Сторінки

понеділок, 8 квітня 2013 р.

Українські голодомори як продовження етнічної війни 1917–1921 років



Анатолій КІНДРАТЕНКО,
доктор фізико-математичних наук, професор Харківського національного університету ім. В. Каразіна
На основі документів більшовиків, повідомлень і свідчень тогочасних авторів, аналізу етнічного складу та класового походження правлячої кліки, кількості жертв різних сторін і їхнього соціально­го стану, зрештою, аналізу переписів населення, я дійшов несподіваних і навіть приголомшливих висновків:
1.  Війна 1917-1921 рр. в Московсько-більшо­вицькій імперії була не громадянською, а етніч­ною, у якій релігійна юдейська меншина, яка внаслідок жовтневого перевороту 1917 р. захопи­ла владу, намагалася винищити якнайбільшу кількість корінних народів, зруйнувати їхнє гос­подарство та віковий уклад життя.
2.  Від 1918 до 1920 року, тобто за три роки етніч­ної війни, у Русі-Україні було знищено від 8 до 9 млн українців.
3.  Голодомори 1921-1923 рр. та 1932-1933 рр. були продовженням етнічної війни в особливій формі масового народовбивства українців — голо­дом.
4.  Жидо-більшовицька правляча кліка планува­ла повне винищення українців як етносу в 30-х, найпізніше — 40-х роках минулого століття.
Насамперед визначимось із термінологією, ос­кільки підміною та невизначеністю понять найчастіше зумисне користуються різноманітні шах­раї, хоча дехто робить це несвідомо, за інерцією, внаслідок своєї необізнаності. Так, наприклад, придбаного за безцінь заводу чи іншого підпри­ємства називають приватизацією, хоча по суті це привселюдна крадіжка серед білого дня. Відповід­но, повернення нахабно вкраденого не є реприва­тизацією, а торжеством справедливості, за умови, звичайно, що «злодії сидітимуть у тюрмах».

З'ясуємо такі поняття: єврей, жид, юдей, семіт, антисеміт, громадянська війна, етнічна війна.
Євреї, або гебреї — одне із семітських племен, яке дуже давно кочувало в Палестині і згадано у Біблії. Вже II ст. після Р. Х. воно розсіялося між іншими народами і поступово зникло.
Жиди. Слово походить від слова юдей й означає тих, хто сповідує юдаїзм або вихований на його традиціях. За дослідженнями сумлінних жидів­ських дослідників, наприклад, Артура Кестлера [1], 80-85% сучасних жидів у світі, зокрема всі, які живуть у Східній Європі, є юдизованими хоза­рами. Отже, історичною батьківщиною сучасних юдеїв є не Палестина, а степи між Північним Кав­казом, нижніми течіями Волги та Дону.
Юдаїзм — особливий вид віросповідання. Осо­ба, яка його приймає, зобов'язана забути своє на­ціональне коріння, походження, звичаї, традиції тощо й стати космополітом. Ця обставина збиває з пантелику більшість дослідників юдаїзму, і на ній спекулюють юдейські політичні шахраї. Ві­росповідання вони підмінюють національністю. Але від того, що негр, німець чи китаєць приймає юдаїзм, він не стає семітом, отже, не може бути і євреєм. Зважаючи на те, що цінності юдаїзму пря­мо протилежні духовним цінностям народів, се­ред яких вони живуть, психічно здорові представ­ники корінних народів до юдаїзму не навертають­ся, а юдеям важко виживати в країнах із високою національною самосвідомістю. Тому вони намага­ються зневажити та зруйнувати національні цін­ності, віру, мораль і звичаї («націоналізм») корін­ного народу, неявно, «з чорного ходу» нав'язати йому цінності юдаїзму, що призводить до жидоне-нависті.
Як юдаїзм, так і християнство виникли в сере­довищі євреїв-семітів і поширилися серед різних народів по всьому світу, але від того ані христия­ни, ані юдеї не стали семітами, а тим більше — єв­реями. Заяви юдейських ідеологів про винятко­вість жидів чи про особливе ставлення до них Бо­га, чи про привласнення чужого майна та етнічно­го імені є нахабством і расизмом, які в здорових суспільствах заслужено отримують належну від­січ. Знову підмінюючи поняття, жиди називають це антисемітизмом.
Семіти — це переважно араби.
Анти — префікс грецького походження, який додається до слів на означення протилежності, протидії, ворожості тощо. Отже, антисемітизм по­винен означати ворожість, неприхильне ставлен­ня до арабів. Останні нічого поганого нам не зро­били, тому ніякого антисемітизму в нас немає.
Детальніше про все це читач може дізнатися з праці Б. Богослова [2]. Зупинимося на поняттях громадянська війна й етнічна війна.
Етнічний склад правлячої кліки Московії в 1917-1921 роках. На запитання, хто організував голодомор в Русі-Україні 1921-23 рр., найчастіше почуємо таку відповідь: комуністи. Звичайно, ор­ганізатори штучного голодомору були комуніста­ми, але комуністами було багато також і тих, хто цей геноцид не чинив. Слід відокремлювати зерно від полови, вбивць від жертв, а організаторів і за­мовників злочину від його виконавців.
Ленін говорив, що «Московія завойована біль­шовиками». Він не сказав, що «більшовики пере­могли», «більшовики прийшли до влади» чи на­віть «захопили владу», а говорив «завойована». Біснуватий не був таким простаком, що не розу­мів різниці між цими висловлюваннями. Але за­воювати країну може лише зовнішня щодо неї си­ла, інший народ, ворог. Хто ж був цим ворогом? Якщо сказати «більшовики, комуністи», то це ні­чого не сказати. Адже серед більшовиків і кому­ністів були й москвини. Не можуть же москвини завоювати Московію, як і будь-який народ не мо­же завоювати свою власну країну. Керівне ядро й організаційний каркас більшовицької партії ста­новили хозари, до нього, як листя до гілок, ліпи­лися представники інших народів. Жиди ж забез­печували ідеологічні підмурки більшовизму. Во­ни й завоювали Московію.
Противниками т. зв. російської революції вис­тупали, насамперед, москвини в арміях Колчака, Денікіна, Врангеля, у багаточисленних, але пога­но організованих, селянських повстаннях. Отже, з одного боку — керований жидами різний міжна­родний набрід і волоцюги-москалі, з іншого — москвини, які захищали свою Вітчизну від навали окупантів і своїх кривдників. Чому ж цю «рево­люцію» називають «російською»? Якщо тому що вона відбувалася на теренах Московії, то хоч це й правильно, але ще більше це є підміною понять, тобто шахрайством. Бо якщо революція «росій­ська», то робили її москвини («росіяни»). Нас­правді це була не революція, а жидівський рух за захоплення влади у здеморалізованій (значною мірою інтелігентами-москвинами) Московії.
Назву кілька найвизначніших хозарів, кермани­чів «російської революції»: Ленін (Ульянов-Бланк) (батько калмик, мати жидівка), Троцький (Бронштейн),Свердлов (Шварцбаум), Зінов'єв (Апфельбаум), Каменєв (Розенфельд), Ларін (Лур'є), Радек (Собельсон), Урицький (Радо-мисльський), Володарський (Коган-Гольдштейн), Смідовіч, Стєклов (Нахамкес), Крестинський, Ганецький (Фюрстенберг), Сокольніков (Брілліант), Гусєв (Драбкін), Кржижановський (Розенберг), Пятаков [3; 4].
Багато названих тут прізвищ читачеві зовсім не­відомі (краще б їх взагалі ніколи не знати), але це не означає, що в жидівсько-більшовицькому пере­вороті та періоді встановлення їхньої влади вони виконували другорядні ролі. Майже всі вони змі­нили свої прізвища на московські, а Бронштейн Лев Давидович — навіть на українське, — щоб об­дурити москалів, щоб незвичними прізвищами не дратувати тих придурків, які їм повірили й пішли за ними грабувати та вирізати свій народ, знищу­вати свою державу.
Прошу читача назвати хоча б удвічі меншу кіль­кість москалів-більшовиків, які мали б таку ж си­лу, авторитет і владу, як названі вище особи... Не назвете, не силкуйтесь і не шукайте в довідниках. Бо таких не було.
Загальновідомо, хоча про це в підручниках істо­рії скромно замовчується (цікаво, а чому?), що з 556 осіб, які обіймали найвищі посади в компар­тії, армії, комісаріатах, репресивних органах по­над 450, тобто близько 80 відсотків, були хозара­ми, більшість яких змінили свої прізвища на «общепонятниє»; вони ж і завоювали Московію.
До перерахованих вище жидів треба додати та­кож чималу кількість наброду від інших народів, які відіграли значну роль у встановленні хозар­сько-більшовицької влади, і про яких ми думаємо, що вони, мабуть, не жиди або, принаймні, не чис­токровні жиди: Сталін-Джугашвілі (грузинською мовою джуга означає жид, швілі — син), Дзержинський, Менжинський, Косіор, Уншліхт, Рудзутак, Лаціс, Петерс, Гр. Петровський, Цюрупа (два останніх — це вже від нашого роду) та нечис­ленна кількість інших. Ус і ці волоцюги під керівництвом хозарів робили «російську революцію». Це було б смішно, якби не було трагічно.
Упродовж багатьох століть жиди чинили нечувані насильства над українцями. У цьому винні ми самі, бо дозволили сісти собі на шию цим упи­рям. Інколи, дуже рідко, наш добрий і лагідний народ не витримував і вибухав протестами-повстаннями, під час яких, зрозуміло, гинуло дуже мало жидів. Але жиди ніколи не звинувачують і не картають себе за злочини, що чинять нам чи ін­шим народам. Після прочуханок принишкують і затаюються, вичікуючи слушної нагоди, щоб пом-ститися. Помста у них називається «господнім добрим часом».
Для жидівського світогляду (юдаїзму) найха­рактернішою рисою є ненависть до всіх нежидів і жадоба помсти. Соломон Лур'є у виданій у Пет­рограді 1922 р. книзі «Антисемитизм в древнем мире» [5, с. 291–358] погоджується з Ед. Месером: «Ввиду своего бессилия в ближайшее время, евреи охотно хоть в фантазии погружаются в меч­ты об истреблении язычников (тобто, усіх нежидів. — А. К.)/.../ Для еврейского национального духа жажда мести не менее характерна, чем про­являющееся в других писаниях универсалистическое мировоззрение» [5, с. 316]. Що ж заважало жидам здійснити цю жадобу помсти? Виявляєть­ся... «им всегда противостояли “хозяева страны”, государственные организмы с выработанной во­енной, административной и полицейской систе­мой, в которую они входили как иностранцы». За­хопивши владу в Московській імперії та устано­вивши тотальну диктатуру, цих «иностранцев» уже не стримували «хозяева страны» та державні структури, і мрію вони зробили дійсністю. Особ­ливу лють викликали у них селяни як носії нена­висної їм європейсько-християнської культури, та сільський труд, до якого вони не придатні. Масові погроми українців під час жидо-більшовицької ін­тервенції в Україну 1918–1921 рр., голодомори 1921–23 рр., 1932–33 рр., 1946–47 рр., масові вбивства та виселення українців в 1929–1941 рр. — все це було вчинено для здійснення клятви над «гайдамаками», складеної на престол Єгови, жидівським «господнім добрим часом». Це була справа рук не лише жидів у СССР, але всього сві­тового жидівства, про що говорять як наведені у цьому нарисі факти, так і ще більша кількість не наведених, але добре відомих.
Для здійснення людиноненависницьких планів масового народовбивства корінного населення правлячий народ відразу після захоплення влади створив політичні та репресивні структури, неба­чені до того в жодній країні, з найжорстокішим режимом. Наймасовішим органом була так звана більшовицька партія. Насправді це була не партія в загальноприйнятому, загальнолюдському розу­мінні цього слова, а напіввійськова терористична організація для втілення в життя потаємних пла­нів юдаїзму, проголошених задовго до створення більшовицької партії в Старому заповіті Біблії, Талмуді, промові рабина Райхгорна, Протоколах старшин Сіону, можливо, й в інших сіоністських «творах».
Найвищим органом було Політбюро. Це була вершина партійного айсберга. Розглянувши її склад, можна судити про діяльність і масштаб са­мого айсберга, адже ухвали Політбюро були обов'язковими для виконання всіма партійними структурами. Як постійний орган Політбюро по­чало діяти з березня 1919 р., після VIII з'їзду ком­партії. Воно розв'язувало найважливіші політич­ні, внутрішньопартійні та господарчі питання.
Перший штучний голодомор в Русі-Україні було зорганізовано в 1921–1923 роках. Отже, від­повідальність за етнічну війну та ці злочини несуть ті, хто був при владі в Московській більшо­вицькій імперії у цей час. А хто саме — свідчить склад Політбюро:
1919  р.: В. Ленін (Ульянов-Бланк) — голова Совєта Народних Комісарів; Лев Троцький (Брон­штейн) — нарком військових і морських справ, го­лова РВС (Реввоєнсовєта); Микола Крестинський — нарком фінансів; Лев Каменєв (Розенфельд) — голова Московського Совєта; Йосип Сталін (Джугашвілі, повне і справжнє ім'я — Йо­сип Давид Віссаріонович Джугашвілі-Кохба) — нарком у справах національностей та нарком Дер­жавного контролю (з 1920 — РСІ, тобто робітни­чо-селянської інспекції).
Кандидати в члени Політбюро:
Григорій Зінов'єв (Гершко Апфельбаум) — го­лова Петроградського Совєта і голова Виконкому Комінтерну;
Михайло Калінін — голова ВЦИК (Всеросій­ського Центрального Виконавчого Комітету);
Ніколай Бухарін — редактор газети «Правда».
Цікаво, що з п'яти членів і трьох кандидатів у члени Політбюро всі мали пристойні московські прізвища. Але справжніх москвинів там було ли­ше два — Бухарін і Калінін, решта — чистокровні (Троцький, Каменєв, Крестинський, Зінов'єв) або приховані (Ленін, Сталін) жиди. Якщо ж взяти до уваги, що кандидати в члени Політбюро не мали права вирішального голосу, а лише дорадчого, то в найвищому керівному органі Московії у той час не було жодного москвина. Що стосується Калініна, то він не мав ніякого реального впливу на справи ні тоді, ні пізніше, був підставною особою, і потра­пив туди зовсім випадково — не було б Калініна — був би Рябінін або який-небудь інший Іванов: жи­дам потрібна була така особа московського поход­ження, яка, не втручаючись серйозно у справи, своїм ім'ям прикривала б жидівські злочини, під­писувала винесені жидами рішення та ухвали. Та­кими же підставними нікчемою спочатку в Мос­кві, а потім в Україні був Г. Петровський.
Серед найвпливовіших людей того часу, після захоплення хозарами влади у Московії, крім наз­ваних, безсумнівно, треба назвати Якова Свер­длова (Шварцбаума). Від часу взяття влади біль­шовиками й до своєї смерті у березні 1919 р. він був другою за впливом особою після Леніна.
1920  р. склад Політбюро не змінився.
1921    р. із членів Політбюро було виведено Крестинського, а замість нього введено Зінов'єва. Кандидатом у члени Політбюро було призначено В'ячеслава Молотова (Скрябіна), тоді секретаря компартії України.
У 1922 та 1923 р. до Політбюро були введені два москвини: Олексій Риков (один із заступників Леніна у Совєті Народних Комісарів) і Михайло Томський (голова створених совєцьких профспі­лок).
Жидів, напевно, непокоїла та цілком ненор­мальна ситуація, що в найвищому керівному ор­гані у Московській за назвою державі москвини були відсутні. Треба було створювати хоч якусь видимість московської влади, тому вони й нава­жились увести до складу Політбюро маловпливо­вих Рикова й Томського, які реальної влади не ма­ли. До речі, з п'яти етнічних москвинів, які були в Політбюро до 1923 р., у чотирьох із них (Бухарін, Молотов, Калінін, Риков) дружини були жидівки. Таких жиди певною мірою вважають своїми. Воно й не дивно. На роботі такий чоловік перебуває в оточенні своїх жидівських колег, а вдома — в колі дружини-юдейки, її родичів і вихованих на заса­дах юдаїзму своїх дітей. Тут не те що забудеш, якого ти роду-племені, а й з глузду з'їхати можеш. Не виключено, що і в Томського дружиною була жидівка.
У 1923 р. кандидатом у члени Політбюро було висунуто латиша Яна Рудзутака.
Окрім Політбюро, реальну силу і владу того ча­су мала керована Л. Троцьким армія та ЧК чи ВЧК, створена ще в грудні 1917 р., майже відразу після жовтневого перевороту. Головою ВЧК від самого початку і до 1926 р. був Фелікс Дзержинський, його першим заступником — В’ячеслав Рудольфович Менжинський, заступниками — Александрович, Закс, Петерс та Уншліхт (жод­ного москвина).
ЧК і слідча комісія Ревтрибуналу не були під­контрольні уряду — Совєту комісарів, та й самому Політбюро вони не завжди підкорялись. Відомий випадок, коли Ленін-Біснуватий вимагав звільни­ти жида-злочинця, а ЧК його розстріляло. ЧК (пізніша назва ГПУ — главное політічєскоє уп-равлєніє, потім ОГПУ — об'єдіньонноє ГПУ) мав свої військові формування та контролював усю діяльність людей, службовців, армію і навіть саму компартію, яка його створила. «Він мав необме­жену владу, його діяльність не регулювали ніякі закони, а лише внутрішні інструкції. ЧК-ГПУ здійснювала голодомори, депортації та масові ви­нищення населення. Очевидно, керівництво та­кою установою правляча кліка могла доручити лише особливо надійним своїм людям» [2, с. 91].
Незабаром після створення ВЧК, за пропозиці­єю Леніна, отримує права позасудової розправи: повноваження заарештовувати, провадити слідс­тво, ухвалювати вироки та виконувати їх. У катів­нях ВЧК без суду були розстріляні сотні тисяч людей. Але цього виявилось замало. На засіданні 14 травня 1921 р. Політбюро ухвалило рішення «Про розширення прав ВЧК щодо застосування найвищої міри покарання». За три місяці до прийняття декрету «Про червоний терор» партій­на конференція чекістів ухвалила рішення про масове стеження і терор:
«...2. Видалити з обороту (!) помітних та актив­них монархістів-кадетів, правих соціал-революціонерів та меншовиків.
3.   Взяти на облік та встановити стеження за ге­нералами та офіцерами, взяти під нагляд Червону Армію, командний склад.
4.   Застосовувати міру розстрілу до помітних та явно викритих контрреволюціонерів, спекулян­тів, грабіжників та хабарників...» [3, с. 420, 421].
До цієї постанови треба зробити невелике зау­важення: контрреволюціонерами, грабіжниками та бандитами оголошували всіх, хто був не задо­волений жидівським розбоєм, реквізиціями та те­рором, тобто 95 відсотків населення.
Цікаву інформацію про етнічний склад ЧК-ГПУ дають праці П. Судоплатова [6] та «ЧК-ГПУ НКВД в Україні: особи, факти, документи» [7]. «В 20-х роках жиди-чекісти брали собі московські імена, щоб не привертати зайвої уваги до своєї на­ціональності як серед освідомлювачів та інформа­торів/.../ так і колег, з якими вони працювали» [6, с. 39]. Як наслідок виявилось, що майже дев'яносто відсотків функціонерів ЧК, яких зга­дує П. Судоплатов, були жидами.
У праці [7] наведено 184 біографії чекістів, які в період 1918–1938 рр. були керівниками або впливовими функціонерами районних, обласних та українського відділення ЧК-ГПУ. Серед них жидів-хозарів — 100 (54,3%); москвинів — 40 (21,7%); українців —15 (8,1%); інших (латиші, поляки....) — 17 (9,2%); не встановленої націо­нальності (хозари чи росіяни) — 12 (6,5%). Зви­чайно, це лише невелика частина терористів-погромників Русі-України, але її цілком достатньо, щоб робити статистичні висновки. Цікаво, що до 1924 р. ані до складу Політбюро, ані навіть до складу кандидатів у члени Політбюро не входив голова ВЧК Дзержинський, хоча на цій лиховіс­ній установі трималася вся жидо-більшовицька система. Очевидно, у такий спосіб хозари не хоті­ли висвічувати терор як систему державного уп­равління. Крім того, високі компартійні функціо­нери самі побоювалися цієї установи і не хотіли допускати її керівників до найвищого політично­го органу. Лише Дзержинський в 1924–1926 рр. був кандидатом у члени Політбюро. Але ані Менжинський, ані Г. Ягода (Ієгуда) (наступники Дзержинського на посаді голови ОГПУ-НКВД) ніколи не входили навіть до Політбюро (не були його кандидатами).
Третьою більшовицькою силою, що рішуче впли­вала на події в 1918–1923 рр., була Червона Армія. Її творцем справедливо вважали Л. Троцького.
Він створив тримільйонну армію. Кістяком ар­мії були жиди-командири та комісари. Троцький очолив Реввоєнсовєт. Цей совєт зосередив у своїх руках керівництво збройними силами, військови­ми діями, організацію та будівництво Червоної Ар­мії. Формально він підпорядковувався уряду, а фактично — жидівському синедріону під назвою ЦК, а згодом — Політбюро. Ось його склад, але не перший, який ніколи не збирався, а другий: Лев Троцький (Бронштейн) — голова, Ефроїм Мар­кович Склянський — заступник голови, члени: Сергій Іванович Гусєв (Яків Давидович Драбкін)Олексій РиковІвор Тенісович СмілгаСер­гій Сергійович Каменєв.
Від імені Реввоенсовєта комісарів і командирів фронтів і армій добирав особисто Троцький. За його рекомендаціями та схваленням Біснуватого на найвідповідальніші комісарські посади були направлені С. Гусєв-Драбкін, Г. І. Теодорович, П. Штейнберг, І. Кізельштейн, Ф. Новіцький, А. Розенгольд, І. Ходоровський, Й. Якір, Григо­рій Сокольніков (Гірш Янкелевич Брилліант), Б. Лєгран, М. Рухімович та інші жиди.
Захопивши владу за допомогою фантастичної демагогії та брутального обману солдат, селян і робітників, не в останню чергу також за допомо­гою величезної фінансової підтримки жидівських банкірів і Німеччини, яка тоді вела війну з Англі­єю, Францією та Московією, більшовики встано­вили свою криваву диктатуру. На подяку за фі­нансову допомогу вони уклали сепаратний Брест­ський мир із Німеччиною, підставивши під смер­тельну загрозу поразки своїх союзників, і відно­вили з нею дипломатичні відносини. Ось що по­бачили й доповіли своєму урядові німецькі дип­ломати в 1918 р., прибувши до Московії.
Начальник оперативного відділу німецького посольства Вальтер фон Кайзерлінг повідомляв: «Це божевілля влади!.. Цей режим, створений жидами, із жидів і для жидів, становить смер­тельну загрозу не лише для Німеччини, а й для всього цивілізованого світу!.. Треба відсунути московсько-німецький кордон якомога далі на схід, щоб убезпечити Німеччину від цієї чуми...» «Московський народ віддано на поталу жидам, що пов'язані з усіма жидами світу, тобто з масо­нами».
А посол Мірбах доповідав: «Вражають злидні, на вулицях самі голодранці, майже немає прис­тойно одягнутих людей, священиків. Фабрики зу­пинено, земля в основному не обробляється. Московія йде, очевидно, до ще більшої катастрофи, ніж та, яку становив собою більшовицький пере­ворот. Громадська безпека поки що залишається лише побажанням. На вулицях постійно чути стрілянину й відбуваються збройні сутички. Влада більшовиків у Москві тримається, головним чином, за допомогою латиських батальйонів озбро­єних стрільців».
Курта Рицлера, заступника посла Мірбаха вра­зила «корупція в середовищі комуністичних чи­новників та їхні розпусні нахили, особливо нена­ситна жадоба жінок».
Таким був наслідок плану-гасла Леніна «Пере­творимо імперіалістичну війну на громадян­ську». Імперіалістичну Першу світову війну, в якій усі воюючі сторони втратили 10 млн чоло­вік, із них Московія — 1,7 млн, більшовики справді припинили і розв'язали внутрішню вій­ну, але не громадянську, а етнічну. За офіційни­ми, занадто заниженими, даними у цій війні за­гинуло 13 млн людей. І. Буніч вважає, що насправ­ді загинуло у 3–4 рази більше, тобто 40–50 млн людей [8]. Я ж думаю, що це число вже завище­не, — загинуло десь в 1,5–2 рази більше від офі­ційно оголошеної кількості, тобто 20–25 міль­йонів. До цього треба додати ще 6 млн жертв спричиненого чи організованого жидами-більшовиками в Поволжі та в Україні голодомору 1921–1923 років. Отже, повна кількість жертв розв'язаної жидами етнічної війни за час від 1917 до 1923 року — 25–30 млн корінних жителів Московії та її колоній.
Повністю керована жидами Червона Армія во­ювала з керованими москвинами «білими» армія­ми, придушувала повстання москвинів, селян і робітників. У зв'язку з цим дивною видається за­ява істориків, що «більшовики розв'язали війну проти свого народу». Хіба жиди були частиною московського народу, а москвини — частиною жи­дівського? Це абсурд. Щоб не бути голослівним, я наведу думку Якова Клацкіна, висловлену ним у книзі «Криза та розв'язок», написаній німецькою мовою не пізніше 1921 року. Про жидів Клацкін пише: «Ми не просто чужоземці, ми — іноземний народ серед вас, і ми підкреслюємо, що хочемо за­лишатися у такому стані. Існує широка прірва між вами та нами, така широка, що неможливо на­вести між нами ніякого мосту. Ваш дух є чужим для нас; ваші міфи, легенди, звичаї, традиції та на­ціональна спадщина, ваші релігійні та національ­ні святині (християнство), ваші воскресіння та свята... всі вони чужі для нас. Історія ваших трі­умфів та поразок, ваші герої та ваші подвиги, ваші національні домагання та устремління, всі вони є чужими для нас... Якщо хто б то не був назве іно­земну (нежидівську) землю своєю батьківщиною, той буде зрадником жидівського народу... Лояль­ний жид ніколи не буде ніким іншим, як жидів­ським патріотом...» (Цит. за працею Д. Дюка «Ев­рейский вопрос». — С. 70). То справді була війна жидів, але не проти свого народу, а проти спочатку обдурених, а потім поневолених гоїв, і її оста­точною метою було винищення останніх на 90 відсотків, принаймні так планував Біснуватий. Це була етнічна війна. Називати її громадян­ською — то свідомо чи з невігластва фальсифіку­вати історію і вводити в оману споживачів істо­ричного чтива, адже громадянська війна — це ко­ли одна частина народу воює з іншою частиною того ж народу. Російські селяни, які воювали в Червоній Армії за жидівські інтереси, потрапили туди значною мірою примусово!
Етнічна війна відрізняється від громадянської тим, що в ній один народ (етнос) планомірно й цілеспрямовано різними способами винищує ін­ший. Цим етнічна війна відрізняється як від гро­мадянської, де одна частина одного й того ж наро­ду домагається перемоги, нав'язати свою волю (але не знищити!) іншій частині цього ж народу; або від звичайної війни між державами чи народа­ми, коли одна держава намагається завоювати ін­шу державу або підкорити собі частину її теренів без фізичного винищення її населення. Етнічна війна нічим не відрізняється від геноциду, але ро­биться спритніше, хитріше, підступніше й у ви­падку подій 1917–1923 рр. була замаскована під назвою громадянської.
Можливо, до цього часу історики і справді не розуміли суті розв'язаної жидами-більшовиками внутрішньої війни 1917–1923 років. Але після цих роз'яснень дослідники, які й надалі будуть твердити, що та війна була громадянською, є фальсифікаторами історії, чи то зумисними, чи внаслідок свого духовного убозтва, тупості та не­вігластва.
Ніякого стосунку до робітників і селян жидо-більшовицька влада, звичайно, не мала. Не стосу­валася вона й москвинів. Одного разу Біснуватий визнав, що на такий терор, до якого він закликав і який здійснювали жиди та випущені ними з в'язниць злочинці, москвини не здатні: «Добер (тобто добрий. — А. К.) русский человек; на ре­шительные меры революционного террора его не хватает». Ні, послугами москвинів та різних іно­родців жиди не гребували, але якими? «Будь-який мерзотник може бути для нас саме тим ко­рисний, що він мерзотник», — роз'яснював Бісну­ватий.
Біснуватий, а за ним й інші комісари-борзопис-ці з його кліки, послуговувались езоповською мо­вою, вважаю свідомо. Щоб розуміти його твори, думки, пристрасні мрії, їхні постанови, накази, розпорядження, необхідно мати тлумачний слов­ник. Ось його частина [9, с. 46, 47]:
пролетарії — це жиди, в інтересах яких ведеться етнічна війна, здійснюється терор, руйнується культура та духовність корінного населення;
експлуататори, буржуазія — це всі нежиди, а селяни та інтелігенція корінного народу — найгір­ші з них, їх треба винищувати якнайбільше. Готу­ючи декрет пропродовольчу диктатуру, Біснува­тий вимагає, щоб туди ввійшли положення про «нещадну та терористичну боротьбу та війну про­ти селянської та іншої буржуазії, що утримує в се­бе залишки хліба»;
продовольча диктатура — дії жидо-більшовицької кліки, спрямовані на те, щоб позбавити корінне населення будь-яких їстівних (продо­вольчих) запасів. Тим «гоям», які в даний мо­мент підтримують жидів, будуть видаватися пай­ки, що прив'яжуть їх до жидів; ті ж гої, які жидам не потрібні — приречені на смерть, нехай подиха­ють;
вороги народу — це вороги жидів, бо народ — це жиди. У травні 1918 р. Біснуватий дає такі цін­ні роз'яснення: «... власники хліба, що мають лиш­ки хліба і не вивезли їх на станції та в місця збору та зісипки, оголошуються ворогами народу і ув'язнюються на термін не менше 10 років з кон­фіскацією всього майна та виганяються назавжди зі спільноти»;
лишки хліба — хліб для прохарчування родини селянина до нового врожаю або резервний хліб на випадок посухи чи іншого лиха;
громадянська війна — етнічна війна, спрямова­на на винищення усіх гоїв, а особливо селян, які були носіями національної культури, насамперед, звісно, найкращих, найорганізованіших, найтру-долюбивіших («куркулів», середняків), для того, щоб решту, як худобу, загнати до кошари-колгоспу, бо і продукти харчування треба ж було комусь виробляти. Адже «пролетарі», «народ» любили яйця, масло, «кугочкі» та інше, що дає годуваль-ниця-земля. Любити — любили, але виготовляти гордували й жили, як паразити;
бандити, контрреволюціонери — всі невдово-лені владою (тобто 95 відсотків населення), які якось це виявили;
робітничо-селянська влада — жидівська вла­да, серед її керівників, принаймні на вищому рів­ні, не було жодного робітника чи селянина; робо­чі та селяни (справжні, а не жиди) «робітничо-селянській владі» ніяких повноважень не деле­гували;
класова боротьба — рух жидів, спрямований на захоплення влади та винищення корінного насе­лення; аби в 1917–1921 рр. боротьба справді була класовою, то передусім москвини повинні були б перебити жидів як найбільший паразитичний прошарок суспільства: адже серед них практично не було робітників та селян, але була безконечна кількість торгашів, орендарів, шинкарів, ювелірів, промисловців, банкірів й інших кровопивців.
Етнічна війна в Україні, що розпочалася 1918 р. і в різних формах ведеться дотепер, — невичерпна тема для історичних досліджень. Мета цієї війни полягає в тому, щоб припинити існування україн­ців як нації, як народу. На перших етапах, особли­во в 20-х — 30-х рр. XX ст., вістря цієї знавіснілої україножерської політики окупантів було спря­моване на фізичне винищення якомога більшої кількості українців (тобто це був геноцид), а також на те, щоб морально зламати решту, якій дозволено буде вижити, щоб рабською працею го­дувати нових владик нашої землі. У сучасних умовах основний напрямок україножерської полі­тики правлячої кліки спрямований на зменшення народжуваності, на заохочення та сприяння виїз­ду нашої молоді за межі України, моральної дегра­дації тих, хто залишається, з подальшим заселен­ням нашої землі вихідцями з Азії.
Певною мірою, можна припустити що саме Адольфу Гітлеру та німецьким націонал-соціаліс­там ми повинні завдячувати, що в 30-х роках ук­раїнці не були повністю винищені жидо-москов-ським окупантом. Не тому, що германці дбали за українців, а тому, що в боротьбі з націонал-соціа­лізмом у жидів захиталася під ногами земля, і нас треба було залишити як гарматне м'ясо та рабську силу у промисловості та сільському господарстві для зміцнення військового потенціалу жидо-московської імперії.
Початок етнічної війни описав свідок тих подій С. Мельгунов. Інші факти та причини читач може віднайти в працях П. Половецького, Б. Богослова та моїх. Якщо хозари-більшовики нещадно вини­щували москвинів, то з українцями вони й поготів не церемонились. Їхнє ставлення до нас донині визначається такими положеннями: «Всі україн­ці відомі антисеміти від найдавніших часів до сьогодні... Всіх антисемітів треба винищувати як найгірших злочинців» (Мордель Джорг).
Становище українців в етнічній війні було обтяжене тим, що не лише більшовики, а й москвини в жидівській армії дивилися на наш народ як на чу­жий. Але окупація України або її частини німця­ми (1918 р.), денікінцями (1919 р.), поляками (1920 р.) ослаблювала наслідки етнічної війни, тому українців загинуло не так багато, як могло б бути. Жиди відігралися штучно нав'язаним нашо­му народу голодомором 1921–1923 років.
Оцінка кількості жертв українців у етнічній вій­ні 1918–1920 років. Раніше, спираючись головним чином на повідомлення Судоплатова, я оцінював кількість жертв українців в етнічній війні 918–1920 рр. цифрою 1 млн осіб. Але ознайомлення з перепи­сами населення, іншими статистичними даними та повідомленнями самих більшовиків того часу да­ють зовсім інші, приголомшливі цифри.
Згідно з першим Всемосковським переписом 1897 р. кількість населення України на теренах, які захопили й контролювали комісари, дорівню­вала 25,5 млн осіб. Приріст населення у той час становив 18 осіб на 1 тис. населення. Отже, якби не було війн та переселень, а приріст населення впродовж усіх 23 років був незмінним, то в 1920 р. кількість населення на захоплених комісарами те­ренах України збільшилася б на 50% і становила б приблизно 38 млн осіб. У 1923 р., не зрозуміло з яких розрахунків, мало б бути, як заявляють самі комісари, 33 млн осіб [11, док. 100]. Такої чисель­ності населення, точніше, 33,4 млн, на цих теренах було досягнуто вже 1913 року. Проте було пересе­лення українських селян на Схід (Сибір, Казах­стан), приблизно 300 тис. осіб; під час Першої сві­тової війни загинуло близько 500 тис. українців, а в період 1915–1920 рр. природний приріст був, на­певне, меншим. Аби він зменшився аж у три рази, то кількість українців, з урахуванням втрат від пе­реселення та жертв Світової війни, у 1920 р. мала би бути 34 мільйони. Ці числа добре узгоджують­ся (з точністю до 0,1–0,2 млн) з чисельністю насе­лення, яку можна отримати з таблиць, наведених в УРЕ (Т. 11, кн. 2. — С. 22). Але треба врахувати, що чисельність населення України, наведена по роках в табл. 2, охоплює не сучасні кордони, як там заз­начено, а ті межі, які окуповувала Московія впро­довж ХІХ–ХХ століть.
У переписі населення 1920 р. в більшовицькій Україні було названо 25,5 млн осіб [11, док.100]. Ця кількість узгоджується з даними УРЕ, де за 1922 р. стоїть 26,2 мільйона. Останньому числу як реальному вірити не можна, бо був людомор 1921–1922 рр., а коли б його не було, то приріст населення за два роки на 0,7 млн відповідає при­росту 14 осіб на 1 тис., що є цілком допустимими, й що відобразили комуністи-історики в УРЕ.
Але ж за найменшими підрахунками, 1920 р. в Україні мало б бути 33–34 млн людей! Де ж поді­лися 8 млн українців у період між 1914–1920 рр., якщо втрати за час Першої світової війни та різке уповільнення приросту вже враховані?
Залишається лише один фактор, який призвів до зменшення чисельності населення України на 8 млн — етнічна війна 1918–1920 років. Нагадаю, що за чотири роки Першої світової війни всі вою­ючі сторони втратили 10 млн осіб.
Якщо ж урахувати не лише знищених, а й нена­роджених, то внаслідок жидівських етнічних чис­ток за 1918–1920 рр. втрати українців становлять 12 млн осіб.
Зменшення кількості населення в Русі-Україні загалом відповідає його зменшенню в окремо взя­тому Одеському повіті. У 1914 р. там було 288284 особи, а в 1919 р. — лише 198210 осіб [11, док. 84].
Немає ніяких серйозних підстав для такого знач­ного зменшення населення в 1914–1917 рр., отже, за два роки (1918 та 1919) етнічної війни воно скоротилося майже на третину...
Проте дивує й таке катастрофічне зменшення чисельності населення за малий час, і можливість його перепису того бурхливого року. Можна по­думати, що комісарам, окрім як перепис, не було, що робити. Тому не виключено, що число 198210 у 1919 р. сильно занижене. «Навіщо?» — запитає читач. Через плани знищити місцеве населення у майбутньому, щоб потім заселити Одещину хоза­рами, було занижено кількість людей які там про­живають, аби потім заявити: людей там було мало вже до нашого приходу.
Не виключено, що й кількість населення цілої окупованої хозарами Русі-України 1920 р. було занижено. А це означає, що масове винищення ук­раїнців вони планували заздалегідь і здійснили його в наступних (1921–1923) роках.
****
Я сподіваюсь, що події описані у статті переко­нали читача, проти кого був спрямований терор і хто організовував масовий мор населення. Мето­ди, які застосовували жиди при цьому, такі: влаш­товували епідемії та розстріли, рубали шаблями, вішали, топили у водоймах, катували до смерті, закопували в землю живцем, спалювали в топках, заморожували, морили голодом.
Останній спосіб винищення людей вони засто­совували ще з 1918 р. у в'язницях. «1918 р. в мос­ковських місцях ув'язнення давали одну вось­мушку хліба і баланду з мініатюрними дозами на­півгнилої картоплі та капусти... Наслідком цього була колосальна смертність від виснаження — до 75 відсотків у в'язничній лікарні. Начальник Та-ганської в'язниці офіційно доповідав, і більшови­ки публікували, що 40 відсотків смертей від голо­ду» [10, с. 161].
Убивство голодом має свої «переваги» і недолі­ки. Недоліки: для умертвіння треба довгий час, кілька місяців. «Переваги»: можна одночасно вбити значну кількість людей на великих теренах, звичайно, якщо відібрати в них харчі. Цей спосіб застосували в Русі-Україні у 1921–1923 рр., впер­ше спричинивши штучний масовий голодомор за всю історію людства і вперше в історії нашого на­роду, внаслідок цього загинуло близько 3 млн ук­раїнців.
У передачі «Слово про слово» першої програми українського радіо від 9 березня 2003 р. згадува­лося про 63-тю річницю початку т. зв. справи СВУ. Під час допиту одного із заарештованих, го­ворилось у передачі, слідчий Соломон Брук ци­нічно заявив: «Усіх українців треба було б пере­стріляти. На жаль, зробити це не можливо. Але українську інтелігенцію ми знищимо». Жиди вважали, що ми вже в мішку, його треба тільки зав'язати й утопити. Їхня ненависть до українців не приховувалася і не була навіть погамована тим, що вони міцно сиділи на шиї нашого народу. Багато, дуже багато українців знищили вони під час етнічної війни, а ще більше — майстерно ор­ганізованими голодоморами 1921–1923 рр. і 1932–1933 років.
Реквізиції продукції в українських селян в 1921–1922 роках. Необмежені реквізиції збіжжя та худоби, пограбування та конфіскація майна се­лян, фізичне вбивство кращих господарів коміса­рами в 1918–1921 рр. підірвали українське сіль­ське господарство — основу українського націо­нального економічного укладу того часу. «Госпо­дарчий розлад ніде не досягав такого величезного розміру, як на Україні», — визнавали комуністи в Історії УРСР [т. 6, с. 23].
Посуха та реквізиції попередніх років ослабили сільське господарство Поволжя, що призвело до голоду, якого ніколи там не було за царських ча­сів, незважаючи ні на які посухи. Московсько-жидівський уряд визнав цей факт, звільнив селян від податку, прикріпив до голодних поволзьких губерній Білорусію, деякі врожайні області Московії та... Україну, яка сама зазнала жорстокої по­сухи. Крім того, жиди-комісари попросили для Поволжя допомоги з-за кордону. Західні країни та громадськість відгукнулись, і лише США на­дали допомоги на 45 млн дол. — у той час вели­чезні гроші.
У Московії було створено комітет допомоги го­лодуючим Поволжя, очолив його М. Калініним. У Русі-Україні також був такий комітет, під голо­вуванням змосковщеного хохла Г. Петровського, присланого з Москви, але не для допомоги голо­дуючим українцям. Його завданням було вилу­чати хліб із голодних областей України, загос­трюючи й посилюючи голод із метою знищення українців як етносу.
Хлібозаготівельні плани визначалися за прин­ципом найбільшого вилучення хліба в україн­ських селян. Зокрема, на Запоріжжі збирався «продподаток», розмір якого дорівнював валово­му збору.
Окупанти розуміли, що селяни хліб не віддава­тимуть, а останній і поготів, тому Ульянов-Бланк 12 серпня 1921 р. видає Постанову, в якій нака­зує:
«1. Признать необходимым при первых же признаках противодействий сбору продналога или замедления в его взносе, немедленно приме­нять самые решительные меры принудительного характера, вводя в упорствующие волости и селе­ния воинские части, немедленно направляя туда выездные сессии ревтрибуналов и строжайше ка­рая упорствующих и т. д.
2.  При вводе воинских частей в селения их про­довольственное снабжение возлагать на сельские общества в полной норме боевого пайка...
3.  Предложить ВЦСПС в боевом порядке разре­шить все вопросы, связанные с мобилизацией для продинспектуры и воендружин и провести эти мобилизации» [11, док. 11].
Для повнішого вилучення хліба з України, от­же, для підсилення голоду, що вже розпочався, в Україну додатково направлено 8 тис. чоловік у складі воєнізованих продовольчих дружин (воєнпроддружин) чисельністю до 150 чоловік кожна.
Незважаючи на голод та явну нестачу продо­вольства в Україні, Фрумкін, Косіор, Чіркін і Вейгнер, які прибули з Москви, змушують Політ-бюро ЦК КП(б)У 3 вересня 1921 р. прийняти та­кі ухвали:
«... Установить количество хлеба, которое Укра­ина обязана дать России как минимальное, в 30 млн пуд., даже в ущерб собственному снабже­нию».
Неврожай та побори з України були такі вели­кі, що вже у серпні й вересні в деяких селах особ­ливо постраждалих повітів нічого було їсти. Як наслідок, вже на початку жовтня від голоду по­мер Олександр Даценов, що засвідчено протоко­лом загальних зборів Великомихайлівського волкомнезаму Гуляйпільського повіту від 9 жовтня 1921 року. Воно й не дивно. Запорізька губерн­ська комісія допомоги голодуючим в лютому 1922    р. зізналася, що «вже до вересня [1921 р.] частина населення почала голодувати й вживати сурогати: лободу, курай, листя дерев тощо. Лихо посилювалось тим, що неврожай вразив не лише зернові хліба, але й трави; корма для худоби не було, й вона почала падати... Перед губернськими органами картина голоду, що насувався, ясно ви­малювалась ще у серпні місяці, але лише у поло­вині жовтня, коли губернія була офіційно визна­на сильно потерпілою від неврожаю (і коли люди вже почали помирати від голоду. — А. К.), з'яви­лась можливість приступити до організації пла­номірної боротьби з лихом... Кількість голодую­чих на 1 грудня визначилась в 225837 людей» [11, док. 51].
Так розпочався Перший Український людо­мор, наслідком якого була смерть трьох мільйо­нів наших співвітчизників. Для поглиблення сти­хійного лиха та збільшення кількості померлих українців, під час голодомору жиди-комісари за­везли «на откормку» в Русь-Україну понад 0,5 млн москвинів та вивезли звідси 22,12 млн пу­дів хліба.
Висновки
Війна 1917–1921 рр. у Московії була не грома­дянською, а етнічною, тобто війною одного наро­ду (етносу) проти іншого, і була спрямована не лише на утвердження жидів як панівного народу, а й на найбільше винищення корінних народів.
Про це свідчать такі факти:
1. Військово-політичне керівництво більшови­ків повністю належало жидам або залежним від них представникам національних меншин, які ні­кого, крім самих себе, не представляли. Ця банда спиралася або на іноземні війська (китайці, чехи, німці, латиші), або на деморалізовані, декласовані та злочинні елементи з середовища москвинів.
Їм протистояли армії, повністю керовані й укомплектовані москвинами.
2.  Розстріли дітей та система заручників, яких брали жиди навмання з корінного населення, зде­більшого ні в чому не винних, найчастіше випад­кових та аполітичних людей. Такого не було в жодній громадянській війні.
3.  Дика, нічим не виправдана садистична жорсто­кість щодо безневинних або за найменші провини, не притаманна жодному європейському народові, але добре узгоджується й пов'язується з особами, вихованими на людоненависницьких расистських «ученнях» Тори і Талмуду. Те ж саме спостерігаємо у Палестині в наш час. Масово знищуючи робітни­ків, селян, трудову інтелігенцію, жиди-комісари го­ворили: «Ми знищуємо буржуазію». Руйнуючи бу­динки мирних палестинців, убиваючи дітей і жінок, хозари-окупанти заявляють: «Вони — терористи».
4.    Величезні жертви корінного населення (25–30 млн людей), тобто приблизно 15–20% від усієї кількості, тоді як жидів загинуло лише 30–50 тис., що становило 1–1,5 відсотка.
5.   Корінні народи в масі своїй не розуміли, що проти них провадиться етнічна війна, бо жиди-комісари робили це під гаслами «свободи» та «соці­альної справедливості». Якби переворот і війна справді були соціальними, то насамперед були б перебиті жиди як найбільш паразитичний проша­рок суспільства.
6.   Після 1920 р., у т. зв. «мирний час», етнічну війну проти нашого народу, тобто масове вини­щення українців, продовжували іншими, найпідлішими методами, на які здатні лише послідовни­ки Єгови — штучно створеними голодоморами 1921–1923 рр. і 1932–1933 рр., внаслідок яких за­гинуло щонайменше 12 млн наших співвітчизни­ків.
7.   Мабуть, прихід до влади в Німеччині націо­нал-соціалістів на чолі з Адольфом Гітлером і ан­тисіоністська спрямованість внутрішньої політи­ки Сталіна певною мірою врятували українців від повного фізичного винищення богопроклятим народом у 30–40-х рр. минулого століття. 7 млн загиблих українців за час Другої світової війни — це жертва, яку ми заплатили, щоб вижити як на­ція.
****
Із подій минулого ми мусимо робити висновки.
Чи можна було перемогти жидів в етнічній війні 1918–1920 років? Можливо, для цього треба було застосовувати до них такий самий підхід, який во­ни застосовували до корінних народів? Але при­душення жидівських повстань українськими вій­ськовими частинами Петлюра оголошував погро­мами, а військових атаманів, які приборкували жидів, розстрілював. Яка боротьба — такі й нас­лідки; зброя мусить бути двосічною. До перемоги можуть привести лише рішучі наступальні мето­ди, а не слюнтяйство та всепрощення.
Більшовизм зник, але плани поневолення та ви­нищення народів сіоністами залишилися незмін­ними. Нині вони втілюються під гаслами свободи думки, демократизації, боротьби з націоналізмом і тероризмом (згадаймо Югославію, Афганістан, Ірак, хто наступний?) та глобалізації, мета ж — придушити національну самосвідомість народів, яка перешкоджає їхнім людиноненависницьким планам.
Література
1. Кестлер А. Тринадцатое колено. Крушение импе­рии хазар и ее наследие (переклад з англ. видання 1976 р.). — СПб.: Евразия, 2001.
2. Богослов Б. Сіонізм проти українців. — Одеса: Щит і меч, 2001.
3. Волкогонов Д. Ленин. Кн. І, II. — М., 1999.
4. Зенькович Н. Самые закрытые люди. — М., 2002.
5. Дикий А. Евреи в России и в СССР. — Новоси­бирск, 1994 (Перше видання здійснене в Нью-Йорку 1967 р.).
6. Судоплатов П. Разведка и Кремль. — М., 1996.
7. Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В.. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи. — К.: Абрис, 1997.
8. Бунич И. Золото партии. — К.: А.С.К., 1999.
9. Куліш А. Голодомор 1921–1923 років в Русі-Україні як продовження етнічної війни 1917–1921 років. — Х.: Прос­віта, 2005.
10.  Мельгунов С. Красный террор в России. — М., 1990.
11.  Голод 1921–1923 років в Україні: Зб. документів та матеріалів. — К.: Наукова думка, 1993.
12.  Куліш А. Геноцид. Голодомор 1932–1933. Причини, жертви, злочинці. — К.-Х.: Просвіта, 2001.
13.  Половецький П. Гієнна огненна та інші докумен­тальні праці до «книги буття» українського народу. — К.-Х.: Просвіта, 2002.
14.  Куліш А. Книга пам'яти українців. — Х.: Просвіта, 2000.


http://www.personal.in.ua/article.php?ida=213

Немає коментарів:

Дописати коментар