Сторінки

неділя, 5 лютого 2012 р.

Про опозицію від початку та до сьогодення...


TO BE OR NOT TO BE: ПРО ІДЕАЛІЗМ ТА ВОЛЮ ДО ПЕРЕМОГИ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЛІТИЦІ

«Як могла доля не забути про націю, яка сама про себе забула?»
«Внутрішня правда нічого не значить, коли не потрафить здобути собі значення єдністю й силою.»
Йозеф Геррес, німецький філософ і публіцист
Як відомо, сон розуму породжує химери, а сон душі дозволяє їм керувати людьми чи цілими націями. Зараз ведеться багато розмов про інертність та зневіру серед українців, про їхнє небажання змінити власну долю на краще.
Дозволю собі заопонувати цій точці зору і проаналізувати шлях становлення українського політикуму від 1989 року до наших днів.
Отже, за що боролися українці протягом 23-х років і що вони здобули внаслідок цієї боротьби?

Хочу повернутися у далекий вже 1989 рік, коли була створена перша загальнонаціональна громадська організація, котра на той час об’єднала всіх, або майже всіх українських патріотів – Народний Рух України. Це був вибух національної самосвідомості українців і одночасно – зародження українського політикуму. Складалася революційна ситуація і нація шукала своїх лідерів. Тоді, на арену української політики виходять дисиденти-шестидесятники та представники творчої інтелігенції, котрі, будучи проголошеними батьками новітньої української націонал-демократії, очолили національне відродження української нації.
Але ось тут я, напевне, погарячкував… Бо це зовсім не було національним відродженням! У той час, коли мільйони українців виходили на вулиці та майдани з палким бажанням боротися за СВОЮ УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ, їх вели на боротьбу за якусь примарну демократію, за загальнолюдські й загальноєвропейські цінності, вбрані у вишиванку та шаровари.
У мене виникає кардинальне запитання, котре, напевно, можна віднести до категорії морального богослов’я, і котре ставши актуальним для нас 23 роки тому, не втратило своєї актуальності й зараз.
Це запитання про наміри, з якими люди, котрі вважали себе провідниками нації і її моральними авторитетами, очолили боротьбу українців за свою державність. Чи здавали вони собі справу, що своїми діями гасять праведний революційний зрив суспільства, дезорієнтують та роз’єднують його, замість об’єднати й повести на рішучу боротьбу за святу справу, зрозумілу й близьку для кожного українця?
Яка мета була в тодішніх керівників-нацдемів – задовільнити свої амбіції, сісти у м’які та затишні владні крісла, чи може вони просто не розуміли, що творять? Сіє все покрито мороком… Але ж кажуть: «по плодах їхніх пізнаєте їх…». От ми сьогодні й пожинаємо врожай їхніх справ та діянь…
Наступний визначальний момент – 1993 рік. За ініціативою В’ячеслава Чорновола (мир його душі!) Народний Рух України перетворюється на партію і стає третьою національно-демократичною, після УРП та ДемПУ, партійною організацією в Україні.
У зв’язку з цією подією у мене виникає три думки: перша – була зруйнована загальнонаціональна громадсько-політична організація, котра могла зробити своєю домінуючою ідеєю побудову національної держави і таким чином згуртувати українців для подальшої боротьби (і знову ж таки, це було б можливим, коли б лідери Руху мислили стратегічними державницькими категоріями, а не діяли з позицій вузького партійництва і своїх амбіцій та інтересів); друга – всі ці партії принесли в українське середовище взаємне поборювання, розбрат і хаос, котрі були дуже вигідні ворогам української держави; і третя – жодна з цих, з дозволу сказати, партій не мала своєї власної ідеологічної бази, а просторікувала українцям все про ті ж загальнолюдські та демократичні цінності, побудову демократичної країни, толерантність, терпимість, політкоректність і т.д., і т.п.
На моє глибоке переконання, за цими подіями української історії стояли егоїстичні амбіції та політична короткозорість політичних лідерів, бажання досягти українського владного олімпу, як основної мети своєї політичної діяльності. Про загальнонаціональну боротьбу за здобуття власної держави і за кращу долю майбутніх поколінь українців вже тоді ніхто й думати не хотів…
Так зароджувався український національно-демократичний політичний істеблішмент… А в той час, коли відбувалася уся ця «мишача возня», «реальні пацани» заробляли первинний капітал, зміцнювали свій фінансовий та соціальний статус і готувалися до походу на Київ…
Тут хочу зупинитися і констатувати важливий для розуміння того, що відбувається в Україні факт: вже тоді український народ був готовий до жертовної боротьби за святу мету – здобуття української національної держави, вже тоді українці жертвували в цій боротьбі своє здоров’я, матеріальні статки, а подекуди, навіть життя, нічого не шкодуючи заради майбутніх поколінь нащадків. Ось тільки провідники їхні думали про інше і вели їх по хибному шляху…
Згуртування нації навколо єдиної святої ідеї, формування об’єднаного цією ідеєю, потужного фронту боротьби – ось те завдання, котре мали перед собою особи, проголошені очільниками національно-демократичного руху. При втіленні його в життя, українці прямували б до своєї перемоги рішуче і впевнено, і на їхньому шляху не було би місця ні угодовству, ні конформізму провідників нації! Безумовно, були б втрати, які неминучі в будь-якій праведній борні, але нація чітко б змогла ідентифікувати внутрішні й зовнішні політичні та державні чинники за принципом «свій-чужий», що значно би полегшувало боротьбу.
Нашим, з дозволу сказати, провідникам не вистачало одного – шаленої, божевільної любові до своєї Вітчизни, котрою палав (палає й зараз, у часи сьогоднішнього мракобісся) український народ. А без такої любові – провідник стає духовним калікою! І на це вже немає ніякої ради…
Ідеалізм, готовність до самопожертви, мудрість і мужність, рішучість і віра в перемогу навіть у найскладніших обставинах – ось риси справжнього національного лідера, а не тих людей-симулякрів, котрих ми вже довший час спостерігаємо на чолі сили-силенної партій, партійок, так званих громадських об’єднань, котрі не маючи своєї ідеології, ба, навіть чітко визначених партійних та організаційних принципів, здатні тільки на демагогічні заяви, вимахування кулаками та збирання проплачених мітингів.
Ми вже багато років чуємо скиглення про відсутність можливостей у націонал-демократів, про те, які вони знесилені боротьбою, тому потрібна особлива тактика в боротьбі з провладними та антиукраїнськими силами. Що ж це за тактика така, запитаєте ви? Угодовство, продажність та шкурництво – усі ці похідні від патологічної амбітності та безмежного егоцентризму в нас називаються «політичною виваженістю», «толерантністю» та «взаємоповагою».
З цього приводу, мені пригадується приклад ірландського адвоката Деніела О’Коннела, котрий у ХIХ сторіччі очолив боротьбу свого народу проти англійських окупантів. У ті часи ірландці, котрі у своїй переважній більшості є католиками, піддавалися жорстокому релігійному та національному гнобленню з боку англійців. І от у 1808 році, після багаточисельних протестних акцій, організованих ірландськими патріотами, уряд Англії запропонував угоду: емансипація католиків в обмін на право «вето» англійської корони на призначення католицьких єпископів. О’Коннел відкинув цю пропозицію, мотивуючи це тим, що ця угода була б ласкою, а не здобутком боротьби, а єпископи потрапляли б у залежність від корони. За цю угоду виступили ірландські єпископи, англійські католики, вища католицька верства Ірландії та протестанти-ліберали. Монсеньйор Кварантоті, що під час полону Папи Пія VII вів папські справи, закликав єпископів прийняти угоду. Але О’Коннел залишився непохитним: він переконав єпископів та спонукав ірландських католиків виступити проти права «вето». Єпископи постановили не звертати уваги на наказ Кварантоті і згодом Папа визнав його неіснуючим. Так одна людина, справжній лідер ірландської нації, сам на сам виступив на бій з величезною політичною махіною Британської імперії та з дезорієнтованими співвітчизниками – і виграв цю битву заради Ірландії та її майбутніх поколінь! Виграв, бо був абсолютно переконаний у святості мети та фанатично вірив у перемогу!
Наші ж політики, по великому рахунку, ніколи не вели боротьби за інтереси свого народу, а віддавали перевагу торгівлі принципами та інтересами українців. Як наслідок - сьогодні влада в Україні належить бандитсько-олігархічному угрупуванню, котре з успіхом торгує державними і національними інтересами, паралельно знищуючи в країні освіту, культуру, історію, охорону здоров'я - гуманітарну сферу в повному об'ємі.
Чому вони це роблять? Державні та національні інтереси України для них є абсолютно байдужими! Пріоритети для правлячої верхівки - це власне збагачення та фінансова могутність тих олігархічних ФПГ, котрі їм належать або їх підтримують. А щодо другого напрямку їхньої діяльності, то, на мою думку, вони просто бояться українськості, бо інтуїтивно відчувають у ній загрозу для свого існування і тому не приймають її, а російськість не приймає їх - вона просто їх використовує...
Влада нам каже про суцільне реформаторство в державі і про те, що треба тільки трішки потерпіти - невдовзі, нам усім стане зовсім добре. Алексіс де Торквіль писав: «...для нездалого уряду найнебезпечніша мить настає тоді, коли він береться до реформ». А що вже казати, коли цей нездалий уряд є породженням внутрішньоокупаційного режиму, коли президент обраний лише третиною виборців, і на сьогодні має рейтинг, нижчий 10%, коли діяльність українських судів нагадує судилища сталінських «троєк», а загалом в Україні панує атмосфера брехні, здирства, корупції, безмежного протекціонізму для «своїх» і приниження честі, гідності та нехтування національних і людських прав для інших.
На фоні цього мракобісся і темряви наша опозиція готується до виборів... Переформатування, об'єднання, спільні списки, про які ми постійно чуємо, нагадують мені броунівський рух молекул, бо як можна готуватися до боротьби. не маючи жодної ідеї і не усвідомлюючи власної мети? Потрапимо до парламенту, а тоді вже розпочнемо боротьбу?! З ким, за що і яку боротьбу?!
Українці цього не чули, не чують і на моє глибоке переконання, ніколи не почують від цих пань, панів та панянок... Гроші та влада - ось за що реально будуть боротися влада і опозиція, а народ не захоче виборювати для них нових маєтків та рахунки в офшорах і швейцарських банках!
Де ж шукати вихід із ситуації і як далі діяти? Перефразовуючи слова великого німця Карла Штайна: «Україну врятує лише сама Україна!».
Необхідно зв'язати серця одним бажанням, однією метою - ВЛАСНОЮ НАЦІОНАЛЬНОЮ ДЕРЖАВОЮ! Тільки запаливши в кожному українському серці вогонь любові до Краю, до нашої древньої та славетної землі, до свого мужнього, сильного та мудрого народу ми зможемо бути впевнені у перемозі нашої Справи! Це надважке у наш час завдання ляже на плечі людей Ідеї та Чину, тих котрі будуть готові нестримно йти вперед до цілковитої перемоги нашої спільної святої справи по нелегкій стезі жертовності й боротьби.
Цей шлях ми зможемо подолати лише з Божою поміччю, тому ми потребуватимемо благословення традиційних українських Церков. Бажаним було би підсилення національної просвітницької роботи в громадах українських православних та греко-католицької Церков, звернення більшої уваги на боротьбу з пияцтвом та іншими шкідливими звичками, через котрі люди потрапляють в залежність, стають керованими і, врешті-решт деградують; на збереження християнських цінностей у сім'ях, загальне моральне відродження та етичне оздоровлення українського суспільства.
Хто ж зможе очолити та повести боротьбу? Мій варіант відповіді докорінно відрізняється від того, про що пишуть зараз у книгах, монографіях і засобах масової інформації.
Зараз на часі створення широкого націоналістичного руху, який буде складатися з широкого спектру громадських організацій різноманітних напрямків діяльності, а також - політичної сили, ідеологічною базою котрої стане ідеологія українського націоналізму в інтерпретації М. Міхновського, Д. Донцова, С. Бандери, Я. Стецька, В. Іванишина. Стратегічною метою цього руху стане здобуття і розбудова національної держави. Ми будемо боротися за докорінну зміну системи державної влади в Україні, за впровадження реального народовладдя, при котрому українці зможуть впливати на процеси державотворення і ситуацію в країні через закон про відкликання народних депутатів, а також широку виборність на місцях, за докорінне реформування судової системи (суди присяжних), силових структур, державної гуманітарної політики, коротше кажучи, усіх сфер життєдіяльності держави в інтересах українського народу.
Бо тільки в національній державі можливе справедливе вирішення соціальних і будь-яких інших проблем з урахуванням інтересів усіх верств українців.
Ця політична сила стане Організацією людей-ідеалістів, об'єднаних однією великою ідеєю і готових боротися за святу мету, присвятивши цій боротьбі усі свої сили та життя.
На моє глибоке переконання, координувати діяльність цього широкого націоналістичного руху повинна орденська організація, яка буде складатися з кращих представників усіх структур, котрі будуть входити у цей рух.
Лідером націоналістичного руху стане людина, яка за своїми морально-вольовими, організаторськими та особистістними якостями зможе об'єднати людей та власним прикладом надихнути на боротьбу за досягнення великої мети, як це зробили Є. Коновалець, С. Бандера, Р. Шухевич та інші визначні діячі націоналістичного руху.
Мужність. мудрість, шляхетність, жертовність, відповідальність за долю майбутніх поколінь українців, глибока та щира віра в Бога і в те, що нація здатна об'єднатися й перемогти - ось якості людини, котра зможе взяти на себе Хрест лідерства у цій битві Добра і зла, Світла і темряви. «Боротьба кує кадри, кадри розгортають боротьбу» - ці слова Провідника ОУН Степана Бандери є відповіддю на риторичне запитання: «Де ж нам знайти таку людину?».
Я переконаний – така людина вже є! З Божою поміччю ми зможемо створити таку силу, яка виведе український народ з цього провалля мороку, темряви й відчаю, і на чолі цієї сили нарешті стане достойна людина, справжній лідер християнської європейської нації, котра зможе показати цілому світові приклад побудови могутньої національної держави на землі, яку більш ніж тисячу років тому назад благословив Святий Апостол Андрій!
І нехай нам у цьому допоможе Господь та Пресвята Богородиця!


Немає коментарів:

Дописати коментар