Сторінки

вівторок, 15 травня 2012 р.

Про фальшування дати заснування Кривого Рогу.


У травні Кривий Ріг відзначає 233 річницю від дня свого заснування. Незважаючи на те, що вже 33-й рік поспіль ми святкуємо цю дату, питання щодо часу виникнення Кривого Рогу як поселення залишається поки що дискусійним.
Мені, як журналісту, вперше довелося торкнутися цієї проблеми ще в 1991 році, коли на замовлення щойно створеної редакції альманаху "Саксагань" готував статтю з історичної проблематики міста до першого номера журналу. Всупереч офіційно визнаній даті заснування Кривого Рогу – 8 травня (27 квітня за ст. ст.) 1775 року, я висловив припущення, що місто має більш давнє походження. Власне, ця стаття і поклала початок дискусії, яка й до сьогодні точиться між істориками та краєзнавцями.
Слід зазначити, що чимало провідних вітчизняних істориків сьогодні схильні вважати Кривий Ріг одним з тих поселень, які виникли на території Запорозької Січі ще з перших козацьких зимівників. Саме на підставі їхніх висновків Постановою Кабінету Міністрів України за № 878 від 26 липня 2001 р. Кривий Ріг віднесено до числа історичних міст України, офіційною датою заснування яких вважається середина 17 ст.
Яким же чином виникла місцева офіційна дата заснування Кривого Рогу? Вперше початок відліку часу для нашого міста було встановлено в 1975 році, коли директор Криворізького історико-краєзнавчого музею Я.Р. Ракітін і член правління Криворізької міської організації Українського товариства охорони пам'яток історії і культури, тоді ще кандидат історичних наук П.Л. Варгатюк, отримавши вказівку з міськкому компартії "зробити для міста ювілей", в процесі напруженої пошукової роботи виявили в архівах документ, який і ліг в основу обґрунтування дати заснування поселення Кривий Ріг. Це донесення кошового отамана Запорозької Січі П. Калнишевського генерал-поручнику О. Прозоровському від 27 квітня 1775 р. про те, що для комунікації пошти від Новоросійської губернії між Кінбурном і Олександрівським шанцем у володіннях Війська Запорозького прямо по Інгульцю поставлено …першу станцію в Кривому Розі на Саксагані. З цієї поштової станції, на думку дослідників, і почало розвиватися в подальшому поселення.
Це й стало приводом гучно відсвяткувати в 1975 році 200 річницю Кривого Рогу. Цікаво, що один із співавторів "обґрунтування" цієї дати заснування міста Петро Варгатюк ще в 1969 році в упорядкованому ним путівнику "Криворіжжя" писав: "Кривий Ріг має трьохсотрічну історію. Зародився він в середині ХVІІ століття в північній частині Інгульської паланки (повіту) Запорозької Січі" (Варгатюк П.Л. Криворіжжя. – Дніпропетровськ: Промінь, 1969. – с. 6). Що ж змусило майбутнього професора так радикально змінити свій погляд на історію заснування Кривого Рогу? 
Скоріше за все, політичне замовлення, яке, окрім створення приводу для гучного святкування ювілею міста руди й металу з характерною для епохи застою помпезною роздачею орденів, медалей, ювілейних відзнак та партійних регалій найбільш активним будівникам світлого майбутнього, мало, очевидно, і більш далекий приціл – відрізати Кривий Ріг від запорозького коріння. Згадаймо, що 1775 рік – це рік руйнації Запорозької Січі Катериною ІІ, а відтак історію виникнення і подальшого розвитку міста пов'язували таким чином виключно з російською колонізацією краю. Отже, не випадково, що наступного 1976 року так само було "обґрунтовано" і відсвятковано 200-літній ювілей Дніпропетровська (Катеринослава), де також багатьма істориками та краєзнавцями сьогодні ставиться під сумнів офіційна дата заснування міста.
Наслідки цих і їм подібних ідеологічних диверсій, спрямованих на спотворення української історії, відчуваємо й донині. Очевидно, керуючись саме цим радянсько-московським літочисленням і трактуванням історії, тепер вже колишній президент Російської Федерації, а нині прем'єр-міністр Володимир Путін у приватній розмові з американським президентом Дж. Бушем, подробиці якої набули останнім часом скандального розголосу, дозволив собі заявити, що Україна взагалі ніяка не держава, бо Крим і східна частина її території просто подаровані Росією.
І з такими далеко не поодинокими викрутасами імперських амбіцій цілком узгоджується й політика роздмухування сепаратистських настроїв, до якої постійно вдаються деякі проросійськи налаштовані вітчизняні політичні сили. Влаштовуючи справжню вакханалію навколо найбільш гострих питань вітчизняної історії, статусу російської мови, нібито різної культурно-етнічної приналежності населення східних і західних регіонів України, ці горе-політики, мов шкідливі коти, просто банально намагаються помітити територію російської присутності, а відтак і впливу російських імперських інтересів. Чи узгоджуються вони з інтересами простих українців, незалежно від їхньої етнічної приналежності, їх, очевидно, це мало цікавить.
Проте загрозою все зростаючої російської експансії на запорозькі землі ой як переймався свого часу останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський. Відчуваючи, як розгоряються апетити знахабнілої російської знаті, яка вже давно звернула свої хижі погляди на багатющі родючі землі запорожців, видатний полководець і державотворець упродовж своєї багаторічної подвижницької діяльності проводив послідовну політику укорінення українського етносу на цих малозаселених територіях.
Як пише один з дослідників історії запорозького козацтва академік Богдан Сушинський, після першого обрання Калнишевського отаманом російські чиновники вперто почали вимірювати та описувати землі запорожців. Така увага та старанність пояснювалися просто: описані землі, як правило, віддавали потім російським аристократам, відставним генералам та офіцерам, новоспеченим поміщикам. Щоб якось протистояти цій сваволі і уберегти володіння Війська Запорозького, Калнишевський удається до геніального плану: розсилає своїх  гінців по українських губерніях, запрошуючи безземельне та малоземельне городове козацтво переселятися на пониззя Дніпра, на території січових паланок, і в такий спосіб "залюднювати" правічні січові простори. Це було справді державне рішення, бо тільки так українські козаки могли врятувати свої землі від остаточної російської колонізації, а отже, зберегти їх для України.
Саме з цим і пов'язаний стрімкий розвиток на землях Війська Запорозького Низового козацьких хуторів-зимівників – типових фермерських господарств, які не лише забезпечували потреби січовиків у продовольстві і провіанті і таким чином позбавляли залежності від російської казни, а й стали основою економічного зростання краю. За даними істориків, в період головування на Січі Калнишевського, який всупереч протидії царського уряду десять років поспіль обирався кошовим отаманом (беспрецедентний випадок на Січі), у восьми паланках виникло 45 сіл і 4000 хуторів-зимівників. Зокрема в 1774 році тільки по Інгульцю стояли 11 зимівників, 4 землянки і 2 курені. За твердженням історика Дніпропетровського держуніверситету В. Ченцової, в межах сучасного Кривого Рогу до 1975 року існувало в різні періоди до десяти козацьких зимівників. Саме з них, як зазначається в історичному нарисі краю, поданому в путівнику "По Екатерининской железной дороге" (Катеринослав, 1903) й розвинулися в подальшому такі великі поселення, як Кривий Ріг, Ганнівка, Веселі Терни та ін.  
Досить жваво розвивалася й торгівля. Січ була на той час чи не єдиним торговим центром, через який проходили торговельні звязки з Чорним та Середземним морями. Скажімо, коли треба було російським купцям потрапити до Криму, вони могли це зробити лише через Запорозькі землі та перевози січовиків. З’являлися на Січі зі своїми товарами й татари та турки, які привозили різний крам, зброю, бакалійні товари, а вивозили зерно, мед, рибу та іншу продукцію.
Окрім суто господарських та економічних питань Калнишевський переймався й духовним життям та освітою. На території Війська Запорозького Низового будувалися церкви, відкривалися монастирі, школи. При 16 церквах, Межигірському та Самарському монастирях, що були на землях "Вольностей Війська Запорозького", діяли церковно-парафіяльні школи та три спеціальні школи підвищеного типу. Працювала школа і в самій Січі, яка готувала писарів військових канцелярій і паланкових старшин. При церквах були також притулки для немічних, старих і хворих. Як зазначає чимало авторів, зокрема й іноземних, яким довелося побувати в цей період на Запорожжі, при Калнишевському досить швидко розвивалися засади громадянськості. Це була держава вільних людей, в якій ще не знали кріпацтва і примусової праці.
Звісно, для Російської імперії, основою політики якої було захоплення нових земель і покріпачення людності, Запорожжя було, мов кістка в горлі. Тож не дивно, що по завершенні російсько-турецької війни і підписання Кучук-Кайнарджійського мирного договору з боку російського царату розпочався шалений наступ і на Вольності Запорозькі, який завершився повною руйнацією Січі і скасуванням традиційного устрою своєрідної козацької республіки. Серед численних звинувачень на адресу січовиків і козацької старшини, висунутих у “Маніфесті” Катерини ІІ від 3 серпня 1775 року про зруйнування Запорозької Січі, чи не найголовнішим було таке: “...Заводя собственное хлебопашество, розторгали они тем самое основание зависимости их от Престола Нашего”.
Такого прагнення до незалежності волелюбним січовим звитяжцям ратної справи – нещодавнім героям російсько-турецької війни, завдяки яким Росія змогла успішно завершити цю тривалу військову кампанію, на троні пробачити не могли. За наказом цариці було заарештовано всю козацьку старшину – військового писаря Івана Глобу, військового суддю Павла Головатого, військових очільників Чорного, Степана Гереха, Івана Кулика, Івана Гараджу, курінних отаманів Осипа Параліча, Мусія Головка та багатьох інших їхніх соратників. За військові подвиги та любов до рідної землі січовикам було даровано кайдани та Сибір. Описані й конфісковані маєтності запорожців щедро роздавалися царським фаворитам, вельможам та військовим чинам. Так споконвічні землі Війська Запорозького Низового стали ареною здійснення урядом царської Росії масштабної колонізаторської кампанії, завдяки чому процес остаточного закабалення України став незворотнім.
Найбільше ж поплатився за свою “зухвалу”, з точки зору російського царату, незалежницьку політику 84-річний козацький батько Петро Калнишевський. Героя російсько-турецької війни, за військову доблесть удостоєного найвищої відзнаки імперії – ордена Андрія Первозванного з діамантами та звання генерал-лейтенанта російської армії, запроторила цариця до Соловецького монастиря на довічне ув'язнення. Там, у кам'яному мішку соловецького каземату, останній кошовий отаман Запорозької Січі провів чверть віку. Сліпим і немічним вийшовши на білий світ із заточення, там і помер у 112-річному віці, так і не покаявшись у тому, що намагався зберегти для українців їхню землю, славу і волю.
Чи ж не цей козацький спадок намагаються перекреслити нащадки, встановивши відлік часу для нашого міста з трагічного для нашої історії 1775 року? То може варто подивитися далі – в героїчне і славне минуле Запорозького краю, туди, де видніються контури козацького зимівника і починається наше коріння.

Володимир СТЕЦЮК.  

З давньої полеміки
 У МІСЦІ ЗЛИТТЯ РІЧОК...

 У першому числі альманаху “Саксагань” за 1991 рік було на­друковано статтю журналіста Воло­димира Стецюка “Есть ли у города прошлое!”, в якій зокрема було поставлено під сумнів офіційно визнану дату заснування нашого міста, а саме: 1775 рік, коли біля злиття річок Інгульця і Саксагані почала діяти поштова станція. На думку журналіста Кривий Ріг як поселення має значно давнішу історію. Нещодавно в полеміку з автором вирішив вступити один з відомих дослідників історії нашого міста доктор історичних наук, професор Петро Варгатюк. Аналізуючи деякі історичні джерела в своїй статті “Свідчення академіка Василя Зуєва” (“Червоний гірник”, 1994, № 107), професор доводить, що достовірних свідчень більш давньо­го походження нашого міста не­має і, здається, ставить крапку, пропонуючи краєзнавцям “рішуче відкинути всілякі ілюзії” щодо цього питання. Однак, Володимир Стецюк вкупі з археологами і краєзнавцями Олександром Мельником та Вікто­ром Тітовим вважають, що мають не менш переконливі аргументи для продовження розмови. Яку ж дату ми будемо відзначати? У травні нинішнього року згідно з офіційно прийнятою датою заснування нашого міста, Кривий Ріг відзначатиме своє 233-річчя. Взявши за початок відліку історії документально підтверджену дату заснування в 1775 році в урочищі Кривий Ріг поштової станції, місцеві історики, на жаль, керувалися і продовжують керуватися тією думкою, що до того часу начебто на цьому місці не було навіть жодного натяку на якесь поселення. Принаймні, різні документальні, прямі чи побічні історичні свідчення офіційними істориками чомусь не беруться до уваги. Саме цю думку намагається відстояти і професор Петро Варгатюк у своїй статті “Свідчення академіка Василя Зуєва”. При цьому автор приводить лише ті факти, які якоюсь мірою підтверджують саме його концепцію, нехтуючи іншими джерелами та історичними свідченнями. Про що свідчить академік Зуєв? Майже вся аргументація профе­сора Варгатюка базується на “свідченнях академіка Зуєва” та фран­цузького інженера Г.-Л. де Боплана, які, досліджуючи землі Запорозької Січі, буцім-то, нічого сут­тєвого не сказали про Кривий Ріг як поселення. Однак, основним завданням ака­деміка Зуєва було дослідження природних багатств краю, приєдна­ного до Росії за Кучук-Кайнарджійським мирним договором 1774 року (саме для цього і спорядила його в експедицію у 1781 році Санкт-Петербурзька академія наук), а не опис населених пунктів і міс­цевого народонаселення. Тому природньо, що в “Подорожніх запис­ках” академіка, уривки з яких на­водить професор Варгатюк, знахо­димо здебільшого описи місцевих ландшафтів, що річка Саксагань тече звивисто і має кам'янисті бе­реги, що весь перешийок між звивами річок Інгульця і Саксагані, який іменується Кривим Рогом, теж кам'яний і складається із залізного шиферу, який залягає шарами і т. д. Природньо, що академік дає також пояснення самій назві Кривий Ріг, яка означає не що ін­ше, як кам'яний мис, що створює ріка або своїм вигином, або схо­дячись з іншою. Цілком природнім можна вважа­ти і те, що подорожуючий вчений згадує лише адміністративно-госпо­дарчі установи, в даному випадку поштову станцію, біля якої побудо­вано для приїжджих “казенний хо­роший дім на правому боці Сакса­гані, а на лівому живе в своєму домі маркітант”. Про характер самого поселення, яке в той час, очевидно, нічим особливим не від­різнялося від багатьох інших, що зустрічалися на його шляху, звісно, говорити Зуєву не було ніякої потреби. Однак, спираючись на записки Зуєва, професор Варгатюк робить висновок, що “1781 року Кривий Ріг був невеликим поселенням, де навколо пошти поступово склада­лося майбутнє село”, що в той час в ньому “не було і не могло бути церкви, бо такі Духовні цент­ри зводилися лише у великих се­лах”. На думку професора, спосте­реження Зуєва є безсумнівним до­казом того, що дані за 1781 рік про кількість дворів (482) і жите­лів (2184) в Кривому Розі, наведені в “Материалах для оценки земель Херсонской губернии” (т. VI, Херсонский уезд), видані в Херсоні в 1890 році, не відповідають дійсності. “За такої великої кількості дворів, – міркує автор, – була б заселена вся лівобережна сторо­на Саксагані від кривого мису до сучасної залізничної станції Мудрьоної. В умовах такої густої за­селеності дослідник не мав би змоги вільно, не натикаючись на огорожі дворів, ходити по нагір­ному лівобережжю Саксагані”. Однак, таке припущення було б правомірним, якби заселення від­бувалось лише вздовж берегів Саксагані. Але, як ми бачимо з плану забудови Кривого Рогу за 1842 рік, заселення його території проходило за квартальним типом. На той час була вже заселена те­риторія, починаючи від Гданцівки до лінії сучасної вулиці Кобилянського на півночі. Селище було компактним, а не лінійно витягну­тим. Крім того, якщо звернутися до більш пізніх джерел, скажімо часів початку розробки залізної руди, то можна знайти і такі свідчення, що по березі Саксагані бу­ли скелясті землі, не придатні для обробки, тому місцеві селяни охо­че здавали її за безцінь в оренду під розробку залізних руд. (“Горный журнал”, 1881 г.). Отже, якщо через 100 років після відвідин Кривого Рогу академіком Зуєвим ці землі залишалися цілинни­ми, то, очевидно, що і в той час вони не могли використовуватися для землеробства, а, отже, і огорожуватись. Тому й припущення про­фесора Варгатюка, що при густоті заселення Кривого Рогу в 482 дво­ри дослідник не міг би вільно пересуватися по березі Саксагані, мож­на сприймати лише як припущення. Що стосується “балакучого, але не завжди правдивого” за Яворницьким Боплана, який, перебуваючи на службі у польського уряду, бу­дував фортеці і мандрував на півд­ні України, а повернувшись до Франції, в 1648–1650 рр. опубліку­вав карти і “Опис України”, де те­риторія сучасного Криворіжжя була ним віднесена до незаселеного “Дикого Поля”, то слід зважити на те, що поза увагою європейця за­лишилось доволі місцевих поселень і козацьких зимівників, яких, за мірками Західної Європи, було занадто мало для такої величезної території. „Скажімо, територія тіль­ки Інгульської паланки, до якої, як відомо, входило і Криворіжжя, дорівнювала ледве не половині Швейцарії. Крім того, як зазначає літописець запорозького козацтва Дмитро Яворницький, західні письменники минулих століть “характерно нази­вали землю запорозьких козаків “Диким Полем”, іноді “Чисто-полем” або “Пусто-полем”. Тому в даному випадку опис Боплана слід розглядати як узагальнюючий, який до вирішення питання про засну­вання Кривого Рогу ніякого відно­шення не має. Звідки ж бере свій початок Кривий Ріг? Дане питання, на наш погляд, слід розглядати в декількох ас­пектах. Насамперед не можна не враховувати того, що маючи доволі вигідне географічне положення, сприятливі природні умови – ба­гаті чорноземи, квітучі долини Ін­гульця і Саксагані, що за свідченнями істориків були найбільш багаторибними ріками півдня Украї­ни, де плодилися різні звірі “від оленя до дикого коня і полохли­вого зайця”, де були майже відкриті поклади залізної руди і такі необхідні для будівництва при­родні матер'яли як сланці, шифер, біла і червона глина, вапно і т. ін., Криворіжжя з давніх давен приваблювало людей. Про це свідчать найдавніші стоянки і поселення ча­сів неоліту, епохи міді та бронзи, інші пам'ятки археології різних ча­сів і епох, які зафіксовано в нашому краї. Тому важко припустити, що саме в часи Запорозької Січі ці благодатні землі були незаселеними. Отже, звернімось до джерел, в яких відзначається роль нашого краю під час славетної доби запо­розького козацтва. В розділі “Вій­ськовий і територіальний устрій Запорожжя” “Історії запорозьких козаків” Дмитра Яворницького чи­таємо: “Інгульська, чи Перевізька, паланка була розташована вздовж лівого берега ріки Інгульця, у пів­нічній частині нинішнього Херсон­ського повіту... Окрім того, до неї належали села та кілька зимівни­ків: Квакове, Білі Криниці, Давидів Брід, Блакитна. Шестірня, Пономарева, Кривий Ріг, Милове, Золота Балка, Осокорівка, Тернівка, Ракова та ін. (т. 1, стор. 128, Львів, 1990 р.). Отже, Кривий Ріг згадується як козацький зимівник у складі Інгульської паланки. Поділ на паланки за припущенням автора, хоч точної да­ти, звісно, не встановлено, було запроваджено у 1734 р. Крім того, Кривий Ріг згадується в одному ряду з Шестірнею – селом сучасного Широківського району, яке декілька років тому відзначило своє 300-річчя. Про більш давнє походження по­селення Кривий Ріг ніж поштової станції з одноіменною назвою говорять і документи з архіву Запорозької Січі, опубліковані І. Тернавським („К истории Запорожского края”, Екатеринослав, 1904 г.) Так, в документі 55 (стор. 64) від 1 червня 1761 року, пов'язаному з розслідуванням крадіжки коня запорозькими козаками, говориться, що зловмисники його обміняли в “оной Сечи, близ стоящего у речки Кривом Рогу зимовнике”. Далі в документі 27 (с. 36) від 9 січня 1769 року відображено донесення кошового отамана Петра Калнишевського на ім’я головнокомандую­чого російською армією П.О. Рум'янцева. В донесенні зокрема ска­зано, що для запобігання татарсько­го нападу стоять військові команди “на р. Ингульце при войсковом старшине Носане, да в Кривом Ро­гу в речки Саксагань при полков­нику Скидан”. Враховуючи названі високі чини, на р. Інгулець і в Кри­вому Розі стояли досить численні військові команди, що свідчить про стратегічну важливість зазна­чених пунктів, а також про наяв­ність в них мінімальних побутових умов для розташування військ. Про це, до речі, розповів в газеті “Червоний гірник” від 9 травня 1991 року професор Гірничої академії В. Мартинов. А роком пізніше (1770) під час Російсько-Турецької кампанії в Кри­вому Розі поблизу кургану Царева Могила вже розміщується ставка Коша Запорозької Січі. Про це та­кож свідчать архівні документи походної ставки Коша Нової Січі, зокрема переписка канцелярії Коша (ЦГИАУ, фонд 229, справа № 222, арк. 92). Збереглися в архівах і описи залишків укріплень в районі Царе­вої Могили, зроблені В. Ястребовим: “В 35 саженях к востоку от Царевой Могилы 5-угольная площадь в 411 саженей вокруг обне­сена валом и рвом с выходом на юг...” (“Опыт топографического обозрения древностей Херсонской губернии”, ЗООИД, т. 17, стр. 63. Одесса, 1894 г.). Отже, знаходження ставки Коша в Кривому Розі дійс­но факт незаперечний, так само, як і те, що він мав досить велике для запорожців значення задовго до відкриття при ньому поштової стан­ції. Не втрачає свого значення Кри­вий Ріг і в подальші роки, на що також вказують історичні матер'яли, зокрема “Выкопировка землемера прапорщика Беера (1779 г.) плана местности и разграничения земельных участков”, в якій зазначено, що слободі Кривий Ріг відведено 21 тисячу десятин землі з метою подальшого її розселення. Посилаючись також на архівні дані, цікавий факт приво­дить дослідник розвитку Новоросії В. Кабузан. (“Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губернии в XVIII – первой половине XIX вв. 1719 – 1858 гг.”, Москва, 1976 г.). За його словами, коли постало питання про розвиток на місці паланок Запоро­зької Січі відповідних повітів, цент­ром Інгульського повинен був стати щойно збудований Інгульський Ша­нець. Однак, в зв'язку з надто слабким розвитком у 1783 році його перевели в розряд “приписних міст”, а повітовим центром став саме Кривий Ріг. Крім того можна також навес­ти історичну довідку про Кривий Ріг, яку подано в путівнику “По Екарерининской железной дороге (Екатеринослав, 1903 г., выпуск 1-й). В ній зокрема зазначається: “Местечко Кривой Рог, Херсонской губер­нии... принадлежит к числу древнейших запорожских поселений в этом крае. Время основания этого поселення неизвестно, но во всяком случае оно относится к первым годам существования Сечи, ибо в средине XVIII столетия оно уже представляло собою многолюдное и богатое селение, в котором в 1761 году была сооружена церковь Св. Николая, в 1781 году в нем числилось 482 двора и 2184 души жителей...”. Факт існування в цей час церкви в Кривому Розі, який відкидає професор Варгатюк, під­тверджує і “Хронологика – историческое описание церквей епархий Херсонской й Таврической” (ЗООИД, Одесса, 1846 г., стр. 17), в якій повідомляється, що в 1763 році в Кривому Розі було освячено церк­ву св. Миколая. Отже, під час подорожі академі­ка Зуєва в 1781 році Кривий Ріг був не таким вже й непомітним поселенням, що розвинулося, на думку професора Варгатюка, нав­коло поштової станції. Але ж чому в такому випадку академік Зуєв ніяк не відзначив цього у своїх “Подорожніх записках”? Здається, тут можна зробити невеличке припу­щення на додаток до вже сказано­го. Очевидно, подорожуючий вче­ний не мав достатньо часу, щоб близько познайомитись з поселенням, а тому, дослідивши лише береги Інгульця та Саксагані, а також балку Береговату, він, „перемінивши коней, поїхав на Пономарівку”. Тому й запам’яталася Зуєву лише поштова станція з маркітантом, так само, як сучасному проїжджому запам’ятовується, скажімо, залізничий вокзал, а не саме місто, коли він не мав змоги з ним ближче познайомитись. Але, на жаль, шановний професор чомусь зосередив свою увагу лише на свідченнях академіка Зуєва, хоч є багато інших джерел, які говорять про зовсім протилежне. І, нарешті, розглядаючи питання про роль Криворіжжя в часи коза­цької доби, чомусь не враховуєть­ся істориками і такий немалозначущий фактор, як наявність в нашому краї покладів залізної руди. Якщо в більш давні часи цей стра­тегічний сировинний матер'ял при­вертав, скажімо, увагу скіфів (VI— IV ст. до н. е.), то невже ним мог­ли не цікавитися запорожці? На жаль, незаперечних доказів того, що січовики могли використовувати місцеву залізну руду ми не має­мо, але окремі свідчення дають підставу принаймні це припускати. Так, “Горный журнал” (№ 1, 1880 г.) повідомляє, що С. Конткевич в балці Червоній в покладах руди виявив штучне заглиблення на ве­ликій довжині, яке, на його дум­ку, могло бути старою, давно залишеною виробкою, пов'язаною з видобутком залізної руди. Разом з тим слід нагадати ще один факт, який вже наводив­ся в статті “Есть ли у города прошлое?”, надрукованій в першому числі альманаху “Саксагань” за 1991 рік. Як зазначає в своїй книзі “Музей-заповідник – “Козацькі мо­гили” (Львів, “Каменяр”) відомий археолог, доктор історичних наук І. Свєшніков, який проводив ар­хеологічні дослідження на місці знаменитої битви козаків з поля­ками під Берестечком (1651 р.), в деяких гаманцях загиблих козаків було знайдено невеличкі багато­гранні палиці червоного кольору, які подібно олівцям, залишають червоний слід. Як показав хіміч­ний аналіз, ці “олівці”, виготовлені із залізної руди – гематиту, пок­лади якого знаходяться поблизу Кривого Рогу. Звичайно, самі по собі ці фак­ти майже нічого не доводять. Але разом з тим і відкидати версію про те, що Кривий Ріг міг слугу­вати сировинною базою для козацьких ремісників чи зброярів, теж не варто. Пошта на Кизикерменському шляху Тепер звернемося до історії са­мої поштової станції. По Яворницькому поштові гони в Січі почали влаштовувати ще у 1768 році. Але після вторгнення в тому ж 1768 році в запорозькі землі кримських татар, “які зруйнували безліч сіл і зимівників, винищили масу люду, в тому числі і багатьох поштарів з їхніми хатами й кіньми”, з 1769 по 1775 рік запорожцям довелося влаштовувати 8 нових поштових го­нів. До 1774 року, як зазначає Яворницький, Запорозький Кіш на­давав обов'язки поштарів на всіх станціях усім бажаючим, але “з 1774 року поклав поштову повин­ність виключно на зимівчаків”. Для цього в кожній паланці було скла­дено список хат, які повинні були влаштовувати певну кількість стан­цій. Отже, станції влаштовувалися виключно поблизу зимівників, але поштові землянки чи мазанки бу­ли “цілком відокремлені від коза­цьких зимівників для звільнення господарів від обтяжливих повинностей” (т. 1-й, с. 315–316). Один з поштових гонів у 1775 році було встановлено на так зва­ному Кизикерменському шляху. Поштовий тракт проходив, як пише Яворницький, від Крюкова через с. Зибке у верхів'ях річки Мокро­го Омельника на Курячу Балку; праву притоку Інгульця Водяну, Кривий Ріг, Інгулець, Кисляківку, де був козак Окатий, Інгулець, де був Гергельский пришиб, Інгулець біля зимівника козака Шульги і ін. (т. 1-й, с. 316). До речі, авторам цих рядків вдалося записати спогади старо­жила села Шестерні Широківського району, який вважає себе на­щадком згадуваного Яворницьким козака Шульги, біля зимівника яко­го було засновано одну з пошто­вих станцій на Інгульці. Посилаю­чись на перекази свого батька, 1885 року народження, та діда, 1854 ро­ку народження, мешканець цього старовинного козацького села Шу­льга наводить цікаві факти з істо­рії заснування біля зимівника йо­го прапрадіда поштової станції. За його словами таке кінне пош­тове сполучення проіснувало мало не до часів колективізації, коли традиційним кінним способом ще доставлялася кореспонденція з Кривого Рогу і Широкого в Шес­терню, а з неї на Білу Криницю і навпаки. І цю поштову справу, за свідченням старожила, з роду в рід продовжували в Шестерні на­щадки Шульги, в Широкому – Головка, в Кривому Розі... На жаль прізвища криворізьких поштарів пригадати вже, здається, нікому. Отже, як видно із свідчень Яворницького, а також і з інших дже­рел, поштові станції влаштовували­ся виключно біля козацьких зимівників і інших поселень запорожців. Таким чином і станцію Кривий Ріг було, очевидно, засновано не на голому місці, а саме біля коза­цького зимівника. Про це, до речі, свідчить і копія “Генеральной карты Новоросийской губернии” від 1782 року, на якій позначено пош­тові станції і, зокрема, поштову станцію Кривий Ріг, яку показано окремо від поселення. Згідно з картою, станція була розташована дещо північніше самого населено­го пункту. Крім того поселення Кривий Ркг позначено на карті до­сить великим кружком, в той час як оточуючі його населені пункти лише невеличкими крапками, що свідчить про важливість Кривого Рогу вже в ті часи. Що виникло раніше – поселення чи його назва? Власне відповідь на це досить риторичне в даному випадку запитання вже давно відома. Не буде­мо довго затримуватись на поши­реній в нашому краї легенді про відставного козака Рога, який начебто заклав на битому Кизикер­менському шляху зимівник і шинок, започаткувавши таким чином поселення. Визнаючи характерний для нашої місцевості типаж цього персонажу, який цілком би міг мати місце в нашій історії, мусимо все ж таки приєднатися до загаль­ноприйнятої і науково обґрунтова­ної точки зору щодо походження назви міста. Дійсно, в даному ви­падку її слід пов'язувати не з ім'­ям чи прізвиськом конкретної лю­дини, а з відповідною традицією, яка з давніх давен існувала в Ук­раїні, в тому числі і в Запорозь­ких землях, називати кам'янисті ми­си і виступи на місцевості, особ­ливо в місцях злиття чи вигину річок, “рогом”. Тому в Україні і за її межами можна знайти чимало назв, у складі яких є слово “ріг”. Скелівський Ріг, Семенівський Ріг, Мішурин Ріг, Микитин Ріг, Залізний Ріг, Таганрог і т. ін. Очевидно, з самого початку ці назви відіграва­ли роль своєрідних орієнтирів і лише з часом закріплювалися за поселеннями, що виникали побли­зу означених урочищ. Ось що писав з цього приводу відомий на Криворіжжі знавець міс­цевої історії та топоніміки, канди­дат геолого-мінералогічних наук Ю. Гершойг: “Якщо зупинитись на Придніпров'ї, то стає зрозумілим, що розташування трьох “рогів” – Мішуриного Рогу, Кривого Рогу та Микитиного Рогу – на одній пря­мій, що пересікає великий заворот Дніпра, не випадкове. Тут проляга­ли відомі шляхи XVI–XVIII віків: Чорний, Кременчуцький, Кизикерменський... Мішурин Ріг, Кривий Ріг та Микитин Ріг були місцями зупинок та відпочинку на цих шля­хах. Мабуть, саме місце знаходження згаданих пунктів давало якісь додаткові зручності стосовно відпочинку і захисту. Тому саме тут і виникли постійні поселення”. (“Червоний гірник”, 1970 р.). До цього слід додати лише те, що враховуючи таке зручне поло­ження урочища Кривий Ріг, все-та­ки важко припустити, що майже за всю історію Січі запорожці так і не змогли його використати для влаштування поселення, і лише в останній рік її існування спромог­лися встановити біля нього поштову станцію. В усякому випадку такий розвиток подій нам здається не зовсім логічним. Тому ми переконані, і це переконання ґрунтується на вище наведених документах і фактах, що злиття назви урочища і поселення відбулося набагато ра­ніше заснування поштової станції. Звичайно, запропоновані нами матеріяли й аргументація, на жаль, не дають підстави для більш-менгш конкретного визначення хоча б ймовірної дати заснування нашого міста. Однак, на наш погляд, вони переконливо доводять, що Кривий Ріг як поселення існував задовго до відкриття поштової станції, і історія міста, безперечно, повинна починатися не з неї. Отже, не закривати треба тему, рішуче відкидаючи всілякі ілюзії щодо визначення дати заснування Кривого Рогу, як це пропонує про­фесор Варгатюк, а, навпаки, зосе­редити зусилля на пошуках більш конкретних і вагомих джерел, які дадуть змогу остаточно з'ясувати це питання. Єдине, з чим можна погодитись з шановним професором, аргу­менти і факти – це дійсно та осно­ва, на якій повинна базуватись іс­тина.


 Володимир СТЕЦЮК, журналіст. Олександр МЕЛЬНИК, археолог, реставратор. Віктор ТІТОВ, науковий співробітник місько­го історико-краєзнавчого му­зею.

Немає коментарів:

Дописати коментар