Сторінки

неділя, 21 липня 2013 р.

Червень 1941-го: великий страйк Червоної армії


Ігор ЛОСЄВ

Міфологія, пов’язана з війною сталінського Радянського Союзу проти гітлерівської Німеччини, до сьогодні є тим, на чому чималою мірою ґрунтується панування чинних владних еліт і в Росії, і на значній частині пострадянського простору. Ще чверть століття тому керівна і спрямовуюча сила радянського тоталітарного суспільства в особі КПРС справляла свій ідеологічний ґешефт, доводячи уже вкотре всім, що перемога над нацизмом означає силу і правоту комуністичної ідеології, «єдність партії й народу», велич комунізму, занепад капіталізму тощо. У нинішній Росії, незважаючи на спроби комуністів приватизувати перемогу, путінський режим зумів вписати «Велику Вітчизняну війну» в контекст сучасного російського націонал-шовінізму, який прагне, щоб уся Європа та й весь світ визнавали саме Росію благодійником усього людства, перед яким треба завжди стояти на колінах. Практично не змінився офіційний історичний міф, що й сьогодні виступає засобом актуальної політичної боротьби, що й сьогодні покликаний навіювати суспільству вигідний для влади варіант тлумачення тих уже далеких у часі подій.
В офіційних джерелах навіть тепер розповідають про «мирний СРСР», що, мовляв, став жертвою раптового неспровокованого нападу з боку нацистської Німеччини (насправді — свого головного стратегічного союзника, про що воліють не згадувати). Розповідають про величезну перевагу німецького Вермахту, кількісну та якісну, в літаках, танках, живій силі, артилерії тощо (що є нахабною брехнею), що причиною поразки Червоної армії влітку 1941 року була нестача набоїв, мін, паливо-мастильних матеріалів і таке інше (що також є брехнею). Дещо обережніше і майже пошепки кажуть про те, що рівень воєнного мистецтва червоних генералів «трохи» поступався рівню професіоналізму німецьких колег.

Проте є речі, що й сьогодні на всьому пострадянському просторі є справжнім табу, причому не лише в Росії. Про ті речі не заведено говорити, ніби їх не було. А вони були. Справді, куди протягом двох-трьох місяців літа 1941 року зникла 5-мільйонна Червона армія? Куди зникли вісім мільйонів мобілізованих до неї у ті ж місяці? За німецькими джерелами (що виявилися, врешті-решт, цілком об’єктивними) тоді майже чотири мільйони радянських військових потрапили в німецький полон. Ще приблизно стільки ж так-сяк намагалися тримати лінію фронту. А куди ж поділася решта? Загинули в боях? Але ж тяжкі позиційні бої з найбільшими втратами у той час розгорталися лише на окремих ділянках фронту. Можна скільки завгодно говорити про технічні чи суто воєнні проблеми, та коли армія хоче воювати, то таких величезних втрат військовополоненими й тими, хто зник без вісті, не може бути за визначенням. То що ж сталося?
Як відомо, армія є частиною суспільства, і всі суспільні процеси не можуть її обминути. Комуністичний терор, Голодомор в УРСР і на Кубані, геноцид казахів, розкуркулювання, злидні й безправність не могли не позначитися навіть на свідомості офіцерського складу, не кажучи вже про свідомість мільйонів мобілізованих робітників та селян. До цього ще варто додати й ледь замасковане національне гноблення у формі боротьби проти всіляких «буржуазних націоналізмів», що на практиці часто-густо означало боротьбу проти мови, культури, традицій і національної гідності того чи іншого народу. Внаслідок цього ці люди не мали великої мотивації вмирати за «непереможні ідеї Леніна — Сталіна».
Крім того, вся пропаганда в СРСР того періоду будувалася на інтернаціональних мареннях «визволення міжнародного робітничого класу від жахів капіталістичної експлуатації», що мало бути найактуальнішим питанням для напівголодних «щасливих» громадян Країни Рад. Натомість чимало людей в СРСР очікували війни як визволення і розраховували, що німці врятують їх від терористичного режиму більшовиків. Ось чому не тільки в окупованих Москвою країнах Балтії, Західній Україні та Західній Білорусі, в Молдові та на Північному Кавказі, а й у Києві та Харкові, а також у Центральній Росії Вермахт спочатку зустрічали хлібом-сіллю. Такі настрої цивільного населення не могли не поширюватися й у військових колах з огляду на те, що Червона армія була масовою, багатомільйонною.
Хіба не про це свідчить той факт, що лише Західний фронт лише за перші 17 днів війни втратив полоненими й дезертирами понад 300 тисяч бійців? І це при тому, що умови природи театру військових дій (Білорусь) дають ідеальні можливості для оборони та партизанської війни... Як розповідали місцеві жителі, «наприкінці червня 1941 року район шосе Волковиськ — Слоним було завалено кинутими танками, автомашинами, що згоріли, розбитими гарматами так, що прямий рух і рух в об’їзд транспортом був неможливий... Колони полонених сягали 10 км завдовжки...» Дуже часто колону полонених червоноармійців, що становила 5—10 тисяч людей, охороняли три-п’ять німецьких солдатів із гвинтівками, а інколи вони рухалися в німецький тил взагалі без будь-якої охорони...
Тоді ж розпочалася масова втеча партійного начальства і керівного складу НКВД — НКГБ, що також не дуже прагнуло віддавати своє життя за ідеали комунізму. Величезна перевага Сталіна в танках негайно «розтанула» через те, що, як з’ясував і довів чіткими розрахунками російський історик Марк Солонін, радянські танки масово кидали їхні екіпажі. Мільйони військових вирішували за краще рятувати власні життя, а не лягати трупом за московське Політбюро...
На значній частині території СРСР 1941 року розгорнулося щось подібне до справжньої громадянської війни, яка точилася в різних формах: збройних, як масове дезертирство, саботаж, втечі, перехід на бік противника тощо. Помітним було небажання мільйонів людей воювати за сталінський режим. Генерал О. Владімірський у книжці «На киевском направлении» (М., 1989) визнав, що «командний і технічний склад запасу, мехтранспорт і водійський склад, приписаний зі східних областей, також не прибули до армії...» Дещо раніше генерал нарікав на провал мобілізації в західних регіонах України.
І не тільки масово розбігалися червоноармійці та командири. Цілі частини (як, наприклад, полк майора Кононова) переходили на бік Німеччини. І до кінця 1941 року число тих, хто добровільно перейшов, налічувалося понад 100 тисяч. Забагато для морально-політичної єдності. І «сталінські соколи» перелітали на німецький бік. Із них німці сформували російську авіачастину під керівництвом полковника Мальцева, в якій служили й два Герої Радянського Союзу — капітан Бичков і старший лейтенант Антилевський. Тих, хто перейшов, німецьке командування називало «добровільними помічниками» — скорочено німецькою: «хі-ві». Загалом таких воювало на боці Німеччини близько 1 мільйона осіб, не рахуючи численних поліцейських формувань із місцевого населення на окупованих територіях. Німеччині довелося навіть створити спеціальне Управління східних військ на чолі з генералом Ернстом Кестлером, колишнім військовим аташе у Москві.
Як пише той таки Марк Солонін, «мільйони солдатів Червоної армії кинули зброю і розійшлися по лісах...» Сталінський терор перестав магічно впливати на його підданих на тлі нацистського терору, Сталін утратив дуже важливу монополію на терор. Створена ним надпотужна терористична машина вже не працювала так бездоганно, як у мирний час. Крім того, з’явився вибір — служити одному диктаторові, іншому чи спробувати взагалі нікому не служити.
Радянські військовослужбовці 1941 року однозначно проголосували проти сталінської диктатури. Нічого феноменального в цьому немає. Досить згадати, як «червоні кхмери», які захопили владу в Камбоджі й за три роки знищили три мільйони її населення з восьми, довели народ до такого стану, що під час вторгнення в Камбоджу в’єтнамських військ він не став захищати людожерський режим, хоча історично взаємини між кхмерами і в’єтнамцями були доволі складними. В’єтнамську армію зустрічали як визволительну.
Зважаючи на те, що відбувається, генерал фон Бок запропонував створити російський антисталінський уряд у Смоленську, але Гітлер відмовився. Більше того, нацисти почали проводити щодо мирного населення патологічно жорстоку політику. А масове знищення ними євреїв налякало й мільйони представників інших національностей, оскільки ті, хто здатен на таке звірство стосовно одних, навряд чи стримуватимуться щодо інших.
Як стверджують деякі історики на основі документів, після першого тижня війни Сталін впав на кілька днів у стан прострації й не з’являвся у Кремлі. Є підстави вважати, що це було від розуміння справжніх причин катастрофічної поразки Червоної армії. І коли радянська армія таки ж почала воювати, як слід (а це робилося поступово), Сталін також не мав ілюзій щодо причин цього. Під час виступу 6 листопада 1941-го Сталін прохопився, сказавши: «Дурнувата політика Гітлера перетворила народи СРСР на запеклих ворогів нинішньої Німеччини». Абсолютно правильно. Ті народи у складі збройних сил СРСР почали добре воювати, коли на окупованих територіях переконалися, що партайгеноссе Гітлер нічим не кращий від товариша Сталіна, побачили, що Гітлер не є альтернативою Сталіну. Але якби політика Гітлера була розумною, то що чекало би комуністичну партію і Радянський Союз? Усе закінчилося б для Сталіна й більшовиків за кілька місяців. Хоча, звичайно, то були би вже не Гітлер і не націонал-соціалізм з його расовою доктриною...
Та хоч би як там було, для України, Естонії, Латвії, Грузії, на відміну від визволених західними союзниками Бельгії, Данії, Норвегії, перемога 1945 року не стала перемогою свободи, демократії та національного суверенітету. Про це не слід забувати, слухаючи пропагандистські волання московських та вітчизняних ревнителів «Великої Перемоги». І 22 червня 1941 року для українців не був днем початку війни — для них вона розпочалася вранці 1 вересня 1939 року. І не лише для військових у складі польської армії, а й для цивільного населення: німецькі літаки запекло бомбардували Львів, Сарни, Рівне та інші західноукраїнські міста. А невдовзі й українські землі стали театром воєнних дій. Загалом же українці до 22 червня воювали (і, як свідчать сучасники, непогано) з нацистами у складі різних армій: Війська Польського, польських частин на Західному фронті, французького Іноземного легіону... Ті, хто воював, не страйкували подібно до червоноармійців улітку й восени 1941 року, бо над ними не стояв Сталін разом із каральними органами. А ті, хто у складі Червоної армії врешті-решт почав чинити опір нацистам і потім погнав їх на Захід, також воювали не «за Родіну, за Сталіна», а за свої родини і проти Гітлера.http://incognita.day.kiev.ua/cherven-1941-go-velikij-strajk-chervonoyi-armiyi.html

Немає коментарів:

Дописати коментар