Сторінки

субота, 14 вересня 2013 р.

Український Ростів

Ігор Роздобудько
Ігор Роздобудько
Донщина
Хоча, на відміну від Таганрогу, Ростов-на-Дону не знаходився на суцільній українській етнічній території, історія цього міста також була міцно пов'язана з Україною.
Початок міста відноситься до середини 18-го століття, коли Російська імперія нарешті відвоювала від турків гирло Дону та прагнула встановити контроль не лише над ворожим Кримським ханством, але і над союзним до Росії дінським і запорізьким козацтвом. Аби перекрити донцям вихід з Дону в Озівське море та мати під контролем як економічні так і політичні стосунки козаків з Кримом та Стамбулом, російська влада засновує нижче козацької столиці Черкаська, там де у Дін впадає річка Темерник, Темерницьку митницю, поруч з якою будується воєнна фортеця Святого Димитрія Ростовського та виникає Купецька слобода і поселення Багатий Колодязь, серед мешканців якого було і немало українців.

Російська імператриця запрошує до країни німецьких та французьких інженерів, за допомогою яких в гирлі Темерника будується сучасна на той час фортеця, у плані зірки о 9-ти вершинах, що отримує ім'я видатного українця Данила Туптала, відомого в Росії як святитель Димитрій (митрополит старовинного міста Ростова Великого, на шляху з Москви до Ярославля). Незабаром і все велике поселення перейменовується на честь фортеці на місто Ростов, а потім Ростов-на-Дону, або відрізняти його від Ростова Великого. Після завоювання Криму, влада переселяє на Дін тутешніх вірмен, у кількості 12 тисяч осіб, які засновують поруч з Ростовом своє поселення Нор-Нахічевань (Нова Нахічевань) і п'ять селищ.
Багато було у Ростові і українців. Щорічно на працю до Ростовського порту приходило до трьох тисяч чоловік з України, які активно заселяли навколишні хутори та станиці. Економічна залежність Ростова від України дуже швидко була оформлена і адміністративно. 1783-го року фортеця Димитрія Ростовського разом з Таганрогом і Озовом увійшла до складу Маріупольського повіту Катеринославського намісництва, а 1797-го виник окремий Ростівський повіт у новоутвореній Новоросійській губернії. Не дивлячись на назву, спочатку центром нового повіту був Таганріг, і тільки 1807-го року повітову владу насправді перенесено до Ростову. Та і далі, аж до 1887-го року Ростів адміністративно підпорядковувався українському Катеринославу (сучасному Дніпропетровську), який залишався губернським центром для всіх некозацьких територій нижнього Дону.
Та і після відокремлення нижньодонських земель від України, українське життя у місті Ростові не затихало. Тут існувала досить згуртована українська громада, і були навіть прихильники українських повстанських організацій. Так наприкінці 1903-го року в Ростові виникає підпільний Донський комітет Революційної української партії, таємничого політичного угрупування, гаслом якого було: «одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ».
Гуртуються в Ростові й українці проросійського напряму. На початку Першої Світової війни російські війська тимчасово оволодівають Львовом, але вже 1915-го року вибиваються звідти австрійськими військами. При відступі російська адміністрація забирає з собою частину лідерів галицьких українців так званого «москвофільського» напряму, які спочатку з натхненням зустрічали у Львові російських «визволителів», але швидко розчарувалися в московському деспотизмі, бачачи, що росіяни всіляко знищують паростки західноукраїнської демократії, насаджуючи у краї принципи бюрократичного самодержавства. Росіяни дозволяли існувати у Львові польським, єврейським культурним організаціям, але тільки не українським, адже згідно з державною ідеологією Російської імперії (трохи перекручуючи сумнозвісного Валуєва) «ніякого окремого українського народу ніколи не було і бути не може». Галицькі москвофіли розчарувалися у Росії, але залишатися у Львові після відходу російських військ вони не могли, бо з приходом австрійців на них чекала шибениця як на зрадників держави, громадянами якої вони були. Тож змушені були москвофіли в російських вагонах відправлятися в глиб імперії на евакуацію, і зупинили їх лише у Ростові, на східній межі української етнічної території. Тут, у Ростові, організовуються вони в Галицько-Руський комітет на чолі з Володимиром Дудикевичем, колишнім директором гімназії в Станиславові (сучасний Івано-Франківськ).
Створена була у Ростові і спеціальна гімназія для молодших галичан, де їх бажали навчати в російському великодержавному дусі, а з Варшави до міста на Дону евакували місцевий університет, в якому навчалося багато українців, що створили в своєму навчальному закладі студентську Українську Громаду. З того самого Варшавського університету в евакуації й постав майбутній Ростовський державний університет, тепер «Південний федеральний університет», найбільший навчальний заклад півдня Росії та Північного Кавказу.
Доля галицьких москвофілів на еміграції була трагічною. Лідер ростівських галичан Володимир Дудикевич ніколи вже не побачив України. Він був розстріляний 1922-го року більшовиками в далекому Ташкенті. Був йому тоді 61 рік. Галицько-Руський комітет у Ростові заборонено 1920-го року. Відірвавшись від батьківщини, не знайшли москвофіли надійного притулку і в Росії. «Країна мрій», яка поставала в їхній уяві в далекому Львові, виявилася насправді «країною жахів». Власним життям довелося заплатити їм за свою наївність. І найжахливішим було те, що вбивали їх саме ті, в кого вони так свято вірили.
Перший і єдиний правдивий перепис населення у Радянському Союзі 1926-го року показав, що серед 308 100 мешканців Ростова-на-Дону кількість українців сягала 59 215 осіб, або 19,2% від загального населення міста. Цифри немаленькі для такого значного промислового центра, де в радянські роки йшов неспинний процес пролетаризації та інтернаціоналізації місцевого людства. 1989-го року українців в Ростові було вже 37 737 осіб, а в незалежній Росії кількість нас впала катастрофічно. 2010-го року українців виявилося лише 16 249 осіб (1,5%), і ми поступилися постійним другим місцем після росіян вірменам. Сталося це завдяки різним факторам - як постійної антиукраїнської політики російського керівництва, так і неабиякої спроможності до пристосуванства у пошуках комфортності наших земляків.
Нещодавно у Ростові встановлено пам'ятник засновникам міста. Його багатофігурна композиція, як це заведено у сучасній Росії, майстерно перекручує історичну реальність на потрібний для влади кшталт. З правого боку зображені військові інженери 18-го століття, за планами яких будувалася фортеця святого Димитрія. Певна річ, що реальна роль іноземних спеціалістів тут є приниженою - на двох росіян лише один чужоземець, хоча насправді у середині 18-го століття росіяни могли бути лише старанними учениками у європейців, не більше. Так само перекрученою виявляється історія і на лівому боці пам'ятника. Тут зображені два донські козаки, бо у наші часи Ростов-на-Дону є столицею й Донського козацтва, а значить і роль донців у різноманітних подіях історії краю старанно перекручується на їхню користь. На передньому плані пам'ятника знаходиться постать донського отамана Данила Єфремова, за його спиною козак з донським прапором. Єдиною заслугою отамана Єфремова перед містом Ростовом було те, що саме він вблагав імператрицю Єлизавету побудувати митницю не в донській столиці Черкаську, а нижче по Дону, і таким чином на деякий час врятував донську свободу від цілковитого поглинання її імперією. Цікаво, що бронзовий козак за його спиною на пам'ятнику вельми відрізняється своїм виглядом від самого Єфремова. Старовинні портрети Данила Єфремова збереглися до нашого часу, і ми можемо дізнатися, побачивши їх, що донська старшина у своєму вбранні старанно копіювала одяг і зачіски української гетьманської старшини 18-го століття. Сучасний російський скульптор не погрішив проти істини, його Данило Єфремов більше нагадує собою українця-гетьманця, ніж донського козака, такого, яким він є на задньому плані пам'ятника. Якщо не звертати уваги на написи на постаменті, то можна уявити собі цей монумент ще більш реальнішим, ніж хотіли зробити його творці. Тоді праворуч ми побачимо іноземних спеціалістів, на чолі із німцем Олександром Рігельманом (майбутнім істориком козацької України, автором «Літописного повіствування про Малу Росію»), які і є справжніми будівниками донського міста. На іноземців пильно дивиться український козак, який сидить поруч з ними на гарматному стволі. Це нагадає нам про роль українців, в першу чергу запоріжців, які відвойовували від турків і татарів землі у гирлі Дону. За спиною в засновників Ростову - донський козак. І справді - донське військо знаходилося «за спиною», позаду Ростова, і для донців Ростівська фортеця була довгий час чужим містом, заселеним російським чиновництвом і українськими робітниками. Якщо дивитися на ростівський пам'ятник саме так, він може викликати повагу і свідомих українців.
Ігор РОЗДОБУДЬКО
Пам'ятник засновникам Ростова
Пам'ятник засновникам Ростова

На світлинах: Ігор Роздобудько. Пам'ятник засновникам Ростова



Немає коментарів:

Дописати коментар