Сторінки

понеділок, 24 червня 2013 р.

Лист отамана Нагірного перед стратою. “26 жовтня 1923 р. Полтава – Тюрма.

Добрий день, любі мої рідні: мамо, Олександр і ти, сестро Галю! Мені сьогодні оголошено, що моя справа закінчена і на 12 листопада назначена в суд – в Надзвичайну сесію Полтавського губсуду, чого я не бажав і ніколи не ждав, позаяк сесія суду (проходить) без участі правозаступників і при зачинених дверях, а головне, суворо карає взагалі. І от, одержавши такі неприємні для мене відомости і такий короткий час життя, всього 17 днів, я рішив написати Вам листа, щоб хоч коротенько з’ясувати Вам, як я прожив прошедші дев’ять місяців, і якими вони мені довгими та тяжкими показались, і як скоро проходять ці шістнадцять днів і наближається
сімнадцятий, себто 12 листопада, який рішає судьбу мого молодого життя. Любі мої рідні! Прошедші дев’ять місяців мого тюремного життя, де прийшлося бути відірваним від всього, де пришлося забути про всю красу природи, бо із-за високих камінних стін видно тілько одне голубе небо, яке теж казалось немилим без земної природньої краси, широких степів з пахучими квітками та садками та широкого лугу над батьком-Дніпром... І як не тяжко було сидіти за гратами в’язниці, як не тяжко було забувати про все сказане, але все-таки я цей час прожив як будь-тоби весело і непомітно. Але доживати останні дні, яких вже не так багато осталось, тяжко до безкраю. Правда, сказати наперід, що мене чекає в той роковий для мене час (12 листопада), я не можу, але приблизно скажу, що надій на життя мало. І як неприємно і тяжко Вам буде слухати ці слова, але нічого не вдієш. Я знаю, що ця груба звістка ляже важким каменем на Ваші серця і поране їх, особливо серце рідної матері, яке давно вже пошматоване і так багато лиха зазнало... Я прошу пробачити мені...Не буду писати, як буде і як повинно бути, коли я залишусь живий, а беру крайність, себто коли розстріляють. Я знаю, що пережити такий час, як мусите пережити Ви і я, тяжко, тяжко і тяжко, але ми мусимо його пережити. І якщо дійсно моя доля заснула і мені прийдеться загинуть, то не плачте за мною... Мені себе не жалко, а жалко вас. Коли я загину, то це все й страждання, а Ваше тілько почнеться. Мені страшенно шкода Галі. Ви сяк-так, хоч теж не мед пили, а все-таки прожили, а вона ще й не бачила життя. Правда, я не батько й не маю права розпоряджатись, але я не можу не сказати Вам свого слова, бо Ваше гірке і тяжке життя залеже від мене... Ви страждаєте... за те, що я мав щире і правдиве серце, щиро поважав свій рідний край і нарід й з одвертою душою пішов боронити його, не спізнавши, що нарід, особисто наш, український, це сіра маса, яка не тілько не здатна робити сама або допомагати в роботі, а навіть не здатна й гадати про щось гарне, себто про свою кращу долю. Тілько й того, що весь час, як ті гади, шипіли з нор, даючи своє жало, щоб я ним когось кусав, а коли прийшло до гіркого, то вони злякались і во ім’я спасенія своїх маєтків подло віддали мене на кару. Я коли згадаю, як я вірив на людей і ніс за їх своє молоде життя і нарешті одержав таку дяку, так хочеться проклясти той час і хвилину, в яку я клявся бути оборонцем. Правда, я і вмру оборонцем, але оборонцем не свори зрадників, а оборонцем тої святої ідеї, за яку я голову ніс і кладу її в могилу. “Ну, нічого, моя мука буде комусь наука”. Історія колись скаже, хто я був і де дівся. Нехай вони живуть, а Ви страждайте, але нехай не забувають, що їхнє життя куплене кров’ю Вашого сина.І так, любі мої рідні: мамо, брате Олександре і ти, сестро Галю! Може, цей лист буде останнім не тілько в цей час, в ці останні дні, а може бути останнім в моїм цвітущім житті, то ще раз прошу Вас: не плачте й не турбуйтесь. Не плач, моя рідна мамо, Так за мною дуже. Цим ти мені не поможеш, Тілько тобі хуже. Ти і так зазнала горя, Як іще кохала, Як в колисці позиченій Мене колихала. Взагалі історія життя нашої сім’ї тяжка з початку. Мабуть, наша така доля. Ну, нічого, що не є погане, то все лучче. Бажаю Вам, мої рідні, всього найкращого. Міцно жму Ваші руки і гаряче цілую Вас. Ваш син і брат І. Савченко (Нагірний). Прощай, моя люба Вкраїно, І ти, замучений нарід її... І. С. Вітайте всіх товаришів і знайомих і скажіть, що я їх, вмираючи, прошу, нехай допоможуть Вам в житті. Галю, передай привіт своїй подрузі Ярині. Пробачте, що так нерозборно написав – дуже спішив

https://www.facebook.com/oksana.kavetskapertsovych/posts/402928476493057

Olena Stefanyshyn Українці козацьких часів вважали Одоакра руським князем, а ругіїв предків русинів. Так, 1648 року гетьман Богдан Хмельницький з приводу війни України з Польщею звернувся до українського народу у своєму «Білоцерківському універсалі»:
"Навіть Стародавній
 Рим (що може називатися матір’ю всіх європейських міст), який володів багатьма державами й монархіями і пишався колись своїми шістьмастами сорока п’ятьма тисячами війська, в давні віки взяла й чотирнадцять літ тримала далеко менша проти згаданої збірна бойова сила русів із Ругії від Балтицького, або Німецького помор’я, на чолі яких стояв тоді князь Одонацер,— сталося це в році 470 після Різдва Господнього. Отож ми йдемо за прикладом наших давніх предків, отих старобутніх русів, і хто може заборонити нам бути воїнами і зменшити нашу лицарську відвагу!" 
Ця традиція була тоді ще настільки сильною, що коли у 1657 році гетьман помер, генеральний писар Запорізького війська Самійло Зорка, стоячи над його труною виголосив промову, в якій зокрема були такі слова: «Милий вождю! Древній руський Одонацер!»

Немає коментарів:

Дописати коментар