«Другий Ганнібал руський» »

Увагу дослідників частіше привертала постать Костянтина-молодшого. Сьогодні ж хочемо згадати про його батька Костянтина-старшого. Це донедавна на його ім’я було накладено особливу заборону, тому що ця людина все своє життя дбала про розвиток православної церкви й була одним із головних ворогів Москви. Це багато в чому поєднує князя Острозького саме з гетьманом Мазепою.

Роком народження Костянтина Івановича вважають 1460-й. Сталося це найімовірніше у родовому помісті його батьків — Острозі. Вперше в документах князь згадується, коли йому вже минуло двадцять літ (1486). У той час він служив при дворі Казимира IV. Поява молодого волинського княжича на великокняжому дворі у Вільному започаткувала діяльність майбутнього визначного державного діяча та воєначальника. Протягом 1492—1494 років Острозький проявив себе з найкращого боку в бойових діях у литовсько-московській війні. У 1495 році під час чергового набігу татар на Волинь князь був з тими вельможами, котрі вийшли назустріч ворогові. Проте їхні сили виявилися замалими, й українські можновладці мусили шукати захисту в Рівненському замку. Наступні бої з ордою були більш удалими.

У 1496—1497 роках Острозький, вже як досвідчений воїн, очолював оборону українського прикордоння від татарських нападів. За перемоги князь отримав у своє користування Брацлавське, Вінницьке та Звенигородське староства. У листопаді 1497 року Костянтина Івановича було призначено першим гетьманом Великого князівства Литовського. Нова посада відповідала сучасному посту міністра оборони. Від імені Великого князя він керував усім військом. За час командування литовсько-руськими збройними силами волинський князь здобув перемоги у 30-ти (за даними епітафії — 60-ти) битвах. Будучи гетьманом, Острозький віддав особливо багато сил та вміння змаганню з татарами. Для захисту від орди князь поставив справу оборони у державі як одну з найважливіших.

За роки боротьби виробилася особлива стратегія війни: гетьманські війська нападали на татарські в той час, як ті, обтяжені здобиччю, верталися додому, і завжди вигравали битву. Саме так Острозький 1512 року разом з польським гетьманом Каменецьким зупинив татар під Вишневцем на Волині. У бою загинуло 5 000 татар, було визволено 15 000 бранців і захоплено 10 000 коней. 1518 року, вже на Київщині, гетьман знову розгромив татарське військо. Але наступного року Острозький брав участь у невдалому бою під Сокалем: поляки відкинули його застереження не виходити проти переважаючих сил ворога, бій був розпочатий у незручному місці, й татари здобули перемогу. 1520 року гетьман Острозький організував вдалу оборону від татар між Олеськом та Залізницями. 1524 рік відзначений погонею за ордою, що верталася з Галичини. Ось так майже щороку гетьман йшов супроти татарських військ, керував обороною кордонів. Найбільш вдалий бій з татарами Острозький провів під Ольшаницею на Київщині. У цьому ж 1527 році татари знову спробували напасти на Волинь, але були розбиті. У полон було взято 25 тисяч татарських воїнів. Частину з них Костянтин Іванович поселив в Острозі за межами міста. Це поселення дістало назву Татарського, або Зарванського передмістя (нині вулиця Татарська). Татари працювали на укріпленні міста, займалися ремеслами і торгівлею, несли службу під княжими хоругвами.

Остання велика перемога волинського героя широко відзначалася. Після приїзду гетьмана до Кракова король Зигмунт прийняв його з великими почестями в присутності всього двору. А коли він в’їжджав у замок, перед ним несли військові знаки, завойовані у ворога, й вели полонених татар.

Крім боротьби з татарами, час від часу Острозькому доводилося воювати з Московією. 14 липня 1500 року під час битви біля Дорогобужа на річці Ведрош, що на Смоленщині, восьмитисячний загін бояр Великого князівства Литовського був розгромлений двадцятитисячним московським військом. У цьому бою був поранений і потрапив у полон гетьман Острозький. Він перебував в ув’язненні протягом семи років. Мешкав у Вологді й Москві, де його настійно намовляли прийняти московське підданство. Шість років князь не давав на це згоди. 18 жовтня 1506 року в’язень ніби погодився скласти присягу на вірність Великому князю Московському, здійснивши формальний «заручний запис» про згоду служити Москві. Йому було надано боярський чин і направлено в діючу армію для боротьби з татарами. Пізніше, виїхавши на західний кордон під приводом огляду позицій, Острозький утікає додому. Після повернення князя на батьківщину в Московії його стали називати «врагом Божьим». Через двісті років подібними епітетами нагородять в Москві ще одного гетьмана — Івана Мазепу, котрий також хотів позбутися московської «ласки».

На Волині ж Острозького зустрічали з великою радістю. Йому було повернуто колишні староства, а також даровано староство Луцьке з титулом маршалка Волинської землі, що давало цивільну (старостинську) і військову (маршалківську) владу над усією Волинською землею. 27 листопада І507 року Костянтин Іванович удруге був проголошений гетьманом Великого князівства Литовського. Вже наступного року він здобуває перемогу над московською армією, уклавши 8 жовтня 1508 року вічний мир. Але через чотири роки розпочинається нова війна, московська армія захоплює Смоленськ. Битва, що проходила поблизу білоруського містечка Орша 1514 року, закінчилася перемогою гетьмана Острозького, чиї війська вщент розбили 80-тисячну московську армію. Після цього гетьман обложив Смоленськ, здобути який йому не вдалося. Як писали тогочасні літописці, Острозький «месту и властям Смоленским много лиха вчинивши и опять вернулся до своея земли у Литву».

За перемогу під Оршею князь був тріумфально вшанований на батьківщині. Навіки увічнила військову доблесть гетьмана картина, що була написана після перемоги литовсько-польської армії і називається «Битва під Оршею». Зараз вона зберігається у Вроцлавському музеї (Республіка Польща).

У зв’язку з перемогами над московською армією «Волинський короткий літопис» порівнював гетьмана Острозького з Олександром Македонським, Пором Індійським, біблійним воїтелем Авном, Тіграном Вірменським, вказуючи на те, що князь за свої перемоги достойний «самого божьего града Иерусалима». Київський літописець прохав: «...видатному князю Константину Ивановичу Острожському дай, Боже, здоровье и щастие вперед лепшее, как ныне победил силу великую московскую, абы так побивал сильную рать татарскую, проливаючи кров их бусурменскую».

Гетьмана Острозького шанували його сучасники. Відомий польський історик Мацей Стрийковський називав гетьмана другим Ганнібалом і Сципіоном руським і литовським, «мужем святої пам’яті і надзвичайно прославленої діяльності». Московський князь Андрій Курбський, котрий, втікши з Московії, знайшов притулок на Волині, писав про «...гетьмана храброго и славного Константина в правоверных догмах светлаго и во всяком благочестии сияющего, яко славші и похвальнії в делах ратных явишась, отечество свое обороняюще...». А ось думка людини з західного світу — папського легата Пізоні: «Князь Костянтин може бути названий кращим воєначальником нашого часу, він 33 рази ставав переможцем на полі битви, ...в бою не поступається хоробрістю Ромулу».

В усіх битвах, що проводив гетьман, брали участь і волиняни. Як свідчив показ війська Великого князівства Литовського, влаштований 1529 року, Волинь була на п’ятому місці щодо кількості оборонної сили в державі. Вона слідувала за Віденським, Троцьким, Жмудським та Підляським воєводствами. Більшу частину волинського війська забезпечував сам гетьман. Загалом із 294-х боярських родин Волині давалось 789 коней і 6 112 чоловік служби. Сам Острозький постачав 426 коней і 3 408 осіб служби. У боротьбі з татарами гетьман залучав до свого війська нову силу, що утверджувалась у тодішньому суспільстві, — запорозьке козацтво. Костянтин Іванович вважав козаків хоч і мало озброєними, але у боротьбі з мусульманами більш досвідченими, ніж поляки.

Характеризуючи особливу роль князя Острозького, Пантелеймон Куліш писав: «Національна стійкість його значила багато для нашої Руси, уже захитаної в своїй національності. Він зоставив по собі найкращу пам’ять серед польських і українських лицарів. Був він найхоробрішим поміж своїми співпрацівниками й найсправедливішим у поділі військової здобичі. З полоненими поводився по-християнському. Дозволяв приходити до себе найменшому прохачеві. Нагороджував за заслуги своїх соратників так щедро, як ніхто».

Справді, авторитет князя був величезним. Заслужив він його не тільки перемогами на полі бою, а й своїми справами на благо православного люду. 1500 року Московія, оголошуючи війну Литві, у складі якої були українські та білоруські землі, приводом, що примусив її це зробити, вказала на оборону православних русинів, яких Литва ніби силою змушує приймати католицтво. (Подібно до цього дехто й сьогодні не проти захистити «русскоязычное население в землях, временно отошедших от России»). Не погоджувався з цим найпалкіший прихильник православ’я у Литві — князь Острозький, виступивши проти Москви на захист рідної землі і пізніше відмовившися від московської «допомоги».

За своє життя Костянтин Іванович побудував багато православних храмів у різних куточках держави. Два з них у самій столиці — Вільні. У рідному Острозі заснував Троїцький монастир. Документи зафіксували його значні дарування Воскресенській та Миколаївській церквам у місті Дубно (7 лютого 1492 р.), Микільському монастирю, заснованому на місці перемоги над московським військом (1518), Межигірському монастирю (12 березня 1523 р.), віленському Успенському собору (4 липня 1522 р.). Він дарував церквам предмети культового вжитку (шати, хрести, ризи). Дерманському монастирю було передано книгу повчань патріарха Косгянтинопольського Каліста 1499 року та рукописне Євангеліє 1507 року. Через двісті років вже гетьман Мазепа, подібно до свого попередника, дбатиме про православні святині України.

Як друга особа Литовської держави, Острозький намагався найповніше використовувати можливості допомоги своїм одноплемінникам. Під керівництвом гетьмана був скликаний і проходив православний собор у Вільні, який, зокрема, підтримав боротьбу за відновлення православної єпископської влади у Львові. За його клопотанням на сеймі у Бересті було підтверджено права православної церкви та вказувалося на невтручання світської влади у її справи. Навіть опоненти Острозького дивувалися стійкості його переконань. Згадуваний уже Пізоні писав: «Князь Костянтин Острозький так прихильний до грецької церкви і настільки дотримується її настанов, що й на волосину від них не відступає. Якби вдалося його навернути до лона святої матері-церкви, за ним потяглося б безконечне число люду — настільки великий вплив його на співвітчизників».

Звичайно, як і всяка смертна людина, князь мав певні недоліки, робив помилки, перебував у залежності від обставин та подій, що відбувалися у тогочасному суспільстві. Так, Острозькому робилися закиди у сприянні отримання ієрархічних посад у православній церкві. Втім, що стосується «грецької віри» часів Костянтина Івановича, цей період називали її «золотим віком». Двічі після смерті київських митрополитів до обрання нового митрополита князь затверджувався королем-опікуном Київської митрополії.

Великі заслуги мав Острозький перед Києвом та Києво-Печерською лаврою. Він сприяв їхньому розвитку, дбаючи про відновлення численних київських храмів. Про це свідчать архівні документи. Так, у списках Києво-Печерського монастиря XVIII століття сучасний київський дослідник В. Ульяновський віднайшов сенсаційні відомості про те, що Костянтин Іванович передав Лаврі друкарське обладнання, «подарував... літери й усі знаряддя до друкарської справи належні з Острозької друкарні в літо від Різдва Христового 1531. Друкування книг почалось справжнє 1533 року». На жаль, архів Лаври згорів, і не збереглася дарча грамота XVI століття на друкарню. Проте задовго до опублікування дослідником Ульяновським лаврських документів XVIII століття вчені висловлювали думку про пряму причетність князя Острозького (старшого) до книгодрукування. Пояснювали це перехрещенням життєвих доріг князя та білоруського першодрукаря Франциска Скорини. Більшість дослідників схиляються до того, що саме Острозький сприяв виходу книг Франциска Скорини у Вільні, надаючи матеріальну та фінансову допомогу. Опікування друкарською справою спричинило і появу друкарського устаткування в Острозі, а звідти, як вказують документи, воно було переправлене до Києва. Майбутні пошуки мусять пролити світло на цю маловідому сторінку в біографії К.І. Острозького та книгодрукування в Україні.

Гетьман Острозькій займав ще пост віленського каштеляна та тракійського воєводи. Відповідно до тодішніх суспільних законів, що дискримінували православних, ці посади міг займати лише католик. Тому утвердження на них православного русина свідчило про неабиякий авторитет волинського князя. Також привілеєм від 13 серпня 1522 року Острозький дістав право ставити печатки на документах і листах навіть до короля на червоному воску. Це був один з найбільших привілеїв тодішніх високопоставлених чиновників.

Костянтин Іванович був двічі одружений. Перший раз — на княжні Тетяні Семенівні Гольшанській. Удруге одружився з дочкою князя Семена Слуцького — Олександрою. Обидва шлюби принесли роду Острозьких значні маєтки. Не менш як удвічі примножилося землеволодіння династії і за рахунок пожалувань-вислуг, які отримував гетьман від великого князя Литовського.

Помер князь 11 вересня 1530 року у Вільно, хоча називають нерідко інші дати (1531-й, 1533-й). Тіло його було перевезено до Києва і поховано в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, який був також місцем поховання визначних діячів України, починаючи з княжої доби аж до XVIII століття.

Серед усіх надгробків храму пам’ятник князю К. І.Острозькому виділявся особливо, привертаючи увагу не тільки парафіян, а й цінителів мистецтва, які порівнювали його з кращими творіннями епохи Відродження. Увічнив пам’ять про Костянтина Івановича Острозького в Успенському соборі його молодший син Василь-Костянтин, котрий став гідним продовжувачем справи свого батька. Сьогодні ж ми можемо лише на фотографіях та за допомогою копії, що зберігається у Московському історичному музеї, бачити унікальний пам’ятник українського відродження останньої чверті XVI століття. Сам Успенський собор, надгробки князя Острозького та інших діячів української історії був знищений 3 листопада 1941 року, в день відвідин Лаври президентом Словаччини Тісо.

Різні вороги руйнували нашу землю, її святині, знищували могили українських патріотів, але не вдалося та, зрозуміло, ніколи не вдасться зруйнувати людської пам’яті та любові українського народу до своїх героїв та провідників.

Р.S. Постійна комісія Рівненської обласної ради з питань духовності, культури та соціальної політики на пошанування пам’яті про Костянтина Івановича Острозького ініціювала виділення з обласного бюджету 60-ти тисяч гривень. Ці кошти запропоновано спрямувати на видання монографії сучасного дослідника епохи гетьмана Острозького професора В. Ульяновського «Славний для всіх часів чоловік: князь Костянтин Іванович Острозький» та науково-популярного видання професора П. Кралюка «Руський Сципіон», а також проведення міжнародної наукової конференції, присвяченої 550-річчю з дня народження славного сина Волинської землі, що проходитиме в Національному університеті «Острозька академія».

Великий внесок князівського роду Острозьких у збереженні наших давніх звичаїв, традицій є незаперечним. Потрібно, щоб про справи цієї княжої династії знали нащадки. Справа, започаткована Острозькими, в не менш складний, ніж маємо сьогодні, час, потребує своїх достойних продовжувачів. Здійсниться це тоді, коли матимемо нових Костянтинів — оборонців, господарів, меценатів.

Олександр БУЛИГА, директор Рівненського обласного краєзнавчого музею