Тактична медицина козаків. Що вони робили, коли не було целоксів-бандажів-катетерів? Ви, напевно чули, що козаки використовували павутину для загоєння ран? Кажуть, вчені з дослідного інституту DWI Рейнсько-Вестфальського університету в Ахені виявили, що павутина прискорює загоєння ран. І навіть розробили пластир з павутиною.
Хто не знає – пластуни – це козацька розвідка. Згідно з нашими дослідженнями, їхня тактика лягла в основу більшості провідних спецназів світу. Але про це буде написана окрема стаття. Про те, як залишитися здоровим у складних польових умовах та способи зупинки крові коли нічого немає йдеться у цьому розділі “Козацької медицини” Анатолія Пастернака.
Таємниці пластунів
Ті, кому довелося служити в армії, неодмінно проходили важкий вишкіл – долання смуги перешкод. Треба було повзти на животі, під колючим дротом або без нього, по-пластунськи. Але “батьки-командири” забували сказати, звідки походить цей військовий термін, хто такі пластуни.”Забудькуватість” ця була не випадковою для імперської армії. А нині українські воїни, треба думати, дістають належні знання з історії нашого війська. І про пластунів їм розповідають на заняттях – про нащадків запорізьких козаків. Пригадаймо й ми дещо цікаве.
Пластуни на Січі мали свій окремий курінь. Вояцька наука їхня була особливою. У густій траві пластун підкрадався до ворога, видивлявся, що потрібно, і непомітно повз на свою територію. Для такої служби необхідні були завжди відмінна фізична форма, витримка, ясний розум. Допомагали пластунам їхні тайни-секрети. І не в останню чергу – медичні. Найперше правило – пластуни ніколи не пили сирої води, запобігаючи холері й дизентерії, а пили окріп, добряче витриманий у казанах над вогнищем. До нього додавали лепеху (аїр), деревій, звіробій, полин різних видів – усі ці трави справляють антимікробну дію.
Тими ж напарами-розчинами наповнювали баклажки, які брали в розвідку. Вважалося дуже корисним розбавити питво “царгородським” вином – тільки червоним. Той напій не лише дезінфікував, а й піднімав тонус, допомагав легше переносити поранення. Коли ж доводилося пити воду застояну, болотяну, бо іншої не було, то перед тим ковтали жменьку вугілля, узятого з багаття (невеликий запас його завжди мав із собою пластун). Воно рятувало від зарази.
Коли ж усе-таки з’являлися судоми в животі, біль, то лягали на полин животом і лежали нерухомо з півгодини. Біль ущухав. Так само припадали животом і грудьми до Конотопу. Ця назва об’єднує дві трави – спориш (горець пташиний) і конюшину червону. Рослини різних родин, але у поєднанні з потом, з розігрітим тілом діють однаково заспокійливо.
Уже пізніше, оселившись на Кубані, нащадки запорожців не забули давніх секретів, як зберегли і всю пластунську науку. У російській армії довго існували спеціальні загони – частини пластунів, які не раз ставали у добрій пригоді в безугавних війнах, що їх вела імперія.
Цікаві й на перший погляд чудернацькі були санітарко-медичні правила козаків-кубанців. Скажімо, будь-яку страву їли вони лише одноразово, рештки обіду чи вечері неодмінно викидали, не залишаючи на потім. У спеку – а це на Кубані половина року, якщо не більше, – уникали жирної їжі. Завжди по змозі віддавали перевагу пташиному м’ясу чи баранині перед свининою. Навіть традиційне сало, як не дивно, не було поширене поміж кубанців, у всякому разі, не входило до щоденного раціону, а пластуни його взагалі воліли не вживати. Ідучи в розвідку, пластун брав “сухий пайок” – в’ялену баранину, аж ніяк не свинину.
Всупереч усталеній думці, далеко не всі запорозькі козаки курили тютюн, на Кубані ж досить довго курців взагалі було обмаль. Але багато козаків, а пластуни – усі й завжди, носили з собою капшук (гаман, кисет). Що вони там зберігали? Порошок із сухих трав. А саме: полину, материнки, оману (дев’ясилу), кінзи, тархуну (естрагону). Ним присмачували їжу або й так ковтали. Наслідки? Чудові! Під час Кримської війни, за свідченням багатьох авторитетів (Пирогова, Сергєєва-Ценського та інших), пластуни практично не хворіли на дизентерію та інші інфекційні недуги. Вони виявилися міцнішими й здоровішими не лише від інших “царських слуг”, а й від турків, сардинців, французів, навіть англійців, котрі мали досвід війни у спекотних колоніях. До речі, за прикладом кавказьких горців кубанці змінили полотняні капшуки на шкіряні.
Крім цілющого трав’яного порошку, пластуни, як і їхні прадіди-запорожці, носили з собою попіл і землю. Звучить поетично: “грудочка рідної землі”. Насправді ж попіл і земля могли бути з будь-якого місця. Ними засипали одразу свіжі рани, щоби швидше гоїлися без запалень. Перевагу віддавали чорнозему або червоній глині. Піску чи піскуватого грунту не брали ніколи. До речі, свіжі рани перев’язували сорочкою, замість вати використовували пух очерету, куги. Звичай одягати перед боєм чисту сорочку – не гарний жест, а практичний захід: щоби було чим перев’язати. Мали пластуни і свої засоби від укусів змій та отруйних комах.
6 рецептів лікування залізною водою
Що ви знаєте про лікування зброєю? Напевно чули про припікання рани розпеченим лезом. Сьогодні розповімо про те, як лікували посттравматичний синдром після першого бою, пропасницю, нирки і переляк. Звичайно що це не все. Більше читайте далі 😉
Зброя та ліки
Зараз про миролюбство сусідньої держави легко судити: оснащує армію наступальним озброєнням – чекай війни, оборонним – мир буде. А колись? Теж без проблем: купують мечі-шаблі серійно, будують-ліплять кузні-зброярні, та ще й власні варіанти шпаг чи арбалетів вигадують – усе ясно…
Про миролюбство лицарів степових, про схильність до захисту власних набутків, оборони свого народу інколи свідчать походження та характер їхньої зброї. Походження її мовби двогілкове. Перша гілка – спадщина Київської Русі. Що ж було тоді?
Спочатку, за свідченням арабського посла Ібн-Фоллана, “у кожного з русів є сокира, великий ніж та меч, вони нікуди не ходять без зброї. Мечі їхні широкі і французької роботи”.
Ібн-Даст додає до арсеналу дружинників легкі кольчуги, списи, дротики та щити. Козаки від кольчуг-щитів відмовилися одразу: лишитися пораненим під їхнім захистом, потрапити в полон – гірка доля. Перемогти або загинути. До того ж від важких обладунків тяжко, гірше маневрувати. Дротик, син списа, вимер сам собою. З великого ножа вийшла мала шабля, меч замінили на шаблю велику. Хоча довгі й широкі ножі підсагайдачні побутували ще довго. Як і футляр для сагайдак-комплекту: лука зі стрілами. Шаблі носили при лівім боці, поблизу налуччя (футляра для стріл).
Успадковані зразки зброї виготовляли самотужки, вони переважно малоякісні. Другу, значно більшу частку холодної або “білої” зброї добували у боях-походах. Вона високої якості, леза переважно дамаської або німецької сталі, ефеси багато оздоблені. Трофеї давали змогу добирати. Шабля козацька злегка вигнута, але не так, як турецький ятаган. Вона – зброя рубляча; колючою лишалися кинджал та піка. Піка складалася із сталевого спису й дерев’яного держака. Держак – з берези або сосни, довжина піки до 8 метрів. Запорожці пік не любили, знали: вони занадто громіздкі в ближньому бою. Від московських походів Сагайдачного у війську вкорінилися трофейні російські шашки. Вони злегка зігнуті, ефес дерев’яний з мідними дужками. Кинджал теж трофейний, здобутий від бійців східних – турок, ще більше татар. Це обопільно-гострий ніж, його любили розвідники і пластуни.
Бойова сокира князів Київської Русі після татарської навали помандрувала до земель Галицьких, де перетворилась на топірець – улюблену легку зброю гуцулів. В цілому холодна зброя до Богдана Хмельницького в Україні й на Січі мало виготовлялась, але нею часто-густо лікувалися. Обставина для оповіді важлива (виділення редактора). Леза розпускали у воді, так само й загартовували у вогні, охолоджували знов-таки у воді. Нею поїли знесилених, тяжких поранених. Давали також тим, хто від ран втратив багато крові. Заговорювали над “залізницею” пропасниці, навіювання. Тією ж водою з домішкою іржі – від болю в печінці, туги-нудьги. На ній, ще гарячій, робили трав’яні настої. Залізну воду не варили – втрачала цілющість. Вона повинна була лише зігріватись од розпеченого заліза. Зброя, оброблена ковалем-циганом чи угорцем, – магічна, щаслива. Вона відвертає нечисту силу, тамує жорстокість ворога. Поранивши, з сідла вибивши, не доб’є – рука не підійметься.
Жінка, умита водою, у якій циганська шабля охолоджувала-ся-купалася, уникне татарського полону, невільничого ринку. Коли ж ні – то ніде рабою гнаною не буде! Як-от Роксолана.
Певно, здивувалися б сучасні шляхи сталеві, машиністи електровозів, довідавшись про тезку-попередницю. Часи проминули, “біла” зброя висить по колекціях, по музеях. Шкода. Можливо, “залізниця”, що зміцнювала-підносила роксолан, напоїла б мудрістю, мужністю, силою сучасних наших парламентських дам…
Переплетіння козацької медицини з медициною, так би мовити, жіночою, їхня сполука зустрічаються часто: чи на Січі, чи поза нею – люди під однаковими бідами жили, від подібних хвороб страждали. Окрім залізної, вживали ще мідяну, часом бронзову, кремневу та глинисту води.
Проте вжиток їх дуже втаємничений. Боялися осуду церкви. Бо: 1) лікували ними цигани, віщуни-шептуни, за розумінням батюшок, мало не чорти; 2) намагалися допомогти психічним та нервовим хворим. Релігія об’єднувала їх як “блаженних”. Над ними “Длань Господа”. Лікувати їх – шкідлива, противна Богові річ.
Чи ходила поміж козаками купована зброя? Так. Купував шаблю козак, коли хотів подарувати її вірному джурі. Висвячувався той у лицарі степові, тож наставник-учитель робив подарунок. Здебільшого ті шаблі, не так коштовні, як майстерно знавцями зроблені, мусили бути гострими, легкими по руці власника. Мусили молоденького рятувати, доки впевненості набуде.
Попри все, у мирні часи не бідували: одні заробляли на Дніпровських залогах, збираючи з іноземців-купців мито, супроводячи каравани. Інші по січах торгували пивом-медом, збіжжям. Треті пасікували й медоварили. Грошики водилися. Могли дозволити собі подарунка джурі зробити. Згодом дарунок успадковувала родина колишнього козачка. Оберегом їй шабля правила. Навіть зараз, попри всі війни, голодомори, бідування жорстокого віку, зустрінеш стареньку інколи у світлиці селянської хати. Не дивуйтеся – дивіться, то висить слава наша!
Біоенергетики реєструють надзвичайно високу позитивну ауру козачкових шабель. З душею й любов’ю дарували, ось вона й донині душею доброю світить!
Шабля екс-джурі – подарунок діючий, чимало двобоїв у неї за плечима. Зброя гетьмана й старшини – теж дарунки, але – нероби. Хоча булавою й перначем шаблю вибити легко, голову ворогові розкраяти – скільки завгодно! Тільки ж хто з ними буде наражатися на небезпеку?
Деякі шаблі за пишного оздоблення держака й піхов дарункам збройним не поступляться. Особливо одібрані у шляхти – чим панок бідніший, тим шабля багатша. Але ними інколи не в битвах вимахували – перед панянками на балах красувались.
А що ж старшина? Теж на цяцьки потягло? Частково – не без того. Основна ж причина інша: од дарунка відмовитись – образа; дарунок же міг виявитись троянським конем. Коштовності, згідно повір’ю, відвертали злий намір “приятеля”-дарителя, не давали загинути від власної шаблі.
Згодом повір’я забулося, коштовною зброєю милуються в музеях. Дивуються – як це козаки з собою такі цінності брали, не боячись, що пограбують. У цьому нарисі торкаємось лише зброї холодної, про вогнепальну піде окрема мова.
Слід сказати, що усю її, незалежно від походження, вельми шанували, про неї постійно дбали. Чистили, змащували. Святили та відмолювали від “злого ока – ворожого наміру”.
Цікава деталь: попри всі молитви, біоенергетики знаходять серед зброї-дарунків короля, царя, хана чимало носіїв негативної енергії. Чи то недостатньо освячували, чи згодом забруднилася?
За часів козаччини вогнепальна зброя вже витіснила лук та стріли з поля бою. Однак, від часів Сагайдачного залишався лук: а) зброєю, на якій тренували міцність руки, влучність пострілів джури; б) засобом сторож козацьких: стрілою можна було знести верхівця безшумно, не полохаючи
цілого загону. Стріли наносили рани найглибші, найтяжчі. Ті рани лікували звіробійною олією, маслом горіха, полиновою медовухою тощо.
цілого загону. Стріли наносили рани найглибші, найтяжчі. Ті рани лікували звіробійною олією, маслом горіха, полиновою медовухою тощо.
Знову повернемось до сучасності. Добре відомі успіхи українських лучників. Вони мають козацькі витоки. Опіки, найтяжчі радіаційні ураження шкіри лікує звіробійна олія. Трохи призабулися “залізниця”, “мідяниця” й інші. Але всі вони, так само, як залізомісткі мінеральні води України, ще дочекаються свого часу.
РЕЦЕПТАР
до глави “Зброя та ліки”
до глави “Зброя та ліки”
1. Розтерту суху траву безсмертника пісочного кладуть на розжарене залізо, і коли трава спопелиться, перемішують, просіюють, змішують з оливковою олією. Накладають на застарілі рани компресом двічі на добу.
2. Чотири жмені (60 г) перемелених жолудів на 500 г “залізниці” виварюють до половини, додають стільки ж липового меду, перемішують. Приймали 4-6 разів перед їжею при анемії, при знесиленні, від ран тощо.
3. “Шабельний збір”: три жмені весняного верболозу, стільки ж валеріани лікарської посіченої перемішати, додати 600-800 г сирої “залізниці”, довести до кипіння, варити у крутому окропі 10 хвилин. Охолодити, процідити, пити замість води при безсонні, пропасниці.
4. Одну столову ложку квітів айстри ромашкової або дикої залити 200 г гарячої мідної води (“мідниці”), настояти 30 хвилин. Пили після стресів, давали звільненим з полону. Пили молоді козаки, особливо після першого бою.
5. Чотири жмені січки вівсяної соломи на 400 г “залізниці” настояти, випити до обіду. Знову полити гарячою “залізницею”, настояти й ту порцію випити до вечора. Пили у тих випадках, що і попереднє.
6. Столову ложку трави звіробою на 200 г води “залізниці” гарячої настояти 30 хвилин, процідити. Випити перед сном, заїдаючи квітковим медом. Вночі рідини не пити. Лікували болі в попереку після виснажливої їзди верхи, гостре запалення (“застуду”) нирок.
4 принципи козацького гарту
Вміння бути здоровим – ось головний принцип козацької медицини. Як козаки цього досягали. Як визначали дозу ліків. Насправді тут значно більше простих відповідей на складні питання здоров’я, ніж ми собі бачимо спершу. Рекомендую до перечитування щомісяця.
Цей розділ вважаю основним у книзі. Рекомендації перевірені на собі. 11 років тому ми проводили табір, де вперше ними скористалися. Вперше там спробували багато що – узвари, хода босоніж, трав’яні купелі тощо.
Про зменшення рубців на тілі я розповідав у попередніх розділах. А ще одного хлопця мучили головні болі. Після табору вони зникли на два місяці. Чудово пам’ятаю як привезли додому весь чай – діти відмовилися від нього. Зате як вони хлебтали узвари! 😉
Все це ми в тій чи іншій мірі продовжуємо давати на таборах. А деальніше учимо на семінарах. Кому цікаво – загляньте сюди.
А зараз дуже рекомендую наступний розділ книги Анатолія Пастернака:
Ті, що ідуть на південь
На широкому Дніпрі-Борисфені впритул до самого Чорного моря та від порогів недалеко жило незвичайне, унікальне, веселе та відважне плем’я. Народ у народі. Оплот та охорона українців. І звалося воно – “козаки”. Неважко помітити – слово це чужеродне як мові українській, так і корінню слов’янському взагалі. Звідки ж воно?
Одна з версій філологів відносить його до мов тюркських. І вірно, “коз/гоз/-ак” на багатьох тюркських мовах означає “білий гусак”. Але що спільного мають перелітні птахи та вільні, наче вітер, степові вояки? Спільне є.
І, як не дивно, винні в цьому дві речі: традиції кочових племен та місцеві жінки. За звичаями кочівників, народження дівчинки вважалося нещастям, а хлопчика – удачею. Була в цих поглядах життєва мудрість: чоловіки захищали худобу від хижаків та злодіїв, а плем’я – від ворогів та винищення. Жінки зробити цього інколи не могли.
І, як не дивно, винні в цьому дві речі: традиції кочових племен та місцеві жінки. За звичаями кочівників, народження дівчинки вважалося нещастям, а хлопчика – удачею. Була в цих поглядах життєва мудрість: чоловіки захищали худобу від хижаків та злодіїв, а плем’я – від ворогів та винищення. Жінки зробити цього інколи не могли.
Але надмірна мудрість обертається дурістю. Хлопчиків оберігали й краще годували. Тому виживало їх більше, ніж дівчаток. З іншого боку, дружин, які народжували синів, більше поважали, оберігали, годували. Вони ж, у свою чергу, жили найдовше, народжували більше. Результатом такої селекції стала надмірна кількість молодих чоловіків у половців, печенігів та інших кочовників. Влітку та весною їм вистачало роботи по охороні отар. У цей період і м’яса для їжі було багато. Але приходила осінь. Зайвих тварин різали, і не така вже потрібна ставала охорона. Водночас танув запас їжі. Тоді молодим чоловікам залишалися два шляхи: або висіти тягарем на шиї роду-племені, або шукати де б прогодуватися. Але де і як? Шлях був відомим – туди, де жили осілі хлібороби-сусіди. Вони жили багатше, ситіше. Та хто ж погодиться віддати добровільно зароблене тяжкою працею? А тому готували молоді сильні чоловіки зброю і витривалих коней. А ще обирали старшого поміж себе, не за віком, а за досвідом, силою, сміливістю. І звався він “ата-ман” (“батько-чоловік”). Назвою цією підкреслювали: може він розпоряджатися життям інших, як батько. Але і піклуватися про них, як батько. Рано восени, коли ставали на крила перелітні птахи, збивалася у кінні ватаги і молодь. А згодом, одягнувши білі пов’язки на голови, або білі, з войлоку, капелюхи, вирушали у набіг-похід. Водночас з відльотом гусей. Тому і звалися вони поетично і образно “коз-акі” (“білі гуси”). Після повернення з походу загони розпадалися. Аби через рік-другий знову виникнути.
А що ж сусіди-хлібороби? Вони, хоч і боролися з нападниками, але цінували їхню хоробрість, силу, спритність. Тому, коли виникла необхідність захисту від татаро-турецьких орд, з одного боку і від утиску польських панів – з іншого, на Україні народилася козацька республіка – Січ. Але потрібно зразу уточнити – між козаками кочових племен та запорожцями було більше розбіжностей, ніж схожості. Основна з них та, що запорожці зробили тимчасову войовничу пригоду кочівників-козаків постійним способом життя. Укривалася за дніпровськими порогами у відносній безпеці ставка війська, Січ. Але основна маса козаків розташовувалась на низу, у гирлі Дніпра. Та за його течією. Розділившись на невеличкі угрупування, а часто і по одному-два, пильно слідкували козаки за пересуванням турок і татар, чекаючи нападу. Аби швидко сповістити своїх про нього. Несли прикордонну службу. Інші – мито збирали з іноземних купців, що товари везли на Україну, а то й далі, у Польщу та Росію, та супроводжували їх за платню конвоєм по Дніпру. То була митниця. Потім ішли ще два види занять.
Одне, дуже відоме, оспіване в думах та описане істориками різних епох, – відповідні походи-удари козацького війська. Друге, менш почесне, але таке, що давало постійний прибуток Січі, – дозвіл практично кожному козаку на виробництво та продаж пива й горілки. За ступенем важливості та й завантаження в мирний час першою, без сумніву, була прикордонне-митна служба. Козак-дозорець жив на посту один або вдвох з товаришем. У разі з’явлення татарського або турецького загону він запалював на вежі заздалегідь заготовлений сушняк, а сам рахував чисельність ворога і визначав маршрут його руху, скакав до найближчого посту, аби передати побачене. Де жили вони? Точно за прислів’ям: “весною кожний кущик ночувати пустить”. Тільки кущі ті були їхнім притулком увесь рік. Рубали-будували “хижі”-“курені” з чагарників, взимку переходили в землянки. Дерева, а ще більше кущі як паливо і зігрівали козаків. І… лікували їх. Деревинно-чагарникова “аптека” слугувала їм надійним цілителем.
А що день у день їли козаки? Рибу, що спіймали в річці, та затируху – рідку кашу з борошна (соломаху). Але не страждали при цьому цингою або іншими авітамінозами. Залишались міцними й дужими. Адже тут їм на допомогу приходила ще одна страва. А точніше, напій-узвар. Росіяни часто перекладають це слово як “компот”. І роблять помилку. Узвар готується не лише з фруктів, а й з багатьох інших рослин. Він може виготовлятись, як і компот, кип’ятінням. Але найчастіше настоюють його в гарячій печі. У польових умовах настоюють його у горщиках чи казанках, закопуючи у попіл згасаючого вогнища. На першому місці серед зелених лікарів стояла обов’язково верба-лоза. Лозняку навкруги багато, та й настоювались вербові гілочки дуже швидко. Степові вояки ботаніками не були і тому поєднували вербу жовту та краснотал спільною назвою – верболоз. Назва ця, переживши і саму Січ, і досі зустрічається в українській художній літературі.
Як готувалися узвари? Гілки різних дерев та чагарників сіклися дрібно шаблею або ножем і вимірялися для приготування жменями. Так було зручніше – жменя, на відміну від ложки, завжди під рукою. Крім того, свіжа сировина ще й розминалася в руці. Козаки не пояснювали, чому віддають перевагу жмені. Ми ж скажемо, що вона і сьогодні краще ложки: по-перше, це міра особиста, тому що розмір долоні, довжина пальців у кожного свої. Відповідно і концентрація узвару підганялася під хворого, як розмір одягу підбирається. По-друге, сировина заряджалася біоенергетикою руки того, хто готував. Потім узвар не кип’ятився, а томився, і тому зберігалися, не руйнуючись від кипіння, вітаміни та хімічні сполуки мікроелементів, що необхідні хворому. Нарешті (зверніть увагу!) – більшість узварів могли попередити захворювання, зняти втому, той загальний стрес, від якого починаються багато хвороб. Тому у “Рецептарі” ми підкреслюємо цю їхню особливість – вони, насамперед, ліки для здорових, що знаходяться на межі хвороби.
Крім чагарників, запорожці-сторожовики широко використовували листя та гілки дерев – тополі, липи, дуба, калини, осики – та степові трави. Багато народних засобів їхніх вражають точністю спостереження, зіркою мудрістю. Так, для лікування лихоманок-пропасниць хворих поїли як “свяченою” водою, так і ковальською.
Перша – це вода, освячена “на Йордань”, тобто у найлютіші морози, що містила мало мікробів… Крім того, зберігалася така вода у срібному або чисто мідному посуді і тому містила в собі активні іони металів, які так необхідні організму. Ще цікавіша ковальська вода: коли ковалі кували, а потім загартовували шаблі, то для охолодження занурювали їх у воду.
Перша – це вода, освячена “на Йордань”, тобто у найлютіші морози, що містила мало мікробів… Крім того, зберігалася така вода у срібному або чисто мідному посуді і тому містила в собі активні іони металів, які так необхідні організму. Ще цікавіша ковальська вода: коли ковалі кували, а потім загартовували шаблі, то для охолодження занурювали їх у воду.
Ось її потім і вживали для лікування. Так само використовували воду, у яку занурювали шаблю після заточки. Але її вважали слабкішим засобом. В обох випадках у розчин потрапляли окиси заліза в активній формі. Те, що конче необхідно страждаючим хворобами крові, опроміненим, виснаженим. Те залізо, яке ми, лікарі, звемо редукованим.
Українські народні цілителі і зараз розжарюють цвях до червоного кольору, після чого занурюють його у воду і дають хворим цю воду як ліки. Мало того – ціла низка відварів готується саме на ній.
Так сьогодні в наших цілительських прийомах чути відлуння досвіду наших предків, славних лицарів Січі. Ще важлива рисочка: узвари готували на ковальській та козачій воді. Святу ж воду пили тільки сиру, некип’ячену. Аби “дух” з неї не вийшов. Трав’яні настої були водночас і ліками, і додатком до їжі. Своєрідна оздоровча приправа, як сіль чи перець.
Під час лікування козак не виключався з активного життя. Ніде у фольклорі або в художній літературі не знайдете ви козака, укритого ковдрою або кожухом, із замотаним горлом. Не було такого!
“Не ходи босий, застудишся!” – кричать нині на дитину турботливі матусі. “Не стій під вітром, ти хворий!” – застерігають бабусі. А чи вірно це? Ні.
“Не ходи босий, застудишся!” – кричать нині на дитину турботливі матусі. “Не стій під вітром, ти хворий!” – застерігають бабусі. А чи вірно це? Ні.
Козаки до схід сонця вставали. По росяній траві, споришу, кульбабі та конюшині босими ногами ходили. То перша зарядка, перша доза бадьорості. Потім вели коней до водопою і знову, коней напуваючи, занурювали ноги у парку воду Дніпра. Легкі піщинки масували шкіру ноги. Багато зараз проводять гідропроцедур, та із застосуванням піску – жодної. А пісок – ідеальний, м’який масажист, що доторкається до кожного нерву нашої шкіри.
Полюбляли козаки ходити вдома до пояса голими. Тут давалася взнаки і господарська ощадливість – аби сорочка на сонці не вигоряла. А ще більше – здоровий початок: половина тіла дихала вільно. Запорожці не загартовували себе спеціально, гарт був для них органічним, як повітря.
Та повернемось тепер до козаків-митників. їхня робота була дещо інша, а звідси і лікування-загартовування теж. Вони збирали мито з купців, що йшли з Туреччини, Персії, Молдови по Дніпру, за це охороняли їхні торгівельні каравани від нападу та були лоцманами під час проходження їхніх човнів через пороги. Звідси – вимагалася від них гострота зору та розуму, метикуватість, спостережливість і обережність. І засоби для цього були під рукою. У першу чергу – риба. Козаки їли її постійно. На відварах з риби готували вони і свої ліки. Якщо це можна назвати ліками. Бо додавали вони у юшку різноманітні свіжі трави, водночас і лікуючись, і годуючись. Тут треба звернути увагу і на сам відвар. І врахувати дві речі. Перша – надзвичайно багатий він фосфором і його сполуками. А фосфор покращує роботу мозку, активізує діяльність зорових нервів. Також багато у юшці солей кальція, який у молодому віці забезпечує міцність кісток та хрящів, гнучкість суглобів. Але ж козаки були не пенсіонери! Друге – міняли трави та їхнє насіння на привезені дорогі перець, лавровий лист і таке інше. Але у вітамінному, у лікувальному відношенні були вони коштовніші за іноземні. Рибалкам та мисливцям корисно пригадати про козацький досвід. В “Рецептарі” наводиться декілька рецептів риб’ячих ліків. Цікавим і простим був рецепт зупинки кровотечі та швидкого гоєння ран. Розрізалася свіжа, тільки з річки рибина і м’ясом прикладалася до рани. Змінювали рибину декілька разів, аж доки та висихала. Кров швидко згорталася, рана гоїлася. Якщо лікування починали відразу, то і примочок з трав не було потрібно.
На превеликий жаль, ми забули цей досвід. А як би він знадобився сьогодні нашим рибалкам, яких часто травмують гачки, гострі плавці риб, спінингова леска…
Далі, знаходячись на митних заставах, козаки вільно чи ні переймали досвід народної медицини сусідів-гостей з купецьких караванів. Через турок і персів приходили до них досвід медицини арабської і, ширше, – усієї східної. Не цуралися вони й медицини західної – з південної Європи, з Греції, Валахії і до Італії включно. Часті і довгі контактування з торговцями вимагали від обох сторін знання мови сусідів. Запам’ятати це слід для того, щоб зрозуміти: козаки ніколи не були, як це полюбляли змальовувати польські літописці, неосвіченими, дикими розбійниками. Вони не читали багато книжок? Так. Не вчилися в монастирських школах? Безперечно. Але не забудьмо: на Україні, уже після Хмельницького, серед козачого населення було письменних: жінок 70%, чоловіків близько 90%. Мало того, що подібне не спостерігалося у жодного із слов’янських народів, головний висновок: майже повна освіченість не з’явилася зненацька, на пустому місці, їй передували “зелені університети” – навчання предків-козаків у засідках та кордонах. Там же вивчали вони й іноземні мови. Це важливо підкреслити та оговорити, бо інакше не буде зрозумілим походження ліків, народжених на Січі, що прийшли до неї начебто в дар від інших народів.
Звикли ми розглядати предмети однозначно: ніж – для того, щоб готувати і різати їжу, машина – засіб пересування і таке інше. Козаки ж бачили предмети ширше, глибше. Для них “кінь – братик, шабля – сестра та дружина. А степ – рідний дім”. Але чи тільки? І степ, і кінь, і зброя зберігали та несли в собі ще й лікувальні сили. У попередніх главах ми намагалися це описати. У тісному зв’язку з тим знаходиться і питання про виготовлення пива-горілки на Січі.
Українські напої були для українських лицарів, для запорожців не самоціллю. Думка про те, що козакам перед кожним спільним обідом видавали по кварті горілки, як у недавньому минулому в армії “бойові 100 грамів”, далека від істини. У значній мірі і пиво, і горілка слугували на Січі лікувальним цілям. Та й самий їхній зміст був дещо іншим.
Нарешті, кажучи про козацьку медицину, слід пам’ятати і про кревний зв’язок запорожців з усією Україною, з рідною землею. Як би не сміялися вони над гречкосіями, над тими, хто пішов з вільного братства та заснував хутори, все ж залишалися вони кровними родичами і друзями хліборобів. І отримували від них не лише борошно на соломаху або сало на куліш, але й різноманітні життєві навички. А серед них широкою хвилею вливався у козацьку медицину досвід українського народного лікування.
Пройшов час. Трагічно обірвалася доля Січі. Принісши Катерині Другій на шаблях своїх Крим, козаки “у нагороду” були по-зрадницькому захоплені, несподівано полонені, переселені з Хортиці на Дон та Кубань. Склали вони основу козачих прикордонних військ до Семиріччя й Забайкалля. Зцементували своїми традиціями уланські та драгунські полки. Але ніде й ніколи самодержавницький уряд російський не висловив їм за це подяки.
А на самій Україні корчували вільний, просвітницький козачий дух, закріпачували їхніх нащадків, закривали школи, ліквідували Києво-Могилянську академію. Заганяли народ наш у невігластво. Та ж доля спіткала і козацьку медицину.
Нині з крупинок, збережених пам’яттю народною, намагалися ми відтворити її. Це перший досвід. Він, звичайно, неповний.
Сподіваємось, його продовжать, розширять, поглиблять інші.
РЕЦЕПТАР
до глави “Ті, що йдуть на південь”
до глави “Ті, що йдуть на південь”
1. Рівну кількість трави кислиці (трилисник) та листя щавелю злегка прив’ялюють на сонці, змішують та дрібно ріжуть ножем. Три жмені отієї суміші заливають 1,5-2 літрами води, доводять до кипіння. Настоюють у попелі вогнища 2-3 години. П’ють теплим тричі на день. Вживають при весняно-осінніх авітамінозах, анеміях, при перенесених тяжких захворюваннях або пораненнях.
2. Луску великих карасів, окунів або щук промивають у воді 5-8 разів, заливають 1 літром води та кип’ятять до отримання 1/2 того розчину. В оті гарячі залишки додають 30 г (жменю) дрібно посіченого листа подорожника (великого, малого, ланцетовидного тощо). Закопують у гарячий попіл на 2-3 години. Остуджують. Зберігають у темній склянці.
Використовується при лікуванні опіків, забруднених та рубаних ран. Отой риб’ячий клей теплим накладають на рану і залишають на 12 годин. Потім змивають теплою водою і наносять новий шар. Коли лікування почати одразу, заживлення відбудеться за 3-4 доби.
Використовується при лікуванні опіків, забруднених та рубаних ран. Отой риб’ячий клей теплим накладають на рану і залишають на 12 годин. Потім змивають теплою водою і наносять новий шар. Коли лікування почати одразу, заживлення відбудеться за 3-4 доби.
3. Дрібну рибу (найкраще – йорж, пічкур) миють, чистять, мілко січуть ножем і варять до отримання однорідної маси (2/3 води на 1/3 риби). Отримуємо кашоподібну масу, додаємо 1 столову ложку риб’ячої крові. Змішати, але не варити!!!
Наноситься на варикозні виразки, при розширенні вен та міозітах.
Наноситься на варикозні виразки, при розширенні вен та міозітах.
4. Дві жмені дрібно порублених молодих гілочок рокити (верби) і три жмені трави вівсюга (або дикого вівса) на казан окропу 1,5-2 літри. Ставлять у гарячу піч і настоюють 2-4 години. Приймають по 1/4 кварти (1,5 склянки) зранку, перед їдою натщесерце і ще раз – через дві години після вечері.
Покращує зір, допомагає при розладі вестибулярного апарату. Дуже корисне для тих, хто займається верховою їздою.
Курс складається: тиждень прийому ліків, тиждень перерви. Протягом двох місяців.
Покращує зір, допомагає при розладі вестибулярного апарату. Дуже корисне для тих, хто займається верховою їздою.
Курс складається: тиждень прийому ліків, тиждень перерви. Протягом двох місяців.
Головна » Козацька медицина
Цілющі властивості солі
Ви знаєте, що сіль лікує навіть ракові захворювання? Крім того: внутрішні крововиливи, важкі внутрішні і зовнішні удари, внутрішні пухлини, гангрени, розтягнення зв’язок, запалення суглобових сумок і інші запальні процеси в організмі? Біда сольового розчину в тому, що він занадто простий і дешевий.
Читати далі »
Як працює козацька медицина
Про те, як можна подолати хвороби. Навіть ті, які не беруться лікувати лікарі. Своїм досвідом ділиться Олександр Притула – президент Всеукраїнської федерації “Спас”.
Читати далі »
Ліки з пасіки від 55 хвороб
Всім відома користь меду. Більшість чули про користь від продуктів бджолярства. Та дуже мало чуло про лікувальні властивості воскової молі. А вона лікує півсотні хвороб. Корисна і дешева.
Читати далі »
Як за старих часів лікували малярію
Як полтавчани лікували малярійну лихоманку. В рецепті зібрано кілька елементів, які описані в козацьких джерелах. Це і вмивання росами і карантин. Доречі, для мене це вже третій спосіб лікування, при якому хворого вивозять в степ.
Читати далі »
Як козаки опіки лікували
Як козаки лікували опіки за допомогою мазей з попелу і воску. Роль чорнила у лікуванні складніших опіків. Бузина як лікаський засіб. І не лише – мишей вона також відлякує. Про це в останньому розділі “Козацької медицини” Анатолія Пастернака.
Читати далі »
9 лікарських трав і 11 рецептів
Чи знаєте ви, що корінь аїру замінить деяким чоловікам віагру? А кропива не лише чистить кров (перевірив на собі), а й лікує від облисіння (літом перевірю). Насправді, кожна трава має багато цілющих властивостей. Деякі з них – у черговому розділі “Козацької медицини” Анатолія Пастернака.
Читати далі »
Таємниці жіночого намиста
Лікування намистом: щитовидна залоза, горло, зменшується імовірність неврозів, психозів та нападів стенокардії. Це лише невеликий перелік піднятих у цій статті питань. Хочете дізнатися більше – читайте черговий розділ книги Анатолія Пастернака.
Читати далі »
4 принципи козацького гарту
Вміння бути здоровим – ось головний принцип козацької медицини. Як козаки цього досягали. Як визначали дозу ліків. Насправді тут значно більше простих відповідей на складні питання здоров’я, ніж ми собі бачимо спершу. Рекомендую до перечитування щомісяця.
Читати далі »
6 рецептів лікування залізною водою
Що ви знаєте про лікування зброєю? Напевно чули про припікання рани розпеченим лезом. Сьогодні розповімо про те, як лікували посттравматичний синдром після першого бою, пропасницю, нирки і переляк. Звичайно що це не все. Більше читайте далі 😉
Читати далі »
Тактична медицина козацьких розвідників
Тактична медицина козаків. Що вони робили, коли не було целоксів-бандажів-катетерів? Ви, напевно чули, що козаки використовували павутину для загоєння ран? Кажуть, вчені з дослідного інституту DWI Рейнсько-Вестфальського університету в Ахені виявили, що павутина прискорює загоєння ран. І навіть розробили пластир з павутиною.
Читати далі »
Немає коментарів:
Дописати коментар