Останній день
У ніч з 9 на 10 червня 1944 року у нацистському концтаборі «Заксенхаузен» після нелюдських катувань трагічно загинув визначний син українського народу, чільний діяч Організації Українських Націоналістів, видатний учений, поет і публіцист Олег Кандиба (Ольжич)
Під час Другої світової війни Ольжича було призначено заступником голови ОУН під проводом А. Мельника з надзвичайно широкими повноваженнями та відповідальністю. Саме йому було доручено очолити похід ОУН на Схід як організатору похідних груп та керівнику підпільного Проводу ОУН на східних та центральних українських землях (фактично в окупованій нацистами підрадянській Україні). Після змушеного виїзду, з огляду на загрозу арешту, з Києва до Львова на початку 1942 р., Ольжич, продовжуючи перебувати на нелегальному становищі, продовжував здійснювати фактичне керівництво діяльністю ОУН в умовах, коли очільник організації полковник А. Мельник перебував під постійним наглядом та домашнім арештом. Коли на початку 1944 р. гестапо масово заарештувало практично весь склад Проводу ОУН та чільних її членів, які опинилися в концтаборах, він залишився чи не єдиним незаарештованим керівником ОУН і взяв на себе керівництво нею.
О. Ольжичу впродовж кількох років вдавалося успішно уникати арешту. Але все ж він був схоплений гестапо 25 травня 1944 р. на конспіративній квартирі у Львові за адресою вул. Личаківська, 32. 3 Личаківської його пішки повели на вул. Перчинську — у львівське гестапо. Одразу ж після того під посиленим конвоєм Ольжича відправляють зі Львова до Берліна. Далі автомобілем його одразу було доставлено у нацистський концтабір «Заксенхаузен».
Концтабір «Заксенхаузен» розташовувався біля невеликого міста Орієнбаум на північ від Берліна. Власне, це місто знаходилося зовсім близько від столиці третього Рейху. Тож не випадково, саме тут нацисти утримували особливо важливих політичних в’язнів — противників свого режиму. Для цього на території концтабору існувала спеціальна відокремлена зона, центром якої був великий мурований бункер — «Целленбау», що використовувався як тюрма для їхнього ув’язнення.
До цього часу єдиним джерелом відомостей про останні дні життя О. Кандиби-Ольжича та його героїчну загибель є свідчення очевидців, які перебували в концтаборі «Заксенхаузен» у той час, коли він був до нього доставлений німецькими спецслужбами. Завдяки їм стало відомо, що про присутність Ольжича в «Целленбау» інші ув’язнені довідалися на початку червня. Його помістили до камери №14, яка серед в’язнів вважалася камерою смертників. Комендантом табору був штандартенфюрер Кайндель. Справу О. Ольжича вів обергруппенфюрер Міллєр. З 7 червня у допитах брали участь високопоставлені чини гестапо — керівник ІV відділу головного управління безпеки оберштурмбанфюрер Вольф, гауптфтурмфюрер Шульце та прибалтійський німець Вірзінг, який добре володів російською мовою. Вольф курував у гестапо політичні питання пов’язані з боротьбою з українським націоналістичним рухом. Шульце та Вірзінг були відомі українським політв’язням як брутальні кати, які брали участь у допитах практично кожного українського в’язня не лише у таборі, а й у Львові, в тюрмі гестапо на вул. Лонцького.
У камері Ольжич був прикутий до центру підлоги важкими кайданами з коротким цепом, який дозволяв зробити лише кілька кроків і не допускав в’язня до стін, вікон та дверей. Допити тривали кілька днів. Ольжича били й піддавали тортурам. Найтривалішим був нічний допит, за одними свідченнями — з 8 на 9-те червня, за іншими — з 9 на 10-го червня 1944 р. — з 20-ї години вечора до 6-ї години ранку (за іншими даними — допит припинився десь перед полуднем). Ольжич повернувся до камери в надзвичайно тяжкому стані. Йому було важко пересуватися, фактично, його вели наглядачі. Після того сусіди Ольжича по ближчих камерах не чули ознак руху з місця його ув’язнення. Не чути було якогось руху з камери й під час обіду. Приблизно о першій годині дня до його камери зайшли наглядачі. Ольжич вже не дихав. Його тіло винесли з каземату, й увечері, за табірним розкладом о 19.45, воно було спалене в крематорії.
* * *
Останні дні й години життя Ольжича дозволяють відтворити спогади тих, хто перебував у той час в ув’язненні в концтаборі «Заксенхаузен».
Володимир Стахів, один із провідних членів ОУН(Р) під проводом С. Бандери, так згадував про перебування та загибель Ольжича у концтаборі: «Був понеділок 5 червня. Вранці, як звичайно, в’язнів випустили до спільної умивальні, щоб помити начиння. Повертаючись коридором, я зустрів О. Ольжича. Чи впізнав він мене, не знаю. Він ішов рішучим кроком, похмурий, волосся розкуйовджене. Одягнутий був у темну блузу, брунатні штани-нікербокери (пумпи), гірські куті черевики. Він ішов із камери № 14, де звичайно перебували закуті в кайдани в’язні, призначені на смерть.
Це був єдиний раз, що я бачив Ольжича. Знаю, що нікому з ув’язнених українців не довелося його там бачити. Зате сусід, поляк із камери № 15, капітан Єжі Кунцевіч, часто порозумівався з ним через стіну і вікно».
«Камера № 14 — це темниця із звичайними твердими нарами. До долівки були прикріплені тяжкі ланцюги, такі короткі, що закутий в’язень міг тільки сидіти або лежати на нарах. Коли в’язневі давали їсти, його розковували, й тоді ланцюги падали із сильним грюкотом на землю, так що я, в камері № 17, завжди знав, коли Ольжича розковують. Робили це тоді, як брали його на переслухання».
«О 15 год. в камері № 14 із грюкотом упали кайдани. Невдовзі після того я почув у коридорі рішучі кроки Ольжича. Ковані черевики так і дзвеніли на камінні. Отже, Вольф, Шульце та Вірзінг проводитимуть переслухання. О 20 год. Ольжич повернувся до камери. Його хода не була вже така рішуча.
У четвер 8 червня Кунцевіч повідомив мені таке: «Я зустрів на коридорі сусіда № 14, і він устиг мені сказати, що його жахливо побили. Я відповів йому тільки: тримайтеся».
«Того ж четверга, увечері, о 20 год., знову забряжчали падаючі кайдани. Значить, Ольжич іде на вічне переслухання. І справді: знову кроки кованих черевиків у коридорі. Я довго не міг спати й прислухався, коли почую цей мені вже знайомий стукіт об кам’яну долівку. Довго після півночі я не чув нічого. Лише в п’ятницю, 9 червня, о 6 год. вранці почув я, як коридором просувалася від стіни до стіни людина. Легкий стукіт у двері моєї камери... Засув камери № 14 відчинився, забряжчали кайдани. Ольжич повернувся. Коли відомий у «Целленбав» «оберпосмітюх» Пенке заніс до камери № 14 снідання і скоро повернувся, я почув його слова: «В’язень відмовляється приймати їжу»...
Кожної п’ятниці нас проводили до голяра голитися. Була 14-та година, коли мене, поголеного, привели назад до камери. Після мене відчиняли камеру № 14 і знову зачиняли. Що сталося?
О 17 год. я мав уже відповідь. Ми йшли по каву, Кунцевіч устиг мені прошепотіти: «Сусід не живе»...
О 19.45 год. тлінні останки О. Ольжича винесли до крематорію».
«Вістка про смерть Ольжича громом вдарила по всіх в’язнях... Британці, французи, поляки, латиші та інші висловлювали нам своє співчуття і схвилювання...
16 червня о 6 год. вранці ув’язнений із нами польський єпископ д-р Владислав Гораль із Любліна відслужив у своїй камері заупокійну Богослужбу, а ми всі в келіях — «самітках» — взяли духову участь у цій в’язничній панахиді за упокій душі».
Тома Лапичак, діяч ОУН під проводом А. Мельника: «З початком червня довідався я, що до бункеру привели О. Кандибу-Ольжича. Справу його вів той же самий обергрупенфюрер Міллер, що вів і нашу справу, а переслуховували добре знані всім українським політичним в’язням балтійський німець Вірзінг і берлінчик Шульце».
«У його сусідстві сидів згадуваний капітан Кунцевіч. Завдяки знайомству, яке він нав’язав із Ольжичем, і завдяки тому, що переписувався (очевидно грипсами) з іншими українськими в’язнями, залишились деякі свідчення, що дозволяють припускати умовини, серед яких згинув О. Ольжич».
«Ольжича брали кожного дня на переслухання, приводили тільки на ніч або на обід. Переслухання тяглось уже кілька днів від часу, коли його туди привезли. Останню ніч (з 9 на 10 червня 1944 р.) його в келії зовсім не було. Щойно на другий день перед полуднем він почув у коридорі під його дверима і біля сусідньої келії, в якій жив Ольжич, якийсь рух. Цей рух нагадував йому, неначе б вели якогось ослабленого, і він, постогнуючи, посувався вперед. З шепотів людей він не міг нічого зрозуміти. По хвилині в коридорі затихло; люди, від яких походили ці шелести, ввійшли до келії. Він почув клацання залізними ланцюгами. Це була келія, у якій сиділи спеціяльного роду в’язні, стало закуті, що він сам мав одного разу нагоду ствердити, глипнувши в цю келію, де побачив тяжкий ланцюг, прикріплений до середини келії. Це саме він чув від каліфакторів, що обслуговували в’язнів. Ланцюг був короткий і дозволяв в’язневі зробити кілька кроків, не допускаючи його ні до дверей, ні до стіни, ні до вікна. Він припускав, що й Ольжич мусів бути так само закутий, бо часто чув брязкіт кайданів.
По хвилині можна було почути, що люди, які ввійшли в келію, вийшли звідти, келію зачинили. Був такий звичай, що, коли в’язня в келії не було, її не замикали. Вона залишалась або відчиненою, або двері оставались лише приперті, але не замкнені засувою. Тим разом, одначе, двері заперто на засув. Значить, в’язень залишився в келії.
Того дня капітан Кунцевіч не чув брязкоту кайданів, й не бачив Ольжича при видачі обіду.
Після обіду, десь біля години першої, він почув знову хід кількох людей, скрегіт засуви Ольжичевої келії і вхід людей до неї. За хвилину в коридорі постало коротке шамотання, що нагадувало, неначе б когось виносили. Він мав враження, що Ольжича з келії забрали на ношах. У першій хвилині був переконаний, що, може, захворів і його віднесли до лічниці. Ввечері довідався від Пецке (одного з каліфакторів), що Ольжич не живе».
«Ніякі погрози і залякування не могли від нього вибити таємниці. А це озлоблювало сатрапів. Переслуховували цілу ніч. Звичайно, вночі не балакали про політику, але виконували діло катів і опричників. Найсильніший організм фізично зломився б. Бачачи перед собою фізичну руїну, Вірзінг і товариші мусіли припинити тортури. Відвели до келії. Думали пополудні продовжувати. Але тіло не витримало тортур. Віддих життя згас.
...Катований гітлерівськими опричниками вночі з 9 на 10 червня 1944 р., Ольжич помер як герой 10 червня 1944 р. наслідком побоїв».
Перебуваючи в цей час в концтаборі «Заксенхаузен», Голова Проводу ОУН полковник Андрій Мельник довідався про смерть О. Ольжича від Степана Бандери. Цю звістку було передано йому умовними знаками, які використовували ув’язнені, спілкуючись між собою: «Підпавши під арешт гестапо в січні 1944 р., я спокійний був за наші ряди, бо знав, що з ними є Ольжич. Яким же важким ударом для мене була відомість у третім дні мого побуту в «зондербараку» Заксенхаузенського табору, що Ольжич, закатований, згинув у цім же бараку несповна два місяці перед моїм перенесенням туди зі «зоджергавза» № 3.
Відомість цю отримав я дивним, як на тюремні тодішні умовини, способом — в часі мого проходу. Місцем проходу був трикутник між двома крилами бараку, які прямовисно стояли до себе, і високим муром, що відділював барак від решти табору. Вже попереднього дня завважив я в однім із відхилених угорі вікон — знаки хустиною і кінцями пальців. Наступного дня знаки ці повторились, щобільше, появились крейдою писані на шибці вікна написи: «Лапичак в шпиталі, Мушинський 26, Тарас Бульба 2», і дальші інформації про розміщення нашої націоналістичної групи в цім «зондербараці». Під кінець на шибці бачу напис, від якого мені в очах потемніло: «ОЛЬЖИЧ», а побіч — хрестик. Миттю усвідомив я собі розміри катастрофи в наших рядах, коли не стало на чолі їх Ольжича. Мов громом уражений цією вісткою, не видержую і на весь голос питаю: «Хто ви?». І у відповідь проявляється на шибці напис: «Степан Бандера»...
Це він перший, системою відповідно наставлених дзеркал, пізнав мене і перший допоміг встановити контакт зі співтоваришами недолі: Андрієвським, Мушинським, Онацьким, Ждановичем і Костем Мельником. Це був останній прохід без вартового, а отже, остання нагода такого своєрідного зв’язку зі С. Бандерою в німецькій тюрмі».
«Винен в смерті Ольжича тодішній референт українських справ у царстві Гіммлера «оберрегірунгстрат» Вольф, який при переслуханні мене вважав за доцільне в присутності «кремінальрата» Шульце в келії № 36 сповістити мене про смерть Ольжича... перекладаючи дві карточки, записані почерком Покійника... Слова, записані Покійним Ольжичем... давали свідоцтво стійкості й гарту духацього великого Революціонера, який в обличчі смерти, серед звірських знущань, ледве вдержуючи олівець в руці, гордо нотував заяву, що відмовляє зізнань і не зрадить ні друзів, ні справ, ведених ним в ОУН».
* * *
Чому гестапо так особливо жорстоко допитувало Ольжича? Які зізнання кати намагалися домогтися від нього?
Спроби дати відповіді на ці питання лишаються на рівні версій. З одного боку, для гестапо не були таємницею радикальні й безкомпромісні антинацистські погляди О.Ольжича, який розглядав нацистську Німеччину лише як окупанта українських земель. Організоване ним каналами ОУН поширення в світі інформації про звірства окупаційного режиму проти українського населення, підготовлена за його редакцією книжка «Революція рве кайдани», в якій розкривалася правда про німецьку політику в Україні та були заклики до боротьби з окупантами і верстка якої потрапила в руки гестапо, підтверджували ці погляди Ольжича як непримиренного ворога Рейху в очах таємної служби. Перехід ОУН до збройної антинімецької боротьби, коли бойові групи ОУН, починаючи з 1943 р., здійснили десятки військових операцій проти німецьких підрозділів на українських землях, промовисто засвідчували, що ці його погляди й переконання послідовно втілювали в реальні дії українського руху спротиву нацистському режимові. Вже цих фактів було цілком достатньо для ворога, щоб видати О.Ольжичу присуд смерті.
Але була ще одна вагома причина, через яку О. Кандиба-Ольжич становив для гестапо особливий інтерес. Відкриття Другого фронту в Європі та висадка військ антигітлерівської коаліції в Нормандії на півночі Франції були для нацистів несподіванкою, яка становила для них смертельну загрозу. Це сталося 6 червня 1944 року. О.Ольжич, окрім генерала М. Капустянського, був чи не єдиним членом Проводу ОУН, кому довелося деякий час перед війною жити у США. «Був він на листі тих, — згадував соратник О.Ольжича із підпілля Яків Шумелда, — яких гестапо підозрівало у прихильності або зв’язках із західними аліантами. Коли аліанти почали офензиву із заходу, перед урядом Райху мусіло виринати марево українських партизанів. План масового повстання існував у Військовому штабі ПУН; але він був пов’язаний із десантом у південній Європі». Деякі інші члени ОУН підтверджують існування в організаційному середовищі версії, що Ольжич навіть намагався вислати своїх зв’язкових до західних учасників антигітлерівської коаліції, щоб переконати їх у доцільності розпочати ведення бойових дій на півдні Європи та висадити свої десанти в районі Карпат. Згадуються навіть їхні імена — Андрій Луцев та Роман Лисий. Такий розрахунок був цілком очевидним — за допомогою англо-американського командування підняти в тилу німецьких військ на західних українських землях збройне повстання і спробувати випередити вступ сюди радянської армії та відновлення радянської влади. Однак, зважаючи на глибоку конспірацію, достеменно невідомо — чи змогли послані Ольжичем зв’язкові прорватися до союзників і передати ці пропозиції, а також чи була якась відповідь на заклики українців. Є згадки про те, що посланці Ольжича змогли пробитися до них через Іспанію за допомогою французьких партизанів-«макі». Водночас є твердження, що вони потрапили до концтабору на території Іспанії, де перебували аж до завершення війни. Можливо, гестапо мало в своєму розпорядженні певні матеріали, що спонукали до особливої уваги до О. Ольжича та намагань будь-яким способом з’ясувати, що йому відомо про плани західних альянтів. І тому так жорстоко поставилося до нього.
У смертельній агонії нацистський режим забрав життя О. Ольжича. В роки випробувань, які випали на долю України, вчений і поет поступився в ньому місцем воїну.
Віддаючи шану своєму Провіднику часів Другої світової війни, відомий учасник українського національного руху Яків Шумелда залишив нам такі рядки: «Кандиба-Кардаш у 1941—1944 роках був не поетом чи археологом-науковцем, а Комендантом підпілля на українських землях і на службі української державотворчої дії».
Шляхи — велетенські гадюки...
Невгнутий, розмірений крок...
Діла і змагання сторукі,
І смерть — як найвищий вінок.
О. Ольжичу впродовж кількох років вдавалося успішно уникати арешту. Але все ж він був схоплений гестапо 25 травня 1944 р. на конспіративній квартирі у Львові за адресою вул. Личаківська, 32. 3 Личаківської його пішки повели на вул. Перчинську — у львівське гестапо. Одразу ж після того під посиленим конвоєм Ольжича відправляють зі Львова до Берліна. Далі автомобілем його одразу було доставлено у нацистський концтабір «Заксенхаузен».
Концтабір «Заксенхаузен» розташовувався біля невеликого міста Орієнбаум на північ від Берліна. Власне, це місто знаходилося зовсім близько від столиці третього Рейху. Тож не випадково, саме тут нацисти утримували особливо важливих політичних в’язнів — противників свого режиму. Для цього на території концтабору існувала спеціальна відокремлена зона, центром якої був великий мурований бункер — «Целленбау», що використовувався як тюрма для їхнього ув’язнення.
До цього часу єдиним джерелом відомостей про останні дні життя О. Кандиби-Ольжича та його героїчну загибель є свідчення очевидців, які перебували в концтаборі «Заксенхаузен» у той час, коли він був до нього доставлений німецькими спецслужбами. Завдяки їм стало відомо, що про присутність Ольжича в «Целленбау» інші ув’язнені довідалися на початку червня. Його помістили до камери №14, яка серед в’язнів вважалася камерою смертників. Комендантом табору був штандартенфюрер Кайндель. Справу О. Ольжича вів обергруппенфюрер Міллєр. З 7 червня у допитах брали участь високопоставлені чини гестапо — керівник ІV відділу головного управління безпеки оберштурмбанфюрер Вольф, гауптфтурмфюрер Шульце та прибалтійський німець Вірзінг, який добре володів російською мовою. Вольф курував у гестапо політичні питання пов’язані з боротьбою з українським націоналістичним рухом. Шульце та Вірзінг були відомі українським політв’язням як брутальні кати, які брали участь у допитах практично кожного українського в’язня не лише у таборі, а й у Львові, в тюрмі гестапо на вул. Лонцького.
У камері Ольжич був прикутий до центру підлоги важкими кайданами з коротким цепом, який дозволяв зробити лише кілька кроків і не допускав в’язня до стін, вікон та дверей. Допити тривали кілька днів. Ольжича били й піддавали тортурам. Найтривалішим був нічний допит, за одними свідченнями — з 8 на 9-те червня, за іншими — з 9 на 10-го червня 1944 р. — з 20-ї години вечора до 6-ї години ранку (за іншими даними — допит припинився десь перед полуднем). Ольжич повернувся до камери в надзвичайно тяжкому стані. Йому було важко пересуватися, фактично, його вели наглядачі. Після того сусіди Ольжича по ближчих камерах не чули ознак руху з місця його ув’язнення. Не чути було якогось руху з камери й під час обіду. Приблизно о першій годині дня до його камери зайшли наглядачі. Ольжич вже не дихав. Його тіло винесли з каземату, й увечері, за табірним розкладом о 19.45, воно було спалене в крематорії.
* * *
Останні дні й години життя Ольжича дозволяють відтворити спогади тих, хто перебував у той час в ув’язненні в концтаборі «Заксенхаузен».
Володимир Стахів, один із провідних членів ОУН(Р) під проводом С. Бандери, так згадував про перебування та загибель Ольжича у концтаборі: «Був понеділок 5 червня. Вранці, як звичайно, в’язнів випустили до спільної умивальні, щоб помити начиння. Повертаючись коридором, я зустрів О. Ольжича. Чи впізнав він мене, не знаю. Він ішов рішучим кроком, похмурий, волосся розкуйовджене. Одягнутий був у темну блузу, брунатні штани-нікербокери (пумпи), гірські куті черевики. Він ішов із камери № 14, де звичайно перебували закуті в кайдани в’язні, призначені на смерть.
Це був єдиний раз, що я бачив Ольжича. Знаю, що нікому з ув’язнених українців не довелося його там бачити. Зате сусід, поляк із камери № 15, капітан Єжі Кунцевіч, часто порозумівався з ним через стіну і вікно».
«Камера № 14 — це темниця із звичайними твердими нарами. До долівки були прикріплені тяжкі ланцюги, такі короткі, що закутий в’язень міг тільки сидіти або лежати на нарах. Коли в’язневі давали їсти, його розковували, й тоді ланцюги падали із сильним грюкотом на землю, так що я, в камері № 17, завжди знав, коли Ольжича розковують. Робили це тоді, як брали його на переслухання».
«О 15 год. в камері № 14 із грюкотом упали кайдани. Невдовзі після того я почув у коридорі рішучі кроки Ольжича. Ковані черевики так і дзвеніли на камінні. Отже, Вольф, Шульце та Вірзінг проводитимуть переслухання. О 20 год. Ольжич повернувся до камери. Його хода не була вже така рішуча.
У четвер 8 червня Кунцевіч повідомив мені таке: «Я зустрів на коридорі сусіда № 14, і він устиг мені сказати, що його жахливо побили. Я відповів йому тільки: тримайтеся».
«Того ж четверга, увечері, о 20 год., знову забряжчали падаючі кайдани. Значить, Ольжич іде на вічне переслухання. І справді: знову кроки кованих черевиків у коридорі. Я довго не міг спати й прислухався, коли почую цей мені вже знайомий стукіт об кам’яну долівку. Довго після півночі я не чув нічого. Лише в п’ятницю, 9 червня, о 6 год. вранці почув я, як коридором просувалася від стіни до стіни людина. Легкий стукіт у двері моєї камери... Засув камери № 14 відчинився, забряжчали кайдани. Ольжич повернувся. Коли відомий у «Целленбав» «оберпосмітюх» Пенке заніс до камери № 14 снідання і скоро повернувся, я почув його слова: «В’язень відмовляється приймати їжу»...
Кожної п’ятниці нас проводили до голяра голитися. Була 14-та година, коли мене, поголеного, привели назад до камери. Після мене відчиняли камеру № 14 і знову зачиняли. Що сталося?
О 17 год. я мав уже відповідь. Ми йшли по каву, Кунцевіч устиг мені прошепотіти: «Сусід не живе»...
О 19.45 год. тлінні останки О. Ольжича винесли до крематорію».
«Вістка про смерть Ольжича громом вдарила по всіх в’язнях... Британці, французи, поляки, латиші та інші висловлювали нам своє співчуття і схвилювання...
16 червня о 6 год. вранці ув’язнений із нами польський єпископ д-р Владислав Гораль із Любліна відслужив у своїй камері заупокійну Богослужбу, а ми всі в келіях — «самітках» — взяли духову участь у цій в’язничній панахиді за упокій душі».
Тома Лапичак, діяч ОУН під проводом А. Мельника: «З початком червня довідався я, що до бункеру привели О. Кандибу-Ольжича. Справу його вів той же самий обергрупенфюрер Міллер, що вів і нашу справу, а переслуховували добре знані всім українським політичним в’язням балтійський німець Вірзінг і берлінчик Шульце».
«У його сусідстві сидів згадуваний капітан Кунцевіч. Завдяки знайомству, яке він нав’язав із Ольжичем, і завдяки тому, що переписувався (очевидно грипсами) з іншими українськими в’язнями, залишились деякі свідчення, що дозволяють припускати умовини, серед яких згинув О. Ольжич».
«Ольжича брали кожного дня на переслухання, приводили тільки на ніч або на обід. Переслухання тяглось уже кілька днів від часу, коли його туди привезли. Останню ніч (з 9 на 10 червня 1944 р.) його в келії зовсім не було. Щойно на другий день перед полуднем він почув у коридорі під його дверима і біля сусідньої келії, в якій жив Ольжич, якийсь рух. Цей рух нагадував йому, неначе б вели якогось ослабленого, і він, постогнуючи, посувався вперед. З шепотів людей він не міг нічого зрозуміти. По хвилині в коридорі затихло; люди, від яких походили ці шелести, ввійшли до келії. Він почув клацання залізними ланцюгами. Це була келія, у якій сиділи спеціяльного роду в’язні, стало закуті, що він сам мав одного разу нагоду ствердити, глипнувши в цю келію, де побачив тяжкий ланцюг, прикріплений до середини келії. Це саме він чув від каліфакторів, що обслуговували в’язнів. Ланцюг був короткий і дозволяв в’язневі зробити кілька кроків, не допускаючи його ні до дверей, ні до стіни, ні до вікна. Він припускав, що й Ольжич мусів бути так само закутий, бо часто чув брязкіт кайданів.
По хвилині можна було почути, що люди, які ввійшли в келію, вийшли звідти, келію зачинили. Був такий звичай, що, коли в’язня в келії не було, її не замикали. Вона залишалась або відчиненою, або двері оставались лише приперті, але не замкнені засувою. Тим разом, одначе, двері заперто на засув. Значить, в’язень залишився в келії.
Того дня капітан Кунцевіч не чув брязкоту кайданів, й не бачив Ольжича при видачі обіду.
Після обіду, десь біля години першої, він почув знову хід кількох людей, скрегіт засуви Ольжичевої келії і вхід людей до неї. За хвилину в коридорі постало коротке шамотання, що нагадувало, неначе б когось виносили. Він мав враження, що Ольжича з келії забрали на ношах. У першій хвилині був переконаний, що, може, захворів і його віднесли до лічниці. Ввечері довідався від Пецке (одного з каліфакторів), що Ольжич не живе».
«Ніякі погрози і залякування не могли від нього вибити таємниці. А це озлоблювало сатрапів. Переслуховували цілу ніч. Звичайно, вночі не балакали про політику, але виконували діло катів і опричників. Найсильніший організм фізично зломився б. Бачачи перед собою фізичну руїну, Вірзінг і товариші мусіли припинити тортури. Відвели до келії. Думали пополудні продовжувати. Але тіло не витримало тортур. Віддих життя згас.
...Катований гітлерівськими опричниками вночі з 9 на 10 червня 1944 р., Ольжич помер як герой 10 червня 1944 р. наслідком побоїв».
Перебуваючи в цей час в концтаборі «Заксенхаузен», Голова Проводу ОУН полковник Андрій Мельник довідався про смерть О. Ольжича від Степана Бандери. Цю звістку було передано йому умовними знаками, які використовували ув’язнені, спілкуючись між собою: «Підпавши під арешт гестапо в січні 1944 р., я спокійний був за наші ряди, бо знав, що з ними є Ольжич. Яким же важким ударом для мене була відомість у третім дні мого побуту в «зондербараку» Заксенхаузенського табору, що Ольжич, закатований, згинув у цім же бараку несповна два місяці перед моїм перенесенням туди зі «зоджергавза» № 3.
Відомість цю отримав я дивним, як на тюремні тодішні умовини, способом — в часі мого проходу. Місцем проходу був трикутник між двома крилами бараку, які прямовисно стояли до себе, і високим муром, що відділював барак від решти табору. Вже попереднього дня завважив я в однім із відхилених угорі вікон — знаки хустиною і кінцями пальців. Наступного дня знаки ці повторились, щобільше, появились крейдою писані на шибці вікна написи: «Лапичак в шпиталі, Мушинський 26, Тарас Бульба 2», і дальші інформації про розміщення нашої націоналістичної групи в цім «зондербараці». Під кінець на шибці бачу напис, від якого мені в очах потемніло: «ОЛЬЖИЧ», а побіч — хрестик. Миттю усвідомив я собі розміри катастрофи в наших рядах, коли не стало на чолі їх Ольжича. Мов громом уражений цією вісткою, не видержую і на весь голос питаю: «Хто ви?». І у відповідь проявляється на шибці напис: «Степан Бандера»...
Це він перший, системою відповідно наставлених дзеркал, пізнав мене і перший допоміг встановити контакт зі співтоваришами недолі: Андрієвським, Мушинським, Онацьким, Ждановичем і Костем Мельником. Це був останній прохід без вартового, а отже, остання нагода такого своєрідного зв’язку зі С. Бандерою в німецькій тюрмі».
«Винен в смерті Ольжича тодішній референт українських справ у царстві Гіммлера «оберрегірунгстрат» Вольф, який при переслуханні мене вважав за доцільне в присутності «кремінальрата» Шульце в келії № 36 сповістити мене про смерть Ольжича... перекладаючи дві карточки, записані почерком Покійника... Слова, записані Покійним Ольжичем... давали свідоцтво стійкості й гарту духацього великого Революціонера, який в обличчі смерти, серед звірських знущань, ледве вдержуючи олівець в руці, гордо нотував заяву, що відмовляє зізнань і не зрадить ні друзів, ні справ, ведених ним в ОУН».
* * *
Чому гестапо так особливо жорстоко допитувало Ольжича? Які зізнання кати намагалися домогтися від нього?
Спроби дати відповіді на ці питання лишаються на рівні версій. З одного боку, для гестапо не були таємницею радикальні й безкомпромісні антинацистські погляди О.Ольжича, який розглядав нацистську Німеччину лише як окупанта українських земель. Організоване ним каналами ОУН поширення в світі інформації про звірства окупаційного режиму проти українського населення, підготовлена за його редакцією книжка «Революція рве кайдани», в якій розкривалася правда про німецьку політику в Україні та були заклики до боротьби з окупантами і верстка якої потрапила в руки гестапо, підтверджували ці погляди Ольжича як непримиренного ворога Рейху в очах таємної служби. Перехід ОУН до збройної антинімецької боротьби, коли бойові групи ОУН, починаючи з 1943 р., здійснили десятки військових операцій проти німецьких підрозділів на українських землях, промовисто засвідчували, що ці його погляди й переконання послідовно втілювали в реальні дії українського руху спротиву нацистському режимові. Вже цих фактів було цілком достатньо для ворога, щоб видати О.Ольжичу присуд смерті.
Але була ще одна вагома причина, через яку О. Кандиба-Ольжич становив для гестапо особливий інтерес. Відкриття Другого фронту в Європі та висадка військ антигітлерівської коаліції в Нормандії на півночі Франції були для нацистів несподіванкою, яка становила для них смертельну загрозу. Це сталося 6 червня 1944 року. О.Ольжич, окрім генерала М. Капустянського, був чи не єдиним членом Проводу ОУН, кому довелося деякий час перед війною жити у США. «Був він на листі тих, — згадував соратник О.Ольжича із підпілля Яків Шумелда, — яких гестапо підозрівало у прихильності або зв’язках із західними аліантами. Коли аліанти почали офензиву із заходу, перед урядом Райху мусіло виринати марево українських партизанів. План масового повстання існував у Військовому штабі ПУН; але він був пов’язаний із десантом у південній Європі». Деякі інші члени ОУН підтверджують існування в організаційному середовищі версії, що Ольжич навіть намагався вислати своїх зв’язкових до західних учасників антигітлерівської коаліції, щоб переконати їх у доцільності розпочати ведення бойових дій на півдні Європи та висадити свої десанти в районі Карпат. Згадуються навіть їхні імена — Андрій Луцев та Роман Лисий. Такий розрахунок був цілком очевидним — за допомогою англо-американського командування підняти в тилу німецьких військ на західних українських землях збройне повстання і спробувати випередити вступ сюди радянської армії та відновлення радянської влади. Однак, зважаючи на глибоку конспірацію, достеменно невідомо — чи змогли послані Ольжичем зв’язкові прорватися до союзників і передати ці пропозиції, а також чи була якась відповідь на заклики українців. Є згадки про те, що посланці Ольжича змогли пробитися до них через Іспанію за допомогою французьких партизанів-«макі». Водночас є твердження, що вони потрапили до концтабору на території Іспанії, де перебували аж до завершення війни. Можливо, гестапо мало в своєму розпорядженні певні матеріали, що спонукали до особливої уваги до О. Ольжича та намагань будь-яким способом з’ясувати, що йому відомо про плани західних альянтів. І тому так жорстоко поставилося до нього.
У смертельній агонії нацистський режим забрав життя О. Ольжича. В роки випробувань, які випали на долю України, вчений і поет поступився в ньому місцем воїну.
Віддаючи шану своєму Провіднику часів Другої світової війни, відомий учасник українського національного руху Яків Шумелда залишив нам такі рядки: «Кандиба-Кардаш у 1941—1944 роках був не поетом чи археологом-науковцем, а Комендантом підпілля на українських землях і на службі української державотворчої дії».
Шляхи — велетенські гадюки...
Невгнутий, розмірений крок...
Діла і змагання сторукі,
І смерть — як найвищий вінок.
(О. Ольжич)
Немає коментарів:
Дописати коментар