Частина друга. Завоювання Риму праукраїнцями
Після смерті Аттіли створена ним Імперія розпадеться. Однак, українська держава не загине. Мова йде лише про те, що вона втратила периферійні території, які колись силою зброї були приєднані до Скіфії. Сама ж Україна хоча й стала територіально дещо меншою, але продовжувала успішно розвиватися.
Праукраїнські племена та народи жили своїм звичним життям: вирощували хліб, будували нові міста та села, виховували дітей, зростали економічно і духовно. Зриваючись із насиджених місць і розходячись європейськими просторами, створювали нові держави, воювали – усе, як і до того, лиш не так масштабно і вражаюче.
Чому ж, усе-таки, Імперія, яку боялася уся Європа, розпалася? Причин було кілька. Головна полягає у тому, що серед синів Аттіли не знайшлося жодної яскравої та сильної особистості. Усі вони виявилися не достойними слави свого знаменитого батька. Продовжувати справу Великого Завойовника було нікому.
По-друге, нащадки Володаря не зуміли домовитися між собою про те, хто одягне імператорську корону. Тому заради задоволення власних амбіцій не придумали нічого кращого, як поділили Імперію між собою. Тим самим було перекреслено усе, чого дипломатією та війнами досяг Аттіла.
Наступне, до складу Імперії входила велика кількість не слов’янських народів, які трималися у покорі силою зброї. Лише страх перед всесильним Аттілою змушував їх мирилися із своїм колоніальним статусом. Після смерті імператора вони, внаслідок повстань, звільняться з-під влади українців. Інші території будуть втрачені у війнах із конкурентами, зокрема – з германцями та Візантією.
І, нарешті, четверта причина розпаду Імперії полягає в тому, що у державі Аттіли була відсутня внутрішня консолідація. Тобто, це була різноплемінна імперія, до складу якої входили десятки племен та народів (в тому числі й тюрки-кочовики) з різними вірами, звичаями та способом життя. Центром держави, звісно, були землі України, а скіфи становили її ядро. Але для багатьох підкорених ними народів оріянський світогляд був чужим та незрозумілим. А на скіфів вони дивилися, як на поневолювачів.
Ми уже говорили про те, що Аттіла міг знищити Римську імперію, але не зробив цього. Однак, це не врятувало її від поразки. Прийнято вважати, що Західна Римська імперія припинить своє існування у 476 році, коли германці на чолі з Одоакром захоплять Рим. Але у цьому твердженні є дві суттєвих помилки. Насправді 476 рік не є роком загибелі Імперії – ця дата є лише кінцем класичного римського суспільства. Імператори-римляни будуть позбавлені влади, а Римом заволодіють ті, кого римські громадяни презирливо називали варварами. Після чого держава продовжуватиме існувати, періодично то розпадаючись, то знову об’єднуючись та змінюючи своїх володарів. Тобто, – римське суспільство житиме й надалі, але тепер в іншій якості.
Другою помилкою є загальноприйнята думка про те, що руйнівниками Риму були германські племена скирів, яких очолював їхній вождь Одоакр. Цю версію ще у 18 столітті придумали німецькі історики. Зроблено це було для того, аби прикрасити та звеличити свою історію, приписавши германцям славу підкорювачів Риму. Дане твердження було зведене у ранг офіційної наукової догми і уже давно ні у кого не виникає сумнівів у його правдивості.
Так ким же був Одоакр? І хто насправді захопив Рим у 476 році нашої ери?
За походженням майбутній підкорювач Риму був… скіфом. Його батько, Едікон, служив у війську Аттіли і прославився, як відомий воєначальник. Це був той самий Едікон, якого римський посланець Вігіла у 448 році намагався завербувати для вбивства Гатила. Але вірний скіф не зрадив свого імператора й про усе розповів Богданові, чим урятував йому життя…
…Після смерті Аттіли Едікон залишив Київ і відправився на захід України. Тут, у Карпатах, проживали племена, яких історики називають білими хорватами. Нехай наших читачів не вводить в оману слово “хорвати”, оскільки мова не йде про теперішніх слов’ян-хорватів. У ті часи хорватами називали давньоукраїнські племена, які населяли Карпатський регіон. Назва “хорвати” або “горвати” походить від слова “гори” і означає жителі гір. А слово “білі” використовувалося у значенні “західні”, позаяк у давні часи сторони світу інколи позначалися різними кольорами: білий означав – захід, червоний – південь, чорний – північ.
На той час мовою, культурою та віруваннями білі хорвати нічим суттєво не відрізнялися від праукраїнців Подніпров’я. Це уже пізніше частина білих хорватів вирушить з Карпат на південь, оселиться на території теперішньої Хорватії і, з часом набувши деяких мовно-культурних відмінностей, дасть початок сучасним хорватам.
Жителів Карпат інколи ще називали русинами (рутенами). Відомий уже нам Клавдій Птолемей (ІІ століття н.е.) у своїй “Географії” згадує про карпатських росів (Karpathes Oros). Зустрічається ця назва й у працях інших істориків.
За походженням Едікон, імовірно, був хорватом-русином, тому й повернувся на рідні землі після смерті свого імператора. (У тому, що перед тим ми його назвали скіфом, немає ніякого протиріччя, оскільки усіх жителів імперії Аттіли колись узагальнено називали скіфами). Після повернення Едікон став князем і очолював якесь удільне князівство аж до своєї смерті у 469 році під час однієї з битв із остготами. Після загибелі Едікона князем хорватських русинів стає його син Отко. Це і був майбутній володар Риму, ім’я якого у латинській інтерпретації звучить, як Одоакр (Одоацер).
У 475 році у Римі розгорілась міжусобна боротьба за владу між імператором Юлієм Непотом і його воєначальником Флавієм Орестом. Внаслідок збройного протистояння Непот був позбавлений влади, а новим імператором переможець Флавій Орест проголосив свого малолітнього сина Ромула Августа.
Князь білих хорватів Одоакр скористався міжусобицею для реалізації власних планів захоплення Риму. Він збирає військо, куди увійшли рутени-праукраїнці та найманці з числа германських племен, і влітку 476 року розпочинає військові дії, мотивуючи їх бажанням навести у державі лад і покарати заколотника. Війна закінчилася перемогою Одоакра. Флавій Орест був убитий, а його син Ромул Август позбавлений влади. З малолітнім імператором переможець повівся гуманно: йому було призначено пожиттєву пенсію і поселено (як почесного в’язня) у маєтку неподалік Неаполя, де він і прожив до кінця свого життя.
Відомий дослідник історії, архімандрит з міста Рагузи на Сицилії, Мавро Орбіні (16-17 століття) так описував тріумфальний в’їзд русина Одоакра у столицю: “Рим був так наляканий його могутністю, що усе населення міста вийшло йому назустріч і вітало як царя римлян, виявивши слов’янину більше почестей, ніж будь-кому із смертних”. Отож, те, чого не захотів зробити Аттіла, сталося з волі Отка-Одоакра: вперше за усю історію праукраїнські війська переможним маршем пройшлися вулицями “Вічного міста”.
Наголошуємо – жодного відношення до Одоакра і до захоплення Риму у 476 році германці не мають (хіба лише те, що деяка їх кількість служила найманцями у його війську). Слава підкорювачів Західної Римської Імперії належить праукраїнцям-хорватам і їхньому вождю Отку (Одоакру). На підтримку даної версії можна навести наступні аргументи. По-перше, латинські джерела говорять про те, що факт захоплення римського престолу русинським князем Одоакром дійсно мав місце. Отож, давні історики добре знали, ким він був за походженням. А германцем Одоакр став лише з волі німецьких істориків під час тотальної фальсифікації ними світової історії.
У катакомбах перших християн при костелі Святого Петра під Зальцбургом (Австрія) було знайдено кам’яну плиту, на якій було вибито напис латинською мовою: “Року Божого 477 Одоакер, король рутенів, а також гепіди, готи, унгари і герули… провінцію Нориків шаблею і вогнем знищили”. Ця плита є беззаперечним свідченням етнічної приналежності Одоакра: для жителів 5 століття він був рутеном (русином).
По-третє, згадуваний уже нами Мавро Орбіні у своїй фантастичній за значимістю, але забутій нині праці “Царство слов’ян”, однозначно заявляв про те, що Одоакр не був германцем. А завойовниками Риму він вважав слов’ян (праукраїнців). Висновкам Орбіні можна повністю довіряти, оскільки, працюючи над книгою, автор дослідив усі доступні на той час античні джерела і праці давніх авторів. Отож, у своїй книзі він лише засвідчив те, що було відомо задовго до нього.
І, по-четверте, досліджуючи ці події, Мавро Орбіні захотів встановити етнічну приналежність племен, які у 476 році захопили Рим. Для цього він на основі римських джерел виписав десятки слів, які вживали воїни Одоакра. Ось вони: баба, біда, хтіти (хотіти), круг, легкий, писати, сестра, страх, зумби (зуби), звати, вода, пити, гора, зима, птах, брат, вітер, хліб, їсти, спати, балакати і т.д. Ці слова українці вживають і по сьогоднішній день. А це є ще одним свідченням того, хто володів Римом у кінці 5 століття нашої ери!
Дехто може подумати, що ми намагаємось присвоїти праукраїнцям честь бути руйнівниками римської цивілізації. Може скластися враження, що наші предки, знищивши Рим, відіграли деструктивну роль на цьому етапі європейської історії, а у цьому не може бути нічого величного. Бути грабіжником, вбивцею і руйнівником не є честю, це навпаки – ганьба. Однак наші читачі повинні усвідомити дві прості речі: перше – європейська і світова історія кілька століть тому були тотально сфальсифіковані. Усе те, що ми нині вважаємо за історичну правду, насправді є суцільним міфом. Питання ролі і значення германських та слов’янських народів у європейській історії є тією темою, яка з особливою ретельністю піддавалася фальсифікаціям. Тому давно прийшов час розпочати працю по відновленню правдивої історії європейських народів. І якщо Рим у 476 році був захоплений праукраїнцями, то саме цей факт повинен бути записаний в історичних книгах, а не міф про якихось германців-скирів і їхнього вождя Одоакра. Отож, ми у першу чергу дбаємо про відновлення історичної правди, а не про звеличення праукраїнців-рутенів і їхнього вождя Отка.
І, друге: захоплення Риму русинами не стало кінцем римської цивілізації. Насправді не було ніяких убивств, грабежів та тотального нищення історичних цінностей, як про це часто можна прочитати в історичних книгах. А якщо окремі факти й мали місце, то не забуваймо, що це було 5 століття. Згадаймо, що навіть у 20 столітті смерть мільйонів людей внаслідок світових війн, геноциду чи етноциду була звичним явищем. А що ж тоді говорити про 5 століття? До того ж, в армії Одоакра були найманці з числа германських племен, які через свою брутальну поведінку могли залишитися у пам’яті місцевих жителів, як символ руйнації. Але сутність подій від того не змінилася – римська цивілізація не загинула, а Рим навіть не був пограбований.
Імператор Східної Римської імперії Флавій Зенон вимушений був змиритися із фактом приходу до влади Одоакра. Тим більше, що новий володар Риму суть подій, які відбулися за його участі, трактував не як сепаратизм і розвал державності, а навпаки, – як об’єднання Західної та Східної Римських імперій в одну державу. І на підтвердження щирості своїх слів Одоакр переслав до Константинополя символи імператорської відзнаки (діадему і мантію), які йому дісталися після усунення від влади Ромула Августа. Свій дарунок він супроводжував словами про те, що в одній державі не може бути двох імператорів. А тому знаки імператорської гідності по закону повинні належати Флавію Зенону, як єдиному володарю об’єднаної держави.
Наслідком таких дій стало те, що імператор Візантії визнав владу Одоакра, призначив його своїм представником у західній частині імперії і навіть присвоїв статус патриція. Римський Сенат також оголосив Одоакра легітимним правителем. Отож, 476 рік став роком об’єднання двох імперій в одну. Верховна влада тепер належала імператору Візантії, а правителі західної частини імперії вважались його намісниками. Що, однак, не заважало їм проводити самостійну внутрішню та зовнішню політику. Таким чином, влада Візантії над Римом була більше формальною і декларативною, аніж реальною.
Одоакр володів Імперією з 476 по 493 рік. Роки його правління стали періодом спокою та стабільності у державі. Незмінною залишилась попередня форма державного управління, продовжував функціонувати Сенат, як вища форма законодавчої влади. Продовжувало діяти старе римське право.
Були збережені також колишні посади та титули. Проводились різноманітні реформи з метою покращення економіко-політичної ситуації у державі. Одоакр наділив землею воїнів, яка віднині стала їхньою приватною власністю. Проводив він також досить активну зовнішню політику, спрямовану на розширення своїх володінь.
Однак, надмірна самостійність римського правителя не сподобалася імператору Флавію Зенону. До того ж, у 484 році у Візантії проти нього вибухнуло повстання. Зенон запідозрив, що організатором змови був Одоакр, який, нібито, руками заколотників хотів усунути його від влади, після чого стати єдиним володарем імперії. Тому було вирішено зіштовхнути Одоакра із германцями.
Флавій Зенон гарантував вождю остготів Теодориху своє сприяння й допомогу у разі, якщо той вирішить позмагатися за римський престол. А ще пообіцяв визнати його законним правителем Риму, якщо боротьба з Одоакром закінчиться перемогою. Остготський вождь після недовгих роздумів погодився.
Війна між Теодорихом та Одоакром з перемінним успіхом триватиме дев’ять років. Переконавшись у тому, що захопити Рим не вдасться, і бачачи усю безперспективність подальшої війни, Теодорих вирішив обманути суперника. Він запропонував припинити боротьбу, укласти мирну угоду і спільно правити державою. Одоакр, який не менше Теодориха втомився від тривалої війни і невизначеності, погодився.
Однак готи не мали наміру дотримуватись досягнутої угоди. 6 березня 493 року під час урочистого бенкету з нагоди укладення довгоочікуваного миру Теодорих підступно убив Одоакра. Було знищене і його найближче оточення, яке було присутнє на урочистостях. Після чого підло розправились й з усією родиною короля: дружину заморили голодом у в’язниці, а сина, якого Одоакр незадовго до цих подій оголосив своїм наступником, убили. Теодорих шляхом зради став володарем Заходу. Новий імператор Візантії Анастасій І (Флавій Зенон помер у 491 році) погодився із черговою зміною влади у західній частині його імперії.
Можливо комусь видасться дивним, але українці ще більше тисячі років потому пам’ятали про ті драматичні події європейської історії і гордились своїм славетним предком князем-русином Одоакром. А Богдан Хмельницький згадував його у своєму “Білоцерківському Універсалі”: “Навіть стародавній Рим, що може називатися матір’ю усіх європейських міст,.. у давні віки взяла й чотирнадцять літ тримала далеко менша проти згаданої збірна бойова сила русів із Ругії від Балтицького, або Німецького помор’я, на чолі яких стояв тоді князь Одонацер…”
Таким чином, ще навіть у 17 столітті українці знали правдиву історію України і Європи. Доки не потрапили до складу Московської імперії. А уже тут, за допомогою німецьких і московитських фальсифікаційних технологій, історія стала такою, яка була потрібна московським царям. Про Одоакера (а разом з ним – і про тисячі-тисячі інших великих українців) забули, – адже управляти простакуватими рабами без роду і племені значно простіше, ніж нацією гордих і упевнених у собі аріїв. -
Олександр Ковалевський
http://www.ukrainianvancouver.com/archives/4513
Olena Stefanyshyn Українці козацьких часів вважали Одоакра руським князем, а ругіїв предків русинів. Так, 1648 року гетьман Богдан Хмельницький з приводу війни України з Польщею звернувся до українського народу у своєму «Білоцерківському універсалі»:
"Навіть Стародавній Рим (що може називатися матір’ю всіх європейських міст), який володів багатьма державами й монархіями і пишався колись своїми шістьмастами сорока п’ятьма тисячами війська, в давні віки взяла й чотирнадцять літ тримала далеко менша проти згаданої збірна бойова сила русів із Ругії від Балтицького, або Німецького помор’я, на чолі яких стояв тоді князь Одонацер,— сталося це в році 470 після Різдва Господнього. Отож ми йдемо за прикладом наших давніх предків, отих старобутніх русів, і хто може заборонити нам бути воїнами і зменшити нашу лицарську відвагу!"
Ця традиція була тоді ще настільки сильною, що коли у 1657 році гетьман помер, генеральний писар Запорізького війська Самійло Зорка, стоячи над його труною виголосив промову, в якій зокрема були такі слова: «Милий вождю! Древній руський Одонацер!»
"Навіть Стародавній Рим (що може називатися матір’ю всіх європейських міст), який володів багатьма державами й монархіями і пишався колись своїми шістьмастами сорока п’ятьма тисячами війська, в давні віки взяла й чотирнадцять літ тримала далеко менша проти згаданої збірна бойова сила русів із Ругії від Балтицького, або Німецького помор’я, на чолі яких стояв тоді князь Одонацер,— сталося це в році 470 після Різдва Господнього. Отож ми йдемо за прикладом наших давніх предків, отих старобутніх русів, і хто може заборонити нам бути воїнами і зменшити нашу лицарську відвагу!"
Ця традиція була тоді ще настільки сильною, що коли у 1657 році гетьман помер, генеральний писар Запорізького війська Самійло Зорка, стоячи над його труною виголосив промову, в якій зокрема були такі слова: «Милий вождю! Древній руський Одонацер!»
Немає коментарів:
Дописати коментар