Сторінки

вівторок, 7 січня 2014 р.

КРИМСЬКІ СТУДЕНТИ ПРО МАЙДАН І СЬОГОДЕННЯ - ЗНЕВЫРА ТА ВПЕРЕДЖЕНЫСТЬ

"Кримські студенти вважають, що Україна – це політичний труп, і всі, хто намагається його оживити, зазнають поразки"

Кандидат психологічних наук Ольга Духніч, яка викладає у Таврійському національному університеті імені Вернадського, розповіла про настрої кримчан та їх ставлення до Євромайдану


Ольго, як ваші студенти відреагували наЄвромайдан?
"Страх змін відвертає людей від протестів"

Попри те, що вони політологи, вони були досить пасивні, скептичні й відсторонені. Казали, що ніколи не підуть на Майдан, бо це безглуздо. Потім вони пересвідчились, що люди стоять не тільки за євроінтеграцію, але і проти дій влади, але це не пробуджувало їх до дій, до розуміння ситуації. Ця пасивність пояснюється тим, що молодь не бачить соціальних ліфтів, коли людина своїми компетенціями, своїм інтелектуальним капіталом пробиває собі дорогу. Ці ліфти не працюють, немає шляхів, якими матеріальний і соціальний капітал переходить від старших до молодих. У багатьох молодих людей очікування від себе дуже низькі. Немає великої амбіції, яка б їх штовхала.
Студенти скептично поставилися до євроінтеграції чи до ідеї революції загалом?
Вони мають уявлення, що Україна – це політичний труп, і всі, хто намагається його оживити, зазнають поразки. Вони не почуваються суб’єктом того, що відбувається. Це пасивна
споглядальницька позиція, яка не має навіть ціннісного забарвлення. Така аполітичність загалом характерна для Криму. Люди занурені у своє повсякденне життя, ізольовані у ньому, і виходити з цієї зони комфорту нікому не хочеться. Немає розуміння, які цінності мають бути для них зараз провідними. Люди не вбачають важливих для себе сенсів у тому, що відбувається в країні. Вони відчувають, що це не їхня війна.
А які сенси для них важливі?
Ось і мені цікаво. Свій попередній курс я питала, чому вони пішли вчитися на політологів. Вони відповідали по-різному, але основна причина – «чтобы вуз научил меня вертеться». Вони бачать себе держслужбовцями або журналістами. Це індивідуальні треки, ціннісно не насичені. Мовляв, якось адаптуюся у цьому світі, а інші процеси дуже далекі від мене й нічого не змінюють – я маю турбуватися лише про свій власний життєвий шлях.
Як психологічно пояснити цю позицію?
Для багатьох людей першою причиною громадянської пасивності є брак інформації. Незрозуміло, що відбувається. Людина, яка дізнається про події у країні з телебачення, є дуже далекою від цих подій. Її власне життя жодним чином не пов’язане з тими великими змінами, які настануть, якщо Україна стане ближчою до європейських стандартів. Люди не вірять, що велика політика якось відбивається на житті індивіда. Є також велика недовіра до політичного як сфери життя.
Не вистачає інформації про те, чим взагалі є вступ до Євросоюзу. До Євромайдану єдину інформаційну кампанію про ЄС провів Медведчук, і звичайно, що люди не хотіли у ґей-Європу. Від влади і опозиції жодних конструктивних сенсів про те, що таке йти в Євросоюз, люди не отримали. Коли ж почались масові акції, брак інформації доповнився ще й негативним ставленням. По телебаченню, особливо в Криму, про протести говорили як про дурницю: люди чомусь вийшли, чогось вони хочуть, якісь вони кумедні стоять там.
Крім того, будь-які зміни є кризою, тому людина негативно ставиться до змін. Хоч яке злиденне й беззаконне твоє середовище, ти вже адаптувався до того, щоб в ньому виживати. І навіть якщо буде дуже погано – принаймні зрозуміло, як. А нові правила гри ставлять питання «Як я буду жити?». Страх змін відвертає людей від протестів.
Після трансформації Майдану на Сході й Півдні не зрозуміли, що він стоїть уже не за Євросоюз, а проти свавілля влади. Тому що багато речей, які в центральній та західній Україні позбавлені націоналістичного контексту, на східній Україні та на Півдні мають його. Для багатьох це означало, що в Києві зібралася купка націоналістів, і їх це відштовхнуло. Цю картинку транслювали і медіа. В Криму триває істерика: «Родина в опасности, Тягнибок хочет упразнить автономію Республики Крым, все на защиту Крыма».
Людям, які мають в історичній пам’яті епізоди, коли всі сиділи, а хто не сидів, той боявся, дуже складно виходити на протести. Залишився страх, що всіх перерахують, а вночі прийдуть і перестріляють. В Криму вийти на мітинг не так безпечно, як у Києві, бо там виходять десятки тисяч, а тут кілька сотень і всіх видно. Тому навіть ті, хто поділяє цінності Євромайдану, не виходять.
У моїх освічених, інтелігентних колег є переконання, що на Майдан немає сенсу виходити, тому що для зміни потрібно десять мільйонів, а не один. До того ж революція – це не метод. Хоч що ми зробимо, має пройти ще півстоліття для того, щоб у цій країні щось змінилося. А якщо відмовитися від Януковича – немає нікого, хто б став на його місце. Це більш зріла позиція, яку студенти теж транслюють.
На вашу думку, вона є виправданою?
У мене є кілька колег, думку яких я поважаю. Вони не люблять український націоналізм і взагалі мають дуже помірковану позицію: так, влада погана, але вона має свій електораті годує його. Ваш політичний бунт – ніщо порівняно з соціальним бунтом. Якщо перестануть працювати заводи, то на вулиці вийдуть мільйони робітників і шахтарів, тому з двох зол треба вибирати менше.

рім кримських татар та дуже маленького середовища середнього бізнесу, в Криму немає тих, хто б вийшов на Майдан"

Невже ці люди не мають тієї фрустрації від чинної влади, яка вивела тисячі на Майдан?
На Майдан вийшли ті, кого справді дістало. Це невелика частина українців:середній клас, бізнесмени, які хочуть грати за чесними правилами. Ці ж бізнесмени виходили у 2004 році, коли за Кучми середній клас становив 12% населення. У Києві влада зробила з міськими простором багато речей, за які люди її зненавиділи. Далі до них приєдналися студенти національних вузів, а потім - західні області, які відчули загрозу злиття з Росією. Де серед цих груп будуть стояти бюджетники, яких на Сході досить багато? Де будуть стояти люди з етнічною ідентичністю «кримчани» – російськомовні радянські люди від 40 років, яким було б складно адаптуватися до повноформатної України, добре вивчити українську мову? Де б тут стояли кримські чиновники, кримський бізнес, який має певну політичну орієнтацію? Отже, крім кримських татар та дуже маленького середовища середнього бізнесу, в Криму немає тих, хто б вийшов на Майдан.
А як люди абстрагуються від свого незадоволення владою?
Соціальні очікування людей від влади дорівнюють нулю. Тому вони звикають покладатися на себе. Якщо ЖЕК не дає мені теплої води, я встановлю собі бойлер. Не дає тепла – зроблю собі автономне опалення. Якщо мене не влаштовує рівень медицини, я дам хабара або знайду приватну клініку, і мене там вилікують. Люди дублюють функції держави. Влада розглядається не як сервіс, а як підступний ворог, якого треба обдурити першим. Крім того, багато бюджетників бояться, що їхня громадянська активність позбавить їх місця роботи. Я думаю, на них дійсно тиснуть. Є сильний страх протесту. Протест фреймується як негативне явище, яким займаються лише нероби та дармоїди, а нормальні люди в цей час працюють.
Ці фрейми можна якось змінити?
Це має робити освіта і громадянське суспільство. Соціальні очікування залежать від позитивного досвіду, який людина отримує, коли відстоює свої права. Вони зростають, якщо людина не ігнорує порушення, а йде з ними до прокуратури, і цей алгоритм виявляється ефективним. В цьому сьогодні є сенс правозахисних організацій - навчати людей алгоритмів відстоювання власних прав, домагатися, щоб державні процедури працювали.
Поки що вони не працюють із двох причин – тому що держава не хоче надавати сервіс, і тому що клієнти не ходять за цим сервісом, бо не довіряють йому. Виходить замкнене коло. Дуже важливо усвідомлювати, що я маю регулятори влади і можу впливати на ефективність процедур. Це відчуття компетентності. У киян воно є, у столиці ці речі якось працюють. А от в Алчевську, Артемівську - не впевнена, що люди мають такий досвід взагалі.

"У фейсбучників є така ілюзія, що вся країна читає фейсбук. Дай Бог, щоб там було 3% українців"

Як люди, які не підтримують майдан, ставляться до побитих «беркутом»?
Все залежить від того, як це подається. Одна справа, якщо в тебе є знайомі, що опинилися в цій ситуації. У більшості людей нема таких знайомих. А транслюється переважно те, що ледарі та хулігани вийшли на площу, розвалили її, їх звідти «беркут» витісняв, а вони ще й «беркут» били, тож добре, що хуліганів наказали. Це, знову ж таки, питання інформування. Треба сказати, що інформаційну війну Майдан програв. У фейсбучників є така ілюзія, що вся країна читає фейсбук. Дай Бог, щоб там було 3% українців. Там сидять журналісти, політики, вчені, громадянські активісти. Все. Робітників, держслубовців, вчителів, селян у фейсбуку нема. Це дуже маленька тусовка для своїх, яка інкапсулювалася і вважає, що вона - це вся Україна. Це великий ризик.
Якщо на початку євромайданних подій серед моїх знайомих переважав піднесений настрій та ейфорія, то зараз, після кремлівських угод та затримань активістів, відчувається пригнічення та розгубленість. Що буде далі?
Найстрашніше, що може зараз відбутися – це якщо люди думатимуть, що вони програли.  Тому що Майдан – це не програш, а виграш. Коли ти робиш щось маленьке, а воно виходить більшим, то хочеться його зробити ще більшим. Мені було зрозуміло з самого початку, що під тиском мирного, позитивного протесту влада не піде. Зараз дуже важливо дати позитивну оцінку тому, що відбулося. Це була класна спільна акція, яка народила нові змісти, нові запити, і навіть якщо зараз Євромайдан піде, ці запити залишаться. Залишиться комунікація і відчуття спільності наших проблем. Майдан програв би, якби ніхто не вийшов після 30-го листопада. Дуже важливо зараз порефлексувати про те, що ми зробили, що ми можемо тепер робити, які ми можемо ставити собі цілі.
Цей Майдан – це не 2004 рік, коли люди програли, бо ставили на політиків. На цьому Майдані люди вийшли за себе, такий Майдан навіть не може програти, він не має антитези. Антимайдан не мав гасел, бо що там люди мали говорити? Що Янукович – хороший?
Чи стало проблемою Майдану те, що спершу протестувальники відмовилися від співпраці з політиками та з опозицією?
Справа в тому, що люди вийшли проти системи, а опозиція є частиною цієї системи. Тому опозиційні лідери не могли репрезентувати Майдан. Цілком природно, що Євромайдан не хотів бути політичним. На жаль, зараз він не має лідерів, але вже видно, які люди можуть ними стати в майбутньому.
Тобто потенційно таким рухам корисно мати лідерів?
Так, хоча б для того, щоб були чітко прописані гасла, за які люди виходять. Визначити, чого хоче натовп, може тільки лідер. Треба вловити масові настрої і трансформувати їх у гасла і сенси. Треба також попрацювати з цими сенсами, щоб вони були зрозумілішими. Адже чого хотів Майдан? Повного перезавантаження України. Щоб вона стала розподільчим соціалізмом на кшталт Швеції. Але як прагматик я розумію що зараз це неможливо ні за умови членства в ЄС, ні самотужки. Тому дуже важливо мати лідерів. Це люди, які вказують на ризики та можливості.
Розмовляла Наталя ЄРЬОМЕНКО, "Збруч"

Немає коментарів:

Дописати коментар