Сторінки

пʼятниця, 7 червня 2013 р.

За Сірка помовка...Напередодні тризни по Сірку в Капулівці.

Дракон... за спиною кошового
Леонід ЛОГВИНЕНКО.
Харківська область.
Фото автора.
Якось так склалося, що замість того, щоб упорядкувати заставлений генделиками й таксомоторами майдан довкола пам’ятника кошовому Війська низового запорізького Івану Сірку у місті Мерефі, що у Харківському районі, тут раптом затіяли... перенесення монумента. Влада запевняє: це просто реконструкція і ніякої політики. Ті, хто встановлював погруддя, не ймуть віри міському голові. Мовляв, нинішня влада все так «відреконструює», що потім того пам’ятника вдень із вогнем не побачиш.
Лицар і характерник
ДЕ НАРОДИВСЯ і що робив до 35 років один із найславетніших ватажків запорожців Іван Сірко, якого товариство обирало кошовим аж дванадцять разів, достеменно не відомо. Одні дослідники стверджують, що родом він із Поділля, інші, що таки з-під Харкова, місцевий, — з Мерефи. Замість достовірних відомостей про Іванове дитинство маємо легенди. Харківський художник Сергій Пущенко, створивши цикл полотен, присвячений Сірку, втілив ці легенди в своїх картинах. Одна з його робіт ілюструє розповідь козацького історика Дмитра Яворницького, що нібито Іванко вже й народився козаком — із чубом і зубами...
Чи можливий такий феномен у природі? Навряд. Але так чи інакше Іван Сірко був «зубастим» чоловіком. Уявіть собі: він виборов 55 (за деякими джерелами — 67) перемог і зазнав лише однієї поразки.

Де він тільки не воював. Разом із французами під час Семилітньої війни брав Дюнкерк. Там, на узбережжі Ла-Маншу, як і в Мерефі, встановили йому монумент. Ходив у походи на Крим і визволяв братів-християн. Загрожував навіть турецькому Трапезунду. Московський цар Олексій Михайлович змушений був на прохання козаків і польського короля повернути Сірка з Сибіру, куди його запроторили за повстання проти московських воєвод та різних дяків і «стряпчих», котрі розвели на Слобожанщині хабарництво й доноси. Повернувшись із заслання, кошовий погромив турецькі тили, спалив кораблі, якими турки везли провіант, забезпечив перемогу над ворогом.
Сірко, кажуть, був характерником, тобто володів надприродними здібностями. Заповів після своєї смерті відрубати собі правицю, щоб виносити її на чолі війська перед битвами. За легендою, Кутузов наказав у 1812 році привезти її до Москви, після чого французи почали відступати.
Ця постать явно не відповідає тогочасному образу українця-жертви: нещасного чоловіка в подертих шароварах на тлі похиленої мазанки з трухлявою стріхою. Він — переможець! І, можливо, саме тому не все так однозначно з його вшануванням.
Вистраждана пам’ять
ПАМ’ЯТЬ про Сірка має свою історію випробувань. Після поразки Мазепи російські каральні війська полковника Яковлєва, здобувши Чортомлицьку Січ, сплюндрували козацьке кладовище. З могили Сірка викопали цінні речі. Тіло кошового довелося тоді ж перепоховати біля села Капулівка. Уже при більшовиках, у 1939 році, було заявлено, що Сірко — ніякий не герой, а тому й могила його не варта догляду. Пізніше, в 1967 році, її розкопали трактором і вночі при світлі фар, нібито задля досліджень, забрали череп. А потім цей «трофей» ще довго поневірявся по скульптурних майстернях, сейфах Нікопольського виконкому й Дніпропетровського історичного музею.
Про поневіряння ж мереф’янського пам’ятника розповідає місцевий краєзнавець Кость Романов. Це саме йому в 1978 році спало на думку встановити погруддя Сірка на Мереф’янському майдані, неподалік теперішнього мікрорайону Артемівка, а колись слободи, заснованої Сірком і названої так на честь зятя.
Спочатку все ніби йшло добре. Дозвіл від райкому на встановлення пам’ятника було отримано напередодні 300-річчя смерті кошового. Згодом погруддя відлили з чавуну на подвір’ї сільгосптехніки в Капулівці. В тій же формі, в якій раніше відливали його для встановлення на могилі козака. І пролежав бюст на подвір’ї в Костя Романова аж... 11 років. Мабуть, через те, що чиновники самі злякалися свого дозволу-вчинку. А що, як припишуть пропаганду націоналізму? Невдовзі краєзнавець почув: мовляв, що ви носитеся зі своїм Сірком, он у Мерефі не всім воїнам встановлено пам’ятники, ще монумента Леніну немає. А начальник обласного управління культури, така собі пані Храбан, офіційно повідомила краєзнавцю: «...Историко-архивные материалы, которыми мы располагаем, не дают основания считать И. Серко такой выдающейся исторической личностью...» І взагалі, мовляв, ваш пам’ятник низькохудожній.
Було запропоновано й інші проекти, скажімо, прекрасний монумент створив славетний Іван Гончар. Утім, на втілення цього задуму митця забракло коштів.
І тільки після проголошення незалежності, аж у 1993 році, поставили на майдані нинішнє чавунне погруддя. Кошти збирали по копійці всією Мерефою. Допоміг тоді й Український фонд культури. Таким чином, простояв монумент аж 20 років.
Перенесення чи знищення?
СЛУХАЮЧИ аргументи нинішнього мера Мерефи Веніаміна Сітова стосовно реконструкції майдану, на який дивиться Іван Сірко, можна погодитися: справді, центр Мерефи у жахливому стані. Яка там 50-метрова охоронна зона довкола пам’ятника, як вимагає закон? Перед самісіньким погруддям стільки примостилося таксі, що не пройти. Праворуч дитяча пісочниця, що нагадує про минулі вибори. Ліворуч — кафе і булочна «Кулиничів». Далі — генделики, постійні клієнти яких ставлять порожні пляшки майже під монумент. А за спиною отамана тепер «мешкає»... надувний дракон. От лише питаннячко: як усе це тут з’явилося без дозволу влади? І чи не можна прибрати все це та реконструювати майдан, не чіпаючи кошового?
Веніамін Сітов каже, що без перенесення ну ніяк. По-перше, на місці надувного дракона, прямо за спиною Сірка, буде споруджена сцена, щоб було де проводити свята. Кінотеатр «Супутник», до якого її прибудують, стане культурним центром. Он там заплановано встановити каплицю. На новому місці, заспокоює мер, Сіркові буде краще...
Ось тільки за які гроші ці задуми втілювати? Оте «усім миром будуватимемо» не дає відповіді на запитання, яке, до речі, ставилося й на сесії Мереф’янської міськради тоді, коли вирішувалося питання про перенесення погруддя.
— Коли затіваються такі справи, то треба мати хоча б приблизний кошторис, людей треба переконувати цифрами, а не загальними словами, — сказав присутній на тій сесії депутат облради Анатолій Сергієнко.
Свого часу пан Анатолій затіяв у Мерефі прибудову до архітектурної пам’ятки — гімназії № 1, збудованої на початку минулого століття в українському стилі. Близько 2 мільйонів гривень, за його словами, було вже витрачено на проект, а прийшла нова влада — все зупинилося. Немає, кажуть чиновники, коштів. Їх катма тепер і на ремонт доріг, на дитсадки, яких із 13 залишилося тільки три, і близько тисячі дітей чекають сюди черги. То звідки ж візьмуться мільйони на реконструкцію центральної площі? Чи не станеться так, що монумент демонтують, поставлять десь у тихому місці й він там припадатиме курявою? Тим більше при нинішній національній політиці.
Голова обласної організації Українського фонду культури Віктор Бойко також розділяє ці сумніви. Особливо після того, як не отримав на сесії міськради відповідей на свої запитання. Скажімо, на таке: реконструкція не завершиться до кінця каденції нинішнього мера. Де гарантія, що новий міський голова втілюватиме задум попередника? Перенесення — це, власне, знесення пам’ятника, поставленого коштом громади, а не влади. Чому ж тоді без будь-якого обговорення задумів з цього приводу із жителями міста першим пунктом на сесії вже стояло перенесення монумента? Очевидно для влади, каже пан Бойко, важливіші якісь локальні й персональні плани стосовно майдану, де стоїть Сірко.
А можливо, має рацію голова громадської організації «Наш дім — Мерефа», член громадської ради при голові Харківської райдержадміністрації Тетяна Селезньова? Вона впевнена, що все це затіяно для того, аби перед наступними виборами втягнути людей в обговорення грандіозних планів влади задля своєрідного її піару. А майбутня масштабна реконструкція — не більш як розмови.

Немає коментарів:

Дописати коментар