Інна ЗАВГОРОДНЯ
Український Тиждень №52, 23-29 грудня 2011
Українці, аби зберегти свою мову та культуру, мусять гуртуватись і самотужки створювати середовища спілкування для своїх дітей
Для мешканців Кривого Рогу Володимира та Ольги, як і для багатьох молодих людей по всій країні, українська була свідомим вибором, зробленим у дорослому віці. Для їхніх дітей Данилка й Даринки — це материнська та батьківська мова. "Ми постійно вдома говоримо українською, — розповідає Володимир Гончар. — Відповідно з’явилися діти — вони теж нею говорять".
Виховати україно
мовних доньок та синів у Кривому Розі, де більшість розмовляє російською, так само як і в Дніпропетровську, Києві чи інших подібних містах — можливо. Проте самі собою діти такими не виростуть, адже середовища там переважно російськомовні або змішані, а в публічному та медійному просторах домінує російська. Тож батьки для своїх малят мусять створювати середовища спілкування й добирати україномовний медіапродукт."Купуємо книжки для дітей принципово українською, — каже Володимир Гончар, — диски так само, причому вони є в дуже гарній якості й чудовому перекладі. В кінотеатри ходили дивитися всі хіти так само українською мовою". Манюня Даринка проситься щось показати: "У мене є дуже хороша "Ясоччина книжка" теж українською". Родина пишається тим, що відшукала малим саме україномовний іграшковий ноутбук, адже в найближчому магазині забавок такого не знайдеш. У дитсадку новинка спричинила фурор.
САДОЧОК, ТОБТО САДІК
Коли діти Ольги та Володимира пішли до українського криворізького садочка, вони зіткнулися з тим, що більшість їхніх товаришів там розмовляє російською. Вихователі хоч і вели заняття з малюками українською, "на перервах" говорили російською або суржиком. "У розмові сина й дочки почали з’являтися російські слова, — пригадує Володимир. — А потім ми помітили, що на вулиці під час спілкування з іншими дітьми вони переходять на російську. Ми, звичайно, не забороняємо, але ставимо питання: чому? Ми ж із російськомовними людьми завжди говоримо українською — не переходимо на їхню мову. А чому ви переходите? У відповідь: "От, він не все розуміє". Або: "Він сказав мені, що не любить українську мову". Це певний бар’єр: коли більшість дітей говорять російською, бути білою вороною незручно".
Володимир Гончар вважає непотрібним і неможливим огороджувати дітей від іншої мови. Натомість намагається надати їм достатньо аргументів для вибору саме української. Проте рішення, наголошує, має бути їхнім. "Ми намагаємося не перегинати палицю, — пояснює позицію родини Ольга. — На російську в україномовних родинах переходять ті діти, яких у дитинстві змушували розмовляти українською. Або якщо батьки дітям розповідали одне, а самі чинили інакше".
Власні лічилочки
Заздалегідь готувалися до садочка й мешканці міста Бучі під Києвом Ірина та Андрій Прендецькі, які виховують двох дівчаток — Мар’яну і Ярославу. "Імена підбирали таким чином, аби їх не могли спотворити в російськомовному садочку, — пригадує Ірина. — Чоловік дуже хотів назвати Мар’яну Христиною. Я його переконувала, що її називатимуть натомість Крістіною. Пропонувала ім’я Мар’яна — ну як його зіпсуєш? Буквально через місяць ми прийшли на огляд до лікарки, а вона й каже: "Ой, Мар’яшечка!"
Після відвідин дитсадочка та знайомства з російською мовою чотирирічна Мар’яна так само почала вживати деякі слова з неї. "Ми вирішили провести з дочкою низку бесід, — пригадує Ірина. — Аби розказати їй, що є багато мов. Намагаємося з нею вчити англійську, трішки італійської, адже бабуся живе в Італії. Нехай дитина розуміє, що є не лише опозиція "українська — російська".
Коли Мар’яна приносить із садочка російські лічилочки, Ірина намагається вивчити з нею і українські та розказати, що вони теж добрі для гри з дітьми. "Звичайно, можна пустити все на самоплин, — а може, вийде, і діти в нашому змішаному мовному середовищі виростуть україномовними. Проте ми думаємо, що треба поборотися. Батькам цих дітей треба докласти трохи більших зусиль, якщо вони живуть не в суцільно україномовному регіоні", — вважає Ірина Прендецька.
ПІДВАЛИНИ УКРАЇНСЬКОГО ВИХОВАННЯ
Де-юре дошкільна освіта в Україні переважно українською: із неповних 15 тис. садочків понад 13 тис. значаться саме такими. Проте в Києві, як і в Кривому Розі чи інших російськомовних містах, мовне середовище в дитсадках змішане. Навіть якщо навчання відбувається українською, велика кількість як вихователів, так і дітей — російськомовні.
Альона Западнюк віддає всіх трьох своїх дітей до одного й того самого садка — про існування іншого подібного в Києві вона не знає. "Ходимо, — розповідає, — до групи "Левеня". Її організувало Львівське товариство у Києві. Туди беруть дітей членів та симпатиків цієї організації. Ми симпатики, тому що походимо не зі Львова. Це група у звичайному садку, в якій лише україномовні діти. Зараз там 18 малят. Вона різновікова, тому більше дітей у ній не може бути за вимогами санепідстанції. Вони там собі самовиховуються".
Київські однолітки Альони, які також мають дітей, вже давно виношували ідею створення садочка для україномовних хлопчиків та дівчаток. Але заснувати й устаткувати його самотужки було б занадто складно, що й казати про проблематичне отримання дозволу на таку діяльність. Батьки навіть порахували, що існування такого закладу обійшлося б їм мінімум у $250 на місяць. Тож створення української групи у звичайному садочку на Оболоні стало порівняно простим вирішенням проблеми облаштування мовного середовища для діток.
Цю ініціативу було втілено зусиллями чотирьох родин. Марта Винницька, одна з ініціаторів створення "Левеняти", зауважує, що батьків, охочих віддати дитину до цієї групи, дуже багато. Проте охочі мусять чекати на вибуття дітей до школи. "Ми завели свій статут у цій групі, — продовжує Альона, — зокрема, не святкуємо Нового року з Дідом Морозом чи 8 березня. Замість Нового року в нас свято Миколая. Навесні відзначаємо День матері".
Альона та В’ячеслав Западнюки виховують трьох дітей, спираючись на три стовпи: окрім садочка це сформоване україномовне коло спілкування і "Пласт". "Ми закінчували Могилянку, дружимо з іншими випускниками, збираємося на всілякі свята, — розповідає Альона. — І наші діти вважають своїми друзями не сусідів, а дітей наших друзів". Шестирічну Марійку прийняли до пластових новаків. Працюють у "Пласті" і з меншими дітьми, яких називають "пташатами".
"Нещодавно ходили з малими знайомитися зі східним мистецтвом до Музею Ханенків, — пані Западнюк пригадує заходи, на які запрошували "пташат". — Там мала бути адаптована екскурсія для дітей двох-шести рочків. Костюмовані герої повинні були розповісти їм у легкій формі, що таке Схід. Та поки прийшов наш костюмований герой, місцева екскурсовод — дуже освічена жінка — не могла дітям розказати хоч би якісь базові речі, бо дуже погано говорила українською". "Зазвичай сім’ї, які усвідомлюють важливість виховання своїх діток в українському середовищі, гуртуються навколо товариств і установ", — говорить пластунка Ярина Яцун, яка працює із "пташатами".
Проблема пошуку середовища спілкування актуальна і для самих батьків, особливо для приїжджих з україномовних регіонів. Її вирішують за допомогою утворення спільнот, зокрема й віртуальних. "Українці, охочі залишитись українцями, згуртовуються навколо церков, шкіл, організацій, товариств, — вважає Ярина Яцун. — Це нормальна поведінка будь-яких етносів для збереження своєї ідентичності в іншомовному або іншокультурному середовищі. Так відбувається згуртування української громади у світі: США, Канаді, Німеччині, Австралії".
До цього переліку можна додати й Україну, де українці, аби зберегти свою мову та культуру, мусять гуртуватись і самотужки створювати середовища спілкування для своїх дітей.
Немає коментарів:
Дописати коментар