Сторінки

понеділок, 7 травня 2012 р.

Окупація України.


Про червоний прапор, (не) перемогу та «кашу» в головах

Шість тез до оцінки участі українців у Другій світовій війні

Зіновій ПАРТИКО, доктор філософських наук, професор, Запоріжжя
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
ПАМ’ЯТЬ
Стан українського інформаційного простору напередодні двох дат (9 травня, 22 червня) цього року був такий, що всі журналісти, історики, політики, причому навіть із протилежних сторін, твердили про одне — про перемогу СРСР над нацистською Німеччиною. Хоча насправді потрібно було б говорити про перемогу країн антигітлерівської коаліції над союзом Німеччини, Італії, Японії та ще кількох інших країн. Але де тут Україна? Де тут її перемога? А вона, власне, була???
Перемоги бувають різні. Перемогою може бути захоплення столиці іншої держави, захоплення чужої території, менші втрати в живій силі під час воєнних дій, захоплення фінансових цінностей супротивника тощо. Проте, на нашу думку, інтегральним показником дійсної перемоги є такий показник, як незалежність нації на своїй території, тобто існування її незалежної держави. Думаємо, що переважна більшість читачів із цим беззастережно погодяться, адже еквівалентної альтернативи показнику незалежності не існує.
Для оцінки участі України в Другій світовій війні спробуємо сформулювати кілька тез.
ТЕЗА ПЕРША. Статус Радянської армії на території України — це статус окупаційної армії.
Пригадаймо основні кількісні показники. Так, радянський (більшовицький) уряд 1918 р. в Харкові утворили лише 7—8% від близько 2400 депутатів, скликаних Центральною Радою. Чи можна при 7—8% від загальної кількості депутатів говорити про конституційність рішення та легітимність створення нового уряду? Та й, відповідно до наявних даних, у самому Харкові за більшовиків 1918 р.
голосувало лише близько 12% населення.
Якщо розмірковувати за аналогією, то виходить, що й сьогодні будь-які 7—8% депутатів від складу сучасного парламенту України можуть отаборитися, наприклад, у Гуляйполі чи деінде, проголосити нечинним існуючий уряд, задекларувати легітимними лише самих себе, почати гукати на допомогу армію якоїсь сусідньої держави (наприклад, Туреччини) і так далі, як це зробили українські більшовики 1918 р.? Але, крім посмішки, нічого іншого таке рішення викликати в наш час не може. Проте, саме так зробили українські більшовики 1918 р., а наслідків цього їх рішення ми не можемо позбутися навіть сьогодні.
Оскільки 1918 р. втримати владу в Україні більшовики самостійно жодним чином не могли, то вихід у них був лише один — запросити на підмогу однодумців у класовій боротьбі з північного сходу, з більшовицької Росії. То яким був за фактом статус цієї російської армії? Зрозуміло, що окупаційним, оскільки український уряд, що запрошував, також був нелегітимним.
Та й яким іншим, крім окупаційного, може бути цей статус, якщо сама більшовицька влада легітимною не була. Адже саме вона розпустила російські Установчі збори в січні 1918 р., втративши в такий спосіб свою легітимність.
Звісно, можна й далі говорити про те, що Україна добровільно ввійшла до складу СРСР. Але хто приймав таке рішення? Нелегітимний, маріонетковий уряд УРСР? То чи можемо говорити про будь-яку добровільність такого вступу? Це те саме, що говорити про добровільний вступ партизанів Холодноярської республіки до складу СРСР.
Так, українці йшли служити в Радянську армію. Так само, як йшли служити в британську армію сипаї в окупованій Великою Британією Індії. Правда, сипаї служили в британській армії за гроші, а українські новобранці часто служили через страх бути засудженими й відбувати покарання в таборах ГУЛАГу.
Отже, історики насамперед повинні чітко визначити статус Радянської Армії на території України. Це — одне з ключових питань щодо недавнього минулого України.
ТЕЗА ДРУГА. Потрібно розрізняти, з одного боку, участь окремих громадян — українців — у Другій світовій війні та, з другого боку, — участь держав у цій війні.
Участь громадян, тобто, представників націй, та участь держав — це речі зовсім не тотожні. Тому, на основі того, що наш родич служив у тій чи іншій армії, ми не можемо робити висновок про те, хто переміг. Для науковців це цілком зрозуміло (але чи для всіх?), проте для обивателів — зовсім ні. Для обивателів визначальним найчастіше є особистий фактор на зразок: мій родич служив у Радянській армії, отже, перемогла Радянська армія; мій родич служив в Українській повстанській армії (УПА), а оскільки Україна зараз стала незалежною, то перемогла УПА.
Крім того, пригадаймо, чи йшли громадяни України під час мобілізації на Другу світову війну добровільно? Зокрема, після Голодоморів та арештів 1937 р.? Чи був у цих громадян вибір? Звісно, був: або дезертирство (а якщо впіймають, то ГУЛАГ), або, за відмову воювати, — знову ж таки ГУЛАГ, потім — штрафбат, позаду якого стояли кулеметники, як під Сталінградом. Отже, це був вибір чи примус захищати інтереси метрополії, образно кажучи, з ножем біля горла?
Та й більшовицька пропаганда в СРСР, ізоляція населення від навколишнього світу в безальтернативності вибору неабияк допомагала. В результаті, до СРСР сотні тисяч людей записувалися добровольцями. Ця пропаганда підміняла боротьбу за незалежність своєї держави боротьбою за незалежність метрополії та примарні ідеали побудови комуністичного майбуття на всій земній кулі.
Пам’ятаймо й таке. Під час війни 1941—1945 рр. (за даними преси) було розстріляно за вироками військових трибуналів близько 180 тис. військовиків, а ще близько 800 тис. розстріляно без участі трибуналів. У сумі це близько 1 млн. осіб, тобто, — кілька армій... Тож чи можна було українцям не воювати на боці СРСР?
Тому участь наших рідних у війні на тому чи іншому боці — не аргумент у суперечці про те, хто переміг. Як не аргумент і те, скільки українських воїнів воювали в тій чи іншій армії (на зразок: в Радянській армії українців було більше, ніж в УПА, а тому перемогла Радянська армія).
Загалом, наша оцінка подій 1941—1945 рр. повинна бути такою, якою вона буде, наприклад, через сто років, коли всі емоції остаточно вляжуться.
ТЕЗА ТРЕТЯ. Українська нація в Другій світовій війні програла, оскільки незалежності не здобула.
Аргументуємо сказане, а саме: Україна ввійшла у Другу світову війну в статусі колонії й вийшла з неї так само в статусі колонії. Позбутися колоніальної залежності вона не змогла, отже, перемоги не було. Не було тому, що вона знову, вже вдруге в ХХ ст., виявилася окупованою радянською Росією. Адже маріонетковий, колоніальний уряд України в принципі не міг ставити перед собою мету здобути в цій війні для України незалежність (поставлення такого питання була рівнозначною підписанню вироку на власну страту).
Трагедія тут полягала в тому, що українські воїни, які воювали в Радянській армії, визволяючи рідну землю від німецького колонізатора, принесли на своїх багнетах колонізатора іншого — радянського. А тут, як каже народна мудрість, хрін за редьку не солодший.
Єдина військова сила, яка воювала за незалежність України, — УПА, причому в широкому розумінні (не тільки ті, кого називають «бандерівцями», що успадкували частину ОУН, а й загони Бульби-Боровця на Волині, які були офіційними правонаступниками Української Народної Республіки). Вона воювала й проти нацистів, і проти більшовиків, і боролася за незалежність, як основну мету.
Проте програла й УПА, яка чинила героїчний опір, але не зуміла підняти на спротив Радянському Союзові все населення України. Не з її ресурсами була війна на два фронти: й проти нацистської Німеччини, й проти більшовицького СРСР. Зрештою, по-іншому й бути не могло, оскільки армія кількістю до 100 тис. військовиків (причому добровільна, без держави, військової промисловості й т.п.) у принципі не може протистояти регулярним, багатомільйонним арміям, що забезпечувалися державами (Німеччиною, Росією), які мали потужні військові промисловості, а, крім того, черпали ресурси ще й іззовні.
Як результат, Україна програла вдруге, як і в Першій світовій війні. Причина такого програшу — відсутність знову ж таки державності українського народу (Українську Народну Республіку в 20-х роках ХХ ст. здолала Росія, а відновлення в Львові української держави у червні 1941 р. — Німеччина).
Те, що Україна програла, як програла й Українська повстанська армія, — це гірка правда. Але краще гірка правда, що протвережує, ніж солодка брехня, яка каламутить мізки та ставить усе з ніг на голову.
Зізнаймося в наших програшах чесно й відверто. Хоча ветерани Української повстанської армії й продовжують говорити про свою перемогу в перспективі здобутої 1991 р. незалежності. Але це — лише гарна метафора.
Контраргументом щодо поразки України в Другій світовій війні може служити те, що в її результаті Україна закріпила за собою збільшену територію, а, отже, начебто перемогла. Але поставмо питання так: Молотов, підписуючи з Ріббентроппом таємний пакт 1939 р., турбувався про збільшення території України чи СРСР? Іншими словами: ця нова набута територія (західні області України) сплачувала податки Україні чи Російській більшовицькій імперії? Рішення про відправлення ешелонів із зерном напередодні початку війни до Німеччини приймали в Києві чи виконували розпорядження з Москви? Отже, збільшення території стосунку до перемоги не мало.
ТЕЗА ЧЕТВЕРТА. Здобула перемогу в Другій світовій війні антигітлерівська коаліція, до складу якої входила Росія, що зуміла мобілізувати для спротиву нацистській Німеччині всі 14 колоній (республік) СРСР і в такий спосіб об’єднала різні національності для оборони своїх колоніальних інтересів.
Про всяк випадок нагадаємо, що нацистська Німеччина підписала акт про капітуляцію саме перед представниками коаліції, а не перед однією з її держав-членів.
Перемога в цій війні дала змогу Російській імперії значно розширити свої кордони (маємо на увазі те, що напівколоніальними стала ще й низка держав центральної Європи, які пізніше утворили країни Варшавського договору).
Якою ж ціною перемогла Росія? За даними російського воєнного історика Волкогонова, на одного вбитого німецького військовика припадає близько 13—14 вбитих радянських воїнів. Це ще одна трагедія Другої світової війни. Тут, до речі, виникає закономірне запитання: то хто кого переміг? Але це вже не наше питання, це питання до командувачів Радянської армії, це питання до правлячих кіл колишньої та сучасної Росії. Це ціна російської перемоги, яку вона здобувала, в тому числі за рахунок населення своїх колоній.
Коли спроектувати те, що заявляє зараз у Росії В. Путін (у Другій світовій війні переміг саме російський народ), то тут він якраз натякає на те, що перемогла метрополія, а не колонії, які входили до складу СРСР. Тому цікавим постає питання про те, яким було кількісне співвідношення в Радянській армії росіян та неросіян (на жаль, розшукати такі дані нам не вдалось, хоча вони про багато що сказали б суттєво, а, можливо, й спростували б твердження В. Путіна).
ТЕЗА П’ЯТА. Як колабораціоністів потрібно оцінювати всіх, хто не воював за незалежність України, а воював в будь-яких інших арміях.
Виходячи зі сказаного, до колабораціоністів потрібно зарахувати військовиків батальйонів «Нахтігаль», «Роланд», дивізії «Галичина», що орудували під керівництвом німецького Вермахту, а також, як це не прикро, через їх чисельність, ветеранів Радянської армії, які воювали за перемогу метрополії — Росії, а не за здобуття незалежності України. Таких людей були мільйони, причому часто це були ті, кого сьогодні ми можемо впевнено назвати цвітом української нації (мабуть, найяскравіший приклад — Олесь Гончар). Колабораціонізм таких людей у час війни 1941—1945 рр. та обстоювання ними незалежності української держави 1991 р. — це результат роздвоєної, скаліченої тоталітарною, більшовицькою пропагандою свідомості.
Стосовно воїнів-українців, які воювали в лавах Радянської армії, ми повинні також сказати й те, що вони, як представники української нації (але не як представники української держави, якої в той час не існувало), в складі збройних сил антигітлерівської коаліції брали участь у здобутті перемоги над нацизмом і фашизмом. І тут, як перед представниками української нації, ми повинні схилити голови перед ними за їх самовіддану боротьбу з цим різновидом людиноненависницької ідеології. Ми повинні віддати їм усю честь і славу за участь у цій боротьбі (адже були й ті, хто дезертирував).
Проте потрібно чітко розуміти й інше: українські воїни Радянської армії не брали участі ні в боротьбі проти сталінізму, який Рада Європи нещодавно прирівняла до нацизму, ні в боротьбі за незалежність України, хоча вибір такий вони, звісно, мали. Для порівняння пригадаймо: частина росіян явно чинила опір більшовизму в складі Російської визвольної армії, яка нараховувала до мільйона військовиків.
Такий колабораціонізм українців — це ще одна наша трагедія в Другій світовій війні, яка привела до того, що ми воювали один проти одного, брат проти брата, замість того, щоб об’єднатися в боротьбі проти всіх ворогів української незалежності й прогнати їх із нашої території незалежно від масті — коричневої або червоної.
ТЕЗА ШОСТА. Усім нам потрібно перестати надувати від пихи щоки й хизуватися перемогою, якої Україна в Другій світовій війні, як і в Першій, не здобула.
Замість цього потрібно думати над тим, як не втратити в черговий раз цей найбільший скарб — сучасну незалежність.
Те, що Україна впродовж ХХ ст. двічі програла воєнні змагання, зовсім не означає, що нам усім потрібно 365 днів на рік посипати голови попелом і безутішно ридати. Достатньо, як увесь цивілізований світ, відзначати 2 вересня — День завершення Другої світової війни. Що стосується 9 травня, то це — День Перемоги Росії, як одного з членів антигітлерівської коаліції, в Другій світовій війні. Українці, як бездержавна нація, лише брали участь у цій війні в боротьбі проти нацизму й фашизму.
Це зовсім не означає, що наші, українські, ветерани, які воювали в Другій світовій війні на боці Радянської армії чи Української повстанської армії, не повинні відзначати це свято. Це — свято громадян України, які брали участь у тій війні або як самостійні, добровольчі підрозділи, або в складі інших армій. Але це не є перемогою України, в цій війні, коли сучасна територія нашої держави була лише тим плацдармом, по якому прокочувалися то одні, то інші колонізатори, спустошуючи все вздовж і впоперек.
Наші втрати в Другій світовій війні — 6—8 млн. громадян. У процентному співвідношенні, це — одна з найвищих у світі часток утрат населення.
ВИСНОВКИ. Отже, для України 9 травня — не День Перемоги, бо Україна в цій війні програла, оскільки так і залишилася колонією. Відповідно, й підіймати прапор перемоги нема підстав. 9 травня — це День скорботи за тими 6—8 мільйонами громадян, котрі загинули в Другій світовій війні, так і не здобувши для України незалежності.
А сьогоднішня річниця, 22 червня 2011 р., — це День всеукраїнської трагедії, День всеукраїнської скорботи, День поминання мільйонів безневинних жертв, які так і не дочекалися щасливої миті жити в незалежній Україні.
Що ж стосується червоного прапора — то це прапор метрополії, яка колонізувала Україну. А прапор однієї з дивізій, піднятий над Рейхстагом, — це прапор колоніальної щодо України армії. Отже, піднімаючи копію цього прапора над нашими урядовими установами, ми й надалі консервуємо наш колоніальний статус. Скажемо прямо: це — ганебно, це — ганьба раба, який вихваляє свій рабський статус і пишається ним.
На жаль, раби цього не розуміють. Ми не можемо вичавити з себе раба до цього часу.
Червоний прапор, навіть й окремої радянської дивізії, хай піднімають ті, хто вважає себе частиною російської нації, яка в тій війні, як держава, — член антигітлерівської коаліції — справді перемогла, і це — нормально. Вони справді мають чим пишатися, адже перемогли і нацизм, і фашизм, і при цьому залишились незалежними.
Отже, «кашу» в наших головах про начебто перемогу українців у Другій світовій війні нам, журналістам, історикам і політикам, потрібно терміново переглянути і переосмислити. Це означає, що ми — і найперше історики — повинні чітко сказати своїм громадянам: у Другій світовій війні українська нація програла. Разом із нами програли ще 14 республік СРСР та ціла низка незалежних держав, які отримали статус напівколоній (колишні країни, що входили до так званого соціалістичного табору).
Тому, перед нами — українцями, державниками — повинна постати гігантська інформаційна кампанія, в процесі якої народові України потрібно чітко пояснити, що трапилося з Україною під час Другої світової війни. Лише після цього все стане на свої місця. Інакше ми й далі святкуватимемо велику трагедію нашого народу як перемогу 1945 р. над незалежністю України.
Інша річ, що Росія всіляко підтримує «дух перемоги» в частини громадян України. Але, панове, не забуваймо: дешевий сир — лише в пастці. Йде інформаційна війна проти України, метою якої є переведення України в напівколоніальний, залежний від Росії статус. І для цього всі засоби (навіть визнання України співпереможницею в Другій світовій війні) вважаються прийнятними. Не проковтнімо цю наживку разом із інформаційним гачком!
Що ж до учасників Другої світової війни, то ми повинні вшановувати їх незалежно від того, на якому боці вони воювали (якщо вони не здійснювали, звісно, воєнних злочинів). Нашою шаною повинно стати відзначення як тих, хто воював за незалежність України, так і тих, хто брав участь в інших військових угрупованнях у боротьбі з нацизмом і фашизмом. Тодішній тоталітарний світ не давав людині права вільного вибору. Тому не маємо морального права засуджувати їх сьогодні й ми, адже не всі народжуються героями.
ПІСЛЯМОВА. Я розумію, що за погляди, висловлені в цій статті, ніхто не скаже мені «спасибі». Більше того, всі (маю на увазі ще живих військовиків усіх армій, що брали участь у Другій світовій війні) намагатимуться кинути каменя, до того ж якомога більшого, в мій «город».
Але, може саме тому, що майже всі будуть проти, нам і потрібно прийняти приблизно такі оцінки участі українців у Другій світовій війні? Може, саме в загальному запереченні опонентами й лежить основа універсальності такого підходу? Чи погодяться з такими оцінками історики?
Чи зможуть журналісти пояснити українському народові, яка насправді доля спіткала його в Другій світовій війні?
Чи зможе кожен із нас, усупереч собі, наступити на власну гордість, власну пиху й визнати незаперечну правду гіркої поразки 1945 р.?
Кажуть, виховувати громадян потрібно на перемогах, а не на поразках. Погоджуємося, виховувати на перемогах, справді, легше. Проте й поразки іноді стають у пригоді (не забуваймо про 300 спартанців, які стали відомі цілому світові). Тож хай наші поразки у двох світових війнах стануть найкращими уроками й стимулами для збереження, як зіниці ока, нашої української незалежності на початку ХХІ ст.
КОМЕНТАРI
Гульнара БЕКІРОВА, історик, Сімферополь:
— Коли незадовго до свята 9 Травня було ухвалено рішення про використання червоного прапора як офіційного символу Перемоги, багато освічених людей в Україні, передусім історики, політологи, експерти, практично одностайно спрогнозували абсолютно неоднозначні наслідки такого рішення. Їхні обіцянки не просто збулися — а збулися в найбрутальнішій і найгіршій формі. Дивно, проте, що наслідки настільки нерозумного, явно не сприятливого для консолідації країни рішення не були очевидними із самого початку для політичних сил, які з завзятістю, гідною кращого використання, втілювали в життя подібні ініціативи.
Тим більш утішно, що Конституційний Суд України виправив цю, використовуючи сакраментальну фразу: «більше ніж злочин — політичну помилку». Наполегливе впровадження в сучасну Українську реальність атрибутів радянського минулого — в той час, коли в кожній українській сім’ї можуть розповісти про трагічні сторони радянської історії — масові репресії, депортації народів, голодомори й геноциди, — щонайменше блюзнірство. Владі пора замислитися і зрозуміти, що Україна — країна з важким історичним минулим, і, аби побудувати єдину українську державу та українську політичну націю, потрібно шанобливо і надзвичайно обережно ставитися до історії та особливостей її регіонів.
У мене немає сумнівів, що тільки декомунізація країни, деміфологізація радянського минулого та люстрація — ті напрями і кроки розвитку в політико-гуманітарній галузі, які дадуть змогу Україні рухатися вперед і стати дійсно європейською державою, як це сталося з державами, які одночасно з нами скинули «радянську шинель», але вже досягли значно більших успіхів, аніж ми.
Алі ХАМЗІН, керівник відділу зовнішніх зв’язків меджлісу кримськотатарського народу:
— Рішення Конституційного Суду України, який визнав неконституційним закон про червоний прапор, розставило всі крапки над «і». Проте хотілося б уточнити мотивацію: червоний прапор не лише відсутній у списку державних символів Конституції України, а й є ідеологічним символом тієї політики КПРС, яка уможливила порушення прав людини, міжнаціональну, міжрелігійну, соціальну дискримінацію, знищення поколінь кращих представників десятків народів колишнього СРСР.
Переконаний, що наступний Нюрнберзький процес розглядатиме злочини КПРС. Не лише тому, що вона в період свого панування, під червоним прапором і тільки до війни знищила десятки мільйонів співгромадян, ці цифри й сьогодні ретельно приховуються або спотворюються керівництвом РФ та її спецслужбами. Не лише тому, що вона під червоним прапором за національною, релігійною ознакою депортувала, позбавила батьківщини безліч людей та цілі народи. І навіть не тому, що всіма своїми злочинами КПРС залишила освячені червоним прапором незмивні, рясні криваві сліди в історії народів Східної та Південної Європи в період всевладдя соціалістичної системи. На цьому суді все це обов’язково буде названо тяжкими злочинами проти людства.
Червоний прапор є символом людиноненависницької ідеології КПРС. Відомо, що вся система комуністичного режиму СРСР і соцтабору в ХХ столітті ѓрунтувалася на запереченні ідеології приватного власника і приватної власності як запоруки свободи людини та на утвердженні державної власності, яка виступала основним гарантом диктатури КПРС. І тільки-но в період горбачовської перебудови спробували відродити приватну власність у вигляді кооперативів, як «могутня і непорушна ідеологія КПРС» похитнулася.
Червоний прапор — символ і свідок тяжких злочинів ХХ століття — голодоморів, масових політичних репресій, депортацій народів, етнічних груп, злочинного ставлення КПРС до людського життя.
Завжди з великою пошаною ставлюся до пам’яті радянських солдатів, до переможців. Тільки завдяки їм, окопникам — рядовим воїнам, сержантам, офіцерам, учасникам цієї безжалісної війни, яку було розв’язано з вини двох найстрашніших тоталітарних режимів ХХ століття — нацистської Німеччини та СРСР, — світ не опинився в ще гіршому стані, в якому він перебував доти. Але ніяк не можна називати це перемогою СРСР і вважати червоний прапор символом перемоги над фашизмом. Бо сама комуністична ідеологія породила жорстоке протистояння в суспільстві та громадянські війни, виступила носійною конструкцією фашизму в ХХ столітті, опорою нинішніх тоталітарних режимів, що існують сьогодні, вже у ХХI столітті.
День 9 Травня було б правильно оголосити днем пам’яті та примирення, що абсолютно відповідає трагічному сенсу всієї історії радянської імперії. Сьогодні, як ніколи, всьому пострадянському суспільству потрібен процес самоочищення і люстрації. Нинішню Комуністичну партію з її ідеологією, керівники якої, нехтуючи своїми принципами, є переважно буржуа та великими власниками, має бути оголошено злочинною і такою, що не має права на існування.
Анатолій СОКОРИНСЬКИЙ, голова Дніпропетровської обласної організації Української народної партії:
— Вважаю, що влада відступила під тиском знизу. Конституційний Суд вимушений був визнати, що не можна використовувати червоний прапор разом із державним. Всупереч очевидному, влада Луганської області вирішила вивісити радянську символіку навіть 22 червня — у день початку війни. В Одесі також чинять демарші. Але головного досягнуто — суд підтвердив правоту національно-патріотичних сил, які говорили те саме ще напередодні 9 травня. Цікаво, що Президент В. Янукович, судячи з усього, і сам не був упевнений у тому, що потрібно підтримувати авантюру комуністів, які зуміли проштовхнути через парламент свій закон. Тому, перш ніж підписати цей закон, В. Янукович направив його на експертизу в Мін’юст. Там главу держави завірили, що все законно. Тепер, після рішення Конституційного Суду, міністрові юстиції О. Лавриновичу, на мою думку, слід подати у відставку. Втім, такого, я впевнений, не станеться — просто у нас це не прийнято. Що ж до 22 червня, то рішення Конституційного Суду нікого не зупинить. До Львова знову збираються їхати комуністи, делегація з Одеси, депутати Російської держдуми. Можливо, це знову закінчиться протистоянням, тому що на Західній Україні відзначатимуть День скорботи за жертвами війни, яку розв’язали два диктатори. У Дніпропетровську 22 червня ми збираємося відвідати Меморіал слави, покласти квіти і провести на знак пам’яті загиблих траурну панахиду, яку відслужать священики УПЦ Київського патріархату.
Юрій ШВЕДА, політолог, доцент Львівського національного університету ім. Івана Франка:
— Вважаю, що рішення Конституційного Суду є правильним і цілком відповідає нормі й букві Конституції, закону. Які воно має наслідки? Очевидно, що навряд чи Конституційний Суд нинішнього складу міг би прийняти те чи інше рішення, не обертаючись і не аналізуючи, які будуть політичні наслідки. Тобто очевидно, що це рішення дало можливість владі вийти з тієї патової ситуації, в яку вона потрапила, прийнявши свою недолугу постанову. Мабуть, навряд чи влада й ті правлячі політичні сили, у тому числі Президент України, підписуючи Постанову Верховної Ради, розраховували на такий спротив, на таку різку конфронтацію. Тому, оцінивши, що рішення ВР є недолугим і що, якщо його далі проштовхувати й розвивати, то це може призвести до дуже серйозних протистоянь, напруження й невідомо яких політичних проявів, — влада дала-таки задній хід, відтак постанову ВР Конституційний Суд знівелював. Хоча ті люди, котрі те рішення приймали, в тому числі Президент, залишилися на своїй позиції, але, як бачимо, КС виходив з норм закону, тому її відмінив, і застосовуватися вона далі не може. Відтак напруга мала би знятися. Але чи знімає рішення КС по суті політичну напругу? На мою думку, все залежатиме від поведінки радикально лівих політичних сил, які планують відзначати 22 червня у Львові під червоними прапорами початок Великої Вітчизняної війни. Якщо, попри рішення КС, справді матиме місце задекларований сценарій, то це спричинить новий спалах політичних протистоянь. Одначе на дії радикально лівих політичних сил має бути цілком інша реакція державних органів, у першу чергу — правоохоронних, які мають стояти на позиції захисту конституційного рішення. Звичайно, кожна політична сила, кожен громадянин має право на свою ідеологію, свою віру і свої символи (це в дусі толерантності, політичної свободи та плюралізму), але використання червоних прапорів як символів на загальнодержавному рівні рішенням КС унеможливлюється. Тому державні органи повинні стояти на сторожі а) захисту конституційного рішення, б) захисту державних національних символів і в) неупереджено захищати права та свободи громадян.
Дмитро ВИГОВСЬКИЙ, кандидат політичних наук, Львів:
— Саме з ухвалення цього закону про червоні прапори все і почалось. Тепер, трохи більше місяця після всіх подій, можна із впевненістю стверджувати, що провокація вдалась. І, що найцікавіше, всі залишились у виграші. І так звані націонал-патріотичні сили, адже вони захищали рідне місто від «навали окупантів». І комуністи мають тепер про що поговорити на своєму З’їзді, як вдало підкреслив Віталій Портніков у своїй колонці. І демократичні сили можуть активно пропагувати свою перемогу над «злочинною» владою. Населення України отримало чергове «реаліті шоу» прямо з вулиць Львова, а іноземні спостерігачі побачили, що далеко не все так просто у старовинному Львові. За законами жанру фільмів «екшн», якщо фільм вдався і приніс хороший прибуток, то можна в ньому дещо змінити, підфарбувати, запросити тих самих акторів та зробити продовження. Часами продовження буває навіть цікавішим та більш видовищним, ніж перший фільм. Ось таке продовження може чекати на нас 22 червня у Львові. Місце — те саме. Розширився список учасників подій: крім ВО «Свобода», у подіях планується активна участь Комуністичної партії України, яка передбачає провести саме в цей день у Львові Антифашистський З’їзд. Деякі єврейські громадські організації запланували масштабну акцію на Холмі Слави також саме на цей день. Може, це цинічно, але мені жодних дійових осіб цього горе-спектаклю не шкода. Шкода тільки Львів та його адекватних і нормальних мешканців, які на це все дивляться із все більшим нерозумінням.
Інші матеріали цієї шпальти:

    Коментарі читачів:
    06.07.2011 08:04 
    Знову ж таки питання: в чому суть ось цих всих розмов про кольори прапорів? Правильно! В деталях! Коли активно обговорюються деталі то про саму суть проблеми забувають. ДАВАЙТЕ ЗАЛИШИМО ПРОБЛЕМУ КОЛЬОРІВ НА ПОТІМ, А ЗАЙМЕМОСЬ ТИМИ СПРАВАМИ, ЯКІ ПОТРЕБУЮТЬ НАГАЛЬНОГО ВИРІШЕННЯ, БО САМЕ В НИХ І Є СУТЬ НАШОГО ЖИТТЯ - "БУТИ ЧИ НЕ БУТИ"... І, якщо вже на те пішло, варто згадати історичну паралель (про яку чомусь скромно мовчать історики) - піднесення і загибель протодержави волинян-дулібів...
    Богдан Горгота
    07.05.2012 10:49 
    Дуже сильна стаття, високопрофесійний аналіз детальний аналіз історичних подій Другої Світової, і дуже патріотично! Браво!!!
    Валерій Плюта
    17.07.2011 18:03 
    Щиро дякую! Хороша спроба переставити з голови на ноги погляди на Другу світову. Та українців,що воювали в складі німецької армії не всіх треба зараховувати до колаборантів. Дуже мало з них дійсно вислужувалось перед нацистами. Переважна кількість брала до рук зброю аби повернути її проти большевизму,нацизму,польского шовинізму...
    Олекса Парасюк
    20.07.2011 18:31 
    Очень впечатлила статья пана Зиновия,я-дочь сов.летчика(если помните фильм"Жди меня"-мой папа был прообразом главного героя.Так вот я за то ,чтобы советскую символику запретить!А Колисниченко и ему подобные оборотни пусть пореже мелькают на наших экранах.
    Вікторія Єрмолова
    21.07.2011 18:04 
    Вражаюче фото Руслана Канюти! Який багатозначущий образ!
    Стефанія Штирбулова
    22.06.2011 05:42 
    Пане Зіновію!. Вважаю Вашу позицію цілком науково обгрунтованою і кажу спасибі.
    микола турчин
    22.06.2011 13:53 
    Так, як історик цілком згоден з більшістю думок п.Партико. Головне питання - як донести історичну правду до народу України, коли більшість ЗМІ належить брехунам і маніпуляторам?
    Oleg Onyshkevich
    23.06.2011 09:49 
    Дуже дякую Автору за чітко розставлені акценти в статті. Саме так, думаю, і сприймають всі події XX століття в українській історії люди, чиї прадіди брали участь в національно-визвольній боротьбі українців в 1919-1921 роках, а потім їхні діди, вцілілі після репресій і Голодомору, захищали свою землю, не прапор, не імперську державу, не Сталіна, а саме свою землю у II -ій світовій війні і від гітлерівської, і від більшовицької окупацій.......
    Надія Гужель
    23.06.2011 11:08 
    Те, що Україна програла, як програла й Українська повстанська армія, — це гірка правда. -------------------- ну и отлично Раз Украина не является, наряду с другими республиками и народами СССР, победителем во Второй мировой войне, а наоборот - проигравшей стороной, то, милости просим - ПЛАТИТЕ РОССИИ РЕПАРАЦИИ И КОНТРИБУЦИИ. Проигравший всегда платит победителю. Статья хорошая, поддерживаю.
    Dim Dim
    24.06.2011 08:15 
    Впродовж усієї своєї історії людство шукало шлях до Справедливості і Свободи. І цей шлях був не завжди однозначним і ясним для кожного племені-народу. Впродовж тисячоліть були "напрацьовані" своєрідні принципи Справедливості і Свободи, але, знову ж таки, маючи одну-єдину вісь для всіх, вони відрізнялися в деталях. І саме ці деталі породжували сум’яття. Породжували чому? Бо активна частина племен-народів не бажала, з різних причин, іти на компроміс, вважаючи своє трактування цих само деталей найбільш "справедливим". В середині ХІХ століття виникла нова течія на шляху до Свободи і Справедливості (Зрештою, якщо бути точним, то основи цієї течії були закладеніще дві тисячі років тому), і ця течія назвала себе "науковою". Це - комунізм. І було вказано на її джерело (точку опори) - пролетаріат. На базі цієї течії почали виникати її розгалуження - -ізми. Але і цю течію і ці розгалуження об’єднувало одне - все це шукало Свободи і Справедливості для ОДНОГО ЄДИНОГО КЛАСУ (УГРУПУВАННЯ, СОЦІАЛЬНОГО ШАРУ, тощо). Але в Природі не буває Свободи і Справедливості для когось одного, бо це тоді настає за рахунок іншого (і цей факт збуджує автоматичне перезавантаження системи). Поряд із цим явищем (комунізмом) в суспільстві зародилося й інше, яке об’єднувало ментально однорідні верстви - націоналізм. Політична криза людської цивілізації призвела не тільки до І світової війни, але й проклала шлях до свідомості людства для оцих само течій. І саме глобальна політична криза, неначе гігантський магніт, зорієнтувала "силові лінії" суспільного поля... 1 вересня 1939 року відбувся потужний, страхітливий по своїй силі "розряд"... В ЦЬОМУ ГЛОБАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ НЕМА ПЕРЕМОЖЦІВ І ПЕРЕМОЖЕНИХ, НЕМА ПЕРЕМОГ І ПОРАЗОК. ЦЕЙ ГЛОБАЛЬНИЙ ПРОЦЕС ВИВІВ ЛЮДСЬКУ ЦИВІЛІЗАЦІЮ НА ІНШИЙ РІВЕНЬ РОЗВИТКУ. АЛЕ! ... Чи зробило людство висновки в час нової глобальної політичної кризи, яка ще тільки розпочинається?
    Богдан Горгота
    24.06.2011 14:21 
    Одна пересторога. Пане Зіновію, Ви пишете: «Як колабораціоністів потрібно оцінювати всіх, хто не воював за незалежність України, а воював в будь-яких інших арміях». І на цій підставі причисляєте до колабораціоністів «Нахтігаль» і «Роланд». Вони належали до іншої армії (бо офіційно своєї не було), але при цьому носили українські відзнаки на формі і воювали за відновлення Української держави. Тож ви даремно розвели по різні боки ці два тезиси – про боротьбу за незалежність України та належність до інших армій. І як в такому разі кваліфікувати ці батальйони, якщо вони жодним чином не вкладаються в Вашу схему? На це можна легко відповісти, якщо поставити собі додаткове питання: яку мету поставив Бандера при створенні цих батальйонів? Чи прислужитися німцям (мовляв, так хочеться комусь у цьому світі прислужитися!), чи створити основу для майбутньої власної української армії? Відповідь відома. І відомо, що в подальшому цей план був втілений в життя: саме «Нахтігаль» став основою створення УПА. І якось воно дивно: Ви одобряєте УПА і водночас сором’язливо відвертаєтеся від її витоків (мовляв, це – моє, а це – якесь чуже). А між тим, саме «Нахтігаль» забезпечив військову підтримку проголошенню Української незалежності 30 червня 1941 р., проти чого різко виступило німецьке керівництво, заарештувавши ініціаторів, у т.ч. з «Нахтігалю». Це що – така оригінальна колаборація? Заради справедливості: періодом відносної колаборації цих батальйонів можна назвати хіба що рік контрактної служби в німецькій охороні, – тактична поступка, поки не з’явилася можливість створити УПА. Але, знов-таки, – це була відносна колаборація, бо не ставилося за мету служіння німецькій державі. Солдати українських батальйонів знали, чого вони хотіли, і, до речі, німці знали це також. Крім того, батальйони встигли провести кілька боїв на західноукраїнській території проти Радянської Армії, але тут їм також важко дорікнути: вони захищали свою землю від нападників зі сходу, тож справа не в німецьких інтересах. А загалом, Україна в тих умовах була країною з вивернутими руками, і діяти їй доводилося дуже обережно, у відповідності до можливостей моменту. Тому не варто трактувати її дії одномірно, навішуючи на українські батальйони ярлик колаборантів. По відношенню до них це, принаймні, несправедливо.
    Oxana Lis
    25.06.2011 16:49 
    Дуже прикро, що таких людей, як пан Зіновій Партико, не запросив на своє шоу Савік Шустер. Зате красувався, як завжди, "великий патріот" - нардеп Колєсніченко. І знову україножерська лексика, перекручування історичних фактів і т. п. Україна продовжує програвати. Тепер вже війну інформаційну. Висловлю, можливо, крамольну думку - не будівництвом Мистецького арсеналу і Батурином треба було займатися попередньому президентові, а будівництвом ретрансляторів, щоб ті не надто численні справді українські теле- і радіоканали (ТВі, 5 канал, радіо "Культура", інтернет) були доступними в найвіддаленіших куточках України. За тотальної бідності населення - це єдине джерело правдивої інформації. Газета "День" робить неоціненну щоденну роботу, але далеко не кожен може може дозволити собі передплату. За такого стану інформаційного простору України сподіватися, що ота полова, яку так довго і методично набивали в голови "совєтского чєловєка" комуністичні пропагандисти скоро розвіється, марні. Віриться, що більшість населення України - люди зі здоровим глуздом і при достатній поінформованості здатні правильно осмислити нашу складну історію. Хіба що за винятком персон а ля Колєсніченко.
    Петро Васьків
    28.06.2011 07:46 
    Підтримую слушне зауваження пані Оксани Ліс. Якщо йти такою дорогою, тоді чому не визнати колабораціоністоми тодішнє керівництво СССР? Хто організував підготовку пілотів люфтваффе, танкістів вермахту на теренах Союзу, поставляв збіжжя, каучук,рідкісні метали для нужд німецької промисловості до самого початку війни? Керівництво і організатори батальйонів "Нахтігаль" і "Роланд" розцінювали Німеччину, як тимчасового союзника у справі відродження Української держави і боротьбі з більшовизмом. І не більше.
    volodymyr harashchenko  http://www.day.kiev.ua/211458

    Немає коментарів:

    Дописати коментар