Сторінки

четвер, 9 травня 2013 р.

ОУН-УПА на Дніпропетровщині: проти двох фронтів



Історик Павло ХОБОТ: Позиція оунівців Східної України спричинила еволюцію поглядів в ОУН у бік багатопартійності
23 грудня, 2011 - 00:00

Самотовка Ярослав — член ОУН(м), перекладач при Дніпропетровському університеті в роки німецької окупації, зник безвісти у 1943—1944 роках, вірогідно, знищений німцями / Дужий Петро (Д. Арсен, Крученко Сергій Михайлович, Сергій Білий), організаційний референт Крайового проводу ОУН(б) Південно-Східних українських земель у 1942—1943 роках Федорук Юрій-Костянтин (Лемко) — організаційний референт Дніпропетровського обласного проводу і провідник Юнацтва ОУН(б) у Дніпропетровську у 1942&
Історію ОУН-УПА зазвичай пов’язують із Західною Україною. Але під час Другої світової війни оунівське підпілля активно діяло у південно-східному регіоні. Свою боротьбу за самостійність України оунівці намагались вести на два фронти — проти нацистів та проти комуністів. Одним із потужних центрів підпільної війни була сучасна Дніпропетровщина, де існувала розгалужена мережа ОУН. Дослідженням цієї теми сьогодні займаються молоді вчені, покоління яких сформувалося за два десятиліття незалежності. Завдяки їхнім зусиллям поступово відкриваються напівзабуті сторінки української історії. Втім, один із дослідників оунівського підпілля — дніпропетровський історик Павло Хобот вважає, що це тільки початок.

— Відколи ви досліджуєте історію оунівського підпілля на Дніпропетровщині?
— Я зацікавився цією проблематикою майже два десятиліття тому — в 1992 році. На той час я навчався на історичному факультеті ДНУ. Якось прочитав, що на Дніпропетровщині під час війни діяло оунівське підпілля — це було дуже незвично. Незабаром я дізнався, що на вечірньому відділенні навчається Дмитро Куделя, який так само цікавився темою ОУН і УПА. Ми познайомилися, почали спілкуватися, подружилися. Виявилося, що дід одного з друзів Дмитра — Юрій Семенко, діяч української діаспори, вислав книгу Льва Шанковського «Похідні групи ОУН». Це видання з’явилося за кордоном іще у 1950-ті роки. Але для нас воно стало «Біблією» — там було дуже багато інформації: як усе починалось, як діяло підпілля. Інша справа, що працюючи в архівах, ми почали розуміти: щось було перебільшено або не відповідало дійсності, але у будь-якому разі це був поштовх. Потім були пошуки людей, які діяли у підпіллі. Наприклад, у Дніпропетровську жив Олександр Кузьменко, який опинився у підпіллі ще юнаком. Він розповідав про своє життя, давав наводки, де шукати інших підпільників.
Одночасно наші пошуки підтримало Братство вояків УПА. Багато часу ми працювали в архіві СБУ із розсекреченими кримінальними справами членів ОУН, мали можливість копіювати, збирати спогади людей, які на той час були ще живі. Розібратися було непросто, адже під час слідства оунівці навмисно давали неправдиві свідчення НКВС або списували все на тих, хто вже загинув, аби не зашкодити живим товаришам. Доводилося з’ясовувати, порівнювати свідчення, щоб встановити істину. Результати ми публікували в пресі — у дніпропетровському журналі «Борисфен», газетах «Дніпровска правда», «Шлях перемоги» та інших. Потім Дмитро Куделя захистив дипломну роботу на тему «Діяльність ОУН у Східній Україні». Відтоді накопичилось багато матеріалу, який ще треба обробити — він чекає свого часу.
— Що вам вдалось довідатись про діяльність оунівців на Дніпропетровщині?
— По-перше, Дніпропетровськ на мапі ОУН був ключовим пунктом Сходу України. Підпілля існувало і в Харкові, Києві, Одесі, але якщо йдеться про схід, то це насамперед Дніпропетровськ. Він став базою для похідних груп, які працювали в цілому регіоні. Основним завданням оунівців було сформувати на місцях українську владу, щоб поставити німців перед доконаним фактом. Звичайно, це була дружня до німців влада, але самостійна, українська. Наприкінці серпня 1941 року у Дніпропетровську відбулись збори місцевої інтелігенції під керівництвом представника похідної групи Василя Регея. Учасників зборів повідомили, що у Львові проголошено Акт відновлення української держави, тому треба створити обласну управу.
Цікаво, що ця управа на чолі із професором П.Олійниченком мала свою печатку, де було написано «Українська держава». Німці, принаймні військові, які не сильно розумілися на політиці, були не проти. Але через деякий час, коли до Дніпропетровська прибула політична адміністрація, ситуація почала змінюватися. Відбулися арешти, й управу було вмонтовано в систему окупаційної влади. Оунівцям довелося організовувати своє підпілля. Однак цей період ОУН використала для того, щоб місцеве населення довідалось про цілі та діяльність українських націоналістів. Відбувалося це у різних місцевостях по-різному. У Дніпропетровську німці діяли швидко. Щодо таких міст, як Нікополь або Кривий Ріг, там націоналістичні кадри інфільтрувалися в адміністрацію. Криворізьку управу очолював Сергій Шерстюк, який водночас керував місцевим проводом. Репресії проти націоналістів докотились і туди, але вже навесні 1942 року. До цього часу вдавалося використовувати місцеву пресу, наприклад, криворізьку газету «Дзвін», яка публікувала навіть листівки ОУН. У Кривому Розі націоналістам удалось перейменували одну з вулиць на честь Євгена Коновальця. В Нікополі оунівці також активно діяли в культурній сфері. Але загальна настанова була така — використовувати усі можливості для пропагування своїх ідей. Воювати одночасно проти комуністів і нацистів, не маючи відповідних ресурсів, було важко. Адже на сході України навіть не чули про ОУН. Тому максимально використовували легальні механізми пропаганди й агітації. Працювати намагались через такі організації, як «Просвіта», українські театри, автокефальну церкву.
Так поширювалась ідея української незалежності. Із підпілля розповсюджували листівки, по містах і районах створювали мережу. Треба сказати, що оунівські структури були складними. Було коло членів, які прийняли присягу — так звані «заприсяжені», а було й ширше коло — де не було чіткої конспірації. Для роботи із симпатиками використовувались гуртки, проводилися лекції, читали книжки. Переважно це була місцева молодь — колишні комсомольці. Стратегія ОУН була така — накопичувати сили, а коли Німеччина і Радянський Союз знесилять одне одного у боротьбі, підняти в Україні повстання. Для цього треба інфільтруватися в поліцію, органи управління, освіту і таке інше. Передчасно піднімати повстання було неможливим. Одночасно шкодили нацистам, наприклад, заважаючи вивозити молодь на роботу в Німеччину. Не секрет, що певна частина безробітної молоді піддалась на німецьку агітацію і спочатку добровільно їхала працювати на підприємствах. Але невдовзі, коли охочих почало бракувати, німці вдалися до примусу. Члени ОУН організовували втечі, аби молоді люди могли сховатися від каторжної роботи. Існували у підпіллі й боївки, які іноді вдавалися до акцій помсти і вбивали німецьких прислужників. Убивали й самих німців, але робили це в крайніх випадках, бо у відповідь нацисти страчували заручників з українського населення.
— Хто керував підпіллям у Дніпропетровську — бандерівці чи мельниківці?
— Це були бандерівці, які орієнтувалися на Акт відновлення державності від 30 червня 1941 року. Бандерівці були більш радикальними, ніж мельниківці, а співпраця з німцями ними розглядалася як тактика, і будь-якого моменту вони могли німців «кинути», якщо казати сучасною мовою. Із тимчасової співпраці з нацистами вони витискали все, що можливо. У той же час, як відомо, вони не погодились відкликали Акт відновлення Української держави, попри арешти. Так чи інакше, але я нічого дивного тут не бачу, бо вони керувались правилом: ворог мого ворога — мій друг. Хорвати і словаки таким чином за допомогою Німеччини створили свої національні держави. Так само сподівались на це й українські націоналісти.
— Чому нацисти в Україні поводились інакше?
— Треба сказати, що різні відомства Третього рейху мали свій підхід до українського питання. Абвер свого часу створив два батальйони, «Роланд» і «Нахтігаль», які українські націоналісти розглядали як початок створення національної армії. Але нацистська еліта і особисто Гітлер мали свої плани щодо використання «життєвого простору» на Сході. До того ж, серед українських націоналістів не було єдності. Мельниківці, лідери яких брали участь у Першій світовій війні і національних змаганнях 1918 — 1921 років, були лояльнішими до німців. Вони значно більше були інфільтровані в окупаційну адміністрацію або поліцію. Втім, і вони мали невелике підпілля, а деяких мельниківців, наприклад О.Телігу й О.Ольжича, німці взагалі розстріляли. Бандерівці — це молоде й радикальне покоління націоналістів, яке виросло і сформувалося за часів польської окупації Західної України. Стосунки між різними течіями українських націоналістів були не прості. У Дніпропетровську обласною управою керував професор П.Олійниченко, який знаходився під ідейним впливом бандерівців, але офіційно під час окупації співпрацював із німцями.
— Скільки людей було в оунівському підпіллі на Дніпропетровщині?
— Лев Шанковський пише, що близько чотирьох тисяч, але за нашими даними — до тисячі осіб. Хоча повного списку немає. Судити про це можна по кількості репресованих радянськими органами. Враховуючи високу кваліфікацію СМЕРШ, НКВС, МДБ, усе підпілля було якщо не знищене, то описане в документах. З них можна зробити висновок, що за віком більшість підпільників були молодими людьми до 30 років. Спочатку в основному це були галичани з похідних груп, потім — багато місцевих. Серед них переважають дві категорії — по-перше, це молодь, яку в Червону армію не встигли мобілізувати за віком чи станом здоров’я, або дівчата. По-друге, це — старі націоналісти, які залишилися ще із часів «громадянської війни», якщо їх не було знищено сталінським режимом. Звичайно, серед керівництва підпілля переважали галичани, але чим далі до низових організацій, тим більше місцевих жителів. У складі підпілля були в основному українці, але багато було й росіян, представників інших національностей. У 1941 році в листівках ОУН можна було знайти антисемітські висловлювання, але вони стосувалися більшовицького керівництва. Щодо рядових євреїв, то були факти, коли члени оунівського підпілля переховували їх від нацистських репресій.
— Де було найактивніше підпілля?
— Це Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Нікополь, Дніпродзержинськ, Новомосковський район, але тією чи іншою мірою мережа була скрізь. Дніпропетровщину можна порівняти із сусідньою Донецькою (Сталінською) областю. Як це не дивно, й там був достатньо серйозний рівень роботи підпілля і вона краще досліджена, ніж на Дніпропетровщині. Я вже сказав, що Дніпропетровськ був центром цілого регіону на південному сході України, а крайовим керівником був Василь Кук — майбутній головнокомандувач УПА. Він приїхав до Дніпропетровська навесні 1942 року і залишався до кінця німецької окупації. В місті було кілька конспіративних квартир, де він мешкав. На початку 1990-х, коли ми почали вивчати історію оунівського підпілля, В.Кук приїхав у Дніпропетровськ і особисто показав, де саме були ті квартири. Ці будинки стоять й досі на розі проспекту Кірова та вулиці Ульянова, а також на розі вулиць Чкалова та Карла Лібкнехта. Із Дніпропетровська В.Кук координував діяльність підпілля на території кількох областей, збирав політичну інформацію, передавав керівництву.
Впродовж війни на Дніпропетровщині загинуло чимало оунівських підпільників. Найбільші розстріли відбулись у Кривому Розі, де загинув керівник Сергій Шерстюк і редактор газети «Дзвін» Михайло Пронченко. Але дуже часто все залежало від конкретної ситуації. Наприклад, першого керівника обласного підпілля Василя Регея німці хоча й заарештували, але його просто депортували до Галичини у супроводі німецьких офіцерів. Сталося це у 1941 році, коли нацисти ставились до ОУН іще поблажливо, пізніше оунівців відсилали до концтаборів або розстрілювали. Це залежало від провини перед німцями. Треба зазначити, що на початку Другої світової війни ОУН бачила майбутнє України як держави з однопартійним режимом на чолі з вождем. За зразок бралися режими Італії та Німеччини, але з 1943 року почалась еволюція до багатопартійності. Значну роль у цьому відіграла позиція оунівців Східної України, зокрема дніпропетровської організації.
— Що сталося з оунівським підпіллям на Дніпропетровщині, коли повернулася радянська влада?
— Була вказівка керівництва ОУН(б) формувати загони з підпільників і відправляти їх в УПА. Ці групи добиралися до лісів на заході України по-різному. Деякі наштовхувались на німців і були заарештовані, але багатьом вдалося долучитися до збройних загонів. Ми знайшли два десятки дніпропетровців, які воювали в УПА, але, звичайно, їх було більше, бо до повстанців приєднувалися колишні бійці Червоної армії, які втекли з німецького полону. Потім частина дніпропетровців опинилась в еміграції. Ті, хто залишився на Дніпропетровщині, потрапили під зачистку. Майже всіх було заарештовано, засуджено і вислано до Сибіру. Був навіть такий випадок, коли засуджували невинних людей. Один хлопець підвіз велосипедом дівчину-зв’язкову і сам потрапив до рук НКВС. Органи створили підставне підпілля задля того, щоб виловити оунівців. Вціліти вдалося небагатьом. Було й таке — колишніх членів підпілля мобілізували у Радянську армію, вони воювали і одержали нагороди, але потім органи знаходили їх і відправляли до радянських таборів. Цікавий випадок трапився з Василем Регеєм. Йому вдалося вижити, і після війни він працював викладачем, але у 1950-х роках на Заході вийшли спогади, де колишні соратники згадували його, вважаючи, що він давно загинув. Власне, через це В.Регея знайшли і засудили. Не менш цікава ситуація була й у нас, адже ми теж написали, що його немає серед живих. Але несподівано одержали від В.Регея листа, що він живий. Так одну й ту ж людину двічі ховали. Треба сказати, що більшість з тих, хто був заарештований, за їхніми словами, справжніми націоналістами стали лише в тюрмі або на засланні. Багато хто після покарання на Дніпропетровщину не повернулися. Хоча були й такі, що повністю інтегрувалися у радянське життя. Їхні свідчення дуже цікаві для історика.
— Скільки спогадів ветеранів оунівського підпілля ви записали?
— Ми встигли записати до десяти осіб, які ще були живі. Реагували вони на наші звернення по-різному, але більшість розповідали про все відверто. За моєю оцінкою, нам поки вдалося дослідити лише третину або половину матеріалу. Дуже багато документів зберігається в архіві СБУ в Києві. До них ще не дійшли руки дослідників. Мій товариш Дмитро Куделя трагічно загинув кілька років тому. Досі лежать необроблені спогади, архівно-кримінальні справи членів ОУН. Минулого року під моєю редакцією була опублікована збірка статей «Діяльність підпілля ОУН на Сході України». Сподіваюсь, що наступного року вийдуть з друку нові статті та книжки. Взагалі є ідея створення путівника, в якому будуть вказані пам’ятні місця, де діяло оунівське підпілля на Дніпропетровщині. Варто було б, щоб світ побачив й іменний покажчик, персональну історію членів підпілля. Дехто закликає відкрити у Дніпропетровську меморіальні дошки на будинках, де були конспіративні квартири підпільників. Можливо, у майбутньому вони таки з’являться.








Вадим РИЖКОВ, «День», Дніпропетровськ
http://day.kiev.ua/uk/article/istoriya-i-ya/oun-upa-na-dnipropetrovshchini-proti-dvoh-frontiv

Немає коментарів:

Дописати коментар