Сторінки

четвер, 21 січня 2016 р.

«Україну» було вперше згадано в літописі 828 років тому


_________________________________________ ====================================
828 років тому «Україну» було вперше згадано в літописі. Оця правда вітчизняного літописця, що пробилася до нас крізь століття, та інші літописні згадки про Україну кінця XII — початку XIII століть цілком спростовують поширену псевдонаукову «концепцію» про походження назви Україна від слова «окраїна». З допомогою цього твердження імперія намагалася закріпити периферійне значення країни для її мешканців, яких привчали любити чужу батьківщину і зневажати власну.
Літописні джерела свідчать, що назва «Україна» з’явилася задовго до монголо-татарської навали, яку імперські ідеологи тривалий час уважали початком відліку розпаду «єдиного народу», який нібито доти існував.
Датований 18 квітня 1187 року літопис говорить: «У тім же поході (князів Русі, тобто Києва, Білгорода (нині с. Білгородка поблизу Києва), Вишгорода, Василькова, Переяслава (нині м. Переяслав-Хмельницький) та фортець на р. Росі) на половців розхворував Володимир Глібович (князь Переяславський) недугою тяжкою, від якої і помер. І принесли його в Переяслав на ношах, і отут преставився він, місяця квітня у вісімнадцятий день, і покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці. Він бо любив дружину, і золота не збирав, добра не шкодував, а усе давав дружині; був же він князь чеснотний і сильний у бою, і мужністю міцною відзначався, і всякими доброчесностями був сповнений. За ним же Україна багато постогнала».

Однак, якщо Україна була вже 1187 року, за часів Київської Русі, то теорія про Київську Русь як «братню колиску» виявляється безглуздою. А ще ж є згадки про Україну в літописах 1189, 1213 років і безліч — у пізніші часи. Вперше вжиття слова «Україна» стосовно Переяславщини, тобто власне Русі (так у VІІІ-XVІІ століттях називалася територія нинішньої Центральної України), одразу ставило нерозв’язне для радянської пропаганди питання — «окраїною» щодо чого могли бути ці терени? Природно, що не Москви. Остання в ті часи була настільки глухою околицею, що про неї пересічні люди навряд чи взагалі щось чули на Київщині. Тоді як Київ залишався безумовним центром для всіх князів династії Рюриковичів.
Таким чином, не зрозуміло, чому за Володимиром тужили саме прикордонні землі, адже, за логікою, журитися за своїм князем мали жителі Переяславського князівства незалежно від оддаленості від кордонів. Тому слово «Україна» ніяк не могло означати околицю князівства. Переяславщина була одним із князівств власне Русі (до якої на той час належали Київське, Чернігівське, Переяславське й Новгород-Сіверське князівства).
Під 1189 роком у літописі в оповіданні про князя Ростислава Берладника згадується, що він приїхав «в Україну Галицьку» (князь в’їхав у князівство володіти ним як одним цілим, а не якимись його околицями). У Галицько-Волинському літописі 1213 р. є запис: «Данило ж повернувся додому і їхав з братом і прияв Берестій, і Угровеськ і Верещин, Столпе, Комов і всю Україну». Тобто знову йдеться не про околиці, а про все князівство Забужжя з центром в Угровеську (нині городище у с. Новоугрузьке Любомльського району на Волині).
Знані також повідомлення про польських князів, які після походу на Галичину й Волинь верталися «в свою Україну», знов-таки, у власне князівство, а не в його околиці.
Отже, «Україна» в літописах XII-XV ст. абсолютно чітко виступає синонімом слова «князівство». Щоб зрозуміти це, історикам просто варто було неупереджено прочитати літописи. Слово «Україна» багаторазово вживається протягом кількох століть після своєї появи на позначення понять «наше князівство», «наша земля», «країна». Паралель прозора — адже й нині слово «країна» не змінило свого значення. «Українянин», а пізніше «українець», відповідно, означало «земляк», «співвітчизник». Нарешті, в українській мові слова «окраїна» взагалі нема, замість нього — «околиця». Усі люди схильні розглядати свою землю центром. Чи хтось називатиме її «околицею», та ще й іноземною мовою?
А що ж таке Русь?
Уперше з’явившись на пойменування Середньої Наддніпрянщини в середині VI ст., задовго до появи варягів на історичній арені, назва «Русь» протрималася в Україні (Західній) до ХХ ст., а в Центральній — до XVIII ст. Ще Іван Франко писав про себе: «Я — русин». Або згадаймо хрестоматійний вірш Олександра Духновича: «Я русин, бил, єсмь і буду, я родився русином…». Деякі закарпатці й досі називають себе русинами (а декотрі політикани брутально цим спекулюють).
У вітчизняних літописах твердиться, що Руссю є виключно територія сучасної Центральної та Північної (Київщина, Переяславщина й Чернігівщина), а з кінця ХІІ ст. — й Західної України. Жодні інші землі — ані Суздаль (Залісся), ані Новгород, ані Смоленськ тощо — Руссю за часів Київської Русі не вважалися. Ніде в літописах не згадано ані «Суздальської Русі», ані «Заліської Русі», ані «Московської Русі» — усе це пізніші вигадки імперських ідеологів. Ось лише кілька цитат (із сотень підтверджень у літописах).
Повідомлення під 1151 роком після того, як Ізяслав Мстиславич учергове вигнав Юрія Довгорукого з Києва, син Юрія Андрій Боголюбський «тим часом випросив у отця піти наперед до Суздаля, кажучи: «Осе нам уже, отче, тут, в Руській землі, ні раті, ні чого іншого. Тож затепла підем».
Повідомлення про черговий невдалий похід Юрія Довгорукого на Київ під 1154 роком: «У тім же році рушив Юрій з ростовцями, і з суздальцями, і з усіма дітьми в Русь. І стався мор серед коней в усьому війську його, якого ж не було ніколи».
Повідомлення під 1175 роком, як після вбивства Андрія Боголюбського володимирські бояри (з Володимира-на-Клязьмі у Заліссі) говорили: «Князь наш убитий, а дітей у нього немає, синок його в Новгороді, а брати його в Русі».
Повідомлення під 1223 роком, що на допомогу українським князям у їхній боротьбі проти монголо-татар із Ростова послали з ростовським полком Василя Костянтиновича, але він буцімто не встиг «до них в Русь».
«Варязька» теорія походження назви Русі зі Скандинавії поширювалася в Росії й СРСР, бо давала змогу нехтувати численними літописними згадками. Але ця теорія має величезну хибу. Вперше назва «Русь» згадується в середині VI ст., а назва «россомони» стосовно мешканців Центральної України ще раніше — з IV століття. А варяги вперше з’являються на історичній арені лише наприкінці VIII століття. І ніхто їх тоді (ні візантійці, ні вони самі) Руссю не називає. Між варягами і Руссю — часова і змістовна прірва.
Сьогодні навіть такий москвофіл, як академік Петро Толочко, вважає, що назва «Русь» — місцевого, південного походження: «Вочевидь, «Русь» — дуже давнє слово іраномовного походження, пов’язане з назвами сарматських племен (роси, россомони, роксолани). Десь на межі VIII-IX століть воно закріпилося на середньому Дніпрі і перейшло на слов’ян. Не випадково літописець зазначав: «…Поляни іже нині зовомая Русь». Інакше кажучи, слов’яни з племені, яке стало ядром давньоруської держави, спочатку іменувалися полянами, а потім на них поширилася назва «Русь»… Вочевидь, із цим словом пов’язані й давні назви річок — Росі, а також її притоків Росави і Роставиці».
Повторюю: елементарне вивчення першоджерел доводить, що специфіка вживання назви «Україна» в літературі XІІ-XV століть незаперечно свідчить, що в той час цей термін був синонімом слів «князівство», «земля». Тож Україна є просто новою, молодшою назвою Русі. А Русь, відповідно, є прадавньою назвою України. І обидві вони славні, пов’язані з численними перемогами.
У такій подвійній назві Україна не оригінальна. Колись Франція звалася Галлією, а Іспанія — Іберією. До англосаксонського завоювання сучасна Велика Британія звалася просто Британією, потім Англією, а сьогодні використовує одразу дві назви. Китай змінював назву щоразу зі зміною правлячих династій. Так само й Росія колись називалась Московським царством, а ще перед тим — Суздаллю й Заліссям.
До речі, насаджуючи теорію про те, що Україна — це, мовляв, «окраїна», а не «країна», імперські історики примудрилися забути походження деяких назв у власній країні.
Щодо російської столиці, то найпопулярнішими є гіпотези, які виводять назву «Москва» за аналогом з іншими фінно-угорськими назвами. Російський історик Василь Ключевський стверджував: у однієї Ками можна нарахувати 20 приток, які мали закінчення «ва», що фінською значить «вода».
Практично всі міста Центральної Росії, котрі нараховують понад 500 років, мають фінно-угорські назви. А це значно суттєвіше для дослідження, аніж назви річок, оскільки означає, що в цих містах жило населення з відповідною мовою. Місто Суздаль, згадане вперше 1024 року, вочевидь, походить від фінно-угорського слова «діва». Місто Кострома, як і сусідні Толшма, Тотьма, Вохрома, також виводиться з фінно-угорських мов, в яких останній склад «маа» означає «земля» (згадаймо, наприклад, сучасні естонські острови Саарема, Хійумаа). Місто Твер у давнину називалося Тихвер, що з вепської мови перекладається як «тиха, густа вода». Місто Кіжи карельською мовою — «ігрища». Місто Клязьма з мови мордви-ерзя — «широко повзти». Можайськ із цієї ж мови — «неглибоке місце». Валдай із північних фінно-угорських діалектів —«світлий, білий». Симбірськ до XVII століття звався Синбірськ, що з мордовської перекладається як «зелені гори». Місто Каргополь із карельської — «ведмежа сторона». Рязань була племінним центром етно­графічної групи мордви — ерзя, і спочатку називалася Ерзянь. Стосовно Коломни є ціла низка гіпотез про походження назви: «рибна ріка», «прикордонна ріка», знов-таки — з фінно-угорських мов, тощо. Муром — від назви фінно-угорського племені мурома і означає «люди на суходолі». Вологда за загально­прийнятою гіпотезою походить від фінно-угорського (вепського) слова «білий», «світлий». Від цього ж слова і назва ріки Волга. Тому, коли російські імперці починають говорити про «слов’янство», їх можна запитати, а чи знають вони походження назви їх рідного міста?
Олександр ПАЛІЙ, історик. Сільські вісті
«Україна» у літописах
«Літопис Руський» XII ст. згадує назви «Україна», «Вкраїна», «Вкраїниця», «україняни» локалізовані:
південна частина Переяславської землі (південна частина Києва і північно-східна частина Черкащини);
південно-східна частина Галицької землі (Пониззя), південно-східна частина Тернопільщини, південна половина Хмельниччини (р. Смотрич, р. Ушиця, р. Збруч), і південно-західна частина Вінничини;
терени Волинської землі в басейні лівобережжя середньої течі Західного Бугу, суміжне з Лядською землею Малої Польщі (нині — Хелмське, Бяло-Подляське, Замойське воєводства Польщі).
Київський літопис 1187 (за Іпатіївським списком), оповідаючи про смерть переяславського князь Володимира Глібовича, під час походу на половців, каже що «за ним же Україна багато потужила»
« ѡ нем же Оукраина много постона »
2
Карта «Білої Русі або Московії» француза Юбера Жайо (1685). Наддіпрянщина показана як «Україна (Vkraina) або край козаків». На схід від неї, між Воронезьким (Worotin) і Рязанським (Rezan) князівствами, вказано «Окраіну» (Okraina), що відповідає землям донських козаків.
У тому ж літописі за 1189 рік згадується, що князь Ростислав Берладник приїхав до «України Галицької» (на означення подністрянського Пониззя):
« И еха и Смоленьска въ борзѣ и приѣхавшю же емоу ко Оукраинѣ Галичькои. »
(Стлб. 653:8, 663:31-33. // ПСРЛ. — Т. 2. Ипатьевская летопись. — СПб., 1908. — Стлб. 652–673. — Ізборник.)
У Галицько-Волинському літописіпід 1213, записано, що князь Данило «забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп’є, і Комов, і всю Україну»:
« и приӕ Берестии . и Оугровескъ . и Верещинъ . и Ст҃олпъ Комовъ . и всю Оукраиноу »
Уривок із Пересопницького Євангелія (1556) в якому зустрічається слово «україна»: «пришол в україни иудейския» (Стлб. 732:56–57. // ПСРЛ. — Т. 2. Ипатьевская летопись. — СПб., 1908. — Стлб. 715-736. — Ізборник.)
3
Magni Ducatus Lithuaniae Caeterarumque Regionum Illi Adjacentium Anno 1613, Hessel Gerittzs/Willem Blaeu (Amsterdam, 1613, 1640) Карта Радзивіла – перше картографічне джерело, де використана назва «Україна». Перше видання карти було здійснене Віллемом Блау у 1613 р. Мапа залишалася основним джерелом географічних знань про регіон наступні 150 років. Карта містить величезну кількість назв міст, сіл, річок, озер, територій України.
Існують різні трактування слова «Україна» у цих літописах. Так, історик Олександр Палій вважає, що слово було простим синонімом слів «князівство», «земля». Натомість Іван Огієнко висловив ширші міркування з цього приводу у своїй праці «Історія української літературної мови». Про перший вжиток слова «україна» у Київському літописі він пише так:
«В якому саме значенні вжито тут слово Україна, трудно сказати, — може, так названо граничну Переяславську землю; але не виключено, що тут це назва й ширша — й землі Київської. Взагалі в давнину слово „україна“ визначало якусь землю, сторону, край. Другу згадку про Україну цей же Літопис подає під 1213 роком, розповідаючи, що князь Данило „прия Берестий, і Угровеск, і Верещин, і Столпє, Комов і всю Україну“. Тут Україна визначає певне окреслений край. Зазначу ще, що церковнослов’янське „пріиде в предѣль (грецьке ὅρια = краї) іудейскія“ Пересопницька Євангелія 1556 р. перекладає: „пришол в україни иудейския“.»
4
Карта Східної Європи італійця Вінченцо-Марія Коронеллі (1690). Правобержжя і Лівобережжя з Києвом позначені як VKRAINE ou PAYS DES COSAQUES (Україна або Країна козаків); Слово OKRAINA (Окраіна) вжито стосовно Задоння і Рязані — московського порубіжжя.
Канадський історик Орест Субтельний висловив чіткішу думку з цього приводу:
«Слово „Україна“ вперше з’являється в літописах у 1187 р. і спочатку вживається як географічне позначення Київського порубіжжя
Віталій Скляренко однак наголошує, що не можна тлумачити букву «У» в слові Україна як «біля». Такий підхід конфліктує із семантикою української мови (а також — білоруської, польської, чеської), в якій «У» тлумачиться тільки як «в», «у середині».
5
Карта Східної Європи француза Гійома Деліля (1723). Наддніпрянщина і Південна Білорусь позначені як PETTIE RUSSIE (Мала Русь). Ця назва пересікається в районі Наддніпрянщини з іншою, що простягається доСлобожанщини: UKRAINE OU PAYS DES COSAQUES (Україна або Країна козаків)
Далі візьмемо обмежену інформацію з української Вікіпедії:
«Україна» за часів Речі Посполитої
Це значення слово україна зберігає також у 15 — 16 ст. (і навіть пізніше). Документи кажуть про «Україну подільську», «Україну брацлавську», «Україну київську». «Dyaryusz sejmowy» 1585 називає Поділля «Ukraina Podolska». З розвитком Козаччини в 16 ст. назва україна стає географічною назвою козацької території, яка охоплювала широкі простори Наддніпрянщини — Правобережної й Лівобережної, де в адміністративній системі Речі Посполитої було розташоване воєводство Київське. У такому значенні термін українавживається в писаннях київського католицького єпископа Й. Верещинського (кін. 16 ст.), в діяріюшах С. Бєльського 1609 й Ш. Окольського 1638, в листах гетьмана П. Сагайдачного, єпископа (згодом митр.) І. Копинського та ін. Сагайдачний у листі до короля Жиґмонта III 15 лютого 1622 писав про «Україну, власну, предковічну отчизну нашу», «городи українські», «народ український» тощо. І. Колимський у листі до патріарха московського Філарета з 4 грудня 1622 (з Мгарського монастиря) скаржився, що «все зде на Украине, во пределе Киевском сотесняемся». Але поняття україна щораз далі поширюється за межі самого Київського воєводства, зокрема на Лівобережжі, де в першій половині 17 ст. проходить процес посиленої української колонізації, яка захоплює також володіння Московської держави (Слобідська Україна).
6
Карта Східної Європи німця Матіуса Зойттера (1730). Словом UCRANIA (Україна) позначено Надніпрящину. Довкола неї розташовано топоніми VOLHINIA (Волинь), PODOLIA (Поділля) і SEVERIA (Сіверщина). На схід від них, в районі Рязані знаходиться OGRANIA (Огранія)
«Україна» за козацької доби
Особливого політичного значення назва «Україна» набирає в наслідок Хмельниччини. Хоч офіційна назва Козацько-Гетьманської Держави 17 — 18 ст. була «Військо Запорозьке», але її територія була «козацька земля», яка звичайно і в українській і в польській практиці — називалася Україною. Отож, назви Україна, український, український народ щораз частіше вживалися в політичному і культурному житті Гетьманщини. Зустрічаємо їх раз-у-раз в актах і документах Б. ХмельницькогоІ. ВиговськогоП. ДорошенкаІ. СамойловичаІ. МазепиП. Орлика. Старшина Дорошенко в листі до Запоріжжя 1671 писав про «всю Україну», «народ наш український», «українські міста» тощо. Про «отчизну Україну» згадував П. Полуботок у листі до В. Кочубея 1685. Антигетьман П. Іваненко (Петрик), укладаючи 1692 союзний договір з Кримським ханством, вчинив це «для одобрання од московское власти милое отчизни своее Украины», а в своїх універсалах і листах писав: «наша Україна». Цю назву залюбки вживав і в офіційних актах і в приватних листах екзильний гетьман П. Орлик. Обидва тексти (латинський і український) Бендерської конституції 1710 згадують «Ucraina», «in Ucrainam», «в Украйні», «Кіев и иные украинскіе городы». У договорі з Кримом 1711 Орлик титулується «dux Ucrainae». Не дивно, що ця назва тоді стала відомою й популярною в Західній Європі (завдяки також другому вид. «Description d’Ukrainie» Ґ. Л. де Боплана 1661). Після Андрусівської угоди 1667 й поділу України між Москвою й Польщею з’являються назви «сьогобічна» й «тогобічна» Україна, а для Лівобережжя ще «Малоросійська Україна».
Хоч назва «Україна» широко вживалася на Гетьманщині 17 — 18 вв. і поза її межами, вона не стала офіційною назвою Української держави, що нею й надалі залишилося «Військо Запорозьке» або, почасти під російським впливом, «Малоросія». З другого боку, поділ України поміж Москвою й Польщею, який тривав до кінця 18 ст. (а частково й пізніше) гальмував процес перетворення локальної назви Україна на загальнонаціональну назву території українського народу. Більше того, у процесі ліквідації Гетьманщини назва Україна немов би регресує до свого давнішого суто локального географічного значення. Ще в кінця 17 ст. вона вживалася щодо частики Гетьманщини: «Того-жъ року (1690) велика саранча била на Украіни и коло Стародуба, на Сѣвери»; «а инная тутъ, на Украінѣ, коло Нѣжина и Чернигова и на Сѣверѣ, коло Стародуба зазимовала» (Літопис Самовидця). Навіть у другій половині 18 ст. (1770-ті pp.) Україною називали на Стародубщині центральну частину Гетьманщини, від Чернігова й Ніжина до Прилуки, Лохвиці й Гадяча.
XIX–XX століття
Щойно в 19 ст., з об’єднанням більшості українських земель і утворенням українського територіального масиву назва Україна поволі набирає значення української національної території. Починаючи з другої половини 19 ст., назва Україна вживається в українському громадянському й приватному житті, визначаючи всю територію українського народу й усуваючи всі інші назви (зокрема Малоросія), незалежно від їх походження й історичного вжитку.
Після проголошення Української Народної Республіки (універсали Центральної Ради III — 20 листопада 1917 і IV — 22 січня 1918), Української (Гетьманської) Держави (29 квітня 1918) і Західно-Української Народної Республіки (1 листопада 1918), назви Україна і український народ остаточно усталюються як офіційні назви Української держави та її народу. Офіційне прийняття назви Карпатська Україна (15 березня 1939) поклало край ваганням щодо властивої назви й цієї частини української землі.
Під радянською владою Україна мала назву Українська Соціалістична Радянська Республіка (декрет Українського радянською уряду з 6 січня 1919), а з 31 січня 1937 — Українська Радянська Соціалістична Республіка.
З проголошенням Незалежності 1991 року за українською державою була закріплена назва Україна.
7
Уривок із Пересопницького Євангелія (1556) в якому зустрічається слово «україна»: «пришол в україни иудейския»
Самая старая карта Украині
______________________





Немає коментарів:

Дописати коментар