Сторінки

понеділок, 22 квітня 2013 р.

УКРАЇНСЬКИЙ БОНАПАРТ(До 85-річчя з часу загибелі Петра Болбочана)


  • Цю статтю я підготував у свій час для газети "Простір". Стаття ще не друкована. Стаття підготовлена на матеріалах книги Валентина Мороза про історію України у ХХ столітті. Стаття апробована Валентином Морозом. Фактично це є його матеріал, який у різних місцях книги стосується полковника Болобочана, який я зібрав у одну статтю.
    Кому цікаво - прочитайте. Мені було дуже цікаво і важливо усвідомити особистіть Болбочана і його роль в Українській національній революції.

    УКРАЇНСЬКИЙ БОНАПАРТ
    (До 85-річчя з часу загибелі Петра Болбочана)

    1919 рік – рік особливий в українській хронології. Був він переломним у багатьох вимірах. Щоб зрозуміти феномен 1919 року, необхідно зупинитися на трьох аспектах.
    Перший. 1919-й рік був переломним не лише на Україні; він був переломним взагалі у революційних процесах тої „галактики”, на якій розташована Україна.
    Досить навести декілька фактів.
    Влітку 1919 року Денікін дійшов майже до Москви. У критичний момент (під час антибільшовицького „есерівського” перевороту 4-го липня) в розпорядженні Лєніна і Троцького було всього 700 людей – і то не росіян (латишів). Уся більшовицька структура – як і вся більшовицька перспектива – висіли на волосинці… Польща вилізла з хаосу й остаточно стабілізувала свою державність (армію також) лише в 1919 році. У Туреччині, розбитій і розтрощеній Антантою, вибухає потужна національна революція; тут починається „епоха Ататюрка”. В Угорщині вибухає комуністична революція (березень) і приходить до влади комуністичний уряд; те ж саме повторюється навіть у серці Європи – Баварії. Москва навіть готувала рейд армійської групи (через Румунію або Галичину) з метою прорватися до Угорщини… Маршал Тухачевський – найкраща голова у совєтській воєнній системі – сказав якось у промові під час наступу на Варшаву: „На руїнах панської Польщі розпалимо світову пожежу”.
    Варто процитувати два авторитети з „протилежних полюсів”: Денікіна і Троцького. У своєму виступі на Кубані Денікін цитує уривок з промови Троцького, виголошеної вкінці 1919 року:
    „Противник цілком видихався, і все питання у тому, хто з нас у стані витримати цю зиму. Ми не в стані витримати, а вони також, а через те треба за всяку ціну наступати.”
    Процитувавши ці слова Троїцького, Денікін повністю під ними „підписується” і робить такий висновок:
    „І невже ви не розумієте, що, не зважаючи на зовнішні успіхи більшовиків, цей галас відчаю вимагає від нас лише останнього напруження сил, щоб скинути противника, якщо ми напружимо всіх сил, щоб скинути противника, то виявимося (…) квашею”.
    Другий аспект теж мав кардинальне значення.
    1919-й був роком наполєонічним у східноєвропейських революційних процесах. Революція як органічний процес мусить пережити неминучі природні фази. Перший етап революції буває завжди романтичним; може, найкращим символом його були оті червоні гвоздики, встромлені в дула рушниць під час португальської революції 60-х років.
    Але ця „квіткова ідилія” скоро проходить. Бо скоро виявляється, що помимо своєї „романтичності” перший етап дає також велику продуктивність – але руйнівну. Це неминуче; бо перший етап революції неодмінно мусить бути вибухом, що зриває закостенілу кору старого режиму з живої тканини життя. Спочатку це сприймаютьз ентузіазмом; але з часом починають помічати, що колишній єдиний ритм суспільства розбився на багато уламків, - і кожний живе власним життям… Звичайно у час революційного вибуху поліція як реальна структура зникає. І це зрозуміло: вона є найвиразнішим символом старого режиму. Але скоро виявляється, що життя без поліції (і подібних феноменів) стає джунглями. Єдиний державний організм розпадається на сотні уламків; і кожне гуляй-поле має власний ритм. Як стягнути їх до купи? Де взяти магніту? Таким магнітом може бути лише диктатура. При старому, традиційному режимі диктатура не потрібна. Всі слухаються автоматично; бо при вигляді традиційної уніформи, до якої звикли часом на протязі кількох поколінь, всі „стають струнко” і „рухаються в одному напрямі”. Але нова, післяреволюційна влада такого авторитету немає, до неї ще не звикли. Слухатися її не будуть, - її можуть лише боятися. І тому вона неодмінно мусить бути диктатурою. Соціальна інтуїція дуже швидко вловлює цей момент. З”являється апетит на диктатуру і голод за диктатурою. Ще вчора всі з захопленням проклинали „тиранію”, а сьогодні всі вже прагнуть „твердої руки”.
    Але диктатура – це не лише насильство. (На багнетах влада довго не всидить). Потрібен авторитет. В умовах диктатури це може бути лише легендарна, харизматична постать. Так приходить до влади наполеон. Сучасною мовою піночет. (Тут ці імена пишуться навмисно з малої літери, бо це не імена, а соціальні феномени).
    Як бачимо, другий (наполеонічний) етап революції є необхідним, без нього революція буває програною (у кращому випадку – незавершеною).
    Всі наші сусіди в 1919 році уже „знайшли свого Наполеона”. У поляків це був Пілсудський, у турків – Ататюрк (мабуть, найяскравіша і найхаризматичніша постать цього типу). Москва теж уже мала свого „колективного наполеона”. Був це тандем Лєнін-Троцький плюс кремлівське оточення. Москва вже спромоглася „зіпхнути з сідла” перший, романтичний етап своєї революції – керенщину.
    Україна цього ще не зробила, - і це було найтривожнішим симптомом ситуації. Українська керенщина, що увійшла в історію під терміном „петлюрівщини”, усе ще „сиділа в сідлі”. Точніше кажучи, в сідло вона не поспішала і сидіти там не вміла, а тому зручно вмостилася у кріслі, так і не зрозумівши, що час далеко не кабінетний. Була це ліберально-романтична структура, що являла з себе очевидний анахронізм у критичних умовах 1919 року. Соціальна інтуїція виразно відчувала це, недаремно на протязі 1919 року було п”ять спроб „зіпхнути з сідла” Директорію. Усі відчували: потрібне щось щоб нове, більш відповідаючи моментові.
    Ніхто ще не аналізував так українську революцію 1917-20 років. Але вже прийшла пора аналізувати її саме так: не з точки зору політичних чи соціальних сентиментів, не з точки зору „закоханості” в ту чи іншу партію, - а з точки зору вічних законів того соціального процесу, що зветься революцією…
    Наполєонізм, який мусив (згідно з логікою моменту) „увірватися” в український 1919 рік, мав перед собою практично три завдання: 1. стягнути докупи всі „сегменти і фрагменти” української ситуації й перетворити ці уламки на єдиний український моноліт, з єдиним вектором руху; 2. вивести українську революцію з початкового, романтичного етапу; 3. і нарешті: створити реальний механізм оборони держави, - бо на кордонах уже гупотіла війна московськими чобітьми.
    На жаль, романтично-бенкетна „сивуха” ще не вивітрилася з голови пересічного діяча Директорії цих днів. Досить навести ще один красномовний уривок із спогадів Маланюка:
    „Пригадую, що проходячи повз Оперу вночі, ми побачили величезний пар кінг урядових авт, а з-за стін театру лунали музика і оплески. Тютюнник криво посміхнувся і сказав: „Все ще святкують”. Всі авта, (навіть Генерального Штабу!), були в розгоні, і фактичний шеф цієї найважливішої і найістотнішої в державі інституції мусив вночі іти пішки на невідкладні оперативні телефонні розмови… з фактичним фронтом вже цілком розгорненої війни, як фактичний керівник збройними силами Держави”…
    Характерно, що маса вже прагнула крові, романтична ідилія перших днів революції давно забулася. Для доказу вистарчить одного факту. В українській армії з”являється полк чорношличників („чорні гайдамаки”). Їх панічно боялися, - бо вони не здавалися у полон і не брали у полон!
    Ми обіцяли зупинитися на трьох аспектах українського 1919 року. Всі опоненти української ідеї побачили у 1919 році, що силою зброї („голим залізом”) Україну вже не збороти. Новонароджена українська армія майже два роки відбивала всі напади – як зі сходу, так із заходу. Виявилося, що Україна – це не фантазія окремих мрійників, а реальна потуга. І тому проти України кинуто в 1919 році ще одного противника – дипломатію. Тим більше, що 1919-й – це рік Паризької конференції, то була епоха чи не найбільших дипломатичних інтриг в історії. По суті головна битва за Україну відбулась у 1919 році не на широких ланах Поділля чи Полтавщини, а у Парижі…
    Друга спроба державного перевороту з боку правих, самостійницьких сил була серйознішою, вона потужно захитала петлюрівського „човна” і мало його не перекинула. Пов”язана вона з іменем Петра Болбочана. Мабуть, важко знайти в українській історії 20-го століття ім.”я настільки вагоме й одночасно настільки замовчане.
    „Зализавши рани” й проаналізувавши свої помилки в „акціях Оскілка”, самостійницькі кола напевно усвідомили: Оскілко все-таки „не тягнув” на наполеона. Потрібно було знайти іншу „вагову категорію”. І вибір упав на Петра Болбочана.
    Зрештою, атмосфера українського червня 1919 року пахла не так літніми злаками, як... диктатурою. Поряд, за Збручем, у сусідній Галичині вже й було проголошено офіційну диктатуру, і зайняв цю посаду Євген Петрушевич. Був це, правда, „австрійський”, кабінетний диктатор. Але успішний чортківський прорив і пов”язана з ним атмосфера газавату (всенародної війни) швидко висунула на політичну поверхню кандидатуру на реального диктатора. Мова йде, річ ясна, про генерала Грекова. Як успішний наступ Оскілка на Київ у березні 1919 року дуже швидко зробив його „молодим українським орлом”, так і легендарний чортківський прорив і швидкий наступ Галицької Армії в червні дуже скоро зробив генерала Грекова кандидатом на „зазбручанського наполеона”. Так що коли б навіть Болбочан і не погодився стати „козирною картою” в планах самостійників, його місце зайняв би, здається, генерал Греков.
    Ще одне суттєве зауваження: „червнева партія” свідомо розігрувалася проти Петлюри (точніше проти вліво-соціалістичних кіл, що вже усвідомлювались тодішніми державниками як символ поразки української революції).
    „У Галичині громадська опінія була ворожа і до соціалістів, і до Петлюри особисто. Президент Української Національної Ради Є. Петрушевич казав членам наддніпрянського уряду, що Антанта не вірить Петлюрі, вважає його за „большовика” і тому не дасть допомоги, поки він стоїть на чолі армії. „Українська справа загибає від командування Петлюри, армія не вірить йому, бо він не є військова людина”.
    Такого ж погляду трималися й праві кола наддніпрянців, які скаржилися галичанам на неможливість воювати під проводом Петлюри.
    До теми „функція Петлюри в українській революції” ми ще повернемось (обійти її немливо). А поки що: хто ж такий Петро Болбочан?
    Народився у бессарабському селі Гижець на Хотинщині 1883 року. Вчився у Кишинівській семінарії (батько священник). Але 1905 року вступає до Чугуївської військової школи під Харковом, де засновує таємний український гурток (взагалі українські настрої були дуже сильні у цій школі). Потому – звичайна військова кар”єра у російській армії. Революція застає Болбочана у ранзі підполковника, він енергійно включається у процес українізації війська. Командує різними військовими частинами, які спонтанно виникали в цей час бурхливого формування української армії.
    Вперше його помітили у важкі часи відступу з Києва (лютий 1918 року). Муравйов уже зайняв Київ, українського війська, що відступало на захід, було всього три тисячі... Винниченківські фантазії про „непотрібність постійної армії” зробили своє...
    І тут, нарешті, група офіцерів вирішила скликати нараду в селі Гнатівка (коло Святошина). Серед них був і Петро Болбочан. Нарада виявилася історичною: це був початок творення регулярної української армії. Вирішено: ніяких „комітетів” і „комісарів” більш не буде, у війську повинні бути лише командири. Командуючим обрано найстаршого за рангою: генерала Прісовського. Два полковники (серед них Болбочан) обрані його заступниками. (Характерно, що Петлюра з його „Слобідським Кошем” відмовився підкоритися цій ухвалі й тримався окремо.
    Одержавши наказ Прісовського, Болбочан із своїм відділом займає Житомир і призначається комендантом цього міста. Тут він стабілізує життя і оголошує мобілізацію. Це стривожило вліво-соціалістичні кола. Уряд усуває Болбочана з посади курінного командира й призначає на його місце якогось прапорщика-соціаліста. Лише після важких боїв, коли виявилася повна фахова неспроможність цього прапорщика (який, до речі, втік з поля бою коло Бердичева), командування знову (спонтанно) перейняв Болбочан.
    Побратим Болбочана, що воював під його командуванням у майбутньому Запорозькому корпусі, так пише про ці часи „поставання” свого командира:
    „З часу перебування Болбочана в Житомирі як губерніального коменданта починає рости його популярність як серед війська, так і серед населення. Це був перший комендант від початку революції, котрий замість мітингів, які збирали його попередники, почав твердою рукою і ділом, а не словом, творити лад і спокійне життя.
    Популярність полковника Болбочана занепокоїла вищу владу”.
    І це занепокоєння вже ніколи не зникало. Навпаки: воно росло, - в міру того, як росла продуктивність цього талановитого військовика. Так, на початку 1918 року Центральна Рада могла похвалитись такими „досягненнями” в царині військової статистики: Дорошенківський полк нараховував 80 людей, Наливайківський – 21, Георгіївський – 8, а Полуботківський – аж 5... Це була загальна (дуже сумна і грізна) тенденція: розклад армії. Здавалося, що з цієї розкладеної маси зробити нічого не вдастся. А от Болбочан зробив... Та формація, душею якої він був, не зменшувалась, як інші, а... росла! Спочатку це був Окремий Запорізький загін, далі – Запорізький полк. Далі він розгортається у Запорізьку Дивізію, і нарешті – стає Запорізьким корпусом!
    У чому ж тут секрет? Якими ж чарами (чи може скажемо спокійніше: рисами) володів Болбочан, коли від нього не розбігалися на всі боки, як від інших, а навпаки: збігалися всі до нього? Один з полковників – побратимів Болбочана дивиться на це так:
    „Болбочан належав до тих природжених вояків-мистців, чи як їх на старому Запоріжжі називали „характерників”, які вміють підбивати насамперед серця підлеглих їм вояків, уміють прив”язати їх до власної особи, а тим самим і до справи, якій самі служать. Такий люблений підвладними командир-мистець спроможен повести своїх вояків на найнебезпечніше воєнне підприємство, як говориться „в огонь і в воду”, для такого командира нема слова „не можу”. Саме з таких вояків-мистців виробляються полководці великих форматів”.
    Так – крок за кроком – з темного, махновського хаосу революції вирисовувався силует „полководця великого формату” – постать наполєонічного типу.
    Увійшовши з боями до Києва (1 березня), Болбочан енергійно включився до справи розбудови української армії. Окремий Запорізьзький загін нараховував у той час вже 5 тисяч вояків. Тим більше, що 80% Запорожців мали офіцерські звання...
    ... Болбочан вирушає на Лівобережжя, все ще зайняте більшовиками. І тут його нарешті помітила Доля...
    Цілком припустимо сказати, що в цього українського наполеона було „два аустерліци”. Перший – під Ромоданом; другий – на Сиваші. Але поки що про перший.
    Бій під Ромоданом був ключовим для захоплення всього Лівобережжя. Була ця битва у певному розумінні історичною. Лубні, Ромодан, Солониця... Саме тут, під Солодицею, триста літ тому Наливайко і українська армія з ним потерпів поразку, програвши відомомому польському полководцеві Жолкєвському. Так що бій за Солоницю був своєрідним історичним реваншем за поразку трьохсотлітньої давності.
    Аби зрозуміти, що Болбочан зробив під Ромоданом, досить процитувати один уривок:
    „Коли ж німці дізналися, що українське командування залишило вигідну для оборони позицію на р. Сулі і частини дивізії вирушили на Ромодан, назвали цей вчинок божевільним”. Німецькі союзники відмовилися йти в наступ разом з Болбочаном, і з точки зору „нормальної” військової логіки вони мали повну рацію – відділи Болбочана мали перед собою противника, „який у два рази перевищував їх кількістю жовнірів і у чотири рази силою вогню”. І ще – Ромодан розташований на горі. Підступ до нього – довга рівнина, на якій видно „кожну комашинку” і яка ідеально прострілювалася з усіх видів зброї.
    Але у тому то й річ, що Болбочан не був „нормальним” командиром, він був військовим наполеонічного типу... Уночі з 19 на 20 березня він... перейшов у наступ! „Наскок був так несподіваний для ворога, що тут захоплено, майже без спротиву, 4 бронепотяги й ешелони з чехословацьками й пораненими. Крім того, захоплено кілька гармат. Ворог відступив у паніці на Ромодан”. 21 березня Запорожці входять у Ромодан. Червоні війська швидко покотились на схід, втративши Полтаву, а далі Харків і Донбас. У квітні 1918 року українсько-німецькі війська виходять на лінію державного кордону.
    Після „ромоданівської сенсації” все думаюче на Україні зрозуміло: маємо шанси на свого наполеона... Але зрозумів це також противник, - і, можливо, ще краще за українців. Із документів, залишених у паніці більшовиками, Запорожці вичитали таке: проти червоних воює „сільний отряд запорожских войск под командой рєакціонєра старорєжімного царського генерала Болбочана. Болбочан – опаснейшій протівнік совєтской власті”. Але найцікавішою була кінцівка. За Болбочана, живого чи мертвого, червоні росіяни обіцяли заплатити 50 тисяч рублів!
    Цей факт є, можливо, ключовим у діловій, науковій розмові про Болбочана, не „припудреній” політичними емоціями. Як влучно висловився Ярослав Тендера, автор найновішої книги про Балбочана („Засуджений до розстрілу”), одні називали його „видатним полководцем”, а інші – „авантюристом” і навіть „зрадником”. Але факт залишається фактом: за всю історію української революції нам не відомий випадок такої солідної винагороди за чиюсь „голову”. Як бачимо, московська імперія вважала центральною фігурою української революції не Петлюру, і не Грушевського, і не Винниченка, а все-таки – Болбочана!
    Розуміли це і ліво-ліберальні лідери української революції. Йому намагаються придумати якесь „почесне заслання”. 10 квітня до Харкова прибуває особливий представник уряду із секретним наказом: виділити із Запорозького корпусу спеціалізовану групу для походу на Крим. Командиром групи (на статусі дивізії) призначено Болбочана.
    Вирушивши з Харкова 11 квітня, Кримська група з боями просувалась на південь. Важкі бої розпочалися на лінії Мелітополя: тут „армія Кримської соціалістичної республіки” збудувала сильну лінію оборони. Прорвавши її, Болбочан почав швидкий тиск у напрямі Сиваша, не даючи противникові часу на орієнтацію і стабілізацію. Німці, які готувалися штурмувати Перекоп вважали план атаки на Сиваш божевільним. Болбочан і сам добре знав, що Сиваш є „по своїй природі неприступним”. Але, як пише один з його офіцерів, „Болбочан вирішив іти по лінії найбільшого спротиву”. Не даючи ворогові отямитись, Болбочан стрімко просувався вперед, покладаючи всі надії на раптовість атаки. І коли Запорожці підійшли впритул до сильно укріплених (і замінованих) постів на Сиваші, то передова охорона їх або не помітила, або, в кращому разі, прийняла за відступаючі більшовицькі частини.
    Запорізькі бронепотяги увірвались на міст так раптово, що більшовики просто не встигли ані зупинити їх вогнем, ані зірвати міни. Правда обстріл з важкої берегової артилерії був шаленим, але почався він тоді, коли українські бронепоїзди й дрезини уже проскочили через міст, - тобто прорвали лінію оброни.
    Обстрілявши окопи противника й вибивши звідти більшовиків, Болбочан рушив уперед і швидким ударом захопив станцію Джанкой – головне роздоріжжя Криму.
    Бій під Ромоданом зробив Болбочана відомим, Кримський похід зробив його легендарним... Залишивши Крим, Запорозька група зупинилась у Мелітополі, тут її застає гетьманський переворот 29 квітня.
    Дуже скоро виявилося, що за Гетьманату Болбочан перебуватиме на тому самому становищі, що й за Центральної Ради. Його корпус заганяють аж на Дон, на лінію російського кордону, - тобто якнайдалі від Києва. Бо при всьому своєму консерватизмі Скоропадський був копією своїх вліво-ліберальних опонентів в одному аспекті: і Винниченко, і Скоропадський були автономістами. А Болбочан був самостійником. Та й крім того і Петлюра, і Скоропадський в однаковій мірі боялись Болбочана як конкурента.
    ... Директорія призначає Болбочана командуючим військами всього Лівобережжя. Була ця „шапка Мономаха” камінно важкою. Бо якраз Лівобережжя стало першою жертвою нового наступу в кінці 1918 року. Боротися з тим наступом було тим важче, що Москва інспірувала в тилу української армії локальні диверсії. Це була досить успішна тактика, випробувана вперше на „українській шкірі” й повторювана пізніше сотні разів на протязі 70 років в усіх кінцях світу: офіційно Москва ніби й не воювала, а лише підтримувала „повстання трудящих” проти „своєї буржуазії”.
    Моментально зорієнтувавшись, що центр небезпеки лежить саме в цих локальних диверсіях, Болбочан віддає рішучий наказ: „Оголошую, що ніяких совітів робітничих депутатів, монархічних організацій, які намагатимуться захопити владу, я не допущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну Українську державу, а не за єдину Росі, якою б вона не була, монархічна чи більшовицька”. Він виявляє взірцеву спритність і продуктивність у справі ліквідації в зародку різних „з”здів” і „совєтів”, на яких просто-таки кишіло диверсантами, висланими з Москви.
    І раптом – у вдячність за цю титанічну працю, спрямовану на стабілізацію української державності – арешт! Болбочана заарештував 25 січня 1919 року в Кременчуці Омелько Волох (тоді командир Гайдамацького полку в Запорізькому корпусі). Якими ж були причини арешту? Формально головним „тягарем” у справі Болбочана було звинувачення в тому, що він „розігнав робітничий з”їзд у Харкові. Кожна неупереджена людина, ознайомившись із ситуацією, сказала б: Болбочан не міг не розігнати цей з”зд, що займав відверто пробольшевицьку позицію, - тобто стояв на боці держави, що перебувала у стані війни з Україною. Якби Болбочан не розганяв подібних з”їздів – це було б елементарним злочином з його боку й невиконанням службових обов”язків. (Для повної ясності досить навести один факт: у заарештованого делегата одного з таких з”їздів знайшли чотириста тисяч (!?) новеньких рублів – звичайно ж, надрукованих у Москві... Ще звинувачували Болбочана у тому, що він хотів увійти у контакт з Денікіним і перейти на його бік... А ще звинувачували в тому, що він надто легко віддав більшовикам Лівобережжя...
    І от Петро Болбочан сидить в ролі заарештованого у київському готелі „Континенталь”. Але арешт якийсь дивний... По-перше Болбочан перебуває під домашнім арештом. По-друге, його кімната (22) розташована поруч... з кімнатою Петлюри(!?). Тут уже все стає ясним і для найнаївнішого Швейка... Наприклад Вишнівський із щирою, чисто військовою логікою пише: „Чому саме Петлюра прагнув за всяку ціну позбутися полковника Болбочана, залишалось таємницею. Можна лише припускати, що причиною була його обава, що популярність полковника Болбочана може бути стимулом до „бонапартизму”.
    На всі вимоги Болбочана пояснити, чому його заарештовано – жодної відповіді. Петлюра відмовляється його прийняти (хоч живе у сусідній кімнаті й міг би з ним побалакати по-тюремному, „через стінку”). Жодного звинувачення проти Болбочана не висунуто, - хоч після арешту мусило б бути якесь слідство і якийсь суд.
    Напередодні відступу з Києва, 1 лютого 1919 року, Болбочанові з родиною дозволено виїхати в Галичину, але з забороною покидати її межі.
    Проте події розвивались надто швидко і в зовсім іншому напрямі. Петлюра і уряд були засипані з усіх боків вимогами (як письмовими, так і усними), суть яких зводилась до одного: повернути Болбочана на посаду командуючого Запорізькою групою Сім командирів 2-ї Запорізької дивізії надіслали до уряду листа, в якому писали: „від Уряду рішуче вимагаємо, аби на нашу Групу був негайно призначений отаман Болбочан – людина чисто військова”.
    Як бачимо, були спроби розв”язати цю справу легальним, „парламентарним” шляхом, оминаючи варіант державного перевороту. Але з цього нічого не вийшло.
    Для повної ясності досить зацитувати один епізод: „Наприкінці травня делегація Запорожців просила Петлюру повернути їм Болбочана на пост командуючого. „Маршал” відповів: „Запорозький Корпус хоче поставити нового монарха, нового Гетьмана, геть від мене, поки я стою на чолі Республіки, не буде Болбочана на службі Республіці”.
    Складається таке враження: лише після того, як усі спроби „мирного врегулювання” були вичерпані, самостійницькі кола зважились на новий державний переворот.
    7 червня Петро Болбочан прибуває до Проскурова, в розташування Запорозької Групи, на імпровізованому параді Запорожці вітають його як законного командира, що знову нарешті повернувся до них. Разом з Болбочаном до Проскурова прибув державний інспектор армії полковник Гавришко, який офіційно усунув полковника Сельського ( 9 червня) з посади командуючого Запорозькою Групою і призначив на його місце Болбочана. Одночасно він вислав рапорт Петлюрі, в якому, зокрема, сповіщав: „Отаман Болбочан приступив до виконання обов”язків командуючого групою і оперативні справи нормально продовжуються”.
    Здавалося, що самостійницький переворот нарешті вдався. Та Болбочан виявився далеко кращим генералом, аніж політиком. Для початку він здивував усіх сюрпризом, заявивши, що призначення Гаврика не приймає, і „що прийме Корпус тільки тоді, коли призначення ствердить С.В. Петлюра”. Звичайно, це виглядає як апогей наївності: чекати, що Петлюра „ствердить” державний переворот, спрямований проти нього. Але, замість дивуватися, варто спочатку вдуматись у логіку державних переворотів. А полягає вона в тому, що (як це не парадоксально) генерали типу Болбочана... ніколи не родять державних переворотів. Перевороти роблять ними! Ясніше кажучи: Наполеон ніколи б „не відбувся”, якби не мав відповідного оточення. Отже: все залежало від оточення Болбочана, тобто від тих консервативно-самостійницьких сил, що поставили його на українську шахівницю 1919 року. Болбочан був фігурою на шахівниці, вони ж – рукою, що посувала його вперед.
    Як побачимо далі, рука ця виявилась не надто вправною...
    Болбочан зволікав з прийняттям свого остаточного рішення. Це була фатальна помилка. Оточення Петлюри, звичайно, не гаяло часу й гарячково шукало „точку опори”, бо ж земля втікала з-під ніг. Уночі (на 10 червня) командир охоронної сотні Петлюри (він же й начальник контрозвідки) Чеботарьов заарештував Болбочана і швидко вивіз його до Чорного острова, тобто далеко за межі розташування Запорізької Групи.
    Негайно ж (10-го червня) з величезним поспіхом було склепано „надзвичайний військовий суд”, який негайно (без жодного слідства) засудив Болбочана на смерть. Без сумніву, вирок було б виконано так само негайно, але справа набула ширшого й різкішого розголосу, ніж сподівався Петлюра. Надамо слово одному з учасників подій: „військовий суд у нас тоді складався з справжніх правників, призначених директорією, вивезених ще з Києва, на чолі з членом суду Цариковим. Коли Цариков одержав повідомлення, що Болбочан передається судові, то сказав, що треба перевести слідство, бо не видно, хто й чому обвинувачує Болбочана. Тоді наказний Отаман Отецький вигнав суддів з вагону... Отецький призначив суд з галицьких жовнірів, а прокурором їм дав Петра Певного, родом з Полтавщини, котрий пізніше став послом до польського сейму”.
    Але опозиція виявилась сильнішою, ніж можна було чекати. На Петлюру тиснули з усіх боків, вимагаючи скасувати смертного вироку Болбочана. У подібній атмосфері ніхто не хотів брати на себе таку брудну функцію, як убивство Болбочана. „Отаман Отецький виразно ухилявся від наказу про виконання присуду, кажучи весь час прем”єру Б. Матросові: „Якщо Ви мені накажете, присуд буде виконаний”. С. Петлюра „заявляв представникам військової інспектури... що своїми руками він вироку над Боделаном не підпише, бо не хоче, щоб українська кров була на його руках”.
    Щоб якось викрутитися, Болбочана передали на додаткове слідство „цивільній судовій владі”, „і після цього „досліджування” методами, які певно нагадують методи енкаведе, протягом 19-ти днів „слідства” довело його до на півнормального стану”.
    Фінальна сцена драми Болбочана (29 червня 1919 року) виглядала так: „Того дня, раннім ранком, полковника Болбочана було витягнено з імпровізованої в”язниці – загратованого вагона й приволочено на невеликий майдан біля залізничної станції Балин, де вже викопали яму. Для екзекуції приведено півроти з охорони, самою екзекуцією керував начальник охорони полковник Чеботарьов, за політичною приналежністю – член тодішньої урядової партії соціал-демократів. Полковник Болбочан був непритомний і, не мігши стояти власними ногами, звалився на коліна.
    На команду „Огонь!” стрільці піднесли рушниці, але... випалу не сталося. Знову команда „Огонь!” – знову підносяться рушниці, і знову – ні одного стрілу. Стрільцям, видно, не піднімалася рука на того, кого вони знали як видатного українського патріота, видатного організатора Запорізького Корпусу, завойовника Криму!
    Тоді розлючений начальник охорони Чеботарьов добув нагана і двічі вистрелив полковникові Болбочанові в голову, по тому вхопив агонізуючого за комір і поволік, копаючи ногами, до ями. Швидко засипали яму і зрівняли її з поверхнею землі”.
    У цій ямі на станції Балин (Поділля) було закопане не лише тортуроване тіло славного полководця, - там був закопаний успіх української революції. Після того ще буде стрімки наступ ооб”єднаних українських армій (Наддніпрянської і Галицької) на Київ, і навіть здобуття Києва,- але це уже був похід мертвих людей, бо було знищене головне: дух війська.
    Для історика, що хотів би зайнятись емоційним аспектом „справи Болбочана”, досить лише нагадати один епізод: Болбочана розстріляли непритомного, довівши тортурами до „на півнормального стану”. Отже, як слушно пише Штендера, „було страчено розумово хворого чоловіка”, тобто вчинено злочин, який був би неможливим у будь-якій нормальній юридичній системі.
    Але ми повернемось до теми вплив убивства Болбочана на дух війська. Досить навести кілька фактів, аби зрозуміти: цей вплив був катастрофічним.
    Уже перший арешт Болбочана у Кременчуці дав серйозні наслідки, що пахли майбутньою катастрофою. Відомий отаман Григоріїв, що до того часу чемно співпрацював з українською армією, надіслав до штабу Запорозького Корпусу листа, у якому так характеризував офіційний Київ: „Це люди не фахові і не на місці, я їм не вірю і переходжу до більшовиків, бо після арешту командуючого Армією Лівобережної України полковника Болбочана я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини”.
    Реакція отамана Божка була ще різкішою. Він заявив, що „полковник Болбочана був для нього в той час єдиним авторитетом, а після його арешту він вже не вірить в українські успіхи, доки на чолі українського руху будуть стояти нефахові люди типу Петлюри, а тому він робиться отаманчиком першої категорії як і Петлюра з своїм оточенням”.
    Для повної ясності варто процитувати ще один спогад: „Після арешту полковника Болбочана половина штабу розбіглась, особливо багато старшин генерального штабу, а були це дуже добрі старшини”.
    Як бачимо, вже після першого арешту Болбочана почався розвал війська. Згадуваний Євтимович пише: „Коли біля 15 червня стало відомо, що полковника Болбочана засуджено на кару смерти, то ця звістка сильно відбилася на боєздатності 7-ї дивізії, чи, як висловлювався отаман Сільський, вона „тяжко захворіла”. Це тому, що всі помисли старшини були спрямовані на те, як би визволити-врятувати полковника Болбочана від страти... Коли в 7-й дивізії в перших днях липня стало відомо, що полковника Болбочана страчено, вона зовсім втратила боєздатність – стала зовсім не здатною до наступу й ледь оборонялася”.
    Не вдався і план врятування Болбочана, зв”язаний з іменем командуючого Корпусом Січових Стрільців Коновальця. Ось що пише з цього приводу учасник подій: „При кінці червня 1919 року я, як комендант охоронної сотні корпусу Січових стрільців, отримав довір очне доручення від полковника Коновальця віднайти польовий суд, що судив полковника Болбочана, роззброїти сторожу, а його разом із суддями і судовими актами доставити до команди корпусу С,С, на випадок невдачі я мав податися за річку Збруч. Одначе я прибув на станцію Балин (на північ від Кам”янця) запізно: полковник Болбочан був у же розстріляний. Я заарештував одного „суддю”, а „прокурор” втік до денікінців. Я наказав воякам відкопати могилу сл. п. полковника Болбочана і ствердив фотознімками, що полковника перед смертю страшно туртурували. Перейшовши річку Збруч, я передав „суддю” враз з актами в Чорткові до штабу Начальника Команди УГА”.
    Існує таке поняття як логіка державних переворотів. Вона не писана, але проста: у державному перевороті можуть брати участь тисячі людей, - та у випадку невдачі на ешафот іде той, хто фігурує „під номером один”. Тобто: якщо вже людина згодилась бути „папою римським” у подібній справі – це означає, що вона бере на себе головний риск і мусить сама собі давати раду, блискавично орієнтуючись у ситуації, що може змінитись кожної хвилини.
    По правді кажучи, Болбочан не був готовим до цієї логіки. Мабуть, найбільш влучно висловився на цю тему Євтимович: „З заставленням поступування полковника Болбочана й отамана Сільського напрошується висновок, що у своєму устремлінні перебрати командування корпусом полковник Болбочан, при великому джентльменстві не виявив конечної для кожного революційного підприємства рішучості і цим сам спричинив свій неуспіх, за який заплатив власним життям”.
    На жаль, опоненти Болбочана (починаючи від Волоха) такого джентльменства виявляти не поспішали...
    Фактично до цієї саги про Болбочана логічно було б дати підзаголовок наполеонізм у вишиваній сорочці. В епопеї Болбочана виявилась та ж фатальна риса української революції, що була притаманна і Центральній Раді, і скоропадщині: недозрілість української еліти. При всій симпатії до Болбочана необхідно ствердити, що ця риса не обминула і його середовище – тобто середовище українського наполеонізму.
    Було б нелогічним промовчати на закінчення ще один аспект, - не так важливий, як символічний. Маємо на увазі вже згадувану інформацію про те, що російське (більшовицьке) командування давало за вбивство Болбочана 50-тисячну нагороду. Запитаймо себе тверезо: хто мав би отримати цю нагороду? І так само тверезо даймо відповідь: уряд УНР. Точніше – оточення Петлюри...
    На початку цього розділу вже згадувалось, що 1919 рік був переломним в революційних процесах Європи. У наших московських сусідів цією переломною датою було 4 липня, коли доля більшовицького уряду буквально трималася на волосинці, а Денікін був майже під Москвою; у нас – 29 червня, коли вбили Болбочана.

Немає коментарів:

Дописати коментар