а Северин обраний сотником
Переяславського полку. Аналогічні посади в
Корсунському полку займали брати Нестеренки -
Іван та Максим. Очевидно, не випадково останній у
1653 р. був обраний корсунським полковником [17].
З другої половини XVI ст. збереглися свідчення
про козацький рід Івановичів. Жалуваною грамотою короля Сигізмунда II Августа від 4 жовтня
1571 р. «товаришу низових козаків» Омеляну Івановичу надавалася земля на р. Ворсклі за охорону
південного прикордоння Речі Посполитої [18]. Григорій Іванович фігурує у реєстрі Війська Запорозького 1581 р. [19], Левко у 1629 р. був обраний на
Запорожжі козацьким гетьманом [20], Сава у
1638 p.- сотником Черкаського полку. Спадкоємець
Барабаша Черкащанина, зафіксованого в козацькому реєстрі 1581 р. [21], Дмитро володів булавою
старшого Війська Запорозького у 1617 р. [22]. Богуш Барабаш у 1638 р. був обраний сотником Черкаського полку, а Іван у 1646 р. з Богданом Хмельницьким та Ілляшем Караїмовичем їздив до короля
Владислава IV на переговори щодо організації військової експедиції до Криму [23]. У квітні 1648 р.
Іван Барабаш загинув у сутичці з реєстровцями, які
перейшли на бік повстанського війська Богдана
Хмельницького. Михайло Барабаш записаний серед старшин Черкаського полку 1649 р. [24]. Кошовий отаман Яків Барабаш разом із полтавським
полковником Мартином Пушкарем у 1658 р. очолював боротьбу проти гетьмана Івана Виговського.
Спадкоємність козацьких родинних традицій
можна простежити і при зіставленні реєстру 1638
та 1649 pp., створеного за Зборівською угодою.
Більшість учасників боротьби за «козацькі вольності» 30-х років взяли участь у Національно-визвольній війні, хоча через 11 років лише окремі прізвища козацької еліти знову були зафіксовані в одній з найвизначніших пам'яток української історії.
Так, чигиринські сотники Богдан Хмельницький та
Федір Якубович досягай посад відповідно гетьмана Війська Запорозького та чигиринського полковника [25]. Корсунський отаман Яцько Голубицький
зайняв одну з високих посад однойменного полку,
очолюваного Лук'яном Мозирею [26]. Подібна еволюція відбулася і в Канівському полку_д_Глатом
18 НАУКОВІ ЗАПИСКИ. Том 20. Історичні науки. Ч. 2
Тичиною [27]. Цілком можливо, що саме сини або
ж брати сотників Савки Москаленка - Захарко і
Макар у Білоцерківському полку, Семена Василенка - Єрмашко і Михайло - у Чигиринському, Павла
Гайдученка - Захарко і Яцько - у Корсунському
[28] посіли старшинські посади у рядах повстанського війська. Велика ймовірність родинних зв'язків козацької старшини у згаданих реєстрах існує і
між чигиринським сотником Степаном Якимовичем та Жаданом Якимовичем, канівським отаманом Олексою Гришковичем та Семеном Гришковичем, переяславським сотником Василем Сакуном
та Іваном Сакуненком [29] і т. д.
Окремого дослідження потребує етнічний
склад козацької старшини Війська Запорозького
1638 р. Цілком закономірно, що при домінуванні
українців у ньому присутні також особи білоруського, польського та литовського походження. Цікаві результати міг би дати й лінгвістичний аналіз
пам'ятки. При цьому слід враховувати, що вживання особових іменувань навіть у тогочасних офіційних документах не набуло чіткого регламентування, відзначалося різноманітністю форм і нестабільністю їх використання.
Таким чином, незважаючи на наявність лише
прізвищ козацької старшини, реєстр 1638 р. є важливим джерелом для вивчення вітчизняної історії
першої половини XVII ст. Він містить цікаву інформацію про структуру, розмір платні, особовий та
етнічний склад Війська Запорозького, може бути
використаний для студіювання генеалогії козацьких родин в Україні.
Реєстр Війська Запорозького 1638 р.
С т а р ш и й реєстру-ПетроКоморовський.
В і й с ь к о в і о с а в у л и : Левко Буднівський,
Ілляш Караїмович.
Черкаський полк
П о л к о в н и к - Ян Гнжищький, о с а в у л -
Каленик Прокопович.
С о т н и к и : Григорій Себастянович, Сава Іванович, Мартин Грицькович, Онисько Заєць, Богуш
Барабаш, Прокіп Лазенко, Данило Городченя, Мусій Опара, Богдан Топига, Себастян Богуславський.
О т а м а н и п р и с о т н и к а х : Гаврило Ганус,
Андрій Лясота, Дмитро Трохимович, Ярош Золотоновський, Мисько Петрович, Гринеч Шухад, Семен Пулвіка, Оліфер Дзьоболда, Іван Лобаченко.
КОЗАЦЬКИЙ РЕЄСТР 1638 р. ЯК ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО
У статті аналізується козацький реєстр 1638 p.- одне з джерел історії України, що містить
відомості про структуру, особовий та етнічний склад Війська Запорозького напередодні Національновизвольної війни середини XVII cm.
Серед розмаїття документальних джерел з історії українського козацтва важливе місце належить
реєстрам. Лаконічні рядки списків містять різнобічну інформацію щодо епохи, в яку вони були
складені, та людей, причетних до почесної в середні віки військової служби. До середини XVII ст.
відомі козацькі реєстри 15 81 та 1649 р. Ці унікальні
історичні пам'ятки неодноразово аналізувалися істориками та мовознавцями [1]. На жаль, інші реєстри збереглися лише частково. Найповніші дані, які
стосуються насамперед козацької старшини, знаходимо у реєстрі Війська Запорозького 1638 р. Очевидно, саме через неповноту цей реєстр так і не
став об'єктом наукового дослідження.
Значення кожного історичного джерела розкривається в результаті з'ясування причини та умов
його виникнення. Розташування на території Київського воєводства більшості учасників Хотинської
війни 1621 р., в якій брало участь понад 40 тис. козаків, сприяло подальшому процесу покозачення
селян та міщан. Зростання чисельності козацтва
спостерігалося і в ході повстань під проводом гетьманів Марка Жмайла, Тараса Федоровича та Івана
Сулими.
Зважаючії на розгортання збройної боротьби
українського козацтва за розширення суспільних
прав і привілеїв, навесні 1638 р. варшавський вальний сейм прийняв постанову під назвою «Ординація Війська Запорозького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої» [2]. На «вічні
часи» знищувалися права козаків на обрання старшин, ведення козацького судочинства, заборонялося проживання у містах, крім прикордонних.
Однак сувора постанова не пригасила прагнення
козаків збільшити чисельність реєстрового війська і відстоювати «вольності стародавні» силою
зброї.
Незважаючи на урядові заходи, протягом квітня-лішня 1638 р. на Подніпров'ї тривало козацьке
повстання під проводом гетьманів Якова Острянина та Дмитра Гуні. Після героїчної оборони на
Старці частина козаків відійшла на Запорожжя, а
решта уклала угоду з урядовими комісарами про
припинення збройної боротьби і прийняття «Ординації». 9 вересня в Києві зібралася старшинська
рада, на якій коронний польний гетьман Микола
Потоцький розпорядився сформувати новий реєстр, що згодом мав бути затвердженим на черговому вальному сеймі Речі Посполитої. Робота зі
створення реєстру інтенсивно проводилась у кожному полку полковою та сотенною старшиною, а
потім списки передавалися старшому Війська Запорозького. 4 грудня 1638 р. в урочищі Маслів Став
відбулася остаточна комісія королівських комісарів
з козаками, яка й започаткувала реалізацію положень вального сейму.
Насамперед було впорядковане шеститисячне
реєстрове військо. Замість традиційної посади
старшого або ж поручника призначався королівський комісар шляхтич Петро Коморовський. Призначалися також військові осавули, полковники та
полкові осавули. Затвердженню підлягали нижчі
посадовці, обрані самими козаками: сотники та
отамани, а також рядовий склад реєстровців.
За тогочасною традицією один примірник реєстру мав перебувати в канцелярії коронного гетьмана Речі Посполитої у Варшаві, а другий - у резиденції старшого Війська Запорозького. Проте цілком очевидно, що буремні події середини XVII ст. в
Україні не сприяли збереженню даного документа.
Відповідно досить швидко його актуальність була
втрачена і для варшавських урядовців. Тому доводиться звертатися до інших джерел, в яких були
зафіксовані прізвища козаків, що ввійшли до реєстру 1638 р. Список козацької старшини майже
повністю зберігся у щоденнику ченця домініканського ордену Шимона Окольського, який у чині
військового капелана супроводжував коронне військо під час каральних експедицій на Подніпров'я в
1637-1638 pp. Згодом щоденник побачив світ у друкарні Замойської академії. Літопис бойових звитяг
отримав високу оцінку сучасників, а на могилі автора в Перемишлі були викарбувані слова сердечної любові від польського рицарства. Історична
цінність твору зумовила повернення до його перевидання через два століття Казимиром Туровським
у Кракові [3]. Скорочений варіант щоденника російською мовою був вміщений В. Антоновичем у
© Щербак В. О., 2002
16 НАУКОВІ ЗАПИСКИ. Том 20. Історичні науки. Ч. 2
другому випуску «Мемуаров, относящихся к
истории Южной Руси» [4].
Цінність щоденника Шимона Окольського полягає не лише в детальному викладі побаченого,
прикрашеного в дусі часу цитатами з античних авторів, різноманітними моральними сентенціями та
поетичними епітафіями, що свідчило про високий
рівень освіченості та літературний хист, а й наведенням автором документальних матеріалів. До
останніх належить і ухвала Маслоставської комісії,
яка затвердила козацький реєстр, що проіснував до
початку Національно-визвольної війни середини
XVII ст.
Аналіз реєстру дає змогу простежити еволюцію структури Війська Запорозького протягом
20-40-х років. Збільшення його чисельності до
6 тисяч згідно з Куруківською угодою 1625 р. поклало початок формуванню полків за територіальним принципом. Разом з тим в офіційних документах відсутні свідчення щодо їхніх назв, незважаючи
на участь реєстровців у козацьких повстаннях та
Смоленській війні 1632-1634 pp. Лише в акті
Маслоставської комісії вперше фігурують Білоцерківський, Канівський, Корсунський, Черкаський,
Чигиринський та Переяславський полки, кожен чисельністю до тисячі козаків. Полки чітко поділялися на сотні та десятки, які очолювали авторитетні
й заслужені козаки. Однак за реєстром неможливо
відтворити назви цих нижчих структурних підрозділів, якщо вони й існували. У реєстрі 1649 р. сотні
називалися за сотенними містами, наприклад Боровицька, Крилівська чи Смілянська у Чигиринському полку, або ж за прізвищами сотників - Гунина,
Климова, Андріїва в Канівському полку [5]. Цілком
можливо, що цей принцип застосовувався й раніше
у реєстровому війську. До речі, назви куренів на
Запорозькій Січі також встановлювалися за ім'ям,
прізвищем чи прізвиськом отамана або ж назвою
місцевості, звідки приходили козаки.
Другою особою у реєстрі мала б бути записана
людина, яка відповідала за матеріальну базу й
озброєння війська, тобто обозний [6]. Однак артилерія, що становила гордість Війська Запорозького,
за рішенням ради в Києві була відправлена у супроводі 20 козаків до Канева. Очевидно, контроль над
нею покладався на військового осавула. Таким чином реєстровцям було заборонено доступ до зброї,
що успішно використовувалася ними під час козацьких повстань.
За традицією, встановленою розпорядженням
коронного гетьмана Єжи Язловецького від 5 червня
1572 p., функції судді Війська Запорозького виконував старший реєстру [7]. Лише наприкінці
XVI ст. із збільшенням війська до тисячі козаків
з'являється посада судді. За Куруківською угодою
1625 р. оплата його праці прирівнювалася до полковницької й оцінювалась у 100 злотих щорічно [8].
Водночас утиски козацьких привілеїв згідно з «Ординацією» торкнулися й козацького судочинства,
яке уряд намагався взяти під контроль. Ймовірно,
що верховним суддею знову ставав старший реєстру, а саме королівський комісар Петро Коморовський.
Найскладніше питання виникає при тлумаченні
відсутності посади писаря, адже до кола його обов'язків входило не лише ведення канцелярії, а й
видача платні козакам. Ці функції навряд чи могли
виконувати військові розпорядники-осавули, а тим
паче полковники або ж сотники. Можна припустити, що згодом посади писаря, судді та обозного за
об'єктивних потреб були поновлені, хоча відомості
про верхівку реєстру до 1648 р. не збереглися. Брак
свідчень у рішенні Маслоставської комісії про наявність таких важливих посад важко пояснити і
недбалістю упорядників при виданні щоденника
Шимона Окольського.
Цінними у реєстрі є також відомості про плату
за службу керівному складу Війська Запорозького.
Вони свідчать про зростання видатків з королівської казни для підтримання «спокою» в Україні у
порівнянні з Куруківською угодою. Про розмір
платні призначеному урядовому комісару та полковникам у постанові Маслоставської комісії не
вказується. Водночас винагорода військових осавулів зросла зі 150 до 600 злотих, полкових осавулів
відповідно з 50 до 250 злотих. Сотникам призначалася річна платня у 200 злотих, а отаманам або ж
поручникам - 60 злотих [9].
Особовий склад реєстру свідчить про наявність
у ньому не лише козаків, які відзначилися на державній службі, а й тих, хто брав участь у повстанні
за права та привілеї зі зброєю в руках. Це чітко
простежується при порівнянні Боровицької угоди
(грудень 1637 р.) та Маслоставської комісії, різниця
в часі між якими незначна. Так, військовий осавул
Левко Буднівський зберіг свою посаду у Війську
Запорозькому, оскільки, на думку Шимона Окольського, під час повстання був «добрим прикладом
збереження вірності та підданства» [10]. Аналогічну характеристику домініканський чернець дав і
другому призначеному військовому осавулу Ілляшу Караїмовичу, який раніше обіймав посаду переяславського полковника. Канівський полковник
Андрій Лобода, білоцерківський Яцина Лютренко
та корсунський Максим Нестеренко були обрані
сотниками у відповідних полках. На такій же посаді в Чигиринському полку опинився й військовий
писар Богдан Хмельницький.
Згідно з «Ординацією» полковниками реєстрових призначалися шляхтичі. У реєстрі 1638 р. лише
корсунський - Кирило Чиж - українського походження, всі інші - Ян Гижицький, Станіслав Олдаковський, Амвросій Секержинський, Станіслав
Калевський, Ян Закревський - польського. Тобто
Щербак В. О. Козацький реєстр 1638 р. як історичне джерело 17
призначення свідчать про цілеспрямоване втручання уряду Речі Посполитої у внутрішні справи козацтва.
При формуванні нового уряду в кожному полку
було обрано по 10 сотників, проте у Переяславському, за щоденником Шимона Окольського, вказано лише дев'ять прізвищ. Ймовірно, що десяте
було втрачене при перевиданні твору. Тим часом
зіставлення джерел за 1638 рік дає змогу зробити
певні припущення. Під час козацької ради у Києві
9 вересня було складено «Інструкцію» Війська Запорозького до короля, яку доставило у Варшаву
посольство, очолюване Романом Половцем. Документ підписали полковники Левко Буднівський, Роман Пешта, Каленик Прокопович, Михайло Манойлович, Іван Боярин та Василь Сакун [11]. У четвертому пункті «Інструкції» Іван Боярин названий
канівським полковником, а про посади інших можна лише здогадуватися. Очевидно, існував принцип
заняття ними посад осавулів у відповідних полках
(виняток - Левко Буднівський): Черкаському -
Каленик Прокопович, Чигиринському - Роман
Пешта; сотників: Канівському - Іван Боярин, Корсунському - Михайло Манойлович. Зважаючи на
пониження в посаді у порівнянні з Боровицькою
угодою білоцерківського полковника Яцини Лютренка, можна припустити, що у вересні її тимчасово на час складання реєстру займав Левко Буднівський. Відповідно на Маслоставській комісії
4 грудня десятим сотником Переяславського полку
мав бути обраний Василь Сакун. До речі, у другому
пункті «Інструкції» вказувалося, що до особливого
розпорядження короля загін на Запорожжі повинен
складатися з 60 чоловік і до нього має входити по
10 козаків від кожного полку [12]. Очолив загін
Андрій Муха, який уже через три місяці числився
сотником Чигиринського полку.
Обрані при сотниках отаманами або ж поручниками козаки мали виконувати функції сотенних
осавулів, офіційну посаду яких було запроваджено
в ході Національно-визвольної війни 1648-1657 pp.
Прізвища трьох отаманів у Черкаському, Переяславському та Канівському полках не збереглися,
хоча є підстави вважати, що в першому виданні
щоденника Шимона Окольського вони мали бути.
Реєстр 1638 р. є важливим джерелом і для дослідження генеалогії козацьких родин до середини
XVII ст., адже на сьогодні про них відомо небагато,
окрім хіба що Хмельницьких, Судим та Федоровичів [13]. Так, київські зем'яни Мухи були представлені у реєстрі 1581р. козаком Власом [ 14], а під
час Маслоставської комісії Андрій Муха затверджується сотником Чигиринського полку. З київської родини Прокоповичів полковим осавулою був
призначений Каленик, ймовірно один з пращурів
ученого й просвітника першої половини XVIII ст.
Феофана Прокоповича. Вихідці з київського шляхетського роду Ворон або ж Вороничів Михайло та
Григорій були обрані сотниками Переяславського
полку. їх нащадки Федір та Мартин Ворони одержали від гетьмана Богдана Хмельницького (1656)
рангові маєтності, включаючи села Севастяновичі,
Буки, Вадковичі, Туровичі та Бурновичі Стародубського полку [15].
Шляхтич Віктор Мокієвський у 1618 р. брав
участь у поході польського війська, очолюваного
королевичем Владиславом, до Москви [16], а через
два десятиліття, можливо, його син Лесько був призначений осавулом, а Северин обраний сотником
Переяславського полку. Аналогічні посади в
Корсунському полку займали брати Нестеренки -
Іван та Максим. Очевидно, не випадково останній у
1653 р. був обраний корсунським полковником [17].
З другої половини XVI ст. збереглися свідчення
про козацький рід Івановичів. Жалуваною грамотою короля Сигізмунда II Августа від 4 жовтня
1571 р. «товаришу низових козаків» Омеляну Івановичу надавалася земля на р. Ворсклі за охорону
південного прикордоння Речі Посполитої [18]. Григорій Іванович фігурує у реєстрі Війська Запорозького 1581 р. [19], Левко у 1629 р. був обраний на
Запорожжі козацьким гетьманом [20], Сава у
1638 p.- сотником Черкаського полку. Спадкоємець
Барабаша Черкащанина, зафіксованого в козацькому реєстрі 1581 р. [21], Дмитро володів булавою
старшого Війська Запорозького у 1617 р. [22]. Богуш Барабаш у 1638 р. був обраний сотником Черкаського полку, а Іван у 1646 р. з Богданом Хмельницьким та Ілляшем Караїмовичем їздив до короля
Владислава IV на переговори щодо організації військової експедиції до Криму [23]. У квітні 1648 р.
Іван Барабаш загинув у сутичці з реєстровцями, які
перейшли на бік повстанського війська Богдана
Хмельницького. Михайло Барабаш записаний серед старшин Черкаського полку 1649 р. [24]. Кошовий отаман Яків Барабаш разом із полтавським
полковником Мартином Пушкарем у 1658 р. очолював боротьбу проти гетьмана Івана Виговського.
Спадкоємність козацьких родинних традицій
можна простежити і при зіставленні реєстру 1638
та 1649 pp., створеного за Зборівською угодою.
Більшість учасників боротьби за «козацькі вольності» 30-х років взяли участь у Національно-визвольній війні, хоча через 11 років лише окремі прізвища козацької еліти знову були зафіксовані в одній з найвизначніших пам'яток української історії.
Так, чигиринські сотники Богдан Хмельницький та
Федір Якубович досягай посад відповідно гетьмана Війська Запорозького та чигиринського полковника [25]. Корсунський отаман Яцько Голубицький
зайняв одну з високих посад однойменного полку,
очолюваного Лук'яном Мозирею [26]. Подібна еволюція відбулася і в Канівському полку_д_Глатом
18 НАУКОВІ ЗАПИСКИ. Том 20. Історичні науки. Ч. 2
Тичиною [27]. Цілком можливо, що саме сини або
ж брати сотників Савки Москаленка - Захарко і
Макар у Білоцерківському полку, Семена Василенка - Єрмашко і Михайло - у Чигиринському, Павла
Гайдученка - Захарко і Яцько - у Корсунському
[28] посіли старшинські посади у рядах повстанського війська. Велика ймовірність родинних зв'язків козацької старшини у згаданих реєстрах існує і
між чигиринським сотником Степаном Якимовичем та Жаданом Якимовичем, канівським отаманом Олексою Гришковичем та Семеном Гришковичем, переяславським сотником Василем Сакуном
та Іваном Сакуненком [29] і т. д.
Окремого дослідження потребує етнічний
склад козацької старшини Війська Запорозького
1638 р. Цілком закономірно, що при домінуванні
українців у ньому присутні також особи білоруського, польського та литовського походження. Цікаві результати міг би дати й лінгвістичний аналіз
пам'ятки. При цьому слід враховувати, що вживання особових іменувань навіть у тогочасних офіційних документах не набуло чіткого регламентування, відзначалося різноманітністю форм і нестабільністю їх використання.
Таким чином, незважаючи на наявність лише
прізвищ козацької старшини, реєстр 1638 р. є важливим джерелом для вивчення вітчизняної історії
першої половини XVII ст. Він містить цікаву інформацію про структуру, розмір платні, особовий та
етнічний склад Війська Запорозького, може бути
використаний для студіювання генеалогії козацьких родин в Україні.
Реєстр Війська Запорозького 1638 р.
С т а р ш и й реєстру-ПетроКоморовський.
В і й с ь к о в і о с а в у л и : Левко Буднівський,
Ілляш Караїмович.
Черкаський полк
П о л к о в н и к - Ян Гнжищький, о с а в у л -
Каленик Прокопович.
С о т н и к и : Григорій Себастянович, Сава Іванович, Мартин Грицькович, Онисько Заєць, Богуш
Барабаш, Прокіп Лазенко, Данило Городченя, Мусій Опара, Богдан Топига, Себастян Богуславський.
О т а м а н и п р и с о т н и к а х : Гаврило Ганус,
Андрій Лясота, Дмитро Трохимович, Ярош Золотоновський, Мисько Петрович, Гринеч Шухад, Семен Пулвіка, Оліфер Дзьоболда, Іван Лобаченко.