Сторінки

неділя, 31 січня 2016 р.

Виклад доповiдi, виголошеної Ланселотом Лоутоном у Близько- i Середньо­схiдному Товариствi 1 лютого [1939 р.],

Виклад доповiдi, виголошеної Ланселотом Лоутоном у Близько- i Середньо­схiдному Товариствi 1 лютого [1939 р.], з ласкавої згоди сера Франка i ледi Нювнес, за адресою Принцес Гейт, 55 [Лондон]. Головував мiстер Трейсi Фiллiпс, кавалер Вiйськового Хреста.
Протягом останнiх кiлькох мiсяцiв Україна - зовсiм невiдома Заходовi країна - опинилася в центрi свiтової уваги. Гадаю, бiльшiсть людей можуть сказати, що знають мало або й нiчого не знають про неї. Це не їхня провина.
Для такого незнан­ня є поважнi причини. Поневолювачi України добре подбали про те, щоб вона залишалася незнаною; вони заперечували навiть її iснування. Дуже важко уявити собi щось бiльш гiдне осуду, нiж замовчування народу, котрий за давнiм правом на­лежить до родини європейських нацiй.
Але неконтрольованi подiї тепер вивели Україну на мiжнародну арену.
Попри загальну, хоча й зрозумiлу непоiнформованiсть у цiй справi, переважає думка, що вiд вирiшення української проблеми буде залежати доля Європи. Ця думка має своє виправдання.
Територiєю Україна в три-чотири рази пере­важає, а населенням дорiвнює Великiй Британiї. Коли Мос­ква захопила Україну, то швидко по тому був завойований i Кавказ. Вiдтодi для Росiї вiдкрилися шляхи до Близького Сходу, i її мрiї про захоплення Константинополя тепер не здаються фантастичними.
Вiдтодi ж таки європейським на­родам - крiм тих, що зважились на заморську експансiю - доводиться тулитися на пiвостровi на краю велетенського континенту, що розкинувся вiд Пiвнiчного моря до Тихого океану. Версальський договiр затвердив цей територiальний подiл.
Як наслiдок, сьогоднiшня Московiя, яка тепер називає себе Радянським Союзом, панує над понад 200 нацiональ­ностями, займає територiю близько дев'яти мiльйонiв квад­ратних миль, а всi iншi нацiї Європи тiсняться на пiвтора мiльйонах квадратних миль.
З усiх країн, пiдлеглих Радянському Союзовi, Україна найбiльша й найважливiша. Розташована мiж двома вели­кими системами гiр - Кавказом i Карпатами - на сходi вона межує з Азiєю, на заходi втискається в Центральну Европу, а на пiвднi, з чорноморських берегiв, має доступ до Середзем­номорського басейну.
Перед вiйною вона була роздiлена мiж двома державами, Росiєю та Австро-Угорщиною, i пiсля вiй­ни розчетвертована мiж Росiєю, Польщею, Румунiєю та Чехословаччиною.
З огляду на унiкальне географiчне положення України, ма­ємо всi пiдстави вважати, що в наш час, коли стiльки народiв хочуть не просто утриматися на своїх посiлостях, але й пошири­ти їх, будь-яка серйозна спроба з боку України скинути понево­лювачiв i об'єднати свої чотири розмежованi частини в одну незалежну Українську державу неодмiнно викличе справжню панiку.
Якщо ж Українi в цьому пощастить, то на сходi Європи з'я­виться держава, за територiєю й населенням друга пiсля Росiї. Такого масштабу подiя, найвiрогiднiше, викликала б одночаснi й важливi змiни всюди.
Вона вплинула б, i чи не вирiшальним чином, на долю бiльшовизму в Радянському Союзi, а можливо, й нацiонал-соцiалiзму в Нiмеччинi. Вона також вирiшила б майбутнє Польщi, Румунiї та сусiднiх земель i вiдкрила б новi грандiознi проблеми перед Британською iмперiєю. 
Якими є надiї на успiх України? Перш нiж вiдповiсти на це питання, хочу зауважити, що сам я не належу до друзiв України. Я зацiкавлений цiєю боротьбою лише як дослiдник Схiдної Європи.
Бiльшiсть росiян завжди виявляли - i сьогоднi ще вияв­ляють - дуже примiтивний пiдхiд у стосунках з Україною. Я кажу про старорежимних, а не про пiдрадянських росiян: "Немає й нiколи не було нiякої української нацiї", - твердять вони в заслiпленнi.
Таке запевнення було офiцiйно прого­лошене мiнiстром внутрiшнiх справ у 1863 роцi i вiдтодi часто повторюється. Україна, мовляв, це просто пiвденна частина Росiї. Багато полякiв також заперечували iснування української нацiї, кажучи, що Україна - це тiльки частина Польщi.
За цими амбiтними суперечками й претензiями лежить причина трагедiї України.
Оскiльки є багато чого сказати про сучаснi подiї, менi не слiд довго зупинятися над давноминулим. Але тому, що ще й тепер росiяни i декотрi, хоч i меншою мiрою, поляки твердять, що український нацiоналiзм не має глибокого корiння, коротке звернення до iсторiї необхiдне для розумiння сучасних подiй.
Можна довести, що Українська держава iснувала впродовж трьох окремих перiодiв. Перший iз них - вiд дев'ятого до три­надцятого столiття. Бiльш нiж триста рокiв на територiї, знанiй сьогоднi як Україна, iснувала потужна й культурна держава, одна з найпередовiших у Європi.
Це й була Україна, вiдома тодi пiд назвою Русь, i її столицею був Київ. Хоч її зв'язки з пiвнiччю були незначнi, росiяни тепер стверджують, що вона тотожна з Росiєю - тобто з країною, яка виникла на кiлька столiть пiзнiше. А далi вони привласнили собi її територiю, її народ, героїв, святих, культуру i все майно.
Проте їхнiй-таки видатний iсторик Клю­чевський визнає, що населення цих двох регiонiв складалося з окремих рiзних етносiв i що їхнi фiзичнi властивостi чiтко вiд­рiзнялися.
Другим перiодом української незалежностi була Козацька доба. Коли Україна, спустошена татарськими ордами й напа­дами з пiвночi, лежала безпомiчна, Литва й Польща зайняли її територiю. І в XVI столiттi, коли цi двi держави уклали союз, Україна майже вся опинилася пiд польським пануванням.
Цi­каво пригадати, що в той час i литовцi, й поляки однаково боя­лися Москви й Нiмеччини. Тодi здавалося, що Україна як дер­жава мала остаточно зникнути. Щоб вижити, вищi верстви української нацiї мусили полонiзуватись, а українське селян­ство було закрiпачене польською шляхтою та євреями.
І тут сталася подиву гiдна рiч. Козаки, якi iснували ще в стародавнiй Українi (називалися вони „бродниками"), з'єдна­лися й заснували свою славетну державу на островах нижче порогiв на Днiпрi.
Систему правлiння в тiй державi можна, ма­буть, назвати демократичним деспотизмом. Щорiчно козаки голосуванням вибирали собi правителя, якого називали геть­маном i який мав владу над життям i смертю своїх виборцiв. Але завжди наприкiнцi гетьманування вiн складав звiт про свою дiяльнiсть при владi, i якщо виявлялося, що надто зловживав нею, то мiг i на палю потрапити або позбутися голови.
Козацька держава була фактично продовженням - у своє­рiднiй формi - незалежностi українського народу.
Це правда, що та держава визнавала суверенiтет польських королiв над собою i часом служила їм, але не терпiла над собою нiякого iншого закону, крiм свого, i жодна сила на землi не пробувала вибити її з острiвньої твердинi.
Козаки, коли бачили в тому потребу, воювали з татарами, турками, а то й з поляками. Тож не диво, що польський король Стефан Баторiй сказав про них: "Колись iз цих лотрiв постане незалежна держава".
Однаково сильнi на водi й на сушi, козаки часто дiставалися аж до Анатолiї й поверталися з великою здобиччю. Серед них завжди панував дух бунту, живе вiн i в сьогоднiшнiй Українi.
Боплан, французький iнженер, що служив у тих часах польсь­кому королю й прожив в Українi цiлих 17 рокiв, так написав про них:
"Без волi в них немає бажання жити, i це, власне, є при­чиною того, що вони швидкi на опiр i бунт проти державного закону, коли почувають себе обмеженими ним; рiдко коли про­минає сiм-вiсiм рокiв без їхнiх повстань".
Подiбнi речi говорили про них i iншi вченi. Всi погоджува­лись на тому, що козакiв нiщо не може стримати в їхнiх намiрах, що вони гордi й марнославнi i легше приймають смерть, нiж неволю.
Часто ряди козакiв поповнювали українськi селяни, що втiкали вiд польських панiв, а також чоловiки iнших нацiй, за­коханi в вiльне бойове життя. З цiєї войовничої, заповзятливої й кмiтливої людностi формувався кiстяк української нацiї.
Українська проблема, отже, має бiологiчну й расову природу, i жоднi заходи, якi не враховують цього факту, не сприятимуть її розв'язанню.
Козаки завжди захищали українське селянство. Безстороннi науковцi погоджуються, що затиснутi мiж поль­ськими землевласниками та євреями, що служили їм агентами, а нерiдко й управителями, селяни були доведенi до крайнiх злиднiв i зневаженi.
Навiть єврейськi iсторики з похвальною об'єктивнiстю визнають, що євреї в тi часи були всемогутнi. Вони управляли панськими економiями, монополiзували цiлi мiста i тримали контроль у своїх руках не тiльки над податками, але й над доходами православної церкви, стягали плату за хре­щення й похорони, часто в ролi чиновникiв вели судочинство.
Один єврей, що жив у тi часи, якийсь Мозес Гановер, згадуючи, як козаки часто вiдбирали у євреїв золотi та срiбнi скарби, вiд­значав, що то була лише розплата за їхнi грiхи.
1648 року прославлений козацький гетьман Хмельницький, чиє справжнє прiзвище було Хмель, мобiлiзував усi козацькi сили й скинув подвiйну тиранiю. Україна стала вiльною й неза­лежною, а Хмеля почали порiвнювати з Кромвелем, з яким вiн справдi мав листування.
Не маючи достатнiх сил, щоб воювати водночас iз поляками, москвинами й татарами, Україна уклала союз iз Москвою на рiвних правах, але Москва вiроломно ввела переважнi сили в Україну, яку врештi-решт анексувала.
Де­в'ятьма роками пiзнiше, знесилена вiйнами й конфлiктом iз Польщею i неспроможна впокорити козакiв, якi не переставали бунтуватись, Москва дiйшла з Польщею згоди й подiлила з нею Україну. Та ще цiле столiття по тому козаки часто вчиняли вiд­чайдушнi бунти.
При кожнiй такiй нагодi Москва великими групами заси­лала їх до iнших частин iмперiї (ця сама система винищення практикується тепер Совєтами), зокрема багато козакiв було вивезено копати канали в отруйних багнах бiля Петербургу, де вони й гинули масами.
Щойно Москва закрiпила владу над Україною, вона змi­нила свою назву з "Московiї" на „Росiю". Знову виглядало, що український народ мав бути стертий з лиця землi. Щоб зберегти себе фiзично, його вищi класи мусили робити те, що вiд них вимагалося, тобто пiддатися зросiйщенню й спольщенню.
Але в народi, помiж селянством, український нацiоналiзм продов­жував жити. Починаючи з романтичного руху ХІХ столiття, вiн поступово вилився в лiтературнi форми i врештi став полi­тичним.
Спочатку той нацiоналiзм можна було задовольнити навiть чимось меншим, нiж автономiя; коли ж навiть росiйськi лiберали не захотiли й слухати нi про якi бодай обмеженi по­ступки, вiн поступово, але впевнено перейшов у сепаратизм.
До того часу центр культури був на пiвднi; Київ, ближчий до Заходу, нiж Москва, плiдно користувався латинськими дже­релами. Фактично Московiя була ученицею України i засвоїла вiд неї все, що тiльки змогла.
Але вiд моменту анексiї України i змiни своєї назви на „Росiя" вона навмисне намагалася вiд­сунути Україну на заднiй план i гальмувала її розвиток.
Заборо­нено було вживання української мови в школах i в наукових та iсторичних працях. Робилося все можливе, щоб не тiльки витiс­нити й лiквiдувати українську мову, але й знищити нацiональну свiдомiсть, яка саме в мовi знаходить своє втiлення.
Україна використовувалась як колонiя. Вона була багата на зерно й си­ровину, i Росiя, занедбуючи власнi ресурси, апетитно накинулася на пiвденнi.
Влада зосередилася в Москвi; майже всi призначенi урядники, особливо суддi, були росiяни, а укра­їнськi патрiоти засилалися до Сибiру.
Якщо української нацiї не iснувало, в чому намагаються переконати нас росiяни, то чому той гнiт i те зросiйщення мали провадитися з такою послi­довнiстю й жорстокiстю? Навiть Росiйська енциклопедiя не могла не визнати, що „нацiональне самовиявлення, хоч i важко визначити момент його зародження, нiколи не завмирало в Українi".
Росiйськi володарi, протилежно тому, що вони говорили чужинцям, таїли в душi побоювання.
Про це свiдчить цитата з брошури, написаної в 1907 роцi генералом Залесським, го­ловою казанської фiлiї „Союзу росiйського народу", що дiстав зневажливу назву „Чорна сотня":
Вже тисячу лiт росiйський народ збирає безлiч земель, заселених рiзними народностями. Бiльшiсть iз них залишаються ворожими, в глибинi свого серця мрiють про вiдродження незалежностi й часом справдi бунтуються. Якщо б якась зла доля спiткала Росiю, цi чужi народи повстануть i прагнутимуть повалити трон i Росiйську державу".
Умови життя українцiв у Росiї були значно гiршi, нiж у Галичинi. Пiд час подiлiв Польщi - вiд 1772 до 1795 року - Україна також була подiлена: Галичина вiдiйшла до Австрiї. Там українцям дозволено було мати свої власнi школи, свою лiтературу i навiть своїх професорiв у Львiвському унiверситетi.
Лiберальне ставлення Австрiї до українцiв не подобалося Росiї, i тертя на цьому грунтi стало однiєю з вагомих причин Свiтової вiйни.
У 1914 роцi та сама зла доля, якої боявся генерал Залес­ський, таки знайшла Росiю. Це була Європейська вiйна, внаслi­док якої Україна в 1918 роцi стала незалежною державою.
В мене замало часу, щоб розповiдати про цей складний перiод. По допомогу проти нападу бiльшовикiв український уряд звер­нувся до Центральних держав.
Те запрошення цiлком вiдповi­дало намiрам Нiмеччини i Австро-Угорщини. Гостро потребу­ючи збiжжя, вони негайно ввели вiйська в Україну й заходи­лися стягати провiант iз усiєю брутальнiстю, яку їм диктувала безвихiдь.
Українське керiвництво, що спробувало захищати селян i вiдмовилося сприяти тiй конфiскацiї, було розiгнане. Головне командування нiмецької армiї призначило гетьманом України генерала Скоропадського, командувача корпусом росiйського вiйська, що мав українське походження.
Нiмцi, якi його пiдтримували, наштовхнулись на впертий спротив з боку селян, i багато з них було вбито. Коли пiд уда­рами союзникiв нiмецький фронт на Заходi розвалився, нiмцi вiдiйшли з України, а Скоропадський, перебраний у форму нi­мецького офiцера, втiк до Нiмеччини, де й живе по сьогоднiш­нiй день.
Українська Директорiя на чолi з Петлюрою, атакована з усiх бокiв бiлими й червоними, не втрималася довго, i в Укра­їнi встановився радянський режим.
Перед тим як постав Радянський Союз, бiльшовики визна­ли незалежнiсть України. Але зробили це тимчасово, зважаючи на тяжкий перебiг їхньої боротьби за владу.
У своїх роботах Ленiн провадив ту думку, що великороси, тобто насправдi мос­ковити, мають пiдстави для нацiональної гордостi, бо, зрештою, це вони створили революцiйний клас i зробили соцiалiзм до­ступним для всього людства. "Але, - додавав Ленiн, - ми не симпатизуємо малим державам. Ми стоїмо за централiзм i проти федеративних стосункiв."
В нашiй країнi переважає думка, що неможливо дiзнатися, що тепер коїться в Радянському Союзi. Це помилка. В радянсь­кiй пресi є безлiч свiдчень того, що, як висловився сам Сталiн, нацiоналiзм в Українi становить велику небезпеку.
Багато спостерiгачiв, як українських, так i чужоземних, сходяться на тому, що фактичнi обставини виправдовують тривогу радян­ської влади. Перед початком i пiсля Свiтової вiйни я мав нагоду добре ознайомитися з українським нацiоналiзмом.
В 1933 роцi, повернувшись з України, п. Гарет Джоунз (Gareth Jones) допо­вiдав i писав статтi у щоденнiй англiйськiй прессi, де вiн чiтко стверджував, що в Українi iснує дуже сильний нацiоналiстич­ний рух. Іншi автори пiдтверджували те спостереження. Одним iз найпомiтнiших є Лазаревський, що прожив 10 рокiв у Радян­ськiй Українi i був добре знайомий з українськими лiдерами.
На вiдмiну вiд старорежимних росiян, бiльшовики не за­перечують iснування української нацiї. Ленiн писав: „Своїм гнобленням царизм i росiйська буржуазiя залишили в серцях сусiднiх народiв велику неприязнь до великоросiв. Замiсть самовизначення я пропоную цiлком точне поняття - право на вiльне вiдокремлення".
Те право було фактично занесене в Конституцiю, але без прописаної процедури, як це могло б ста­тися. Кожен, хто в Радянському Союзi вiдверто захищає сепа­ратизм, безслiдно зникає.
Багато українських комунiстiв щиро вiрили, що українська автономiя буде пiдтримуватись i що українська партiя, укра­їнська економiчна органiзацiя й українська Червона Армiя бу­дуть iснувати незалежно вiд Москви. Цi iлюзiї скоро вивiтри­лись.
За Конституцiєю 1924 року, яка заклала основи того, що тепер називається СРСР, Україна була цiлком позбавлена автономiї, i вся полiтична, вiйськова та економiчна влада була централiзована в Москвi. Тiльки управлiння власними куль­турними справами було залишене Українi.
Справжню причину такої ситуацiї розкриває провiдний бiльшовицький теоретик Попов: „Бiльшовики не повиннi залишатися поза українським нацiональним розвитком, з яким ототожнюються маси, iнакше вiн пiде своїм власним, небезпечним для нас шляхом. Щоб наблизитися до мас, ми мусимо вчити українську мову".
За цiєю порадою, українська мова була проголошена офi­цiйною. В порiвняннi з заборонами царських часiв це був вели­кий поступ. Безпартiйнi, що головним чином гуртувалися бiля Академiї наук, а також i комунiсти, жадiбно вхопилися за цю можливiсть; почався розквiт лiтературної й культурної дiяль­ностi. Безсумнiвно, це було патрiотичне вiдродження.
В 1925-26 рр. пiд проводом Шумського, Максимовича i вiдомого письменника Хвильового з'явилася в українськiй партiї опозицiя, яка домагалася розробки нацiональної кому­нiстичної програми.
З такого приводу Київський Централь­ний Комiтет партiї визнав за необхiдне повiдомити Виконав­чий комiтет Третього Інтернацiоналу в Москвi, що iснування цих опозицiйних груп свiдчить про антирадянську роботу як у мiстах, так i по селах, i що в Українi розростається шо­вiнiзм.
В роцi 1929 ГПУ викрило широко розгалужену революцiй­ну органiзацiю пiд назвою Спiлка Визволення України. Сорок п'ять її лiдерiв було на довгi роки ув'язнено i багато обвину­вачених у спiлцi з ними розстрiляно.
Двома роками пiзнiше (1931 р.) була викрита iнша революцiйна органiзацiя пiд назвою Нацiональний Центр. В тому самому роцi почалася насильницька колективiзацiя села.
Тут треба пояснити, що нацiональний рух не обмежувався лише колами iнтелiгенцiї. Серед iнтелiгенцiї було багато агро­номiв, якi мали постiйнi стосунки з селянами. В жоднiй частинi Радянського Союзу спротив колективiзацiї не був такий упер­тий i сильний, як в Українi.
Причиною було те, що за царату, на вiдмiну вiд бiльшостi росiйського селянства, українськi селя­ни не знали сiльської комуни (общини) i вели переважно кожен власне iндивiдуальне господарство.
Усiма засобами, що лиша­лися в їх розпорядженнi, вони боролися за свiй український спосiб життя, i врештi п'ять мiльйонiв селян загинули вiд голоду та з iнших причин. На Заходi майже не знають про цю велику трагедiю.
В тих голодних 1932-1933 роках знову було викрито рево­люцiйне пiдпiлля: 1932 року це виявилась вiйськова органi­зацiя, в якiй брали участь командири Червоної Армiї, а 1933 року були заарештованi ще 4000 осiб; один за одним вiдомi українцi оголошувались винними в тяжкому злочинi - нацiо­нальному патрiотизмi - i зникали без слiду.
В 1933-ому Скрипник, старий бiльшовик i приятель Ленiна, який займав кiлька високих посад, у тому числi пост заступника голови Ради Народних Комiсарiв в Українi, був звинувачений у змовi з намiром стати на чолi незалежної України; коли його викликали до Москви звiтувати про свою дiяльнiсть, вiн наклав на себе руки.
Постишев, росiянин, був присланий з пiвночi для приду­шення бунту. Прибув вiн разом iз багатьма iншими росiянами та великою силою росiйського вiйська. Нацiоналiстiв знахо­дили скрiзь по Українi, в усiх прошарках населення. Близько половини компартiї України було "вичищено" разом iз сотнями урядовцiв.
Багато українських комунiстiв, яких було помилувано, дя­кували Постишеву за його добру працю, а вiн, вiрячи в щирiсть тих похвал, був дуже задоволений собою. В той самий час Любченко, новий голова Ради Народних Комiсарiв України, з гордiстю заявляє, що пiд могутнiм проводом партiї український нацiоналiзм докорiнно знищено.
А проте вже за рiк клопiт по­чався знову, в багатьох районах сталися заворушення. Незаба­ром Любченко був змушений констатувати, що „український нацiоналiзм знову наступає суцiльними лавами", а сам Пости­шев нарiкав, що дуже важко узгодити бiльшовизм iз нацiоналiз­мом; вiн визнав, що, зрештою, нацiоналiзм завжди перемагає. Пiсля тих слiв його викликали до Москви, i вiн теж навiки про­пав десь на далекiй пiвночi.
І ось у сiчнi 1937 року в Україну, разом iз великою групою iнспекторiв та чекiстiв, надсилають Лазаря Кагановича, дiвиря Сталiна.
Вiн виявляє, що серед українських комунiстiв залиши­лося ще багато нацiоналiстiв, якi тiльки вдають iз себе комунiс­тiв. Невдовзi було розкрито нове пiдпiлля. Цього разу головним злочинцем виявився сам Любченко, голова Ради Народних Комiсарiв.
Був час, коли Любченко був непримиренно ворожий до українських нацiоналiстiв i навiть виступав прокурором на су­довому процесi над ним самим заарештованими сорока п'ятьма провiдними людьми. І раптом вiн заявляє протест проти вве­дення росiйської мови в початковi народнi школи, на тiй пiд­ставi що це утруднює вивчення дiтьми рiдної української мови.
Росiйська мова, вважав вiн, може стати предметом навчання набагато пiзнiше - як чужоземна мова. На конференцiї компар­тiї вiн нарiкав, що чужi елементи - мав на увазi росiйськi еле­менти - саботують українiзацiю, яку, на його думку, треба проводити на повну силу.
Тодi Москва прислала нового представника в Україну, досвiдченого чекiста Ізраеля Леплевського. Знову було вияв­лено, що українськi нацiоналiсти займають чiльнi посади у всiх пiдприємствах та закладах, в Академiї наук, у технiчних органi­зацiях i в кооперативних товариствах.
Тепер уже Любченко обрав самогубство замiсть суду. Його наступник, молодий комунiст Бондаренко, був настiльки нерозумний, що прийняв запрошення до Москви, i з того часу не було про нього чутки.
Якийсь час українська Рада Народних Комiсарiв була без голови. Згодом на цю посаду був приназначений добре знаний росiйський чекiст Коротченков, а iнший, не менш вiдомий ро­сiйський чекiст Хрущов, став секретарем компартiї України.
Приблизно в той самий час був заарештований i зник старий бiльшовик i приятель Ленiна Петровський, який вiд початку був президентом Української Радянської Соцiалiстичної Республiки. Пропадали й iншi не менш вiдомi комунiсти.
Останнiм часом усiх українських нацiоналiстiв називаютьтроцькiстами i наймитами фашистських держав.
Таким чином, в Українi протягом семи останнiх рокiв змови повторюються дуже часто, нерiдко спалахують заворушення. Цi прояви носять не просто антирадянський характер, вони завжди мають i подальшу мету - створення української неза­лежної держави.
Радянська Україна за територiєю дорiвнює Нiмеччинi (перед об'єднанням останньої з Австрiєю). Часом кажуть, що без України Росiя не прогодує себе. Це не так. Сучасних зборiв зерна в Українi ледве досить, щоб прогодувати народ України, i коли - як це й тепер робиться - велику частину забирає дер­жава, то багато українцiв мусять голодувати.
Правдою є те, що радянська Росiя не меншою мiрою, нiж царська, залежить вiд українського вугiлля, чавуну та iнших сировинних ресурсiв - хоча багато їх знаходиться в iнших мiсцях Росiйської iмперiї.
Якщо б Росiя втратила Україну, то довелось би тi власнi ресурси розробляти, а маючи Україну за свою колонiю, Росiя може собi дозволити занедбати їх.
Росiйський уряд навiть не прикидається милосердним до своїх опонентiв. Вiд Польщi ж можна було б сподiватися чогось iншого. А проте стосунки мiж поляками й українцями поганi вкрай.
В 1918 роцi українцi проголосили у Схiднiй Галичинi незалежну державу, яку бажали приєднати до Ве­ликої України з столицею в Києвi. Пiсля завзятих боїв цей український уряд у Галичинi був повалений поляками, а пiз­нiше, пiсля вiйни з бiльшовиками, вони вiдiбрали ще двi українськi провiнцiї - Волинь i Полiсся.
Пiлсудський уже мрiяв про вiдродження колишньої польської iмперiї у ви­глядi федерацiї Польщi, Литви та України. Союзники, опинив­шись перед доконаним фактом, прийняли його, головним чином на догоду Францiї, яка мала iлюзiю, що велика Поль­ща - значить сильна Польща.
Свою згоду Антанта дала за умови, що Польща надасть автономiю українцям Галичини. Польський уряд погодився на цю вимогу i, щобiльш, пiд­писав договiр про захист меншин. Не раз парламентськими та iншими заходами українцi намагалися змусити полякiв дотриматись того слова, але й досi безуспiшно.
Тепер у поль­ськiй Українi точиться перманентна революцiя.
Українцi нарiкають на свiдоме заниження кiлькостi їхнього населення, якого вони нараховують шiсть мiльйонiв, а щоб те заниження було ефективнiшим, великiй частинi нав'язується назва "русини".
Нарiкають на вiдсутнiсть українського унiвер­ситету у Львовi, бо українцям вiдводять лиш малий вiдсоток мiсць у польських унiверситетах, а пiсля навчання вони не зна­ходять собi роботи крiм бiзнесу та дрiбної торгiвлi.
Нарiкають, що число шкiл, в яких українська мова вивчається нарiвнi з польською, поступово зменшується. Нарiкають, що маєтки на українськiй територiї перерозподiлюються й роздаються поля­кам, а не українцям, тобто що поляки систематично коло­нiзують Захiдну Україну.
Нарiкають, що їхня преса пiдлягає суворiй цензурi i що орга­нiзацiї, зайнятi лише розвитком спорту, нерiдко закривають. Нарiкають на сваволю мiсцевих урядовцiв i на вiдсутнiсть спра­ведливостi щодо українцiв - все це добре вiдоме польському населенню й посилює його зневагу до українцiв.
Нарiкають, що тисячi українцiв перебувають у в'язницях i таборах, i що арештованих довго тримають по тюрмах без звинувачення, а тим часом полiцiя вишукує докази їхньої провини. Нарiкають, що провини, за якi тяжко карають українцiв, полякам обхо­дяться легко.
Не треба думати, що українцi тiльки й знають, що бунтува­тись. Вони намагаються будувати своє власне життя i створю­ють органiзацiї з гарним управлiнням для пiдтримки самоосвi­ти, сiльського господарства та кооперативних пiдприємств.
Так, певна кiлькiсть українцiв застосовує терор. З iншого боку, ме­тоди урядового переслiдування й так званого "втихомирення" теж носять терористичний характер.
Істина полягає в тому, що зiткнулися двi гордi i впертi волi, i тепер мiж ними виникло таке напруження, що неможливо досягти згоди нi в чому.
Українцi сповненi рiшучостi здобути волю. Поляки не квап­ляться дати її їм. Вони переконанi, що повиннi володiти Гали­чиною, Волинню й Полiссям, якi складають одну третину їхньої територiї, щоб захистити себе вiд Радянської Росiї. Вони не можуть уявити собi, що найкращою формою захисту є вдово­лена Галичина.
Пiд Румунiєю - в Бесарабiї, яка перед тим була росiйською провiнцiєю, i на Буковинi, яка ранiше належала Австрiї, - живе близько одного мiльйона українцiв. Тут також союзники, поставленi перед доконаними фактами, прийняли їх.
В Румунiї з українцями поводяться так само погано, як i скрiзь, а пiд деяким оглядом то й гiрше, бо їх навiть не вважають вартими серйозної уваги. У правах, наданих iншим нацiональним меншинам, їм вiдмовлено.
Наскiльки недолугий режим, якому вони пiдлягають, можна судити з того, що їхня преса не просто пiддана суворiй цензурi, а ще й змушена друкувати матерiали, що їх постачає уряд для власного звеличення.
Нарештi ми приходимо до четвертої, найменшої частини українських земель, яка пiсля вiйни перейшла вiд Угорщини до Чехословаччини.
Захованим у схилах Карпат, вiддаленим вiд битих шляхiв Европи, лежить цей невеликий район, якихось 12 тис. кв. км. площею, заселений переважно українцями, або русинами, як їх тут називають. Вiками вiн належав угорцям. Люди - по бiльшостi селяни, злиденно бiднi.
Нiхто нiколи як слiд не знав про них, занедбаних i непомiтних. Мабуть нiхто й не пiдозрював, що у них теж є нацiональнi прагнення. Але серед них з'явилася деяка кiлькiсть iнтелектуалiв, i в кiнцi вiйни, хоч мiж ними було немало непорозумiнь, з'ясувалося, що вони хочуть автономiї або злуки з Українською республiкою пiд проводом Петлюри.
Чехи вмiло використали ситуацiю на свою користь i окупували територiю, посилаючись на договiр, укладений Масариком у Фiладельфiї 1918 року з групою емiгрантiв iз Карпатської України, якi погодилися на включення її до Чехословацької держави на умовах повної автономiї.
Мирна Конференцiя прийняла й це як доконаний факт, але з тим застереженням, що територiя має бути автоном­ною одиницею з наданням їй найповнiшого самоврядування, сумiсного з цiлiснiстю Чехословацької держави.
Чехи не виконали того зобов'язання. Вони забезпечили цей регiон переважно своїми урядовцями, завели свою мову як офiцiйну i вiдвели українцям значно менше шкiл, нiж своєму народовi.
Чехи заохочували бiлих росiян, тобто росiян старого режиму, поширювати тут свою лiтературу й мову i робити все можливе, щоб переконати українцiв, що вони - росiяни або належать до особливої карпато-русинської нацiональностi.
Та все ж 1919 року Чехословацька Академiя наук проголосила, що край цей - український i що його мова повинна бути i фактично є україн­ська. Врештi-решт, як ми знаємо, Чехословаччина пiдписала пакт iз Радянським Союзом.
Свою вiдмову надати самоврядування українцям Чехосло­ваччина пояснила тим, що це, мовляв, вiдсталий народ; але треба зазначити, що вона не виявила аж нiякої зацiкавленостi в тому, щоб допомогти його поступовi.
В 1934 роцi д-р Бенеш сказав про Карпатську Україну: „Ця частина Чехословацької республiки належить i завжди буде належати нам".
Подiлена помiж чотирма державами Україна цiкавить дуже багатьох; українська проблема велика i складна, але в плетивi перехресних тенденцiй можна розпiзнати її справжню природу.
Українцi - сiльський народ. Саме з цiєї причини їх завжди при­нижували. Цiлi столiття вони були пiд владою росiян, полякiв i євреїв. Їхнi мiста й промисловiсть майже повнiстю належали цим народам. В якiй шанi серед сусiдiв були самi українцi та їхня праця, свiдчить той факт, що єврейськi батьки радили своїм синам нiколи не ставати трудiвниками на рiллi.
На жаль, Україна не була єдиною країною, де на землеробiв дивилися зверхньо. Але я сподiваюся, що ця погорда мiста до сiльської культури минається.
Сьогоднi селяни всiх країн дома­гаються поцiнування й поваги до себе. Тому цiлком природно, що в наш час українське питання повинне вийти наперед i що цей селянський народ має виховати поколiння енергiйних мо­лодих провiдникiв.
Коли ранiше я зупинявся на вiйськових якостях їхнiх предкiв, то робив це для того, щоб показати, що українцi мають великi бойовi традицiї. І я хотiв би додати, що хоч цi люди не позбавленi багатьох вад, та є у них i всi добрi властивостi селянського народу, i немало великих талантiв, включно з науковими, мистецькими, музичними - та насправ­дi всiма корисними здiбностями.
Ви сподiваєтесь почути вiд мене дещо про ставлення iнших народiв до України.
Україна має всi тi сировиннi ресурси, яких потребує Нiмеччина. Безперечно, майбутнє Нiмеччини буде тiсно пов'язане з пiвденно-схiдною Європою. В минулому Нi­меччина i Австрiя мали сильнi економiчнi й культурнi зв'язки з тим регiоном. Нiмцi навiть твердять, що домiнували там.
А коли нiмцi говорять про пiвденно-схiдну Європу, то мають на думцi Україну. Але поки що iншi держави не мають доступу до цiєї територiї нi економiчно, анi культурно. Ось чому Нiмеч­чина так глибоко зацiкавлена українським нацiональним рухом.
Важко уявити, як Україна могла б визволитися з-пiд радян­ського панування без допомоги ззовнi. Хоч я й певний того, що велика бiльшiсть населення вiтала б таку допомогу, при­наймнi тимчасово, та я так само певний, що їхнi провiдники не бажають замiни одного завойовника iншим - вони хочуть незалежної України.
Звичайно, вони не вiдкинуть з легкої руки допомогу, хоч би звiдки вона прийшла. Питання в тому, на яких умовах така допомога була б реальною.
Вiдколи Гiтлер при владi, вiн не сказав нiчого важливого про Україну, а що сказав перед тим, те було не зовсiм ясним, бо хоча в „Майн Кампф" вiн i кинув зауваження (без сумсовєтнiву, маючи на увазi Росiю) „Ми спрямовуємо очi нашого народу в бiк схiдних земель", але трохи далi вiн повчає той самий нiмець­кий народ: „Вбачати своє майбутнє не в п'янких походах i за­воюваннях на кшталт Олександрових, а в солiднiй працi нiмець­кого плуга".
Нiмеччина не могла забути свого не дуже-то приємного до­свiду в Українi 1918 року. Якщо б тепер економiчна перспек­тива мала бути цiною допомоги, то, можливо, Україна й погоди­лась би її заплатити.
На сьогоднi Нiмеччина - єдина потужна держава, яка цiкавиться тим районом. Демократичнi держави перебирають i дуже обережно вибирають тих, кого надiляють своєю симпатiєю, i не завжди вона дiстається тим, хто її найбiль­ше потребує.
Польща також хотiла б бачити Україну вiддiленою вiд Ра­дянського Союзу, але не нiмецькими зусиллями.
Україна - її прикордонний сусiд, i тому вона вважає, що географiчно, iсторично й економiчно їй однiй належить право цiкавитися майбутнiм України. Вона також бачить, що нiмецька iнтервенцiя в тому районi загрожувала б i її, Польщi, iснуванню та призвела б до втрати Галичини, Волинi й Полiсся.
Хоч як би там було, вирiшальну роль у проблемi грає реаль­на нiмецька сила, наполегливiсть нiмецьких iнтересiв i вiра нiмцiв у те, що тiльки вони можуть подати ту зовнiшню допо­могу, яка уможливила б українцям визволення з-пiд Радянсь­кого Союзу.
З цих мiркувань вiдразу постає питання: якою має бути позицiя Великої Британiї?
А наша позицiя, я вважаю, має бути та сама, що й українцiв. Ми повиннi стояти по боцi України i на боцi кожної держави, яка готова допомогти їй на прийнятних для неї умовах. Іншими словами, ми повиннi прагнути того самого рiшення, якого бажає сама Україна. І я переконаний, що це так само в наших iнтересах, як i в її.
Наближаються великi перемiни у Схiднiй Європi, i iншi проблеми, подiбнi до українських, виникнуть не тiльки там.
Якщо цi проблеми розв'язувати в новому дусi й новими спосо­бами, то необхiдно знайти такi засоби, реалiзацiя яких дозво­лить малим i молодим нацiям жити незалежно поруч iз старими й сильними.
Переклад Василя Триліса
Передмова до виступу Ланселота Лоутона 1935 року є конспектом вступного слова автора-упорядника книги "Українське питання" (2006) Сергія Кота - кандидата історичних наук, старшого наукового співробітника Інституту історії України НАНУ 
Повністю книгу "Українське питання" можна прочитати в бібліотеці газети "День"

Немає коментарів:

Дописати коментар