Сторінки

пʼятниця, 28 грудня 2012 р.

ЗНИЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУБАНІ


світлину від Ігор Степура.
А ви вірите, що Голодомор був здійснений без етнічної ознаки?!

(За рік після виступу Кагановича козацька станиця Полтавська була знищена, людей вбили або виселили. Станицю перейменували у Красноармєйскую, у козацькі хати в'їхали нові кацапські господарі)

У чому ж полягала НЕБЕЗПЕЧНІСТЬ станиці Полтавської?
Насамперед у тому, що її вільнолюбне козацьке населення — нащадки переселених іще царицею Катериною ІІ на Кубань запорожців (за переписом 1926 року, в Полтавській було 14306 жителів, з яких 10985, попри денікінські переслідування в 1918—1920 роках, не відмовилися назватися українцями) — виступало за розвиток рідної української культури, тому що саме тут існував перший Всеросійський український педагогічний технікум, саме тут тривалий час зосереджувався центр антирадянського визвольного руху на чолі з отаманом Мальком і саме тут найбільше чинили опір колективізації.

Це козацьке поселення з початком Лютневої революції в Росії 1917 року справді було одним з найвизначнішим центрів українського відродження на Кубані . Саме тут викладачем технікуму 5 вересня 1921 року став Микола Міхновський, який іще 1900 року став автором гасла: «Самостійна Україна». Із початком наступного навчального року він уже завідував технікумом, а відтак, до Полтавської потяглися всі українські патріотичні сили Кубані.

в станиці Полтавській уже в 1930—1931 роках було заарештовано понад 500 мешканців, у два прийоми виселено 300 заможних козацьких родин, у 1932 році «проводилось изъятие белых, кулаков свыше 80 чел. и контрреволюционных одиночек 200 чел.». А в ході здійснення нової каральної акції після ростовської наради було заарештовано 479 осіб, крім того, в ніч на 8 листопада — ще 240 мешканців станиці Полтавської.

Як це відбувалося, збереглися спогади очевидців. Зокрема ось що запам’ятав уродженець Полтавської Іван Борох: «Приехал Каганович, собрали станичный сход, на котором распустили станичный совет и партийный комитет. Станица была занесена на «черную доску», был введен комендантский час, из приезжих назначили комендантом Кабаева, а начальником политотдела — Касилова. Станицу Полтавскую разбили на тринадцать кварталов, в каждом квартале создали комитет содействия (комсод), которому был спущен план по выселению семей. Были случаи высылки и иногородних, потому что не хватало казаков, чтобы выполнить план высылки. Так пострадала семья Гусько Поликарпа, он сапожничал, земли не имел, зато имел четырех малолетних детей, все попали под высылку...»

Видатний селекціонер — «пшеничний батько» Павло Лук’яненко, уродженець станиці Іванівської, перед смертю згадував: «...в соседнюю Полтавскую ожидали «вождей». На привокзальной площади собрали народ. Пришел поезд, выкатили из него пулеметы, солдаты начали выходить, наконец показался и огромный Каганович.

«Казаки, — орал он, этот очередной выдвиженец, — сдавайте хлеб по-хорошему. Спрятали вы его, знаем. Но мы и приехали сюда, чтобы трахнуть вас как следует!»

Толпа угрюмо молчала. И тогда кто-то из седобородых казаков крикнул Кагановичу: «А ты не пугай. Мы уже бачылы такых, як ты!»

Тот запнулся на полуслове, опешил, но спохватился и продолжил: «Значит так?! Ну, казаки, пожалеете об этом, и очень!»

Лазарь Моисеевич поднялся в вагон, народ начал потихоньку расходиться.

На следующее утро подогнали пустой эшелон. Всем старым и малым велено было покинуть жилища и грузиться в вагоны. Так всех жителей станицы увезли бог весть куда...»

З 5 по 7 грудня 1932 року зі станиці Полтавської вивезено 208 родин у кількості 1097 осіб — у напрямку станції Осокарівка, що в Казахстані. І тільки після цього з’являється відповідна офіційна директива — постанова ЦК ВКП(б) і Ради Народних Комісарів СРСР «О хлебозаготовках на Украине, Северном Кавказе и в Западной области» від 14 грудня 1932 року, якою санкціонуються репресії — аж до розстрілу — щодо тих, хто нібито саботує здачу зерна державі. У ній, зокрема, сказано: «...легкомысленная, не вытекающая из культурных интересов населения, не большевистская «украинизация» почти половины районов Севкавказа при полном отсутствии контроля за украинизацией школы и печати со стороны краевых органов дала легальную форму врагам советской власти со стороны кулаков, офицерства, реэмигрантов-казаков, участников Кубанской Рады и т. д»

Сталін і Молотов вимагають «немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативных органов «украинизированных» районов, а также все издающиеся газеты и журналы с украинского языка на русский язык, как более понятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык. ЦК и СНК обязывают крайком и крайисполком срочно проверить и улучшить состав работников школ в «украинизированных» районах».

А з метою «разгрома сопротивления хлебозаготовкам кулацких элементов и их партийных и беспартийных прислужников ЦК и СНК Советского Союза постановляют:

а) Выселить в кратчайший срок в северные области СССР из станицы Полтавской (Северный Кавказ), как наиболее контрреволюционной, всех жителей за исключением действительно преданных соввласти и не замешанных в саботаже хлебозаготовок колхозников и единоличников и заселить эту станицу добросовестными колхозниками-красноармейцами, работающими в условиях малоземелья и на неудобных землях в других краях, передав им все земли и озимые посевы, строения, инвентарь и скот выселяемых. Ответственность за проведение этого решения (пункт «а») возложить на тт. Ягода, Гамарника (с заменой т. Барулиным), Шеболдаева и Евдокимова...»

Після того крайові власті продублювали ухвалу Кремля, розгорнувши вже широкомасштабну депортацію нащадків запорозьких козаків з Полтавської, що засвідчується наказом спеціально призначеного коменданта, який забороняв «всякий выезд из станицы не только коренным жителям станицы Полтавской, но и всем гражданам, находящимся на ее территории с момента издания этого приказа, без особого разрешения комендатуры».

Станом на 19 грудня 1932 р. з Полтавської вже було виселено 2158 родин у кількості 9187 осіб. За свідченням секретаря Слов’янського райкому ВКП(б) від 26 грудня 1932 року, депортація все ще тривала: «Вчера и сегодня мы уже отправили оттуда 4 эшелона...»

Але оскільки план хлібоздачі не виконувався, то на крайовій селекторній нараді він заявив: «Придется еще раз пустить кровь, еще раз ломать хребты по-настоящему, так, чтобы это чувствовалось и отражалось на работе по выполнению плана хлебозаготовок». Водночас на території Північного Кавказу поширювалася спеціальна брошура «За что станица Полтавская выселяется в северные края», яка виправдовувала брутальну депортацію хліборобів Кубані.

2 січня 1933 року секретаріат Північно-Кавказького крайкому ВКП(б) ухвалив відрядити до Полтавської 30 ідейно перевірених учителів з Ростова, Таганрога та Новочеркаська, серед яких мало бути не менше 25% членів більшовицької партії і 50% — комсомольців. У ті дні до Полтавської почали прибувати й переселенці-колгоспники з Уралу, Московської та Ленінградської областей, Білорусі, звільнені в запас червоноармійці й ветерани ОДПУ. Наприкінці місяця їх тут налічувалося вже понад дві тисячі. У станиці, перейменованій на Красноармєйскую почав виходити бойовий листок «Красноармейская звезда». На це перейменування крайова газета відгукнулася таким пасажем: «Нет больше «черной станицы» Полтавской, а есть цветущая станица Красноармейская».

Її нові мешканці в листах до рідних закликали переїжджати в цей благословенний край: «Я попал туда, куда мечтал давно. Вот тут и есть, как мне кажется, настоящая жизнь... Если пожелаете работать и пить виноградное вино, то милости просим, пожалуйста».

31 грудня 1932 року Північно-Кавказький крайком ВКП(б) ухвалив рішення про виселення ще однієї української станиці — Медведівської (за переписом 1926 року в ній налічувалося 18146 мешканців, з яких 15222 назвалися українцями). Сюди також навідався Каганович: «Сойдя с вагона, он подошел к встречающим, грубым движением оттолкнул стариков, пытавшихся его тепло встретить. Каганович громко крикнул: «Саботажники!» Отвернулся и ушел от них прочь».

Після 10 січня 1933 року виселенню підлягала й станиця Уманська, де з 20727 мешканців 17008 назвалися представниками нашої нації. Її назву потім було змінено на Лєнінградскую.

Крайова газета «Молот» тоді повідомляла: «Мы очищаем Кубань от остатков кулачества, саботажников и тунеядства. Остатки гибнущего класса озверело сопротивляются. Нам на Северном Кавказе приходится считаться с тем фактом, что недостаточна классовая бдительность, что измена и предательство в части сельских коммунистов позволили остаткам казачества, контрреволюционной атаманщине и белогвардейщине нанести заметный удар по организации труда, производительности в колхозах. Мы ведем на Кубани борьбу, очищая ее от паразитов, нанося сокрушительные удары «партийным и беспартийным».

Крім повністю виселених трьох українських станиць, з листопада 1932 р. до січня 1933 р. на Північному Кавказі ще 12 було занесено на «чорну дошку» — дві донські (Боковська — 852 мешканці, у тому числі 845 росіян) і Мєшковська (2643, 2153 росіян, 171 українець) та 10 кубанських станиць — Новорождественська (12023, 11550 росіян), Темиргоївська (12626, 10716 росіян), Урупська (13182, 8190 росіян, 4592 українці), Незамаївська (12133, 10150 українців), Ладозька (11801, 9039 росіян, 2002 українці), Стародерев’янківська (7230, 6529 українців), Новодерев’янківська (12481, 10507 українців), Старокорсунська (12273, 10477 українців), Старощербинівська (17001, 14453 українці) та Платнирівська (13925, 11628 українців). Виселено повністю було тільки станицю Урупську, інші — частково.

...За переписом 1926 року українців на теренах майбутнього Краснодарського краю було 1 млн. 580 тис. 895 осіб, у 1939-му їх там виявилося лише 143 тис. 744 (вирахувано російськими дослідниками за: Всесоюзная перепись населения 1926 г. — М., 1928; Всесоюзная перепись населения 1939 г. Основные итоги. — М., 1992).

Де подівся 1 млн. 437 тис. 151 українець? Як вважають дослідники з Кубані, до цього призвели насамперед колективізація, репресії та голод, коли скорочення місцевого населення (переважно українського) компенсувалося масовими міграційними потоками з південноросійських і центральних областей Росії. У такий спосіб заселяли опустілі станиці. Водночас маємо погодитися, що швидке зростання кількості росіян й відповідне зменшення чисельності українців у 30-х роках минулого століття у цьому регіоні пов’язується й зі зміною останніми національної самосвідомості.

Але ж вони зберігали її майже півтора століття до того. А тут раптом відмовилися бути українцями (ті, хто не вмер з голоду).

Тож чи не під впливом цілеспрямованих антиукраїнських репресій це сталося, починаючи з наведеного доносу Проскуріна, вигуку на згаданій ростовській нараді щодо станиці Полтавської та сумнозвісної постанови Кремля від 14 грудня 1932 року?

Жодна нація в СРСР тоді не зазнала таких брутальних переслідуваннь — аж до заборони розвитку її духовності: постанова від 15 грудня 1932 року за підписами Сталіна і Молотова припиняла українізацію Центрально-Чорноземної області, Поволжя, Північного Казахстану, Сибіру і Далекого Сходу.

Хіба ж це не є прямим свідченням геноциду українців — на додачу до свідомого винищення голодом селян України і Кубані, яким постановою Кремля від 22 січня 1933 року заборонили виїжджати за продовольством в інші регіони. Для порівняня: за період з 1926 по 1939 рік населення РСФРР зросло на 28%, БСРР — на 11%, а в УСРР зменшилося майже на 10%..
http://gipanis.ru/?level=737&type=page&lid=654
...
http://dt.ua/SOCIETY/tragediya_kubanskoyi_stanitsi_poltavska__yak_svidchennya_genotsidu_ukrayinstva-55678.html
А ви вірите, що Голодомор був здійснений без етнічної ознаки?! (За рік після виступу Кагановича козацька станиця Полтавська була знищена, людей вбили або виселили. Станицю перейменували у Красноармєйскую, у козацькі хати в'їхали нові кацапські господарі) У чому ж полягала НЕБЕЗПЕЧНІСТЬ станиці Полтавської? Насамперед у тому, що її вільнолюбне козацьке населення — нащадки переселених іще царицею Катериною ІІ на Кубань запорожців (за переписом 1926 року, в Полтавській було 14306 жителів, з яких 10985, попри денікінські переслідування в 1918—1920 роках, не відмовилися назватися українцями) — виступало за розвиток рідної української культури, тому що саме тут існував перший Всеросійський український педагогічний технікум, саме тут тривалий час зосереджувався центр антирадянського визвольного руху на чолі з отаманом Мальком і саме тут найбільше чинили опір колективізації. Це козацьке поселення з початком Лютневої революції в Росії 1917 року справді було одним з найвизначнішим центрів українського відродження на Кубані . Саме тут викладачем технікуму 5 вересня 1921 року став Микола Міхновський, який іще 1900 року став автором гасла: «Самостійна Україна». Із початком наступного навчального року він уже завідував технікумом, а відтак, до Полтавської потяглися всі українські патріотичні сили Кубані. в станиці Полтавській уже в 1930—1931 роках було заарештовано понад 500 мешканців, у два прийоми виселено 300 заможних козацьких родин, у 1932 році «проводилось изъятие белых, кулаков свыше 80 чел. и контрреволюционных одиночек 200 чел.». А в ході здійснення нової каральної акції після ростовської наради було заарештовано 479 осіб, крім того, в ніч на 8 листопада — ще 240 мешканців станиці Полтавської. Як це відбувалося, збереглися спогади очевидців. Зокрема ось що запам’ятав уродженець Полтавської Іван Борох: «Приехал Каганович, собрали станичный сход, на котором распустили станичный совет и партийный комитет. Станица была занесена на «черную доску», был введен комендантский час, из приезжих назначили комендантом Кабаева, а начальником политотдела — Касилова. Станицу Полтавскую разбили на тринадцать кварталов, в каждом квартале создали комитет содействия (комсод), которому был спущен план по выселению семей. Были случаи высылки и иногородних, потому что не хватало казаков, чтобы выполнить план высылки. Так пострадала семья Гусько Поликарпа, он сапожничал, земли не имел, зато имел четырех малолетних детей, все попали под высылку...» Видатний селекціонер — «пшеничний батько» Павло Лук’яненко, уродженець станиці Іванівської, перед смертю згадував: «...в соседнюю Полтавскую ожидали «вождей». На привокзальной площади собрали народ. Пришел поезд, выкатили из него пулеметы, солдаты начали выходить, наконец показался и огромный Каганович. «Казаки, — орал он, этот очередной выдвиженец, — сдавайте хлеб по-хорошему. Спрятали вы его, знаем. Но мы и приехали сюда, чтобы трахнуть вас как следует!» Толпа угрюмо молчала. И тогда кто-то из седобородых казаков крикнул Кагановичу: «А ты не пугай. Мы уже бачылы такых, як ты!» Тот запнулся на полуслове, опешил, но спохватился и продолжил: «Значит так?! Ну, казаки, пожалеете об этом, и очень!» Лазарь Моисеевич поднялся в вагон, народ начал потихоньку расходиться. На следующее утро подогнали пустой эшелон. Всем старым и малым велено было покинуть жилища и грузиться в вагоны. Так всех жителей станицы увезли бог весть куда...» З 5 по 7 грудня 1932 року зі станиці Полтавської вивезено 208 родин у кількості 1097 осіб — у напрямку станції Осокарівка, що в Казахстані. І тільки після цього з’являється відповідна офіційна директива — постанова ЦК ВКП(б) і Ради Народних Комісарів СРСР «О хлебозаготовках на Украине, Северном Кавказе и в Западной области» від 14 грудня 1932 року, якою санкціонуються репресії — аж до розстрілу — щодо тих, хто нібито саботує здачу зерна державі. У ній, зокрема, сказано: «...легкомысленная, не вытекающая из культурных интересов населения, не большевистская «украинизация» почти половины районов Севкавказа при полном отсутствии контроля за украинизацией школы и печати со стороны краевых органов дала легальную форму врагам советской власти со стороны кулаков, офицерства, реэмигрантов-казаков, участников Кубанской Рады и т. д» Сталін і Молотов вимагають «немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативных органов «украинизированных» районов, а также все издающиеся газеты и журналы с украинского языка на русский язык, как более понятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык. ЦК и СНК обязывают крайком и крайисполком срочно проверить и улучшить состав работников школ в «украинизированных» районах». А з метою «разгрома сопротивления хлебозаготовкам кулацких элементов и их партийных и беспартийных прислужников ЦК и СНК Советского Союза постановляют: а) Выселить в кратчайший срок в северные области СССР из станицы Полтавской (Северный Кавказ), как наиболее контрреволюционной, всех жителей за исключением действительно преданных соввласти и не замешанных в саботаже хлебозаготовок колхозников и единоличников и заселить эту станицу добросовестными колхозниками-красноармейцами, работающими в условиях малоземелья и на неудобных землях в других краях, передав им все земли и озимые посевы, строения, инвентарь и скот выселяемых. Ответственность за проведение этого решения (пункт «а») возложить на тт. Ягода, Гамарника (с заменой т. Барулиным), Шеболдаева и Евдокимова...» Після того крайові власті продублювали ухвалу Кремля, розгорнувши вже широкомасштабну депортацію нащадків запорозьких козаків з Полтавської, що засвідчується наказом спеціально призначеного коменданта, який забороняв «всякий выезд из станицы не только коренным жителям станицы Полтавской, но и всем гражданам, находящимся на ее территории с момента издания этого приказа, без особого разрешения комендатуры». Станом на 19 грудня 1932 р. з Полтавської вже було виселено 2158 родин у кількості 9187 осіб. За свідченням секретаря Слов’янського райкому ВКП(б) від 26 грудня 1932 року, депортація все ще тривала: «Вчера и сегодня мы уже отправили оттуда 4 эшелона...» Але оскільки план хлібоздачі не виконувався, то на крайовій селекторній нараді він заявив: «Придется еще раз пустить кровь, еще раз ломать хребты по-настоящему, так, чтобы это чувствовалось и отражалось на работе по выполнению плана хлебозаготовок». Водночас на території Північного Кавказу поширювалася спеціальна брошура «За что станица Полтавская выселяется в северные края», яка виправдовувала брутальну депортацію хліборобів Кубані. 2 січня 1933 року секретаріат Північно-Кавказького крайкому ВКП(б) ухвалив відрядити до Полтавської 30 ідейно перевірених учителів з Ростова, Таганрога та Новочеркаська, серед яких мало бути не менше 25% членів більшовицької партії і 50% — комсомольців. У ті дні до Полтавської почали прибувати й переселенці-колгоспники з Уралу, Московської та Ленінградської областей, Білорусі, звільнені в запас червоноармійці й ветерани ОДПУ. Наприкінці місяця їх тут налічувалося вже понад дві тисячі. У станиці, перейменованій на Красноармєйскую почав виходити бойовий листок «Красноармейская звезда». На це перейменування крайова газета відгукнулася таким пасажем: «Нет больше «черной станицы» Полтавской, а есть цветущая станица Красноармейская». Її нові мешканці в листах до рідних закликали переїжджати в цей благословенний край: «Я попал туда, куда мечтал давно. Вот тут и есть, как мне кажется, настоящая жизнь... Если пожелаете работать и пить виноградное вино, то милости просим, пожалуйста». 31 грудня 1932 року Північно-Кавказький крайком ВКП(б) ухвалив рішення про виселення ще однієї української станиці — Медведівської (за переписом 1926 року в ній налічувалося 18146 мешканців, з яких 15222 назвалися українцями). Сюди також навідався Каганович: «Сойдя с вагона, он подошел к встречающим, грубым движением оттолкнул стариков, пытавшихся его тепло встретить. Каганович громко крикнул: «Саботажники!» Отвернулся и ушел от них прочь». Після 10 січня 1933 року виселенню підлягала й станиця Уманська, де з 20727 мешканців 17008 назвалися представниками нашої нації. Її назву потім було змінено на Лєнінградскую. Крайова газета «Молот» тоді повідомляла: «Мы очищаем Кубань от остатков кулачества, саботажников и тунеядства. Остатки гибнущего класса озверело сопротивляются. Нам на Северном Кавказе приходится считаться с тем фактом, что недостаточна классовая бдительность, что измена и предательство в части сельских коммунистов позволили остаткам казачества, контрреволюционной атаманщине и белогвардейщине нанести заметный удар по организации труда, производительности в колхозах. Мы ведем на Кубани борьбу, очищая ее от паразитов, нанося сокрушительные удары «партийным и беспартийным». Крім повністю виселених трьох українських станиць, з листопада 1932 р. до січня 1933 р. на Північному Кавказі ще 12 було занесено на «чорну дошку» — дві донські (Боковська — 852 мешканці, у тому числі 845 росіян) і Мєшковська (2643, 2153 росіян, 171 українець) та 10 кубанських станиць — Новорождественська (12023, 11550 росіян), Темиргоївська (12626, 10716 росіян), Урупська (13182, 8190 росіян, 4592 українці), Незамаївська (12133, 10150 українців), Ладозька (11801, 9039 росіян, 2002 українці), Стародерев’янківська (7230, 6529 українців), Новодерев’янківська (12481, 10507 українців), Старокорсунська (12273, 10477 українців), Старощербинівська (17001, 14453 українці) та Платнирівська (13925, 11628 українців). Виселено повністю було тільки станицю Урупську, інші — частково. ...За переписом 1926 року українців на теренах майбутнього Краснодарського краю було 1 млн. 580 тис. 895 осіб, у 1939-му їх там виявилося лише 143 тис. 744 (вирахувано російськими дослідниками за: Всесоюзная перепись населения 1926 г. — М., 1928; Всесоюзная перепись населения 1939 г. Основные итоги. — М., 1992). Де подівся 1 млн. 437 тис. 151 українець? Як вважають дослідники з Кубані, до цього призвели насамперед колективізація, репресії та голод, коли скорочення місцевого населення (переважно українського) компенсувалося масовими міграційними потоками з південноросійських і центральних областей Росії. У такий спосіб заселяли опустілі станиці. Водночас маємо погодитися, що швидке зростання кількості росіян й відповідне зменшення чисельності українців у 30-х роках минулого століття у цьому регіоні пов’язується й зі зміною останніми національної самосвідомості. Але ж вони зберігали її майже півтора століття до того. А тут раптом відмовилися бути українцями (ті, хто не вмер з голоду). Тож чи не під впливом цілеспрямованих антиукраїнських репресій це сталося, починаючи з наведеного доносу Проскуріна, вигуку на згаданій ростовській нараді щодо станиці Полтавської та сумнозвісної постанови Кремля від 14 грудня 1932 року? Жодна нація в СРСР тоді не зазнала таких брутальних переслідуваннь — аж до заборони розвитку її духовності: постанова від 15 грудня 1932 року за підписами Сталіна і Молотова припиняла українізацію Центрально-Чорноземної області, Поволжя, Північного Казахстану, Сибіру і Далекого Сходу. Хіба ж це не є прямим свідченням геноциду українців — на додачу до свідомого винищення голодом селян України і Кубані, яким постановою Кремля від 22 січня 1933 року заборонили виїжджати за продовольством в інші регіони. Для порівняня: за період з 1926 по 1939 рік населення РСФРР зросло на 28%, БСРР — на 11%, а в УСРР зменшилося майже на 10%..

Немає коментарів:

Дописати коментар