Присвячую стійкості
Мирослава Симчича.
Листопад 1988 року. Тихоокеанський флот СРСР вирував мітингами та духом Перебудови, але в 55-й дивізії морської піхоти у Владивостоці статути залишалися залізобетонними. Роман, двадцятирічний морпіх із Дніпропетровщини, сидів у каптерці, стискаючи в руках пом'ятий лист від матері. Рядки пекли очі: «Ромцю, архіви відкрили… Твого діда Олексу, якого в 30-х розкуркулили й вивезли «на зелений клин», не розстріляли. Він вижив. Його нащадки, твої троюрідні, живуть там само, під Уссурійськом. Зовсім поруч із твоєю частиною…»
Роман підвів очі на карту. Від його закинутої в тайзі точки до селища, де жили рідні, було всього кілька сопок. Кілометрів двадцять дикого, непролазного лісу. Офіційно у звільнення ніхто б не відпустив — часи були тривожні. Хлопець ухвалив божевільне рішення: піти в "самохід" на дві доби. Провідати своїх, торкнутися коріння, через яке його рід вирвали з України, і повернутися назад у стрій.
Проте Уссурійська тайга — це не придніпровські переліски. Роман чудово знав: вийти туди без нічого — це підписати собі вирок. Сліди амурських тигрів бачили прямо за парканом частини, а голодний ведмідь-шатун чи розлючена рись не зважали на радянські статути.
У ніч перед виходом Роман зайшов на пост. Клацання затвора — і в його наплічнику опинився штатний АКС-74 та чотири магазини з набоями. Зброя потрібна була суто як аргумент проти хижаків. Хлопець свято вірив: він просто пройде сопки, обійме рідних і тихо повернеться в казарму. Час обмежений, щоб не потрапити до дезбату, максимум три доби.
Але армійська машина не знала сентиментів. За дві години в частині ревіла сирена. Морпіх, СЗЧ, бойова зброя — для командування це прозвучало як оголошення війни. На перехоплення підняли еліту внутрішніх військ — взвод спецназу в крапових беретах, який якраз проходив вишкіл у регіоні. Для «краповиків» це був живий тренажер: озброєний дезертир, якого треба ліквідувати або взяти за будь-яку ціну.
Роман почув гавкіт службових собак, коли вже подолав другу сопку. Тайга, що мала стати його ворогом, раптом увімкнула генетичну пам'ять. У жилах хлопця текла кров пластунів — козацьких розвідників. Він злився із сопками, заплутував сліди в заростях лимонника, переходив замерзаючі струмки.
Коли спецназ притиснув його в глибокому яру, компромісів уже не було. «Краповики» йшли на штурм за тактикою міських зачисток, парами, тримаючи один одного за плече, але в дикій тайзі сонце грало за правилами морпіха. Роман зайняв панівну висоту на скелі, сонце позаду. Кожен його постріл був попереджувальним, але коли спецназ пішов напролом — заговорив загартований характер «чорного берета». Вміло використовуючи рельєф, маскуючись у хвої та міняючи вогневі позиції швидше, ніж противник встигав підняти голови, один український хлопець за годину бою знерухомив і поклав на землю половину штурмового взводу. Вони стріляли по тінях, а Роман бив точно, відсікаючи ініціативу.
Він не став убивати. Скориставшись панікою серед поранених «краповиків», Роман розчинився в тумані тайги.
Він таки дійшов до того селища. Заплакана жінка, що була як дві краплі води схожа на його матір, сховала його в підвалі, а через тиждень таємними дорогами, за допомогою місцевих українців-переселенців, Романа вивезли в товарному вагоні далеко за межі Примор'я.
Цю історію потім роками пошепки переказували дембелі в потягах, що йшли з Далекого Сходу. Історію про те, як козацький гонор і потреба знайти свій рід виявилися сильнішими за спецназ цілої імперії, що вже тріщала по швах. А «крапові берети» з того часу на ТОФі намагалися зайвий раз не згадувати, чиї берети насправді крутіші.
P.S.Справжній боєць (прототип) відстрілювався до останнього набою так само винищив половину "крапових" і загинув.

Немає коментарів:
Дописати коментар