ШКУРО МІГ ЗРОБИТИ УКРАЇНСЬКУ АРМІЮ ЩЕ 1941 РОКУ

Архівні документи
ОУН - УПА

Шкуро А. Лист гoлoві Прoвoду українськиx націoналістів А. Мельнику (Загреб, Хорватія)

(19 серпня 1941 р.)

_________________

Гoлoві Прoвoду українськиx націoналістів
у місці пoстoю

Я, Андрій Шкурo, генерал-пoручник Kубанськoгo кoзачoгo війська, згoлoшую гoтoвість станути під прапoри oрганізoванoгo українськoгo націoналізму згіднo з Вашим пoкликoм з дня 6 липня 1941 р.

На це мoє рішення вплинули oці oбставини:

1. Часи, щo їx тепер переживаємo, пoкладають на всіx українців oбoв'язoк скупчення всіx твoрчиx сил під oдним прoвoдoм у бoрoтьбі з відвічним вoрoгoм Українськoї Нації для вибoрення її сувереннoгo державнoгo життя в усіx її етнoграфічниx границяx. В цій бoрoтьбі не мoже oстати oстoрoнь українське кoзацтвo, як таке вoнo не мoже вести oсібнoї якoї-небудь акції.

2. Рішення кoзацькoї старшини на терені Сербії, щo oднoзгіднo заявилo гoтoвість пoвести кoзацтвo визвoляти Батьківщину з під мoскoвськo-жидo-кoмуністичнoгo режиму.

3. Жаxливе пoлoження кoзацтва в Сербії, виставленoгo на страшні переслідування з бoку сербів, мoвляв, ми винуваті, щo Moсква (біла й червoна) не є в силі дати їм пoміч.

У виду цьoгo кoзача старшина й кoзацтвo дoручили мені пoвести на терені Незалежнoї Держави Xoрватії перегoвoри в справі включення кoзацтва дo активнoї бoрoтьби з мoскoвським бoльшевизмoм в складі українськoї самoстійнoї фoрмації, а кoли це немoжливе, тo в складі кoзачиx частин в складі німецькoгo абo xoрватськoгo війська.

В усіx трьox випадкаx прoxаємo, щoб під кoзацтвoм з теритoрії бувшoї Юґoславії рoзумілoся усіx кoзаків: кубанськиx, чoрнoмoрськиx, дoнськиx, терськиx, астраxанськиx і другиx без oгляду на їx нарoдність, виxoдячи з залoження, щo всі вичислені кoзаки представляють у всіx свoїx станицяx на Рідниx Земляx oдин націoнальний в державнoму рoзумінні склад і тoму непoбажаним булo б виріжнювати й рoзділювати їx на українців, мoскалів та іншиx інoрoдців. Це пoбажання виправдуємo oбставинoю, щo за ввесь час свoйoгo перебування в Юґoславії не визнавалo себе кoзацтвo членами рускoї нації, не визнавалo кoмпетенції рускиx правленій, а все й усюди признавалo себе прoстo кoзаками.

В другoму й третьoму випадкoві (участь у складі німецькoгo чи xoрватськoгo війська) є нашим безумoвним бажанням вжити нас в oпераціяx тільки на українськиx етнoграфічниx теритoріяx.

Прo все це дoгoвoрився я з Вашим упoвнoваженим представникoм у Незалежній Державі Xoрватії і, складаючи Вам oцим мoю чoлoбитню, підтверджую свoїм власнoручним підписoм.

Слава Україні!

Заґреб, дня 19.VIІІ.1941.

Вoлoдимир Вoйтанівський, Представник OУН у Xoрватії

Генерал пoручник Андрій Шкурo, генерал-пoручник Kуб[анськoгo] кoз[ачoгo] війська

• 200
• • 
    

ВОЇН УПА

Той, що залишився нероззброєним

86-літній кіровоградець Семен Климович Сорока – людина з легендарною біографією. У 15-річному віці він уже був зв’язковим в УПА, мав псевдонім Ясен. А в сталінській «зоні» від імені й псевдоніма залишився тільки табірний номер Б9965…

Я запримітив його ще наприкінці 1980-х, коли в Кіровограді «запахло» демократією і почали­­ся перші мітинги. Семен Сорока, невисокий літній чоловік у військовому строї УПА, завжди виходив із «несанкціонованим» тоді ще українським прапором у руках.

Для кагебістів, які ніколи не спускали ока з колишнього упів­­ця, Семен Сорока так і залишився «неразоружившимся». Таким, що не здався і ніколи не розкаювався.

У. Т.: Семене Климовичу, відомий український дисидент Євген Сверстюк в одному інтерв’ю сказав, що його виховав декалог українських націоналістів. А вас?

– Мене виховувала родина. Мої предки козацького кореня, що тягнеться аж до ХVІІ століття. Бабуся Олена з гордістю розказувала, що один із її предків, Дмитро Гресько, служив у Івана Богуна. Я часто її згадую, бо це ж вона прищепила мені з дитинства, що головне в житті – Бог, Україна, родина. Вона була грамотна, перечитала чимало книжок із бібліотеки «Просвіти» в нашому селі Кричильськ, що на Рівненщині. Було в тій бібліотеці близько 30 тисяч книжок! У 1952‑му совєти її спалили…
Дивовижна доля була і в мого батька. У 1916 році його мобілізували на фронт Першої світової у складі царської армії. А вже в березні 1917-го він повернувся додому. Був членом Компартії Західної України. У 1934-му влада Юзефа Пілсудського посадила батька в тюрму «Береза Карту­зь­­ка». Коли ж прийшли гітлерівські війська, то й вони його арештовували. Батько пішов у ліс…

Читайте також: Українські ландскнехти

У. Т.: А коли почалася ваша боротьба?

– У червні 1943-го, коли УПА оголосила акцію знищення залізниці, щоб перешкодити німцям вивозити награбоване добро й молодь з України, а також не давати пересуватися каральним загонам СС і СД. Разом із братом Пантелеймоном до вояків УПА приєднався і я, ставши звідтоді зв’яз­ковим Ясеном. У квітні 1944 року на наших землях з’явилися спецчастини НКВД, які мали винищити на Рівненщині підпілля УПА. Один із боїв з енкаведистами стався 6 травня. Я в боях рідко брав участь, проте цей пам’ятаю добре.
    
У. Т.: І Якою була ваша «географія» як зв’язкового УПА?

 – Найбільше я походив Поліссям. Хоча бував і далеко від нього...

У. Т.: Чи знали про ваше лісове життя батьки? Як реагували? Ви ж у 1943-му були ще підлітком...

– Є речі, про які батьки не мають знати... Коли збройна боротьба УПА закінчилася, я опинився в Дубні. Пішов здобувати освіту. А водночас створював там молодіжну організацію ОУН. 22 лютого 1952 року мене арештували й відвезли у внутрішню тюрму військ МГБ Прикарпатського військового округу в Рівному. Довелося пройти через катування… Особливо запам’ята­ло­­ся «купання» в’язнів. Нас випускали з карцеру й ошпарювали водою не менш як 60 градусів. А після того обливали льодовою… О 18-й годині починалося слідство: цілу ніч, аж до 6-ї ранку, прив’я­зані ланцюгом до металевої табуретки, з наручниками на руках, ми повинні були «бодрствовать»… Слідчих Семикоза, Заброду, Єрмакова я запам’ятав…

А 26 серпня дістав вирок «трійки» військового трибуналу за статтями 54-1а, 54-11, 20-54-8 за поширення націоналістичної літератури, участь у «бандитсь­ких» організаціях УПА та створення молодіжної організації ОУН. 25 років позбавлення волі…

Читайте також: Відважні. Мирні, напівмирні та воєнні ролі жінок в УПА

24 жовтня 1952-го нас привезли на Північ, на станцію Інта. Там я потрапив на 6-й лагпункт, який обслуговував будівництво 11-ї і 12-ї шахт. Поселився в бараку № 8 на верхніх нарах. Через фізичне виснаження під час допитів мене зарахували до чорної сотні, яка прибирала територію шахт. «Довольствіє» звичайне: тарілка юшки з гнилої кільки, 200 грамів чорного, як земля, хліба й чашка окропу без цукру.

У. Т.: Як ви дізналися про смерть Сталіна?

– По радіо. Дехто плакав: «Що тепер з нами буде?». А я вискочив на стіл і закричав: «Слава Богу, він здох!».

У. Т.: Розкажіть, як вам вдалося втекти.

– Завдяки тому ж таки Михайлові Полянському. Такої людини, як цей Полянський, я біль­­ше не зустрічав. Він досконало володів англійською, французькою, італійською… Українською також. Ми з ним зблизилися. Він мені якось каже: «Ви нічого не боїтеся…» Я йому: «А що мені боятися? Мені аби Україна…» «Мені теж», – відповів Полянський… Він допоміг мені влаштуватися на роботу в шахту. Там ми й почали готувати втечу. Нас було шестеро, ціла організація. Полянський хотів утікати на Захід, у Європу. Я ж був проти. Бо вважав, що повинен бути вдо­­ма, будувати Україну тут, а не «за бугром». Зрештою, коли дійшло до втечі, він не пішов із нами. Бо я відмовився іти на Захід.

У. Т.: Як ви втікали з шахти – через підкоп?

– Так, підкоп ми зробили на глибині 70 метрів завдовжки метрів 130.

У. Т.: А що робили з породою?

– Кидали її до вугілля. Рили тунель сім місяців. Відбійним молотком. Спочатку все йшло добре, а потім пішла мерзла глина. То було щось страшне… Але все ж прорили нору з виходом у тундру. Полізли в підкоп, я пробирався третім.

У. Т.: І який у вас був план?

– Дістатися додому й далі вести боротьбу… Вибралися ми з нори, всі (а нас було п’ятеро) піш­­ли в різні боки. Чотирьох, на жа­ль, таки впіймали. Їх питають: «А де Сорока?». «Ми його з’їли», – відповідають (я ж був малого зрос­­ту, худий)… Двох розстріляли. А інших трьох ні.  Коли готувалися до втечі, Полянський дав мені зелену куфайку і шапку. Тепер я зовні був схожий на військового. Але він ще дав мені пістолет ТТ, 20 набоїв і ножаку. Де він усе це взяв?! Мабуть, він як геерушник таки був пов’язаний із місцевими оперативниками.

У. Т.: Ви вирвалися на волю – і що далі?

– Пішов на станцію Інта, за­йшов у якусь чайну. А поруч оперативний відділ КГБ! Але мене в тій чайній ніхто не чіпав. Сидів і два дні пив пиво, хоч і ненавиджу його. Ніхто на мене не звернув уваги: мабуть, приймали за військового. Потім пішов пішки додому (поїздом проїхав лише кілометрів 20, не більше). У мене була карта, яку також дав Полянський.  Добирався п’ять із половиною місяців. Усього пройшов три тисячі кілометрів. У дорозі траплялося всяке. На станції Котлас помітив за собою «хвіст». Але втік. Спав де випадало. У домівках вдалося поспати тільки дві ночі. Це було на станції Микунь (Комі АРСР). Я там зайшов у магазин, познайомився з жінкою, яка ви­явилася родом із Тернопільської області. Вона пропонувала влаштуватися в них на роботу. Але я пішов додому. Прийшов 17 квітня 1955 року.

Читайте також :Вони боролися за незалежність України

У. Т.: І як вас зустріли?

– Мене там ніхто не чекав. До батьків часом заходив дільничний, заспокоював: «Не плачте. Якби його вже не було в живих, то кагебісти повідомили б».

Перший, кого я зустрів у селі, був Павло Бонацький. Побачив мене – і сів. «А ти знаєш, скільки за твою голову дають? – питає. – 20 тисяч. У газеті писали… Ти ж небезпечний злочинець…»

Поки не стемніло, пішов я на кладовище, там кущі… Там моя бабуся похована. Ліг біля бабусі, Олени Гресько, і вона мене охороняла до вечора. Десь о пів на дев’яту повернувся додому. Зайшов у хату – тато й мама вечеряють. Глянули на мене, мама в плач: «Ой, думала, що тебе вже не побачу…»

Заховали мене на горищі. А на другий день батько робить мені сховок між хатою і клунею…

Минуло кілька днів. «Що ж я тут лежу? – думаю. – Так я міг і в тюрмі лежати». Поїхав Львівською і Тернопільською областями шукати старі зв’язки. Але нічого не вийшло. Повернувся додому, побув ще з тиждень і все! Знову подався на Львівщину.

У поїзді випадково зустрів того самого капітана Заброду, який був слідчим у моїй справі. Кинувся я в тамбур. Вдалося вискочити з поїзда на ходу. Заброда наздоганяти не став. Вони, всі ці кагебісти, боягузи.
Через якийсь час подався на Кіровоградщину, я її вже знав. Потрапив у село Петрівка Хмелівського району. Там мали бути свої люди: у 45-му мене туди посилали…
Влаштувався на роботу, будував силосні ями. Роздобув паспорт. А через кілька місяців перебрався в Кіровоград. Почав працювати на заводі «Червона зірка» столяром. Жив у гуртожитку сільбуду...

У. Т.: А як вас «вирахували»?

– Дізналися, що приїхав із Західної України. Перетрусили всіх. Якось я поїхав додому, на Рівненщину, побачити батьків. А коли повернувся… Іду вулицею Карла Маркса. Бачу – шестеро людей стоять, чекають. Схопили мене, надягли наручники на розі вулиць Маркса й Шевченка. Привели в КГБ. Там, у камері № 3, я й провів якийсь час. А 7 березня 1956-го мене відправили до Києва. Деякі імена «своїх» кагебістів пам’ятаю досі. Наприклад, Чорноморця, справжнє прізвище яко­­го Гнида. Він виявився недурною людиною, під час слідства навіть трохи виручав мене... Старшого лейтенанта Гузєєва також пам’ятаю… Ну а результат відомий: знову Воркута, тільки тепер уже не надовго, бо ж почалася «відлига», ГУЛАГ зменшувався. Так що в грудні 1959 року я вже був на волі.

У. Т.: Коли вам було страшно?

– Не пам’ятаю, щоб мені було колись страшно. Пригадую, як у жовтні 1954-го, коли я після втечі добирався додому, мене переслідували дві росомахи. Дійшли ми з ними разом до річки Уса. Вона саме широко розлилася, хоча й мілка. Я ту річку перейшов убрід, а росомахи залишилися. А то якось вовк переслідував аж до Котласа. Кілометрів 30… Тоді вже сніг лежав. Ідеш, а позаду тебе щось тріщить. Зупиняєшся – тихо. Ішов той вовк за мною на відстані метрів 10. Дійшли так до Північної Двіни. Річка метрів 80 завширшки. Я зробив пліт і поплив. Коли відчалив від берега, як той вовк почав вити! А я йому рукою махаю… Волосся дибки ставало. То Господь Бог дав мені вовка, щоб він мене охороняв…

А загалом я не боюся смерті. Проте помирати не хочу…

Чиатйте також :Василь Кук: «УПА в історичному підсумку перемогла, бо тієї держави, проти якої вона боролася, вже нема і ніколи не буде»

У. Т.: Повернувшись на волю вдруге, ви через якийсь час таки здобули вищу освіту. Як це було?

– У 1962 році вступив до Кіровоградського педінституту на спеціальність «біологія». А в 1964-му перевівся на вечірнє відділення Київського університету ім. Т. Г. Шев­­ченка. Там була спеціальність «біохімія», яка мене цікавила. Три роки «відсидів» у бібліотеці: скучив за читанням. За книжками – часом у напівпорожньому залі – мене запримітив професор Фердман, автор підручників, за якими ми навчалися. Потоваришували з ним. Він навіть запрошував мене додому...

У. Т.: А хвиля українського руху в Києві тих років (1964–1967) вас не зачепила?

– Ні. Тримався я самотою: навчався на вечірньому відділенні, мешкав у гуртожитку, на вихідні їздив до Кіровограда, де в мене вже була родина. Навчався, надолужував утрачене. А потім учителював. Спочатку в селі Добре Вільшанського району, де, однак, не затримався, бо не стерпів директора школи, який виявився негідником. Начальник відділу кадрів Кіровоградського облвно Козлітін направив мене праце­влаш­то­ву­ва­тися в Павлиш до Василя Олександровича Сухомлинського. Він тоді вже був знаменитим. Зустрів мене дуже культурно, доброзичливо, почали ми розмовляти. Сухомлинський казав, що треба піднімати село, що хороший той учитель, який підготує для села молодь... Я ж уважав, що учнів треба готувати для університетів, щоб вони ставали спеціалістами високого класу. Ну й зрештою опинився в Устинівському районі, на півдні Кіровоградщини. Там, у селі Седнівка, я й працював учителем хімії...

У. Т.: Ви згадали свою сім’ю...

– Одружився я з дівчиною зі свого рідного села. Вона мені справжній друг. Живе тим, чим і я. Не раз мене виручала. КГБ ж не залишав у спокої мене ніколи. Бувало, приходили додому, шукали зброю. Дружина їм казала: «Не ходіть, бо він (тобто я) в такому стані, що може вам щось зроби­­ти...» Налякала... Зараз, на жаль, хворіє... Маємо двох дітей: сина Григорія (він працював на хімзаводі, живе в Києві) й доньку Людмилу. Вона викладає у технікумі в Кіровограді. Сина через мене теж пресингували, було таке.

У. Т.: Скільки вас, колишніх упівців, залишилося в області?

– Комбатантів залишилося усього п’ятеро: Володимир Караташ, Людмила Григоращенко, Анастасія Дробот, Олександр Коваль і я, Семен Сорока.

У. Т.: Усі, хто вас знає, в один голос кажуть: «Сорока – невиправний оптиміст!». Це так?

– Звичайно. Я впевнений, що Україна буде.

P. S. Семен Сорока – зразок цільної людини. Якщо раптом станеться (не доведи Господи!) таке, що, скажімо, в День пам’яті Героїв Крут чи в День Соборності на міську площу вийде лишень одна людина, можна не сумніватися, що то буде він, Сорока. І буде цей невисокий чоловік, як завжди, у строї УПА з українським прапором у руках. Він просто не звик бути іншим.http://m.tyzhden.ua/History/139833

Степан Бандера у німецьких тюрмах і концтаборах

1 січня - день народження Степана Бандери у селі Старий Угринів на Калущині. Один з епізодів його життя - кількарічне ув'язнення у нацистських застінках. Як це було? Що хотіли від нього гітлерівці?

Провіднику ОУН Степану Бандері присвячено велику кількість різного роду досліджень. В українській та зарубіжній історіографії періоди його ув’язнення є зовсім недослідженими та оповиті різними міфами.

Особливо, це стосується періоду в концтаборі Заксенгаузен в 1942-1944 рр. Переважно дослідники подають одні й ті самі дані про цей період життя, однак, не встановлено хронологію його ув’язнення.

Архів концтабору по війні НКВД переправило до Москви й він досі є закритим для дослідників.

31 березня-4 квітня 1941 р. у Кракові на Другому Великому Зборі ОУН Степана Бандеру – "Сірого" було обрано головою Проводу.

Бачучи неминучість війни між окупантами Польщі – Гітлером і Сталіним – Бандера вважав, що у цьому збройному конфлікті можна буде здобути вимріяну його поколінням Українську державність.

Акт відновлення державності 30 червня 1941 року. Як це було (ФОТО)

23 червня 1941 р. від імені ОУН за підписами Степана Бандери і Володимира Стахіва було вислано на 14 сторінках Меморандум доАдольфа Гітлера, в якому всіляко підкреслювалося, що основним завданням організації є відновлення незалежної Української Держави:

"Якщо навіть німецькі війська при вмарші в Україну будуть спершу привітані, очевидно, як визволителі, то це наставлення може швидко змінитися коли Німеччина прийде до України без відповідних обіцянок щодо свойого наміру відновити Українську Державу […] українці сповнені рішимости створити умови, які ґарантуватимуть національний розвиток у самостійній державі. Кожна влада, яка переслідує свої власні інтереси в побудові нового порядку на східньоевропейському просторі, мусить взяти до уваги цю резолюцію".

В нацистських планах "Нової Європи" про таку державу як Україна не могло бути й мови.

Уряд на чолі з Ярославом Стецьком ґестапо заарештувало та відправило по концтаборах.

3 липня 1941 р. відбулися двосторонні бесіди Бандери, Володимира Горбового, Василя Мудрого, Степана Шухевича, Віктора Андрієвського із заступником державного секретаря Генерал-губернаторства Ернестом Кундтом, доктором Фюлем, суддею фон Бюлов і полк. Альфредом Бізанцем у Кракові з приводу Акту 30 червня.

Краще ніколи, ніж пізно. Акт 30 червня 1941 року як помилка націоналістів

На погрози Кундта застосуванням репресій, якщо ОУН не припинить своєї діяльності, вождь ОУН заявив: "Ми вступили у бій, що розгортається зараз, щоб боротися за незалежну і вільну Україну. Ми боремося за українські ідеї і цілі. [...] ОУН – єдина організація, що вела боротьбу, і вона має право, на підставі тої боротьби, творити уряд".

Щоб схилити Бандеру до співпраці та відкликати Акт 30 червня, 5 липня 1941 р. ґестапо арештувало його біля Белза і через Люблін відіслали до Кракова.

Наступного дня його викликав на розмову шеф уряду Генеральної Губернії Бюглер та вимагав відмовитися від проголошеного Акту.

Після негативних відповідей Бандеру помістили під домашній арешт й разом з жінкою Ярославою і дочкою Наталкою відправлено 9 липня в Берлін, де помістили в тюрму ґестапо на Ліхтерфельде-Ост.

Степан Бандера з дітьми, вже по війні. Перший зліва - чільний член ОУН Степан Ленкавський

У столиці ІІІ Райху з Бандерою постійно працювали полковник абверу Ервін Штольце, СС-штурмбанфюрер Вайнман та професор Маркерт з ОКВ.

20 липня лідера націоналістів перевели під домашній арешт у Берліні на вул. Дальманштрасе.

Бандері і Стецькові запропонували створити підконтрольну Крайову раду, а згодом і Дорадчу раду при Райхскомісаріаті.

В цей час відбулися численні розмови Бандери і Стецька з військовиками та партійними чиновниками багатьох відомств. Також вони писали різноманітні послання, пояснення, комунікати, декларації і меморандуми на ім’я Гітлера, Ріббентропа, Розенберга та інших діячів нацистської Німеччини.

Різдво Христове у жутті і визвльній концепції Ярослава Стецька

За дорученням керівництва ОУН літом 1941 р. в Берліні було сформовано спеціальну групу для збирання коштів й продуктів для Бандери, Стецька, Стахіва, Осипа Тюшки, Івана Габрусевича, Юліана Химинця, Романа Ільницького та інших в’язнів.

На ці потреби від Проводу ОУН було передано зв’язковими в Берлін 30 тис. марок, а також продукти - через Романа Шухевича від старшин Дружин українських націоналістів (батальйонів "Роланд" і "Нахтігаль").

Ця ж група допомагала Ярославі Бандері і її дочці, які у свою чергу постійно з іншими дружинами (Марією Габрусевич, Марією Врецьоною і Марією Химинець) носили передачі в’язням та передавали грипси.

Українці в "Аушвіці". Радянські, бандерівці і втеча Євгена Бендери

14 серпня 1941 р. Бандера, після вимог професора Ганса Коха, написав відкритий лист райхсміністрові Альфреду Розенбергу з неприйнятністю відкликання Українського Державного Правління і призупинення діяльності ОУН.

11-12 вересня Маркерт, Кох, професор Бергард фон Менде проводили бесіди зі Степаном Бандерою, Ярославом Стецьком, Володимиром Стахівим і Ріко Ярим, щоб ОУН "віддала долю України в руки Німеччини, конкретно її Фюрера з терпеливим очікуванням на остаточну перемогу", інакше всіх очікують арешти і концтабори.

Після успіхів вермахту у вересні 1941 р. на Східному фронті (оточення і взяття Києва), в Берліні почали діяти рішучіше по відношенню до українських націоналістів.

15 вересня 1941-го Бандера був відправлений у центральну тюрму гестапо в камеру № 29 на Прінцрегентштрасе. Одночасно провели масові арешти членів ОУН на всіх окупованих німцями територіях в Україні і Європі. В ув’язненні опинилися півтори тисячі оунівців.

Василь Бандера, який був закатований у Аушвіці

Братів Бандери Василя та Олександра було закатовано у кінці липня 1942 р. у концтаборі Аушвіц. У Херсоні [є версія, що в Миколаєві] ґестапо розстріляло третього брата Богдана. Та у львівській в’язниці - вбили брата дружини.

Одночасно НКВД у Києві розстріляло 10 липня 1941 р. батька Бандери о. Андрія, а двох сестер Володимиру і Оксану вивезли в сибірські концтабори.

На початку січня 1942 р. Бандеру розмістили у камері-одиночці № 73 концтабору Заксенгаузен. У ньому був спеціальний блок № 9 (Камерний дім, а українські в’язні його називали "Бункер").

Головний наглядач за блоком Курт Еккаріус підпорядковувався начальникові табору штандартенфюрерові СС Антону Кайндлю. Серед в’язнів блоку були комуністичні лідери з усієї Європи, радянські генерали, німецькі єпископи, українські, польські і румунські націоналісти, французькі міністри, англійські офіцери розвідки і пілоти літаків, сини Сталіна, Нансена та маршала Італії Бадольйо, представники аристократичних родин Європи.

Всього в ув’язненні у "Бункері" перебувало 80-90 осіб. Переважна більшість із них отримувала допомогу від Червоного Хреста чи від власних родин.

Одна з перших фотографій Бандери після виходу на волю. Німеччина, 1946 р.

Згідно даних німецького агента штазі Отто Зайделя, Степан Бандера був у дружніх стосунках із художником Оддом Нансеном. Цей норвезький велетень взяв його під свою опіку і допомагав усім, що мав, особливо - продуктами. Він малював портрети ув’язнених, зокрема і Бандери - з гострими й суворими рисами енергійного обличчя. У 1947 р. вийшли щоденники Нансена про цей концтабір.

Зі спогадів Тараса Боровця – "Бульби":

"окреме царство есесів у царстві Гітлера. Там, в лісі, побудоване ціле місто з власними бараками, бункерами, великими будовами, військовими фабриками, шпиталями, крематоріями та газовими камерами. Там були великі бараки для спеціально ізольованих груп в’язнів і навіть домики для різних високопоставлених осіб з-посеред німців та інших націй Европи".

Отаман зазначає, що завдяки Бандері і д-р Лапічакові діяла своєрідна пошта, яку називали "кібель-поштою": під час прогульок в’язні залишали записки в квітнику або закидали в камеру до зазначених осіб. Найбільшим враженням для в’язнів було постійне бомбардування військових заводів.

План концентраційного табору Заксенгаузен

За свідченнями чільного діяча ОУН-р, теренового провідника Німеччини (1941-1942) Василя Безхлібника – "Беркут" й в’язня Заксенгаузену, блок № 10, Степан Бандера в умовах суворого режиму концтабору проявляв чудеса конспірації та був неперевершеним організатором обміну інформації, газет і харчових пайків. З ним Бандера зустрічався у лікарні блоку № 9, де проходив процедури. Безхлібник інформував Провідника про становище членів ОУН в німецьких концтаборах, ситуацію в Україні та міжнародні події.

Як, де і коли виникла ОУН Степана Бандери?

Інший в’язень, чільний діяч ОУН-м Євген Онацький, описує режим перебування в даному концтаборі у камері №70: ніяких розмов з іншими ув’язненими під час прогульок по подвір’ю, підйом ранком о 5.00, застеляння ліжка та прибирання камери, вихід до умивальника. Опісля сніданок, о 12.00 обід, вечеря о 18.00, які завжди приносили у камеру. Якість їжі була дуже поганою, кожен в’язень мав сам помити посуд.

Для в’язнів було три категорії харчування і оунівцям приділялася остання. День завершувався о 20.00 ляганням спати. Онацький із захопленням згадує символічні Різдвяні подарунки 1944 р.: від Ярослава Стецька та маленьку передачу солодкого печива від Степана Бандери.

За спогадами провідного члена ОУН-м Дмитра Андрієвського, Бандера, виявляв під час ув’язнення товариськість, допомагав продуктами, тим хто був у скруті. Дізнавшись про смерть Олега Ольжича він запропонував уночі після другого дзвінка вшанувати його пам’ять хвилиною мовчання.

Віллі Вірзінґ - ґестапівський ліквідатор ОУН

22 липня 1943 р., за допомогою Стахіва, відбулася зустріч Бандери з Головним комендантом АК С. Ровецьким – "Грот", який сидів в камері № 71. Темою їх розмов були подальші перспективи українсько-польських взаємин, політика західних союзників та прихід в Україну і Польщу більшовиків тощо.

Згодом свою позицію ген. Ровецький виклав у листі польським в’язням: "вже зараз мусимо рахуватися з втратою наших східних земель на користь українців. Того вимагає політика польської нації".

Про перебування в концтаборі Заксенгаузен полковник Андрій Мельникписав:

"Місцем проходу був трикутник між двома крилами бараку, які прямовисно стояли до себе, і високим муром, що відділював барак від решти табору.

Вже попереднього дня завважив я в однім з відхилених угорі вікон знаки хустиною і кінцями пальців. Наступного дня знаки ці повторились, що більше, появились крейдою писані на шибці вікна написи: "Лапичак в шпиталі, Мушинський 26, Тарас Бульба 28" і дальші інформації про розміщення нашої націоналістичної групи в цім "зондербараці". Під кінець на шибці бачу напис, від якого мені в очах потемніло: "Ольжич" і побіч цього хрестик. [...]

Мов громом уражений цією вісткою, не видержую і на цілий голос питаю: "Хто ви?" і у відповідь появляється на шибці напис "Степан Бандера".

– Ну, і здибались, – подумав я. – Це він перший системою відповідно наставлених дзеркал пізнав мене і перший поміг нав’язати контакт зі співтоваришами недолі: Андрієвським, Мушинським, Онацьким, Ждановичем і Костем Мельником.

Це був останній прохід без вартового на цім подвір’ї, отже і остання нагода того своєрідного зв’язку мойого зі Степаном Бандерою в німецькій тюрмі".

Після довгих консультації з серпня 1944 р., нацистське керівництво прийняло рішення про звільнення лідерів ОУН. Рішення про звільнення Бандери та Стецька було затверджено 25 вересня 1944 р. на нараді Розенберга і начальника головного управління безпеки Райху Е. Кальтенбрунера.

Бандері пощастило покинути Заксенгаузен живим, але десятки тисяч в'язнів лишились там навічно. Фото з блогу http://gavailer.livejournal.com/

27 вересня 1944 р. Бандеру звільнять і вивезуть з концтабору в околиці Берліну. Будуть отримувати під домашнім арештом, пропонуватимуть співпрацю в Українському національному комітеті (УНК), який мав визнати провід генерала РОА Андрія Власова. Такі умови запропонував шеф головного бюро СС, генерал Г. Бергер 5 овтня 1944 р.

Бандера відмовився входити в УНК, натомість, запропонував замість себе адвоката Володимира Горбового.

Бергер зазначав: "Бандера – це незручний, упертий і фанатичний слов’янин. Своїй ідеї він відданий до останнього. На даному етапі надзвичайно цінний для нас, опісля небезпечний. Ненавидить так само росіян, як і німців".

Також переговори такого характеру проводили професор фон Менде, СС-штурмбанфюрер, доктор Фріц Рудольф Арльт і СС-оберштурмбанфюрер Людвіг Вольф.

Сучасний вигляд коридору у бараку "Целленбау", де утримували Бандеру та інших чільних оунівців

Наприкінці грудня 1944 р. гестапо відправляє Бандеру в Берлін, де утримує під домашнім наглядом. Також двічі на день він мав зголошуватися у їхньому місцевому відділку. На початку січня до нього прибули чільні діячі ОУН (Микола Лебедь, о. Іван Гриньох, Василь Охримович) з листами, інструкціями від Проводу.

Для родини Бандери було виготовлено фальшиві документи на прізвище Романишиних.

1 лютого 1945 р. Бандера з родиною за допомогою Лебедя, під час авіаційних бомбардувань в атмосфері загального хаосу, втекли з-під нагляду до Тіролю. Їх супроводжував Андрій Пеленичка – "Плевак". Згодом Бандера переїде до Відня і далі продовжить діяльність у керівництві ОУН.http://www.istpravda.com.ua/articles/2014/01/1/140665/?fb_action_ids=788219077860336&fb_action_types=og.recommends&fb_source=aggregation&fb_aggregation_id=288381481237582

Микола Посівнич
Кандидат історичних наук, президент фонду "Літопис УПА" (м. Львів). Остання книга - "Воєнно-політична діяльність ОУН у 1929

СПОВІДЬ НКВДиста про вбивства під виглядом бандерівця

Страшная исповедь НКВДиста, который убивал украинцев, переодевшись в бандеровца

10.03.2013 18:02  1317

На ім’я голови сільської ради села Н. Заліщицького району зі Східної України надійшов лист такого змісту: «Я - колишній солдат спецгрупи НКВД, яка під маркою бандерівців у 1944-1945 рр. проводила масові вбивства невинних людей на Тернопільщині. Наша група позбавила життя не один десяток людей, яких ми вбивали ніби за симпатії до совітської влади. І ось нині, на схилі літ, стоячи над могилою, хочу висповідатись, розповісти правду, хто насправді проводив оті криваві акції. Мені привиджуються ті нещасні, які просили в нас пощади, але пощади їм не було... Часто у снах чую крик чотирирічного хлопчика: «Не бий мого татка!!!». Він вирвався із рук нашого старшини, при тім укусив його за палець. Тоді старшина вхопив хлопчика за ніжки і з усього маху вдарив об стінку головою… Мозок із розбитої голови дитини бризнув по хаті - на нас, на наші руки, на обличчя. Я за той час розстріляв двох сестричок 10-ти і 12-ти років. Вони заціпеніли від жаху і навіть не розуміли, що відбувається. Батько і мати на колінах благали нас, щоб ми пощадили хоча б дітей і теж не розуміли, за що їм така кара - просили: «Хлопці, схаменіться, ми ж ні в чому не винні...» (вони думали, що ми - бандерівці). А ми звинувачували їх у тому, що їхні старші два сини пішли на фронт. оч ми добре знали, що людей призовного віку забирали силою, не питаючи, хоче хтось іти на війну чи ні. Таких випадків було багато, але мені запам’ятався особливо оцей. Голос того хлопчика: «Не бий мого татка!». Зойки нещасних сестричок та їхніх батьків останнім часом переслідують мене вдень і вночі. Пішов я у церкву і висповідався. Старенький священик зблідлими вустами прошепотів: «Сину, великі твої гріхи, але оскільки ти каєшся і тебе змушували скоїти такий гріх твої командири, я, як священик, можу дати тобі розгрішення. І дам, але тільки тоді, коли ти напишеш у ті села, де ви проливали невинну кров, та ще й під чужу марку». Я знаю, пане голово, що цього люди не простять мені ніколи - надія тільки на Бога. Адже ішов я убивати людей не сам від себе. Це вони, наші командири-чекісти, змушували нас. Завжди, коли ми, солдати, відмовлялися когось убивати, погрожували: «Хотітє бить чістєнькімі?!! Расстреляєм саміх как собак!!!». Ми боялися один одного і ніколи поміж собою не обговорювали свої вчинки, навіть під час пиятики. Але коли через якийсь час наш старшина по необережності сам у себе вистрелив з автомата і в муках помер, ми мовчки переглянулись, і я подумав: «Оце тобі, гаде, за тих невинних людей, за того хлопчика...». Хоч у самих теж руки були в крові. Розкажіть, пане голово, усім у селі про мого листа. Хай знають люди, хто насправді знищив їхніх сусідів. Не бандерівці, ні!!! Це ми, чекісти, так криваво провокували наших людей. А винна в тому сатанинська, кривава, совітська влада... Р. S. І треба ж, головою сільської ради був якраз син одного із братів, що пішли 1944 року на фронт, батьків яких, сестричок і братика було знищено нелюдами-чекістами у березні 1945 року. Ридав, читаючи листа, голова, і в розпуці бив кулаками об стіл. У неділю пішов до церкви і на сповіді покаявся за свій гріх, що протягом багатьох років він і його родина носили в серці образу та гнів, що проклинали невинних героїв-повстанців, які полягли у боротьбі за волю України і до смерті їхньої родини, як нарешті з’ясувалося, не мали ніякого відношення. На сповіді ридали обидва - голова і священик. Розповідь тернопільчанина опрацював Левко ПАРАЩАК. Часопис «Прикарпаття», 30 квітня 2005 р.

УПА В ЗАКЕРЗОННІ

БАНДЕРА - У ДОКУМЕНТАХ НЮРНБЕРГА

БАНДЕРА - В ДОКУМЕНТАХ НЮРНБЕРГА И ДР.- ПРАВДА И ТОЛЬКО ПРАВДА

Черненко Олег написал 19 февраля 2011

Том XXXVIII стр. 279-303

ДОКУМЕНТ 102-RШЕСТОЙ ОТЧЕТ Т.Н. «АЙНЗАЦГРУПП» В СОВЕТСКОМ СОЮЗЕ С 1 ПО 31 ОКТЯБРЯ 1941 ОБ ИХ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ И ОБСТАНОВКЕ; БОРЬБЕ С ПАРТИЗАНАМИ; МАССОВЫХ УБИЙСТВАХ ЕВРЕЕВ; РАССТРЕЛАХ КОММУНИСТИЧЕСКИХ ДЕЯТЕЛЕЙ; ОБСТАНОВКЕ В БАЛТИЙСКИХ СТРАНАХ И СЕВЕРНОЙ РОССИИ; В БЕЛОРУССИИ И УКРАИНЕ; НАСТРОЕНИЯХ И ПОВЕДЕНИИ НАСЕЛЕНИЯ НА ДВУХ ПОСЛЕДНИХ ТЕРРИТОРИЯХ; РАЗЛИЧНЫЕ ДЕТАЛИ, ВКЛЮЧАЯ ОТЧЕТ О НЕМЕЦКОЙ ЭТНИЧЕСКОЙ ГРУППЕ В ОБЛАСТИ ВОКРУГ ЛАНДАУ, КОТОРАЯ ИЗ-ЗА ИЗОЛИРОВАННОСТИ ОТ ГЕРМАНИИ ОЩУТИЛА КРАЙНЕ МАЛОЕ ВЛИЯНИЕ НАЦИОНАЛ-СОЦИАЛИЗМА (ВЕЩЕСТВЕННОЕ ДОКАЗАТЕЛЬСТВО USA-470)

Секретно государственной важности!

100 экземпляров
42 экземпляр

Донесение о деятельности и обстановке № 6
Айнзацгрупп охранной полиции и СД в СССР.
(за отчетный период с 1. — 31.10.1941.)
. . . . . .
Содержание
. . . . . .
IV. Поведение зарубежных народных групп.
. . . . . .
B. У К Р А И Н Ц Ы

Самой многочисленной группой, ходатайствующей за независимую Украину, по-прежнему является группа Бандеры, приверженцы которой исключительно активны и чей фанатизм опирается частично на личные причины и частично на глубокое национальное самосознание.
Приверженцы Бандеры объединились в начале похода на Лемберг и Санок в небольшие группы и получили короткое обучение. Они снабжались деньгами и материалами пропаганды. Под предлогом проведения оганизационных мероприятий, таких как назначение бургомистров, учреждения милиции, борьбы против евреев и коммунистов, велась политическая работа.

Том XXXIX стр. 265-270

ДОКУМЕНТ 014-USSRВЫДЕРЖКА ИХ ОПЕРАТИВНОГО ПРИКАЗА № 14 УПРАВЛЕНИЯ ИМПЕРСКОЙ БЕЗОПАСНОСТИ АДРЕСОВАННОГО АЙНЗАЦГРУППАМ 29 ОКТЯБРЯ 1941. УКАЗАНИЯ ДАНЫ ПРИ СОГЛАСОВАННОСТИ С ВЫСШИМ КОМАНДОВАНИЕМ АРМИИ ДЛЯ «ЗАЧИСТКИ» СПЕЦИАЛЬНЫМИ ОТРЯДАМИ ЛАГЕРЕЙ ВОЕННОПЛЕННЫХ (СОВЕТСКИХ ПЛЕННЫХ) В ТЫЛОВЫХ РАЙОНАХ; ПОСТРАДАВШИЕ ОТ АКЦИИ ГЛАВНЫМ ОБРАЗОМ СОВЕТСКИЕ КОМИССАРЫ И ДРУГИЕ РУКОВОДЯЩИЕ ЛИЦА, А ТАКЖЕ ЕВРЕИ И ПРЕДСТАВИТЕЛИ ИНТЕЛЛИГЕНЦИИ. ПРИКАЗ АЙНЗАЦОТРЯДА С/5 ОФИЦЕРАМ СВОЕГО ПОДРАЗДЕЛЕНИЯ, 25 НОЯБРЯ 1941: УНИЧТОЖИТЬ ДЕЯТЕЛЕЙ БАНДЕРОВСКОГО ДВИЖЕНИЯ УКРАИНЫ ВСЛЕДСТВИЕ ИХ ПРИГОТОВЛЕНИЙ К МЯТЕЖУ.
. . . . . .
— Стр. 5 —

№. 7

Айнзацотряд С/5
Охранной полиции и СД

25 ноября 1941 года

По внешней рассылке:
Киев
Днепропетровск
Николаев
Ровно
Житомир
Винница.

Касательно: ОУН (движение Бандеры)

Достоверно установлено, что на территории Райхскомиссариата движение Бандеры готовит мятеж с конечной целью создания независимой Украины. Все участники движения Бандеры должны быть незамедлительно задержаны, и, после подробного допроса под видом мародеров без малейшей огласки ликвидированы. Протоколы допросов должны быть предоставлены в Оперативный отряд С/5. Данный документ после ознакомления командирами подразделений надлежит уничтожить.

Оберштурмбанфюрер СС
Подпись (неразб.)

Том XXVII стр. 298-324

ДОКУМЕНТ 1526-PSПИСЬМО ПРОФЕССОРА Д-РА ВОЛОДИМИРА КУБИЙОВИЧА, ГЛАВЫ УКРАИНСКОГО ЦЕНТРАЛЬНОГО КОМИТЕТА ФРАНКУ, 25 ФЕВРАЛЯ 1943, ДАЮЩЕЕ ПОДРОБНОЕ ОПИСАНИЕ ГЕРМАНСКОГО ПРОИЗВОЛА ПРОТИВ УКРАИНСКОГО НАСЕЛЕНИЯ; ШЕСТНАДЦАТЬ ДОПОЛНЕНИЙ (ВЕЩЕСТВЕННОЕ ДОКАЗАТЕЛЬСТВО USA-178)

Проф. д-р Володимир Кубийович
Глава Украинского Центрального Комитета

Краков, февраль 1943.

Господину Генерал-губернатору
Райхсминистру д-ру Франку

Ваше превосходительство!

В соответствии с Вашим пожеланием, направляю Вам это письмо, в котором кратко излагаю нарушения и неприятные происшествия, которые особо утяжеляют положение украинского населения в генерал-губернаторстве…
. . . . . .
П р и л о ж е н и е  8.

Расстрелы в Лемберге и Чорткове в ноябре 1942.
В качестве возмездия за расстрел сотрудника немецкой полиции в Лемберге, который пал от руки неизвестного преступника во второй половине ноября 1942, были расстреляны в Лемберге 28, а в Чорткове 56 украинцев, находившиеся в это время в тюрьмах упомянутых городов. Причина расстрелов никому не назывались, а расстрелы в Чорткове проводились в светлое время суток на глазах испуганного населения. Среди расстрелянных было много больных тифом, которые были в бессознательном состоянии взяты из больницы, погружены на машины и привезены к месту казни.
Эти расстрелы должны были рассматриваться в качестве возмездия т.н. группам Бандеры. Среди расстрелянных были престарелые горожане, которым вовсе нечего делать в  этой группе, как напр. д-р Олекса Козак, адвокат из. Коломыи, инж. Андрий Пьясецкий, главный лесничий из Янива около Лемберга, за которого не только я и д-р Кость Панькиский, но даже и райхсдойчи давали поручительство.

Том XXV стр. 101-112

ДОКУМЕНТ 054-PSДОКЛАД НАЧАЛЬНИКА СБОРНОГО ЛАГЕРЯ КВАЛИФИЦИРОВАННЫХ РАБОЧИХ В ХАРЬКОВЕ, КОНЕЦ СЕНТЯБРЯ 1942, КОМАНДИРУ АРМЕЙСКОГО СЕКТОРА В;  ТАКЖЕ ДОКЛАД ПРЕДСТАВИТЕЛЯ МИНИСТЕРСТВА ОККУПИРОВАННЫХ ВОСТОЧНЫХ ТЕРРИТОРИЙ НА АРМЕЙСКОЙ ТЕРРИТОРИИ В РОЗЕНБЕРГУ, 7 ОКТЯБРЯ 1942 ОТНОСИТЕЛЬНО ВОПИЮЩИХ ЗЛОУПОТРЕБЛЕНИЙ ДОПУЩЕННЫХ ПРИ НАБОРЕ И ПЕРЕВОЗКЕ, А ТАКЖЕ В ОБРАЩЕНИИ С УКРАИНСКИМИ КВАЛИФИЦИРОВАННЫМИ РАБОЧИМИ В РАЙХЕ (ВЕЩЕСТВЕННОЕ ДОКАЗАТЕЛЬСТВО USA-198)

Райхсминистр оккупированных
Восточных территорий
7 октября 1942
Представитель в районе B.

В Райхсминистерство оккупированных
Восточных территорий
Главный отдел I, Берлин
Унтер ден Линден 63.
Все условия наиболее способствуют тому, что все больше людей примыкают к бандам либо переходят в лагерь Бандеры, соотв. перетекают в другую враждебно к нам настроенную группу.

Том XXIX стр. 356-581

ДОКУМЕНТ 2233-PS (также 3465-PS и D-970)ВЫДЕРЖКИ ИЗ ДНЕВНИКА ГАНСА ФРАНКА, ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОРА ОККУПИРОВАННЫХ ПОЛЬСКИХ ТЕРРИТОРИЙ, С 25 ОКТЯБРЯ 1939 ПО 3 АПРЕЛЯ 1945 (НОМЕРА ВЕЩЕСТВЕННЫХ ДОКАЗАТЕЛЬСТВ: USA-173, USA-174, USA-271, USA-281, USA-283, USA-295, USA-302, USA-311, USA-607, USA-608, USA-611, USA-612, USA-613, USSR-223, GB-562, GB-602, FRANK 10, FRANK 14—18)

Д Н Е В Н И К
ГОСПОДИНА ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОРА
ОККУПИРОВАННЫХ ПОЛЬСКИХ ТЕРРИТОРИЙ

Далее, достоверно установлено, что до сих пор не осуществлено объединение между ::-:: польским и украинским движениями сопротивления ::-:: теперь осуществлено в виде движения Бандеры, стремящегося к государственной самостоятельности.

Бандерофобія росіян

Феномен "бандерофобії" в російській свідомості

Повідомлення від адміністратора,en

6 жовтня 2013,ru

ІГОР ЛОСЄВ. 
ФЕНОМЕН «бандерофобії» в російській свідомості 
         Для формування нормальних міждержавних відносин між Україною і Росією, а також взаємоповажного і доброзичливого спілкування між двома народами, українською та російською, необхідно взаєморозуміння не тільки на рівні заздоровниць, офіційних заяв та інших фестивальних проявів, але і на рівні визнання за кожною стороною права на власне трактування власної історії. Необхідне розуміння того, що кожен народ має своїх героїв і визначає їх сам, незалежно від настроїв сусідів. І зігравши цілком позитивну або переважно позитивну роль у вітчизняній історії, діяч політики, збройних сил, ідеології, економіки, релігії може зіграти роль прямо протилежну в історії інших країн. 

Вони знищували українців після війни, або псевдо ветерани

КОЛИ ЧЕРЧІЛЮ ПРИПИСУЮТЬ СЛОВА, ЩО В МАЙБУТЬОМУ КОЖЕН ФАШИСТ БУДЕ КРИЧАТИ ГАСЛА АНТИФАШИСТІВ, КОЛИ БАЧИШ НА АНТИФАШИСТСЬКОМУ ФОРУМІ ПРОСЛАВЛЯННЯ ТИХ, ХТО ЗНИЩУВАВ НАШІ СЕЛА , УКРАЇНЦІВ, ТА ЩЕ ПИШАЄТЬСЯ ЦИМ І ДОСІ , ХОЧЕТЬСЯ ВЗЯТИ АВТОМАТ І ПОМСТИТИСЬ ЗА ДУШІ ЗАГИБЛИХ УКРАЇНЦІВ.
Біда в тому, що представлені нижче фото отримані від тих людей, що і досі живі і вважаються ветеранами так званої Великої вітчизняної війни, бо бачте в нашій країні такими вважаються також і  ті, що воювали до 1954 року, саме до тих пір, поки населення надавало допомогу УПА.  А перестало робити це саме через от цих людей, що на фото. Це вони під виглядом УПА входили в українські села і знищували їх та тих, хто надавав допомогу, сприймаючи за справжніх вояків УПА. Це вони знищували українців не дивлячись то діти чи жінки зі старими. Це вони зараз живуть і ходять на паради під виглядом ветеранів.

Далі дається новітніх так званих антифашистів стаття без купюр з фото...

За Родіну, за Гітлера! воювали росіяни

Юрій Винничук




      Друкувати Дивізія "Галичина" брала участь у битві під Бродами. А чим займалися російські дивізії? Наприклад, козаки.
       5 липня 2012 р. Рада ООН з прав людини ухвалила історичну резолюцію про право на свободу слова в інтернеті.
       А ще рік перед тим у Женеві на 102-у засіданні Комітету ООН з прав людини було прийнято наступне обов'язкове рішення: "Закони, які переслідують висловлювання думок стосовно історичних фактів, несумісні із зобов'язаннями, які накладає Конвенція на держави, що підписали її, щодо захисту свободи слова і свободи висловлювання думок. Конвенція не дозволяє жодної загальної заборони на висловлювання помилкової думки або неправильної інтерпретації подій минулого".

"Прапор червоно-чорний - це наше знамено…". Яким був стяг УПА?

Ідея цієї публікації народилась під час однієї з численних дискусій у фейсбуці. Яким був прапор, під яким у бій йшли постанські загони? А яким знамено ОУН? І хто правий, адже в спогадах ветеранів є різні інтерпретації?

Поєднання червоного і чорного кольорів у світовій та українській традиції не є рідкісне. Ця стаття, однак, стосується тільки тих випадків, які утвердили в українській традиції червоно-чорну символіку, насамперед прапор, як символіку боротьби за волю України.

При підготовці використано також матеріали, надані Юрком Юзичем, Володимиром В’ятровичем, Тарасом Зенем і Миколою Бігусом.

Українські Січові Стрільці

Як воїни УПА врятували з німецького табору 5000 червоноармійців

3 жовтня 1943 р. відбувся вдалий напад підрозділів УПА Воєнної Округи «Богун» під командуванням Петра Олійника - «Енея» на німецький табір для радянських військовополонених в передмісті м.Дубно.

УПА - ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ

УПА - СХРОНИ

Архітектурні витвори українських повстанців

Володимир ГІНДА

Одним із багатьох феноменів боротьби українських повстанців за власну державу були так звані «схрони» або, як казали самі повстанці, «бункри» чи «криївки». У спорудженні цих об’єктів вояки УПА виявили неабиякі технічний рівень і кмітливість.

   Схема побудови повстанської криївки, зроблена працівниками радянських спецслужб.

Не всі знають, що в сучасному В’єтнамі туристам показують цілі системи підземних схованок з часів антиамериканського спротиву, які «в’єтконґівці» будували за зразками упівських криївок. Досвід спорудження українських повстанчих схронів передали їм військові фахівці з СРСР. У часи повоєнного протистояння на теренах Галичини та Волині радянські спецслужби ретельно вивчали методику побудови та маскування криївок. Тому документували конструкцію кожного виявленого «бункру», розраховуючи у майбутньому при нагоді використати. Така нагода з’явилася через 20 років у В’єтнамі.