неділю, 3 червня 2012 р.

Козаки, КУН, Свобода та Батьківщина на вшануванні Сірка і останньої Січі.

Дух козацтва відродить Україну

червня 6, 2012 Історія

Козаки Наддніпрянщини (Січеславщини та Запорожжя) відзначили одну з трагічних подій в історії України та її війська – 303-тю річницю зруйнування москалями Чортомлицької Січі. Ця Січ була заснована 1652 р., і проіснувала до 25 травня 1709 р., коли її зруйнувало московське військо Петра І порядком репресії за підтримку запорожцями на чолі з Костем Гордієнком самостійницької політики славетногогетьмана Івана Мазепи.

Власне Чортомлицька Січ знаходилася на острові Чортомлик або Базавлук при впадінні в Дніпро його приток, річок: Чортомлик, Підпільна і Скарбна. Нині, біля села Капулівка, де розташовувалась Січ залишилися лише надгробний камінь з могили Івана Сірка та моноліт, який засвідчує присутність тут колись козацької фортеці – Січі.

Звитяжна і легендарна історія українського козацтва є однією з найгероїчніших і найромантичніших сторінок минулого. Ще й донині таємничими й недостатньо дослідженими є, насамперед, джерела, причини та передумови зародження й початкового розвитку козацького руху.

Виникнення постійних збройних сил українського народу, саме козацького типу, пов’язане з глибинними процесами, що відбувались у суспільстві XV-XVI ст. 3 розвитком і зміцненням шляхетського землеволодіння в Україні зростала експлуатація землевласниками селян, збільшувалися панщина і чинш. Магнати, які володіли містами, накладали на жителів тяжкі побори. Посиленню гніту чинили опір всі верстви трудового населення. Найпоширенішими формами протесту були подача скарги на дідича до суду, відмова виконувати повинності, втечі и повстання. Рятуючись від здирства шляхти і магнатів, а також шукаючи додаткових заробітків, селяни і жителі міст Галичини, Волині, Полісся здебільшого йшли на південь, де лежали малозаселені землі й куди не сягали руки можновладців – у Великий Степ.

На просторах Великого Степу в Подніпров’ї між сучасними Січеславом (Дніпропетровськом) і Херсоном, втікачі займалися різними промислами: захоплювали пустощі, оброблялиземлю, будували хутори, полювали, рибалили, розводили худобу, доглядали бджіл. Життя цих втікачів було важким і небезпечним, бо існувала постійна загроза нападу як військ магнатів, так і татарських грабіжників. Саме слово козак прийшло до нас з татарської мови. Вперше воно зустрічається в італійсько-татарському розмовнику 1330 р. для генуезьких купців, які торгували в Криму, і перекладається як “степовий розбійник”, “вільна людина”.

До небезпечної вольності козакування вдавалися найсміливіші й найхоробріші, сильні духом і тілом, представники всіх верств українського народу – селяни, міщани, вихідці із збіднілих бояр та української шляхти. Але переважно це були доведені до відчаю панами селяни-кріпаки, які втікали від злих володарів. Особливо посилився чисельний ріст козацтва після Люблінської унії 1569 р.

Але повернемось до Чортомлицької Січі. Всенародне визнання і гучна слава її поширились в часи козакування Івана Сірка (1659—1680), який з 1663 р. проживав виключно на Чортомлицькій Січі, де протягом 15 років обирався кошовим отаманом, здобувши всенародне визнання своїми військовими заслугами. З часів Гетьманщини, збройними силами якої виступало Військо Запорозьке, утверджується термін “Низове Військо Запорозьке”, військово-політичним центром якого стала власне Чортомлицька Січ.

Тим часом, після укладання Андрусівського перемир’я в 1667 р. між Річчю Посполитою та Московією, Чортомлицька Січ стала першої Січчю, що мала трьох ворогів: Річ Посполиту, Московію та Кримське ханство в союзі з Османською імперією. Тому січовики виступали у ролі союзників своїх ворогів, щоби за допомогою одного ворога побити іншого. Це пояснює їх об’єднання з Іваном Мазепою. Дізнавшись про допомогу запорожців опальному гетьману, царський уряд направив на Січ військо під проводом полковника П. Яковлєва. Прямуючи на Січ, війська нищили козацькі містечка й села. Проте захопити і зруйнувати Січ із першої спроби не вдалося, до того ж війська зазнали чималих втрат. На допомогу П. Яковлєву прийшов загін полковника Г. Галагана, так як він добре знав Січ та її околиці, і облудно пообіцяв січовикам недоторканність. Оборону Січі очолив наказний отаман Я. Богуш, який наказав козакам відкопатися від берега, після чого в прокопаний рів потрапили води Чортомлика, а сама Січ опинилася на острові.

З середини травня 1709 р., коли швецький король Карл ХІІ відновив воєнні дії, три полки московської армії обступили острів Чортомлик. Кількасот запорожців, що перебували в той час на Січі, оборонялись, застосовуючи січову артилерію, але запорожцям не вдалося утримати оборону і, сівши на човни, вони подалися вниз по Дніпру. Московські війська увірвалися в Січ, захопили 36 гармат та іншу зброю, в тому числі й козацькі човни. Виконуючи наказ Петра І, московський полковник П. Яковлєв стратив усіх полонених, голови яких відрубавши викинув у річку, а потім зруйнував січову фортецю, спалив курені й військові будівлі, після чого спустилися по Дніпру і почали хапати й страчувати навіть тих козаків, які перебували на промислах і не брали участі в військових подіях.

Тим часом, 26 червня 1709 р. московський цар Петро І видав грамоту-звернення до українського народу, де було сказано: «Віддавна відомо про постійні свавілля й непослух мінливих і непокірних запорожців. Як бунтівники й непослушники, вони підлягають знищенню і заслужили страти». Таким чином, Петро І остаточно зробив з українців малоросів, поставивши крапку на українській військовій незалежності.

Як би там не було в нашій українській історії, але слід впевнено та з гордістю заявити, що зруйнування москалями Чортомлимцької Січі лише підштовхнула вільне українське козацтво до війни з окупантами за волю і незалежність. Дух вільного козацтва надихнув М. Залізняка та І. Гонту на Коліївщину, О. Довбуша на Опришківщину, С. Петлюру та Є. Коновальця, С. Бандеру і Р. Шухевича на визвольну боротьбу українців за УССД. Сьогодні цей козацький дух жевріє в кожному українцеві – в когось він як фонтан гуркоче і веде націоналістичною стежкою боротьби, в комусь лише тихо говорить, але надихає на інтелектуальну боротьбу з окупантами, а в комусь, через московську пропаганду, ще досі спить.

Новітня українська держава – це держава, збудована на багатовікових традиціях державотворення українського народу, але захоплена антиукраїнськими силами (жидами, москалями, вірменами, мадярами, румунами, мусульманами). Однією з підтверджуючих засад цієї тези є факт відновлення козацтва, причому відновлення не декретними і бюрократичними засобами, а з народної ініціативи. Хоча, сьогоднішнє українське козацтво лише служить пануючому олігархату і не бореться за справжні права українського народу. І це показово! Всі козацькі організації південніше лінії Одеса-Кіровоград-Харків-Луганськ – служать московській пропаганді та ідеї “русскава міра”. Тим часом як козацькі організаці північніше цієї лінії або виступають з гаслами ще кінця 1990-х рр. за союз з братами слов’янами, або не виступають взагалі.

Ми стали українцями завдяки козакам, які не тільки багато років зберігали, а й боролись за нашу мову, культуру та передавали з покоління в покоління традиції, звичаї усього народу. Козаки завжди стояли на сторожі волі, гідності та честі свого народу. Сьогодні козацькі організації нагадують зібрання тких собі членів АА (анонімних алкашів) – якесь свято – бухаємо! Ось вам і козацький дух!

Українські козаки були споконвічно борцями за тверезість, особливо це стосується характерників. І не тільки козаки, а й козацька ідея, свідомість. Козацький дух ніколи й нікуди не зникав протягом усієї історії Русі-України. У кожній людині, яка належить до козацького роду-племені, немов би закладена генетична програма бути борцем за тверезе і спортивне життя. До певного часу людина живе буденним життям і навіть не замислюється про козацьке коріння своїх предків, про свій родовід, про славне минуле дідів. Але лише до певного часу…

Народна мудрість говорить, що країна, яка не пам’ятає свого минулого, не матиме і майбутнього. Ми повинні знати, що Україна – це козацька держава, яка бере свій початок зі старої княжої Русі, в якій зараз відтворилась нова українська ідея відновлення сучасного козацтва. Для усіх нас важливо реалізувати державотворчий та націотворчий потенціал козацької ідеї. І кожен українець, який творить нову історію, повинен розуміти, що він є основою нової козацької нації. Нації, яку і породило козацтво начолі з Д. Байдою-Вишневецьким, П. Канашевичем-Сагайдачним, Б. Хмельницьким, І. Виговським, І. Сірком, І. Мазепою.

Ідея відродження козацького духу в Україні – це національна ідея, яка і вчора, і сьогодні, і завтра, здатна об’єднати, згуртувати навколо себе усю націю. Навіть у нашому державному гімні є слова, що ми «браття козацького роду». Це є ще одним доказом того, що Україна – козацька держава. Духовна єдність – це домінантна, найважливіша передумова подальшого розвитку козацтва в Україні. Кожен українець повинен відчувати себе членом козацького братства, громадянином козацької держави.

Саме козаки, які споконвіку були захисниками і боронителями Русі-України, по суті своїй, мають хліборобське коріння. Здорове тіло і душу козаку забезпечувала тільки чиста екологія. І якщо раніше козаки захищали народ від татар, турків, москалів, поляків, жидів та інших завойовників, то нині землю треба боронити від своїх чиновників та горе-підприємців.

Український козак – це, передусім, гармонійно розвинена людина. Тому всі сили душі козака повинні бути у гармонії. Тому кожен українець має:

1. навчитись володіти собою і бути гармонійно розвиненим;

2. мати правдивий світогляд, який збудований на фундаменті віри Ісуса Хреста;

3. навчатись заповідям Хрестовим, щоб сповідати свої гріхи і бути готовим через піст і молитву противитися лукавому і підготувати свою душу до прийняття Ісуса Хреста Спасителя душ наших!

Глибоким трагізмом виповнена історія України. Не раз і не два український народ був жорстоко обдурений у своїх найсвітліших сподіваннях. Найкращі уми нації — Т. Шевченко, І. Франко, Л. Українка, М. Міхновський, С. Петлюра, М. Грушевський, Д. Донцов всю силу обдарування, всю життєву енергію присвятили тому, щоб не згас у нашого народу козацько-лицарський дух, щоб незалежність України збулася.

Дух козацтва – це не тільки дух свободи, але й дух солідарності української нації. Яка згуртовується не тільки в скрутні часи заради виживання, але й в часи миру, коли настає потреба у творнні чогось прекрасного – церкви, музею, парку тощо. Коли ми говоримо слово “козак”, то розуміємо під цим словом цілу низку позитивних якостей людської натури. Це смілива, вольова, розумна, кмітлива, весела, національно свідома людина. Це справжній друг, військовий побратим, борець зі злом і несправедливістю, з ворогами й рабством. Це лицар у стосунках із жінкою і люблячий син, що піклується й поважає своїх батьків. Перелік достоїнств козака можна продовжувати й продовжувати.

Тому й не дивно, що про козаків з гордістю й захопленням говорив український народ, складав про них пісні й легенди, думи й перекази, так само як згадували й оспівували справжніх синів своєї землі всі без винятку майстри художнього слова. І хоч колись Василь Стус із болем і писав, що вже «сто років як сконала Січ», виражаючи цими словами думку про відсутність справжніх лицарів України в наш час, але все ж таки, що ідеали козацтва продовжують жити й розвиватися в лоні української нації, тому що вони близькі духові нашого народу, тому що вони гуманні й високі. Свідченням цьому безліч творів усної народної творчості й художньої літератури.

Тому, борімося! Українці сьогодні є нащадками тих козаків, що воювали за нас! Не дамо заплямувати честь, гідність, історію та пам’ять української нації!

Слава нації!

Денис Ковальов,

історик, блогер та громадський діяч,

спеціально для просвітницького порталу «Бандера»