Жуков - винищувач українців.

Левко Лук'яненко

МАРШАЛ ЖУКОВ І УКРАЇНЦІ У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

ЛУК'ЯНЕНКО ЛЕВКО ГРИГОРОВИЧ

Нар. 24.08.1928, с. Хрипівка Городнянського р-ну Чернігівської обл. — юрист, правозахисник. Закінчив Московський університет (1958). 1958-1961 — адвокат на Львівщині. 1958 заснував підпільну націоналістичну організацію — Українську робітничьо-селянську спілку. 1961 заарештований і засуджений до страти, яку замінено 15-річним ув'язненням. Після звільнення оселився в Чернигові (1976), став одним із засновників Української Гельсинської Спілки (УГС). У грудні 1977 знову заарештований і в червні 1978 засуджений до 10 років в'язниці і 5 років заслання. Був головою УГС. 1990-1992, 1994-1998 — народний депутат України. 1992-1993 — Надзвичайний і Повноважний Посол України у Канаді. Голова Всеукраїнської асоціації дослід-ників голодоморів в Україні (з 1994), президент Української ланки Всесвітньої ліги за свободу і демократію (з 1995). Автор книг: «Сповідь у камері смертників», «Вірю в Бога й Україну», «Не дам загинуть Україні» та ін. Нагороджений Почесною відзнакою Президента України (1992).

Відкритий лист
Президентові України Леонідові Кучмі

Шановний пане Кучмо!

Ви маєте хоч краплину національної гордості, чи не маєте? Як могли Ви встрянути в російську шовіністичну акцію прославляння одного зі стовпів сталінського терору й загарбницької імперської армії? Визнаючи медаль Жукова, Ви визнали його злочинну супроти українського народу діяльність за позитивну! Що це за мораль така — прославляти катів і деспотів?! Куди завели Вас проросійські симпатії, відсутність національної гордості і слабкість християнських моральних засад! Послухайте, як виглядає ця Ваша акція в очах українського патріота — учасника бойових дій.

Ви видали указ про нагородження медаллю імені Г.К. Жукова учасників «Великої Вітчизняної війни».

Називала війну вітчизняною може той, хто захищав свою вітчизну. Українці захищали не свою вітчизну, а воювали за Російську імперію (що до 8 грудня 1991 року звалася Союз РСР) проти гітлерівської імперії.

Україна не оголошувала війни Німеччині і не оголошувала стану війни з нею. Україна не була суб'єктом міжнародного права і тому не воювала з Німеччиною. Україна була колонією Москви, українці, — громадянами Союзу РСР. Керівництво Союзу мобілізувало українців до імперської армії і погнало на війну: до 1941 року на загарбання чужих країн і розширення меж імперії, від 1941 року — на захист загарбаних територій від іншого загарбника — гітлерівської Німеччини.

Українці в цій війні були гарматним м'ясом, а по-заяк у Москві на нас завжди дивилися з підозрою, то маршал Жуков від початку й до кінця війни з Німеччиною послідовно і завзято старався убивати українців якомога більше. Верхом його українофобства був наказ, що він його підписав 1944 року разом з Берією, про примусове виселення всіх українців, які жили на окупованій німцями українській території, в «отдаленные края СССР».

1943 року, коли німецька окупація на Чернігівщині змінилася російською, мого батька і всіх дорослих чоловіків села забрали (силою) до Червоної армії. Ця Червона армія була російською армією: уніформа, статути і мова були російські, у ній плекали російські військові традиції, і Сталін у переговорах з Рузвельтом і Черчілем постійно вживав вирази «русские войска», «русский маршал Жуков», «русский генерал» тощо.

Мого батька і всіх мобілізованих селян без жодного військового навчання, у своєму цивільному одязі через два тижні після мобілізації привезли на фронт біля Лоєва на Дніпрі, дали одну гвинтівку на кілька чоловіків і по свіжому білому сніжку в сірих, чорних та інших темних піджаках кинули німцям під кулі. До села почали щодень надходити повідомлення про смерть, їх було все більше. Одного разу прийшло повідомлення про смерть 25 чоловік. Так російська імперія перетворила їх на гарматне м'ясо!

Наприкінці 1944 року і мене, 16-річного хлопця, взяли до тієї ж армії зброєю захищати московські імперські інтереси. І був я в армії до 1953 року. Тепер маю статус учасника бойових дій.

Мені жаль, що я змушений був так довго ходити в російській сірій шинелі, носити російську зброю, користуватися російською мовою і зміцнювати своєю участю в російській армії колоніальне ярмо на шиї України.

Я заздрю воякам Української повстанської армії. Вони воювали за свободу України проти німецьких окупантів, проти польських антиукраїнських сил, проти російських окупантів. Вони — справжні продовжувачі нашої славної Козаччини, їх не мобілізували до УПА силою. Вони самі йшли до неї, самі шукали собі зброю, присягали боротися супроти окупантів до загину й у разі безвиході воліли радше підірватися на гранаті, аніж здатися в полон. Вони — справжні лицарі й щирі сини України — ось хто має право гордо підняти голову й сказати: я захищав Вітчизну!

Я, мій батько, сотні селян, які лягли трупом під Лоєвом на лівому березі Дніпра, продовжили не козацькі традиції боротьби за волю, а традиції рабської покори, служіння чужим інтересам. Ця традиція — не та, якою можна пишатися. Вона народилася з національного рабства і його продовжувала. В умовах незалежності не її треба згадувати, а плекати натомість козацькі традиції і славити продовжувачів їх — вояків Української повстанської армії!

Жаль, що Ви, пане Президенте, не знаєте, мабуть, історії України, не мислите поняттями українського національного інтересу, тому своїм блюзнірським указом про нагородження українців медаллю ката Жукова так зганьбили себе!

Я з обуренням відкидаю цю Вашу нагороду! І пропоную Вам продати один літак з Вашого особистого авіапарку, щоб на виручені гроші надрукувати «Історію українського війська» професора Володимира Уляни-ча, аби дати можливість шанувальникам Г.К. Жукова інакше поглянути на свою національну долю та роль у ній російського маршала.

Л. Лук'яненко

(Надруковано у газеті «Вечірній Київ» від 17 червня 1998 року)

Передмова до другого видання

У відповідь на цей лист Президентові Кучмі генерал Іщенко надрукував 28 серпня 1998 року в газеті «Киевские новости» (№33) довгу статтю під назвою «Чем гордится пан Лукьяненко?» з прославленням маршала Жукова та звинуваченням мене у брехні.

Звинувачення у брехні носить точнісінько такий самий характер, що й колишні чекістські звинувачення всіх націоналістів і дисидентів у наклепах на совітську дійсність. Наклепами тоді були слова про те, що в СРСР виборча система не демократична, що совітська конституція не демократична, що конституція затвердила диктатуру комуністичної партії, що на Заході громадяни користуються ширшими правами, аніж громадяни СРСР, що в капіталістичних країнах трудящі живуть заможніше, ніж в Совітському Союзі і т. ін. і т. под. — усе це були наклепи на совітську дійсність, і за ці наклепи судили до 7 років концтаборів та 5 років заслання.

Називати правду життя наклепом, а свою брехню правдою — це звичайнісінька комуністична безсовісність. У добу Совітського Союзу за такою вивернутою логікою стояла сила комуністичної диктатури з її чекістами й в'язницями. Страх перед тюрмою примушував багатьох, хто потрапляв до їхніх рук, услід за чекістами називати правду брехнею, а брехню — правдою. Слабких духом можна зрозуміти: під тиском загрози піти в тюрму вони, наступаючи на горло власній совісті, починали чорне називати білим і біле — чорним. Це — в кабінеті слідчого за ґратами. Генерал Іщенко в такому дусі веде мову не в чекістському кабінеті, а в незалежній Україні й у демократичному суспільстві, де немає жодної підстави боятися чорне називати чорним і біле — білим.

Коли б Іщенко був винятковим екземпляром, то не варто було б витрачати час на спростування його чеїсістськоподібних звинувачень у наклепах. Та справа значно гірша: абсолютна більшість народу нашого не

дуже-то подолала імперську комуністичну ідейну облуду і ще вірить у брехливі міфи. Ось приклад з Харкова. Там міська влада ухвалила постанову про встановлення в місті пам'ятника Г. Жукову. Отже, і на восьмому році незалежності громадяни України перебувають у полоні колишніх проросійських пропагандистських міфів. Прагнення розвіяти цей туман і дати українцям історичну правду і спонукало мене написати цю брошуру.

Перше видання викликало великий читацький попит. У кількох містах виникло бажання самим її множити. Читачі звертаються до мене з пропозицією розширити дослідження. Навряд чи я буду це робити, однаково брошура не може замінити ґрунтовну історичну працю.

А в цьому, другому, виданні дещо відредаговано передмову, зроблено стилістичні правки та деякі уточнення.

Федір Іщенко виступає гарячим прихильником Президента Леоніда Кучми і його «благородного жеста» — нагородження медаллю Жукова, нестримно славословить «полководца Жукова, военный талант которого признан во всем мире». Подані далі разючі факти з російських документальних джерел незаперечно свідчать про злочинну роль як Жукова, так і всієї людожерної імперської комуністичної системи. Ці факти злочинів наводжу переважно за свідченнями широко відомих у Росії військових та державних діячів колишнього Союзу, серед яких і головний маршал авіації А.С. Голованов — колишній безпосередній начальник Федора Іщенка (який, напевне, вручав йому генеральські погони); і колишній народний комісар внутрішніх справ УРСР, зам. міністра внутрішніх справ СРСР, заступник міністра державної безпеки СРСР, начальник Уп: равління урядової охорони, особистий охоронець Сталіна генерал-лейтенант B.C. Рясной — безпосередній виконавець злочинного, цілком таємного наказу, написаного Берією та Жуковим, про виселення з території України всіх українців, які проживали

на окупованій німцями території, та про таємний контроль «особих отделов НКВД» за всіма без винятку військовими-українцями, родичі яких були під окупацією. Серед піднадзорних, безсумнівно, був би і сам Іщенко. Свідками комуністичних злочинів та подій Другої світової війни виступають і її учасники — відомі російські письменники Віктор Астаф'єв, Вячеслав Кондратьев та багато інших росіян, про що і буде йти мова далі. Можливо, і всіх їх, як і мене, генерал Федір Іщенко зарахує до «ненавидящих все российское», звинуватить в «очернении полководца Жукова»?

Передмова до третього видання

На кожному кроці у Верховній Раді та інших зібраннях поважних людей чути: ось виведемо економіку з кризи, з'являться гроші і держава зможе розширити видання українських книжок, тоді зупинимо наступ русифікації, здобудемо почуття національної гордості й візьмемося за українізацію України.

З такої логіки витікає, що, аби українці відчули у своїх' душах національну гордість, необхідно, щоб в Україні добре запрацювали промисловість і сільське господарство, щоб бюджету стало достатньо для повного забезпечення потреб державних установ, міліції, армії, науки, освіти й культури, української телевізії, радіо й друкованої продукції. Доки цього немає, то яка там у біса національна гордість?!

Агов, люди добрі! Ачей же між ковбасою за 2.20 і почуттям гордості немає прямо пропорційної залежності. Ви думаєте, що ті галичани й волиняни, яких почуття національної гордості вело в бій за волю України у час Другої світової війни і аж до середини 50-х років, жили вельми заможно? Якби ж то так! Командир Тернопільської військової округи УПА Омелько Польовий розповідав мені в Сосновському концтаборі жартівливу суперечку двох сотенних, яких у лісі звели докупи: галичанина й волиняка.

— Мій тереновий господарчий, — пишається галичанин, — найкращий в окрузі. Он поглянь, як мою сотню доглядає: всі добре вдягнуті, взуті, навіть білизну часто міняє, щоб воші не завелися.

— Е... — каже волиняк, — побачу, що буде з твоєю сотнею, коли відірвешся від постійної бази, на що самі твої стрільці здатні — та вони дірки на рукаві не вміють залатати і блоху не зловлять.

— В іншому галицькому терені сотню зустріне інший господарчий і там догляне її — ми горді з нашої організованості.

— А як вас спрямують кудись на Житомирщину, як там доглядатимете себе? А мої волиняки винахідливі й живущі, мов лісові чорти! Я, бувало, візьму босу сотню, зажену в ліс, за годину з лісу виходять усі взуті: самі сплели собі личаки — оце вояки!

Іншим разом один бойко розповідав про своє життя в горах. Бідували, каже, страшенно, краще не згадувати, їсти нічого. Одна квасоля. І то частіше з водою, аніж з олією. Шматкові хліба раді були, а як бувало з молоком — то зовсім свято. А всі йшли воювати за самостійну Україну. Свій край і гори — оце і все їхнє добро. Любили його дуже. І йшли у підпілля, щоб боронити від загарбників.

А теперечки он як героїчно чеченці воюють! А що вони, заможно живуть?

Тож, коли вам кажуть: «Голодній людині не до політики», — не вірте цьому! Навпаки, голодній людині якраз до політики — вона мусить уважно приглядатися до тих, хто її обікрав. Мусить втямити, хто винен, що на найкращій у світі землі вона бідна, і яким це таким дивом усього за кілька років з'явилася зграя чужомовних мільйонерів, які дозволяють собі зухвало оплачувати дорогих іноземних артистів у найбільших палацах столиці. Мусять зрозуміти коріння кривди.

Історія допомагає зрозуміти, хто за Україну, а хто — проти неї, хто прагне Україні добра, а хто — наживається на пограбуванні її народу.

Ні, національна свідомість походить не від достатків, вона походить від любові до свого діда-прадіда, до своєї нації та до рідної землі. А щоб любов наповнювалася більшим змістом, треба знати національну історію. Прагнучи прислужитися тобі, дорогий земляче, я й подаю до твоїх рук це, трохи збільшене, третє видання брошури.

Лютий 2000 року

ЧИМ НЕ СЛІД ГОРДИТИСЯ ГЕНЕРАЛОВІ ІЩЕНКУ
(Знову про біль України у Другій світовій війні)

Читав і перечитував ще і ще раз Ваш, Федоре Іщенко, відгук на мій лист Президентові Кучмі й не зміг залишити його без відповіді. І не так мене непокоїла заподіяна Вами особиста образа голослівними звинуваченнями в наклепах та «в потоках лжи и клеветы» тощо, як обурило навмисне спотворення Вами історичної правди про перебіг подій Другої світової війни та свідоме поширення Вами дезінформації про кровожерливе ставлення комуністичної влади до вартості людського життя вцілому та до українського народу зокрема. Я не думаю, що Ви цього не знали взагалі, пройшовши такий довгий життєвий шлях, і вперше чуєте про це від мене, але Ви навмисне відмовляєтеся сприймати правду, бо Вам особисто правда невигідна — Вам і так добре живеться. І все-таки, Вам і таким, як Ви, нагадаю історичну правду наведеними далі фактами. На цей раз вустами самих росіян — щоб уникнути Ваших абсурдних звинувачень у неповазі до них. Я глибоко шаную кращих представників російського народу, зокрема таких, як Сахаров, Ковальов, Астаф'єв, які, на відміну від Вас, етнічного українця, із глибокою повагою ставились і ставляться до державницьких прагнень українського народу. Можливо, Віктор Астаф'єв, якого я цитую далі, — до речі, один з друзів українського письменника Олеся Гончара (теж, за Вашими мірками, «свідомого самостійника», тобто націоналіста), — буде для Вас авторитетом у поглядах на злочинну роль комуністичної партії та на непомірну ціну жертв війни?

Мене прикро вразила та ворожість і ненависть, із якою Ви ставитесь і до мене, і до інших, як Ви іронізуєте, «національно-свідомих», до тих, хто боровся і бореться за свободу, добробут та державність українського народу. Ви до колишніх своїх ворогів — німців, проти яких воювали, ставитесь нині з більшою терпимістю (якщо не з любов'ю), бо ж приймаєте від них, переможених, гуманітарну допомогу для ветеранів, для вас — переможців,), ніж до своїх братів за кров'ю — українців, включаючи тих же бандерівців, що самовіддано боролися проти коричневого та червоного фашизму. Чи не пора вже Вам, нарешті, припинити цю негідну і безглузду війну проти власного народу, навіяну Вам імперсько-російським дурманом, припинити готувати йому нове колоніальне московське ярмо?

Хоча Ви і рядитеся в шати захисника інтересів ветеранів та жертв війни, але по суті Ваша позиція — вдумайтесь лише в це! — в наш нелегкий час нестатків і розбрату звучить як глум над пам'яттю мільйонів загиблих від штучних голодоморів та терору коричневого і червоного фашизму.

Ви запитуєте: «Чем гордится пан Лукьяненко?».

Відповідаю Вам.

У нас із Вами діаметрально протилежні поняття критеріїв патріотичних та морально-етичних цінностей. Ви під впливом імперської облуди вважали і вважаєте своїм обов'язком служити злочинній шовіністичній імперії, яка винищувала і намагається винищувати понині український народ, я ж вважав і вважаю своїм обов'язком всіляко боротися проти неї і не дати загинути Україні.

Зрештою кожен з нас отримав від комуністичної системи винагороду: Ви — генеральські лампаси і теплі посади, я — смертний вирок, довгі роки ув'язнення. Але вважаю, і, напевне, не я один, що прожив своє життя недаремно, бо чесно служив своїй українській нації.

А Вам чим гордитись?

Думаю, що Ви мали б відчувати лише пекучий сором і почуття вини за роки, прожиті задля чужих, ворожих рідному народу інтересів. І мені просто жаль Вас як людину обдурену та ошукану. І Вам слід було б, нарешті, спокутувати вину перед своїм власним народом.

Ви перераховуєте свої великі військові подвиги в час війни і підсумовуєте: «Так что имею, по крайней мере, моральное право разобраться в вопросе: кто истинный патриот страны нашей?».

У тому-то і різниця між нами, що для Вас «наша страна» — Совітський Союз, а для мене — моя рідна земля, Україна. Ви — патріот комуністичної імперії і Совітського Союзу, а я — патріот України. Я подолав комуністичну облуду і побачив за нею давній традиційний хижий російський імперіалізм. Ви ж цієї облуди не подолали і досі тінь від речей сприймаєте за самі речі.

Я не маю сумніву, що Ви були добрим воїном і вміло воювали (бо Ви ж все-таки з українського роду!), та воювали не за рідний край, а за його ката. І я Вам кажу це так, як Шевченко сказав понад сто років тому своєму знайомому Якову Бальмену:

Мій Якове добрий! Не за Україну,
А за її ката довелося пролить
Кров добру, не чорну.

І Ви проливали кров добру, вкраїнську не за Батьківщину, від якої відцуралися, не за Україну, а за її ката!

Ви не з тих генералів-українців, хто прозрів, як, наприклад, Петро Григоренко, і став на шлях захисту демократії й незалежності України. Ви з тих, хто й досі перебуває під впливом російського комуністичного дурману. Шкода. Бо Ви не помічаєте, як спотворила Вашу свідомість комуністична пропаганда, Ви не бачите, яку величезну жертву примусили Вас скласти на «алтарь советского отечества» — відмовитися від ідейного багатства світу і прийняти лиш одну злочинну комуністичну імперську ідеологію. Шкода, що Ви й досі неспроможні бачити розмаїття світу, а дивитися на все крізь одні червоні московські окуляри.

У Вас відібрали батьківську рідну мову і вклали чужу. Разом із чужою мовою Вам вклали чужі моральні поняття, чужі погляди на природу й людей, чужу, ворожу українству ідеологію. Вам здається, що Ви залишилися тим Іщенком, якими були Ваші батьки, діди і прадіди. Насправді ж, з чужою мовою та ідеологією до Вас прийшов і чужий дух. Ви, напевне, вважаєте себе освіченим чоловіком, і, як генерал, мали б становити частину української військової еліти, що відчуває у своїх жилах козацьку кров і прагне зміцнювати становище свого рідного українського народу поміж інших народів світу. Ви не це робили. Прийнявши чужу мову та ідеологію, Ви порвали духовний зв'язок з українством. Відійшовши від великих виразників українського національного духу: Наливайка, Хмельницького, Шевченка, Франка, Л. Українки, М. Грушевського, Ви пішли в лоно іншого, ворожого українству середовища, інших політичних цілей. Вони так поволі входили у Вашу душу, що Ви навіть не помітили, що вони суперечать ідеалам і політичним цілям української нації, українській національній культурі. Чуже Вам стало своїм, своє, батьківське, Вам стало чужим!

І Ви ось кажете (чужою мовою): «... на полях Великой Отечественной Войны...». Друга світова війна, як відомо, почалася 1 вересня 1939 року. За чотири з половиною місяці до того Угорщина з допомогою Німеччини розбила Карпатську Україну. На підставі договору Молотова-Рібентропа 24 серпня 1939 року Совітський Союз — ваше Отечество — захопив частину Польщі, потім напав на Фінляндію, у червні 1940 року напав на Румунію, 3-6 серпня 1940 року окупував Естонію, Латвію, Литву. Для Вас це все не пряма імперіалістична агресія, а «поля Отечественной войны»? Ви пишете: «защитников Отечества», «... вызволяя Отечество...» Таким чином, для Вас Батьківщина — Союз РСР. Це імперське тлумачення поняття Батьківщини. Нормально, як прийнято у світі, Батьківщина — це край, земля, країна твоїх батьків, твоєї нації; річки, води, небо й сонце твого рідного народу; це пісні й історія життя твоїх діда-прадіда й далеких пращурів. Та навіть марксист Плеханов визначав батьківщину як країну твого народу, а не територію в межах державних кордонів. А якщо йти за Вашим розумінням батьківщини, то Вашою батьківщиною є і мусульманський Татарстан, і далека буддистська "рува. Та що ж спільного Ви маєте з ними? Отже, Ви за походженням і за кров'ю — українець, а за мовою, мисленням, світоглядом не українець, а совітська людина (Homo Soveticus). І всі Ваші подальші слова походять якраз з цього мислення — нелогічного, абсурдного, імперського. Ось Ви, звертаючись до мене, пишете: «Какое кощунство так оскорблять миллионы людей, которые не жалели своих жизней, вызволяя Отечество от фашистского нашествия. Не мифическую «империю» они защищали, а свой родной край от чужеземных завоевателей».

«Родной край» для українця — це Україна. Україна як країна зі своєю територією і населенням має свої національні інтереси. Суть національних інтересів українців, як і будь-якої іншої нації світу, полягає в продовженні свого існування за допомогою збереження своєї території та створення на ній умов для продовження життя своєї української нації.

Як свідчить світова практика та факт існування й діяльності Організації Об'єднаних Націй, такі умови забезпечує державний суверенітет, державна незалежність нації. Всім членам ООН незалежність видається за найбільшу цінність; і вони її бережуть як найбільше національне благо. Для нас, українців, незалежність повинна бути також найбільшим національним благом. З такої, прийнятої в ООН і в цілому світі, позиції, незалежність України є самодостатньою цінністю її громадян, і зазіхання на неї чи з боку німецького фашизму, чи з боку російського шовінізму — це однаково антиукраїнське зло. А це означає, що служіння ідеї незалежності України — найважливіший критерій для поцінування діяльності й усього життєвого шляху кожного українця і кожної українки.

Моє слово «імперія» в заяві Президентові України про відмову від нагородження медаллю Жукова Ви берете в лапки і називаєте її міфічною.

РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ — МІФІЧНЕ ПОНЯТТЯ?

Таке тлумачення означає, що Ви не читали не тільки українських істориків, але й російських. Ви навіть не читали визначення поняття «імперія» в радянських політичних словниках, бо, якби читали, то побачили б, що реальний стан України цілком і повністю підпадав під ознаки колонії: Україна не мала незалежних державних органів влади і своєї судової системи, не мала своїх правоохоронних органів і армії, не мала своєї традиційної державної символіки, не керувала економікою, не мала своєї фінансової системи, не мала незалежної зовнішньої політики та своєї дипломатичної служби. Усе вирішувала Москва. Київ був лише центром російської окупаційної адміністрації, проміжною адміністративною ланкою між Москвою та 25 українськими областями. Та навіть Ленін називав царську Росію тюрмою народів, а Совітський Союз не був же для українців кращий за дореволюційну Росію!

Комуністи продовжили царську імперську політику ще з більшою жорстокістю.

За підрахунками Всесоюзного товариства «Меморіал», за 70 років комуністичної влади було знищено понад 120 мільйонів безневинних людей, з них понад третина — українці. Такого геноциду історія людства не знала. А для зменшення кількості українців комуністи організували три штучні голодомори: 1921-1923; 1932-1933 і 1946-1947 років. Як згадував у спогадах Уінстон Черчіль, Сталін сказав йому, що «ліквідував» у 30-х роках 10 мільйонів селян»... Сталін замордував у чотири рази більше людей, ніж Гітлер.

І винищували українців не просто зі злої природи імперіалізму, а з метою очищення українських етнічних земель від українців і заселення їх московитами. Ось документ, що його надрукувала газета УРП «Самостійна Україна» в № 32-33 за вересень 1998 року:

Документ № 403

СООБЩЕНИЕ

Всесоюзного переселенческого комитета при Совнаркоме СССР

о переселении на Украину с других территорий страны

29 декабря 1933 года. Срочно. Секретно.

Нач. ГУЛАГУ ОГПУ тов. Берману

ВПК при СНК СССР при сем препровождает оперсводку № 38 о переселении на Украину по состоянию на 28 декабря с. г. Одновременно ВПК при СНК СССР сообщает, что преподанный план переселения выполнен на 104,76%. Всего переселено 21856 колхозных хозяйств, 117149 человек, 14879 лошадей и 38705 голов разного скота (в число последних входят телки, свиньи и овцы).

Приложение по тексту.

Секретно
Сводная ведомость об отправлении эшелонов с переселенцами на
Украину по состоянию на 28 декабря 1933 года

Область отправления	Область прибытия	Количество					% выполнения
		хозяйств	лошадей	коров	разного скота	эшелонов
Горьковская	Одесская	2120	1348	2062	2050	35	106
Ивановская	Донецкая	3527	1619	3498	1980	44	104
БССР	Одесская	4630	3864	5295	10924	61	103
ЦЧО	Харьковская	4800	2329	3472	56441	80	106,6
Западная	Днепропетровская	6679	5719	7571	18097	109	102,7

1. На 28 декабря 1933 г. отправлено 329 эшелонов, 21856 хозяйств, 117149 членов семей, 14879 лошадей, 21896 коров и 38702 голов разного скота.

2. План перевозок колхозников на Украину окончен и выполнен на 104,7%.

Зам. Председателя ВПК при СНК СССР Рудь

(ПДАНГ СРСР, ф. 3675, оп. I, спр. 33, арк. 56. Ориг.)

«Товаришу» російський генерале, може тепер Ви побачите з цих документів, як «звільняли» українську землю від українців і з яких областей завозили в Україну москалів, і чого їх тепер у нас так багато!? А цей документ — лишень дрібний фрагмент колоніальної політики.

Візьмемо за приклад геноцид голодомором 1932-1933 років. 1932 року комуністичні керівники з районів роз'їжджали по селах, скликали селян і розказували, що буде створено колгоспи, радянська влада забезпечить їх тракторами і тому коні вже не будуть потрібні. Коней зігнали до клунь і позамикали, поставили варту і не годували, доки всі не здохли. Пізніше, вже 1933 року, з'ясувалося, що коней виморили, щоб у час голоду люди не могли виїхати з села або не могли їх поїсти.

Василь Рудий розповідає: «У 1932 році, бачили, що насувається велике горе, мій батько з нами, малими, й матір'ю виїхав на Кавказ, в село Новоіванівку колишньої Кабардино-Балкарської АРСР. Працював батько на саманному заводі. І ось якось викликають його і всіх інших українців у сільську раду і наказують протягом 24 годин залишити Кавказ і виїхати на Україну, звідки приїхали. Це викликало обурення, шум. Чому, на яких підставах? Людям пояснили, що це наказ Сталіна. Отже, знищення людей заздалегідь планували».¹

Восени 1932 р. були створені бригади, яких називали «буксирами». «Входили до них люди, позбавлені честі, совісті й жалю. Оснащені вони були спеціальними піками та зброєю. Піками шукали захований хліб, а зброєю залякували людей, при непокорі застосовували її."Без будь-якого дозволу вони вдиралися до обійсть і забирали все, що можна було забрати. Не залишали й грама зерна, ні шматка хліба. Те, що можна було з'їсти: суп, борщ, кашу — виливали в помиї».²

На шляхах, що перетинали кордони України, стояло військо і не давало українцям виїхати з України, їх повертали назад на голодну смерть.

Ви піддаєте сумніву сумнозвісний наказ № 0078-42 від 1944 року Берії і Жукова про виселення з України у віддалені райони СРСР всіх українців.

Усі ліві газети бурхливо протестують проти публікацій названого наказу, звинувачуючи патріотичні газети в поширенні антикомуністичних «наклепів». Лукавство і брехливість комуністів нікого не дивує, але звання генерала мало б зобов'язувати людину до почуття власної гідності, поцінування своєї честі та утримання від поширення брехні перевертнями, що порвали з українством і на догоду москалям чимдуж намагаються руйнувати молоду Українську державу. Позаяк Ви відійшли від українства і з довір'ям ставитеся лише до росіян, а не до українців, то доведу Вам і всім «любителям отечества чужого» автентичність наказу Берії і Жукова за допомогою російських джерел.

Інформація про той україножерний наказ почала з'являтися на початку 90-х років. Так, у московській газеті «Комсомольская правда» № 28 від 03.02.1992 року надруковано спогад Стеттініуса наступного змісту: «... в Ялте, по воспоминаниям Эдуарда Стеттиниуса, Сталин жаловался, что его положение на Украине трудное, ненадежное. Что скрывалось за этими словами, стало известно позднее. Оказывается, голодомора Сталину было недостаточно. На очереди стояло выселение всех украинцев. Сталин долго потом сожалел, что ему так и не удалось воплотить в жизнь свои планы».

Що скажете, генерале, на цю публікацію в Москві, та ще й Вашою мовою?

Ви, генерале, користуєтеся тим, що Єльцинська камарилья наклала вето на дослідження історії XX сторіччя за першоджерелами. Архіви колишнього КДБ СРСР, Політбюро ЦК КПРС у Росії закрито, бо там, де вирішували долю однієї шостої земного суходолу, документи відклали справді страшні.

Але ці, досі таємні, документи тепер можна реконструювати за практикою їхнього застосування та зі спогадів людей. Про те, що українців збиралися виселити з України, на XX з'їзді КПРС сказав М. Хрущов.

Проте в роки війни відповідний наказ, що мав проходити за підписами Жукова й Берії, реконструювали німецькі аналітики. Користуючись з режиму закритості російських архівів, Ви, генерале, заперечуєте саме існування цього наказу. Де Ваша людська совість?! Однак, правду кажуть: нема такої брехні, щоб не вилізла назовні. І ось відомий сучасний російський письменник Фелікс Чуєв оприлюдив цей документ у своїй книзі «Солдаты империи» (Москва: Ковчег, 1998) з прямо-таки сенсаційним коментарем генерал-лейтенанта КДБ Василя Рясного. Прошу зауважити — росіянин Чуєв, та й Молотов, про якого він розповідає, совітських солдатів називає солдатами імперії. Тепер Ви і всі інші перевертні можете купити книжку Чуєва у вуличних книжкових кіосках Києва і власними очима переконатися в правдивості наказу Берії і Жукова, а для тих, хто немає грошей на книжку, наводжу тут копію титульної сторінки та сторінки 177-178, 179 з текстом реконструйованого наказу та коментарем тодішнього міністра внутрішніх справ УРСР на прізвище Рясной.

Феликс Чуев: Солдаты империи.
Беседы. Воспоминания. Документы. Москва: Ковчег, 1998.

Совершенно секретно

Приказ № 007/42

22 июня 1944 года г. Москва

По народному комиссариату внутренних дел

Союза и народному комиссариату обороны Союза СССР

Агентурной разведкой установлено: за последнее время на Украине, особенно в Киевской, Полтавской, Винницкой, Ровенской и других областях, наблюдается явно враждебное настроение украинского населения против Красной Армии и местных органов Советской власти. В отдельных районах и областях украинское население враждебно сопротивляется выполнять мероприятия партии и правительства по восстановлению колхозов и сдаче хлеба для нужд Красной Армии. Оно для того, чтобы сорвать колхозное строительство, хищнически убивает скот. Чтобы сорвать снабжение продовольствием Красной Армии, хлеб закапывают в ямы. Во многих районах враждебные украинские элементы, преимущественно из лиц, укрывающихся от мобилизации в Красную Армию, организовали в лесах «зеленые» банды, которые не только взрывают воинские эшелоны, но и нападают на небольшие воинские части, а также убивают местных представителей власти. Отдельные красноармейцы и командиры, попав под влияние полуфашистского украинского населения и мобилизованных красноармейцев из освобожденных областей Украины, стали разлагаться и переходить на сторону врага. Из вышеизложенного видно, что украинское население стало на путь явного саботажа Красной Армии и Советской власти и стремится,к возврату немецких оккупантов. Поэтому, в целях ликвидации и контроля над мобилизованными красноармейцами и командирами освобожденных областей Украины,

Приказываю

1. Выслать в отдаленные края Союза ССР всех украинцев, проживающих под властью немецких оккупантов.

2. Выселение производить:

а) в первую очередь украинцев, которые работали и служили у немцев;

б) во вторую очередь выслать всех остальных украинцев, которые знакомы с жизнью во время немецкой оккупации;

в) выселение начать после того, как будет собран урожай и сдан государству для нужд Красной Армии;

г) выселение производить только ночью и внезапно, чтобы не дать скрыться одним и не дать знать членам его семьи, которые находятся в Красной Армии.

3. Над красноармейцами и командирами из оккупированных областей установить следующий контроль:

а) завести в особых отделах специальные дела на каждого;

б) все письма проверять не через цензуру, а через особый отдел;

в) прикрепить одного секретного сотрудника на 5 человек командиров и красноармейцев.

4. Для борьбы с антисоветскими бандами перебросить 12-ую и 25-ую карательные дивизии НКВД. Приказ объявить до командира полка включительно.

Народный комиссар внутренних дел Союза ССР Берия
Зам. народного комиссара обороны Союза ССР, маршал Советского союза Жуков.

Внизу имеется такая приписка: «По неизвестным причинам этот приказ не был выполнен».

«Он был выполнен частично, — говорит Рясной, — и я имел к этому самое прямое отношение. Мне этот приказ привез из Москвы один из заместителей наркома внутренних дел. И было сказано, что за активную деятельность против Красной Армии со стороны ОУНовцев, выступления «боевок», за враждебное отношение к русскому народу товарищ Сталин приказал выселить всех украинцев к известной матери, а конкретнее — в Сибирь.

Да, выселить Украину — это не Чечню, и не крымских татар.

Я наметил активнейших врагов русского народа и советской власти — матерых волков. Несколько эшелонов мои молодцы заполнили и отправили. Но потом этот приказ вдруг остановился. Говорят, украинские вожди бросились в ноги Сталину, умоляя его остановить выселение. И Сталин уступил. Вполне вероятно, что так и было, — целовал же Камаль-паша сапоги Сталину, чтобы он не трогал Турцию!»³

Генерале Іщенко, у Вас, напевне, в Україні проживали батько й мати, якісь родичі-українці. Так ось, поки Ви воювали за совітську владу та радянську імперію, ця влада запланувала виселити усіх Ваших рідних і родичів до Сибіру, а над Вами особисто вчинили таємний нагляд. Ви кажете, що німці планували «истребить до трети» українців і поселити натомість німецьких поміщиків. Німці це планували. А москалі це перед війною вже скоїли, а після війни планували, як бачите з наказу Берії і Жукова, усіх нас знищити, а тому кожен, хто справді відчував відповідальність за долю України, боровся і проти німців, і проти московських окупантів. І, між іншим, Ваша служба одному (східному) окупанту жодною мірою не менше зло для української нації від служби іншому (західному) окупанту.

А який метод дискусії Ви використовуєте? Ви пишете: «Неужто сей «патриот» не знает о планах Гитлера истребить на первых порах до трети украинцев...». Тобто ніби я знаю такі плани Гітлера, але їх приховую, замовчую. Це речення ставить мене майже в ряд захисників німецької окупації. Звідки ж Ви узяли, що я захищаю Гітлера чи німецьку окупацію? Ви що, навмисне кидаєте в мій бік брехливе звинувачення, чи у Вашій інтернаціональній голові ніяк не вміщається думка, що українець може бути і проти московської, і проти будь-якої іншої окупації?

Ваша теза: українські націоналісти служили німцям. Це твердження взагалі абсурдне, бо слово «націоналіст» якраз і означає людину, яка служить своїй нації, а не прислужує іншій державі. І якщо в певних країнах замовні засоби масової інформації навіяли своїм громадянам негативне розуміння цього слова, то якраз через зосередження націоналістами уваги на національних потребах та, як їм здається, в недостатній увазі — потреб міжнародного плану. Всупереч істині Ви твердите, що українські націоналісти служили німцям. Таке твердження можна було виправдати десяток років тому, коли комуністична цензура щойно зникла і люди ще не встигли скористатися архівами та іноземною літературою, але як можна тепер продовжувати стару комуністичну брехню?! Тож звернімося до документів.

На другий день після початку Другої світової війни від бандерівського революційного Проводу ОУН В. Стахів вручив канцелярії німецького Райху документ такого змісту:

1. Організація українських націоналістів бореться за Українську Суверенну Соборну Державу, за визволення поневолених Москвою народів Східної Європи й Азії, за новий справедливий лад на руїнах московської імперії СРСР. ОУН продовжуватиме всіма силами революційну боротьбу за визволення Українського народу без огляду йа всі територіально-політичні зміни, які зайшли на терені Східної Європи.

2. Шляхом до осягнення наших цілей є Українська революція в московській імперії СРСР в парі з визвольною боротьбою поневолених Москвою народів під гаслом «Свобода народам і людині!».

3. Організація українських націоналістів стає на чолі тих українських революційних течій та співпрацює з тими революційними рухами поневолених Москвою народів і з тими державами, що змагають до повного розвалу СРСР. Організація українських націоналістів вважає союзниками України всі держави, політичні угрупування та сили, що зацікавлені в розвалі СРСР та у створенні ні від кого незалежної Української Суверенної Соборної Держави. Відношення ОУН до держав та політичних рухів вирішується їхнім протимосковським спрямуванням, а не більшою чи меншою співзвучністю з українським національним рухом.⁴

Німецьке командування арештувало авторитетних українських керівників. 5 липня 1941 р. Бандеру переведено до Берліна для наступних допитів, 15 вересня 1941 р. були вчинені перші масові арешти бандерівців в Україні і в Німеччині, і сотні людей опинилися в тюрмах і концтаборах.⁵

Ці репресії не зупинили боротьби за самостійну Україну і тоді 25.11.41 р. з'являється документ № 7:

«Айнзацкоманда с/5/ц/5/ О.И., 25 листопада 1941

Поліції безпеки і СД⁶

-Kdo- Tgb № 124321/41

Зовнішнім постам: Київ, Дніпропетровськ, Миколаїв, Рівне, Житомир, Вінниця

Стосується: ОУН (Рух Бандери)

Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Рейхскомісаріаті (Україна) з метою створити незалежну Україну. Всі функціонери (активісти) руху Бандери повинні бути негайно арештовані й після ґрунтовного допиту таємно страчені як грабіжники.

Протоколи допитів належить переслати в айнзац-команду ц/5.

Цей лист має бути знищений командофюрером негайно після прочитання.

Підпис (нечіткий)

СС-оберштурмбанфюрер».⁷

Наведені тут документи ОУН та німецького командування свідчать, з одного боку, про безкомпромісну боротьбу ОУН супроти німецьких окупантів за незалежність України, а з другого — про жорстокий наступ німецьких окупантів на український національно-визвольний рух. Це було 1941 року. Зацитую кілька документів з пізнішого часу, 1943—1944 років.

1. Уривок із листівки ОУН (березень 1943 p.).

Українці! Увесь світ у вогні нової загарбницької війни. Імперіалістичні держави вступили в безпощадну війну... їхня мета — всесвітнє панування, вони йдуть морем крові безвинних народів...

Ми хочемо боротися за такий порядок, при якому ніколи більше не було б голоду. Ми боротимемося за незалежну українську державу, яка захистить населення від знищення. Ми боротимемося за українську державу, в якій український народ буде господарем своєї прадідівської землі.⁸

2. З листа Е. Коха до А. Розенберга 25.06.43 р.

Райхміністру Альфреду Розенбергу. Берлін. Особисто.

Об'єкт: ситуація з бандами.

Північну частину генеральних округів Луцька і Житомира в основному контролюють банди. На Волині ми змушені в останні дні покинути територію між лініями залізниць Брест-Пінськ-Лунівець, Лунівець-Сарни, Сарни-Ковель, Ковель-Брест, за винятком районного центру Камінь-Каширський. Йдеться про територію у 17400 кв. км. Територія, що далі на північ, практично також не в наших руках (шифр документа: V-I-7422).⁹

3. З німецької листівки проти ОУН (червень 1943 року).

Слухай, український народе! Москва дає накази ОУН! З таємних наказів і листівок, що потрапили нам до рук, видно, що кремлівські жиди стоять у зв'язку з ОУН, яка нібито воює проти більшовизму.

В проводі ОУН сидять агенти Москви, що отримують і виконують накази кровожадного Сталіна... ОУН і большевізм — це одне, тому мусять вони бути знищені!

Німецьке управління (шифр документа: XVII, с. 101).¹⁰

4. Із німецького донесення про напад УПА на загін СД 11 липня 1944 р.

Ситуація з ворогом (банди) № 484.

... Близько 100-200 українських національних бандитів (УПА) за 10 км на південний захід від Грубешо-ва вчинили напад на пошукову команду поліції безпеки і СД. Багатьох бандитів убито. Згідно із донесенням одного з наших агентів, у районі Красностав-Холма об'єдналася банда силою 12000 чоловік.

(шифр документа: II/RH2/V 1945 Ш).¹¹

5. З німецької пам'ятки про рух опору на території радянської України.

(3-11-44) Таємно!

ОУН-УПА: суть і цілі УПА

Організація i чисельний склад УПА.

Чисельний склад УПА можна оцінити приблизно:

а) в 80-100 тисяч бойовиків регулярної армії — військове ядро, що пройшло військовий вишкіл;

б) цифри можливої загальної сили Повстанської армії встановити неможливо. Українські дані коливаються між 400 тисяч і 2 млн. вояків.¹²

6. Листівка газети «Радянська Україна».

Смерть німецьким окупантам! 25 червня 1943 р. До всіх націоналістів...

... Бандера ж прибув на Україну на німецькій тачанці. Українці добре пам'ятають, як не так давно Бандера та його прихвостні влаштували були «урочисту поїздку» до німців у спеціальному поїзді.¹³

7. Зі звернення Президії Верховної Ради УРСР.

Київ, 12 січня 1944 р.

... Таким чином українсько-німецькі націоналісти хотіли послабити наш народ у боротьбі, роз'єднати наші сили, нацькувати брата на брата. Не дайте їм обдурювати себе! Знищуйте цих шахраїв — агентів німецьких загарбників!

Українське-німецькі націоналісти насправді є спільники Гітлера... Будучи агентами гітлерізму, українські націоналісти хочуть перетворити Україну на колонію німецького імперіалізму, а український народ — на рабів німецьких баронів і поміщиків (...)

Голова Президії Верховної Ради УРСР М. Гречуха

Голова Ради Народних Комісарів УРСР Л. Корнієць

Секретар ЦК КП/б/У М. Хрущов.¹⁴

У місті Городні на Чернігівщині живе член ОУН (тепер член УРП) Іван Покровський. У час національно-визвольних змагань він діяв на Волині. Так ось, він розповідав, що окрім листівок німецьких, які звинувачували ОУН-УПА в прислужництві Москві, і радянських, які звинувачували ОУН-УПА у прислужництві Гітлеру, бували ще й польські листівки, що також звинувачували ОУН-УПА у прислужництві іноземцям.

До речі, організацію «Українська робітничо-селянська спілка», за створення якої мене в 1961 році присудили були до смертної кари, також звинуватили в зраді. І чекісти серед рідні, членів організації поширювали чутки, що ми — агенти ЦРУ.

Коли я відбував кару в Мордовському концтаборі разом з повстанцями УПА, ті розповідали, що в триденному бою біля міста Колки на загони УПА з одного боку наступали німці, а з другого — червоні партизани!

Таким чином, для радянської комуністичної влади українські повстанці були більшими ворогами від німецьких фашистів! Відвойовуючи в німців Україну, Московська імперія одночасно душила національно-визвольний рух українців за незалежність і для цього в німецькі тили спрямовувала партизанські загони, які боролися не так проти німців, як проти українських повстанців. Ось приклади.

«У серпні 1943 року більше двох тисяч радянських партизанів прийшли з Білорусі, щоб узяти під свій контроль райони Ковеля й Любомля (контрольованих ОУН-УПА). Після тривалих боїв вони змушені були відійти, зазнавши тяжких втрат (більше півтори тисячі вбитими й пораненими)».¹⁵ Чого вони лізли в чужу землю?!

Наприкінці липня 1943 року відділи УПА повністю розгромили велике формування Михайлова (500-800 партизанів), що діяло в районі Кам'янця-Подільського й Рівного.

Ось як діяли ваші: замість разом воювати супроти німців, вони воювали проти українських повстанців!

А щоб Україна не вирвалася з імперії на свободу, імперія найжорстокішими методами душила її. Наведу декілька свідчень з російських джерел.

Журнал Верховної Ради РФ «Родина», № 6-7, 1991 р. пише: «Аресты и депортации, предпринятые НКВД сразу же после вступления Красной Армии в Западную Украину, продолжались вплоть до вступления немецко-фашистских войск в эти районы. По некоторым данным, лишь в 1939-1940 годах без суда и следствия было выселено в восточные районы СССР 1400000 жителей Западной Украины и Западной Белоруссии». Кондратьев у статті згадуваного журналу «Родина» наводить розповідь одного фронтовика, який пояснив, що «находился в спецподразделении, созданном из энкаведешных войск. Таким образом, эти фальшивые бандеровские отряды возбуждали недовольство населения против Бандеры».¹⁶ Ось вони, провокаторські методи Російської імперії.

Професор Володимир Косик пише: «У боротьбі з нацистською Німеччиною загинули тисячі українських патріотів, членів ОУН... Тисячі інших опинилися в тюрмах і концентраційних таборах. Степан Бандера і Ярослав Стецькр були ув'язнені в концентраційному таборі Заксенгаузен... Двох братів Бандери, депортованих в Аушвіц, було вбито, як і багатьох інших членів ОУН і звичайних українських патріотів... Отже, уже в липні 1943 року 12 областей України стали на шлях збройної боротьби проти окупантів за Самостійну Соборну Українську державу».¹⁷

А ось що свідчить напевне, глибоко шановний Вами, нарком Внутрішніх справ України в 1943 році В. С. Рясной, який командував 56-тисячним корпусом внутрішніх військ по боротьбі з бандерівцями у 1943 році.

Прошу звернути увагу: 56-тисячний корпус! Що, для боротьби з бандами потрібен такий величезний корпус? І ясно як божий день: воював Рясной не з бандами, а з Українською повстанською армією. А слова «банда», «бандит» Російська імперія здавна використовує щодо різних збройних загонів, які воювали проти московських загарбників за правду, за свободу, за свій народ. Московщині ніколи не вистачало шляхетності справедливо називати своїх політичних супротивників гідними словами. У XVIII сторіччі наших славних гайдамаків московити називали «разбойниками», «ворами», на що Шевченко гнівно відрізав:

Брешеш, людоморе,
За святую правду-волю
Розбійник не стане,
Не розкує закований
У ваші кайдани
Народ темний...

Так ось, командир цього 56-тисячного корпусу пише: «ОУНовцы досаждали и фашистам, и красным, не зря сам Бандера сидел в это время в гитлеровской тюрьме, а после войны его найдет в Мюнхене с помощью своего агента Сталин».¹⁸

Напевне, вже генералу-каґебісту Рясному Ви повинні повірити, чи й це для Вас не аргумент?

Справедлива справа не потребує підлих методів, натомість московська загарбницька політика ніколи не обходилася без них.

СТРІЛЯЛИ В СПИНУ

Думаю, що Ви вже знаєте, що так звану робітничо-селянську революцію в Російській імперії зробили не робітники й селяни, а їхніми руками — міжнародні авантюристи. Російський письменник Олексій Виноградов пише: «Рабоче-крестьянская революция имела вполне буржуазных спонсоров и вдохновителей как внутри страны, так и за рубежом».¹⁹

Головною психологічною пружиною, яка штовхала цих людей до дії, була жадоба влади. Для досягнення все більшої й більшої влади вони використовували все, і не було в їхніх душах нічого святого, що вони не віддали б в обмін за просування владною драбиною. Ось приклад: Троцький і Ленін були не просто революціонерами одного спрямування, вони любилися, проте задля влади Троцький організовує замах на Леніна. Коли цей замах не вдається, він б'є його вдруге, вже насмерть. (Зауважмо: і перший, і другий раз по-зрадницьки — у спину). У названій книзі Виноградова X. Раковський пише: «Троцкий организовал при помощи связей покушение Каплан на Ленина».²⁰ І далі: «Гражданская война укрепляет позиции Троцкого для наследования Ленину. Так оно и было, вне сомнения. Старому революционеру можно было уже умереть, будучи прославленным. Если он остался в живых после Каплан, то он не вышел живым после тайного процесса для насильственного прекращения, его жизни, которому он был подвергнут».²¹ Ось вона, більшовицька мораль!

Ви пишете: «Это им, моим соотечественникам, стреляли в спину ОУНовцы».

Наші повстанці в спину не стріляли. Вони стріляли так, як стріляють у бою. У спину стріляли ваші люди, якщо їх можна назвати людьми. Ви — генерал, і далебі, знаєте наказ № 227 про заснування «заградотрядов». Вони були створені для того, щоб стріляти в спину фронтовикам! І ваші в спину розстрілювали не просто окремих солдат, а цілі батальйони!!!

І не може бути, щоб Ви цього не знали. А якщо знаєте, то замовчуєте, знову лукавлячи. Про це свідчить Ваш колишній начальник — Головний маршал авіації Голованов: «Жуков расстреливал целые отступавшие наши батальоны. Он, как Ворошилов, не бегал с пистолетом в руке, не водил сам бойцов в атаку, а поставил пулеметный заслон — и по отступавшим, по своим».²²

А, може, не знаєте, що Щорса чекіст Танхіль-Танхілевич з браунінга за наказом з Москви застрілив ззаду в потилицю (коли Москва відчула, що Щорс почав хилитися в український бік)? Може, Ви не знаєте, що чекісти отруїли Боженка з тієї ж причини? Хіба отруєння — не постріл у спину? То може з новітньою історією Ви краще знайомі й знаєте, що комісара ковпаківського партизанського загону Руднєва чекісти в спину вбили за його намір домовитися з УПА про спільну боротьбу супроти фашистів? Вам, безумовно, відомо, що комуністична влада підло, по-злодійському вбила багатьох лідерів українського національно-визвольного руху, серед них Симона Петлюру, Євгена Коновальця, Лева Ребета, Степана Бандеру...

А може Вам не відомі одкровення кремлівського професійного вбивці в генеральських погонах Павла Судоплатова, який очолював відділ з організації таємних вбивств здійснюючи більшість цих душогубств, і згодом випустив, про це книгу «Спецоперация: Лубянка и Кремль» (Москва, 1997 р.)?! Факти ці шокували весь цивілізований світ. То чому ж підлі методи ваших вбивць Ви приписуєте нашим самовідданим борцям за волю України?

ВІЙСЬКОВА СТРАТЕГІЯ КОМУНІСТИЧНОГО РЕЖИМУ

Ви служили імперській Росії, для Вас вона — авторитет, і тому покажу її суть, насамперед, устами самих же росіян.

Вячеслав Кондратьев у журналі Верховної Ради РФ «Родина» пише: «Увы, режим, который не жалел людей и в мирное время, не мог жалеть их тем более в войну, спасая собственное существование. Клянясь народом, большевики всегда видели в нем лишь материал для осуществления своих утопических идей, да, думаю, и идеи-то эти являлись лишь прикрытием для патологического стремления властвовать. Власть ради власти — вот, наверное, это было главным: сперва власть над одной страной, затем — над всем миром».²³

Російська концепція ведення війни найвиразніше сформульована ще Троцьким: «Не можна вести маси людей на смерть, не маючи в арсеналі командування смертної кари. Треба ставити солдат перед можливістю смерті попереду і неминучості смерті позаду».²⁴

У цьому ж варварському дусі 16 серпня 1941 року сталінська влада видала наказ № 270: «Расстреливать безжалостно дезертиров, бойцов, сдавшихся в плен. А если они решатся на это, пусть знают, что их семьи будут вынуждены испить самую горькую чашу».²⁵ Під цим документом стоїть і підпис Жукова.

17 листопада 1941 року Сталін підписав наказ № 0428, який зобов'язував військо при відступі до Москви спалювати й руйнувати всі населені пункти. «Выдающихся смельчаков за отважные действия по уничтожению населенных пунктов представлять к правительственной награде». Раньше деревни сжигали только части СС для борьбы с партизанами, теперь же это приказали делать советским солдатам».²⁶

Якою треба бути бездушною людиною, щоб виправдовувати це московське дикунство!

Ви кажете про визвольну місію Радянської армії, а ось що пише Кондратьев: «Менее всего Сталин и его окружение стремились к освобождению Европы, они стремились к другому: прибрать ее к своим рукам».²⁷

Ви заперечуєте, що Росія була імперією. Тож почитайте «дневниковые записи Чуева о его беседах с Молотовым: «... воспользоваться победой в войне, чтобы расширить социалистическую империю!» Чуете, генерале Іщенко, слова Молотова: «расширить социалистическую империю!»

Часто червоні партизани були не захисниками українських мирних жителів від німецьких окупантів, а навпаки, навмисне провокували жорстокі розправи над невинними людьми. Як пише Кондратьев: «Вот висит немецкое объявление, что за убитого немецкого солдата будет сожжена деревня, в которой это произошло. Ну, казалось бы, по-человечески партизанам пожалеть бы жителей деревни, ан нет, солдата убивают, деревня немцами сжигается, жителям жить негде, деваться некуда, кроме как идти в лес к партизанам. Достигнуты две цели: население начинает ненавидеть оккупантов еще больше, партизанские отряды пополняются людьми... Партизаны сражались с немцами, но они же и терроризировали население оккупированных областей».²⁸

Такими «методами», за провокаціями червоних партизанів окупантами були спалені сотні українських сіл разом з невинними мирними жителями. Існує статистика цих звірств, зокрема на Чернігівщині, звідки я родом, було спалене село Клюси Щорського району, а також Озеряни Варвинського району, у якому живими було спалено 365 мирних жителів, у тому числі — дітей і жінок.

«АРМІЯ-ВИЗВОЛИТЕЛЬКА»

Ви називаєте Червону Армію армією-визволителькою. Думаю, що армію можна називати визволителькою, коли вона вигнала окупанта і сама вийшла з країни, надавши їй можливість розвиватися за своїм розсудом, а коли вона вигнала окупанта, а сама залишилася і підпорядкувала собі країну, то це не визволення, а заміна однієї окупації іншою.

Можете заперечити це визначення різниці між визволенням і зміною окупації? Очевидячки, не заперечите, бо ж воно логічне. А коли визначення правильне, то, застосувавши його до західних союзників і до СРСР, бачимо: західні союзники звільнили Північну Африку, Близький Схід, європейські країни з-під німецької окупації, вийшли звідти й дали країнам можливість розвиватися за своїм розсудом. СРСР, вигнавши німців з України та країн Середньої Європи, не вийшов звідти, а залишився там, знищив їхні держави й організував у них свої порядки, знищив демократію і всі політичні партії (окрім своєї) і встановив диктатуру. Ця диктатура загальмувала розвиток і призвела до моральної деградації та глибокої економічної кризи, з якої після розпаду СРСР вони все ще ніяк не спроможуться вийти. Отже Ви, російський генерале, належали не до армії-визволительки, а до армії-окупантки, і пишатися тут зовсім нічим.

«ЖУКОВ-ПОЛКОВОДЕЦЬ»

В «Энциклопедии военного искусства» описано епізод 1939 року: «На початку серпня 1939 року Г. Жуков поїхав на Далекий Схід захищати від 6-ої японської армії монгольський кордон. Разом із ним з Москви приїхала група слухачів військових академій — офіцерський резерв. Жуков знімав тих, хто, на його думку, не відповідав займаній посаді, і розстрілював. На звільнене місце ставив людину з резерву, яка в разі найменшого промаху, як і його попередник, діставала кулю в потилицю».²⁹

«Жуков не был мелочным. Он не любил наказаний типа выговор или строгий выговор. Жуковское наказание — расстрел. Без формальностей... Генерал-майор П.Г.Григоренко описал один случай из многих... Отстранен командир стрелкового полка, из резерва Жуков вызывает молодого офицера, приказывает ехать в полк и принять его под командование. Вечер. По приказу Жукова все радиостанции молчат. В степи ни звука, ни огонька — маскировка. Ориентиров никаких. Пала ночь. Всю ночь офицер рыскал по степи, искал полк. Если кого встретишь в темноте, то на вопрос не ответит: никому не положено знать лишнего, а если кто и знает, проявит бдительность: болтни слово — расстреляют. До утра офицер так и не нашел свой полк. А утром Жуков назначил на полк следующего кандидата. А тому, который полк найти не сумел, — расстрел».³⁰

Жодного людського підходу до людей, жодного поцінування людської особи!

Доктор історичних наук Андрій Мерцалов у згадуваному журналі «Родина» пише: «После Сталина Жуков был вторым лицом в военном руководстве СССР... Не только Сталину, но и Жукову были свойственны порочный принцип «любой ценой», грубость и самодурство».³¹

Генерал-лейтенант М. Павленко про вину Жукова так пише: «В ходе летне-осенней кампании 1941 года потерпели поражение более 300 наших дивизий, насчитывавших в своем составе свыше 5 млн. человек. Около 1/3 этих дивизий потерпели поражение в первые три недели войны», а начальником Генерального штабу, як Ви знаєте, був Жуков.

Військова доктрина Жукова полягала в тому, що після артпідготовки в атаку кидали, піхоту, яка мала прорвати оборону, а далі в прорив ішли танки. Тобто шлях танкам прокладали тілами солдатів. Використання цієї тактики, яку засуджували всі воєнні начальники зі здоровим глуздом, призвело до того, що на одного вбитого німця припадало 8-10 вбитих радянських воїнів.

Жуков з наближенням німців до Москви пропонував її задати, і не здали її тільки з волі Сталіна.

Командуючи обороною Москви восени 1941 року, Жуков наказав кинути у німецький прорив 179 тисяч «ополченцев» — учителів, інженерів, учених, щойно вивезених під конвоєм з України. Саме тут стався випадок, що шокував увесь світ: одна гвинтівка і один комплект набоїв на п'ять осіб і одна граната на трьох. У тому «бою» загинув Ю. Кондратюк, який розробив програму польоту на Місяць, здійснену згодом США. Це ж не що інше як геноцид української нації!

19 грудня 1941 року Жуков послав проти танків три кавалерійські дивізії, набрані з селян Кубані і України. Весь корпус було знищено за кілька годин.

Кавалерію проти танків — о, це треба бути військовим генієм!

Навесні 1944 року під час Корсунь-Шевченківської операції Жуков наказав кинути на штурм добре підготовленої німецької оборони війська, щойно доукомплектовані чоловіками від, 15 до 55 років, зігнаними з навколишніх українських сіл. Кулями в спину заград-загони гнали цих ненавчених українців в одну атаку за другою. Впродовж 24 днів цього злочинного кровопускання було знищено 770 тис. людей, переважно — українців.

І це хіба не геноцид українців?!

І Ви, генерале Іщенко, такий спосіб воювання Жукова називаєте воєнним талантом? Невже ж Ви, українець, так низько цінуєте людське життя?! Тож виникає питання, чи й Ви, генерал-лейтенанте, так «талановито» легковажили життям Ваших підлеглих!

Ось слова «Энциклопедии воєнного искусства», що яскраво показують дикунське означення «в ніщо» вартості самого людського життя: «Чаще всего по приказу Жукова войска в лоб атаковали укрепления противника, как это случилось, например, при взятии Зееловских высот, расстояние от которых до Берлина в результате наступления вверенных маршалу частей можно измерять не километрами и метрами, а количеством трупов советских солдат...

Жуков погнал через минные поля пехоту, экономя время на разминировании. Причем, он не только не стыдился своей жестокости, но даже похвастался ею перед союзниками, приведя Эйзенхауера в состояние, близкое к шоку. Даже через много лет в своих мемуарах американский генерал с возмущением писал: «Мне даже трудно представить, что могло бы произойти в нашей армии с генералом, если бы ему пришло в голову отдать подобный приказ». Зато мы можем не просто представить, но и доподлинно знаем, что произошло с Георгием Жуковым: он получил третью звезду героя».³²

Хрущов зробив Жукова міністром оборони. «На цій посаді Георгій Жуков прославився тим, що видав наказ провести випробування атомної зброї на живих людях. 14 вересня 1954 року на Тоцькому полігоні під Оренбургом 40 тисяч військових було кинуто в ядерне пекло. Три чверті солдат померло від обпалення та променевої хвороби. Ще десять тисяч на все життя стали каліками. Це приклад типового ставлення Жукова до солдатів як до свого дешевого підручного матеріалу. Невдовзі після тоцького вибуху маршал отримав зірку «героя».³³

Коли в Угорщині почалося повстання за національну свободу, Жуков розробив свою останню бойову операцію під назвою «Вихрь», яка впродовж трьох днів мала розчавити угорську революцію. Кількість жертв для нього не мала значення, мало значення утвердження Російської імперії на загарбаних територіях.

«Энциклопедия воєнного искусства» так оцінює військові здібності Жукова: «Ничего гениального в Жукове не было. Не было ни одной ситуации, в которой он победил бы противника меньшими силами. У него всегда было больше танков, артиллерии, больше боеприпасов, больше людей, которых он гнал на смерть совершенно спокойно, не задумываясь о последствиях и ценности человеческой жизни».³⁴

Відомий російський письменник Віктор Астаф'єв так оцінює ведення війни: «Сталин и его выкормыши бездарно начали войну, бездарно ее провели и бездарно завершили, в результате чего народ подвергся невосстановимому насилию. Потеряли 47 миллионов, а немцы — 7! Цифра наших потерь в ВОВ составляет не 20 и не 27 млн. человек. Нет, 47 млн., считают знающие люди. Это же надо, а как воевали! Погнали нас, и сразу: «Сливай горючее, пали, бомби, и по чужим, и по своим, если свои в окружении...

А сколько калек, сколько нравственно изувеченных, сошедших с ума, умерших от войны, но после победы, сколько репрессированных за неосторожное слово и чужие грехи...

... Такие неимоверные потери заставляют задуматься о степени профессионализма профессиональных военных. Были ли среди них такие командиры, которых можно было бы назвать, как в старину, «отцами», которые горой за своего солдата — и перед неприятелем, и перед собственным начальством? Нет, среди высшего командования не было. Все они достойные выкормыши Сталина. Большинство из них совершенно не считались с потерями и совершенно не понимали, что такое человек, солдат. И когда я читаю где-нибудь о любви к солдату, я содрогаюсь. Или они в самом деле не понимают, что они больше всего виноваты перед солдатом, или это цинизм».³⁵

Дочка генерала Ватутіна Олена пише: «Я однажды чуть не сошла с ума от страха, когда увидела, как Жуков избивал ногами своего шофера».³⁶ Російський письменник Олександр Бушков у книзі «Россия, которой не было» пише: «Возможно, маршал Жуков по количеству пролитой им крови и шлейфу самолично вынесенных смертных приговоров за спиной в определенные годы превосходит даже Сталина. Это одна из страшнейших фигур русской истории. И лучше всего ее суть передает портрет Константина Васильева. Изображенное на нем запредельное существо не имеет ничего общего с миром людей, потому что пришло из какого-то другого. Это не человек, это языческий бог войны с волчьим оскалом на синем лице».³⁷

А ось як оцінює «талант полководця» Жукова Ваш, уже згадуваний раніше, начальник, головний маршал авіації Голованов: «Жуков... не имел ни общего, ни военного образования. Два класса городского училища — вот и все его образование».³⁸

«Сравнивать Жукова с Суворовым или с Кутузовым нельзя. Те были политиками, а с Жукова этого и требовать невозможно — всего два класса образования! И то, что его сняли с поста министра обороны, было и своевременно, й справедливо, ибо он бы таких дров наломал!»³⁹

«... Всю ответственность за внезапность нападения Гитлера на нашу страну и первоначальные результаты мы возлагаем на Сталина, ибо он стоял во главе государства, хотя к этому имеют прямое отношение и С. К. Тимошенко — как Нарком обороны, и Г.К. Жуков — как начальник генерального штаба».⁴⁰

А ось думка про Жукова полковника, доктора історичних наук, професора Андрія Мерцалова: «Не только Сталину, но и Жукову были свойственны порочный принцип «любой ценой», грубость и самодурство. Это долго скрывали. Однако воспоминания К.К. Рокоссовского и других военных сейчас опубликованы... На личный счет Жукова необходимо отнести очень многое: от неспособности противостоять Сталину в его безумном стремлении «не дать повода» фашистской Германии накануне ее агрессии до наступления на Висле без достаточной подготовки и ввода танковых соединений на улицы Берлина».⁴¹

Такої ж думки про Жукова й історик та учасник війни генерал-лейтенант М.Г. Павленко: «Жуков уверял меня, что он ничего не знал о плане «Барбаросса» накануне войны, что он и в глаза не видел донесения разведки. На следующий раз я приехал к Жукову и привез те самые сообщения разведки о плане войны с СССР, на которых черным по белому стояли их — Жукова, Тимошенко, Берии и Абакумова подписи. Трудно передать его изумление. Он был просто шокирован».⁴²

Далі М.Г. Павленко зазначає: «Стыдно, горько об этом говорить, но тут нельзя не согласиться с В. Астафьевым: мы залили землю кровью, противник ею захлебнулся, забросали трупами советских людей».⁴³

Ось така ціна таланту Вашого кумира, «великого полководця» Жукова, якого Ви намагаєтеся захищати.

Портрет цього ката був би неповний, коли б не згадати про його грабіжницький інстинкт. У згаданій книжці О. Бушков розповідає: «По указаниям Сталина в январе 1948 года в московской квартире Жукова и на его даче в Рублево оперативники МГБ провели негласные обыски. Золотых часов было найдено не так уж много, всего семнадцать штук, сундуков с дорогой посудой, мехами и прочим барахлишком немного побольше — 51. В акте «О передаче Управлению делами Совета Министров СССР изъятого МГБ СССР у Маршала Советского Союза Г. К. Жукова незаконно приобретенного и присвоенного им трофейного имущества, ценностей и других предметов» значится: ценных мехов — 323 шкурки, тканей — 3420 метров, картин из Потсдамского дворца — 60, а также дворцовая мебель, гобелены, ковры, множество других ценных предметов. Кроме того, указывается, что ранее на таможне были задержаны отправленные из советской зоны оккупации Германии 7 вагонов с мебелью для Жукова — всего 194 предмета».

Вовсе уж пикантно выглядят строки из рапорта Абакумова Сталину: «... в книжных шкафах стоит большое количество книг в прекрасных переплетах с золотым тиснением, исключительно на немецком языке, Жуков немецким не владел и читать эти книги, безусловно, не мог, — но, поскольку переплеты были тисненные золотом, сработал инстинкт хомяка...»⁴⁴

Той же Віктор Астаф'єв вказує й на причину народних бід, спільних, до речі, і для Росії, і для України — це правління Комуністичної партії, якій Ви вірно служили, а може, служите і тепер: «Во время Отечественной войны коммунисты просто шкуру свою спасали — за счет нас, а уж после войны в 45-м, когда такую славу получили, такое величие — вообще обалдели просто: не знали, сколько еще народа в лагеря загнать..., как наградить себя, чем покормить еще. Они распоряжались и судьбами, и материальными ценностями, и природой, и властью. Бездарно распоряжались. А ведь советская власть никогда по праву коммунистам не принадлежала, их никогда не выбирал народ. Народ к этому никакого отношения не имел, народ можно было только истреблять, как скот, пахать на нем, перегонять с места на место, морить голодом, подрывать поколения, геноцид устраивать. За это сейчас и расплачиваемся. И опять-таки, не они...

... Мы все говорим, немцы такие, немцы сякие. А у немцев на передовой женщин не было, детей тоже. А самое главное — они всю войну давали отпуска солдатам. Десять дней на передовой — и все, больше нервная система не выдерживает. Нельзя человека держать здесь столько, это уже не боец, нужно отпускать его, чтоб очухался. И немцы это понимали. Уж как трудно им было в сорок четвертом, отступали, а все равно, давали отпуска солдатам...

... У немцев в окопах на передовой было постельное белье. Ведь наша классика, можно сказать: боец, прикорнувший на дне залитого окопа, шинелишка, воротник поднят, руки в рукава. Все одеяла мы брали у них. А у нас и в запасном полку — в запасном, не на передовой, — на голых досках спали. И не от бедности. Просто за людей не считали, не привыкли считать. В этом смысле Гитлер может служить укором нашим правителям. Да, он расправлялся с коммунистами как Сталин с оппозицией, но никогда не трогал свой народ — наоборот, радел за его укрепление, прославлял, обогащал. В Германии чтили жизнь и достояние... А отношение к народу у нас... Ну, какое отношение у мясника к скотине! Просто за людей не считали, не привыкли считать. Сгоняли как скот, гнали как скот, и держали как скот. Как пошло это с революции, с гражданской войны, с коллективизации, с бараков, так и идет... Пригоняют сюда, на Енисей, спецпереселенцев, приказывают: «Обживайтесь». Надо снег раскапывать, землянки рыть, а ничего нет. Дети мрут, детей в снег хоронят, их тут же на глазах матери песцы да лисы съедают... Чего мы хотим теперь, какого милосердия, какой человечности!

Большевики просто так с нас не слезут. Они как энцефалитный клещ: впились, зарылись, отравили мозг, организм парализовали. И погибнут только вместе с народом: подымут войну какую-нибудь, гражданскую или еще какую, но обязательно кровопролитие устроят. Они не могут, не способны признать свое поражение и добровольно отказаться от власти. Это люди настолько мелкие, настолько ничтожные и тщеславные, ну как им без власти, без нее куда им, на что и кому они годны! Вот сейчас некоторые из них и готовы бы внутренне к переменам, а подкорка не дает, не пущает».⁴⁵

А нині комуністи знову рвуться до влади, в можливій новій комуністичній імперії, яка може принести українському народу лише нові страждання.

Мабуть, Ви не все знаєте, про що я пишу, бо комуністична цензура і Вас ізолювала від об'єктивної оцінки подій і людей у Другій світовій війні, дарма, що Ви генерал. Проте Ви взялися захищати Жукова. І не тільки захищати, але й образили мене безпідставними звинуваченнями в наклепах на совітську дійсність. Отже, відповім вам словами письменника, якими він звернувся до темного Івана, коли побачив, як він спрямував свою злість не туди, куди потрібно, безглуздо гамселячи свого коня: «Не туди б'єш, Іване!». І Ви, генерале, не туди б'єте!

На закінчення скажу ось що.

Німці завдали Україні величезного лиха — вони прийшли на нашу землю зі зброєю. Ви їх ненавиділи — і було за що: вони руйнували, палили, грабували. Вам дали в руки зброю, і Ви воювали проти них.

Ще раніше від нападу німців на нашу землю прийшли зі зброєю московити. Вони вбивали, грабували, ґвалтували, морили голодом — їх було за що ненавидіти. Ви не пішли воювати проти них, бо були під їхньою владою, а повстати через брак національної свідомості не повстали.

Інша частина українців — західна — до війни жила у відносно демократичних умовах, тому виховалася в патріотичному дусі й повстала проти всіх окупантів. Дякувати б їм, хто підтримав честь нації боротьбою за свободу і тим довів, що не раби, а люди. А Ви не такий. Німцям Ви простили, а своєму повстанцеві — ні. Чому? Якщо народи колишнього СРСР звільнилися від ненависті до німців за фашизм, то чому ми неспроможні порозумітися в себе вдома і піти не брат на брата, а брат з братом? Чому можемо простягати руку німцеві з гуманітарною допомогою і не можемо простягнути руку дружби своїм рідним українцям?!

Хіба винен буковинець, що був у румунській армії, хіба винен галичанин, що був у польській армії, хіба я винен, що був у російській армії, а не в українській?!

Чи не час збагнути, що почуття кровної спорідненості в українців навмисно ослаблене московськими окупантами аби роз'єднати нас?

Чи не час зрозуміти, що наша властивість — один і той же гріх чужинцеві простити, а своєму ні — плід ворожого впливу на нас?

Чи не час вичавити зі своєї свідомості антиукраїнські анекдоти, приповідки, наклепи та різні бридкі побрехеньки?

Не запобігаймо чужинецької ласки, ані похвали, не біймося їхніх зловмисних проклять, вернімо любов один до одного і будьмо самі собою!

Слава Богу, лиха колоніальна доба минулася, тож чи не пора поглянути в корінь: ми, українці — люди однієї крові. Це головне, і саме на цій єдності слід будувати наш спільний український дім — незалежну державу.

------------------------------------------------------------------------

[1] Рудий В. Розп'ята Тиврівщина. — Тиврів Барська райдрукарня, 1993. — С. 53.

[2] Там само. — С. 52.

[3] Чуев Ф. Солдаты империи. — Москва: Ковчег, 1998. — С. 177-179.

[4] Косик В. Україна в II світовій війні. — Львів, 1997. - Т.1. — С. 71.

[5] Там само. — С. 298.

[6] СД — Німецька служба безпеки і розвідки, політична поліція (Прим. автора).

[7] Косик В. Україна в II світовій війні. — Львів, 1997. — Т.1. — С. 365.

[8] Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні. — Париж-Нью-Йорк—Львів, 1993. — С. 607-608.

[9] Там само. — С.614.

[10] Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні. — Париж-Нью-Йорк—Львів, 1993. — С. 615.

[11] Там само. — С. 621

[12] Там само. — С. 625.

[13] Там само. - С. 616.

[14] Там само. - С. 620.

[15] Літопис УПА. - Т.2. - С. 129.

[16] Кондратьев В. Оплачено кровью//Родина. — 1991. — №6-7. — С.8.

[17] Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні. — Париж— Нью-Йорк-Львів, 1993. - С.380.

[18] Чуев Ф. Солдаты империи. — Москва: Ковчег, 1998. — С. 175,184.

[19] Виноградов А. Тайные битвы XX столетия. — Москва: ОЛМА-Пресс, 1999. - С.14.

[20] Там само — С. 448.

[21] Там само. — С. 450.

[22] Чуев Ф. Солдаты империи. — Москва: Ковчег, 1998. — С. 314.

[23] Кондратьев В. Оплачено кровью // Родина, 1991. — № 6-7. — С. 7.

[24] Энциклопедия военного искусства. — Минск: Литература, 1997. — С. 203.

[25] Там само. - С. 203.

[26] Там само. — С. 205.

[27] Кондратьев В. Оплачено кровью // Родина, 1991. — №6-7. — С. 8.

[28] Там само.

[29] Энциклопедия военного искусства. — Минск: Литература, 1997. — С. 199.

[30] Суворов В. День "М". — Черкассы: Инглес, 1994. — С. 225.

[31] Мерцалов А. Под гипнозом сильной личности//Родина, 1991. — №6-7.-С. 115.

[32] Энциклопедия военного искусства. — Минск: Литература, 1997. — С. 208-209.

[33] Там само.— С. 210.

[34] Там само. — С. 211.

[35] Астафьев В. Сначала снаряды, потом - люди // Родина, 1991. — № 6-7.- С. 52-56.

[36] Ватутина Е. Папу убил Сталин // Столичные новости. — 25.01.-01.02. 2000.

[37] Бушков А. Россия, которой не было. — Москва, 1997. — С. 559.

[38] Чуев Ф. Солдаты империи. — Москва: Ковчег, 1998. — С. 313.

[39] Там само. — С. 318.

[40] Там само. — С. 326.

[41] Мерцалов А. Один к пяти // Родина, 1991. — № 6-7. — С. 115.

[42] Павленко М. Обреченные триумфаторы // Родина, 1991. — № 6-7. С. 90.

[43] Там само. — С. 87.

[44] Бушков А. Россия, которой не было. — Москва, 1997. — С. 561.

[45] Астафьев В. Сначала снаряды, потом — люди // Родина, 1991. — № 6-7. - С. 52-56.

---

© Левко Лук'яненко. Маршал Жуков і українці у Другій світовій війні. Видання друге. — "Нора-Друк", Київ 2003. — ISBN 966-8321-19-

http://exlibris.org.ua/index.html

7.