Сторінки

вівторок, 17 квітня 2012 р.

Яничари як їх робили раніше і як будуть робити зараз(ювенальна юстиція)


Мене, свого часу,  дуже вразила стаття Александри Кужель,
Це напряму навернуло на думку про загони яничар

Для початку треба розібратись в історичних витоках такого явища.

Яничари

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Janicaru.jpg

Яничáри (тур. yeniçeri — дослівно нове військо) — регулярна піхота в Османській імперії, що діяла у14 — 19 століттях, створена
 султаном Мурадом І.
Яничари спершу набиралися з полонених, потім поповнювалася примусовим набором дітей християнпідданих (сербівболгар та 
інших). Після переходу на іслам яничари виховувалися в дусі релігійногофанатизму й сліпого послуху; творили дисциплінований
 корпус, іноді численністю до 40 тисяч, з агоюна чолі;
Яничарам було заборонено одружуватися (до 1566 року) та займатися господарством, вони стали підпорою влади турецьких 
султанів, знаряддям турецького абсолютизму. З 17 століття почався розклад яничар, вони втручалися в державні справи, робили 
державні перевороти. Військо яничар було ліквідоване 1826 року наказом султана Махмуда II.

В українській мові назва яничари вживалася переносно на означення ренегатів, що вірно і завзято служили чужій владі, лютих 
карателів, катів, поневолювачів.
Яничарський корпус в османському війську існував на постійній основі починаючи десь з 1362 р. й закінчуючи 1826 р. Яничари 
стали своєрідним прикладом для заснування регулярних армій Європи у Ранньомодерну добу світової історії. Вони мали свою
 ідеологію, пов'язану з релігійним вченням. Вона була заснована на проповідях мусульманського проповідника Хаджи Бекташа
 (1208 — 1270 рр.). Постулати Бекташа були засвоєні швидко «воїнами султана» насамперед через те, що дозволяли сприймати
 ісламську релігію у більш простій формі, адже це вчення звільняло від втомливих п'ятиразових щоденних молитов, від поста у
 місяць Рамазан, паломництва до Мекки тощо. Навіть в османських хроніках яничари означувалися саме як «товариство 
Бекташи», а яничарських командирів називали «ага бекташи». Яничари були лише окремим піхотним військовим формуванням у
 структурі регулярної армії Османської імперії. Воїни, які служили на постійній основі султанові й отримували за це відповідну 
плату мали загальну назву «капикулу» й поділялися на шість підрозділів — «аджемі», «яничари», «джебеджі», «топчу», «топ 
арабаджі» і «капикулу сюварі». Основу регулярного війська Високої Порти складали полонені, а потім набрані за спеціальним
 законом «девширме» хлопчики, підлітки та юнаки віком від 8 до 20 років із завойованих турками територій християнських країн. 
Спочатку протягом 7-8 років полонені християни проживали у селянських сім'ях Анатолії, де знайомилися з тюркськими та 
мусульманськими традиціями, після чого їх зараховували до корпусу «аджемі» й називали «аджемі огланами» (тобто, новачками).
 Тут вони впродовж 8 років вчилися військової справи, а також використовувалися під час різноманітних, головним чином 
будівельних, робіт. Лише після такого довголітнього вишколу хлопець чи юнак з України, або ж Сербії, Болгарії чи Боснії, 
потрапляв до найбільш елітного корпусу яничар. Набраних у християнській частині Європі огланів відправляли служити головним
 чином в азіатську частину Османської імперії — до Анатолії, а ті, що походили з Азії направляли служити до Європи. Султан Мурад 
І Гази (1359 — 1389 рр.) віддав наказ заснувати підрозділи постійного війська відразу ж після завоювання Адріанополя. При цьому
 він вторував на існування подібних інститутів у попередніх тюрксько-ісламських державах — сельджуків і мамлюків. Спочатку був
 започаткований військовий підрозділ під назвою аджемі. Саме до нього направляли полонених, які після відповідного виховання
 у турецьких родинах та військового навчання ставали яничарами. Підрозділи аджемі існували в Стамбулі та в Галіполі, а перші 
казарми безпосередньо для яничар були збудовані в Едірне (Адріанополі). Османські урядовці складали спеціальні реєстри, 
куди вписувалися імена яничар. Відомо, що ці османські воїни спочатку були неодруженими та постійно проживали у спеціальних
 казармах. Хоча вже за правління Мурада ІІІ (1574 — 1595 рр.) яничарам вже дозволено було одружуватися, а їхніх дітей (т. зв. 
кулагланів) зараховували до підрозділу аджемі. Яничарський корпус складався з 3 підрозділів, які називалися «джемаат» («орта 
яябаши»), «бьолюк секбанів» та «ага». У свою чергу вони поділялися на 196 загонів-„орт“, які окремі дослідники порівнюють з
 європейськими ротами. До яничарського «джемаату» (зборів) входило 101 піхотинських рот, які називалися «орта». Очолював 
орту турецький офіцер «чорбаджи». Його замісниками були «векільхардж» (відповідав за господарську частину, скарбник),
 «байракдар» (хорунжий, прапороносець), «баш-аскер» (підхорунжий) та «ашчи» (повар, здобувач провіанту). Рядового яничара 
називали «йолдашем», при цьому рядовий склад Яничарського корпусу поділявся на три категорії — «молодих», «середніх» та 
«старих», які в свою чергу також ділилися на різні категорії. Наприклад, старші яничари, яких звали «іхтіярами», мали поділ на 
«коруджи», «оту раків» та «мютеффериків». Згідно з функціональними обов'язками ці роти мали різні спеціальні назви. Зокрема, 
92 рота турецьких мушкетерів називалася «тюфекчи», 82 «орта» арбалетників — «земберекчи», а 60, 61, 62 та 63 роти «джемаату»
 були вишколеною султанською охороною — «солаками». Офіцерська ієрархія від нижчого до вищого у цій піхотній яничарській 
частині була такою: «яябаши», «деведжи», «башдеведжи», «хасекі», «башхасекі», «турнаджибаши», «саксонджубаши», 
«загарджибаши», «секбанбаши» та «ага». З 1451 року до Яничарського корпусу було включено близько 6 000 воїнів-„секбанів“,
 які на початковому етапі свого існування обслуговували мисливські лови султанів Османської імперії. Найбільш привілейованою
 частиною «бьолюка» (підрозділу) секбанів були кіннотники. У тому ж році султан Мегмед Фатіх заснував ще одну нову яничарську
 частину — «бьолюк аги». Він складався з 61 «орти» на чолі з «міралем агою». 

Платню яничарам роздавалося  4 рази на рік у жовтих шкіряних мішечках. При цьому частину плати завжди видавали новими 
монетами, щойно викарбуваними на монетному дворі. 
За військові та інші заслуги представники яничарського підрозділу отримували надбавку до основної плати
 (т. зв. мукаррер), а під час військових кампаній та сходження на престол нового султана ще й нагородні — «бакшиш». Одночасно
 з останньою річною платою яничар отримував гроші на купівлю зброї. Також йому видавалася певна сума на закупівлю одягу та їжі.
 При вступі до яничарського підрозділу видавалося 1 000 акче. Новачку платили 2 акче, а рядовому яничару видавали 5 акче на 
день. Для порівняння, яничарський ага отримував 450 — 500 акче в день. Окрім цього він отримував великий річний прибуток від 
закупівлі овець для потреб Стамбулу, а також мав у долині річки Дунаю велику земельну ділянку з прибутком 50 000 акче в рік — 
«зіамет». Зазвичай командири рот («орта») отримували 24 акче на день. Командири «бьолюків секбанів» окрім поденної плати 
отримували земельні ділянки («тіамари») з прибутком 15 000 акче в рік. Рядові яничарські «секбани» додатково мали «тіамари» з
 яких збиралося 10 000 акче. На початковому етапі свого розвитку яничари користувалися луками, а через деякий час озброїлися 
аркебузами, які перейняли у балканських народів.


УКРАЇНСЬКІ ЯНИЧАРИ: ХТО ВОНИ?

„Яничарство – це свідомий перехід на бік противника, але з підсвідомим багажем первинної (рідної, природної) культури й 
відповідним комплексом вини перед нею”. З таким визначенням можна погодитися, але простіше сказати: „Яничар – це 
зрадник (вільний чи невільний), якого інколи мучить совість у більшій чи меншій мірі”.

Яничарство в Україні має досить давні корені:

- це яничари-потурнаки (виховані з хлопчиків, узятих в ясир і потурчених у неволі);

- це яничари-„Варшавське сміття” чи „грязь Москви”;

- це яничари – колишні і теперішні більшовики і комуністи; це сучасні яничари – шкурники та „безбатченки”.

Тобто гама їх різноманітна. Але всі яничари всіма видами стараються виправдовувати свої вчинки як словами, так і 

поведінкою, яка дуже часто межує з нахабством і лицемірством. З психічної сторони це –

1) породжує жорстокість, брехливість, заздрість, злодійкуватість, постійний страх про особисту відповідальність як перед 

рідним народом, так і перед тими, кому він, яничар, служить;

2) натягання на себе машкари, шляхом улесливості, показового патріотизму, служіння „і нашим, і вашим”;

3) постійна готовність зраджувати і одних, і других, і третіх, залежно від обставин. Европейців яничари шокують і відштовхують, 

а українці до яничарства звикли, бо бачили його колись, бачать і тепер. Ми думаємо, що такий яничар не завдасть нам
великої шкоди, що цю шкоду „млин перемеле”, „перетреться-перемелеться” і самозаспокоємось.

Різновиди яничарства – це яничарство національне – перехід до чужого народу, це яничарство мовне – відмова від рідної мови;

 це яничарство духовне – зрада прабатьківської релігії, сектантство; це яничарство психологічне – зверхегоїзм, 
перебільшена амбітність, надмірні славо- і грошолюбство.

У всіх випадках – це асиміляція українців (національна, мовна, культурна чи інша), це коли „ум заходить за розум”, як кажуть у 

народі; в декого це зверхність, коли „сам себе перехитрив”, або пряме божевілля, і суспільство таких ізолює: інші зрідка 
потрапляють у в’язницю, але основна маса яничар живе серед нас і постійно шкодить, точить, як шашіль дерево, як рак через 
метастази, як крапля води точить камінь.

Яничар у своїх бідах і вчинках завжди звинувачує інших, найчастіше свій народ. Він каже: „Що мені ця Україна дала?”, але не

говорить, „Що я дав Україні?”, не каже: „Україна не винна, винен я”.

Яничари створюють довкруги себе негативну ауру: не хочуть вчитись, не хочуть мати стійкі знання, не хочуть як слід 

працювати, поширюють алкоголізм, наркоманію, злослів’я, байдужість і т.д., що небезпечно для молоді і дітей.

Шляхи поборювання яничарства:

1) боротьба постійна і повсюдна під гаслом „Геть яничарів!”, „Ганьба і сором яничарству!”

2) яничари, які не хочуть виправитись засобами освіти, школи, науки і праці, мають мати громадський осуд і бойкот, зневагу,

 сатиру і сміх, як це було в Галичині перед першою світовою війною, коли українців, які були прислужниками поляків, 
називали „хрунями”: вони постійно за собою чули „хру”, „хру”, „хру”, коли проходили вулицями;

3) злісні яничари-„рецидивісти” повинні бути усунені з владних структур, усюди в них під ногами повинна горіти земля.

Засторога: не перетворюймо яничарів на „яничариків” чи „яничареньків”, як перетворили ворогів на „воріженьків”, 

бо якщо воріженьки й згинуть, то вороги залишаться.


Але цього виявляється замало для нинішніх правителів, що контролюють все і 
вся. Для більшого контролю і побудови нового війська потрібні виховані відпо-
відним чином люди, як робилось за часів Османської імперії. Саме для цього і 
втілюється у життя так звана ювенальна юстиція в Україні. Нема нічого поганого, 
якщо дітей з української родини, що не правильно виховують , або не приділяють 
дітям уваги, особливо, коли знущаються з дітей, віддавати у інші українські 
родини. Але ж буде робитись просто відбір і запроторення дітей до дитячих 
концтаборів, інакше не назвеш залишену радянщиною систему виховання у 
дитячих притулках...

Ювенальна юстиція: кому потрібен тотальний контроль над українськими родинами

Якщо узагальнити, то в будь-який момент чиновник з попечителів може зайти до 
вас у хату, забрати ваших дітей (знайшовши мільйон підстав), і передати їх кращим, 
багатшим батькам, на всиновлення…
Пригадуєте рабовласництво чи кріпосне право, коли сім’ї за бажанням пана 

розривались, розпродавались, і нікого нічого не хвилювало, крім самих батьків. 
І ніяка сила в світі не зупинить такі жорна, бо в усіх країнах, де ювенальна 
юстиція в дії, ця система не підзвітна навіть найвищому керівництву країни.
Давайте по порядку. З юридичної точки зору, ювенальна юстиція – це сукупність
 правових механізмів (медико-соціальних, психолого-педагогічних, реабілітаційних
 і т.д.), спрямованих на забезпечення прав, свобод і законних інтересів неповнолітніх, що реалізується системою
 державних і недержавних органів, установ і організацій. По суті, в історичному сенсі, ювенальна юстиція була
 введена для того, щоб захистити неповнолітніх правопорушників від суворості дорослих судів. Тобто, вважалось,
 що кожна дитина, теоретично, може бути виправленою, стати повноцінним громадянином за умови відповідних
 рішень судів та ставлення громадськості. Так, перші ювенальні суди (читай: суди для неповнолітніх), були
 запроваджені за сприяння американських суфражисток на межі дев’ятнадцятого та двадцятого століття.
Де юре, ювенальна юстиція покликана не лише чинити правосуддя над неповнолітніми правопорушниками, а
 й здійснювати профілактику підліткової злочинності, злочинів проти дітей, соціально-психологічну реабілітацію
 неповнолітніх як злочинців, так і жертв злочинів. Гарно, еге ж?
Загалом, історія ЮЮ – це вже більше ста років «ефективної» роботи. Причому, гайки усе підкручуються і 
підкручуються. Так, у цивілізованій Франції на сьогодні понад два мільйони сімей позбавлені батьківських прав 
– плач, не плач, а закон не на твоєму боці. І органи опіки ігнорують сам факт необхідності перебування дитини
 біля рідних батьків (а в ЮЮ є спеціальний, нівелЮЮчий термін «біологічних»).
І справа не в реальній неблагополучності цих сімей, а в тому, що система, яка була спрямована на захист 
неповнолітніх девіантів (неблагополучних дітей та підлітків), стала каральною системою. Коротко зміст її роботи
 можна описати так: всі діти – потенційні злочинці, а, значить, всі батьки – потенційні вихователі злочинців 
(більше того, всі батьки – потенційні злочинці стосовно рідних дітей).
Висновок який? Правильно. Висновок такий: озираючись на дану тезу, краще, коли вихованням дітей 
займатимуться спеціальні органи, де бездушні і безстатеві тьоті з дядями вбиватимуть в голови дітей ідеали 
свободи (право на анонімні аборти дівчаток 14-15 років), природної сексуальності і т.д. і т.п. Припускаю, що 
я дещо гіперболізувала цю тезу, але, направду, хто знайомився хоча б з проектами ювенального 
законодавства, заробив, певно, не одну сиву волосину в голову.
Органам опіки не обов’язково повідомляти вас про час вилучення дітей. Вони в будь-який момент можуть зайти
 до вас в дім з міліцією і примусово забрати дитину до притулку (будьте готові, що вас не повідомлять навіть,
 до якого). Без жодного повідомлення дітей можуть забрати прямо зі школи чи садочка (щоправда, старші діти
 чомусь попечителів менше цікавлять). Якщо ви думаєте, що для вилучення необхідна якась причина, то 
причину знайти легко: жорстоке поводження (ні-ні, тут не треба бити дитину, досить буде заборонити їй гратись
 за комп’ютером), експлуатація (вистачить використання дитячої праці для миття посуду), надмірна любов 
(як, ви цілуєте дитину? Заберемо!). А відібрати назад свою кровинку буде ой, як не просто.
Слід ще зауважити, що кримінальний кодекс України передбачає досить нескладну процедуру вилучення 
дітей з неблагополучних сімей. Тільки ж кому потрібні діти алкоголіків та наркоманів? Кому заважають ці
 наркомани з алкоголіками?
Ювенальна ж юстиція – дамоклів меч, який зависне над головами громадських діячів, з чимось незгодних
 батьків, тих, хто намагатиметься підняти голову. Зрозуміло, що Україна – не Франція, не вистачить у нас 
товщини нальоту цивілізації мовчки ковтати гіркі пігулки ЮЮ, хтось може й поплатитись, але досі незрозуміло: 
про що думають люди, які лобіЮЮть ці питання? Про мільйонні відкати за усиновлення благополучних дітей?
 Мимоволі в голові постає досить дурна ідея про «золотий мільйон». Але ж розумні люди в таких умовах зовсім 
перестануть розмножуватись… Неясно, загалом.
Хто би раптом захотів заперечити, мовляв, ювенальна юстиція передбачається Конвенцією про права дитини
 (1989), яку Україна ратифікувала в перший же рік свого незалежного статусу, то маю аргумент проти. Саме 
ювенальна юстиція не є вимогою, а лише рекомендацією. То ж фанатичного прагнення деяких чиновників 
отримати владу над кожною українською сім’єю нічим не можна виправдати, але зрозуміти можна, так.
Залишається підсумувати. Цивілізований світ, країна за країною, визнає зараз провал ліберальної етнічної політики. 
Хочеться вірити, що й ювенальна юстиція в тому вигляді, в якому існує сьогодні, стане історією. Інакше – біда.






То що ж таки врятує дитину від таких батьків, що знущаються, або пиячать , пустивши дітей на 
призволяще?
Може бути така форма цього усього дійства, коли кожна українська родина такого типу буде 
контролюватись належним чином?
Може бути так, що діти не були просто відібрані від родини і розлучені між собою назавжди, що
зазвичай робилось?
Може бути так, що діти з тої родини, з того етносу не віддавались іншому етносу на виховання?
Чи зможуть коли небуть наші сучасні суди перебороти свою жагу до грошей і судити на користь 
дитини?
Таких запитань і подібних їм можна задати сотні і тисячі і на все отримувати негативні відповіді...
Сучасна система, що дісталась у спадок СРСР не зможе зжитись з тим, що пропонує Захід. 
Не зможе ужитись людський підхід до проблеми з чиновницьким. Те що пропонує ювенальна
 юстиция. саме чиновницький підхід і є.. 
Вирішуватись все має по людські.
Діти ні дня не мають перебувати без нагляду нових спеціалістів. в першу чергу психологів, що
 спеціалізуються саме на цій проблемі, а чи є такі у нас? 
Лише психолог має давати компетентну оцінку стану дитини, чи готова вона до розлучення з 
батьками.
Лише спеціалісти можуть розробити концепцію захисту дитини і належного  виховання в родині і 
викладати це для майбутніх батьків....
Тобто як і в інших справах , треба боротись не з наслідками, що пропонує ювенальна юстиція, а 
 з усією системою виховання. щось робити...
Має бути комплексний підхід, а не лише юридичний...
Гадаю , що борці за права дітей усвідомлять, це і зможуть запустити машину перебудови всієї
 системи на користь дітей...

До теми

Як виховати україномовну дитину в російськомовному або зміша-

ному середовищі?




Немає коментарів:

Дописати коментар