«Націонал-демократія померла, хай живе націонал-демократія!»
Нацдеми не зуміли завадити формуванню кланово-олігархічної держави в інтересах вузького кола осіб, що пояснювалося як об’єктивними рисами країни й нації, так і суб’єктивною обмеженістю мислення, глибокою ментальною провінційністю, особистісною мізерністю багатьох їхніх лідерів
|
|
 |
Націонал-демократи України зробили великий внесок у її унезалежнення. І знаменитий акт 24 серпня 1991 року, і грудневий референдум – це їхня величезна заслуга. Та водночас і остання. Бо потім розпочався процес компромісів, угодовства й домовленостей за політичними «понятіями» з партійною номенклатурою УРСР, яка повністю зберегла свої позиції, кинувши нацдемам подачку у вигляді депутатських мандатів у Верховній Раді та кількох невпливових посад. Ті поступово розчинялись і розмивалися «партійно-господарським активом» радянської республіки. Від виборів до виборів їхній табір утрачав позиції, бо виявився не здатний до реальної боротьби за реальну владу. Скиглення про тяжку долю України, критичні ламентації, банально-кустарне «просвітянство» за абсолютної неспроможності щодо організаційно-практичної роботи, інтелектуальна слабкість забезпечили незворотну деградацію.
Читайте також: Ющенко остаточно заплутався в часі, просторі й абревіатурах
Спроби випрошувати у влади депутатські крісла, посади та всіляке інше «сприяння» також не допомогли. Нацдеми не зуміли завадити формуванню кланово-олігархічної держави в інтересах вузького кола осіб, що пояснювалося як об’єктивними рисами країни й нації, так і суб’єктивною обмеженістю мислення, глибокою ментальною провінційністю, особистісною мізерністю багатьох їхніх лідерів. Вони проґавили тотальне пограбування України в 1990-ті роки, замість формування народного капіталізму і, здається, дотепер цього не зрозуміли. Проголосити суверенітет набагато простіше, ніж розбудувати справді незалежну державу. Участь нацдемів у цьому процесі була мінімальною. По-перше, їх до важелів не підпускали, а по-друге – вони навряд чи змогли б їх використати. Негативний досвід Віктора Ющенка як президента це підтверджує.
Наприкінці правління Леоніда Кучми нацдеми стали політичними статистами, що були змушені рятувати себе від суспільного небуттярізноманітними альянсами із впливовішими силами.
Помаранчева революція 2004-го дала їм останній (унікальний – улюблене слівце Ющенка) шанс здобути друге політичне дихання. Новообраний президент символізував саме цю частину політичного спектру. Результат 2005–2009 років – тріумфальне повернення Януковича до влади. Ющенко втілив усю непослідовність нашої націонал-демократії, її схильність до дрібного інтриганства, яке її представники вважають високою політикою. Нині ці люди знову намагаються оживити політичний труп екс-президента, воліють не згадувати, як Ющенко за допомогою «універсалів» та «меморандумів» повертав в українську політику Януковича і Партію регіонів, геть деморалізованих після Майдану. Робив він це, вочевидь, в інтересах власного самозбереження в середовищі помаранчевих. Здавалося б, життя дало оцінку цьому Вікторові, проте він намагається знову стати чинником вітчизняної політики. Раптом, прокинувшись після тривалої політичної летаргії, екс-президент хвацько заходився збирати соратників під свої знеславлені прапори. Хоча навряд чи нинішня влада дозволить йому щось суттєвіше, ніж «підтанцьовки»...
Читайте також: Псевдопозиція відтягне на себе 10% протестного електорату
Кісєльов на провладному «Інтері» зробив Ющенка героєм однієї з останніх своїх програм, хоча так просто у «Великій політиці» ними не стають. А от незалежний телеканал «ТВі» в прайм-тайм транслював «Форум патріотичних сил», де Ющенко сказав кілька правильних слів про нинішній стан країни, але без усякої самокритики, без жодного каяття. Ніби нічого не було, ніби не мав він у своїх руках державного керма, ніби не проґавив його найбездарнішим чином. Як завжди, він повчав усіх із позицій власної святості й гріховності тих, хто не збагнув його генія.
Але була й одна деталь, що постійно, ось уже два роки привертає увагу. Ющенко уникає будь-якої суворої критики на адресу нинішньої влади, зокрема і її чільної особи. Він явно не хотів образити другого Віктора, з яким склалися добрі взаємини. На день народження володаря Межигір’я Ющенко в компанії з Путіним і Лукашенкою привітав його. Раніше Янукович поздоровляв екс-президента з аналогічного приводу. Ця ніжна дружба двох Вікторів не може не зворушити. Ось тільки питання виникає до тих націонал-демократів, що взяли участь у «Форумі патріотичних сил»: вони також поділяють симпатії свого ватажка до Януковича? Якщо так, то не завадило б чесно повідомити про це виборців. Особливе замилування викликає побажання Ющенка на адресу останнього зміцнювати соборність України. Та він уже зміцнює разом із Ківаловим – Колесніченком… І навряд чи збирається на цьому зупинитися. А інше запитання до «патріотів»: чи підтримують вони та їхній очільник Ющенко Харківські угоди-2010? Якщо влада допоможе цьому ФПС потрапити до парламенту, зробить такий подарунок, то його доведеться відпрацьовувати коштом національних інтересів України?
Ющенко, геть позбавлений здатності до об’єктивного критичного ставлення до своєї особи, цей полководець української поразки, могильник Майдану і Помаранчевої революції критикував «кочубеїв» (зрадників), не відчуваючи, що сам об’єктивно став найбільшим «кочубеєм», який здав країну цій зграї. Йому знову кортить когось кудись повести і знову кинути. На форумі пролунало багато високопатріотичних і беззмістовних промов. Ані нових ідей, ані нових підходів, ані розуміння причин попередніх провалів… І постійні нападки на об’єднану опозицію за відсутності принципової критики Партії регіонів. А глибина політичного мислення зводиться до того, що ось був такий чудовий президент Ющенко, якому заважала «підступна відьма» Юлька… А якби не вона – продемонстрував би найвищий політичний клас.
Читайте також: Кому вигідна реінкарнація Ющенка?
Показовий приклад. Близька до Віктора Андрійовича газета «Україна молода» надрукувала на своїх шпальтах замітку «Європрозріння», оздоблену співчутливими коментарями: «Відомий у Німеччині публіцист і журналіст Франк Шуманн під час телепередачі Standort Berlin презентував власну книгу «Аферистка. Справа Тимошенко», яка готується до виходу за підсумками поїздки автора до України». А далі ще цікавіше: «Він (Шуманн. – Авт.) заявив, що перед поїздкою сумнівався, чи дозволить українська влада провести йому власне розслідування у справі Тимошенко, і був здивований, що намір побачити реальну картину того, що відбувається, відкрив перед ним «майже всі двері». Журналістові вдалося відвідати Лук’янівське СІЗО, Качанівську колонію і харківську лікарню «Укрзалізниці», де зараз перебуває Тимошенко. Журналіст зустрівся з представниками пенітенціарної служби, прокуратури, лікарями, ознайомився з документами, зокрема у справі ЄЕСУ, у справі Щербаня, у газовій справі, а також із звинуваченнями, які висувала проти Тимошенко прокуратура Росії. Лише після такої роботи, як відзначив Франк Шуманн, він дійшов висновків, які знайшли віддзеркалення у назві книги…»
Хутко працює «публіцист» і «журналіст», щоб, вочевидь, устигнути до парламентських виборів у жовтні 2012 року в Україні. Але що впадає в око: представник Європейського Союзу Пінту Тейшейра, лідери західних країн, іноземні посли місяцями не можуть добитися дозволу на відвідання Тимошенко, а Шуманн не має в цьому жодних проблем. Але правдивий представник ЗМІ, який вивчав (?) справу Щербаня, чомусь не поцікавився, хто сьогодні володіє активами покійного… А дарма, бо ще давньоримські правники радили передусім замислюватися над питанням: «Сui prodest?» – «Кому вигідно?» Ну хіба це несуттєво, хто саме збагатився внаслідок загибелі нардепа Євгена Щербаня?
Те, що Банкова зустріла Франка Шуманна як рідну людину (на відміну від інших гостей із Європи), багато що пояснює. І те, що «Україна молода» так захоплено про це проінформувала, також не залишає місця сумнівам стосовно того, кому вигідна чергова гальванізація Ющенка...
Яскравий репортаж про пафосну імпрезу ФПС з усіма гаслами, закликами, клятвами, патріотичними співами навіював, відчуття присутності на якомусь урочистому похованні, в даному випадку – української націонал-демократії, що самодискредитувалась і фактично самоліквідувалась. Але пішла з політичного кону не з гордо піднесеною головою і гідністю, як заслуговувала, а ганебно й жалюгідно, капітулювавши перед владою у формі реальної співпраці з нею. Так завжди буває, коли політсила не відчула моменту, що їй треба вже стати фактом історії, а не актуальності.
Одначе мова про крах лише однієї історичної форми прогресивного руху, місце якого мають заступити нові, адекватніші умовам і вимогам часу сили. Адже завдання націонал-демократичної революції в Україні досі не виконано, не подолано спадщини колоніалізму й тоталітарної системи, не побудовано демократичної національної держави. А це означає, що така сила в нашій країні є запитаною і потрібною. Тільки не та, що днями відійшла у вічність, насамкінець зіпсувавши пам’ять про себе…
Читайте також: Спецоперація “Ющенко у Парижі”
Читайте також: Ющенко остаточно заплутався в часі, просторі й абревіатурах
Спроби випрошувати у влади депутатські крісла, посади та всіляке інше «сприяння» також не допомогли. Нацдеми не зуміли завадити формуванню кланово-олігархічної держави в інтересах вузького кола осіб, що пояснювалося як об’єктивними рисами країни й нації, так і суб’єктивною обмеженістю мислення, глибокою ментальною провінційністю, особистісною мізерністю багатьох їхніх лідерів. Вони проґавили тотальне пограбування України в 1990-ті роки, замість формування народного капіталізму і, здається, дотепер цього не зрозуміли. Проголосити суверенітет набагато простіше, ніж розбудувати справді незалежну державу. Участь нацдемів у цьому процесі була мінімальною. По-перше, їх до важелів не підпускали, а по-друге – вони навряд чи змогли б їх використати. Негативний досвід Віктора Ющенка як президента це підтверджує.
Наприкінці правління Леоніда Кучми нацдеми стали політичними статистами, що були змушені рятувати себе від суспільного небуттярізноманітними альянсами із впливовішими силами.
Помаранчева революція 2004-го дала їм останній (унікальний – улюблене слівце Ющенка) шанс здобути друге політичне дихання. Новообраний президент символізував саме цю частину політичного спектру. Результат 2005–2009 років – тріумфальне повернення Януковича до влади. Ющенко втілив усю непослідовність нашої націонал-демократії, її схильність до дрібного інтриганства, яке її представники вважають високою політикою. Нині ці люди знову намагаються оживити політичний труп екс-президента, воліють не згадувати, як Ющенко за допомогою «універсалів» та «меморандумів» повертав в українську політику Януковича і Партію регіонів, геть деморалізованих після Майдану. Робив він це, вочевидь, в інтересах власного самозбереження в середовищі помаранчевих. Здавалося б, життя дало оцінку цьому Вікторові, проте він намагається знову стати чинником вітчизняної політики. Раптом, прокинувшись після тривалої політичної летаргії, екс-президент хвацько заходився збирати соратників під свої знеславлені прапори. Хоча навряд чи нинішня влада дозволить йому щось суттєвіше, ніж «підтанцьовки»...
Читайте також: Псевдопозиція відтягне на себе 10% протестного електорату
Кісєльов на провладному «Інтері» зробив Ющенка героєм однієї з останніх своїх програм, хоча так просто у «Великій політиці» ними не стають. А от незалежний телеканал «ТВі» в прайм-тайм транслював «Форум патріотичних сил», де Ющенко сказав кілька правильних слів про нинішній стан країни, але без усякої самокритики, без жодного каяття. Ніби нічого не було, ніби не мав він у своїх руках державного керма, ніби не проґавив його найбездарнішим чином. Як завжди, він повчав усіх із позицій власної святості й гріховності тих, хто не збагнув його генія.
Але була й одна деталь, що постійно, ось уже два роки привертає увагу. Ющенко уникає будь-якої суворої критики на адресу нинішньої влади, зокрема і її чільної особи. Він явно не хотів образити другого Віктора, з яким склалися добрі взаємини. На день народження володаря Межигір’я Ющенко в компанії з Путіним і Лукашенкою привітав його. Раніше Янукович поздоровляв екс-президента з аналогічного приводу. Ця ніжна дружба двох Вікторів не може не зворушити. Ось тільки питання виникає до тих націонал-демократів, що взяли участь у «Форумі патріотичних сил»: вони також поділяють симпатії свого ватажка до Януковича? Якщо так, то не завадило б чесно повідомити про це виборців. Особливе замилування викликає побажання Ющенка на адресу останнього зміцнювати соборність України. Та він уже зміцнює разом із Ківаловим – Колесніченком… І навряд чи збирається на цьому зупинитися. А інше запитання до «патріотів»: чи підтримують вони та їхній очільник Ющенко Харківські угоди-2010? Якщо влада допоможе цьому ФПС потрапити до парламенту, зробить такий подарунок, то його доведеться відпрацьовувати коштом національних інтересів України?
Ющенко, геть позбавлений здатності до об’єктивного критичного ставлення до своєї особи, цей полководець української поразки, могильник Майдану і Помаранчевої революції критикував «кочубеїв» (зрадників), не відчуваючи, що сам об’єктивно став найбільшим «кочубеєм», який здав країну цій зграї. Йому знову кортить когось кудись повести і знову кинути. На форумі пролунало багато високопатріотичних і беззмістовних промов. Ані нових ідей, ані нових підходів, ані розуміння причин попередніх провалів… І постійні нападки на об’єднану опозицію за відсутності принципової критики Партії регіонів. А глибина політичного мислення зводиться до того, що ось був такий чудовий президент Ющенко, якому заважала «підступна відьма» Юлька… А якби не вона – продемонстрував би найвищий політичний клас.
Читайте також: Кому вигідна реінкарнація Ющенка?
Показовий приклад. Близька до Віктора Андрійовича газета «Україна молода» надрукувала на своїх шпальтах замітку «Європрозріння», оздоблену співчутливими коментарями: «Відомий у Німеччині публіцист і журналіст Франк Шуманн під час телепередачі Standort Berlin презентував власну книгу «Аферистка. Справа Тимошенко», яка готується до виходу за підсумками поїздки автора до України». А далі ще цікавіше: «Він (Шуманн. – Авт.) заявив, що перед поїздкою сумнівався, чи дозволить українська влада провести йому власне розслідування у справі Тимошенко, і був здивований, що намір побачити реальну картину того, що відбувається, відкрив перед ним «майже всі двері». Журналістові вдалося відвідати Лук’янівське СІЗО, Качанівську колонію і харківську лікарню «Укрзалізниці», де зараз перебуває Тимошенко. Журналіст зустрівся з представниками пенітенціарної служби, прокуратури, лікарями, ознайомився з документами, зокрема у справі ЄЕСУ, у справі Щербаня, у газовій справі, а також із звинуваченнями, які висувала проти Тимошенко прокуратура Росії. Лише після такої роботи, як відзначив Франк Шуманн, він дійшов висновків, які знайшли віддзеркалення у назві книги…»
Хутко працює «публіцист» і «журналіст», щоб, вочевидь, устигнути до парламентських виборів у жовтні 2012 року в Україні. Але що впадає в око: представник Європейського Союзу Пінту Тейшейра, лідери західних країн, іноземні посли місяцями не можуть добитися дозволу на відвідання Тимошенко, а Шуманн не має в цьому жодних проблем. Але правдивий представник ЗМІ, який вивчав (?) справу Щербаня, чомусь не поцікавився, хто сьогодні володіє активами покійного… А дарма, бо ще давньоримські правники радили передусім замислюватися над питанням: «Сui prodest?» – «Кому вигідно?» Ну хіба це несуттєво, хто саме збагатився внаслідок загибелі нардепа Євгена Щербаня?
Те, що Банкова зустріла Франка Шуманна як рідну людину (на відміну від інших гостей із Європи), багато що пояснює. І те, що «Україна молода» так захоплено про це проінформувала, також не залишає місця сумнівам стосовно того, кому вигідна чергова гальванізація Ющенка...
Яскравий репортаж про пафосну імпрезу ФПС з усіма гаслами, закликами, клятвами, патріотичними співами навіював, відчуття присутності на якомусь урочистому похованні, в даному випадку – української націонал-демократії, що самодискредитувалась і фактично самоліквідувалась. Але пішла з політичного кону не з гордо піднесеною головою і гідністю, як заслуговувала, а ганебно й жалюгідно, капітулювавши перед владою у формі реальної співпраці з нею. Так завжди буває, коли політсила не відчула моменту, що їй треба вже стати фактом історії, а не актуальності.
Одначе мова про крах лише однієї історичної форми прогресивного руху, місце якого мають заступити нові, адекватніші умовам і вимогам часу сили. Адже завдання націонал-демократичної революції в Україні досі не виконано, не подолано спадщини колоніалізму й тоталітарної системи, не побудовано демократичної національної держави. А це означає, що така сила в нашій країні є запитаною і потрібною. Тільки не та, що днями відійшла у вічність, насамкінець зіпсувавши пам’ять про себе…
Читайте також: Спецоперація “Ющенко у Парижі”
Немає коментарів:
Дописати коментар