Анатолій КІНДРАТЕНКО,
доктор фізико-математичних наук, професор Харківського національного університету ім. В. Каразіна
доктор фізико-математичних наук, професор Харківського національного університету ім. В. Каразіна
На основі документів більшовиків, повідомлень і свідчень тогочасних авторів, аналізу етнічного складу та класового походження правлячої кліки, кількості жертв різних сторін і їхнього соціального стану, зрештою, аналізу переписів населення, я дійшов несподіваних і навіть приголомшливих висновків:
1. Війна 1917-1921 рр. в Московсько-більшовицькій імперії була не громадянською, а етнічною, у якій релігійна юдейська меншина, яка внаслідок жовтневого перевороту 1917 р. захопила владу, намагалася винищити якнайбільшу кількість корінних народів, зруйнувати їхнє господарство та віковий уклад життя.
2. Від 1918 до 1920 року, тобто за три роки етнічної війни, у Русі-Україні було знищено від 8 до 9 млн українців.
3. Голодомори 1921-1923 рр. та 1932-1933 рр. були продовженням етнічної війни в особливій формі масового народовбивства українців — голодом.
4. Жидо-більшовицька правляча кліка планувала повне винищення українців як етносу в 30-х, найпізніше — 40-х роках минулого століття.
Насамперед визначимось із термінологією, оскільки підміною та невизначеністю понять найчастіше зумисне користуються різноманітні шахраї, хоча дехто робить це несвідомо, за інерцією, внаслідок своєї необізнаності. Так, наприклад, придбаного за безцінь заводу чи іншого підприємства називають приватизацією, хоча по суті це привселюдна крадіжка серед білого дня. Відповідно, повернення нахабно вкраденого не є реприватизацією, а торжеством справедливості, за умови, звичайно, що «злодії сидітимуть у тюрмах».
З'ясуємо такі поняття: єврей, жид, юдей, семіт, антисеміт, громадянська війна, етнічна війна.
Євреї, або гебреї — одне із семітських племен, яке дуже давно кочувало в Палестині і згадано у Біблії. Вже II ст. після Р. Х. воно розсіялося між іншими народами і поступово зникло.
Жиди. Слово походить від слова юдей й означає тих, хто сповідує юдаїзм або вихований на його традиціях. За дослідженнями сумлінних жидівських дослідників, наприклад, Артура Кестлера [1], 80-85% сучасних жидів у світі, зокрема всі, які живуть у Східній Європі, є юдизованими хозарами. Отже, історичною батьківщиною сучасних юдеїв є не Палестина, а степи між Північним Кавказом, нижніми течіями Волги та Дону.
Юдаїзм — особливий вид віросповідання. Особа, яка його приймає, зобов'язана забути своє національне коріння, походження, звичаї, традиції тощо й стати космополітом. Ця обставина збиває з пантелику більшість дослідників юдаїзму, і на ній спекулюють юдейські політичні шахраї. Віросповідання вони підмінюють національністю. Але від того, що негр, німець чи китаєць приймає юдаїзм, він не стає семітом, отже, не може бути і євреєм. Зважаючи на те, що цінності юдаїзму прямо протилежні духовним цінностям народів, серед яких вони живуть, психічно здорові представники корінних народів до юдаїзму не навертаються, а юдеям важко виживати в країнах із високою національною самосвідомістю. Тому вони намагаються зневажити та зруйнувати національні цінності, віру, мораль і звичаї («націоналізм») корінного народу, неявно, «з чорного ходу» нав'язати йому цінності юдаїзму, що призводить до жидоне-нависті.
1. Війна 1917-1921 рр. в Московсько-більшовицькій імперії була не громадянською, а етнічною, у якій релігійна юдейська меншина, яка внаслідок жовтневого перевороту 1917 р. захопила владу, намагалася винищити якнайбільшу кількість корінних народів, зруйнувати їхнє господарство та віковий уклад життя.
2. Від 1918 до 1920 року, тобто за три роки етнічної війни, у Русі-Україні було знищено від 8 до 9 млн українців.
3. Голодомори 1921-1923 рр. та 1932-1933 рр. були продовженням етнічної війни в особливій формі масового народовбивства українців — голодом.
4. Жидо-більшовицька правляча кліка планувала повне винищення українців як етносу в 30-х, найпізніше — 40-х роках минулого століття.
Насамперед визначимось із термінологією, оскільки підміною та невизначеністю понять найчастіше зумисне користуються різноманітні шахраї, хоча дехто робить це несвідомо, за інерцією, внаслідок своєї необізнаності. Так, наприклад, придбаного за безцінь заводу чи іншого підприємства називають приватизацією, хоча по суті це привселюдна крадіжка серед білого дня. Відповідно, повернення нахабно вкраденого не є реприватизацією, а торжеством справедливості, за умови, звичайно, що «злодії сидітимуть у тюрмах».
З'ясуємо такі поняття: єврей, жид, юдей, семіт, антисеміт, громадянська війна, етнічна війна.
Євреї, або гебреї — одне із семітських племен, яке дуже давно кочувало в Палестині і згадано у Біблії. Вже II ст. після Р. Х. воно розсіялося між іншими народами і поступово зникло.
Жиди. Слово походить від слова юдей й означає тих, хто сповідує юдаїзм або вихований на його традиціях. За дослідженнями сумлінних жидівських дослідників, наприклад, Артура Кестлера [1], 80-85% сучасних жидів у світі, зокрема всі, які живуть у Східній Європі, є юдизованими хозарами. Отже, історичною батьківщиною сучасних юдеїв є не Палестина, а степи між Північним Кавказом, нижніми течіями Волги та Дону.
Юдаїзм — особливий вид віросповідання. Особа, яка його приймає, зобов'язана забути своє національне коріння, походження, звичаї, традиції тощо й стати космополітом. Ця обставина збиває з пантелику більшість дослідників юдаїзму, і на ній спекулюють юдейські політичні шахраї. Віросповідання вони підмінюють національністю. Але від того, що негр, німець чи китаєць приймає юдаїзм, він не стає семітом, отже, не може бути і євреєм. Зважаючи на те, що цінності юдаїзму прямо протилежні духовним цінностям народів, серед яких вони живуть, психічно здорові представники корінних народів до юдаїзму не навертаються, а юдеям важко виживати в країнах із високою національною самосвідомістю. Тому вони намагаються зневажити та зруйнувати національні цінності, віру, мораль і звичаї («націоналізм») корінного народу, неявно, «з чорного ходу» нав'язати йому цінності юдаїзму, що призводить до жидоне-нависті.
Як юдаїзм, так і християнство виникли в середовищі євреїв-семітів і поширилися серед різних народів по всьому світу, але від того ані християни, ані юдеї не стали семітами, а тим більше — євреями. Заяви юдейських ідеологів про винятковість жидів чи про особливе ставлення до них Бога, чи про привласнення чужого майна та етнічного імені є нахабством і расизмом, які в здорових суспільствах заслужено отримують належну відсіч. Знову підмінюючи поняття, жиди називають це антисемітизмом.
Семіти — це переважно араби.
Анти — префікс грецького походження, який додається до слів на означення протилежності, протидії, ворожості тощо. Отже, антисемітизм повинен означати ворожість, неприхильне ставлення до арабів. Останні нічого поганого нам не зробили, тому ніякого антисемітизму в нас немає.
Детальніше про все це читач може дізнатися з праці Б. Богослова [2]. Зупинимося на поняттях громадянська війна й етнічна війна.
Етнічний склад правлячої кліки Московії в 1917-1921 роках. На запитання, хто організував голодомор в Русі-Україні 1921-23 рр., найчастіше почуємо таку відповідь: комуністи. Звичайно, організатори штучного голодомору були комуністами, але комуністами було багато також і тих, хто цей геноцид не чинив. Слід відокремлювати зерно від полови, вбивць від жертв, а організаторів і замовників злочину від його виконавців.
Ленін говорив, що «Московія завойована більшовиками». Він не сказав, що «більшовики перемогли», «більшовики прийшли до влади» чи навіть «захопили владу», а говорив «завойована». Біснуватий не був таким простаком, що не розумів різниці між цими висловлюваннями. Але завоювати країну може лише зовнішня щодо неї сила, інший народ, ворог. Хто ж був цим ворогом? Якщо сказати «більшовики, комуністи», то це нічого не сказати. Адже серед більшовиків і комуністів були й москвини. Не можуть же москвини завоювати Московію, як і будь-який народ не може завоювати свою власну країну. Керівне ядро й організаційний каркас більшовицької партії становили хозари, до нього, як листя до гілок, ліпилися представники інших народів. Жиди ж забезпечували ідеологічні підмурки більшовизму. Вони й завоювали Московію.
Противниками т. зв. російської революції виступали, насамперед, москвини в арміях Колчака, Денікіна, Врангеля, у багаточисленних, але погано організованих, селянських повстаннях. Отже, з одного боку — керований жидами різний міжнародний набрід і волоцюги-москалі, з іншого — москвини, які захищали свою Вітчизну від навали окупантів і своїх кривдників. Чому ж цю «революцію» називають «російською»? Якщо тому що вона відбувалася на теренах Московії, то хоч це й правильно, але ще більше це є підміною понять, тобто шахрайством. Бо якщо революція «російська», то робили її москвини («росіяни»). Насправді це була не революція, а жидівський рух за захоплення влади у здеморалізованій (значною мірою інтелігентами-москвинами) Московії.
Назву кілька найвизначніших хозарів, керманичів «російської революції»: Ленін (Ульянов-Бланк) (батько калмик, мати жидівка), Троцький (Бронштейн),Свердлов (Шварцбаум), Зінов'єв (Апфельбаум), Каменєв (Розенфельд), Ларін (Лур'є), Радек (Собельсон), Урицький (Радо-мисльський), Володарський (Коган-Гольдштейн), Смідовіч, Стєклов (Нахамкес), Крестинський, Ганецький (Фюрстенберг), Сокольніков (Брілліант), Гусєв (Драбкін), Кржижановський (Розенберг), Пятаков [3; 4].
Семіти — це переважно араби.
Анти — префікс грецького походження, який додається до слів на означення протилежності, протидії, ворожості тощо. Отже, антисемітизм повинен означати ворожість, неприхильне ставлення до арабів. Останні нічого поганого нам не зробили, тому ніякого антисемітизму в нас немає.
Детальніше про все це читач може дізнатися з праці Б. Богослова [2]. Зупинимося на поняттях громадянська війна й етнічна війна.
Етнічний склад правлячої кліки Московії в 1917-1921 роках. На запитання, хто організував голодомор в Русі-Україні 1921-23 рр., найчастіше почуємо таку відповідь: комуністи. Звичайно, організатори штучного голодомору були комуністами, але комуністами було багато також і тих, хто цей геноцид не чинив. Слід відокремлювати зерно від полови, вбивць від жертв, а організаторів і замовників злочину від його виконавців.
Ленін говорив, що «Московія завойована більшовиками». Він не сказав, що «більшовики перемогли», «більшовики прийшли до влади» чи навіть «захопили владу», а говорив «завойована». Біснуватий не був таким простаком, що не розумів різниці між цими висловлюваннями. Але завоювати країну може лише зовнішня щодо неї сила, інший народ, ворог. Хто ж був цим ворогом? Якщо сказати «більшовики, комуністи», то це нічого не сказати. Адже серед більшовиків і комуністів були й москвини. Не можуть же москвини завоювати Московію, як і будь-який народ не може завоювати свою власну країну. Керівне ядро й організаційний каркас більшовицької партії становили хозари, до нього, як листя до гілок, ліпилися представники інших народів. Жиди ж забезпечували ідеологічні підмурки більшовизму. Вони й завоювали Московію.
Противниками т. зв. російської революції виступали, насамперед, москвини в арміях Колчака, Денікіна, Врангеля, у багаточисленних, але погано організованих, селянських повстаннях. Отже, з одного боку — керований жидами різний міжнародний набрід і волоцюги-москалі, з іншого — москвини, які захищали свою Вітчизну від навали окупантів і своїх кривдників. Чому ж цю «революцію» називають «російською»? Якщо тому що вона відбувалася на теренах Московії, то хоч це й правильно, але ще більше це є підміною понять, тобто шахрайством. Бо якщо революція «російська», то робили її москвини («росіяни»). Насправді це була не революція, а жидівський рух за захоплення влади у здеморалізованій (значною мірою інтелігентами-москвинами) Московії.
Назву кілька найвизначніших хозарів, керманичів «російської революції»: Ленін (Ульянов-Бланк) (батько калмик, мати жидівка), Троцький (Бронштейн),Свердлов (Шварцбаум), Зінов'єв (Апфельбаум), Каменєв (Розенфельд), Ларін (Лур'є), Радек (Собельсон), Урицький (Радо-мисльський), Володарський (Коган-Гольдштейн), Смідовіч, Стєклов (Нахамкес), Крестинський, Ганецький (Фюрстенберг), Сокольніков (Брілліант), Гусєв (Драбкін), Кржижановський (Розенберг), Пятаков [3; 4].
Багато названих тут прізвищ читачеві зовсім невідомі (краще б їх взагалі ніколи не знати), але це не означає, що в жидівсько-більшовицькому перевороті та періоді встановлення їхньої влади вони виконували другорядні ролі. Майже всі вони змінили свої прізвища на московські, а Бронштейн Лев Давидович — навіть на українське, — щоб обдурити москалів, щоб незвичними прізвищами не дратувати тих придурків, які їм повірили й пішли за ними грабувати та вирізати свій народ, знищувати свою державу.
Прошу читача назвати хоча б удвічі меншу кількість москалів-більшовиків, які мали б таку ж силу, авторитет і владу, як названі вище особи... Не назвете, не силкуйтесь і не шукайте в довідниках. Бо таких не було.
Загальновідомо, хоча про це в підручниках історії скромно замовчується (цікаво, а чому?), що з 556 осіб, які обіймали найвищі посади в компартії, армії, комісаріатах, репресивних органах понад 450, тобто близько 80 відсотків, були хозарами, більшість яких змінили свої прізвища на «общепонятниє»; вони ж і завоювали Московію.
До перерахованих вище жидів треба додати також чималу кількість наброду від інших народів, які відіграли значну роль у встановленні хозарсько-більшовицької влади, і про яких ми думаємо, що вони, мабуть, не жиди або, принаймні, не чистокровні жиди: Сталін-Джугашвілі (грузинською мовою джуга означає жид, швілі — син), Дзержинський, Менжинський, Косіор, Уншліхт, Рудзутак, Лаціс, Петерс, Гр. Петровський, Цюрупа (два останніх — це вже від нашого роду) та нечисленна кількість інших. Ус і ці волоцюги під керівництвом хозарів робили «російську революцію». Це було б смішно, якби не було трагічно.
Упродовж багатьох століть жиди чинили нечувані насильства над українцями. У цьому винні ми самі, бо дозволили сісти собі на шию цим упирям. Інколи, дуже рідко, наш добрий і лагідний народ не витримував і вибухав протестами-повстаннями, під час яких, зрозуміло, гинуло дуже мало жидів. Але жиди ніколи не звинувачують і не картають себе за злочини, що чинять нам чи іншим народам. Після прочуханок принишкують і затаюються, вичікуючи слушної нагоди, щоб пом-ститися. Помста у них називається «господнім добрим часом».
Для жидівського світогляду (юдаїзму) найхарактернішою рисою є ненависть до всіх нежидів і жадоба помсти. Соломон Лур'є у виданій у Петрограді 1922 р. книзі «Антисемитизм в древнем мире» [5, с. 291–358] погоджується з Ед. Месером: «Ввиду своего бессилия в ближайшее время, евреи охотно хоть в фантазии погружаются в мечты об истреблении язычников (тобто, усіх нежидів. — А. К.)/.../ Для еврейского национального духа жажда мести не менее характерна, чем проявляющееся в других писаниях универсалистическое мировоззрение» [5, с. 316]. Що ж заважало жидам здійснити цю жадобу помсти? Виявляється... «им всегда противостояли “хозяева страны”, государственные организмы с выработанной военной, административной и полицейской системой, в которую они входили как иностранцы». Захопивши владу в Московській імперії та установивши тотальну диктатуру, цих «иностранцев» уже не стримували «хозяева страны» та державні структури, і мрію вони зробили дійсністю. Особливу лють викликали у них селяни як носії ненависної їм європейсько-християнської культури, та сільський труд, до якого вони не придатні. Масові погроми українців під час жидо-більшовицької інтервенції в Україну 1918–1921 рр., голодомори 1921–23 рр., 1932–33 рр., 1946–47 рр., масові вбивства та виселення українців в 1929–1941 рр. — все це було вчинено для здійснення клятви над «гайдамаками», складеної на престол Єгови, жидівським «господнім добрим часом». Це була справа рук не лише жидів у СССР, але всього світового жидівства, про що говорять як наведені у цьому нарисі факти, так і ще більша кількість не наведених, але добре відомих.
Для здійснення людиноненависницьких планів масового народовбивства корінного населення правлячий народ відразу після захоплення влади створив політичні та репресивні структури, небачені до того в жодній країні, з найжорстокішим режимом. Наймасовішим органом була так звана більшовицька партія. Насправді це була не партія в загальноприйнятому, загальнолюдському розумінні цього слова, а напіввійськова терористична організація для втілення в життя потаємних планів юдаїзму, проголошених задовго до створення більшовицької партії в Старому заповіті Біблії, Талмуді, промові рабина Райхгорна, Протоколах старшин Сіону, можливо, й в інших сіоністських «творах».
Найвищим органом було Політбюро. Це була вершина партійного айсберга. Розглянувши її склад, можна судити про діяльність і масштаб самого айсберга, адже ухвали Політбюро були обов'язковими для виконання всіма партійними структурами. Як постійний орган Політбюро почало діяти з березня 1919 р., після VIII з'їзду компартії. Воно розв'язувало найважливіші політичні, внутрішньопартійні та господарчі питання.
Перший штучний голодомор в Русі-Україні було зорганізовано в 1921–1923 роках. Отже, відповідальність за етнічну війну та ці злочини несуть ті, хто був при владі в Московській більшовицькій імперії у цей час. А хто саме — свідчить склад Політбюро:
Прошу читача назвати хоча б удвічі меншу кількість москалів-більшовиків, які мали б таку ж силу, авторитет і владу, як названі вище особи... Не назвете, не силкуйтесь і не шукайте в довідниках. Бо таких не було.
Загальновідомо, хоча про це в підручниках історії скромно замовчується (цікаво, а чому?), що з 556 осіб, які обіймали найвищі посади в компартії, армії, комісаріатах, репресивних органах понад 450, тобто близько 80 відсотків, були хозарами, більшість яких змінили свої прізвища на «общепонятниє»; вони ж і завоювали Московію.
До перерахованих вище жидів треба додати також чималу кількість наброду від інших народів, які відіграли значну роль у встановленні хозарсько-більшовицької влади, і про яких ми думаємо, що вони, мабуть, не жиди або, принаймні, не чистокровні жиди: Сталін-Джугашвілі (грузинською мовою джуга означає жид, швілі — син), Дзержинський, Менжинський, Косіор, Уншліхт, Рудзутак, Лаціс, Петерс, Гр. Петровський, Цюрупа (два останніх — це вже від нашого роду) та нечисленна кількість інших. Ус і ці волоцюги під керівництвом хозарів робили «російську революцію». Це було б смішно, якби не було трагічно.
Упродовж багатьох століть жиди чинили нечувані насильства над українцями. У цьому винні ми самі, бо дозволили сісти собі на шию цим упирям. Інколи, дуже рідко, наш добрий і лагідний народ не витримував і вибухав протестами-повстаннями, під час яких, зрозуміло, гинуло дуже мало жидів. Але жиди ніколи не звинувачують і не картають себе за злочини, що чинять нам чи іншим народам. Після прочуханок принишкують і затаюються, вичікуючи слушної нагоди, щоб пом-ститися. Помста у них називається «господнім добрим часом».
Для жидівського світогляду (юдаїзму) найхарактернішою рисою є ненависть до всіх нежидів і жадоба помсти. Соломон Лур'є у виданій у Петрограді 1922 р. книзі «Антисемитизм в древнем мире» [5, с. 291–358] погоджується з Ед. Месером: «Ввиду своего бессилия в ближайшее время, евреи охотно хоть в фантазии погружаются в мечты об истреблении язычников (тобто, усіх нежидів. — А. К.)/.../ Для еврейского национального духа жажда мести не менее характерна, чем проявляющееся в других писаниях универсалистическое мировоззрение» [5, с. 316]. Що ж заважало жидам здійснити цю жадобу помсти? Виявляється... «им всегда противостояли “хозяева страны”, государственные организмы с выработанной военной, административной и полицейской системой, в которую они входили как иностранцы». Захопивши владу в Московській імперії та установивши тотальну диктатуру, цих «иностранцев» уже не стримували «хозяева страны» та державні структури, і мрію вони зробили дійсністю. Особливу лють викликали у них селяни як носії ненависної їм європейсько-християнської культури, та сільський труд, до якого вони не придатні. Масові погроми українців під час жидо-більшовицької інтервенції в Україну 1918–1921 рр., голодомори 1921–23 рр., 1932–33 рр., 1946–47 рр., масові вбивства та виселення українців в 1929–1941 рр. — все це було вчинено для здійснення клятви над «гайдамаками», складеної на престол Єгови, жидівським «господнім добрим часом». Це була справа рук не лише жидів у СССР, але всього світового жидівства, про що говорять як наведені у цьому нарисі факти, так і ще більша кількість не наведених, але добре відомих.
Для здійснення людиноненависницьких планів масового народовбивства корінного населення правлячий народ відразу після захоплення влади створив політичні та репресивні структури, небачені до того в жодній країні, з найжорстокішим режимом. Наймасовішим органом була так звана більшовицька партія. Насправді це була не партія в загальноприйнятому, загальнолюдському розумінні цього слова, а напіввійськова терористична організація для втілення в життя потаємних планів юдаїзму, проголошених задовго до створення більшовицької партії в Старому заповіті Біблії, Талмуді, промові рабина Райхгорна, Протоколах старшин Сіону, можливо, й в інших сіоністських «творах».
Найвищим органом було Політбюро. Це була вершина партійного айсберга. Розглянувши її склад, можна судити про діяльність і масштаб самого айсберга, адже ухвали Політбюро були обов'язковими для виконання всіма партійними структурами. Як постійний орган Політбюро почало діяти з березня 1919 р., після VIII з'їзду компартії. Воно розв'язувало найважливіші політичні, внутрішньопартійні та господарчі питання.
Перший штучний голодомор в Русі-Україні було зорганізовано в 1921–1923 роках. Отже, відповідальність за етнічну війну та ці злочини несуть ті, хто був при владі в Московській більшовицькій імперії у цей час. А хто саме — свідчить склад Політбюро:
1919 р.: В. Ленін (Ульянов-Бланк) — голова Совєта Народних Комісарів; Лев Троцький (Бронштейн) — нарком військових і морських справ, голова РВС (Реввоєнсовєта); Микола Крестинський — нарком фінансів; Лев Каменєв (Розенфельд) — голова Московського Совєта; Йосип Сталін (Джугашвілі, повне і справжнє ім'я — Йосип Давид Віссаріонович Джугашвілі-Кохба) — нарком у справах національностей та нарком Державного контролю (з 1920 — РСІ, тобто робітничо-селянської інспекції).
Кандидати в члени Політбюро:
Григорій Зінов'єв (Гершко Апфельбаум) — голова Петроградського Совєта і голова Виконкому Комінтерну;
Михайло Калінін — голова ВЦИК (Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету);
Ніколай Бухарін — редактор газети «Правда».
Цікаво, що з п'яти членів і трьох кандидатів у члени Політбюро всі мали пристойні московські прізвища. Але справжніх москвинів там було лише два — Бухарін і Калінін, решта — чистокровні (Троцький, Каменєв, Крестинський, Зінов'єв) або приховані (Ленін, Сталін) жиди. Якщо ж взяти до уваги, що кандидати в члени Політбюро не мали права вирішального голосу, а лише дорадчого, то в найвищому керівному органі Московії у той час не було жодного москвина. Що стосується Калініна, то він не мав ніякого реального впливу на справи ні тоді, ні пізніше, був підставною особою, і потрапив туди зовсім випадково — не було б Калініна — був би Рябінін або який-небудь інший Іванов: жидам потрібна була така особа московського походження, яка, не втручаючись серйозно у справи, своїм ім'ям прикривала б жидівські злочини, підписувала винесені жидами рішення та ухвали. Такими же підставними нікчемою спочатку в Москві, а потім в Україні був Г. Петровський.
Серед найвпливовіших людей того часу, після захоплення хозарами влади у Московії, крім названих, безсумнівно, треба назвати Якова Свердлова (Шварцбаума). Від часу взяття влади більшовиками й до своєї смерті у березні 1919 р. він був другою за впливом особою після Леніна.
1920 р. склад Політбюро не змінився.
1921 р. із членів Політбюро було виведено Крестинського, а замість нього введено Зінов'єва. Кандидатом у члени Політбюро було призначено В'ячеслава Молотова (Скрябіна), тоді секретаря компартії України.
У 1922 та 1923 р. до Політбюро були введені два москвини: Олексій Риков (один із заступників Леніна у Совєті Народних Комісарів) і Михайло Томський (голова створених совєцьких профспілок).
Жидів, напевно, непокоїла та цілком ненормальна ситуація, що в найвищому керівному органі у Московській за назвою державі москвини були відсутні. Треба було створювати хоч якусь видимість московської влади, тому вони й наважились увести до складу Політбюро маловпливових Рикова й Томського, які реальної влади не мали. До речі, з п'яти етнічних москвинів, які були в Політбюро до 1923 р., у чотирьох із них (Бухарін, Молотов, Калінін, Риков) дружини були жидівки. Таких жиди певною мірою вважають своїми. Воно й не дивно. На роботі такий чоловік перебуває в оточенні своїх жидівських колег, а вдома — в колі дружини-юдейки, її родичів і вихованих на засадах юдаїзму своїх дітей. Тут не те що забудеш, якого ти роду-племені, а й з глузду з'їхати можеш. Не виключено, що і в Томського дружиною була жидівка.
У 1923 р. кандидатом у члени Політбюро було висунуто латиша Яна Рудзутака.
Окрім Політбюро, реальну силу і владу того часу мала керована Л. Троцьким армія та ЧК чи ВЧК, створена ще в грудні 1917 р., майже відразу після жовтневого перевороту. Головою ВЧК від самого початку і до 1926 р. був Фелікс Дзержинський, його першим заступником — В’ячеслав Рудольфович Менжинський, заступниками — Александрович, Закс, Петерс та Уншліхт (жодного москвина).
ЧК і слідча комісія Ревтрибуналу не були підконтрольні уряду — Совєту комісарів, та й самому Політбюро вони не завжди підкорялись. Відомий випадок, коли Ленін-Біснуватий вимагав звільнити жида-злочинця, а ЧК його розстріляло. ЧК (пізніша назва ГПУ — главное політічєскоє уп-равлєніє, потім ОГПУ — об'єдіньонноє ГПУ) мав свої військові формування та контролював усю діяльність людей, службовців, армію і навіть саму компартію, яка його створила. «Він мав необмежену владу, його діяльність не регулювали ніякі закони, а лише внутрішні інструкції. ЧК-ГПУ здійснювала голодомори, депортації та масові винищення населення. Очевидно, керівництво такою установою правляча кліка могла доручити лише особливо надійним своїм людям» [2, с. 91].
Незабаром після створення ВЧК, за пропозицією Леніна, отримує права позасудової розправи: повноваження заарештовувати, провадити слідство, ухвалювати вироки та виконувати їх. У катівнях ВЧК без суду були розстріляні сотні тисяч людей. Але цього виявилось замало. На засіданні 14 травня 1921 р. Політбюро ухвалило рішення «Про розширення прав ВЧК щодо застосування найвищої міри покарання». За три місяці до прийняття декрету «Про червоний терор» партійна конференція чекістів ухвалила рішення про масове стеження і терор:
Кандидати в члени Політбюро:
Григорій Зінов'єв (Гершко Апфельбаум) — голова Петроградського Совєта і голова Виконкому Комінтерну;
Михайло Калінін — голова ВЦИК (Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету);
Ніколай Бухарін — редактор газети «Правда».
Цікаво, що з п'яти членів і трьох кандидатів у члени Політбюро всі мали пристойні московські прізвища. Але справжніх москвинів там було лише два — Бухарін і Калінін, решта — чистокровні (Троцький, Каменєв, Крестинський, Зінов'єв) або приховані (Ленін, Сталін) жиди. Якщо ж взяти до уваги, що кандидати в члени Політбюро не мали права вирішального голосу, а лише дорадчого, то в найвищому керівному органі Московії у той час не було жодного москвина. Що стосується Калініна, то він не мав ніякого реального впливу на справи ні тоді, ні пізніше, був підставною особою, і потрапив туди зовсім випадково — не було б Калініна — був би Рябінін або який-небудь інший Іванов: жидам потрібна була така особа московського походження, яка, не втручаючись серйозно у справи, своїм ім'ям прикривала б жидівські злочини, підписувала винесені жидами рішення та ухвали. Такими же підставними нікчемою спочатку в Москві, а потім в Україні був Г. Петровський.
Серед найвпливовіших людей того часу, після захоплення хозарами влади у Московії, крім названих, безсумнівно, треба назвати Якова Свердлова (Шварцбаума). Від часу взяття влади більшовиками й до своєї смерті у березні 1919 р. він був другою за впливом особою після Леніна.
1920 р. склад Політбюро не змінився.
1921 р. із членів Політбюро було виведено Крестинського, а замість нього введено Зінов'єва. Кандидатом у члени Політбюро було призначено В'ячеслава Молотова (Скрябіна), тоді секретаря компартії України.
У 1922 та 1923 р. до Політбюро були введені два москвини: Олексій Риков (один із заступників Леніна у Совєті Народних Комісарів) і Михайло Томський (голова створених совєцьких профспілок).
Жидів, напевно, непокоїла та цілком ненормальна ситуація, що в найвищому керівному органі у Московській за назвою державі москвини були відсутні. Треба було створювати хоч якусь видимість московської влади, тому вони й наважились увести до складу Політбюро маловпливових Рикова й Томського, які реальної влади не мали. До речі, з п'яти етнічних москвинів, які були в Політбюро до 1923 р., у чотирьох із них (Бухарін, Молотов, Калінін, Риков) дружини були жидівки. Таких жиди певною мірою вважають своїми. Воно й не дивно. На роботі такий чоловік перебуває в оточенні своїх жидівських колег, а вдома — в колі дружини-юдейки, її родичів і вихованих на засадах юдаїзму своїх дітей. Тут не те що забудеш, якого ти роду-племені, а й з глузду з'їхати можеш. Не виключено, що і в Томського дружиною була жидівка.
У 1923 р. кандидатом у члени Політбюро було висунуто латиша Яна Рудзутака.
Окрім Політбюро, реальну силу і владу того часу мала керована Л. Троцьким армія та ЧК чи ВЧК, створена ще в грудні 1917 р., майже відразу після жовтневого перевороту. Головою ВЧК від самого початку і до 1926 р. був Фелікс Дзержинський, його першим заступником — В’ячеслав Рудольфович Менжинський, заступниками — Александрович, Закс, Петерс та Уншліхт (жодного москвина).
ЧК і слідча комісія Ревтрибуналу не були підконтрольні уряду — Совєту комісарів, та й самому Політбюро вони не завжди підкорялись. Відомий випадок, коли Ленін-Біснуватий вимагав звільнити жида-злочинця, а ЧК його розстріляло. ЧК (пізніша назва ГПУ — главное політічєскоє уп-равлєніє, потім ОГПУ — об'єдіньонноє ГПУ) мав свої військові формування та контролював усю діяльність людей, службовців, армію і навіть саму компартію, яка його створила. «Він мав необмежену владу, його діяльність не регулювали ніякі закони, а лише внутрішні інструкції. ЧК-ГПУ здійснювала голодомори, депортації та масові винищення населення. Очевидно, керівництво такою установою правляча кліка могла доручити лише особливо надійним своїм людям» [2, с. 91].
Незабаром після створення ВЧК, за пропозицією Леніна, отримує права позасудової розправи: повноваження заарештовувати, провадити слідство, ухвалювати вироки та виконувати їх. У катівнях ВЧК без суду були розстріляні сотні тисяч людей. Але цього виявилось замало. На засіданні 14 травня 1921 р. Політбюро ухвалило рішення «Про розширення прав ВЧК щодо застосування найвищої міри покарання». За три місяці до прийняття декрету «Про червоний терор» партійна конференція чекістів ухвалила рішення про масове стеження і терор:
«...2. Видалити з обороту (!) помітних та активних монархістів-кадетів, правих соціал-революціонерів та меншовиків.
3. Взяти на облік та встановити стеження за генералами та офіцерами, взяти під нагляд Червону Армію, командний склад.
4. Застосовувати міру розстрілу до помітних та явно викритих контрреволюціонерів, спекулянтів, грабіжників та хабарників...» [3, с. 420, 421].
До цієї постанови треба зробити невелике зауваження: контрреволюціонерами, грабіжниками та бандитами оголошували всіх, хто був не задоволений жидівським розбоєм, реквізиціями та терором, тобто 95 відсотків населення.
Цікаву інформацію про етнічний склад ЧК-ГПУ дають праці П. Судоплатова [6] та «ЧК-ГПУ НКВД в Україні: особи, факти, документи» [7]. «В 20-х роках жиди-чекісти брали собі московські імена, щоб не привертати зайвої уваги до своєї національності як серед освідомлювачів та інформаторів/.../ так і колег, з якими вони працювали» [6, с. 39]. Як наслідок виявилось, що майже дев'яносто відсотків функціонерів ЧК, яких згадує П. Судоплатов, були жидами.
У праці [7] наведено 184 біографії чекістів, які в період 1918–1938 рр. були керівниками або впливовими функціонерами районних, обласних та українського відділення ЧК-ГПУ. Серед них жидів-хозарів — 100 (54,3%); москвинів — 40 (21,7%); українців —15 (8,1%); інших (латиші, поляки....) — 17 (9,2%); не встановленої національності (хозари чи росіяни) — 12 (6,5%). Звичайно, це лише невелика частина терористів-погромників Русі-України, але її цілком достатньо, щоб робити статистичні висновки. Цікаво, що до 1924 р. ані до складу Політбюро, ані навіть до складу кандидатів у члени Політбюро не входив голова ВЧК Дзержинський, хоча на цій лиховісній установі трималася вся жидо-більшовицька система. Очевидно, у такий спосіб хозари не хотіли висвічувати терор як систему державного управління. Крім того, високі компартійні функціонери самі побоювалися цієї установи і не хотіли допускати її керівників до найвищого політичного органу. Лише Дзержинський в 1924–1926 рр. був кандидатом у члени Політбюро. Але ані Менжинський, ані Г. Ягода (Ієгуда) (наступники Дзержинського на посаді голови ОГПУ-НКВД) ніколи не входили навіть до Політбюро (не були його кандидатами).
Третьою більшовицькою силою, що рішуче впливала на події в 1918–1923 рр., була Червона Армія. Її творцем справедливо вважали Л. Троцького.
Він створив тримільйонну армію. Кістяком армії були жиди-командири та комісари. Троцький очолив Реввоєнсовєт. Цей совєт зосередив у своїх руках керівництво збройними силами, військовими діями, організацію та будівництво Червоної Армії. Формально він підпорядковувався уряду, а фактично — жидівському синедріону під назвою ЦК, а згодом — Політбюро. Ось його склад, але не перший, який ніколи не збирався, а другий: Лев Троцький (Бронштейн) — голова, Ефроїм Маркович Склянський — заступник голови, члени: Сергій Іванович Гусєв (Яків Давидович Драбкін), Олексій Риков, Івор Тенісович Смілга, Сергій Сергійович Каменєв.
Від імені Реввоенсовєта комісарів і командирів фронтів і армій добирав особисто Троцький. За його рекомендаціями та схваленням Біснуватого на найвідповідальніші комісарські посади були направлені С. Гусєв-Драбкін, Г. І. Теодорович, П. Штейнберг, І. Кізельштейн, Ф. Новіцький, А. Розенгольд, І. Ходоровський, Й. Якір, Григорій Сокольніков (Гірш Янкелевич Брилліант), Б. Лєгран, М. Рухімович та інші жиди.
Захопивши владу за допомогою фантастичної демагогії та брутального обману солдат, селян і робітників, не в останню чергу також за допомогою величезної фінансової підтримки жидівських банкірів і Німеччини, яка тоді вела війну з Англією, Францією та Московією, більшовики встановили свою криваву диктатуру. На подяку за фінансову допомогу вони уклали сепаратний Брестський мир із Німеччиною, підставивши під смертельну загрозу поразки своїх союзників, і відновили з нею дипломатичні відносини. Ось що побачили й доповіли своєму урядові німецькі дипломати в 1918 р., прибувши до Московії.
Начальник оперативного відділу німецького посольства Вальтер фон Кайзерлінг повідомляв: «Це божевілля влади!.. Цей режим, створений жидами, із жидів і для жидів, становить смертельну загрозу не лише для Німеччини, а й для всього цивілізованого світу!.. Треба відсунути московсько-німецький кордон якомога далі на схід, щоб убезпечити Німеччину від цієї чуми...» «Московський народ віддано на поталу жидам, що пов'язані з усіма жидами світу, тобто з масонами».
А посол Мірбах доповідав: «Вражають злидні, на вулицях самі голодранці, майже немає пристойно одягнутих людей, священиків. Фабрики зупинено, земля в основному не обробляється. Московія йде, очевидно, до ще більшої катастрофи, ніж та, яку становив собою більшовицький переворот. Громадська безпека поки що залишається лише побажанням. На вулицях постійно чути стрілянину й відбуваються збройні сутички. Влада більшовиків у Москві тримається, головним чином, за допомогою латиських батальйонів озброєних стрільців».
3. Взяти на облік та встановити стеження за генералами та офіцерами, взяти під нагляд Червону Армію, командний склад.
4. Застосовувати міру розстрілу до помітних та явно викритих контрреволюціонерів, спекулянтів, грабіжників та хабарників...» [3, с. 420, 421].
До цієї постанови треба зробити невелике зауваження: контрреволюціонерами, грабіжниками та бандитами оголошували всіх, хто був не задоволений жидівським розбоєм, реквізиціями та терором, тобто 95 відсотків населення.
Цікаву інформацію про етнічний склад ЧК-ГПУ дають праці П. Судоплатова [6] та «ЧК-ГПУ НКВД в Україні: особи, факти, документи» [7]. «В 20-х роках жиди-чекісти брали собі московські імена, щоб не привертати зайвої уваги до своєї національності як серед освідомлювачів та інформаторів/.../ так і колег, з якими вони працювали» [6, с. 39]. Як наслідок виявилось, що майже дев'яносто відсотків функціонерів ЧК, яких згадує П. Судоплатов, були жидами.
У праці [7] наведено 184 біографії чекістів, які в період 1918–1938 рр. були керівниками або впливовими функціонерами районних, обласних та українського відділення ЧК-ГПУ. Серед них жидів-хозарів — 100 (54,3%); москвинів — 40 (21,7%); українців —15 (8,1%); інших (латиші, поляки....) — 17 (9,2%); не встановленої національності (хозари чи росіяни) — 12 (6,5%). Звичайно, це лише невелика частина терористів-погромників Русі-України, але її цілком достатньо, щоб робити статистичні висновки. Цікаво, що до 1924 р. ані до складу Політбюро, ані навіть до складу кандидатів у члени Політбюро не входив голова ВЧК Дзержинський, хоча на цій лиховісній установі трималася вся жидо-більшовицька система. Очевидно, у такий спосіб хозари не хотіли висвічувати терор як систему державного управління. Крім того, високі компартійні функціонери самі побоювалися цієї установи і не хотіли допускати її керівників до найвищого політичного органу. Лише Дзержинський в 1924–1926 рр. був кандидатом у члени Політбюро. Але ані Менжинський, ані Г. Ягода (Ієгуда) (наступники Дзержинського на посаді голови ОГПУ-НКВД) ніколи не входили навіть до Політбюро (не були його кандидатами).
Третьою більшовицькою силою, що рішуче впливала на події в 1918–1923 рр., була Червона Армія. Її творцем справедливо вважали Л. Троцького.
Він створив тримільйонну армію. Кістяком армії були жиди-командири та комісари. Троцький очолив Реввоєнсовєт. Цей совєт зосередив у своїх руках керівництво збройними силами, військовими діями, організацію та будівництво Червоної Армії. Формально він підпорядковувався уряду, а фактично — жидівському синедріону під назвою ЦК, а згодом — Політбюро. Ось його склад, але не перший, який ніколи не збирався, а другий: Лев Троцький (Бронштейн) — голова, Ефроїм Маркович Склянський — заступник голови, члени: Сергій Іванович Гусєв (Яків Давидович Драбкін), Олексій Риков, Івор Тенісович Смілга, Сергій Сергійович Каменєв.
Від імені Реввоенсовєта комісарів і командирів фронтів і армій добирав особисто Троцький. За його рекомендаціями та схваленням Біснуватого на найвідповідальніші комісарські посади були направлені С. Гусєв-Драбкін, Г. І. Теодорович, П. Штейнберг, І. Кізельштейн, Ф. Новіцький, А. Розенгольд, І. Ходоровський, Й. Якір, Григорій Сокольніков (Гірш Янкелевич Брилліант), Б. Лєгран, М. Рухімович та інші жиди.
Захопивши владу за допомогою фантастичної демагогії та брутального обману солдат, селян і робітників, не в останню чергу також за допомогою величезної фінансової підтримки жидівських банкірів і Німеччини, яка тоді вела війну з Англією, Францією та Московією, більшовики встановили свою криваву диктатуру. На подяку за фінансову допомогу вони уклали сепаратний Брестський мир із Німеччиною, підставивши під смертельну загрозу поразки своїх союзників, і відновили з нею дипломатичні відносини. Ось що побачили й доповіли своєму урядові німецькі дипломати в 1918 р., прибувши до Московії.
Начальник оперативного відділу німецького посольства Вальтер фон Кайзерлінг повідомляв: «Це божевілля влади!.. Цей режим, створений жидами, із жидів і для жидів, становить смертельну загрозу не лише для Німеччини, а й для всього цивілізованого світу!.. Треба відсунути московсько-німецький кордон якомога далі на схід, щоб убезпечити Німеччину від цієї чуми...» «Московський народ віддано на поталу жидам, що пов'язані з усіма жидами світу, тобто з масонами».
А посол Мірбах доповідав: «Вражають злидні, на вулицях самі голодранці, майже немає пристойно одягнутих людей, священиків. Фабрики зупинено, земля в основному не обробляється. Московія йде, очевидно, до ще більшої катастрофи, ніж та, яку становив собою більшовицький переворот. Громадська безпека поки що залишається лише побажанням. На вулицях постійно чути стрілянину й відбуваються збройні сутички. Влада більшовиків у Москві тримається, головним чином, за допомогою латиських батальйонів озброєних стрільців».
Курта Рицлера, заступника посла Мірбаха вразила «корупція в середовищі комуністичних чиновників та їхні розпусні нахили, особливо ненаситна жадоба жінок».
Таким був наслідок плану-гасла Леніна «Перетворимо імперіалістичну війну на громадянську». Імперіалістичну Першу світову війну, в якій усі воюючі сторони втратили 10 млн чоловік, із них Московія — 1,7 млн, більшовики справді припинили і розв'язали внутрішню війну, але не громадянську, а етнічну. За офіційними, занадто заниженими, даними у цій війні загинуло 13 млн людей. І. Буніч вважає, що насправді загинуло у 3–4 рази більше, тобто 40–50 млн людей [8]. Я ж думаю, що це число вже завищене, — загинуло десь в 1,5–2 рази більше від офіційно оголошеної кількості, тобто 20–25 мільйонів. До цього треба додати ще 6 млн жертв спричиненого чи організованого жидами-більшовиками в Поволжі та в Україні голодомору 1921–1923 років. Отже, повна кількість жертв розв'язаної жидами етнічної війни за час від 1917 до 1923 року — 25–30 млн корінних жителів Московії та її колоній.
Повністю керована жидами Червона Армія воювала з керованими москвинами «білими» арміями, придушувала повстання москвинів, селян і робітників. У зв'язку з цим дивною видається заява істориків, що «більшовики розв'язали війну проти свого народу». Хіба жиди були частиною московського народу, а москвини — частиною жидівського? Це абсурд. Щоб не бути голослівним, я наведу думку Якова Клацкіна, висловлену ним у книзі «Криза та розв'язок», написаній німецькою мовою не пізніше 1921 року. Про жидів Клацкін пише: «Ми не просто чужоземці, ми — іноземний народ серед вас, і ми підкреслюємо, що хочемо залишатися у такому стані. Існує широка прірва між вами та нами, така широка, що неможливо навести між нами ніякого мосту. Ваш дух є чужим для нас; ваші міфи, легенди, звичаї, традиції та національна спадщина, ваші релігійні та національні святині (християнство), ваші воскресіння та свята... всі вони чужі для нас. Історія ваших тріумфів та поразок, ваші герої та ваші подвиги, ваші національні домагання та устремління, всі вони є чужими для нас... Якщо хто б то не був назве іноземну (нежидівську) землю своєю батьківщиною, той буде зрадником жидівського народу... Лояльний жид ніколи не буде ніким іншим, як жидівським патріотом...» (Цит. за працею Д. Дюка «Еврейский вопрос». — С. 70). То справді була війна жидів, але не проти свого народу, а проти спочатку обдурених, а потім поневолених гоїв, і її остаточною метою було винищення останніх на 90 відсотків, принаймні так планував Біснуватий. Це була етнічна війна. Називати її громадянською — то свідомо чи з невігластва фальсифікувати історію і вводити в оману споживачів історичного чтива, адже громадянська війна — це коли одна частина народу воює з іншою частиною того ж народу. Російські селяни, які воювали в Червоній Армії за жидівські інтереси, потрапили туди значною мірою примусово!
Етнічна війна відрізняється від громадянської тим, що в ній один народ (етнос) планомірно й цілеспрямовано різними способами винищує інший. Цим етнічна війна відрізняється як від громадянської, де одна частина одного й того ж народу домагається перемоги, нав'язати свою волю (але не знищити!) іншій частині цього ж народу; або від звичайної війни між державами чи народами, коли одна держава намагається завоювати іншу державу або підкорити собі частину її теренів без фізичного винищення її населення. Етнічна війна нічим не відрізняється від геноциду, але робиться спритніше, хитріше, підступніше й у випадку подій 1917–1923 рр. була замаскована під назвою громадянської.
Можливо, до цього часу історики і справді не розуміли суті розв'язаної жидами-більшовиками внутрішньої війни 1917–1923 років. Але після цих роз'яснень дослідники, які й надалі будуть твердити, що та війна була громадянською, є фальсифікаторами історії, чи то зумисними, чи внаслідок свого духовного убозтва, тупості та невігластва.
Ніякого стосунку до робітників і селян жидо-більшовицька влада, звичайно, не мала. Не стосувалася вона й москвинів. Одного разу Біснуватий визнав, що на такий терор, до якого він закликав і який здійснювали жиди та випущені ними з в'язниць злочинці, москвини не здатні: «Добер (тобто добрий. — А. К.) русский человек; на решительные меры революционного террора его не хватает». Ні, послугами москвинів та різних інородців жиди не гребували, але якими? «Будь-який мерзотник може бути для нас саме тим корисний, що він мерзотник», — роз'яснював Біснуватий.
Біснуватий, а за ним й інші комісари-борзопис-ці з його кліки, послуговувались езоповською мовою, вважаю свідомо. Щоб розуміти його твори, думки, пристрасні мрії, їхні постанови, накази, розпорядження, необхідно мати тлумачний словник. Ось його частина [9, с. 46, 47]:
пролетарії — це жиди, в інтересах яких ведеться етнічна війна, здійснюється терор, руйнується культура та духовність корінного населення;
Таким був наслідок плану-гасла Леніна «Перетворимо імперіалістичну війну на громадянську». Імперіалістичну Першу світову війну, в якій усі воюючі сторони втратили 10 млн чоловік, із них Московія — 1,7 млн, більшовики справді припинили і розв'язали внутрішню війну, але не громадянську, а етнічну. За офіційними, занадто заниженими, даними у цій війні загинуло 13 млн людей. І. Буніч вважає, що насправді загинуло у 3–4 рази більше, тобто 40–50 млн людей [8]. Я ж думаю, що це число вже завищене, — загинуло десь в 1,5–2 рази більше від офіційно оголошеної кількості, тобто 20–25 мільйонів. До цього треба додати ще 6 млн жертв спричиненого чи організованого жидами-більшовиками в Поволжі та в Україні голодомору 1921–1923 років. Отже, повна кількість жертв розв'язаної жидами етнічної війни за час від 1917 до 1923 року — 25–30 млн корінних жителів Московії та її колоній.
Повністю керована жидами Червона Армія воювала з керованими москвинами «білими» арміями, придушувала повстання москвинів, селян і робітників. У зв'язку з цим дивною видається заява істориків, що «більшовики розв'язали війну проти свого народу». Хіба жиди були частиною московського народу, а москвини — частиною жидівського? Це абсурд. Щоб не бути голослівним, я наведу думку Якова Клацкіна, висловлену ним у книзі «Криза та розв'язок», написаній німецькою мовою не пізніше 1921 року. Про жидів Клацкін пише: «Ми не просто чужоземці, ми — іноземний народ серед вас, і ми підкреслюємо, що хочемо залишатися у такому стані. Існує широка прірва між вами та нами, така широка, що неможливо навести між нами ніякого мосту. Ваш дух є чужим для нас; ваші міфи, легенди, звичаї, традиції та національна спадщина, ваші релігійні та національні святині (християнство), ваші воскресіння та свята... всі вони чужі для нас. Історія ваших тріумфів та поразок, ваші герої та ваші подвиги, ваші національні домагання та устремління, всі вони є чужими для нас... Якщо хто б то не був назве іноземну (нежидівську) землю своєю батьківщиною, той буде зрадником жидівського народу... Лояльний жид ніколи не буде ніким іншим, як жидівським патріотом...» (Цит. за працею Д. Дюка «Еврейский вопрос». — С. 70). То справді була війна жидів, але не проти свого народу, а проти спочатку обдурених, а потім поневолених гоїв, і її остаточною метою було винищення останніх на 90 відсотків, принаймні так планував Біснуватий. Це була етнічна війна. Називати її громадянською — то свідомо чи з невігластва фальсифікувати історію і вводити в оману споживачів історичного чтива, адже громадянська війна — це коли одна частина народу воює з іншою частиною того ж народу. Російські селяни, які воювали в Червоній Армії за жидівські інтереси, потрапили туди значною мірою примусово!
Етнічна війна відрізняється від громадянської тим, що в ній один народ (етнос) планомірно й цілеспрямовано різними способами винищує інший. Цим етнічна війна відрізняється як від громадянської, де одна частина одного й того ж народу домагається перемоги, нав'язати свою волю (але не знищити!) іншій частині цього ж народу; або від звичайної війни між державами чи народами, коли одна держава намагається завоювати іншу державу або підкорити собі частину її теренів без фізичного винищення її населення. Етнічна війна нічим не відрізняється від геноциду, але робиться спритніше, хитріше, підступніше й у випадку подій 1917–1923 рр. була замаскована під назвою громадянської.
Можливо, до цього часу історики і справді не розуміли суті розв'язаної жидами-більшовиками внутрішньої війни 1917–1923 років. Але після цих роз'яснень дослідники, які й надалі будуть твердити, що та війна була громадянською, є фальсифікаторами історії, чи то зумисними, чи внаслідок свого духовного убозтва, тупості та невігластва.
Ніякого стосунку до робітників і селян жидо-більшовицька влада, звичайно, не мала. Не стосувалася вона й москвинів. Одного разу Біснуватий визнав, що на такий терор, до якого він закликав і який здійснювали жиди та випущені ними з в'язниць злочинці, москвини не здатні: «Добер (тобто добрий. — А. К.) русский человек; на решительные меры революционного террора его не хватает». Ні, послугами москвинів та різних інородців жиди не гребували, але якими? «Будь-який мерзотник може бути для нас саме тим корисний, що він мерзотник», — роз'яснював Біснуватий.
Біснуватий, а за ним й інші комісари-борзопис-ці з його кліки, послуговувались езоповською мовою, вважаю свідомо. Щоб розуміти його твори, думки, пристрасні мрії, їхні постанови, накази, розпорядження, необхідно мати тлумачний словник. Ось його частина [9, с. 46, 47]:
пролетарії — це жиди, в інтересах яких ведеться етнічна війна, здійснюється терор, руйнується культура та духовність корінного населення;
експлуататори, буржуазія — це всі нежиди, а селяни та інтелігенція корінного народу — найгірші з них, їх треба винищувати якнайбільше. Готуючи декрет пропродовольчу диктатуру, Біснуватий вимагає, щоб туди ввійшли положення про «нещадну та терористичну боротьбу та війну проти селянської та іншої буржуазії, що утримує в себе залишки хліба»;
продовольча диктатура — дії жидо-більшовицької кліки, спрямовані на те, щоб позбавити корінне населення будь-яких їстівних (продовольчих) запасів. Тим «гоям», які в даний момент підтримують жидів, будуть видаватися пайки, що прив'яжуть їх до жидів; ті ж гої, які жидам не потрібні — приречені на смерть, нехай подихають;
вороги народу — це вороги жидів, бо народ — це жиди. У травні 1918 р. Біснуватий дає такі цінні роз'яснення: «... власники хліба, що мають лишки хліба і не вивезли їх на станції та в місця збору та зісипки, оголошуються ворогами народу і ув'язнюються на термін не менше 10 років з конфіскацією всього майна та виганяються назавжди зі спільноти»;
лишки хліба — хліб для прохарчування родини селянина до нового врожаю або резервний хліб на випадок посухи чи іншого лиха;
громадянська війна — етнічна війна, спрямована на винищення усіх гоїв, а особливо селян, які були носіями національної культури, насамперед, звісно, найкращих, найорганізованіших, найтру-долюбивіших («куркулів», середняків), для того, щоб решту, як худобу, загнати до кошари-колгоспу, бо і продукти харчування треба ж було комусь виробляти. Адже «пролетарі», «народ» любили яйця, масло, «кугочкі» та інше, що дає годуваль-ниця-земля. Любити — любили, але виготовляти гордували й жили, як паразити;
бандити, контрреволюціонери — всі невдово-лені владою (тобто 95 відсотків населення), які якось це виявили;
робітничо-селянська влада — жидівська влада, серед її керівників, принаймні на вищому рівні, не було жодного робітника чи селянина; робочі та селяни (справжні, а не жиди) «робітничо-селянській владі» ніяких повноважень не делегували;
класова боротьба — рух жидів, спрямований на захоплення влади та винищення корінного населення; аби в 1917–1921 рр. боротьба справді була класовою, то передусім москвини повинні були б перебити жидів як найбільший паразитичний прошарок суспільства: адже серед них практично не було робітників та селян, але була безконечна кількість торгашів, орендарів, шинкарів, ювелірів, промисловців, банкірів й інших кровопивців.
Етнічна війна в Україні, що розпочалася 1918 р. і в різних формах ведеться дотепер, — невичерпна тема для історичних досліджень. Мета цієї війни полягає в тому, щоб припинити існування українців як нації, як народу. На перших етапах, особливо в 20-х — 30-х рр. XX ст., вістря цієї знавіснілої україножерської політики окупантів було спрямоване на фізичне винищення якомога більшої кількості українців (тобто це був геноцид), а також на те, щоб морально зламати решту, якій дозволено буде вижити, щоб рабською працею годувати нових владик нашої землі. У сучасних умовах основний напрямок україножерської політики правлячої кліки спрямований на зменшення народжуваності, на заохочення та сприяння виїзду нашої молоді за межі України, моральної деградації тих, хто залишається, з подальшим заселенням нашої землі вихідцями з Азії.
Певною мірою, можна припустити що саме Адольфу Гітлеру та німецьким націонал-соціалістам ми повинні завдячувати, що в 30-х роках українці не були повністю винищені жидо-москов-ським окупантом. Не тому, що германці дбали за українців, а тому, що в боротьбі з націонал-соціалізмом у жидів захиталася під ногами земля, і нас треба було залишити як гарматне м'ясо та рабську силу у промисловості та сільському господарстві для зміцнення військового потенціалу жидо-московської імперії.
Початок етнічної війни описав свідок тих подій С. Мельгунов. Інші факти та причини читач може віднайти в працях П. Половецького, Б. Богослова та моїх. Якщо хозари-більшовики нещадно винищували москвинів, то з українцями вони й поготів не церемонились. Їхнє ставлення до нас донині визначається такими положеннями: «Всі українці відомі антисеміти від найдавніших часів до сьогодні... Всіх антисемітів треба винищувати як найгірших злочинців» (Мордель Джорг).
Становище українців в етнічній війні було обтяжене тим, що не лише більшовики, а й москвини в жидівській армії дивилися на наш народ як на чужий. Але окупація України або її частини німцями (1918 р.), денікінцями (1919 р.), поляками (1920 р.) ослаблювала наслідки етнічної війни, тому українців загинуло не так багато, як могло б бути. Жиди відігралися штучно нав'язаним нашому народу голодомором 1921–1923 років.
Оцінка кількості жертв українців у етнічній війні 1918–1920 років. Раніше, спираючись головним чином на повідомлення Судоплатова, я оцінював кількість жертв українців в етнічній війні 918–1920 рр. цифрою 1 млн осіб. Але ознайомлення з переписами населення, іншими статистичними даними та повідомленнями самих більшовиків того часу дають зовсім інші, приголомшливі цифри.
продовольча диктатура — дії жидо-більшовицької кліки, спрямовані на те, щоб позбавити корінне населення будь-яких їстівних (продовольчих) запасів. Тим «гоям», які в даний момент підтримують жидів, будуть видаватися пайки, що прив'яжуть їх до жидів; ті ж гої, які жидам не потрібні — приречені на смерть, нехай подихають;
вороги народу — це вороги жидів, бо народ — це жиди. У травні 1918 р. Біснуватий дає такі цінні роз'яснення: «... власники хліба, що мають лишки хліба і не вивезли їх на станції та в місця збору та зісипки, оголошуються ворогами народу і ув'язнюються на термін не менше 10 років з конфіскацією всього майна та виганяються назавжди зі спільноти»;
лишки хліба — хліб для прохарчування родини селянина до нового врожаю або резервний хліб на випадок посухи чи іншого лиха;
громадянська війна — етнічна війна, спрямована на винищення усіх гоїв, а особливо селян, які були носіями національної культури, насамперед, звісно, найкращих, найорганізованіших, найтру-долюбивіших («куркулів», середняків), для того, щоб решту, як худобу, загнати до кошари-колгоспу, бо і продукти харчування треба ж було комусь виробляти. Адже «пролетарі», «народ» любили яйця, масло, «кугочкі» та інше, що дає годуваль-ниця-земля. Любити — любили, але виготовляти гордували й жили, як паразити;
бандити, контрреволюціонери — всі невдово-лені владою (тобто 95 відсотків населення), які якось це виявили;
робітничо-селянська влада — жидівська влада, серед її керівників, принаймні на вищому рівні, не було жодного робітника чи селянина; робочі та селяни (справжні, а не жиди) «робітничо-селянській владі» ніяких повноважень не делегували;
класова боротьба — рух жидів, спрямований на захоплення влади та винищення корінного населення; аби в 1917–1921 рр. боротьба справді була класовою, то передусім москвини повинні були б перебити жидів як найбільший паразитичний прошарок суспільства: адже серед них практично не було робітників та селян, але була безконечна кількість торгашів, орендарів, шинкарів, ювелірів, промисловців, банкірів й інших кровопивців.
Етнічна війна в Україні, що розпочалася 1918 р. і в різних формах ведеться дотепер, — невичерпна тема для історичних досліджень. Мета цієї війни полягає в тому, щоб припинити існування українців як нації, як народу. На перших етапах, особливо в 20-х — 30-х рр. XX ст., вістря цієї знавіснілої україножерської політики окупантів було спрямоване на фізичне винищення якомога більшої кількості українців (тобто це був геноцид), а також на те, щоб морально зламати решту, якій дозволено буде вижити, щоб рабською працею годувати нових владик нашої землі. У сучасних умовах основний напрямок україножерської політики правлячої кліки спрямований на зменшення народжуваності, на заохочення та сприяння виїзду нашої молоді за межі України, моральної деградації тих, хто залишається, з подальшим заселенням нашої землі вихідцями з Азії.
Певною мірою, можна припустити що саме Адольфу Гітлеру та німецьким націонал-соціалістам ми повинні завдячувати, що в 30-х роках українці не були повністю винищені жидо-москов-ським окупантом. Не тому, що германці дбали за українців, а тому, що в боротьбі з націонал-соціалізмом у жидів захиталася під ногами земля, і нас треба було залишити як гарматне м'ясо та рабську силу у промисловості та сільському господарстві для зміцнення військового потенціалу жидо-московської імперії.
Початок етнічної війни описав свідок тих подій С. Мельгунов. Інші факти та причини читач може віднайти в працях П. Половецького, Б. Богослова та моїх. Якщо хозари-більшовики нещадно винищували москвинів, то з українцями вони й поготів не церемонились. Їхнє ставлення до нас донині визначається такими положеннями: «Всі українці відомі антисеміти від найдавніших часів до сьогодні... Всіх антисемітів треба винищувати як найгірших злочинців» (Мордель Джорг).
Становище українців в етнічній війні було обтяжене тим, що не лише більшовики, а й москвини в жидівській армії дивилися на наш народ як на чужий. Але окупація України або її частини німцями (1918 р.), денікінцями (1919 р.), поляками (1920 р.) ослаблювала наслідки етнічної війни, тому українців загинуло не так багато, як могло б бути. Жиди відігралися штучно нав'язаним нашому народу голодомором 1921–1923 років.
Оцінка кількості жертв українців у етнічній війні 1918–1920 років. Раніше, спираючись головним чином на повідомлення Судоплатова, я оцінював кількість жертв українців в етнічній війні 918–1920 рр. цифрою 1 млн осіб. Але ознайомлення з переписами населення, іншими статистичними даними та повідомленнями самих більшовиків того часу дають зовсім інші, приголомшливі цифри.
Згідно з першим Всемосковським переписом 1897 р. кількість населення України на теренах, які захопили й контролювали комісари, дорівнювала 25,5 млн осіб. Приріст населення у той час становив 18 осіб на 1 тис. населення. Отже, якби не було війн та переселень, а приріст населення впродовж усіх 23 років був незмінним, то в 1920 р. кількість населення на захоплених комісарами теренах України збільшилася б на 50% і становила б приблизно 38 млн осіб. У 1923 р., не зрозуміло з яких розрахунків, мало б бути, як заявляють самі комісари, 33 млн осіб [11, док. 100]. Такої чисельності населення, точніше, 33,4 млн, на цих теренах було досягнуто вже 1913 року. Проте було переселення українських селян на Схід (Сибір, Казахстан), приблизно 300 тис. осіб; під час Першої світової війни загинуло близько 500 тис. українців, а в період 1915–1920 рр. природний приріст був, напевне, меншим. Аби він зменшився аж у три рази, то кількість українців, з урахуванням втрат від переселення та жертв Світової війни, у 1920 р. мала би бути 34 мільйони. Ці числа добре узгоджуються (з точністю до 0,1–0,2 млн) з чисельністю населення, яку можна отримати з таблиць, наведених в УРЕ (Т. 11, кн. 2. — С. 22). Але треба врахувати, що чисельність населення України, наведена по роках в табл. 2, охоплює не сучасні кордони, як там зазначено, а ті межі, які окуповувала Московія впродовж ХІХ–ХХ століть.
У переписі населення 1920 р. в більшовицькій Україні було названо 25,5 млн осіб [11, док.100]. Ця кількість узгоджується з даними УРЕ, де за 1922 р. стоїть 26,2 мільйона. Останньому числу як реальному вірити не можна, бо був людомор 1921–1922 рр., а коли б його не було, то приріст населення за два роки на 0,7 млн відповідає приросту 14 осіб на 1 тис., що є цілком допустимими, й що відобразили комуністи-історики в УРЕ.
Але ж за найменшими підрахунками, 1920 р. в Україні мало б бути 33–34 млн людей! Де ж поділися 8 млн українців у період між 1914–1920 рр., якщо втрати за час Першої світової війни та різке уповільнення приросту вже враховані?
Залишається лише один фактор, який призвів до зменшення чисельності населення України на 8 млн — етнічна війна 1918–1920 років. Нагадаю, що за чотири роки Першої світової війни всі воюючі сторони втратили 10 млн осіб.
Якщо ж урахувати не лише знищених, а й ненароджених, то внаслідок жидівських етнічних чисток за 1918–1920 рр. втрати українців становлять 12 млн осіб.
Зменшення кількості населення в Русі-Україні загалом відповідає його зменшенню в окремо взятому Одеському повіті. У 1914 р. там було 288284 особи, а в 1919 р. — лише 198210 осіб [11, док. 84].
Немає ніяких серйозних підстав для такого значного зменшення населення в 1914–1917 рр., отже, за два роки (1918 та 1919) етнічної війни воно скоротилося майже на третину...
Проте дивує й таке катастрофічне зменшення чисельності населення за малий час, і можливість його перепису того бурхливого року. Можна подумати, що комісарам, окрім як перепис, не було, що робити. Тому не виключено, що число 198210 у 1919 р. сильно занижене. «Навіщо?» — запитає читач. Через плани знищити місцеве населення у майбутньому, щоб потім заселити Одещину хозарами, було занижено кількість людей які там проживають, аби потім заявити: людей там було мало вже до нашого приходу.
Не виключено, що й кількість населення цілої окупованої хозарами Русі-України 1920 р. було занижено. А це означає, що масове винищення українців вони планували заздалегідь і здійснили його в наступних (1921–1923) роках.
Останній спосіб винищення людей вони застосовували ще з 1918 р. у в'язницях. «1918 р. в московських місцях ув'язнення давали одну восьмушку хліба і баланду з мініатюрними дозами напівгнилої картоплі та капусти... Наслідком цього була колосальна смертність від виснаження — до 75 відсотків у в'язничній лікарні. Начальник Та-ганської в'язниці офіційно доповідав, і більшовики публікували, що 40 відсотків смертей від голоду» [10, с. 161].
Убивство голодом має свої «переваги» і недоліки. Недоліки: для умертвіння треба довгий час, кілька місяців. «Переваги»: можна одночасно вбити значну кількість людей на великих теренах, звичайно, якщо відібрати в них харчі. Цей спосіб застосували в Русі-Україні у 1921–1923 рр., вперше спричинивши штучний масовий голодомор за всю історію людства і вперше в історії нашого народу, внаслідок цього загинуло близько 3 млн українців.
У передачі «Слово про слово» першої програми українського радіо від 9 березня 2003 р. згадувалося про 63-тю річницю початку т. зв. справи СВУ. Під час допиту одного із заарештованих, говорилось у передачі, слідчий Соломон Брук цинічно заявив: «Усіх українців треба було б перестріляти. На жаль, зробити це не можливо. Але українську інтелігенцію ми знищимо». Жиди вважали, що ми вже в мішку, його треба тільки зав'язати й утопити. Їхня ненависть до українців не приховувалася і не була навіть погамована тим, що вони міцно сиділи на шиї нашого народу. Багато, дуже багато українців знищили вони під час етнічної війни, а ще більше — майстерно організованими голодоморами 1921–1923 рр. і 1932–1933 років.
У переписі населення 1920 р. в більшовицькій Україні було названо 25,5 млн осіб [11, док.100]. Ця кількість узгоджується з даними УРЕ, де за 1922 р. стоїть 26,2 мільйона. Останньому числу як реальному вірити не можна, бо був людомор 1921–1922 рр., а коли б його не було, то приріст населення за два роки на 0,7 млн відповідає приросту 14 осіб на 1 тис., що є цілком допустимими, й що відобразили комуністи-історики в УРЕ.
Але ж за найменшими підрахунками, 1920 р. в Україні мало б бути 33–34 млн людей! Де ж поділися 8 млн українців у період між 1914–1920 рр., якщо втрати за час Першої світової війни та різке уповільнення приросту вже враховані?
Залишається лише один фактор, який призвів до зменшення чисельності населення України на 8 млн — етнічна війна 1918–1920 років. Нагадаю, що за чотири роки Першої світової війни всі воюючі сторони втратили 10 млн осіб.
Якщо ж урахувати не лише знищених, а й ненароджених, то внаслідок жидівських етнічних чисток за 1918–1920 рр. втрати українців становлять 12 млн осіб.
Зменшення кількості населення в Русі-Україні загалом відповідає його зменшенню в окремо взятому Одеському повіті. У 1914 р. там було 288284 особи, а в 1919 р. — лише 198210 осіб [11, док. 84].
Немає ніяких серйозних підстав для такого значного зменшення населення в 1914–1917 рр., отже, за два роки (1918 та 1919) етнічної війни воно скоротилося майже на третину...
Проте дивує й таке катастрофічне зменшення чисельності населення за малий час, і можливість його перепису того бурхливого року. Можна подумати, що комісарам, окрім як перепис, не було, що робити. Тому не виключено, що число 198210 у 1919 р. сильно занижене. «Навіщо?» — запитає читач. Через плани знищити місцеве населення у майбутньому, щоб потім заселити Одещину хозарами, було занижено кількість людей які там проживають, аби потім заявити: людей там було мало вже до нашого приходу.
Не виключено, що й кількість населення цілої окупованої хозарами Русі-України 1920 р. було занижено. А це означає, що масове винищення українців вони планували заздалегідь і здійснили його в наступних (1921–1923) роках.
****
Я сподіваюсь, що події описані у статті переконали читача, проти кого був спрямований терор і хто організовував масовий мор населення. Методи, які застосовували жиди при цьому, такі: влаштовували епідемії та розстріли, рубали шаблями, вішали, топили у водоймах, катували до смерті, закопували в землю живцем, спалювали в топках, заморожували, морили голодом.Останній спосіб винищення людей вони застосовували ще з 1918 р. у в'язницях. «1918 р. в московських місцях ув'язнення давали одну восьмушку хліба і баланду з мініатюрними дозами напівгнилої картоплі та капусти... Наслідком цього була колосальна смертність від виснаження — до 75 відсотків у в'язничній лікарні. Начальник Та-ганської в'язниці офіційно доповідав, і більшовики публікували, що 40 відсотків смертей від голоду» [10, с. 161].
Убивство голодом має свої «переваги» і недоліки. Недоліки: для умертвіння треба довгий час, кілька місяців. «Переваги»: можна одночасно вбити значну кількість людей на великих теренах, звичайно, якщо відібрати в них харчі. Цей спосіб застосували в Русі-Україні у 1921–1923 рр., вперше спричинивши штучний масовий голодомор за всю історію людства і вперше в історії нашого народу, внаслідок цього загинуло близько 3 млн українців.
У передачі «Слово про слово» першої програми українського радіо від 9 березня 2003 р. згадувалося про 63-тю річницю початку т. зв. справи СВУ. Під час допиту одного із заарештованих, говорилось у передачі, слідчий Соломон Брук цинічно заявив: «Усіх українців треба було б перестріляти. На жаль, зробити це не можливо. Але українську інтелігенцію ми знищимо». Жиди вважали, що ми вже в мішку, його треба тільки зав'язати й утопити. Їхня ненависть до українців не приховувалася і не була навіть погамована тим, що вони міцно сиділи на шиї нашого народу. Багато, дуже багато українців знищили вони під час етнічної війни, а ще більше — майстерно організованими голодоморами 1921–1923 рр. і 1932–1933 років.
Реквізиції продукції в українських селян в 1921–1922 роках. Необмежені реквізиції збіжжя та худоби, пограбування та конфіскація майна селян, фізичне вбивство кращих господарів комісарами в 1918–1921 рр. підірвали українське сільське господарство — основу українського національного економічного укладу того часу. «Господарчий розлад ніде не досягав такого величезного розміру, як на Україні», — визнавали комуністи в Історії УРСР [т. 6, с. 23].
Посуха та реквізиції попередніх років ослабили сільське господарство Поволжя, що призвело до голоду, якого ніколи там не було за царських часів, незважаючи ні на які посухи. Московсько-жидівський уряд визнав цей факт, звільнив селян від податку, прикріпив до голодних поволзьких губерній Білорусію, деякі врожайні області Московії та... Україну, яка сама зазнала жорстокої посухи. Крім того, жиди-комісари попросили для Поволжя допомоги з-за кордону. Західні країни та громадськість відгукнулись, і лише США надали допомоги на 45 млн дол. — у той час величезні гроші.
У Московії було створено комітет допомоги голодуючим Поволжя, очолив його М. Калініним. У Русі-Україні також був такий комітет, під головуванням змосковщеного хохла Г. Петровського, присланого з Москви, але не для допомоги голодуючим українцям. Його завданням було вилучати хліб із голодних областей України, загострюючи й посилюючи голод із метою знищення українців як етносу.
Хлібозаготівельні плани визначалися за принципом найбільшого вилучення хліба в українських селян. Зокрема, на Запоріжжі збирався «продподаток», розмір якого дорівнював валовому збору.
Окупанти розуміли, що селяни хліб не віддаватимуть, а останній і поготів, тому Ульянов-Бланк 12 серпня 1921 р. видає Постанову, в якій наказує:
«1. Признать необходимым при первых же признаках противодействий сбору продналога или замедления в его взносе, немедленно применять самые решительные меры принудительного характера, вводя в упорствующие волости и селения воинские части, немедленно направляя туда выездные сессии ревтрибуналов и строжайше карая упорствующих и т. д.
2. При вводе воинских частей в селения их продовольственное снабжение возлагать на сельские общества в полной норме боевого пайка...
3. Предложить ВЦСПС в боевом порядке разрешить все вопросы, связанные с мобилизацией для продинспектуры и воендружин и провести эти мобилизации» [11, док. 11].
Для повнішого вилучення хліба з України, отже, для підсилення голоду, що вже розпочався, в Україну додатково направлено 8 тис. чоловік у складі воєнізованих продовольчих дружин (воєнпроддружин) чисельністю до 150 чоловік кожна.
Незважаючи на голод та явну нестачу продовольства в Україні, Фрумкін, Косіор, Чіркін і Вейгнер, які прибули з Москви, змушують Політ-бюро ЦК КП(б)У 3 вересня 1921 р. прийняти такі ухвали:
«... Установить количество хлеба, которое Украина обязана дать России как минимальное, в 30 млн пуд., даже в ущерб собственному снабжению».
Неврожай та побори з України були такі великі, що вже у серпні й вересні в деяких селах особливо постраждалих повітів нічого було їсти. Як наслідок, вже на початку жовтня від голоду помер Олександр Даценов, що засвідчено протоколом загальних зборів Великомихайлівського волкомнезаму Гуляйпільського повіту від 9 жовтня 1921 року. Воно й не дивно. Запорізька губернська комісія допомоги голодуючим в лютому 1922 р. зізналася, що «вже до вересня [1921 р.] частина населення почала голодувати й вживати сурогати: лободу, курай, листя дерев тощо. Лихо посилювалось тим, що неврожай вразив не лише зернові хліба, але й трави; корма для худоби не було, й вона почала падати... Перед губернськими органами картина голоду, що насувався, ясно вималювалась ще у серпні місяці, але лише у половині жовтня, коли губернія була офіційно визнана сильно потерпілою від неврожаю (і коли люди вже почали помирати від голоду. — А. К.), з'явилась можливість приступити до організації планомірної боротьби з лихом... Кількість голодуючих на 1 грудня визначилась в 225837 людей» [11, док. 51].
Так розпочався Перший Український людомор, наслідком якого була смерть трьох мільйонів наших співвітчизників. Для поглиблення стихійного лиха та збільшення кількості померлих українців, під час голодомору жиди-комісари завезли «на откормку» в Русь-Україну понад 0,5 млн москвинів та вивезли звідси 22,12 млн пудів хліба.
Посуха та реквізиції попередніх років ослабили сільське господарство Поволжя, що призвело до голоду, якого ніколи там не було за царських часів, незважаючи ні на які посухи. Московсько-жидівський уряд визнав цей факт, звільнив селян від податку, прикріпив до голодних поволзьких губерній Білорусію, деякі врожайні області Московії та... Україну, яка сама зазнала жорстокої посухи. Крім того, жиди-комісари попросили для Поволжя допомоги з-за кордону. Західні країни та громадськість відгукнулись, і лише США надали допомоги на 45 млн дол. — у той час величезні гроші.
У Московії було створено комітет допомоги голодуючим Поволжя, очолив його М. Калініним. У Русі-Україні також був такий комітет, під головуванням змосковщеного хохла Г. Петровського, присланого з Москви, але не для допомоги голодуючим українцям. Його завданням було вилучати хліб із голодних областей України, загострюючи й посилюючи голод із метою знищення українців як етносу.
Хлібозаготівельні плани визначалися за принципом найбільшого вилучення хліба в українських селян. Зокрема, на Запоріжжі збирався «продподаток», розмір якого дорівнював валовому збору.
Окупанти розуміли, що селяни хліб не віддаватимуть, а останній і поготів, тому Ульянов-Бланк 12 серпня 1921 р. видає Постанову, в якій наказує:
«1. Признать необходимым при первых же признаках противодействий сбору продналога или замедления в его взносе, немедленно применять самые решительные меры принудительного характера, вводя в упорствующие волости и селения воинские части, немедленно направляя туда выездные сессии ревтрибуналов и строжайше карая упорствующих и т. д.
2. При вводе воинских частей в селения их продовольственное снабжение возлагать на сельские общества в полной норме боевого пайка...
3. Предложить ВЦСПС в боевом порядке разрешить все вопросы, связанные с мобилизацией для продинспектуры и воендружин и провести эти мобилизации» [11, док. 11].
Для повнішого вилучення хліба з України, отже, для підсилення голоду, що вже розпочався, в Україну додатково направлено 8 тис. чоловік у складі воєнізованих продовольчих дружин (воєнпроддружин) чисельністю до 150 чоловік кожна.
Незважаючи на голод та явну нестачу продовольства в Україні, Фрумкін, Косіор, Чіркін і Вейгнер, які прибули з Москви, змушують Політ-бюро ЦК КП(б)У 3 вересня 1921 р. прийняти такі ухвали:
«... Установить количество хлеба, которое Украина обязана дать России как минимальное, в 30 млн пуд., даже в ущерб собственному снабжению».
Неврожай та побори з України були такі великі, що вже у серпні й вересні в деяких селах особливо постраждалих повітів нічого було їсти. Як наслідок, вже на початку жовтня від голоду помер Олександр Даценов, що засвідчено протоколом загальних зборів Великомихайлівського волкомнезаму Гуляйпільського повіту від 9 жовтня 1921 року. Воно й не дивно. Запорізька губернська комісія допомоги голодуючим в лютому 1922 р. зізналася, що «вже до вересня [1921 р.] частина населення почала голодувати й вживати сурогати: лободу, курай, листя дерев тощо. Лихо посилювалось тим, що неврожай вразив не лише зернові хліба, але й трави; корма для худоби не було, й вона почала падати... Перед губернськими органами картина голоду, що насувався, ясно вималювалась ще у серпні місяці, але лише у половині жовтня, коли губернія була офіційно визнана сильно потерпілою від неврожаю (і коли люди вже почали помирати від голоду. — А. К.), з'явилась можливість приступити до організації планомірної боротьби з лихом... Кількість голодуючих на 1 грудня визначилась в 225837 людей» [11, док. 51].
Так розпочався Перший Український людомор, наслідком якого була смерть трьох мільйонів наших співвітчизників. Для поглиблення стихійного лиха та збільшення кількості померлих українців, під час голодомору жиди-комісари завезли «на откормку» в Русь-Україну понад 0,5 млн москвинів та вивезли звідси 22,12 млн пудів хліба.
Висновки
Війна 1917–1921 рр. у Московії була не громадянською, а етнічною, тобто війною одного народу (етносу) проти іншого, і була спрямована не лише на утвердження жидів як панівного народу, а й на найбільше винищення корінних народів.Про це свідчать такі факти:
1. Військово-політичне керівництво більшовиків повністю належало жидам або залежним від них представникам національних меншин, які нікого, крім самих себе, не представляли. Ця банда спиралася або на іноземні війська (китайці, чехи, німці, латиші), або на деморалізовані, декласовані та злочинні елементи з середовища москвинів.
Їм протистояли армії, повністю керовані й укомплектовані москвинами.
2. Розстріли дітей та система заручників, яких брали жиди навмання з корінного населення, здебільшого ні в чому не винних, найчастіше випадкових та аполітичних людей. Такого не було в жодній громадянській війні.
3. Дика, нічим не виправдана садистична жорстокість щодо безневинних або за найменші провини, не притаманна жодному європейському народові, але добре узгоджується й пов'язується з особами, вихованими на людоненависницьких расистських «ученнях» Тори і Талмуду. Те ж саме спостерігаємо у Палестині в наш час. Масово знищуючи робітників, селян, трудову інтелігенцію, жиди-комісари говорили: «Ми знищуємо буржуазію». Руйнуючи будинки мирних палестинців, убиваючи дітей і жінок, хозари-окупанти заявляють: «Вони — терористи».
4. Величезні жертви корінного населення (25–30 млн людей), тобто приблизно 15–20% від усієї кількості, тоді як жидів загинуло лише 30–50 тис., що становило 1–1,5 відсотка.
5. Корінні народи в масі своїй не розуміли, що проти них провадиться етнічна війна, бо жиди-комісари робили це під гаслами «свободи» та «соціальної справедливості». Якби переворот і війна справді були соціальними, то насамперед були б перебиті жиди як найбільш паразитичний прошарок суспільства.
6. Після 1920 р., у т. зв. «мирний час», етнічну війну проти нашого народу, тобто масове винищення українців, продовжували іншими, найпідлішими методами, на які здатні лише послідовники Єгови — штучно створеними голодоморами 1921–1923 рр. і 1932–1933 рр., внаслідок яких загинуло щонайменше 12 млн наших співвітчизників.
7. Мабуть, прихід до влади в Німеччині націонал-соціалістів на чолі з Адольфом Гітлером і антисіоністська спрямованість внутрішньої політики Сталіна певною мірою врятували українців від повного фізичного винищення богопроклятим народом у 30–40-х рр. минулого століття. 7 млн загиблих українців за час Другої світової війни — це жертва, яку ми заплатили, щоб вижити як нація.
****
Із подій минулого ми мусимо робити висновки.Чи можна було перемогти жидів в етнічній війні 1918–1920 років? Можливо, для цього треба було застосовувати до них такий самий підхід, який вони застосовували до корінних народів? Але придушення жидівських повстань українськими військовими частинами Петлюра оголошував погромами, а військових атаманів, які приборкували жидів, розстрілював. Яка боротьба — такі й наслідки; зброя мусить бути двосічною. До перемоги можуть привести лише рішучі наступальні методи, а не слюнтяйство та всепрощення.
Більшовизм зник, але плани поневолення та винищення народів сіоністами залишилися незмінними. Нині вони втілюються під гаслами свободи думки, демократизації, боротьби з націоналізмом і тероризмом (згадаймо Югославію, Афганістан, Ірак, хто наступний?) та глобалізації, мета ж — придушити національну самосвідомість народів, яка перешкоджає їхнім людиноненависницьким планам.
Література
1. Кестлер А. Тринадцатое колено. Крушение империи хазар и ее наследие (переклад з англ. видання 1976 р.). — СПб.: Евразия, 2001.
2. Богослов Б. Сіонізм проти українців. — Одеса: Щит і меч, 2001.
3. Волкогонов Д. Ленин. Кн. І, II. — М., 1999.
4. Зенькович Н. Самые закрытые люди. — М., 2002.
5. Дикий А. Евреи в России и в СССР. — Новосибирск, 1994 (Перше видання здійснене в Нью-Йорку 1967 р.).
6. Судоплатов П. Разведка и Кремль. — М., 1996.
7. Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В.. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи. — К.: Абрис, 1997.
8. Бунич И. Золото партии. — К.: А.С.К., 1999.
9. Куліш А. Голодомор 1921–1923 років в Русі-Україні як продовження етнічної війни 1917–1921 років. — Х.: Просвіта, 2005.
10. Мельгунов С. Красный террор в России. — М., 1990.
11. Голод 1921–1923 років в Україні: Зб. документів та матеріалів. — К.: Наукова думка, 1993.
12. Куліш А. Геноцид. Голодомор 1932–1933. Причини, жертви, злочинці. — К.-Х.: Просвіта, 2001.
13. Половецький П. Гієнна огненна та інші документальні праці до «книги буття» українського народу. — К.-Х.: Просвіта, 2002.
14. Куліш А. Книга пам'яти українців. — Х.: Просвіта, 2000.
http://www.personal.in.ua/article.php?ida=213
Немає коментарів:
Дописати коментар