Українці допоможіть перемогти сепаратистів та проголосувати
за Січеслав проти окупаційної Дніпропетровськ!!! http://dniprorada.gov.ua/вівторок, 28 липня 2015 р.
понеділок, 27 липня 2015 р.
Січеслав (Дніпропетровськ).: ГРОМАДСЬКІ СЛУХАННЯ З ПЕРЕІМЕНУВАНЬ
Січеслав (Дніпропетровськ).: ГРОМАДСЬКІ СЛУХАННЯ З ПЕРЕІМЕНУВАНЬ: З 13.08.2015 відбудуться громадські слухання з питання перейменування міста Дніпропетровська Відповідно до Закону України «Про засудженн...
пʼятниця, 24 липня 2015 р.
6 ділянок земли безкоштовно кожному громадянинові України
IНСТРУКЦІЯ, ЯК ЗАКОННО І БЕЗКОШТОВНО ОТРИМАТИ ЗЕМЛЮ ВІД ДЕРЖАВИ
подiлитися
21/07/2015
0
5243
Право на землю гарантує українцям Конституція України і Земельний Кодекс. Але багато хто не знає, як отримати земельну ділянку, пише domik.ua.
Яку ділянку можна отримати
Громадяни України можуть законно отримати землю. Розмір землі залежить від цільового призначення. Отже, українці мають право на ділянки:
☑ до 0,12 га землі - на ведення садівництва;
☑ будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд: у селах - до 0,25 га, в селищах - до 0,15 га, в містах - до 0,10 га землі;
☑ до 0,10 га землі - на індивідуальне дачне будівництво;
☑ до 0,01 га землі - на будівництво гаража
☑ для ведення фермерського господарства.
При цьому, кожен бажаючий має право отримати земельну ділянку за кожним видом використання, причому, незалежно від місця проживання або реєстрації. Можна вибрати землю в будь-якому іншому місті або за його межами. Звичайно, землю під Києвом отримати безкоштовно навряд чи вийде, а от обзавестися ділянкою в сільській місцевості можливо.
☑ територіальні органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів;
Необхідні документи
Процедура отримання земельної ділянки безкоштовно складається з декількох етапів.
1. Першим етапом отримання землі є подача заяви до органу місцевого самоврядування або виконавчої влади. Необхідно вказати де знаходиться ділянка, її розмір, цільове призначення. Також слід прикріпити карту з місцем розташування землі. У разі вилучення ділянки необхідно надати нотаріально завірену згоду землекористувача. Щоб запевнити заяву у нотаріуса, необхідно витратити від 600 грн.
Після реєстрації заяви орган влади направить її копії на розгляд в наступні структури:
☑ органи містобудування та архітектури;
☑ органи охорони культурної спадщини;
☑ органи охорони навколишнього середовища;
☑ санітарно-епідеміологічну службу;
☑ територіальні органи виконавчої влади з питань лісового і / або водного господарства.
Ці органи надають висновки про можливість відведення земельної ділянки для зазначених цілей, розмірах, площі та умови її відведення.
2. Органи влади протягом місяця приймають рішення про виділення землі. Якщо рішення позитивне, то дозволяється розробка проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Також орган може відмовити, обґрунтувавши рішення тим, що місце розташування ділянки не відповідає вимогам генпланів населених пунктів або іншої містобудівної документації.
Якщо отримано позитивну відповідь, органи влади дозволяють розробку проекту приватизації земельної ділянки.
3. На наступному етапі необхідно розробити проект відведення земельної ділянки. Для цього укладається договір із землевпорядною організацією. Вона повинна мати відповідну ліцензію.У документі необхідно вказати терміни і умови розробки проекту.
4. Після розробки необхідно подати проект відведення земельної ділянки в Комісію з розгляду питань, пов'язаних з погодженням документації із землеустрою. Протягом 3 тижнів комісія повинна прийняти рішення з цього питання і направити свій висновок до органу виконавчої влади.
5. Далі узгоджений проект необхідно подати в орган, який видав дозвіл на його розробку. Через два тижні орган повинен затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Негативне рішення можна оскаржити в суді. Якщо рішення позитивне, громадянин отримує держакт на право власності на земельну ділянку.
Як знайти «вільну» землю
Щоб перевірити «вільність» земельної ділянки, необхідно подати запит до департаменту архітектури, містобудування та кадастру. До запиту необхідно додати роздруківку з GoogleMaps.
У департаменті працює служба кадастру, до якої необхідно звернутися із запитом. Проаналізувавши архівні документи, служба дає відповідь, варіантів якого може бути декілька: від повністю вільна, до повністю оформлена.
Якщо земельна ділянка вільна, можна подавати заяву до держорганів.
Підведемо підсумки
Право на безкоштовне виділення 6 ділянок землі різного цільового призначення мають всі громадяни України. Відзначимо, що в процесі отримання дозвільних документів на земельну ділянку доведеться витратитися. Але земельну ділянку можна отримати в будь-якому місті України чи за його межами.https://polemix.com.ua/discussions/instruktsya_yak_zakonno__bezkoshtovno_otrimati_zemlyu_vd_derzhavi_-4175164/
середа, 22 липня 2015 р.
неділя, 19 липня 2015 р.
субота, 18 липня 2015 р.
Черниговец решил сдать Корбана
ВОЇН УПА
Той, що залишився нероззброєним
86-літній кіровоградець Семен Климович Сорока – людина з легендарною біографією. У 15-річному віці він уже був зв’язковим в УПА, мав псевдонім Ясен. А в сталінській «зоні» від імені й псевдоніма залишився тільки табірний номер Б9965…
Я запримітив його ще наприкінці 1980-х, коли в Кіровограді «запахло» демократією і почалися перші мітинги. Семен Сорока, невисокий літній чоловік у військовому строї УПА, завжди виходив із «несанкціонованим» тоді ще українським прапором у руках.
Для кагебістів, які ніколи не спускали ока з колишнього упівця, Семен Сорока так і залишився «неразоружившимся». Таким, що не здався і ніколи не розкаювався.
У. Т.: Семене Климовичу, відомий український дисидент Євген Сверстюк в одному інтерв’ю сказав, що його виховав декалог українських націоналістів. А вас?
– Мене виховувала родина. Мої предки козацького кореня, що тягнеться аж до ХVІІ століття. Бабуся Олена з гордістю розказувала, що один із її предків, Дмитро Гресько, служив у Івана Богуна. Я часто її згадую, бо це ж вона прищепила мені з дитинства, що головне в житті – Бог, Україна, родина. Вона була грамотна, перечитала чимало книжок із бібліотеки «Просвіти» в нашому селі Кричильськ, що на Рівненщині. Було в тій бібліотеці близько 30 тисяч книжок! У 1952‑му совєти її спалили…
Дивовижна доля була і в мого батька. У 1916 році його мобілізували на фронт Першої світової у складі царської армії. А вже в березні 1917-го він повернувся додому. Був членом Компартії Західної України. У 1934-му влада Юзефа Пілсудського посадила батька в тюрму «Береза Картузька». Коли ж прийшли гітлерівські війська, то й вони його арештовували. Батько пішов у ліс…
Дивовижна доля була і в мого батька. У 1916 році його мобілізували на фронт Першої світової у складі царської армії. А вже в березні 1917-го він повернувся додому. Був членом Компартії Західної України. У 1934-му влада Юзефа Пілсудського посадила батька в тюрму «Береза Картузька». Коли ж прийшли гітлерівські війська, то й вони його арештовували. Батько пішов у ліс…
Читайте також: Українські ландскнехти
У. Т.: А коли почалася ваша боротьба?
– У червні 1943-го, коли УПА оголосила акцію знищення залізниці, щоб перешкодити німцям вивозити награбоване добро й молодь з України, а також не давати пересуватися каральним загонам СС і СД. Разом із братом Пантелеймоном до вояків УПА приєднався і я, ставши звідтоді зв’язковим Ясеном. У квітні 1944 року на наших землях з’явилися спецчастини НКВД, які мали винищити на Рівненщині підпілля УПА. Один із боїв з енкаведистами стався 6 травня. Я в боях рідко брав участь, проте цей пам’ятаю добре.
У. Т.: І Якою була ваша «географія» як зв’язкового УПА?
У. Т.: І Якою була ваша «географія» як зв’язкового УПА?
– Найбільше я походив Поліссям. Хоча бував і далеко від нього...
У. Т.: Чи знали про ваше лісове життя батьки? Як реагували? Ви ж у 1943-му були ще підлітком...
– Є речі, про які батьки не мають знати... Коли збройна боротьба УПА закінчилася, я опинився в Дубні. Пішов здобувати освіту. А водночас створював там молодіжну організацію ОУН. 22 лютого 1952 року мене арештували й відвезли у внутрішню тюрму військ МГБ Прикарпатського військового округу в Рівному. Довелося пройти через катування… Особливо запам’яталося «купання» в’язнів. Нас випускали з карцеру й ошпарювали водою не менш як 60 градусів. А після того обливали льодовою… О 18-й годині починалося слідство: цілу ніч, аж до 6-ї ранку, прив’язані ланцюгом до металевої табуретки, з наручниками на руках, ми повинні були «бодрствовать»… Слідчих Семикоза, Заброду, Єрмакова я запам’ятав…
А 26 серпня дістав вирок «трійки» військового трибуналу за статтями 54-1а, 54-11, 20-54-8 за поширення націоналістичної літератури, участь у «бандитських» організаціях УПА та створення молодіжної організації ОУН. 25 років позбавлення волі…
Читайте також: Відважні. Мирні, напівмирні та воєнні ролі жінок в УПА
24 жовтня 1952-го нас привезли на Північ, на станцію Інта. Там я потрапив на 6-й лагпункт, який обслуговував будівництво 11-ї і 12-ї шахт. Поселився в бараку № 8 на верхніх нарах. Через фізичне виснаження під час допитів мене зарахували до чорної сотні, яка прибирала територію шахт. «Довольствіє» звичайне: тарілка юшки з гнилої кільки, 200 грамів чорного, як земля, хліба й чашка окропу без цукру.
У. Т.: Як ви дізналися про смерть Сталіна?
– По радіо. Дехто плакав: «Що тепер з нами буде?». А я вискочив на стіл і закричав: «Слава Богу, він здох!».
У. Т.: Розкажіть, як вам вдалося втекти.
– Завдяки тому ж таки Михайлові Полянському. Такої людини, як цей Полянський, я більше не зустрічав. Він досконало володів англійською, французькою, італійською… Українською також. Ми з ним зблизилися. Він мені якось каже: «Ви нічого не боїтеся…» Я йому: «А що мені боятися? Мені аби Україна…» «Мені теж», – відповів Полянський… Він допоміг мені влаштуватися на роботу в шахту. Там ми й почали готувати втечу. Нас було шестеро, ціла організація. Полянський хотів утікати на Захід, у Європу. Я ж був проти. Бо вважав, що повинен бути вдома, будувати Україну тут, а не «за бугром». Зрештою, коли дійшло до втечі, він не пішов із нами. Бо я відмовився іти на Захід.
У. Т.: Як ви втікали з шахти – через підкоп?
– Так, підкоп ми зробили на глибині 70 метрів завдовжки метрів 130.
У. Т.: А що робили з породою?
– Кидали її до вугілля. Рили тунель сім місяців. Відбійним молотком. Спочатку все йшло добре, а потім пішла мерзла глина. То було щось страшне… Але все ж прорили нору з виходом у тундру. Полізли в підкоп, я пробирався третім.
У. Т.: І який у вас був план?
– Дістатися додому й далі вести боротьбу… Вибралися ми з нори, всі (а нас було п’ятеро) пішли в різні боки. Чотирьох, на жаль, таки впіймали. Їх питають: «А де Сорока?». «Ми його з’їли», – відповідають (я ж був малого зросту, худий)… Двох розстріляли. А інших трьох ні. Коли готувалися до втечі, Полянський дав мені зелену куфайку і шапку. Тепер я зовні був схожий на військового. Але він ще дав мені пістолет ТТ, 20 набоїв і ножаку. Де він усе це взяв?! Мабуть, він як геерушник таки був пов’язаний із місцевими оперативниками.
У. Т.: Ви вирвалися на волю – і що далі?
– Пішов на станцію Інта, зайшов у якусь чайну. А поруч оперативний відділ КГБ! Але мене в тій чайній ніхто не чіпав. Сидів і два дні пив пиво, хоч і ненавиджу його. Ніхто на мене не звернув уваги: мабуть, приймали за військового. Потім пішов пішки додому (поїздом проїхав лише кілометрів 20, не більше). У мене була карта, яку також дав Полянський. Добирався п’ять із половиною місяців. Усього пройшов три тисячі кілометрів. У дорозі траплялося всяке. На станції Котлас помітив за собою «хвіст». Але втік. Спав де випадало. У домівках вдалося поспати тільки дві ночі. Це було на станції Микунь (Комі АРСР). Я там зайшов у магазин, познайомився з жінкою, яка виявилася родом із Тернопільської області. Вона пропонувала влаштуватися в них на роботу. Але я пішов додому. Прийшов 17 квітня 1955 року.
Читайте також :Вони боролися за незалежність України
У. Т.: І як вас зустріли?
– Мене там ніхто не чекав. До батьків часом заходив дільничний, заспокоював: «Не плачте. Якби його вже не було в живих, то кагебісти повідомили б».
Перший, кого я зустрів у селі, був Павло Бонацький. Побачив мене – і сів. «А ти знаєш, скільки за твою голову дають? – питає. – 20 тисяч. У газеті писали… Ти ж небезпечний злочинець…»
Поки не стемніло, пішов я на кладовище, там кущі… Там моя бабуся похована. Ліг біля бабусі, Олени Гресько, і вона мене охороняла до вечора. Десь о пів на дев’яту повернувся додому. Зайшов у хату – тато й мама вечеряють. Глянули на мене, мама в плач: «Ой, думала, що тебе вже не побачу…»
Заховали мене на горищі. А на другий день батько робить мені сховок між хатою і клунею…
Минуло кілька днів. «Що ж я тут лежу? – думаю. – Так я міг і в тюрмі лежати». Поїхав Львівською і Тернопільською областями шукати старі зв’язки. Але нічого не вийшло. Повернувся додому, побув ще з тиждень і все! Знову подався на Львівщину.
У поїзді випадково зустрів того самого капітана Заброду, який був слідчим у моїй справі. Кинувся я в тамбур. Вдалося вискочити з поїзда на ходу. Заброда наздоганяти не став. Вони, всі ці кагебісти, боягузи.
Через якийсь час подався на Кіровоградщину, я її вже знав. Потрапив у село Петрівка Хмелівського району. Там мали бути свої люди: у 45-му мене туди посилали…
Влаштувався на роботу, будував силосні ями. Роздобув паспорт. А через кілька місяців перебрався в Кіровоград. Почав працювати на заводі «Червона зірка» столяром. Жив у гуртожитку сільбуду...
Через якийсь час подався на Кіровоградщину, я її вже знав. Потрапив у село Петрівка Хмелівського району. Там мали бути свої люди: у 45-му мене туди посилали…
Влаштувався на роботу, будував силосні ями. Роздобув паспорт. А через кілька місяців перебрався в Кіровоград. Почав працювати на заводі «Червона зірка» столяром. Жив у гуртожитку сільбуду...
У. Т.: А як вас «вирахували»?
– Дізналися, що приїхав із Західної України. Перетрусили всіх. Якось я поїхав додому, на Рівненщину, побачити батьків. А коли повернувся… Іду вулицею Карла Маркса. Бачу – шестеро людей стоять, чекають. Схопили мене, надягли наручники на розі вулиць Маркса й Шевченка. Привели в КГБ. Там, у камері № 3, я й провів якийсь час. А 7 березня 1956-го мене відправили до Києва. Деякі імена «своїх» кагебістів пам’ятаю досі. Наприклад, Чорноморця, справжнє прізвище якого Гнида. Він виявився недурною людиною, під час слідства навіть трохи виручав мене... Старшого лейтенанта Гузєєва також пам’ятаю… Ну а результат відомий: знову Воркута, тільки тепер уже не надовго, бо ж почалася «відлига», ГУЛАГ зменшувався. Так що в грудні 1959 року я вже був на волі.
У. Т.: Коли вам було страшно?
– Не пам’ятаю, щоб мені було колись страшно. Пригадую, як у жовтні 1954-го, коли я після втечі добирався додому, мене переслідували дві росомахи. Дійшли ми з ними разом до річки Уса. Вона саме широко розлилася, хоча й мілка. Я ту річку перейшов убрід, а росомахи залишилися. А то якось вовк переслідував аж до Котласа. Кілометрів 30… Тоді вже сніг лежав. Ідеш, а позаду тебе щось тріщить. Зупиняєшся – тихо. Ішов той вовк за мною на відстані метрів 10. Дійшли так до Північної Двіни. Річка метрів 80 завширшки. Я зробив пліт і поплив. Коли відчалив від берега, як той вовк почав вити! А я йому рукою махаю… Волосся дибки ставало. То Господь Бог дав мені вовка, щоб він мене охороняв…
А загалом я не боюся смерті. Проте помирати не хочу…
Чиатйте також :Василь Кук: «УПА в історичному підсумку перемогла, бо тієї держави, проти якої вона боролася, вже нема і ніколи не буде»
У. Т.: Повернувшись на волю вдруге, ви через якийсь час таки здобули вищу освіту. Як це було?
– У 1962 році вступив до Кіровоградського педінституту на спеціальність «біологія». А в 1964-му перевівся на вечірнє відділення Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Там була спеціальність «біохімія», яка мене цікавила. Три роки «відсидів» у бібліотеці: скучив за читанням. За книжками – часом у напівпорожньому залі – мене запримітив професор Фердман, автор підручників, за якими ми навчалися. Потоваришували з ним. Він навіть запрошував мене додому...
У. Т.: А хвиля українського руху в Києві тих років (1964–1967) вас не зачепила?
– Ні. Тримався я самотою: навчався на вечірньому відділенні, мешкав у гуртожитку, на вихідні їздив до Кіровограда, де в мене вже була родина. Навчався, надолужував утрачене. А потім учителював. Спочатку в селі Добре Вільшанського району, де, однак, не затримався, бо не стерпів директора школи, який виявився негідником. Начальник відділу кадрів Кіровоградського облвно Козлітін направив мене працевлаштовуватися в Павлиш до Василя Олександровича Сухомлинського. Він тоді вже був знаменитим. Зустрів мене дуже культурно, доброзичливо, почали ми розмовляти. Сухомлинський казав, що треба піднімати село, що хороший той учитель, який підготує для села молодь... Я ж уважав, що учнів треба готувати для університетів, щоб вони ставали спеціалістами високого класу. Ну й зрештою опинився в Устинівському районі, на півдні Кіровоградщини. Там, у селі Седнівка, я й працював учителем хімії...
У. Т.: Ви згадали свою сім’ю...
– Одружився я з дівчиною зі свого рідного села. Вона мені справжній друг. Живе тим, чим і я. Не раз мене виручала. КГБ ж не залишав у спокої мене ніколи. Бувало, приходили додому, шукали зброю. Дружина їм казала: «Не ходіть, бо він (тобто я) в такому стані, що може вам щось зробити...» Налякала... Зараз, на жаль, хворіє... Маємо двох дітей: сина Григорія (він працював на хімзаводі, живе в Києві) й доньку Людмилу. Вона викладає у технікумі в Кіровограді. Сина через мене теж пресингували, було таке.
У. Т.: Скільки вас, колишніх упівців, залишилося в області?
– Комбатантів залишилося усього п’ятеро: Володимир Караташ, Людмила Григоращенко, Анастасія Дробот, Олександр Коваль і я, Семен Сорока.
У. Т.: Усі, хто вас знає, в один голос кажуть: «Сорока – невиправний оптиміст!». Це так?
– Звичайно. Я впевнений, що Україна буде.
P. S. Семен Сорока – зразок цільної людини. Якщо раптом станеться (не доведи Господи!) таке, що, скажімо, в День пам’яті Героїв Крут чи в День Соборності на міську площу вийде лишень одна людина, можна не сумніватися, що то буде він, Сорока. І буде цей невисокий чоловік, як завжди, у строї УПА з українським прапором у руках. Він просто не звик бути іншим.http://m.tyzhden.ua/History/139833
ЗОЛОТА ПАЛАНКА: Рідне слово — завжди зброя
ЗОЛОТА ПАЛАНКА: Рідне слово — завжди зброя: Наталія ДОЛИНА сьогодні УВАГА! Експерти відзначають залежність між мовою спілкування та опірністю російській пропаганді Попри...
Підписатися на:
Дописи (Atom)