Чому всі слов’яни розуміють інші слов’янські мови без перекладачів (в тому числі білоруси та українці), і лишень росіяни слов’янських мов не розуміють. Чому видаються їм незрозумілими навіть так звані „східно-слов’янські” мови Білорусі та України? Чому в Росії зі зневагою ставляться до начебто братньої слов’янської української мови, чому її ніколи не викладали та й не викладають сьогодні в російських школах, не хочуть її вчити росіяни у Східній Україні і активно протестують проти самого статусу української мови як державної в Україні?
Хоча це – мова Києва, Матері міст Руських та Хрестителя Русі, це сама СУТЬ РУСІ. Звідки цей дивний для слов’ян сепаратизм росіян, небажання вважати спільними витоками Україну та Білорусь-Велике Князівство Литовське? Відповісти на ці та інші питання, либонь, допоможе сама історія становлення мови Росії, яку можна лише з великим зусиллям назвати „російською” і тим більше „слов’янською”...
НЕСЛОВ’ЯНСЬКА РОСІЯ
Починаючи розмову про російську мову, слід перш за все згадати, що Росія – це неслов’янська країна. До територій, населених древніми біляслов’янськими народностями, можливо віднести лишень Смоленськ, Курськ, Брянськ – території древніх кривичів (слов’янізованих західними слов’янами балтів). Інші землі – фінські, де жоден слов’янин тоді не жив: чудь, мурома, мордва, перм, в’ятичі та інші. Найголовніші топоніми історичної Московії – усі фінські: Москва, Муром, Рязань (Ерзя), Вологда, Кострома, Суздаль, Тула тощо. Ці території були за кілька століть завойовані колоністами-ободритами Рюрика, які припливли з Лаби (Ельби), утім кількість колоністів (які побудували біля Ладоги Новгород – як продовження тогочасного полабського Старгорода – нині Ольденбургу) було у цих місцинах вкрай мало. У рідкісних містах-фортецях, заснованих ободритами-русинами та норманами (данцями і шведами), мешкала купка колоніальних правителів з дружиною – мережа цих фортець-колоній мала назву «Русь». А 90-95% населення місцевості були неслов’янськими туземцями, які підкорялися цим більш цивілізованим окупантам. Мовою колоній була слов’янська койне – тобто мова, що слугувала для спілкування між народами з різними діалектами та мовами. Поступово за багато століть місцеве населення переймало це койне; у Новгородській землі, як пише академік Янов, цей процес тривав щонайменше 250 років – судячи з мови берестяних грамот, яка із саамської поступово стає індоєвропейською, слов’янською аналітичною мовою (із винесеними за слово флексіями) и лише потім нормальною слов’янською синтетичною. До речі, про це й пише Нестор у «Повісті…»: що саами Ладоги поступово вивчили слов’янську мову Рюрика і стали після цього називатися «словенами» - тобто тими, що розуміли слово, на противагу «німцям», німим – тобто, які мову не розуміли. (Термін «слов’яни» не мають жодного відношення до теми «словене», так як походить від первісного «склавени»). Другими після ладозьких саамів стали переймати слов’янський койне північні фінські народи – мурома, весь (вепси), чудь, але в них цей процес затягнувся на довший час, а в більш південніших фінів безпосередньо мордовської Москви та її довкілля прийняття слов’янського койне затягнулося до петровських часів, а подекуди ще й збереглися свої суто туземні мови – як мова ерзя Рязані або фінська вимова в’ятичів. Характерне «окання» населення Центральної Росії сьогодні помилково вважається «старослов’янським», хоче це – суто фінський діалект, який віддзеркалює саме незавершеність слов’янізації краю. (До речі, личаки (лапті) – це теж суто фінський атрибут: слов’яни ніколи личаків не носили, а носили лише шкіряне взуття – тоді як всі фінські народи носять личаки). За часів Золотої Орди Московія на три століття пішла до етнічно споріднених народів фінно-угрів, які збирали під свою владу ординські царі. В той період на мову регіону надзвичайно впливає тюркська мова (як частина взагалі величезного впливу Азії). Показова книга Афанасія Нікітіна (кінець ХV століття) про «ходіння за три моря». Там автор простісінько переходить зі слов’яно-фінського койне Московії на ординську мову, не бачачи у них різниці, а завершує своє книгу молитвою-подякою: «В ім’я Аллаха Милостивого та Милосердного та Ісуса Духа Божія. Аллах великий…». В оригіналі: «Бісмілля Рахман Рахім. Іса Рух Уалло. Аллах акбар. Аллах керім». В той час для Московії та Орди була спільна релігія – гібрид ісламу і арійського християнства (однаково вшановували Ісуса і Магомета), а поділ віри відбувся 1589 р., коли Москва прийняла грецький канон, а Казань – чистий іслам. У середньовічній Московії існувало водночас декілька мов. Близькослов’янський койне – як мова княжої знаті. Народні мови автохтонів (фінські). Тюркські мови як релігійні за період перебування в Орді та після захоплення Іваном Грозним влади в Орді (до 1598 р.). І, врешті, болгарська мова – як мова православних текстів та релігійних культів. У підсумку вся ці суміш і стала основою для нинішньої російської мови, яка співпадала в лексиці лиш на 30-40% з іншими слов’янськими мовами, в яких (включно із білоруською та українською) ця схожість набагато вища – 70-80%. Сьогодні російські лінгвісти головно приєднують витоки сучасної російської мови лиш до двох складових: це народжена мова Росії (зовсім не слов’янська, а слов’яно-фінська койне зі значним тюркським та монгольським впливом) – і болгарська (староболгарська), вона ж «церковнослов’янська». (У якості третьої мови Росії варто зазначити сучасну літературну російську мову, яка є суто штучним кабінетним винаходом, таким собі «есперанто» на базі двох вищевказаних мов-джерел.)
БОЛГАРСЬКА СКЛАДОВА
Чому сучасна російська мова більше схожа на болгарську і сербську, ніж на білоруську та українську? (При чому до однієї мовної групи з російською відносять чомусь саме ці дві мови, а не болгарську та сербську.) це видається дивним, адже територіально Росія не межує з Балканами, а межує з білорусами та українцями, у мовах яких майже немає жодного болгарського впливу, а якщо його і знайти, то це – занесені вже через Росію балканські мовні реалії. В тому то й справа, що в Росії своїх автентичних слов’ян не було (окрім поодиноких поселень українців в Суздальській землі у 12 сторіччі та масових захоплень у рабство білорусів та українців під час війн Московії проти Великого князівства Литовського та Речі Посполитої: лиш у війні 1654-1667 рр. московити захопили у рабство кілька десятків тисяч білорусів). А затим вивчення туземцями Московії слов’янської мови йшло через релігію, яка спиралася на болгарські тексти. Ось чому мордва Рязані, Москви, Тули, Костроми, Вятки, Мурома та інших фінських земель опановували слов’янську мову від болгарської – не маючи своєї місцевої слов’янської. І з цієї причини навіть той невеликий слов’янський вміст нинішньої російської мови (близько 30-40% слов’янської лексики проти 60-70% лексики фінської і тюркської) – воно не спільне з білорусами та українцями, а спільне із болгарами, від болгарських книжок. А ось в Білорусі та Україні ситуація різнилася: тут місцеве населення (наполовину балтське в Білорусі і наполовину сарматське в Україні) все ж мало народні слов’янські говори, які й не дозволяли вкорінюватися болгарські лексиці з православних книжок, підмінюючи свою суто рідну слов’янську лексику.
ЧИ СЛОВ’ЯНСЬКА МОВА РОСІЇ?
Є три моменти, які ретельно приховують всі російські лінгвісти (хоча, як в народі кажуть, шила у лантуху не сховаєш). 1) До 18 ст. мову Московії ніхто в світі не називав російською мовою, а називали прямо мовою московитів, московитською. 2) Руською мовою до цього часу називалася винятково українська мова. 3) Мова Московії – московитська мова – не визнавалася до цього часу європейськими лінгвістами (включно зі слов’янськими країнами) навіть слов’янською мовою, а відносився до фінських говірок. Звичайно, що сьогодні все інакше: заради імперських інтересів завоювання слов’янських країн Росія шалено вплинула на свою лінгвістичну науку, ставлячи їй завдання надання мові Росії „слов’янського статусу”. Причім, якби західніше від Росії мешкали германські народи, то точно так вона би доводила, що російська мова – з сім’ї германських мов: бо таким було би замовлення Імперії. І мовні реформи російської мови, початі ще Ломоносовим, були якраз спрямовані на акцентування його слабких слов’янських рис. Втім, як писав ще 150 років тому польський славіст Єжи Лещинський про близьких для слов’ян західних балтів, „пруська мова має набагато більше підстав вважатися слов’янською, аніж великоросійська, у якої із польською мовою та іншими слов’янськими набагато менше спільного, ніж навіть у західно-балтської пруської мови”. Нагадаю, що Росія стала називатися „Росією” вперше офіційно лише за Петра I, який вважав попередню назву – Московія – темним і диким. Петро не лише почав силоміць голити бороди, заборонив носіння всіма жінками Московії чадри на азійський штиб і скасував гареми (тереми, де жінок тримали замкненими), але і в поїздках Європою добивався від картографів, щоби віднині на картах його країну називали не Московією чи Московитією, як раніше, а Росією. І щоб самих московитів стали вперше в історії вважати слов’янами, що було загальною стратегією із „прорубування вікна до Європи” – разом із проханням Петра перенести східний кордон Європи від кордону між Московією та Великим князівством Литовським тепер вже до Уралу, вперше в історії географічно відносячи цим Московію до Європи. До того польські та чеські лінгвісти та засновники слов’янських граматик чітко розмежовували руську мову (українську) і московитську, а саму цю московитську мову не зараховували до сім’ї слов’янських мов. Бо мова Московії була обмежена на слов’янську лексику. Як пише російський лінгвіст І. С. Улуханов в роботі „Розмовна мова Древньої Русі” („Русская речь”, №5, 1972), коло слов’янізмів, що регулярно повторювалися в живій мові народу Московії, розширювався дуже повільно. Записи живої усної мови, зроблені іноземцями в Московії у 16-17 ст., включають лиш деякі слов’янізми на тлі загальної маси місцевої фінської і тюркської лексики. В „Паризькому словнику московитів” (1586) серед УСЕНЬКОГО СЛОВНИКА народу московитів знаходимо, як пише І. С. Улуханов, лиш слова „владика” і „злат”. У щоденнику-словнику англійця Річарда Джемса (1618-1619) їх вжебільше – аж 16 слів („благо”, „блажить”, „бранить”, „воскресенье”, „воскреснуть”, „враг”, „время”, „ладья”, „немощь”, „пещера”, „помощь”, „праздникъ”, „прапоръ”, „разробление”, „сладкий”, „храмъ”). В книзі „Граматика мови московитів” німецького вченого і мандрівника В. Лудольфа (1696) – їх вже 41 (до речі, деякі з величезним „оканням” у префіксах – типу „розсуждать”). Інша усна лексика московитів в цих розмовниках – фінська і тюркська. У лінгвістів тієї епохи не було жодних підстав відносити мову московитів до „слов’янських мов”, оскільки суто слов’янізмів в усній мові не було (а саме усна мова народу є тут критерієм). А тому і розмовна мова Московії не вважалася ані слов’янською, ані навколоруською: селяни Московії спілкувалися своїми фінськими говірками. Характерний приклад: руської мови не знав і мордвин Іван Сусанін Костромського повіту, а його рідня, подаючи чолобитну цариці, платила тлумачу за переклад з фінського костромського на російську „государеву” мову. Смішно, що сьогодні всуціль мордовська Кострома вважається в Росії „еталоном” „руськості” і „слов’янства” (навіть є така рок-група, що співає мордовські пісні Костроми російською мовою, видаючи їх за начебто „слов’янські”), хоча ще два століття тому ніхто в Костромі слов’янською не говорив. І той факт, що Московська церква мовила болгарською мовою (якою писалися і державні папери Московії), - нічого не означав, оскільки вся Європа тоді в церквах говорила латиною та вела діловодство латиною, і це жодним чином не було пов’язано з тим, що за народи тут мешкають. Нагадаю, що після Люблінської унії 1569 року, коли білоруси створили з поляками союзну державу – Республіку (польською – Річ Посполита), Велике князівство Литовське зберігала своє державною мовою білоруську (тобто русинську), а Польща запровадила державною латинську мову. Але це не говорить проте, що народна мова поляків – латинська. Точнісінько так і російська мова не була тоді народною в Московії-Росії – поки її не вивчили російські села. Ось іще приклад: сьогодні (та й віддавна) в селах Смоленської, Курської і Брянської областей (що колись входили до складу Великого князівства Литовського) говорять зовсім не російською, а білоруською мовою. Літературною російською там не говорять, як ніхто й не „окає” – відтворюючи фінський акцент, як в Рязанській чи в Московській областях, а говорять точнісінькою тою мовою, якою спілкуються селяни Вітебської або Мінської областей. Будь-який лінгвіст повинен зробити один висновок: в цих російських областях мешкає білоруське населення, бо говорить білоруською. Але це населення чомусь етнічно відносять до „окаючих” східних сусідів, які в часи Лудольфа там знали лиш 41 слов’янське слово. І. С. Улуханов пише, що говорячи про існування у московитів двох мов – слов’янської (церковної болгарської) і своєї московитської, В. Лудольф повідомляв у „Граматиці мови московитів”: „Як більше вчених хтось хоче видаватися, тим більше домішує він слов’янських висловів до своєї мови або в своїх письмах, хоча деякі і кепкують над тими, хто зловживає слов’янською мовою у побуті”. Дивно! Що ж це за така „слов’янська мова” Москви, над якою підсміюються за вживання слов’янських слів замість своїх слів фінських і тюркських? Такого не було в Білорусі-Великому князівству Литовському – тут ніхто не кпинить над людьми, які використовують слов’янські слова. Навпаки – ніхто не зрозуміє того, хто будує фрази, використовуючи замість слов’янської лексики фінську або тюркську. Такої „двомовності” не було у слов’ян, окрім як лиш в Московії. (До речі, Статути Великого князівства Литовського були написані чистісінькою слов’янською мовою – державною у Великому Князівстві Литовському і Руському, суто слов’янській державі, де литвинами були слов’яни – нинішні білоруси.) Ця проблема „двомовності” через відсутність в Росії народної слов’янської основи переслідувала завжди і творців літературної російської мови – як узагалі головна проблема російської мови. (Вона пройшла „стадії розвитку терміну”, називаючись спочатку московитським, по тому російською за Ломоносова – до 1795 р., по тому під час окупації Росією в 1794 році (закріпленою формально в 1795) Білорусі і Західної та Центральної України довелося його міняти на „великоросійську говірку руської мови”. Саме так російська мова фігурувала в 1840-х роках у назві словника Даля („Толковый словарь великорусского наречия русского языка”, де саме під руською мовою загалом малися на увазі білоруська, українська і російська), хоча сьогодні всі російські лінгвісти ненауково спотворили назву словника Даля на „Толковый словарь живого русского языка”, хоча словника з такою назвою він ніколи не писав.) в 1778 році в Москві була видана брошура письменника та лінгвіста Федора Григоровича Каріна „Письмо о преобразителях российского языка”. Він писав: „Ужасная разность между нашим языком [ в роботі він завжди називає її „мовсковською говіркою”] и славянским часто пресекает у нас способы изъясняться на нем с тою вольностию, которая одна оживляет красноречие и которая приобретается не иным чем, как ежедневным разговором. …Как искусный садовник молодым прививком обновляет старое дерево, очищая засохлые на нем лозы и тернии, при корени его растущие, так великие писатели поступили в преображении нашего языка, который сам по себе был беден, а подделанный к славянскому сделался уже безобразен”. („Беден” і „ безобразен” – це, звісно, розходиться з його майбутньою оцінкою як „вєлікій” і „могучій”. Виправданням слугує те, що поки не родився Пушкін для молодої зеленої мови, щойно створеної експериментами Ломоносова.) Знову звертаю увагу: цієї проблеми ніколи не було в білорусів, поляків, чехів, болгар, українців, сербів та інших слов’ян – де мова селянства органічно стає мовою країни і народу. Це суто російська унікальна проблема – як поєднати фінську мову селян зі слов’янською мовою держави (наприклад, в Білорусі безглуздо: сперечатися про можливе „засилля слов’янізмів в письмі”, маючи на увазі, як в Росії, засилля болгарської лексики, коли сама білоруська лексика є такою ж істинно слов’янською лексикою й такими ж слов’янізмами – тобто немає самого предмета для суперечки, бо слов’янізми болгарської мови ніяк не можуть „зіпсувати” й без того основану лишень на слов’янізмах білоруську мову – маслом масло не зіпсуєш). У підсумку російські лінгвісти героїчно розривають „пуповину” багаторічного зв’язку культури Москви з болгарською мовою, яку дружньо знаходять „чужинецькою”, „химерною в умовах Росії”, „яка гальмує становлення літературної російської мови”. Та відкидають болгарську мову, сміливо падаючи в лоно народної мови („московської говірки”), яка на 60-70% складається із неслов’янської лексики. Великими діячами, які здійснюють цю мовну революцію в Росії, Ф. Г. Карін у своїй роботі називає Феофана Прокоповича, М. В. Ломоносова і О. П. Сумарокова. Так наприкінці 18 ст. Росія відмовилася від наслідування болгарської мови, яка її сторіччями, як мотузка, утримував на слов’янському полі та перетворював „на слов’янство”, - і почала лінгвістично вважати себе вільною та суверенною, визнаючи своєю мовою тепер не болгарську, а ту народну мову слов’янизованих фінів, який зовсім не мав, як болгарська, очевидних слов’янських рис. Патріотизм переміг слов’янську єдність.
СПРАВЖНЯ РОСІЙСЬКА МОВА
Мелетій Смотрицький, білоруський просвітник, який працював у Вільно та Києві, автор виданної у 1619 році в Єв’ї «Граматiки словенскiя правильное синтагма» задовго до «революціонера» в російській лінгвістиці Ломоносова, творця граматики російської мови, створював наукові основи мови русинів. Як і в Граматиці Л. Зизанія, він чітко розрізняв болгарську церковну мову від нашої: «Словенски переводимъ: Удержи языкъ свой от зла и устнъ своъ же не глати лсти. Руски истолковуемъ: Гамуй языкъ свой от злого и уста твои нехай не мовятъ здрады». Абсолютно зрозуміло (як і далі за його книгою), що руською мовою автор вважає нинішню українську мову (точніше – ту русинську мову, яка в його часи була спільною для білорусів та українців). Але геть не мова Московії-Росії. „Нехай”, „мовять”, „зради” – це суто білорусько-українські слова, які Мелетій Смотрицький називає „перекладом на російську мову”. Ясно, що це всім одразу впадає у вічі, тому автор статі в журналі „Русская речь” «Московское издание Грамматики М. Смотрицкого» доктор філологічних наук В. В. Аніченко з Гомельського державного університету прирікає мову, на яку Смотрицький перекладає церковно-болгарську мову, в таку формулу: „так звана „руська”. Так звана Мелетієм Смотрицьким? І так звана всім народом Великого Князівства Литовського тієї епохи? Тут очевидне бажання доктора наук не дражнити російських колег: мовляв, все гаразд – те, що в нас народ здавна називав руською мовою – це лиш „так звана „руська мова”. А „не так звана”, справжня – була лиш в Росії. За змістом болгарська. А Мелетій Смотрицький помилявся в термінах. Ненауково перебріхувати середньовічних авторів. Якщо вони чітко пишуть, що руська мова – це за змістом саме українська, а не московська, то навіщо крутити хвостом? Навіщо переписувати історії? Тим більше, що втакому ненауковому підході сама нинішня українська мова стає аномалією – з Місяця впала на Київ, чужа, тому що „так звана”. Але ж книги Мелетія Смотрицького показові: руське – це наше суто народне, що по собі і на сьогодні є в реаліях української та білоруської мов, а російське – це не руське, а основане на болгарському. І переклади, які робить в книзі Мелетій Смотрицький з болгарської на російську – це фактичні переклади з російської на руську – на українську і білоруську. Тут немає нічого етнічно російського, що віднині має ймення „руського”, а є лишень болгарське, що потребує перекладу на російську мову – для білорусів та українців, які тоді мали ймення русини.
АБЕТКА
Суцільна помилка: на Росії усі вважають, що пишуть „кирилицею”, хоча нею на Росії ніхто не пише. Там послуговуються зовсім іншою абеткою, досить тендітно пов’язаною з кирилицею – це запроваджена Петром I „цивільна абетка”. Вона не є кирилицею, оскільки Кирилом та Мефодієм не створювалася. Це імперська російська абетка, яку Росія за царського і радянського періоду намагалася нав’язати усім сусідам, навіть тюркам та фінам. Намагається це робити й сьогодні: нещодавно Дума заборонила Карелії й Татарстану повернутися до латиниці, й назвала це „сепаратистськими підступами”, хоча саме латиниця більш вдало відображає мовні реалії мов фінів і татар. Загалом же ж це виглядає суцільною нісенітницею: випадає, що Кирило та Мефодій створювали письменство зовсім не болгарам та чехам для спроможності читати їм візантійські біблії, а для татар які сповідували іслам. Але навіщо мусульманам православна абетка? Друга помилка така, що кирилиця вважається «слов’янською абеткою». Насправді це лише дещо змінена грецька абетка, а греки – це не слов’яни. Та й більше половини слов’янських народів пишуть латиницею, а не кирилицею. Нарешті, це – абетка церковнослов’янських – тобто болгарських – книг, це болгарська абетка, а не геть своя російська, білоруська чи українська. Посилатися на релігійні православні традиції тут просто безглуздо, оскільки під час середньовіччя вся католицька Європа в релігії послуговувалася латиною – чи може це бути основою, щоби всі ці країни відмовились від своїх національних мов та повернулися до латини? Звісно, ні. До речі, білоруська абетка сьогодні повинна бути латиницею, а не кирилицею (точніше – абеткою Петра I), оскільки білоруська літературна мова протягом століть формувався як мова на основі латиниці, а всі засновники білоруської літератури писали латиницею. Нагадаю, що російської окупації Великого князівства Литовського 1795 року цар своїм указом заборонив білоруську мову у 1839 році (в 1863 заборонив релігійну література вже українською мовою, окрім белетристики). В Україні літературна мова формувалася на основі кирилиці, а ось в Білорусі – на основі латиниці, і в 19 ст. і на початку 20 ст. білоруська періодика виходила на латиниці - «Bielarus», «Bielaruskaja krynica», «Nasza Niwa» і т.д. (хоча під шовіністичним тиском царизму почали з’являтися видання і кирилицею). В СРСР білоруську латиницю заборонили взагалі як «західництво» та як нагадування про інший вибір білорусів-литвинів – про багатовікове життя в Речі Посполитій, разом із поляками, чехами та словаками, а не в складі Росії.
Після розпаду СРСР в 1991 році до латиниці повернулися 4 республіки – Молдова, Азербайджан, Узбекистан і Туркменія. П’ятою обов’язково має бути й Білорусь, оскільки її літературна мова формувалася саме латиницею, а сьогодні ми повинні перекладати на нинішню, створену реформами Сталіна, штучну та спотворену «білоруську» мову засновників білоруської літератури. Це, звісно, нонсенс. І це, звісно, викличе бурю незадоволення в ДержДумі: мовляв, білоруси повертаються «до польської абетки». Але який стосунок має до світської Білорусі нинішня грецька абетка? Та жодного. А ж поляки – це і слов’яни, і сусіди, а з неслов’янською Грецією білоруси не межують і нічого спільного з ними не мають. Причому, і греки, і поляки – однакові члени НАТО і ЄС, тому вибір грецькою і латинською абеткою заздалегідь не моє політичного підґрунтя. Крім демагогії. Однак такий підтекст в позиції російських політиків, що вбачають у цьому «сепаратизм» та «відхід від Росії», начебто одна Росія є монополістом на роздачу абеток сусідам (і своїм карелам і татарам). Коли хунта більшовиків захопила владу в Росії, то її комісари здійснили реформу великоруської мови. По перше, її просто перейменували на просто «російську» - щоб відокремити «великодержавне імперське», «велико-», водночас змінюючи національність великоросів на русскіх. Що безграмотно, бо немає в руській мові раптом стало прикметником, а не іменником (але що ви хочете від авторів нововведення Троцького і Свердлова, євреїв, які мало розбиралися в нюансах російської мови). І це водночас невірно науково та політично, оскільки раніше єдиний (хай і штучно) в царській Росії руський народ Білорусі, України і Росії тепер зводився лише до народу одної РСФСР, а Білорусь та Україна тепер вже не вважалися Руссю і руськими, бо руськими відтепер стали великороси – лише частина існуючого за царизму руського народу. По друге, Троцький і Свердлов провели глибоку реформу великоруської мови, створивши «нову цивільну абетку». А, по третє, Троцький наполягав на переході великоруської мови на латиницю – «з метою світової революції», і якби його точка зору перемогла, то абеткою РСФСР а потім СРСР стала би латиниця. А в 1991 році Єльцин урочисто би повертав Росії свою кирилицю. Ідею Троцького не ухвалили лиш тому, що російська література створювалася саме кирилицею, а Пушкін латиницею не писав. До речі, на цій же підставі Білорусь повинна повернутися на латиницю, бо й наші поети створювали білоруську літературу не кирилицею, а білоруською латиницею… Все зазначене дозволяє зрозуміти, чому в Росії таке значення відводиться культу Кирила та Мефодія, які, власне кажучи, ніколи не мали до Росії жодного відношення, бо померли задовго до прийняття Україною (Києвом) християнства, а ніякої Московії чи тим більше Росії в їхні часи не існувало на просторах Великої Мордовії Ерзя-Рязані (її столиці) та Великої Пермі – держав, що існували за Кирила та Мефодія на місці нинішньої Росії. Бо вони створили в Моравії квазігрецьку абетку для чехів раніше, ніж узагалі язичницька Русь з’явилася на території країн СНД – з висадкою в районі саамської Ладоги колоністів-слов’ян ободритів Рюрика. Як писав сам Кирило, ніяких слов’ян на території нинішньої Росії (і України) НЕМА, а слов’яни живуть лише в Центральній та Південній Європі. Тому Кирило і не поїхав до сусідньої території нинішніх Росії та України «навертати слов’ян на православ’я», бо там слов’ян тоді не було. І нікому було давати «слов’янську абетку на основі грецької». В тому числі і Київ тоді не був слов’янським (тісно дружив із Хазарією), в ньому жили зовсім не слов’яни, а сармати та іудеї, а князі Києва були тоді єврейських коренів, споріднені з єврейськими князями Хазарії, та сповідували іудаїзм Хазарії, і Київ був тоді «містом синагог» (цю тему активно розвиває показаний на ТБ Ізраїлю науково-популярний серіал про Хазарію як «ще одну прабатьківщину ізраїльтян»). Навіщо ж Кирилу їхати в «місто синагог» Київ, де його ніхто не чекає? Ось тому – висловлю свою власну думку, з якою можна не погоджуватися, - РПЦ Москви і російські історики та ідеологи так активно й роздувають культ Кирила і Мефодія, щоб цим приховати величезні протиріччя в їхніх уявленнях про себе як про начебто «слов’ян» - і приховати «небажані» факти, що протирічать цьому міфу (тобто – це взагалі вся історична, етнографічна і лінгвістична фактура). До речі, Кирило та Мефодій ніякими «братами» не були, як не були і «греками», а були сирійцями, багатими православними арабами з Дамаску (Сирія тоді була православною), найнятими Візантією для місії в Моравії (про це, напевно, треба детальніше розповісти в окремій статті). Найкумедніше, що самі чехи, до яких заради створення абетки приїхав араб Кирило, його взагалі не вшановують – взагалі про нього не пам’ятають, хоча його звели в культ в Росії, куди він не приїздив. Як мовиться, вже й не знаєш – з ким знайдеш, а з ким втратиш…http://www.yatran.com.ua/articles/79.html
Немає коментарів:
Дописати коментар