ОКОПНА ПРАВДА 100-ЛІТНЬОГО ВЕТЕРАНА
Нещодавно зателефонували мені із секретаріату голови Харківської міської ради. Засвідчили повагу до ветерана, повідомили, що у мера є можливість допомогти та запропонували написати заяву на його ім’я з проханням надати мені фінансову допомогу. До 70-річчя Перемоги!
Образився, скипів: «Якщо вважаєте, що достойний, то чому «опускаєте» до необхідності випрошувати. Не просив, і не проситиму!».
З отакою «приємністю» зіткнувся на 101-му році життя, напередодні Дня Перемоги. Не втримався – сів збирати думки. Щоб поділитись з моїми друзями-ветеранами. А може – й не лише з ними.
Немало довелось пройти-проїхати дорогами війни. У 1939-му забрали до армії (на рік, бо за плечима був інститут). Та вийшло – на роки.
У тому ж 39-му, як залізничника, кинули на «фінську» у складі резервного полку. Ходити в атаки не довелось, але добре знав, скільки наших хлопців полягло не лише від куль фінських «кукушек-снайперів», а й від морозів - через бездарних маршалів. Втрати фінів – 25 тис. убитими, наші – в десять разів більші. Після такої «перемоги» повернули нас до Мічурінська Тамбовської області, почали готувати по-суворовськи (фляги, щоправда, видали скляні). Марш-кидок – 5 км, ще 5, ще раз! «Привал! Приготувати їжу!» А хлопці сидять, курять: концентрат з’їли ще в дорозі, а запити нічим - фляги побиті.
Звістка про напад Німеччини застала нас у полі під Одесою. Потім були всюди, де потрібно було відновлювати залізничне полотно чи самим підривати його. Щоб стримати наступ фашиста. Після чергового нальоту – контузія, шпиталь…
Зворотній рух на Захід завершив під Варшавою у серпні 1944-го. Знав як Сталін «здавав» німцям повсталих поляків. А генерал-поляк Рокосовський, який поривався вдарити назустріч, нічого не міг вдіяти.
Далі – на Японію. Дійшли до Харбіна. Там і закінчив воювати у серпні сорок п’ятого. Хоч додому, до Люботина, повернувся лише у 1947-му. Після цього до 1993-го року працював головним механіком на рідному ХЕМЗі.
За що, спитаєте, воював? – За свою хату, за землю, за матір, що залишилась одна (батько загинув ще в імперіалістичну). А ще – проти німця. Навіть у ярославському госпіталі: зранені, скалічені, пішли на таких же битих «фриців», які на той час лікувались з нами під одним дахом.
Я був комвзводу, під моїм началом – одні тамбовці. Їхніх батьків Тухачевський розстрілював у двадцятих. А вони говорили: «Командире! Якщо трапиться найстрашніше, то здаватись не будемо! За нами – Москва!».
За Леніна-Сталіна не воював. Бо й тоді добре знав їм ціну. Під час голодомору (після закінчення ФЗУ) працював в депо, отримував продовольчі картки. Так і вижили разом з мамою. Але був свідком того, як до Південного вокзалу Харкова не сходились – сповзались звідусіль опухлі, конаючі люди. З останньою надією на порятунок. Та порятунку не було!
Коли Президент Віктор Ющенко спробував відновити історичну правду, то я (тоді – голова обласної організації Всеукраїнського об’єднання ветеранів) прохав: «Встановіть меморіал на привокзальній площі. Там вони гинули! На очах у відносно ситого Харкова!». Не дослухались. Згрішили перед пам’яттю невинно убієнних. Усією послушно-агресивною міською «Радою» виселили пам'ять у поле. Подалі від живих. І не було на те ради!
То що ж це за влада така «українська»? Та ще й після перемоги Помаранчевої революції! І що це за перемога така?!
Тоді сказав собі: «Не маєш права померти, поки не повернеш на Майдан пам'ять про замордованих!» Їм не потрібні 10-метрові монументи – вони помирали лежачи. А їхньою останньою зброєю проти народних комісарів, «викачки продуктів», проти колгоспів була непокора. То невже митець таке відтворити не зможе? Для них і для нас!
Того знущання над історією та над моєю пам’яттю харківській владі здалось замало – виділили сотні тисяч гривень на реставрацію пам’ятника Леніну. Згодом голова обласного «Объединения ветеранов войны, труда и вооруженных сил», колишній секретар райкому партії, що й пороху не нюхав, щиро дякував владі «за Ілліча». Від мого імені, від імені тих, хто дивом вижив у пеклі голодоморів та боєнь, організованих злочинцем-Ульяновим.
Але «нашим» ветеранам – видніше. Недарма зорганізували їх постановою Політбюро ЦК КПСС напередодні розвалу Союзу. І чи не тому вони з «українською» владою на короткій нозі: перебувають у чудових апартаментах «Білого дому», отримують сотні тисяч гривень, видають щотижневу газету, удостоюються почесних звань. І відпрацьовують – «на повну». Воюють з «фальсифікаторами» історії про Велику Вітчизняну війну, ностальгують, проводять постійну «виховну» роботу. Коли в СБУ визначаються щодо антиукраїнської діяльності головного комуніста (уже під час нинішньої путінської агресії), «наші» ветерани влаштовують зустрічі школярів з колишнім нардепом від КПУ Александровською. Вона добре знає, як Каганович «рятував» українських дітей від стихійного голоду, як маршал Жуков «звільняв» Україну… Вона не дасть сфальсифікувати історію, вона допоможе діткам розібратись у складних проблемах нашого минулого!
А як же ми, «інші» ветерани? Нас згуртував В’ячеслав Чорновіл на противагу цій комуністичній організації. Очолив Всеукраїнське об’єднання ветеранів учасник Війни, Герой України академік Ігор Юхновський. Мені випала честь стати головою обласного відділення. Здавалося, що зможемо жити власним розумом. Допомагатимемо українській владі будувати суверенну державу без пана й холопа. Та не судилося!
За 24 роки Незалежності – лиш відверте ігнорування з боку влади - «антинародної», «демократичної», всякої. Відстоюємо право на 16 квадратних метрів площі приміщення для ветеранської організації, на безоплатну оренду. Навіть за честь бути запрошеними на урочистості з нагоди Міжнародного Дня людей похилого віку, Дня ветерана України! І – жодної копійки фінансової підтримки (незважаючи на листи міністрів з посиланнями на відповідні статті Закону). Гроші – для інших ветеранів, «правильних».
А ми продовжуємо воювати з корупціонерами, по копійчині збираємо на Українську Армію, чергуємо на вокзалах, допомагаємо пораненим та переселенцям. І відстоюємо Правду. Яку знаємо із власного досвіду – не по «Краткому курсу истории ВКП(б)». Правду про війни й голодомори. Правду про Українських героїв. Бо вороги, що сидять у владі та при владі, й сьогодні шельмують їх, видаючи за зрадників – демократія!
То за якої влади живемо? Чи, може, Революції Гідності не було? Чи не ми Януковича з трону змели? Змели! Та гідність відстояти не зуміли – негідники продовжують руйнувати!
…Під час війни, під німецькими бомбами я боявся. Як усі. Зараз – не дуже. Бо роки зобов’язують. Одного боюсь. Щоб після чергової перемоги не втратити Україну остаточно. Бо я за Неї стояв тоді! Постою і зараз! Годі відступати, за нами – Київ!
БАРКОВ МИКОЛА СЕМЕНОВИЧ,
ветеран Другої Світової війни, 1914 року народження.
Роздуми ветерана записав Богдан Волос, один із побратимів.
Харків, 7 квітня 2015 року, Благовіщення.
