Mikola Tirik - я гадаю, що він дуже освічена, професійна і небайдужа людина пише - і Ви дочитайте до кінця:
Шановні колеги! Пропоную об’єднати зусилля і провести наступ на чиновників різних відомств, від яких залежить вирішення питання приведення предмета «Захист Вітчизни», а, точніше, допризовної підготовки, військової підготовки громадян України, у відповідність із теперішніми воєнними реаліями. Діюче законодавство про обов’язки громадян України по забезпеченню захисту держави, програма допризовної підготовки була створена силами, ціллю яких було знищення всього, на що могла опиратись обороноздатність держави Україна. Всі вони залишились на своїх місцях і роблять свою «чорну» роботу, або не роблять нічого, про що свідчить те, що при корекції навчальних програм на навчальний 2017-2018 рік, про предмет «Захист Вітчизни» просто забули, а потім видали у жовтні «скориговану» програму, яка ще гірша від програми часів Януковича-Табачника. Пропоную направляти звернення свої особисті, від методичних об’єднань, від керівників навчальних закладів, які ще можуть думати по державному, від громадських об’єднань на ім’я Президента України, як Верховного Головнокомандувача, на Секретар Ради національної безпеки і оборони України Турчинова
О.В., Міністра оборони України Полторака С.Т., Міністра освіти і науки України Гриневич Л.М.. Звернення доцільно направляти на особисту електронну пошту керівників, на електронну адресу відповідної структури та листами - туди же. Щось дійде. Якщо є у когось можливість проконтролювати проходження свого звернення – бажано використати цю можливість. Чому направляти на всі ці структури? На жаль, в МОНУ на теперішній час немає посадовців, які б розуміли важливість для держави військової підготовки зараз і на перспективу і були би зацікавлені в розв’язанні даного питання. Наступне. Допризовна підготовка завжди розвивалась під патронатом Міноборони і була для освітян не дуже бажаним обов’язком. Без втручання РНБО І МОУ нам не пробити стіну, яка утворилась перед допризовною підготовкою. А там не розуміють небезпеки затягування вирішення створення (відновлення) української системи військової підготовки населення, яка невіддільна від системи військово-патріотичного виховання.
Зараз перед Україною постало ряд викликів, які недопустимо не враховувати:
1. Агресивна політика Росії проти України, яка велась у всі часи, знову переросла у воєнну форму. Не дивлячись на запевнення наших перших державних діячів в скорому закінченні військових дій, реальних шансів на це небагато. Поки немає реальної сили і дієвого механізму, який би заставив РФ відмовитись від своїх намірів по відношенню до України. Навіть зміна президента на більш демократичного в РФ нічого не дасть, оскільки точно зауважено, що російська демократія закінчується там, де починається українське питання. Росія же в найближчій перспективі ніде з планети Земля не дінеться і загроза буде існувати постійно, а Україна повинна навчитись жити в умовах, в яких живе уже десятиліття Ізраїль.
2. Цей вислів стосується не тільки для російської демократії, а, як показали останні події, і до інших держав, навіть де демократія вважається більш розвиненою. З держав, які будь коли в історії мали територіальні стосунки з Україною, хіба що в Литві не появились політичні сили, які ще не пред’явили до України якихось історичних політичних територіальних претензій. Ці політичні сили приходять до влади у своїх країнах та намагаються і будуть намагатись реалізувати свої політичні декларації. При умові загострення політичної нестабільності в Україні, переформатування її державного статусу чи територіального устрою, ці сили неминуче будуть намагатись «урвати» від України щось для себе. Приклад – закон України «Про освіту»-їм дай все, а від них - нічого.
3. Навіть входження України до системи колективної безпеки НАТО, чи якоїсь іншої, не дає гарантії захисту власне Україні від агресивних посягань. Приклад – Кріт. Дві держави, члени НАТО, допустили розв’язання своїх територіальних претензій воєнним шляхом. І ніхто їх не зупинив. Поділ Кріту став де-факто. Занадто же гостро в Україні переплітаються різні світові інтереси. Та ні одна держава не направить своїх громадян помирати заради України. Ми це повинні твердо усвідомити. Захищати свою державу – це необхідність громадян власне цієї держави.
Внутрішні небезпеки:
1. Зараз маємо в наявності страшне ігнорування (таке визначення найбільш підходить в даній ситуації) вимог державних актів (законів, постанов Верховної ради, Указів Президента України, наказів Міністрів) на всіх рівнях державного і громадського життя. Мусимо мати ДИКТАТУРУ ЗАКОНУ. Отаманщину ми уже проходили.
2. В Україні триває розгул інформаційних диверсій, безальтернативно поширюється ворожа пропаганда. А ми навіть вилучили із закону «Про освіту» вимогу здійснювати будь-який вид виховання у закладах освіти. Натомість поширюється роз’яснення освітянам, які цим дуже здивовані, що це справа сімей, громад і суспільства. А насправді – нікого конкретно. При такому підході на практиці вийде , що російські сім’ї в Україні будуть виховувати росіян (а там, де росіянин – там і Россія – законодавчо закріплено в РФ), угорські – мад’яр, алкоголіки – алкоголіків, повії-… і т.д і т.п.. А обов’язків виховувати громадян України, патріотів, у нашій державі конкретно на державному рівні немає ніхто. Системної роботи не існує, оскільки не створена сама система. Вимоги окремих Указів Президента на 99% залишаються на папері, оскільки ніхто не контролює їх виконання.
3. В умовах військової агресії, прямої загрози втрати державності, викликає здивування і тривога наявного панування пацифізму в питаннях розбудови оборонної політики в Україні, в підготовці громадян держави Україна до захисту її суверенітету і незалежності. Багато говориться, які зброю ми розробляємо, яку техніку маємо чи будемо мати, але чомусь націло забули, що воює не сама зброя, не сама військова техніка, а люди-солдати. А що ми маємо? Рапорти і запевнення наших військових очільників про укомплектованість військових частин та про стан і наявність мобілізаційних і призовних ресурсів, я іронічно вважаю всього спробою дезінформації противника, оскільки, зважаючи на нашпигованість всіх наших військових і цивільних структур агентурою Кремля, вони краще знають реальний стан справ у нас і тому сидять, тягнуть час, тихцем роблять свою чорну роботу і очікують своєї години. Ці рапорти є скоріше всього введенням в оману нашого суспільства і керівників державних структур, або свідчать про незнання реального стану справ.
Облави на призовників, це доказ відсутності дієвої законодавчої бази в Україні в площині мобілізаційної і військової підготовки та військового обов’язку громадян України. В Ізраїлі ніхто нікого не ловить. Там створені такі правові рамки, що ухилитись від виконання свого обовязку перед державою просто неможливо.
Хто у нас зараз займається допризовною підготовкою? За рідким винятком це фахівці із військовим стажем і досвідом. В основному цей предмет дають, як нагрузку любому вчителеві, який не має достатньої кількості годин. Хто контролює не стан викладання, а стан підготовки учнів-призовників? Зараз – ніхто. Військкомати цей свій обовязок (Постанова Кабіну №1770-2000р - Положення про допризовну підготовку) не виконують. Органи влади – далекі до цього, оскільки їх повинні підштовхувати військкомати. Освітні структури контролюють викладання згідно своїх критеріїв. Про нерозуміння в МОНУ повноти і важливості проблеми допризовної підготовки свідчить, зокрема, Лист Міністерства освіти і науки України 1/9 № 657 від 20.12.2016. Крім того, до районних органів освіти в багатьох областях цей лист навіть не дійшов.
Оскільки у свій час я пройшов усі сходинки і в військкоматах і в освітянських структурах в площині військово-патріотичного виховання і військової підготовки молоді, то маю можливість зробити певне порівняння і аналіз стану справ і запропонувати ряд заходів, які б дали результати на даний час. Відразу прошу, не братись категорично все заперечувати. Пропоноване уже мало місце, або має зараз там, де посадовці думають, як зробити краще, а не як відписатись.
1. Назріла потреба в РНБО мати відповідальних за організацію, забезпечення і контроль системи військово-патріотичного виховання і військової підготовки молоді в державі.
2. В ГШ ЗСУ має бути відділ допризовної підготовки. Зараз там займаються виключно призовом, забувши те, що щоб призвати, спочатку потрібно підготувати. І повинні це робити не тільки викладачі предмета «ЗВ», а вся державна система влади і освіти. В цьому відділі повинні служити не чудові бойові офіцери, а фахівці, які пройшли поетапно посади за напрямком від військкомату і знають досконало стан справ в навчальних закладах, у військкоматах, у місцевих органах влади, мали безпосередньо справу із призовниками, їхніми батьками, із мобілізованими та призваними. Відповідні структури повинні бути і в територіальних органах МОУ (оперативних командуваннях)
3. Призов знову проводити з 18 років, а не з 20. Це була не помилка, а добре продумана диверсія. Після закінчення навчального закладу, якщо юнак не поступив до ВУЗУ, він ще нічим не пов'язаний, ні роботою, ні питаннями сімї. І йому хотілось скоріше вирішити питання військової служби, щоб зайнятись подальшим своїм майбутнім. В 20 років юнаки, якщо працюють, то уже будуть намагатись там закріпитись, багато уже мають сталі уподобання для створення сімї, а значна частина просто деградує, особливо в селах і їм уже нічого не хочеться, крім пива.
4. В МОНУ має бути відділ з питань військово-патріотичного виховання, допризовної підготовки та фізичної підготовки (стан фізичної підготовки в навчальних закладах стає уже проблемою для державної безпеки, призвати нікого за станом здоровя, за контрактом призову заважає таж причина)
5. В обласних органах освіти, в інститутах післядипломної підготовки педагогів потрібно відновити посади відповідальних за допризовну підготовку, які мають бути укомплектовані офіцерами запасу із досвідом військової служби (в теперішніх умовах і із досвідом бойових дій). Такі ж вимоги повинні бути до відповідальних посадовців районної ланки та в територіальних громадах. Тут на посаду фахівця органу освіти потрібно дати можливість за сумісництвом назначати досвідченого викладача військової підготовки.
6. В умовах, коли в ЗСУ, в інших силових структурах зростає кількість жінок-військовиків, яким уже надані рівні із чоловіками умови карєрного росту, є крайнє незрозумілою вимога нової програми навіть в «Основах цивільного захисту» заняття з дівчатами проводити окремо від юнаків. Це шкідливо!!!! Навпаки. Їх потрібно обєднати, зберігши кількість годин на предмет. (було 1.5+1.5 на двох, а стало 3 на одного та ще на декілька класів, + гурткова робота до 9 годин і можна підбирати толкового фахівця на таке навантаження).
7. По причині того, що в 10-11 класах учні фактично є уже сформованими особами, мають свої уявлення, свої бачення, процес охоплення їх військово-патріотичним вихованням (національно-патріотичне виховання повинно починатись із садочка) повинен починатись із 8-х, максимум-із 9-х класів. Звідси краще починати предмет теперішній «Захист Вітчизни» з цивільного захисту, стройової підготовки, медичної підготовки, азів вогневої . Ці години взяти за рахунок годин БЖД, чи основ здоровя, де дублюється програма військової підготовки, але на значно нижчому рівні. В 11 класах для впливу і підготовки до вступу у військові ВУЗИ залишити 0.5 годин цілорічно. Навчально-польові збори проводити після 10-го класу шляхом таборування на базі, чи з використанням бази військових частин до 15 днів. Це мало місце в радянські часи і за два тижні на збори приходили одні учні, а виходили зовсім інші. Ми це бачимо на «Джурі» чи на інших видах підготовки в таборах. Таким чином у викладача військової підготовки зявляться ще години. Повернути посади «заступника директора школи з військово патріотичного виховання-військового керівника» бажано, але навряд чи можливо.
8. Повернутись до колишньої практики підбору викладачів військової підготовки через військкомати, де обовязковою умовою має бути наявність військової служби. Ввести практику резервування посади викладача військової підготовки за випускником педагогічного вузу, на період його призову на строкову військову службу в учбові підрозділи. Хочеш працювати – іди і пів року відслужи.
9. Є побоювання, що певні міжнародні сили будуть побоюватись нашої мілітаризації, тим більше що тут не обійдеться без підігрівання із Москви. Тому для пацифістів пропоную назвати предмет «Основи особистої і суспільної безпеки».
Матеріального забезпечення шкіл в своїх зверненнях рекомендую не зачіпати. Всьому свій час. Зараз головне-відродити, чи створити дієву структуру військової підготовки. Якщо її не буде, ніякі кошти на службу за контрактом не допоможуть. НЕ буде і далі призовних ресурсів і, відповідно, мобілізаційних.
З повагою Микола Тирик. Полковник у відставці, викладач ЗОШ № 6 м. Дубно, голова міського методичного обєднання викладачів предмета «Захист Вітчизни». Тел 0666282409,
ел.пошта Jalokim@ukr.net Хто стукає, тому відкривають!
Шановні колеги! Пропоную об’єднати зусилля і провести наступ на чиновників різних відомств, від яких залежить вирішення питання приведення предмета «Захист Вітчизни», а, точніше, допризовної підготовки, військової підготовки громадян України, у відповідність із теперішніми воєнними реаліями. Діюче законодавство про обов’язки громадян України по забезпеченню захисту держави, програма допризовної підготовки була створена силами, ціллю яких було знищення всього, на що могла опиратись обороноздатність держави Україна. Всі вони залишились на своїх місцях і роблять свою «чорну» роботу, або не роблять нічого, про що свідчить те, що при корекції навчальних програм на навчальний 2017-2018 рік, про предмет «Захист Вітчизни» просто забули, а потім видали у жовтні «скориговану» програму, яка ще гірша від програми часів Януковича-Табачника. Пропоную направляти звернення свої особисті, від методичних об’єднань, від керівників навчальних закладів, які ще можуть думати по державному, від громадських об’єднань на ім’я Президента України, як Верховного Головнокомандувача, на Секретар Ради національної безпеки і оборони України Турчинова
О.В., Міністра оборони України Полторака С.Т., Міністра освіти і науки України Гриневич Л.М.. Звернення доцільно направляти на особисту електронну пошту керівників, на електронну адресу відповідної структури та листами - туди же. Щось дійде. Якщо є у когось можливість проконтролювати проходження свого звернення – бажано використати цю можливість. Чому направляти на всі ці структури? На жаль, в МОНУ на теперішній час немає посадовців, які б розуміли важливість для держави військової підготовки зараз і на перспективу і були би зацікавлені в розв’язанні даного питання. Наступне. Допризовна підготовка завжди розвивалась під патронатом Міноборони і була для освітян не дуже бажаним обов’язком. Без втручання РНБО І МОУ нам не пробити стіну, яка утворилась перед допризовною підготовкою. А там не розуміють небезпеки затягування вирішення створення (відновлення) української системи військової підготовки населення, яка невіддільна від системи військово-патріотичного виховання.
Зараз перед Україною постало ряд викликів, які недопустимо не враховувати:
1. Агресивна політика Росії проти України, яка велась у всі часи, знову переросла у воєнну форму. Не дивлячись на запевнення наших перших державних діячів в скорому закінченні військових дій, реальних шансів на це небагато. Поки немає реальної сили і дієвого механізму, який би заставив РФ відмовитись від своїх намірів по відношенню до України. Навіть зміна президента на більш демократичного в РФ нічого не дасть, оскільки точно зауважено, що російська демократія закінчується там, де починається українське питання. Росія же в найближчій перспективі ніде з планети Земля не дінеться і загроза буде існувати постійно, а Україна повинна навчитись жити в умовах, в яких живе уже десятиліття Ізраїль.
2. Цей вислів стосується не тільки для російської демократії, а, як показали останні події, і до інших держав, навіть де демократія вважається більш розвиненою. З держав, які будь коли в історії мали територіальні стосунки з Україною, хіба що в Литві не появились політичні сили, які ще не пред’явили до України якихось історичних політичних територіальних претензій. Ці політичні сили приходять до влади у своїх країнах та намагаються і будуть намагатись реалізувати свої політичні декларації. При умові загострення політичної нестабільності в Україні, переформатування її державного статусу чи територіального устрою, ці сили неминуче будуть намагатись «урвати» від України щось для себе. Приклад – закон України «Про освіту»-їм дай все, а від них - нічого.
3. Навіть входження України до системи колективної безпеки НАТО, чи якоїсь іншої, не дає гарантії захисту власне Україні від агресивних посягань. Приклад – Кріт. Дві держави, члени НАТО, допустили розв’язання своїх територіальних претензій воєнним шляхом. І ніхто їх не зупинив. Поділ Кріту став де-факто. Занадто же гостро в Україні переплітаються різні світові інтереси. Та ні одна держава не направить своїх громадян помирати заради України. Ми це повинні твердо усвідомити. Захищати свою державу – це необхідність громадян власне цієї держави.
Внутрішні небезпеки:
1. Зараз маємо в наявності страшне ігнорування (таке визначення найбільш підходить в даній ситуації) вимог державних актів (законів, постанов Верховної ради, Указів Президента України, наказів Міністрів) на всіх рівнях державного і громадського життя. Мусимо мати ДИКТАТУРУ ЗАКОНУ. Отаманщину ми уже проходили.
2. В Україні триває розгул інформаційних диверсій, безальтернативно поширюється ворожа пропаганда. А ми навіть вилучили із закону «Про освіту» вимогу здійснювати будь-який вид виховання у закладах освіти. Натомість поширюється роз’яснення освітянам, які цим дуже здивовані, що це справа сімей, громад і суспільства. А насправді – нікого конкретно. При такому підході на практиці вийде , що російські сім’ї в Україні будуть виховувати росіян (а там, де росіянин – там і Россія – законодавчо закріплено в РФ), угорські – мад’яр, алкоголіки – алкоголіків, повії-… і т.д і т.п.. А обов’язків виховувати громадян України, патріотів, у нашій державі конкретно на державному рівні немає ніхто. Системної роботи не існує, оскільки не створена сама система. Вимоги окремих Указів Президента на 99% залишаються на папері, оскільки ніхто не контролює їх виконання.
3. В умовах військової агресії, прямої загрози втрати державності, викликає здивування і тривога наявного панування пацифізму в питаннях розбудови оборонної політики в Україні, в підготовці громадян держави Україна до захисту її суверенітету і незалежності. Багато говориться, які зброю ми розробляємо, яку техніку маємо чи будемо мати, але чомусь націло забули, що воює не сама зброя, не сама військова техніка, а люди-солдати. А що ми маємо? Рапорти і запевнення наших військових очільників про укомплектованість військових частин та про стан і наявність мобілізаційних і призовних ресурсів, я іронічно вважаю всього спробою дезінформації противника, оскільки, зважаючи на нашпигованість всіх наших військових і цивільних структур агентурою Кремля, вони краще знають реальний стан справ у нас і тому сидять, тягнуть час, тихцем роблять свою чорну роботу і очікують своєї години. Ці рапорти є скоріше всього введенням в оману нашого суспільства і керівників державних структур, або свідчать про незнання реального стану справ.
Облави на призовників, це доказ відсутності дієвої законодавчої бази в Україні в площині мобілізаційної і військової підготовки та військового обов’язку громадян України. В Ізраїлі ніхто нікого не ловить. Там створені такі правові рамки, що ухилитись від виконання свого обовязку перед державою просто неможливо.
Хто у нас зараз займається допризовною підготовкою? За рідким винятком це фахівці із військовим стажем і досвідом. В основному цей предмет дають, як нагрузку любому вчителеві, який не має достатньої кількості годин. Хто контролює не стан викладання, а стан підготовки учнів-призовників? Зараз – ніхто. Військкомати цей свій обовязок (Постанова Кабіну №1770-2000р - Положення про допризовну підготовку) не виконують. Органи влади – далекі до цього, оскільки їх повинні підштовхувати військкомати. Освітні структури контролюють викладання згідно своїх критеріїв. Про нерозуміння в МОНУ повноти і важливості проблеми допризовної підготовки свідчить, зокрема, Лист Міністерства освіти і науки України 1/9 № 657 від 20.12.2016. Крім того, до районних органів освіти в багатьох областях цей лист навіть не дійшов.
Оскільки у свій час я пройшов усі сходинки і в військкоматах і в освітянських структурах в площині військово-патріотичного виховання і військової підготовки молоді, то маю можливість зробити певне порівняння і аналіз стану справ і запропонувати ряд заходів, які б дали результати на даний час. Відразу прошу, не братись категорично все заперечувати. Пропоноване уже мало місце, або має зараз там, де посадовці думають, як зробити краще, а не як відписатись.
1. Назріла потреба в РНБО мати відповідальних за організацію, забезпечення і контроль системи військово-патріотичного виховання і військової підготовки молоді в державі.
2. В ГШ ЗСУ має бути відділ допризовної підготовки. Зараз там займаються виключно призовом, забувши те, що щоб призвати, спочатку потрібно підготувати. І повинні це робити не тільки викладачі предмета «ЗВ», а вся державна система влади і освіти. В цьому відділі повинні служити не чудові бойові офіцери, а фахівці, які пройшли поетапно посади за напрямком від військкомату і знають досконало стан справ в навчальних закладах, у військкоматах, у місцевих органах влади, мали безпосередньо справу із призовниками, їхніми батьками, із мобілізованими та призваними. Відповідні структури повинні бути і в територіальних органах МОУ (оперативних командуваннях)
3. Призов знову проводити з 18 років, а не з 20. Це була не помилка, а добре продумана диверсія. Після закінчення навчального закладу, якщо юнак не поступив до ВУЗУ, він ще нічим не пов'язаний, ні роботою, ні питаннями сімї. І йому хотілось скоріше вирішити питання військової служби, щоб зайнятись подальшим своїм майбутнім. В 20 років юнаки, якщо працюють, то уже будуть намагатись там закріпитись, багато уже мають сталі уподобання для створення сімї, а значна частина просто деградує, особливо в селах і їм уже нічого не хочеться, крім пива.
4. В МОНУ має бути відділ з питань військово-патріотичного виховання, допризовної підготовки та фізичної підготовки (стан фізичної підготовки в навчальних закладах стає уже проблемою для державної безпеки, призвати нікого за станом здоровя, за контрактом призову заважає таж причина)
5. В обласних органах освіти, в інститутах післядипломної підготовки педагогів потрібно відновити посади відповідальних за допризовну підготовку, які мають бути укомплектовані офіцерами запасу із досвідом військової служби (в теперішніх умовах і із досвідом бойових дій). Такі ж вимоги повинні бути до відповідальних посадовців районної ланки та в територіальних громадах. Тут на посаду фахівця органу освіти потрібно дати можливість за сумісництвом назначати досвідченого викладача військової підготовки.
6. В умовах, коли в ЗСУ, в інших силових структурах зростає кількість жінок-військовиків, яким уже надані рівні із чоловіками умови карєрного росту, є крайнє незрозумілою вимога нової програми навіть в «Основах цивільного захисту» заняття з дівчатами проводити окремо від юнаків. Це шкідливо!!!! Навпаки. Їх потрібно обєднати, зберігши кількість годин на предмет. (було 1.5+1.5 на двох, а стало 3 на одного та ще на декілька класів, + гурткова робота до 9 годин і можна підбирати толкового фахівця на таке навантаження).
7. По причині того, що в 10-11 класах учні фактично є уже сформованими особами, мають свої уявлення, свої бачення, процес охоплення їх військово-патріотичним вихованням (національно-патріотичне виховання повинно починатись із садочка) повинен починатись із 8-х, максимум-із 9-х класів. Звідси краще починати предмет теперішній «Захист Вітчизни» з цивільного захисту, стройової підготовки, медичної підготовки, азів вогневої . Ці години взяти за рахунок годин БЖД, чи основ здоровя, де дублюється програма військової підготовки, але на значно нижчому рівні. В 11 класах для впливу і підготовки до вступу у військові ВУЗИ залишити 0.5 годин цілорічно. Навчально-польові збори проводити після 10-го класу шляхом таборування на базі, чи з використанням бази військових частин до 15 днів. Це мало місце в радянські часи і за два тижні на збори приходили одні учні, а виходили зовсім інші. Ми це бачимо на «Джурі» чи на інших видах підготовки в таборах. Таким чином у викладача військової підготовки зявляться ще години. Повернути посади «заступника директора школи з військово патріотичного виховання-військового керівника» бажано, але навряд чи можливо.
8. Повернутись до колишньої практики підбору викладачів військової підготовки через військкомати, де обовязковою умовою має бути наявність військової служби. Ввести практику резервування посади викладача військової підготовки за випускником педагогічного вузу, на період його призову на строкову військову службу в учбові підрозділи. Хочеш працювати – іди і пів року відслужи.
9. Є побоювання, що певні міжнародні сили будуть побоюватись нашої мілітаризації, тим більше що тут не обійдеться без підігрівання із Москви. Тому для пацифістів пропоную назвати предмет «Основи особистої і суспільної безпеки».
Матеріального забезпечення шкіл в своїх зверненнях рекомендую не зачіпати. Всьому свій час. Зараз головне-відродити, чи створити дієву структуру військової підготовки. Якщо її не буде, ніякі кошти на службу за контрактом не допоможуть. НЕ буде і далі призовних ресурсів і, відповідно, мобілізаційних.
З повагою Микола Тирик. Полковник у відставці, викладач ЗОШ № 6 м. Дубно, голова міського методичного обєднання викладачів предмета «Захист Вітчизни». Тел 0666282409,
ел.пошта Jalokim@ukr.net Хто стукає, тому відкривають!
Олег Черненко Жоден обізнаний військовий коли він моаскаль не навчить наших дітей патріотизму...Так що критеріїїв відбору має бути більше і головний аби був патріотом і знав іісторію України, мову і статути новітні військові і традиції козацькі. Тоді він і Сокіл(Джуру) проведе відповідним чином і навчить стройовій та тактичній медицині.... Це не так складно для пересічного бійця, то викладачі. що претендуватимуть на цю роботу цілком мають впоратись...
Немає коментарів:
Дописати коментар