У середині І тис. н. е. територію майбутніх росіян ще заселяли фінно-угорські й частково балтські племена. Першими слов’янами на цих землях були
псковські кривичі й ільменські словени. Переселившись у VI ст. з Південної Балтики на береги Псковського озера і в басейн р. Великої, предки псковських кривичів зіткнулися тут із західнофінським населенням, що мало багато балтських особливостей, і поступово асимілювали його, набуваючи при цьому специфічних, властивих кривичам етномовних рис. Через деякий час вони освоїли також верхів’я Західної Двіни, басейни Верхньої і Середньої Ловаті та район верхньоволзьких озер. Племінні діалекти псковських кривичів стали основою своєрідних псковських говірок, яскраві місцеві риси яких засвідчені в писемних пам’ятках стародавнього Пскова ХІV—XVI ст. Згодом псковські землі увійшли до складу Новгородської республіки.
Сусіди кривичів — предки словенів, які також переселилися сюди в VII ст. з південної Балтики й освоїли територію майбутньої Новгородської землі, зіткнулися з місцевим прибалтійсько-фінським населенням (племенами водь, весь, іжора) й поступово їх асимілювали. Унаслідок цього утворилася своєрідна етнографічна група — літописні словени зі своїм племінним центром Новгородом (уперше згадується в літопису під 859 р.). Протягом ІХ — Х ст. словени поширилися на північний захід і північний схід, досягнувши ярославського й костромського Поволжя, а також на південь — до Волго-Окського межиріччя. Разом з кривичами та іншими східнослов’янськими племенами ільменські словени брали участь в освоєнні ярославського й костромського Поволжя та Волго-Клязьминського межиріччя (територія майбутньої Ростово-Суздальської землі), асимілюючи місцеві фіно-угорські племена.
Наприкінці ІХ ст. (882 р.) Новгород з навколишніми землями увійшов до складу Київської Русі, ставши другим (після Києва) її політичним і культурним центром. Після розпаду Київської Русі в 1136 р. виникла самостійна Новгородська феодальна республіка, однак її тісні зв’язки з Києвом не переривалися. Вона вела успішні війни проти німецьких і шведських агресорів. Монголо-татарам не вдалося захопити Новгородську республіку, але вона визнала себе васалом Золотої Орди й платила їй данину. Протягом ІХ — ХІV ст. на Новгородській землі відбувалися етногенетичні процеси в напрямі формування окремого етносу, проте в середині ХV ст. вони були штучно перервані. Новгородська республіка стала перешкодою для об’єднання російських земель навколо Москви, і в 1478 р. Новгородська земля була загарбана Москвою й насильно включена до складу Московської централізованої держави. Після цього територія Московщини відразу збільшилася аж у сім разів, що ще більше розпалило її агресивні апетити. Цар Іван ІІІ обклав населення Новгородської землі грабіжницькою контрибуцією і депортував 72 тис. людей у Московщину. Потім ще понад століття московські царі вдавалися до масових знищень і депортацій новгородців, виявляючи при цьому надзвичайну жорстокість, аж поки наприкінці ХVI ст. вони повністю були асимільовані московитами, хоч діалектні особливості їхнього мовлення все ж таки збереглися.
Російська народність формувалася протягом ХІІ — ХV ст. у стратегічно вигідному регіоні між Середньою Окою і Верхньою Волгою на перехресті великих торговельних шляхів. Цей регіон у середині І тис. н. е. заселяли корінні фінно-угорські племена — меря, весь, водь, мурома, а в басейні Верхньої Оки і Верхнього Дону жило балтське плем’я голядь. Слов’янське населення тут почало з’являтися не раніше VIII ст.
У VIII ст. на землі балтомовної голяді в басейні Верхньої Оки з «ляського» західного краю (можливо, з українсько-польського порубіжжя) прийшли слов’янські племена на чолі з якимось В’ятком (В’ячеславом). Унаслідок їхнього змішування з місцевою голяддю й інтенсивних асиміляційних процесів утворилася нова етнографічна спільність — літописні в’ятичі. Нащадки верхньоокських в’ятичів в епоху походів на них київського князя Святослава (Х ст.) почали рухатися Окою до Рязані, витісняючи або асимілюючи рідке місцеве фіномовне населення і створюючи етнічну основу майбутнього Рязанського князівства. Слов’янське населення цього регіону час від часу поповнювалося й українцями із Середньої Наддніпрянщини, які шукали щастя в далеких краях, утікаючи з неспокійних південних околиць Київської Русі.
Ареал майбутньої Ростово-Суздальської землі в Х ст. освоювали ільменські словени, псковські кривичі і вже слов’янізована білозерська весь. З Ростово-Суздальщини кривичі згодом поширилися далі на південь і заселили територію сусідньої Муромської землі. Крім цього, до Волго-Клязьминского межиріччя і басейну Верхньої Оки переселилася частина смоленських кривичів. У ході слов’янізації місцевих фінно-угорських племен, зокрема літописної мері, протягом ХІ — ХІІ ст. тут сформувалося місцеве східнослов’янське угруповання, яке стало частиною російської народності. Межа двох колонізаційних потоків на майбутні російські землі з півночі і півдня стала згодом межею між Рязанською і Ростово-Суздальською землями. Це розмежування відбите ще й нині в межі між вимовою вибухового g (північ) і фрикативного y (південь).
Фінно-угорські племена Середнього Поволжя, як і балти та фіно-угри Східної Прибалтики, маючи значно чисельніше населення й відносно високий ступінь суспільного розвитку, сформувалися в самостійні народності.
Своєрідний етномовний конгломерат, який утворився в басейні Верхньої Волги й Середньої Оки, об’єднувався спільним фіно-угорським субстратом. Хоч територію в’ятичів Володимир Великий приєднав до Київської Русі 981 р., а Ростово-Суздальську землю 982 р., вони дуже слабо залежали від влади київського князя.
Матеріальна культура (кераміка, житлобудівництво, традиційний одяг, прикраси тощо) праросіян ХІ — ХІІІ ст. значно відрізнялася від культури праукраїнців. Це пояснюється тим, що вона формувалася далеко від Середньої Наддніпрянщини — політичного й культурного осередку Русі й зазнала впливу культури місцевих фінно-угорських племен. Наприклад, росіяни запозичили з фінської традиційної культури популярні й донині пельмені, личаки («лапти»), чоловічу сорочку-косоворотку, жіночий кокошник, російську баню, матрьошку, казки про ведмедя (священну тварину фінів) — «косолапого Мишку», які відбивають давній культ ведмедя в росіян (образ «Русского медведя» — народного етнічного символу Росії, на відміну від пізнішого імперського двоголового орла, запозиченого після падіння Константинополя в 1453 р. й одруження московського князя Івана ІІІ з племінницею останнього грецького імператора Софією Палеолог, завдяки якій візантійський двоголовий орел став державним гербом Московщини). Крім цього, впливом фінського субстрату дослідники пояснюють також чимало специфічних особливостей російської мови, таких як наявність акання й редукції голосних в усному мовленні, парні слова типу стежки-дорожки, руки-ноги, жив-здоров, такой-сякой, нежданно-негаданно, есть-пить та ін., мовний зворот у меня есть (замість більш характерного для слов’янських мов звороту я маю), фразеологічні вирази жил-был, житье-бытье, жить-поживать, как можется?, как живете-можете?, запозичені з фінських мов лексеми ковылять, колеть (околеть), Москва та ін.
Територія сучасної центральної європейської Росії в Х — ХІІІ ст. була далекою глухою провінцією Київської імперії, відділеною від Наддніпрянської Русі величезним масивом непрохідних хащ, від якого ще й нині залишилися знамениті брянські ліси. Через це на Наддніпрянщині ту далеку територію аж до ХI ст. називали Заліською, Заліссям, Залеська земля («земля, що міститься за лісом»). Розкидані по лісах та болотах, заліські поселення ще довго зберігали етнографічні особливості місцевих фіно-угорських племен, насамперед муроми, мері та весі. У цьому ареалі й відбувалася регіональна консолідація різних племен. Через строкатий етнічний склад населення цей процес був повільним і довготривалим.
У Х ст. в межиріччі Оки і Волги виникло Ростово-Суздальське князівство. Його політичними центрами були спочатку Ростов, з початку ХІІ ст. — Суздаль, а з другої половини ХІІ ст. — Володимир. У ХІІ ст. на Ростово-Суздальській землі відбулися істотні зміни. Різко збільшилася кількість населення завдяки його припливу з інших регіонів Київської Русі, виник ряд нових міст (Володимир, Переяслав-Залеський, Юр’єв та ін.), найважливішим серед яких став Володимир-на-Клязьмі, заснований за Володимира Мономаха. Ростово-Суздальщина мала прямі торговельні зв’язки з Центральною Азією водним шляхом — Волгою й Каспійським морем, що наклало певний відбиток на культурно-історичний розвиток цього краю.
Політична вага і значення Ростово-Суздальської землі різко зросла в роки князювання Юрія Довгорукого — молодшого сина Володимира Мономаха і засновника Москви (1147 р.). Одружившись із половецькою княжною, він започаткував міцний і тривалий антиукраїнський союз володимиро-суздальських князів із половцями. Саме Суздальська земля від середини ХІІ ст. очолила коаліцію Новгорода, Полоцька та Смоленська за відокремлення від Києва1. Проте Юрій Довгорукий ще не переривав зв’язків з Києвом і навіть намагався здобути собі київський престол.
Зовсім іншу політику повів син Юрія Довгорукого Андрій Боголюбський (1157 — 1174). Він виріс на Суздальщині, вважав її своєю батьківщиною. Україна була для нього вже чужа. Спочатку Юрій Довгорукий посадив Андрія на престол у Вишгороді біля Києва, але він таємно втік звідти до Суздаля, забравши з собою різні коштовності, а серед них — і славнозвісну Вишгородську ікону Богородиці, що стала основною святинею Володимира-на-Клязьмі, а згодом — і Москви. Це був відвертий і демонстративний розрив із Україною, початок самостійної політики молодої Великорусі. Андрій уже не брав участі у спільних походах князів проти половців, хотів навіть провести розрив на церковному рівні й заснувати окрему митрополію для північних земель. Він переніс столицю князівства із Суздаля до Володимира, і з цього часу князівство стало називатися Володимиро-Суздальським.Поблизу м. Володимира у с. Боголюбово князь Андрій побудував князівський замок (через це його й прозвали Боголюбським). Саме Андрія Боголюбського слід вважати засновником російської державності. Проти Києва він вів жорстоку ворожу політику. Видатний російський історик В. О. Ключевський писав, що «в особі князя Андрія великорос уперше виступав на історичну сцену», а суздальські містечка «становили тоді особливий світ, з відносинами й поняттями, яких не знали в старих областях Русі»2.
1169 р. на втручання Києва у справи Новгорода Андрій Боголюбський, очевидно, вже вважаючи всі північні землі своїми, відповів війною. Він вирушив на Київ з великою армією одинадцяти північних князів, здобув місто і дуже його зруйнував. Як відзначає літопис, «не було милосердя нікому нізвідки, церкви горіли, християн убивали, інших брали в неволю». Суздальці пограбували Десятинну церкву та Софію, забрали ікони, книги і всі коштовності. Досі ще ніхто й ніколи так не нищив старої столиці. Такого ж спустошливого нападу Київ зазнав і 1203 р., коли суздальський князь Всеволод разом з половцями пограбували й спалили столицю Русі.
Лють і ненависть, із якими суздальці нищили киян, як і не менш жорстокі акції у відповідь, свідчать по те, що це була вже не традиційна міжусобна боротьба, а міжетнічна ворожнеча.
Своїм намісником у Києві Андрій Боголюбський посадив брата, а сам залишився у Володимирі. Це знаменувало остаточний занепад Києва. Його роль як політичного центру Київської Русі перейшла до Володимира-на-Клязьмі й до Галича (на сучасній Івано-Франківщині).
На початку ХІІІ ст. Володимиро-Суздальське князівство розпалося на ряд удільних князівств: Ростовське, Ярославське, Переяславське, Московське та ін. 1238 р. на Володимиро-Суздальщину напали монголо-татари і завоювали Залісся.
Монголо-татарське ярмо (його називали «ігом») привело до остаточного відчуження Залісся від Русі, і відтоді політична історія цих двох територій стала розвиватися геть різними шляхами.
Від середини ХІІІ ст. на Володимиро-Суздальській землі швидко почало міцніти і приєднувати до себе сусідні землі Московське велике князівство — перша власне російська держава. Воно займало вигідне географічне положення на важливих торговельних шляхах і стало природним центром російських земель. Сусідні князівства, а також ліси й болота, що оточували Московське велике князівство, оберігали його від нападів монголо-татар і литовських військ. Це сприяло зростанню економічного й політичного значення Московського князівства як центру формування російської народності. Московські князі, починаючи з Івана І Калити (1325 — 1340), вміло використовували владу монголо-татарських ханів для своєї мети.
Протягом ХІV — XV ст. основні російські землі було об’єднано навколо Москви. Наприкінці ХV ст. Московське князівство приєднало до себе Ярославське, Ростовське князівства, Новгородську феодальну республіку, Тверське велике князівство, В’ятську і частково Рязанську землі, внаслідок чого склалася російська централізована держава.
1480 року Московщина остаточно звільнилася від монголо-татарського ярма. Великий князь Іван ІІІ Васильович (1462 — 1505) став государем єдиної Російської централізованої держави. Але монголо-татарське поневолення залишило глибокий слід не тільки у свідомості людей. Воно вплинуло на всі сторони суспільно-політичного життя молодої російської держави, певним чином відбилося й на менталітеті російської народності. Не випадково ж М. Бердяєв називав Росію «християнізованим татарським царством».
Московський цар — глава колишнього Північно-Східного улусу Золотої Орди — з розпадом імперії Чингісхана сприймався і московитами, і татарами як законний спадкоємець монголо-татарської держави. На думку М. С. Трубецького, «Московська держава виникла завдяки татарському ярму. Російський цар був спадкоємцем монгольського хана. Повалення татарського ярма звелося до заміни татарського хана православним царем і до перенесення ханської ставки до Москви. Навіть персонально значний відсоток бояр та інших служилих людей московського царя становили представники татарської знаті. Російська державність... походила від татарської, і навряд чи мають рацію ті історики, які заплющують очі на цю обставину або намагаються применшити її значення»3.
Московські князі та інша знать охоче родичалися з татарськими вельможами, вважаючи за честь брати собі за жінок якщо не родичок ханів, то в крайньому разі знатних дівиць з Орди4.
Разом з тим слід відзначити, що московські (як і інші східнослов’янські) землі під владою Золотої Орди залишилися християнськими. Більше того, на думку істориків, є підстави стверджувати, що якраз у період монголо-татарського панування християнство стало по-справжньому релігією московитів, 90% яких аж до ХІХ ст. включно становили селяни. На більшій частині Московщини простий люд не ідентифікував себе ні з яким етносом і не мав певного етноніма, але називав себе християнами. Саме цим і пояснюється той досить дивний факт, що назва селян у російській мові походить не від місця їхнього проживання на селі (як в українців, білорусів), а за релігійною ознакою: крестьянин > крестиянин > христианин.
Від фінно-угорської назви столиці окремого князівства Москва, яка вперше як невелике село згадується лише в 1147 р., було названо цілу державу. Її правителі називали себе князями (згодом великими князями, пізніше царями) московськими, а своїх підданих московськими людьми. Назви «Москва», «Московия», «Московское государство» були офіційними урядовими назвами держави. Так її називала і вся Європа, країни Сходу, турки, араби та інші народи, а мешканців Московщини іменували «москвинами», «москвитянами», «московитами», «московитянами»5. Українці від ХV ст. своїх північно-східних сусідів послідовно називають москалями, а їхню країну Московією.
Як бачимо, становлення російського етносу відбувалося далеко від Києва й усієї первісної Русі — Середньої Наддніпрянщини і не має до неї жодного стосунку.
Багатоетнічний склад населення і своєрідність історичного процесу, що протягом значного часу тривав в умовах монголо-татарського ярма, спричинилися до того, що формування російської народності розтягнулося більше ніж на три століття (друга половина ХІІ — кінець ХV ст.) і пройшло декілька етапів. Поступово зростала територія держави, відбувався довготривалий процес формування російської мови, змінювалися духовні пріоритети і культура в цілому, а все це формувало й нову ментальність усієї народності. Ця ментальність була досить своєрідною порівняно зі світосприйняттям південних русинів-українців. Росіяни в епоху Івана Грозного вже були мало чим схожі на росіян часів Андрія Боголюбського.
Характерною особливістю процесу формування російської народності було те, що в неї влився великий струмінь фіно-угорської і частково балтійської крові. Історичну роль фіно-угорського субстрату у формуванні антропологічного типу російського народу та деяких особливостей його мови й етнографічних рис визнають і самі російські дослідники (М. Н. Покровський, В. П. Алексєєв, Т. П . Алексєєва, Є. А. Горюнова, Г. Ф. Дебець, М. Г. Левін, Т. А. Трофимова та ін.).
Отже, наявний у розпорядженні вчених фактичний матеріал доводить, що «російський брат» за віком зовсім не «старший», а наймолодший. До Київської Русі росіяни мають ту дотичність, що їхні землі деякий час напівформально входили до складу цієї держави, і майбутні росіяни засвоїли християнську культуру Київської Русі з багатьма українськими впливами, оскільки творцем Київської держави був український етнос, а також перейняли етнічну назву — Русь.
Відповідно до особливостей процесу формування території російської держави у другій половині ХІІ — першій половині ХІІІ ст. на території сучасної Європейської Росії сформувалися дві групи діалектів: північна (новгородський, псковський та ростово-суздальський діалекти), з одного боку, і менш виразна південна з багатьма локальними відмінностями (діалекти Верхньої і Середньої Оки та межиріччя Оки і Сейму), з другого.
Північна група діалектів відзначалася такими рисами: окання (тобто відсутність акання), проривна вимова задньоязикового g, цокання і чокання (нерозрізнення приголосних ц і ч: боцка «бочка»,нацальник «начальник», цетыри «четыре», муцити «мучити», хоцу «хочу»; жречь «жрец», пятничя«пятница», отьча «отьца», в руче «в руце», двачать «двадцать» і т. ін.), зближення у вимові приголосних з — ж, с — ш (вразда «вражда», друзина «дружина», гресныи «грешный», васими«вашими»; гвожди «гвозди», жерно «зерно», помажати «помазати», ожерче «озерце» і т. ін.), тверде закінчення -т у третій особі дієслів: носит, пишет, знает, носят, пишут, знают; чимало специфічних лише для цих говорів слів тощо.
Південному діалекту було характерне: акання, фрикативна вимова задньоязикового g, форми займенників мене, тебе, себе (а не меня, тебя, себя), м’яке закінчення -ть у третій особі дієслів: носить, пишеть, знаєть, носять, пишуть, знають, відсутність цокання і шепелявої вимови свистячих приголосних з, с та ін., а також місцева лексика.
На особливості загальнонародної російської мови помітний відбиток наклав збіг своєрідних історичних умов, коли формування російської народності та її мови відбувалося синхронно зі становленням російської централізованої держави. Крім цього, процес «збирання» російських земель навколо Москви поєднувався з прагненням московських правителів об’єднати всі православні народи в одну імперію. Після завоювання турками Константинополя (1453 р.) і падіння Візантії у Москві виникла ідея переходу центру православ’я до Москви («Москва — третій Рим»), для здійснення якої докладали всіх зусиль як церковні діячі, так і світська влада. Через це православна церква в Московщині від самого початку займала дуже міцні позиції, а церковнослов’янська мова відіграла там значно більшу роль, ніж в Україні та Білорусі. Ця мова була по суті єдиною літературною мовою в молодій Московській державі.
На основі московського просторіччя та ділової писемної мови, щедро збагаченої церковнослов’янськими елементами, що набули загальнонародного характеру (наприклад, слова з неповноголосними сполученнями типу время, сладкий, з жд замість російського ж типу невежда, вражда, прежде, з щ замість ч типу освещать, вращать і т. ін.), на середину ХVІІІ ст. в Росії розвивається єдиний усно-розмовний різновид літературної мови, який, поширюючись, усе помітніше проникає і в писемність, а також витісняє діалекти і поступово стає єдиним засобом усного спілкування.
У російській літературній мові кінця ХVІІ — першої половини ХVІІІ ст. переплелися і взаємодіяли архаїчно-книжні, народнорозмовні, «ділові» («приказное») елементи, а також досить численні західноєвропейські лексичні запозичення. Це була хоч і виразна й багата, проте строката й нестійка мова, яка потребувала упорядкування й стабілізації. Такі спроби робили А. Кантемир, В. Тредіаковський, М. Ломоносов, Д. Фонвізін, О. Радищев, М. Карамзін, О. Грибоєдов та ін. Проте єдині загальнонаціональні норми російської літературної мови були вироблені лише у творчості О. Пушкіна, який став основоположником нової російської літературної мови.
1 Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 114.
2 Ключевский В. О. Сочинения: В 8 т. —Т. 1. — Курс русской истории. — Ч. 1. — М., 1956. — С. 324 — 325.
3 Трубецкой Н. С. К проблеме русского самопознания. — (Б.м.), 1927. — С. 49.
4 Новосельцев А. И. Христианство, ислам и иудаизм в странах Восточной Европы и Кавказа в средние века // Вопросы истории. — 1989. — № 9. — С. 31.
5 Див.: Наливайко Д. С. Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі ХІ — ХVІІІ ст. — К., 1998. — С. 362.
Немає коментарів:
Дописати коментар