Сторінки

вівторок, 24 квітня 2012 р.

Громадянин східної та південної України, чий патріот?

Арсен ПАЛАМАР
ДЕГРАДАЦІЯ
Роздуми над недолею

МЕТИСИ — НЕ ПАТРІОТИ
Популярний тележурналіст Микола Вересень у своїй програмі «Табу» якось порушив болючу для нас тему змішаних шлюбів між представниками різних національностей. Передача така собі, бо задипломований і захвалений Вересень, на відміну від російського тележурналіста Познера, не вміє виводити з теми розумне резюме, зробити глибокі узагальнення. Тому й цього разу тема ніби повисла в повітрі. Одні її учасники, переважно чоловіки, висловлювалися проти змішаних шлюбів, що підривають генофонд нації, другі, в основному менш політично заангажовані жінки, за такі шлюби, що нібито оздоровляють потомство.
Як насправді? Насправді, нинішня національна невизначеність, неусвідомленість гідності європейського народу, соціальна апатія, гризня та незгідливість на всіх гілках влади, у всіх партіях, засилля ренегатів, перевертнів, запроданців — найперший з наслідків браку «однієї крові» братів—українців. І патріотів у нас обмаль, і здорового покоління не видно...

Гортаю багатотомне видання «Країни і народи». Хоча фактично етнічно чистих націй у природі не існує, офіційно однорідними є німці, португальці, японці, корейці та інші. Навіть у Польщі 98 відсотків — поляки, в Угорщині 97 відсотків — угорці. В Україні за статистикою українців трохи більше 77 відсотків. Це на папері. В дійсності їх менше половини. І кожен знає чому.
Століттями шастали по нашій бездержавній землі всілякі зайди, що поводились до примітивізму однаково (точнісінько за теорією Фрейда): поголів'я мужчин вигноблювали, майно грабували, а молоде жіноцтво ґвалтували. В тисячах і тисячах родин виростали чорняві, кароокі, вилицюваті діти, дуже подібні до татарчат, або русяві, синьоокі, як росіяни. Шевченко в поемі «Катерина» стільки болю свого великого серця присвятив долі нещасної покритки, але ні словом не обмовився, що за «патріот» мав вирости з її байструка.
А дарма. Бо байструк — поганий патріот навіть своєї родини, не кажучи про народ. Хоч і не з власної вини. Та кому від того легше?
Розглянемо ситуацію на конкретному прикладі. Змішаний шлюб (у тих же східноукраїнських регіонах їх більше, ніж треба). Батько українець, мати росіянка. Троє дітей. Ніби все гаразд. Проте в такій родині нема й не може бути повноцінного національного духу (ні українського, ні російського), міцних традицій, згуртованих зусиль батьків у вихованні дітей. Навпаки, часто панує зневага одного з подружжя до мови, національних звичаїв, нетерпимість до конфесії, вірувань другого. Якими в тій каламуті виростуть діти? І ще питання, чи будуть вони фізично здоровими.
Мудрі євреї визначають національність нащадків по матері, бо вона навчає дітей рідної мови, передає їм свої національні риси й особливості. Значить, усі троє з нашого шлюбу — росіяни?
Не поспішаймо з висновками. Нам бракує єврейської принциповості, вірності своїй нації, тому більше уповаємо на стихійну національну самовизначеність дітей. Тобто — якось Бог дасть. Переважно Бог дає так: одна дитина «вдалася» в батька, друга — в матір, третя — ні те, ні се. «Інтерпольовані» діти-метиси, і в тому їх біда, нерідко байдужі до національних, політичних, соціальних ідеалів і батька, і матері. Отже, батько—українець у кращому випадку матиме лише одного нащадка по духу. Двоє інших для нього, як нерідні. Коли ж у шлюбі одна дитина — втрачено майже все. Змішаний шлюб, що би ви мені не говорили, дає неповноцінних громадян, «недороблених» патріотів, що й самі не знають, хто вони. Для багатьох, до речі, це трагедія.
Дехто з «мішаних» батьків може ображатися на мої категоричні узагальнення, називати в противагу окремі позитивні випадки. Що ж, ображатися нічого, ніхто їм не винен, але й накидати здоровим людям своє національне «лопушанство» теж не слід. До того ж, як казав, великий Гегель, окремий випадок — не аргумент.
Життєвий досвід підказує: глибокий слід у житті залишають люди, котрі твердо стоять на національних, політичних, мистецьких, наукових позиціях, душею і тілом сповна віддаються національній ідеї. Саме вони зберігаються в пам'яті народній як великі герої або великі жертви, видатні особи чи просто славні життєлюби, гідні наслідування та вдячної пам'яті нащадків. Ті ж, котрі самі не знають, хто вони, не здатні залишити глибокого сліду в житті, бо вони ніякі, духовно безбарвні. Це наче сироти-безбатченки. Нема батька, щоб навчив любити рідну землю, поміг національно визначитися, подав приклад патріотизму. А матір вони зневажають за те, що позбавила їх такого батька, якого мають нормальні діти. І цю зневагу автоматично переносять на… матір—Україну. У мене враження, ніби сьогодні серед нас їх більшість.
Якщо у східних регіонах засилля змішаних українсько-російських шлюбів, то нічого дивуватися, що там люди з прізвищами Шевченко, Грінченко, Куліш не знають рідної мови, натомість уже в умовах незалежності утверджують «общепонятний», російські звичаї і традиції, любов до компартії, до «праздніка Октября», сіють байдужість до всього українського, бо що візьмеш з «метисів»?, а щирий український патріот чимраз більше в тих же умовах незалежності стає винятком. Це ж бо вони, наші рідненькі метисики одностайно голосують за відновлення Союзу, за московський комунізм та ординський інтернаціоналізм (вони ж бо і є інтернаціоналістами ще в утробі матері). Це з їх глухонімих «синівських» обіймів ледве—ледве вирвалася бідолашна Україна під час президентських виборів 1999—го.
Щоб не бути голослівним, вкажу лише на кінцевий для історії результат змішаних шлюбів. Білорусь. Тенденція до остаточного зникнення «змішаного» народу з лиця землі.
Якщо її не спинити, то через кілька поколінь від білорусів залишиться хіба що формальна назва. Наївні пани-професори б'ють на сполох, що якась там рибка чи пташина пропали, Червону книгу на них завели, а тут цілий народ пропадає...
Ще жахливіша трагедія «змішаності» — Косово. Наївні, вирощені в тепличних умовах західні панки-політики накидали туди бомб, нагнали солдатні і тепер нахваляються, що будуть «вчити місцеве населення жити в мирі і дружбі незалежно від національної та конфесійної приналежності». Якими наївними треба бути, щоб верзти такі дурниці! Сто років мало, аби християни—серби і мусульмани-албанці після того, що сталося, зажили в мирі і дружбі. Сто років мало, щоб албанці, їх діти, та внуки забули сербам смерть і кров своїх рідних і близьких, спалені хати і села, страх і приниження. Сто років мало, щоб серби, їх діти і внуки забули албанцям ті ж самі звірства. Давно не буде на світі Клінтона, Олбрайт, Солани, а ці розчварені «змішані» християни і мусульмани таїтимуть в душах люту ненависть і злобу одні до одних. Мир і дружба між ними точнісінько такі ж можливі, як «братерські узи» між кадебістами і бандерівцями, росіянами і чеченами, індусами і пакистанцями, турками і курдами. Такі люди мають жити окремо! І тільки окремо!
Ми стоїмо трохи краще. Та лиш трохи. Людина, що не знала державності, не вихована батьками в національму дусі, не може, навіть якби хотіла, мислити категоріями спільності. Не може державно діяти, не любить підпорядкованості, дисципліни. Значить, автоматично схильна до індивідуалізму, до відособленості, до небажання визнавати авторитети, дотримувати законів, а відтак до бунтарства та анархізму. Бунтарства в нашій історії було більш ніж досить, на три народи вистачило б, а що з того?
Бунтарство, не підкріплене вмінням мислити державно, дисципліновано підпорядковуватися вимогам будівництва власної держави завжди закінчувалося поразкою. Закінчувалося тим, що ми навчилися лиш добре руйнувати, але не вміємо натомість поставити щось гідне уваги. Так і живемо: не встигли щось заснувати, як невідь звідки з'являються буремні, рвійні сили та манія зруйнувати все дотла. Нелегкі будівничі заходи закінчуються черговим руйнуванням, а руйнуючи діло чи ідею, ми заодно нищимо самих себе, підриваємо власні сили, надії і бажання знову будувати. Вічне хитання між будівництвом і нищенням. Історія ніби зумисне створює умови, аби душа українця могла вибирати між цивілізацією і варварством. А може, історія хоче, щоб ми, перебуваючи в перехідному отрочому віці, набунтувалися, наруйнувалися досхочу, а вже потім, подорослішавши, мудріше провадили своє життя?
Тим часом від постійних невдач закоренилася в нашому менталітеті ще одна нездала риса — злість, дратівливість і взаємна ненависть, неповага до рівних собі, до старших, постійний пошук винних у наших невдачах, на яких можна було б ту злість зігнати. Цю рису нам не сатана підкинув. Вона, якщо хочете, теж є продуктом «змішаної крові» у міжнаціональних шлюбах. Знайома картина: коли із згаданої вище родини брат—українець (по духу) завзято візьметься за конкретні справи відродження та державотворення, то зросійщений брат зухвало все йому зруйнує та запаскудить, а третій брат «ні те, ні се» буде насміюватися з обох. І над братами завирує ненависть більша, ніж між чужаками, а добра справа зачахне.
Просто жах, скільки в наших людях дріб'язкової нетерпимості, ненависті! І де її найбільше, то серед співробітників. Це варто знати кожному : ніде ми не маємо стільки ворогів, як у «рідному» колективі. Просто сичать ненавистю окремі підлеглі за спинами своїх керівників, до рівних за рангом колег. Роками не вітаються між собою вчительки однієї школи і професори одного вузу, артисти театру і журналісти редакції. Виявляється, людина не терпить надмірної, постійної близькості другої людини, тим більше, коли у великому «стаді» та ні фізично не може, ні етично не вміє зберігати терпиму дистанцію. За таких умов найменші прояви неповаги, неуваги, невдало мовлене слово чи жарт, не кажучи вже про прямі образи, з роками нашаровуються в бетонну стіну відчуження, розростаються майже невиліковною злоякісною пухлиною негативних емоцій, позбутися якої без «хірургічного» втручання неможливо.
Не краща ситуація і в скупчених родинах. «Кайдашева сім'я» — не примха класика. Причина чвар у тому, що бідні люди жили «на купі». Якби старі Кайдаші мешкали окремо і їхні одружені сини окремо, це були б золоті люди, ходили б одні до одних у гостину, руки матері-Кайдашисі цілували. А «в купі» — осине гніздо. Кажуть, українці — сварливі люди. Ні, всі люди в аналогічних умовах такі самі. Чому в багатьох країнах спрадавен прийнято відокремлювати дорослих дітей, навіть неодружених, хоча в батьків хороми в два поверхи. Тому, щоб не було синдрому «кайдашизму». А українець сварливий, бо безталанний. У бідній хаті завжди сварка, стверджує народна мудрість.
Одна з причин (на мою думку, можливо, нікому, крім мене, не потрібну) в тому, що в наш час ми майже втратили відчуття гріха, а без такого відчуття моральної людини просто не може бути. Майже ціле двадцяте століття проминуло під знаком того, що не гріх красти, привласнювати чуже майно, «нести» зі спільного поля чи заводу, доносити на сусідів, знайомих і близьких, зраджувати, покидати своїх дітей, робити аборти, обманювати, не дотримувати обіцянки... Чимраз менше людей усвідомлюють, що відчуття гріха потрібне не Богові на небі і не церкві, а передовсім їм самим, що затаєна довготривала злість, ненависть чи образа завдає значно більше шкоди нам, ніж нашим недругам: відбирає радість такого короткого життя, підриває здоров'я, загрожує страшними хворобами і навіть передчасною смертю. Можна лише поспівчувати тим, хто цього не розуміє.
Нині дуже розхитаний, знівельований сором, тоді як навіть у дохристиянських язичників та дикунів печерних він вважався неодмінною засадою людяності. Не соромно п'яному тинятися вулицями, матюкатися при старших, при жінках, відбирати в бідної матері останню копійчину, нагло дивитися у вічі ним же ображеним людям. Далебі, безсоромна "гола баба» настирно пнеться тобі на очі з екрана телевізора, сторінок газет, на вулиці пхає під ніс свої дебелі сідниці. Порнографія стала наче неодмінним атрибутом сервірування святкового стола, у всякому разі багатьом замінює святі ікони. Нещасну жінку зухвало роздягають уже не як людину, а як сексуально звабну річ. І ніхто з них не протестує! Здається, жінки тільки вдають лукаво, що вони сором'язливі, насправді ж, дай їм волю, то вони скоро почнуть публічно змагатися, в кого гола задниця краща...
Не скажу, що мене це дуже непокоїть. Лише нагадую: нема гріха без покарання...

КОЗАЦЬКА МЕНТАЛЬНІСТЬ І ЄВРОПЕЙСЬКА ЦИВІЛІЗОВАНІСТЬ — НЕСУМІСНІ
Останнє слово
Та, на жаль, ця революція – не остання. Україна ще не раз поплачеться над своїм безталанням.
Автор.
Майдан Незалежності.
2006 р.
ПАЛАМАР Арсен Онуфрійович
народився 18 червня 1936 року в місті Копичинцях на Тернопіллі. Закінчив Чернівецький університет. Працював учителем, заступником директора школи, кореспондентом тернопільських обласних газет "Ровесник", "Вільне життя", "Свобода ". Автор перших в Україні книг з етичної тематики — " Етика — молодим" (Київ, 1985), "Мудрость общения" (Москва, 1990). Постійно друкується в обласній і республіканській періодиці. Працює в прес-службі Тернопільської обласної державної адміністрації'. Член Національної спілки письменників України.

Немає коментарів:

Дописати коментар