Гайдамацька могила
Гайдамацька могила
Наприкінці 2008 року поховання українських прикордонників було понівечено вандалами. Поза сумнівом, пам’ятний знак буде відновлено. Але не менш важливо відновити в пам’яті суспільства ті події, що відбувалися 90 років тому на східному прикордонні України.
9 лютого 1918 року між урядом Української Народної Республіки і Центральними державами був підписаний Брестський мир, визначені західні кордони і принципи виведення іноземних військ з території незалежної України. В столиці УНР продовжилися переговори з німецьким урядом про обмін продовольчих товарів на промислові (за принципом “поїзд на поїзд”), обмін військовополоненими, тощо. В цей час про прихід німецьких військ на українську землю питання не стояло ні в Берліні, ні в Києві.
З іншого боку радянська Росія в Бресті зобов’язувалася примиритись з Українською державою, а її війська повинні були залишити територію УНР. Кордон між цими державами мала визначити спеціальна угода між урядами соціал-демократів Винниченка і Леніна. Для її вироблення і на продовження Брестських домовленостей ранньої весни 1918 року в Україну було направлено московську делегацію на чолі з Х. Раковським і Д. Мануїльським.
Що було далі добре відомо. Відмова Москви від Брестських домовленостей, більшовицький терор в Україні. Центральна Рада, роззброївши перед цим власні українізовані збройні формування приймає вимушену військову допомогу проти більшовиків від Німеччини. Умову українського уряду про те, щоб німецькі частини не залишалися в центрі України, а лише зайняли лінію кордону з Росією, Берлін не виконує…
Пори все, наприкінці весни 1918 року сформовані в останні місяці існування Центральної Ради регулярні війська УНР проводять успішні бойові операції проти більшовиків на кримському і донецькому напрямках, а в травні – червні цього ж року разом з німецькими частинами займають позиції на кордоні з радянською Росією. На цей час московська делегація Х.Раковського вела переговори вже з урядом гетьмана П. Скоропадського. “Досягненням” цих затяжних і незавершених переговорів було встановлення демаркаційної лінії від Суража на півночі України (нині в складі Російської Федерації) до Куп’янська на півдні.
За Куп’янськом ішла Воронежчина, українське населення якої, у відповідності з ІІІ Універсалом Центральної Ради, саме мало вирішити – приєднуватися до України, чи залишитись в Росії. Німці тут на власний розсуд встановили демаркаційну лінію і нізащо не погоджувалися йти далі та не дозволили Скоропадському направити українські з’єднання на Воронежчину і Подоння. Тому українські військові підрозділи зупинилися на лінії Куп’янськ – Ровеньки – Бондарівка (останні дві слободи нині належать Росії) – Кам’янка (зараз українське село) – Кантемирівка, хоча кордон, що його запропонувала українська сторона Росії, повинен був проходити по лінії Старий Оскол – Бутурлинівка – Новохоперськ і далі місцями розселення етнічних українців до Північного Кавказу. Сам П. Скоропадський з цього приводу дав емоційну, не властиву його образу русофіла, але типову для німецької маріонетки, оцінку діям союзників: “Німці…не дійшли до кордонів України і Совдепії, які передбачалися, а провели демаркаційну лінію дещо раніше. Треба було бачити те горе, яке відчували люди, що приїжджали до мене після того, як дізнавалися, що поки що північніше демаркаційної лінії ми фактично не можемо керувати країною. Скільки сліз і відчаю визивала ця інформація, і все це були не поміщики, навіть не дрібні власники, які знали, що все їх добро буде спалене і ніхто не допоможе врятувати їх жінок і дітей. Я також був у відчаї, але німці нізащо не погоджувалися просуватися далі, але зі своєї точки зору вони були праві, так як вони і без того занадто розсіялися”.
Бажання українців Воронежчини, Подоння і Кубані влитися в самостійну і незалежну Україну співпадало з намірами спочатку Центральної Ради, а згодом гетьмана П. Скоропадського, утворити державу в межах етнічного розселення українців. Наміри Києва з цього приводу віддзеркалювалися у ІУ Універсалі, устремління ж українського населення вказаних етнічних територій відображалося в таких телеграмах: “Щиро вітаємо братів-товаришів! Нехай живе вільна Україна! Кохаємо надію, що засяє вільне сонечко неньки України. Кооператив “Товариська крамниця” слободи Пухової Острогожського повіту Вороніжської губерн. Рада Кооператива” (телеграма Харківському З’їзду представників українського народу Слобожанщини, квітень 1917 року). Подібного ж змісту і на ту ж адресу з Новохоперська (Воронежчина) та з нашої Приайдарщини – від осередку “Просвіти” села Нещеретова Старобільського повіту. Більш дієві були українці Кубані: депутати Законодавчої ради в січні 1918 року проголосили утворення Кубанської Народної Республіки і прийняли резолюцію про прилучення Кубані на федеративних засадах до України, яка на той час вже відокремилася від Росії. Серед факторів, які не дозволили зреалізувати бажання і устремління Воронежчини, Подоння і Кубані приєднатися до Великої України, був і стримувальний німецький фактор та маріонеткова нерішучість П. Скоропадського.
Південну частину встановленої німцями “лінії обсаження” (за термінологією тих часів) на проміжку південніше Куп’янська – Кантемирівка зайняв Запорозький корпус генерал-хорунжого Олександра Натієва: від слободи Кантемирівка через Новомарківку (зараз обоє в складі Воронежської області РФ), слободу Пантюшине (нині Новопсковського району Луганської області в Україні), через сусідню їй слободу Бондарівку (нині у Воронежській області РФ) і вище на слободу Ровеньки (в 1918 році Острогожського повіту Воронежської губернії, нині райцентр Бєлгородської області РФ). На правому крилі корпусу, в Новомарківці, була розташована кінна сотня 1-го Запорозького полку імені гетьмана Петра Дорошенка, в слободі Пантюшине та Бондарівці стояла піхота цього полку. Штаб і командир, полковник Олександр Загродський, знаходилися в слободі Кам’янці (нині Новопсковського району Луганської області). Полк дорошенківців, очікуючи результатів переговорів з російською делегацією, готовий був далі йти вглиб Богучарського повіту Воронежчини, який за проектом Центральної Ради, а потім уряду П. Скоропадського мав також входити до українського Подоння.
На захід від 1-го полку дорошенківців простір від Бондарівки в напрямку до Ровеньок (в селах Волоконівка і Вища Біла нинішньої Воронежської області, в селі Новобіла Новопсковського району Луганської області) займав 2-й Запорозький піхотний полк полковника Петра Болбочана.
По річці Айдар були розташовані 3-й Гайдамацький піхотний полк полковника Володимира Сікевича з штабом у Білолуцьку (Новопсковський район) і 1-й Запорозький імені кошового Кості Гордієнка полк кінних гайдамаків полковника Продьмо, який щойно замінив полковника генеральної булави Всеволода Петрова. Штаб останнього полку знаходився в слободі Павлівка під Білокуракіним (нині райцентр Луганської області). Йому підпорядковувався гарматний дивізіон полковника Алмазова.
Ще північніше по Айдару (по лінії слобода Ровеньки – слобода Айдар, нинішня Бєлгородщина) займав позиції 3-й Запорозький імені гетьмана Богдана Хмельницького полк полковника Олександра Шаповала. (Не змішувати з 3-м Гайдамацьким. Номери полків подані у відповідності з наказом військового міністерства за виданням І. Тиктора “Історія українського війська”).
В контексті історії України і Слобожанщини, зокрема, цікавими є деякі факти, пов’язані з цими військовими підрозділами і їх перебуванням на території північної Приайдарщини.
В кінці січня 1918 року витіснена більшовиками з Києва Центральна Рада переїхала до Житомира, де почала вживати негайних заходів по зміцненню обороноздатності. Уряди Німеччини і Австрії погодились відпустити в Україну галицькі військові частини з українців, що були на італійському фронті, і озброїти військовополонених українців колишньої царської армії, що знаходилися в Німеччині і Австрії (дід автора цих рядків, Каплун Іван Петрович, став вояком 1-ї дивізії Синьожупанників, сформованої з українців табору військовополонених колишньої царської армії). Але галицькі частини були далеко, а формування підрозділів з полонених тільки почалося, тому Центральна Рада пішла на небажаний і непопулярний крок – погодитися на допомогу німецькими регулярними частинами проти наступу більшовиків. Разом з тим, виправляючи власні помилки, Центральна Рада почала формувати свої українські збройні сили, серед яких особливе місце займає Окремий Запорозький Загін. Він утворений 9 лютого 1918 року з виведених у січні цього ж року з Києва окремих українських частин. Через місяць його реорганізовано в Запорозьку дивізію, командування якою 3 березня було доручено Олександру Натієву, осетину, генерал-майору російської служби, який став генерал-хорунжим армії УНР і користувався великою прихильністю українських козаків.
Дмитро Снєгирьов
Далі буде.