Сторінки

пʼятниця, 13 липня 2012 р.

Кому ж таки насправді пишуть листа запорожці на полотні Рєпіна



А тепер, братове-українці, давайте митикувати: яким же таким дивовижним чином лист, що направлявся у сонячний Стамбул, потрапив на холодні береги Неви і набув такого швидкого і широкого розголосу? Тут, як кажуть, «щось не те»…
Шановні друзі, я хочу Вас познайомити ще з однією цікавою гіпотезою відомого донеччанина Юрія Доценка.

Кому ж пишуть листа запорожці
на знаменитій картині Іллі Рєпіна?





Це питання коли не хвилює, то конче цікавить вітчизняних істориків, літераторів, мистецтвознавців і сьогодні, хоча від дня завершення написання (творчий процес тривав чимало років!) цього всесвітньо відомого полотна великого майстра пензля уже минає рівно 120 літ.
За допомогою безперечних фактів і логічних припущень спробуємо й ми підняти щільну завісу над історією написання, дивної трансформації назви безсмертного творіння нащадка козацького роду Іллі Юхимовича Рєпіна.


Шукайте  витоки 
- у  Гоголя





А допоможе нам у цій нелегкій справі інший велет творчого духу із глибоким козацьким корінням, якого художник обожнював і, ще до того, як почав писати свою відому картину про запорожців, за власною ініціативою написав портрет свого великого земляка-українця.
Як відомо, ще з юних літ (з 1826 року) Гоголь вів зошит-щоденник, який назвав «Книга всякой всячины, или подручная энциклопедия». Сюди він старанно переписував українські пісні, народні прислів’я і приказки, інші фольклорні твори, звичаї, обряди, уривки із шанованої ним поеми «Енеїда» Івана Котляревського. Та найцікавішим для нашої історико-літературної розвідки виглядає той факт, що рукою майбутнього автора безсмертного творіння «Тарас Бульба» була записана «Вирша, говоренная гетману Потемкину запорожцами».
Саме тут, здається, і криються нетлінні зерна правди про відому картину Іллі Рєпіна, а точніше - варіант її первинної назви, яку уже після смерті художника з політичних міркувань, м’яко кажучи, перейменували російсько-радянські ідеологи «во благо белокаменной».
А нова назва картини свідчила уже про те, що козаки, виходить, писали свого в’їдливого листа не фаворитові Катерини Григорію Потьомкіну в Росію, а султану - в Туреччину.
Теоретики і практики марксизму-ленінізму, «сократи» сталінізму у Москві добре розуміли, як небезпечно нагадувати народу України про зневажливе ставлення наших славних пращурів-запорозьких козаків до представників ро¬сійської та імперської влади.
Але в сім’ї воістино козацького роду Гоголів-Яновських, звісно, достеменно знали і добре пам’ятали, коли їх предки, запорожці, справді писали того знаменитого, переповненого козацько-народним сарказмом послання. І про це, певне, сиві нащадки переказували, передавали, як у спадок, своїм дітям, онукам. Тоді в народі, безумовно, знали, що конкретний адресат гострого листа, писаного гуртом на Січі, - «пройдисвіт-боярин, Катькин фаворит» Потьомкін, а не султан зі Стамбула. Безумовно, мали знати й про те, що це було своєрідною влучно-дотепною відповіддю запорожців на неодноразові погрози Потьомкіна «підгребти» під себе дієве й хоробре козацьке військо, як-то кажуть, загетьманувати на Січі.
Але в той час, коли Рєпін працював напружено над своєю картиною, клав на велике полотно останні мазки, дати їй «первісну» назву, що логічно випливала зі згаданого вище зошита-записника молодого Гоголя - «Запорожці пишуть листа російському боярину Потьомкіну», - означало коли не смертний вирок, то каторгу, гоніння впродовж усього життя. Ось за таких небезпечних умов і змушений був наш Ілля Юхимович дати своєму геніальному творінню, так би мовити, нейтральну назву - «Запорожці». Саме під такою назвою картина, як стверджують історики, мистецтвознавці, й була відома у світі, у колишньому СРСР аж до половини минулого століття. Запам’ятаймо це!


Давайте
мислити логічно



А тепер, братове-українці, давайте митикувати: яким же таким дивовижним чином лист, що направлявся у сонячний Стамбул, потрапив на холодні береги Неви і набув такого швидкого і широкого розголосу? Тут, як кажуть, «щось не те»… Адже це могло статися, висловлюючись дипломатично, з почуттям легкої іронії, у рік російсько-турецької дружби, «в порядку обміну культурними цінностями». А такого часового проміжку-вікна у вічно напружених стосунках між двома ворогуючими державами із загарбницькими «замашками» важко віднайти навіть за великого бажання.
Та й чи буде сам султан, отримавши на свою адресу у Стамбулі такого, м’яко кажучи, брутального листа, «тиражувати» його по всьому світу, не забувши і Росію? Звичайно, що ні! Адже він, врешті, не дурень, та й гонор-гордість, відповідні його високій «посаді», мав би мати. То ж із цього можна зробити цілком ло¬гічний висновок: гостро-відверте послання запорожців опинилося у столиці Росії тому, що воно саме туди й відправлялося. Тому саме із Росії нас повідомили про зміст цього листа. Але при цьому «перевівши стрілки» його адресата з півночі на південь - у ворожий Стамбул.
Про цю дипломатичну аферу росіян тоді всі добре знали в Україні. Безперечно, інформація про те, що запорожці писали листа саме Потьомкіну, була добре відома і їх гідному нащадку, художнику зі світовим іменем Іллі Рєпіну, якого надихнули на написання історичної картини спогади старих козаків, веселі оповідки старших друзів. І звичайно ж, великий вплив мала на його творчість літературна спадщина улюбленого письменника, проникливого історика України Миколи Гоголя. Не міг він не знати і про запис «Вирши» молодим Миколою у свій ранній зошит-книгу.
Уважно ознайомившись із текстом, який подають нам із Росії за оригінал листа козаків, можна дуже засумніватися в його достовірності. Спеціалісти зауважують, що існують декілька версій цього ніби історичного документа, до яких ліплять-приписують різні дати - 1667, 1696, 1713 роки. Різниця - відстань між першою і останньою - просто вражаюча - майже півстоліття! Ніби й різні підписи під листами - отаман Захарченко, кошовий Сірко, як і його адресати-султани - від Ахмедів до Мехмедів. Виникає резонне питання: чи не робилося це зумисне, щоби вкрай заплутати на шляху до пошуків істини нащадків славних запорожців, так би мовити, відвести удар історії від себе?
І все ж факти сьогодні свідчать уперто: лист переробляли неодноразово, намагаючись зробити його правдоподібним - «на український лад», з козацькою «родзинкою». Хоча за основу автори фальсифікації, очевидно, все ж брали справжній текст листа, писаного запорожцями на адресу Потьомкіна.
Отож, за логікою, випливає, що свого нищівного листа козаки писали саме царедворцю Потьомкіну, якого добряче знали, дошкульно і влучно прозвавши за своїм давнім звичаєм відповідним принизливим прізвиськом. 


Погляд   зблизька на 
Нечесу  Грицька



Хитрий політикан Потьомкін уже давно підступно улещував Запорозьку Січ. Частенько тут бував, бурхливо висловлював свій захват запорозькою вольницею, по-панібратськи пив-гуляв із козаками. Майбутній князь Григорій Потьомкін-Таврійський так «загостювався» у козацьких куренях, що втратив належний світський вигляд, перестав доглядати за собою. Отож за збиту свою перуку й отримав від козаків належне прізвисько - Грицько Нечеса.
Написавши згодом підлесливого листа до кошового отамана Петра Калнишевського, де «розливався» у своїй любові та повазі до запорожців, отримав у травні 1772 атестат про прийом його у козаки. Під іменем Грицька Нечеси генерал-майор Потьомкін того ж року був приписаний до запорозького Кущевського куреня. Зауважимо, що чин генерал-майора тоді прирівнювався до гетьмана.
Саме від цього хитрющого прохіндея-царедворця, гнилу суть якого, на жаль і горе, вчасно не розгледіли козаки, офіційно виходила ініціатива підпорядкувати запорозьке військо російському царату. Зрозуміло, що грізне військове формування Запорозької Січі не дозволило б москов¬-ській державі безкарно грабувати Україну, силоміць затягнути її в окупаційну трясовину.
Саме на одну із таких вимог знахабнілого Потьомкіна, пев¬не, й написали козаки своє знамените, саркастично-презирливе послання. І називалося воно (увага!) згідно з колись написаним юним Гоголем текстом з уже згаданої нами «Вирши, говоренной гетьману Потьомкину казаками». Але зміст цієї «Вирши», певне, мав бути більш інтелектуальним і оригінальним, ніж той, що подали нам із Москви - як написаний до турецького султана.
Слід нагадати, що якраз у цей час офіційна Росія була конче наполохана повстанням Омельки Пугача - Ємєльяна Пугачова, який зорганізував його у Поволжі. Саме воно й нагадало «боярам» про реальну для російського царства небезпеку - Запорозьку Січ. Так, граф Панін, який проводив дознання за справою Пугачова, доповів Катерині II, що самозванець мав намір із заволзьких степів іти за під¬тримкою на Січ.
Тож у кінці квітня 1775 року фаворит цариці граф Григорій Потьомкін, який постійно шпигував у козацькому середовищі, запропонував під¬ступно використати для захвату Запорозької Січі російські війська, що поверталися з турецького фронту. Цариця схвалила цю підлу хитрість свого коханця, і невдовзі генерал Текелі отримав таємний наказ зненацька захопити Січ, що і зробив 5 червня того ж року.
Враховуючи чисельну і тактичну перевагу ворога, січовики не чинили опору. Частина їх здалася, а інша - через плав¬ні, Дніпром втекла у турецьке володіння, зорганізувавши там так зване Невірне (звичайно ж, царату російському) військо Запорозьке, яке уже воювало на боці турок, жадаючи помсти над руйнівниками рідної Січі.
Та лише через два місяці потому, 5 серпня, Катерина II підписала маніфест про лік-відацію Запорозької Січі як такої, згідно з яким навіть лише «употребление слова «запорожский казак» должно рассматриваться, как обида императорской величественности». Про який же панічний страх перед козаками це має свідчити!
Ліквідація Запорозької Січі стала болючою раною укра¬їнського народу, який відгукнувся на ті події сумними піснями, думами, в яких засуджував реакційну російську політику Катерини II та її підлабузника, одноокого жорстокого пірата українського Дикого степу, Великого Лугу Гришки Потьомкіна.
Саме ці народні твори, перекази і зародили у свідомого сина рідної землі, козацького нащадка Іллі Рєпіна натхнення, прагнення втілити на полотні колективний образ гордого, волелюбного українського козацтва у виразну мить зневаги і презирства до російського царату. А ще - захоплюючі розповіді старих запорожців. А ще (і це конче значимо!) - патріотична творчість геніального земляка Миколи Васильовича Гоголя.
А щодо злодійкуватої постаті у нашому розслідуванні Потьомкіна, то, коли той помер, його одноплемінник Ф.Розтопчин писав конкретно: «Смерть совершила удачный удар… О нем сожалеют разве что гренадеры его полка, которые, лишаясь его, лишились привилегий воровать безнаказанно». А князь Щербатов стверджував, що у Потьомкіна був увесь набір усіх людських недоліків.
Отож, коли дивитися зблизька на цього князька очима його сучасників і навіть співвітчизників, то його постать має мати досить жалю¬гідний вигляд, що відштовхує.
Та досить уже про Потьомкіна-Нечесу. Не на його користь наведено вже чимало фактів. Так-то воно так. Та ось тільки чи не соромно, що на нашій українській землі, в уже незалежній Україні, майже на історичних землях запорозьких козаків зводиться помпезний пам’ятник підступному і жорстокому руйнатору славної Січі: при незрозумілому мовчанні нащадків запорожців. Ганьба! А чи не так, сучасні панове козаки?...


Одвічні
фальсифікатори  історії



Та повернімося до Рєпінської картини. Підсилимо наші пошуки істини останнім стверджуючим фактом того, що козаки не писали свого листа султану. І допоможе нам у цьому все той же вельмишановний - чи не символічно! - Микола Васильович Гоголь. У другому томі зібрання творів геніального письменника, що побачило світ у московському видавництві «Художественная литература», можна вичитати, що ще в 1947 році ця картина Іллі Рєпіна мала лаконічну назву - «Запорожцы».
Що ж це, люди добрі, виходить? Що в педантичному, наскрізь цензурованому виданні необачно переплутали назву всесвітньо відомої картини? Чи до того часу ще не придумали нової байки про турецького султана? А чи це був лише перший етап фальсифікації назви цього полотна?
Скоріше за все, так сталося тому, що минало лише неповних двадцять літ після смерті художника і ще багато хто знав особисто від дідуся Рєпіна, кому ж справді писали козаки відомого в народі листа. Отож, певне, тому й не вистачило нахабства оголосити картину під фальшиво-політичною назвою, яку маємо і сьогодні, - «Казаки пишут письмо турецькому султану».
Таким чином, маємо вагому підставу стверджувати, що згадану вище назву придумали картині і розповсюдили її московські ідеологи в 50-60-х роках минулого століття. І саме тоді ця картина була успішно розтиражована від засобів масової інформації до всіх будинків культури в колишній УРСР.
Чи могло статися таке неподобство, м’яко кажучи? А чому б і ні? Адже Московія за всі часи свого існування тільки й займалася, що підступно і в той же час цинічно цупила історію сусідів. Найбільше у цьому, з дозволу сказати, процесі, постраждала найближча географічно і найбагатша історично Україна. Найбільша ж, глобальна, фальсифікація історії розпочалася саме в часи правління Катерини II, пам’ятник якій, до речі, теж нещодавно поставили (за що?!) на українській землі. У спеціальному указі від 4 грудня 1783 року було сказано: «Назначить до 10 человек, которые совокупными трудами составили бы полезные записки о древней истории, преимущественно же касающихся России... по известному, довольно своеобразному плану». Що й зробили вірнопіддані вчені-лакеї на чолі із нащадком золотоординців Карамзіним.
Ось такі справи у галузі багатовікової фальсифікації історії.
Кому ж писали свого «колючого» листа запорожці з відомої картини Іллі Рєпіна? Певне, Потьомкіну-Нечесі? Черга - за істиною.

Юрій Доценко, член НСПУ, м.Донецьк

Джерело: Вересневе число газети «Україна козацька». Передплата на рік - 40 грн 50 коп (індекс 08159); для студентів і пенсіонерів (пільгова категорія - індекс 91296) - 22 грн, 98 коп. Сайт газети: www:kozatstvo.org.ua
Обговорення документу "Наше бачення Козацтва" (ПРОЕКТ).http://www.facebook.com/groups/130740880379188/163721867081089/?comment_id=241321785987763&notif_t=group_comment_reply
Петро Єремчук Цікаві матеріали. Звісно такого листа запорожці султану не писали, і не могли писати! Всі дипломатичні стосунки запорожців були так би мовити в "рамках". Щодо Потьомкіна - Нечеси. Так він був побратимом Калниша. Той і той один одного були варті. Вони разом й змовилися про ліквідацію Січі бо Калнишу і іншим козакам-дукам потрібно було узаконення їх майнових володінь і ДВОРЯНСТВО! А Калниш щей мітив у фаворити до цариці. Нечеса їх всіх так би мовити взув. То хто власне писав того листа? Чи дозволив би Калниш? А справа в тім, що нам не розповідають, що на Запоріжжі тоді було насправді. Там існувало аж три партії! Проросійська, по суті Калниша, протурецька - це ті, що й пішли за Дунай після ліквідації Січі. Але була ще й третя чисельна, авторитетна і незалежна від Калниша і його влади частина запорожців - гайдамаки. Їх до речі Калниш допомагав винищувати під час придушення коліївщини. А Залізняк - отаман гайдамаків, був обраний на гетьмана і мав чітку програму поновлення в Україні гетьманата на теренах всієї України, включно з Запоріжжям. Гайдамаччина - то був організований козаками політичний рух, а не стихійне селянське повстання. Тому такого листа Нечесі могли писати лише запорожці-гайдамаки і цілком можливо, що на картині присутній і сам Залізняк, їх ватажок
(24 годин назад)

1 коментар:

  1. Не треба перебільшувати "проросійську" орієнтацію кошового отамана Калнишевського. Як особа офіційна він і мусив проводити проросійську політику. Роль Калнишевського в історії слід визначати по його діям, а не по словам. Катерина заслала Калнишевського на Соловки саме за спробу змови з метою відновлення Січі.
    Мрії про "дворянство" характерні більше для старшини Гетьманщини. Запорожжя ще не встигло скурвитись до такої міри. А, головне, як казав Цезар, "Краще бути першим в провінці, ніж другим в столиці!" Реально, Калнишевський мав високе військове звання, що згідно з Табелем про ранги і так давало дворянство.
    Але запорожці вели фермерське господарство і головним були гроші, а не чини і звання, до яких ще з Хмельниччини козаки ставилися презирливо.

    ВідповістиВидалити