становлення, політична позиція, діяльність (жовтень 1917 – квітень 1918 рр.)
[Із "Наукових записок. Збірника праць молодих вчених та аспірантів". - К., 2001. - Т. 6. - C. 318-340]
В. Мусієнко, В. Лободаєв
Генеральна Рада Вільного козацтва: становлення, політична позиція, діяльність (жовтень 1917 – квітень 1918 рр.)
Демократизація, що почалася в Україні після перемоги Лютневої революції 1917 р., винесла на поверхню суспільного життя релікти козацького минулого українського народу. Звернення до традицій національно-державного будівництва часів Б. Хмельницького, зокрема, відобразилось у становленні та розвитку Вільного козацтва – своєрідних національно-військових товариствах охорони правопорядку. Зародившись у березні 1917 р. на Звенигородщині, вільнокозачий рух з часом поширився на всі українські губернії. Однак, соціялістичні лідери української революції з недовірою поставились до Вільного козацтва, вважаючи його буржуазним інститутом. Тому тривалий час вони не надавали йому підтримки. Пізніше, восени 1917 р., український уряд все ж узявся за реорганізацію вільнокозачих загонів, але проводив її надто уповільнено й суперечливо. Розроблений в Українському Генеральному Військовому Комітеті (УГВК) проєкт статуту, що мав законодавчо визначити становище Вільного козацтва, тривалий час доопрацьовувався і перероблявся.
Це викликало нарікання вільнокозачих отаманів, які, проголошуючи вірність Центральній Раді, прагнули відродити територіяльне управління на зразок полкової козацької адміністрації часів Б. Хмельницького. Першим кроком на цьому шляху мало стати утворення єдиного керівного центру вільнокозачого руху. Зважаючи на уповільненість реакції українського уряду на вільнокозачі проблеми, звенигородське вільнокозаче керівництво, виступило з власною ініціятивою скликання всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва. Представником від української влади на з’їзд, на прохання звенигородської старшини, був делегований І. Полтавець-Остряниця, співробітник інструкторського відділу УГВК, який підтримував плани звенигородців1.
1-й Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва (3-6 жовтня 1917 р.) був скликаний у колишній гетьманській столиці – м. Чигирині. На нього прибуло близько 200 делегатів від 60 тисяч козаків. Однак, представництво не було рівномірним. Найменше делегатів прибуло з Поділля і Волині, де вільнокозачий рух на той час був найменш поширеним. Водночас, Звенигородський кіш мав на ньому близько двадцяти делегатів. Кількісна перевага та, головне, високий авторитет серед козацтва, забезпечили звенигородському представництву, очолюваному І. Полтавцем-Остряницею, домінантні позиції на з’їзді. Останній, до речі, приховав від учасників з’їзду, що він надісланий представляти інтереси УГВК. Це, з одного боку, дало йому можливість виступати з власних позицій, а з иншого – викликало несправедливі нарікання серед козацтва на українську владу, яка, як їм здавалось, безпідставно проігнорувала козацьке зібрання2.
Насамперед делегати розглянули урядовий проєкт статуту і визнали його абсолютно непридатним. Статутні положення були серйозно відкоректовані і доповнені. Остаточний, ухвалений на з’їзді варіянт статуту отримав офіційну назву “Інструкція до формування Вільного козацтва на Україні”. У цьому документі наголошувалося, що товариства Вільного козацтва засновуються для об’єднання громадян, захисту прав, волі та спокою народу. Членом товариства міг стати кожен, хто вважав себе українцем, виступав за передачу землі селянству і встановлення восьмигодинного робочого дня на підприємствах, визнавав федеративно-демократичний устрій Російської республіки.
Метою товариств був культурно-просвітницький та політичний розвиток своїх членів, правоохоронна діяльність і боротьба з контрреволюційними силами. Під час війни головним завдання Вільного козацтва була боротьба з дезертирством, а у період демобілізації – охорона українського населення від злочинних дій звільнених з армії військовослужбовців.
В зв’язку з цим організації військової структури Вільного козацтва приділялася особлива увага. В ній відбилося прагнення до уніфікації та завершення організаційної побудови козацтва. У складі кожної сільської або міської вільнокозачої громади створювалися кінні і піші загони козаків, які об’єднувалися у сотню незалежно від їхньої кількости. На чолі сотні стояли обрані козаками сотник та старшина (писар, бунчужний і скарбник). Сотня поділялася на чоти, чоти – на десятки, а останні – на зони (4-6 козаків). Загалом військова структура мала такий вигляд: сотня (село або місто) – курінь (волость) – полк (повіт) – кіш (губернія). Вершиною організаційної структури була Генеральна Рада, яка очолювала об’єднані губерніяльні коші. В її компетенції були всі питання вільнокозачого буття: поширення козацтва, затвердження виборної козачої старшини усіх рівнів (від сотників до губерніяльних кошових отаманів), розгляд апеляцій на рішення місцевих козачих Рад тощо. Склад Ради мав обирати всеукраїнський козацький з’їзд. Крім того, у випадку розширення сфери діяльності, вона могла самостійно збільшувати свою кількість, але загальна чисельність не повинна була перевищувати двадцяти членів. Керівником Генеральної Ради, резиденцією якої мала стати Біла Церква, був наказний отаман. Генеральна Рада безпосередньо підпорядковувалась Центральній Раді, яка повинна була забезпечити її фінансування з державних фондів3.
Таким чином, вироблена на з’їзді організаційна структура вільнокозачого руху, певною мірою, тяжіла до відокремленого статусу у суспільному ладі України. Підпорядкування безпосередньо Центральній Раді, самостійне вирішення усіх організаційних питань без будь-якої залежності від урядових органів визначали своєрідне привілейоване становище Вільного козацтва. Підтвердження цьому знаходимо і в “Постановах” з’їзду. Закликаючи обрати всю адміністративну владу в Україні на демократичних засадах, вільнокозачі отамани чітко визначали своє місце у її структурі: “Виконавчим же органом адміністративної влади повинна бути народня міліція яку і уявляє з себе вільне козацтво”4.
В зв’язку з цим, необхідно звернути увагу, що вільнокозачий рух за своєю структурою та функціональними завданнями ближче стояв до правоохоронних силових структур держави, ніж до регулярного війська. Тому сумнівним бачиться твердження деяких дослідників, що Вільне козацтво було частиною загальноукраїнського військового руху. Прерогативою вільнокозачого руху став захист внутрідержавного порядку та спокою, а боротьба з зовнішньою загрозою покладалася на українізовані полки регулярної армії5.
Розглянувши соціально-економічну та суспільно-політичну ситуацію в Україні, з’їзд у черговий раз продемонстрував повну лояльність до Тимчасового уряду та Центральної Ради, хоча й відзначив певну нерішучість останньої у вирішення давно назрілих проблем6. Пропозиція І. Полтавця-Остряниці обрати на з’їзді нового українського гетьмана була одразу ж відкинута переважною більшістю козацьких представників, “бо, хоч якою була Центральна Рада, все-таки до неї як до одинокої, народом покликаної, влади у всіх була велика пошана”7.
“Постанови” з’їзду містять заклики до негайного проголошення і здійснення широкої національно-територіальної автономії України, українізації армії, освіти, виведення російських військ з українських губерній. У зв’язку з невідкладною необхідністю охорони громадського порядку вирішено було “…домагатись від Тимчасового уряду, аби все вільне козацтво, як організоване, так і те, що організується, …було негайно озброєно, як огнестрільною так і холодною зброєю”8.
Вирішення проблем аграрної реформи покладалося на Українські установчі збори: “Позаяк право власності на землю і підземні багатства на Україні повинно належати виключно народові, ми, козаки, теж надаєм права розпреділення цієї землі і багатств виробить Українським зборам. Разом з тим повинні бути вироблені закони користування лісовими і мінеральними багатствами”9. Для вирішення продовольчої проблеми Центральній Раді пропонувалося негайно призначити в уряді генерального секретаря з продовольчих справ та заснувати густу мережу різноманітних козацьких і селянських кооперативів під керівництвом Центрального кооперативного комітету10
Таким чином, визнаючи правильність обраного Центральною Радою напрямку національно-державного будівництва, вільнокозачі делегати мали на меті лише підштовхнути її до більш рішучих кроків на цьому шляху.
В останній день роботи з’їзду було обрано 11 членів генеральної старшини Вільного козацтва. Пізніше її склад змінювався і доповнювався, що викликало в історіографії плутанину з приводу визначення керівників руху та посад, які вони займали. У “Постановах” з’їзду перший, повністю обраний всеукраїнським козацьким зібранням, склад Генеральної Козацької Ради має такий вигляд: 1. Наказний отаман – П. Скоропадський; 2. Перший генеральний осавул – І. Полтавець-Остряниця; 3. Другий генеральний осавул – С. Гризло; 4. Генеральний писар – В. Кочубей; 5. Генеральний скарбник – М. Шевченко; 6. Генеральні хорунжі – Н. Смоктій, Дремлюга, К. Шомовський, А. Шендрик; 7. Генеральні інструктори – Знахаренко, О. Кіщанський11.
Якщо значну кількість звенигородського керівництва (С. Гризло, М. Шевченко, Н. Смоктій, Знахаренко, О. Кіщанський) у складі Генеральної Ради можна пояснити їх авторитетністю, то обрання керівником руху П. Скоропадського, а генеральним писарем його ад’ютанта В. Кочубея, які не тільки не були присутні на з’їзді, а й до того часу взагалі не мали ніякого відношення до Вільного козацтва є дещо незрозумілим. Такий вибір дуже здивував навіть самого П. Скоропадського, коли він дізнався про нього, перебуваючи у Генеральному секретаріаті12.
В історіографії побутує думка, що П. Скоропадський, на той час командир 1-го Українського корпусу, приваблював Вільне козацтво як керівник одного з найбільших українізованих підрозділів російської армії та, одночасно, представник стародавнього гетьманського роду.
Частина дослідників виводить причини такого обрання також із популярності П. Скоропадського серед Вільного козацтва через його негативне ставлення до соціально-економічних перетворень Центральної Ради. Однак, детальне з’ясування обставин вибору наказного отамана говорить про зовсім протилежне. Я.Водяний, черкаський полковий отаман і учасник з’їзду, згадує, що І. Полтавець-Остряниця, агітуючи за П. Скоропадського, як нащадка колишнього гетьманського роду і прихильника українізації підрозділів російської армії, зокрема, зробив з нього “…щирого демократа і народника, та заявив, що генерал Скоропадський ще в перших днях революції зрікся з своїх маєтків на Чернігівщині в користь селян”13.
За таким же сценарієм відбулося і обрання В.Кочубея, відносно якого І. Полтавець-Остряниця “…не забув запевнити збори, що цей нащадок Василя Кочубея змиє ганебну пам’ять свого прадіда своєю працею для нової України”14. “Інших кандидатів на Генерального отамана та писаря, – пише далі Я. Водяний, – ніхто не виставляв, бо ж люди з’їхались зі всієї України і один другого не знали”15.
Можна припустити, що група І. Полтавця-Остряниці, певною мірою маніпулюючи рішеннями з’їзду, свідомо обирала керівником Вільного козацтва абсолютно сторонню для руху людину. Для зміцнення і подальшого поширення вільнокозачий рух потребував авторитетного, відомого всій Україні, лідера. Серед козацьких отаманів такого не було, а двоїстість ставлення українських керівників до Вільного козацтва, не давало сподівань знайти такого провідника серед них.
Тому П. Скоропадський підходив на роль “репрезентанта” руху якнайкраще: бойовий генерал російської армії, що співпрацює з УГВК, та ще й гетьманського роду. А неприйнятне для більшості Вільного козацтва “панське” походження легко “спростувати” відвертою брехнею про його прихильність власницьким інтересам селянства.
Звернувшись з відозвою до населення України, яка коротко повторювала пункти “Постанов” і закликала негайно гуртуватись у Вільне козацтво, та привітальними телеграмами до Центральної Ради та Генерального секретаріату, з’їзд Вільного козацтва завершив свою роботу16. 11 жовтня І. Полтавець-Остряниця повернувся до Києва і передав до Генерального секретаріату матеріали роботи з’їзду. Реакція урядовців була різко негативною. Особливо обурливо поставився до постанов з’їзду В.Винниченко, який, говорячи про Генеральну Козацьку Раду, заявив, що це є “держава в державі”17. Подібний погляд, мабуть, не варто однозначно заперечувати. Як інакше міг відреагувати голова виконавчого органу держави та, до того ж, ще й генеральний секретар внутрішніх справ, дізнавшись що без його відома на підпорядкованій йому території виникла автономна силова структура, що претендує замінити собою правоохоронні органи. До того ж, головним ініціатором цього “заколоту” виявився надісланий на з’їзд представник УГВК. Запевнення І. Полтавця-Остряниці, що Генеральна Козацька Рада підлягає Центральній Раді не справили враження18.
В зв’язку з цим, варто поставити під сумнів однозначність твердження про те, що саме обрання П. Скоропадського наказним отаманом посилило підозри у “контрреволюційності” Вільного козацтва. Ставлення до П. Скоропадського українських керівників влітку – на початку осені 1917 року не було однозначно негативним. Зрозуміло, що представники “революційної демократії” прохолодно сприймали російського аристократа. Однак згода українізувати власний корпус, незалежно від її мотивів, була з радістю зустрінута в УГВК. “Це був перший випадок, – згадує член УГВК В.Кедровський, – коли генерал, маючий таку високу посаду в армії, запропонував свої послуги українській армії. Тим більше, що генерал Скоропадський, “георгієвський кавалєр”, рахувався в російській армії гарним, хоробрим генералом і корпус його був в числі ліпших. Того, що ні Скоропадський, ні його ад’ютант по українськи не вміли говорити, що взагалі Генеральному Комітетові з боку національного вони зовсім не були відомі, а тепер їх побачено перший раз, навіть в комітеті й не обговорювали”19.
Про прихильне до П. Скоропадського ставлення, принаймні, частини українського керівництва ще на початку осені свідчить і той факт, що 9 жовтня, коли ще не було відомо про резолюції Чигиринського з’їзду, на засіданні Генерального секретаріату було вирішено, за згодою УГВК, призначити його командуючим Київським військовим округом20. Навряд чи на таку посаду могли призначити людину, яку вважали б відвертим “контрреволюціонером”. Зазначимо, що рішення Генерального секретаріату так і не було здійснене. Ми переконані в тому, що цьому завадило саме раптове приєднання П. Скоропадського до нововиниклої “держави в державі” – Генеральної Козацької Ради.
Тобто причетність П. Скоропадського до вільнокозачого руху мала, скоріше зворотні наслідки. Підозри в “контрреволюційності” Вільного козацтва зросли саме внаслідок прагнення утвердити його як позаурядову силову структуру, а оскільки П. Скоропадський був обраний її керівником, то це посилило підозри і щодо нього. Іншими словами, “бонапартизм” Генеральної Козацької Ради став однією з підстав для підозр у “бонапартизмі” П. Скоропадського, а не навпаки.
Для з’ясування обставин свого обрання до складу генеральної старшини П. Скоропадський та В. Кочубей також зустрілися з І. Полтавцем-Остряницею, який докладно доповів їм про вільнокозачий рух взагалі та, зокрема, про чигиринські резолюції. Однак П. Скоропадський тимчасово відмовився втручатися у вільнокозачі проблеми, аргументуючи це своєю заклопотаністю справами 1-го Українського корпусу. Усі повноваження керівника Генеральної Ради він передав І. Полтавцю-Остряниці, відклавши питання про власну участь у керівництві Вільним козацтвом на майбутнє21. Отримавши від наказного отамана повну свободу дій, останній одразу ж виїхав до Білої Церкви.
Отже, вже в перші тижні функціонування Генеральної Ради склад генеральної старшини зазнав суттєвих змін. Хоча офіційно її керівником вважався генерал П. Скоропадський, але, принаймні до середини грудня 1917 р., він не лише не втручався в роботу провідного вільнокозачого органу, але й, за власним визнанням, не цікавився справами Вільного козацтва22 Щоправда, у вказаний період він декілька разів брав участь у представницьких зібраннях та, спеціально організованих для нього, показових акціях (паради, з’їзди тощо)23, але користь від цього, зважаючи на його повну необізнаність зі справою, була, хіба що, честолюбству генерала. Хоча для загалу українського громадянства та Вільного козацтва вся діяльність Генеральної Козацької Ради була тісно пов’язана з його іменем.
Крім П. Скоропадського та В. Кочубея, як свідчить опрацьований нами комплекс документів та матеріалів, безпосередньої участі в роботі Генеральної Ради не брали С. Гризло, М. Шевченко, Н. Смоктій, Дремлюга. Невиконання останніми, покладених на них вільнокозачим з’їздом, обов’язків, вірогідно, було спричинене різними об’єктивними та суб’єктивними причинами. Цьому завадила, зокрема, їхня робота в інших управлінських структурах. С. Гризло, підтримуючи зв’язки з генеральною старшиною, був повністю зайнятий справами очолюваного ним Звенигородського коша. Н. Смоктій незабаром був обраний головою Звенигородської повітової народної управи24, а М. Шевченко – членом Ради при Київському губерніальному комісарі25.
Певну роль тут відіграло і неоднозначне сприйняття діяльності Генеральної Ради лояльним до українського уряду вільнокозачим загалом. За твердженням Ю. Тютюнника, С. Гризло приховував від звенигородських козаків свої зв’язки з П. Скоропадським26.
Користуючись правом кооптувати до свого складу додаткових членів, Генеральна Рада поповнювалася іншими діячами національного ґатунку. Впевнено можна твердити, що в ній у жовтні – грудні активно працювали: І. Полтавець-Остряниця (виконуючий обов’язки наказного отамана), М. Левицький (генеральний суддя), О. Кищанський (генеральний хорунжий, голова організаційної секції), К. Шомовський (генеральний хорунжий, голова агітаційно-просвітнього відділу), В. Тонковид (генеральний обозний), І. Луценко (генеральний осавул), А. Шендрик та Знахаренко (генеральні хорунжі)27.
Крім того, у роботі генеральної старшини брали участь деякі інші військові та цивільні особи. Так, зокрема, П. Скоропадський свідчить про приєднання до Генеральної Козацької Ради О. Сахно-Устимовича, що був, за його твердженням, одним з провідних організаторів вільного козацтва на Полтавщині28. Але знайти хоча б побічне документальне підтвердження цьому нам не вдалося. В будь-якому випадку, незалежно від загальної чисельності активних співробітників та членів генеральної старшини, тільки п’ятеро з них мали повноваження від 1-го Всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва.
Організаційна робота генеральної старшини почалася з спроб зібрати повну інформацію з українських губерній про існуючі на їх території вільнокозачі товариства та отримати від них, передбачені на утримання Генеральної Козацької Ради, кошти. З цією метою в газетах були вміщені звернення з вимогою до вільнокозачих підрозділів негайно надіслати до Білої Церкви разом з повідомленнями про себе грошові пожертви29. Листи такого ж змісту надсилалися до них через керівників місцевих органів влади та самоврядування30.
Для досягнення більшої централізованості і керованості вільнокозачого руху Генеральна Рада видала наказ, що пропонував усім вільнокозачим осередкам міст і сіл України негайно, до 1-го грудня, провести вибори сотенної, курінної та полкової старшини31. На цю вимогу відгукнулось насамперед вільне козацтво Київщини. Наприкінці жовтня – в грудні у більшості повітів Київської губернії відбулися вибори та перевибори керівного вільнокозачого складу32.
В межах Одеського військового округу (Херсонська, Таврійська та Катеринославська губернії) організаційну роботу від імені Генеральної Козацької Ради проводив І. Луценко. У кінці листопада при очолюваній ним Одеській українській військовій раді була утворена секція Вільного козацтва, завданням якої було об’єднання вільнокозачих громад Одеського військового округу33.
Як і для Генерального секретаріату, першочерговим завданням генеральної козацької старшини стало недопущення деморалізації вільнокозачих загонів. У кінці листопада Генеральна Рада видала наказ, у якому вимагала від козаків “не допускати ніяких самочинних захватів, бешкетів, пожеж і тому подібних інших анархічних випадків”34. “Всякі анархічні випадки, – наголошувалося далі в наказі, – котрі будуть, борони Боже, від самих козаків, повинні каратись суровим козацьким судом…”35.
Однак, цей наказ не був позбавлений суперечності. Визначаючи функціональні завдання загонів (контроль за вирубкою лісів, боротьба з спекуляцією і самогоноварінням, роззброєння цивільних осіб, які не належать до козацтва), не було й мови про узгодження їхньої діяльності з органами місцевої влади36. Тобто заклик дотримуватися суворої дисципліни у вільнокозачих сотнях поєднувався з можливістю для їхнього керівництва діяти самочинно, без згоди місцевих владних структур. Очевидно, що подібний спосіб боротьби з анархією був мало ефективним і помилковим, хоча й схвально сприймався місцевими вільнокозачими керівниками, що прагнули отримати найширші повноваження у власних повітах.
Велике значення надавалось просвітницькій та агітаційній діяльності. Під керівництвом голови агітаційно-просвітнього відділу К. Шомовського був розроблений і виданий “Тимчасовий статут товариства козачих “Просвіт”. Завданням козачих “Просвіт” було “поширення самосвідомості, освіти і козацького руху серед членів своїх, а через них і їх стараннями серед українського селянства”37. Згідно з планованою структурою нової культурно-просвітньої організації, вона мала охопити своїм впливом усі сфери суспільного життя. Кожна козацька “Просвіта” складалася з агітаційної, кооперативної, спортивної, видавничої, фінансової, артистичної, бібліотечної та шкільно-лекційної секцій38.
В грудні почав видаватися тижневик Генеральної Козацької Ради “Вільний козак”. Головою редакційного відділу призначили спочатку С. Кінаша, а пізніше С. Крупника39. Тижневик вміщував не лише суто інформативні, але й аналітичні матеріали, в яких робилася спроба проаналізувати суспільно-політичне становище та плановані Центральною Радою заходи у соціально-економічній та військовій сферах40.
Зважаючи на активну пропагандистську та агітаційну діяльність Генеральної Козацької Ради, необхідно прискіпливо проаналізувати її політичну позицію, яка, безумовно, відігравала тут провідну роль. Попередньо зауважимо, що у період Гетьманату і, особливо, в еміграції представники колишньої генеральної старшини поширили твердження, що Генеральна Козацька Рада у стосунках з Центральною Радою одразу зайняла радикальну самостійницьку та антисоціалістичну позицію. Виданий Центральною Радою 3-й Універсал нібито був з відвертим обуренням зустрінутий генеральною старшиною. За твердженням І. Полтавця-Остряниці, П. Скоропадський видав з цього приводу наказ із забороною вільним козакам рахуватися з Універсалом і зазіхати на приватну власність41. Примітно, що у порівняні з гетьманським періодом, кількість подібних “сенсаційних” фактів у еміграційних заявах цих самих осіб значно більша. Загострення взаємостосунків між урядом та генеральною старшиною начебто приводило до відвертих військових сутичок, в яких перевага була на боці підпорядкованих Генеральній Раді вільнокозачих відділів42.
Наслідком цього стала поява в українській історіографії двох необґрунтованих поглядів: про абсолютно вороже ставлення генеральної старшини (а, отже, і всього Вільного козацтва) до соціально-економічної та національно-державної політики Центральної Ради; і про багатотисячні централізовані вільнокозачі підрозділи, якими по всій Україні розпоряджалася Генеральна Рада43. Помилковість вищенаведених точок зору спробуємо довести з допомогою достовірних документальних джерел.
Зміна суспільно-політичної ситуації наприкінці жовтня 1917 р. означала насамперед перегляд попередніх політичних орієнтирів всіма партійно-політичними та громадськими організаціями України. Агресивні дії вмираючого Тимчасового уряду, що розпорядився розпочати судову справу проти Центральної Ради та Генерального секретаріату, і, незабаром, більшовицький переворот у Петрограді, певною мірою зіграли роль “шокової терапії” у процесі зростання національної свідомості українців. Суттєві корективи відбулися і в позиції Генеральної Козацької Ради, яку, до того ж, як представницький орган всього Вільного козацтва України, дії російського уряду зачепили “за живе”. Одним з проявів перевищення влади, яке інкримінувалося Тимчасовим урядом Центральній Раді та її Генеральному секретаріату, було несанкціоноване створення Вільного козацтва44.
Зміна політичної орієнтації вільнокозачого керівництва була офіційно проголошена на 3-му Всеукраїнському військовому з’їзді, що розпочав свою роботу 20 жовтня. Для участі в його роботі прибули і члени генеральної старшини45. Обурення представників Вільного козацтва викликала позиція частини делегатів з’їзду, що належали до УПСР та УСДРП, які намагалися переконати своїх колег у безперспективності планів, в тій ситуації, що склалася, радикальної зміни курсу національно-державної політики. У відповідь представник Генеральної Ради виступив з декларацією, в якій, наголошуючи на однозначно ворожому ставленні Тимчасового уряду до українського народу, закликав до рішучих заходів: “Пам’ятайте, що коли з’їзд хоче роз’їхатися нічого не зробивши, з порожніми руками, хай раніше одправить панахиду по Україні…
Час настав Україні сказати своє рішуче і останнє слово, і це слово мусить сказати 3-ій Всеукраїнський Військовий з’їзд, і тому представники Вільного козацтва в справі щодо сучасного моменту ухвалили:
1). Негайне проголошення Українською Центральною Радою Незалежної Демократичної Української Республіки в етнографічних межах; народи Росії мусять бути покликані приєднатися до Української Держави на грунті федерації, як рівні з рівними;
2). Проголошення універсала про негайну передачу до рук українського народу земель державних, удільних, кабінетних, монастирських та поміщицьких, бо без землі для українського народу немає волі …”46.
Як бачимо, положення цитованої декларації кардинально відрізняються від постанов проведеного за два тижні перед цим 1-го Всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва. Беручи до уваги часткову зміну персонального складу Генеральної Козацької Ради (насамперед входження до неї самостійника І. Луценка), все ж головною причиною відмови вільнокозачого керівництва від попередніх вимог слід вважати, на нашу думку, зміну суспільно-політичної ситуації, що вже не дозволяла сподіватися на мирне розв’язання суперечностей між українським національним рухом та владними амбіціями Тимчасового уряду.
Таким чином, представники Вільного козацтва на з’їзді консолідувалися з позицією самостійницьких угруповань. Прихід до влади в російській столиці більшовиків, загострення стосунків з якими неминуче привело до військового конфлікту, підтвердили правильність обраної генеральною старшиною політичної орієнтації. У листопаді – грудні Генеральна Рада активізує свої стосунки з самостійниками. Давно назріла необхідність об’єднання різних самостійницьких груп у єдину партію вирішувалася при активному сприянні вільнокозачих керівників. 17-21 грудня 1917 р. відбувся установчий з’їзд української партії самостійників-соціалістів (УПСС), в засіданнях якого брали участь і представники Генеральної Ради47. В зв’язку з цим, варто ґрунтовно проаналізувати його постанови.
Делегати з’їзду ухвалили насамперед домагатися негайного проголошення самостійності Української Народної Республіки і проведення “націонал-соціалізації” землі (створення національного земельного фонду з колишніх володінь усіх нетрудових господарств, проведення перерозподілу землі на принципах дрібної селянської власності, утворення класу трудового селянства). Окремо висловлювалося і ставлення до вільнокозачого руху. Підкреслюючи позитивну роль Вільного козацтва у боротьбі з анархією, самостійники-соціалісти проголошували його “національним військом” і вимагали визнати організацію вільнокозачих підрозділів загальнодержавною справою, виділити для цього державне фінансування та запровадити посаду товариша Генерального секретаря військових справ з вільнокозачого питання48.
Наведена у постановах з’їзду мотивація вищезгаданих вимог дає можливість більш точно визначити рівень реалістичності поглядів їхніх авторів. Плановані національно-державні та соціально-економічні реформи не були кінцевою метою української партії самостійників-соціалістів, а лише перехідним, обумовленим потребами часу, етапом до майбутнього соціалістичного устрою.
Проголошуючи необхідність української незалежності, УПСС не відкидала, знову таки, можливість в майбутньому утворення федерації, а лише відкладала це питання до більш слушного часу: “Справу творення федерації треба залишити принаймні до того часу, поки закінчиться війна, зорганізуються нові держави, визначаться остаточно межі України згідно з волею народу та виясниться з ким Україні інтерес федеруватись”49. Дрібна селянська власність мала стати в майбутньому підставою для подальших соціалістичних аграрних реформ: “Цей клас трудового селянства поволі, шляхом кооперації, шляхом з’єднання праці, перейде од індивідуального оброблення землі до колективного, а від колективного до соціалістичного, коли і буде осягнений віковічний ідеал українського трудового народу: жити щасливо, вільно і незалежно на своїй землі”50.
Подібним чином аргументувалася і позиція УПСС у справах військової політики: “В інтересах загальнолюдських необхідне роззброєння народів, припинення війни назавжди і запровадження миру по всьому світу. Але поки сусідні народи озброєні, удосконалюються в військовій техніці і мають постійне військо, – український народ, аби не потрапити в неволю, мусить робити з необхідності те ж саме”51. В програмі УПСС знаходимо детальніше роз’яснення з цього приводу: постійне військо буде існувати до тих пір, доки буде існувати класова диференціація суспільства. Але, коли експлуататорські класи зникнуть, настане соціалістичний устрій, при якому постійне військо вже буде непотрібне (бо зникне соціальне і національне гноблення) і буде заміненим народною міліцією52.
Таким чином, немає ніяких підстав вважати політичну орієнтацію УПСС у досліджуваний період, а водночас і Генеральної Козацької Ради, представник якої був обраний до центрального комітету партії53, хоч якоюсь мірою ворожою чи агресивною відносно політичної позиції керівної соціал-демократичної та есерівської більшості у Центральній Раді. Прагматизм та поміркованість програми УПСС не можна вважати підставою для тверджень про непримиренність у стосунках цього політичного угруповання з керівними партіями Центральної Ради. Як і останні, самостійники-соціялісти сповідували соціялістичну ідеологію. Різниця між ними була лише у тактичних питаннях щодо побудови планованого соціялістичного майбутнього України.
Тим більше, що в жовтні – грудні 1917 р. відбулася суттєва еволюція щодо державницького статусу України і в поглядах лідерів українського руху. Проголошення 3-м Універсалом Української Народної Республіки, хоч, поки що, приналежної до неіснуючої федерації, було першим значним кроком у цьому напрямку. Під тиском обставин загрозливого суспільно-політичного становища лідери Центральної Ради усвідомили необхідність повністю відмежуватись від загальноросійських процесів. Ухвалений 9 січня 1918 року Малою радою 4-ий Універсал, не міг не задовольнити самостійницькі течії: “Віднині Українська Народня Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу”54.
Тому політичну орієнтацію Генеральної Козацької Ради, насамперед щодо самостійности України та запровадження дрібної приватної селянської власності, варто визначити, скоріше, як конструктивну опозицію інертності українських керівників, ніж як підставу для антагоністичних суперечностей. Зрозуміло, що причетність великого землевласника П.Скоропадського до діяльності генеральної старшини (навіть зважаючи на те, що тривалий час вона була переважно формальною) дозволяє припустити, що серед вільнокозачого керівництва були і діячі, що різко негативно ставились до самої ідеї відчуження (або, принаймні безоплатного відчуження) латифундій. Проте, це хіба що ще раз підтверджує соціальну неоднорідність вільнокозачого руху, але не є, загалом, характерною ознакою Вільного козацтва взагалі і діяльності Генеральної Козацької Ради у жовтні-грудні 1917 року зокрема.
Офіційна політична позиція генеральної старшини, що проявилася у друкованих в періодичній пресі відозвах, була спрямована на об’єднання усіх національних сил навколо Центральної Ради. Внутрішні суперечності відходили на другий план перед набагато серйознішою загрозою зовнішнього завоювання. Так, у грудні Генеральною Радою була видана відозва до Вільного козацтва та українського війська. Наголошуючи на здобутках Центральної Ради в процесі утворення УНР, автори відозви закликали вільних козаків та військовослужбовців одностайно стати на її захист проти більшовицької загрози. Примітно, що облудність більшовицької пропаганди спростовувалась, зокрема, посиланням на 3-й Універсал: “Большевики кажуть, що ніби Центральна Рада складається з буржуїв та панів. Але це брехня. Ви знаєте, що Центральну Раду вибирали з’їзди вояків, з’їзди робітників і з’їзди селян-хліборобів. Поміркуйте, бо коли б і справді Центральна Рада складалася з буржуїв і панів, то чи могла б вона видати свій 3-ій Універсал, що об’явив Україну Народньою Республікою, а всі землі поміщицькі, казенні, монастирські та инші нетрудові одняв без викупу, щоб оддати трудящому народові хліборобам через земельні комітети, що складаються знов таки з селян-хліборобів. Адже здоровий і простий розум скаже вам, що пани-буржуї, коли б вони сиділи в Центральній Раді, такого універсалу на свою голову не видали б”55.
Таке ж спрямування має і наказ-відозва “До вільних козаків і заклик до громадян-українців”, що видана в цей же час у зв’язку з посиленням після оголошення 3-го Універсалу селянського самоуправства: “Третій Універсал Центральної Ради, як єдиної і вищої влади на всій нашій землі українській голосно і твердо забезпечив нашому народові-хліборобам владу на землі поміщиків, нетрудові господарства, удільні (царські), монастирські, церковні; і ті всі землі через невеликий час дійсно будуть народним добром. Але ж розпорядок ціми землями, належить тілько повітовим і губерніальним земельним комітетам, котрі списують ті землі, інвентар, себто худобу й машини, а також і ліса і розділять усе народові по закону; поки що, до видання того закону, ніяких самочинних захватів землі чи інвентарю (реманенту), а чи вирубу та вивозу лісу ні у якому разі не повинно бути”56.
Вірогідно, саме цей документ І. Полтавець-Остряниця за часів Гетьманату трактував як розпорядження П. Скоропадського вільним козакам не рахуватися з приписами 3-го Універсалу через його “анархічну” сутність57. Як бачимо, насправді наказ мало чим відрізняється від роз’яснень, які з цього приводу давав Генеральний секретаріат58. Тому, подібне трактування варто вважати намаганням деяких представників генеральної старшини прилаштувати свою попередню діяльність до нових суспільно-політичних умов часів Української Держави, і таким, що не відповідає дійсності. Побіжно відзначимо, що сам “автор” неіснуючого розпорядження – П. Скоропадський, що отримував інформацію про діяльність Генеральної Козацької Ради від І. Полтавця-Остряниці, приписує його “авторство” саме останньому59.
Отже, в умовах більшовицької інтервенції, генеральна старшина, хоча й виступала з певною критикою відносно нерішучості українського уряду у прийнятті відповідних політичній ситуації радикальних мір, однак прагнула до співробітництва з ним. Очевидно, що саме це дало підставу керівникам уряду сподіватися на військову допомогу Генеральної Ради. Щоправда, офіційно Генеральний секретаріат так і не визнав її повноваження, бо це, зокрема, нівелювало постулати затвердженого ним 13 листопада “Статуту “Вільного козацтва” України”, який ставив вільнокозачі загони у виключне підпорядкування лише урядовим відомствам60. Однак, як свідчать документальні джерела, певні, сприятливі для взаємного співробітництва стосунки, між ними все-таки існували: Генеральний секретаріат сподівався отримати від вільнокозачого керівництва військову допомогу61.
З огляду на неодноманітність характеристик, які були поширені серед українського громадянства щодо Генеральної Козацької Ради, сподівання уряду сприймалися теж неоднозначно. Так, Є. Чикаленко, згадує про дебати, що розгорілися між українськими урядовцями під час урочистої зустрічі нового, 1918 року. За його словами, присутніх особливо вразила промова В. Винниченка, який доводив, що, якщо навіть не вдасться утриматись в Києві, український уряд відступить до Білої Церкви під захист Вільного козацтва, а згодом за його допомогою витіснить більшовиків з України: “Всі сподівалися, що Винниченко… скаже, що большевики вже оточені нашою славною армією і погинуть у Харькові, що становище Української Держави якнайкраще, а він покладає надії на Вільне козацтво, яке організує якийсь авантюрист Полтавець з легковажним доктором Луценком і яке вибрало за свого отамана невідомого в українських колах російського генерала Скоропадського…”62.
Недовірливе ставлення до корисності співпраці уряду і генеральної старшини, певною мірою, заслуговує на увагу. Адже ні в грудні ні в першій половині січня, після початку безпосереднього наступу радянських військ на Київ, Генеральна Козацька Рада реальної військової допомоги українському керівництву не надала. Цей факт був помилково трактований, зокрема, одним з провідних еміграційних дослідників історії української революції П. Христюком, який, посилаючись на вже спростовані нами неправдиві свідчення генеральної старшини, стверджував, що відмова в допомозі була зроблена вільнокозачим керівництвом свідомо. Розвиваючи думку, він прийшов до абсолютно несподіваного, за своєю парадоксальністю, висновку: “Скоропадський всею душею хотів, аби московські большевики розбили військо Центральної Ради і знесли і саму Раду…”63. Навіть беручи до уваги, що стосунки колишнього російського генерала з Центральною Радою у грудні 1917 р. надзвичайно загострилися, внаслідок чого він змушений був залишити посаду командира 1-го Українського корпусу, навряд чи можна припустити, що П.Скоропадський та генеральна старшина сподівалися втілити будь-які політичні чи особисті плани при прямій чи побічній допомозі більшовицької влади.
Дійсною причиною пасивності Генеральної Ради у боротьбі з військовою агресією була її неспроможність мобілізувати під своїм керівництвом хоча б частину вільнокозачих підрозділів України. Щоправда, мемуарні та документальні джерела свідчать про активні контакти вільнокозачих загонів Київщини, Полтавщини, Катеринославщини, Чернігівщини, Херсонщини, Харківщини з генеральною старшиною. Але всі вони мали поверховий та спорадичний характер і, нерідко, одразу ж обривалися. Вільнокозачі “ходоки”, в переважній більшості випадків, лише потребували допомоги в отриманні зброї, після чого поверталися до справ власного села чи повіту, не надто переймаючись глобальними планами свого керівного органу64.
Великі надії у боротьбі з більшовиками Генеральна Рада покладала, зокрема, на полк Вільного козацтва Київського повіту, який очолював самостійник-соціяліст К.Павлюк. На озброєння полку і забезпечення його військовим спорядженням були виділені значні фінансові засоби. Але, врешті-решт, К. Павлюк був змушений визнати нездатність свого полку виступити проти радянських військ, пояснюючи це, зокрема, деморалізацією підрозділу через поширення більшовицької пропаганди65.
Таким чином, створити більш-менш централізовані загони, які хоча б віддалено нагадували регулярну збройну силу, Генеральна Козацька Рада не змогла. Однією з причин цієї невдачі дослідники вважають недовірливе ставлення Вільного козацтва до П. Скоропадського, яке почало зростати майже одразу після його обрання наказним отаманом. Негативне ставлення генерала до соціально-економічних реформ Центральної Ради, що приваблювали Вільне козацтво, відіграло тут першорядну роль. Так, напередодні виборів до Всеросійських установчих зборів (кінець листопада 1917 р.) П. Скоропадський погодився з пропозицією Всеросійського союзу земельних власників про внесення його кандидатури у виборчий список цієї політичної організації66. Беручи до уваги те, що Вільне козацтво взяло активну участь в підготовці та проведенні виборів, закликаючи голосувати виключно за кандидатів від національних соціалістичних партій67, подібний політичний крок не міг не викликати незадоволення вільних козаків68.
Можна повністю погодитися з думкою сучасного дослідника П. Захарченка, який відзначає: “Загалом Скоропадський не імпонував козакам, бо не мав стійкого національно-державницького світогляду, надто дистанціювався від Української Центральної Ради, політику якої більшість оцінювала схвально, пропонував втілити в життя небажані основною масою соціально-економічні конструкції”69.
Проте, звичайно ж, повною мірою пояснити безсилля генеральної старшини лише вищевказаною причиною неможливо. Зрозуміло, що в даному випадку варто зважати на весь комплекс особливостей та суперечностей розвитку вільнокозачого руху.
Вирішальною причиною невдач як Генеральної Козацької Ради, так і Генерального секретаріату у спробах ефективного використання Вільного козацтва у боротьбі проти радянських військ, на нашу думку, була вузькорегіональна спрямованість, що домінувала у вільнокозачому русі. Проявившись уже в період його зародження, з часом, через інертні та неодноманітні рефлексії на Вільне козацтво провідників української революції, вона зміцнювалась і поширювалась. Провідний принцип організації Вільного козацтва – виборність керівного складу, – забезпечував стабільні позиції місцевого “автономізму” отаманів. Усвідомлення цього серед урядових діячів проявилось у запізнілій спробі створити повністю підконтрольне військовому керівництву Реєстрове Вільне козацтво70. В свою чергу, з боку Генеральної Козацької Ради, одним з перших, хто з повною ясністю зрозумів шкідливість виборності керівництва у воєнізованих вільнокозачих підрозділах, був саме П. Скоропадський. Він зробив спробу втілити власні наміри щодо ефективнішого використання Вільного козацтва.
В середині грудня 1917 р. П. Скоропадський звернувся до кількох найбільших вільнокозачих підрозділів Київщини з закликом про добровільний призов вільних козаків у 1-й Український корпус. Кожний підрозділ повинен був негайно вислати по три сотні добровольців у Вінницю. Однак вільнокозачі полки не надто енергійно відгукнулись на заклик свого наказного отамана: достовірно відомо про прибуття до Вінниці лише трьохсот черкаських вільних козаків, яких привів повітовий отаман Я.Водяний. Вони були приєднані до 610-го Мензелинського полку71.
Після залишення посади корпусного командира П. Скоропадський наприкінці грудня 1917 р. взявся за власне реформування Вільного козацтва. У Києві ним було влаштоване вербувальне бюро для набору офіцерів, які мали змінити виборних вільнокозачих отаманів. У ньому під керівництвом штабс-капітана російської армії Секрета, почала роботу інструкторська школа, після закінчення якої офіцерів групами почали надсилати до Білої Церкви, у розпорядження Генеральної Ради72.
Однак, навіть у власній резиденції генеральна старшина вже абсолютно не володіла ситуацією. В середині січня 1918 року штаб Генеральної Ради був розгромлений одним з підрозділів фронтовиків, а її члени змушені були рятуватися втечею. Характерно, що у погромі приміщення Генеральної Ради брала участь і Отаманська кінна сотня, спеціально створена і озброєна І. Полтавцем-Остряницею для захисту вільнокозачого штабу73. Сам П. Скоропадський виїхав у Білу Церкву, а потім – у Звенигородку, де намагався під власним керівництвом підняти вільних козаків для боротьби з більшовиками, але, зазнавши чергової невдачі, повернувся до Києва74.
Загалом більшість боєздатних вільнокозачих загонів взяла участь у боротьбі з більшовицькою експансією самостійно, без керівництва ними з боку уряду чи, тим більше, членів розігнаної Генеральної Козацької Ради. Координаційним центром бойової діяльності Вільного козацтва у лютому – березні 1918 р. став Звенигородський кіш, реорганізований групою прихильних до Центральної Ради осіб на чолі з Ю. Тютюнником75.
Прихід австро-німецького військового контингенту в Україну зумовив виникнення якісно нової суспільно-політичної ситуації, в умовах якої вільнокозачий рух, залишившись загалом поза державним контролем, не мав права на легальне існування. В березні-квітні почалася демобілізація Вільного козацтва76.
В цей час І.Полтавець-Остряниця запропонував П. Скоропадському відновити свою діяльність у вільнокозачому русі. Але П. Скоропадський відкинув цю пропозицію. Ось як він сам пише про це: “Почався зовсім новий період у моєму житті. Я був вільний. Зі справою козацтва, після повного розчарування, яке вона в останніх часах мені дала, я вирішив тимчасово здержатися, зрозумівши, що козацтво можливе тільки як цілком планомірна урядова робота і організація, а як приватна організація вона неможлива”77.
Натомість П. Скоропадський узявся за заснування консервативної громадсько-політичної організації – Української Народної Громади (УНГ), яка взяла активну участь у інспірованому німцями державному перевороті 29 квітня 1918 р. З членів колишньої генеральної старшини до складу УНГ увійшли І.Полтавець-Остряниця та В.Кочубей (формально – генеральний писар, але свідчень про його щонайменшу участь в роботі Генеральної Ради протягом усього періоду її існування (жовтень 1917 р.-січень 1918 р.) немає).
Таким чином, з поверненням до Києва влади УНР Генеральна Козацька Рада не відновила свою роботу. Вирішальне значення в цьому мала відмова П. Скоропадського. Зрозуміло, що без авторитетного “репрезентанта” це було неможливо. Тому і фактичний керівник Генеральної Ради І. Полтавець-Остряниця теж змушений був тимчасово відмовитись від козацької справи. Як і раніше, він залишився в ролі “попихача” (вислів П. Христюка) П. Скоропадського, взявши активну участь у підготовці гетьманського перевороту, а за часів Гетьманату став одним з найбільш наближених до гетьмана осіб78.
Єдиний з членів генеральної старшини, хто зробив спробу відновити роботу у вільнокозачому русі, був І. Луценко, який у квітні 1918 р. оголосив у пресі про утворення Київського відділу Генеральної Козацької Ради79. Однак з огляду на реалії нової суспільно-політичної ситуації, ця спроба була не на часі і не мала суттєвих наслідків.
Зважаючи на все вищесказане, вважаємо за необхідне, знову таки, спростувати деякі необґрунтовані твердження, які з зарубіжної української історіографії перекочували до видань сучасних вітчизняних дослідників. Так, за словами еміграційного дослідника О.Бантиш-Каменського, у березні 1918 р. Генеральна Козацька Рада, маючи у своєму розпорядженні 76 тисяч організованого вільного козацтва, висунула ультимативні вимоги Центральній Раді припинити роззброєння вільнокозачих загонів, погрожуючи підняти повстання. Водночас Генеральна Рада нібито ухвалила почати переговори з німецьким командуванням щодо “скинення сучасного уряду, та встановлення на місто його національного”80.
Сучасний дослідник В. Голубко, посилаючись на О. Бантиш-Каменського, робить “сміливий” висновок щодо наслідків рішення українського уряду про роззброєння Вільного козацтва: “Своєю поспішливою та нерозважливою політикою щодо ліквідації формувань Вільного козацтва керівництво УНР не лише втратило підтримку цієї значної військової сили, а й нажило в її особі ворога”81. Такої ж думки дотримується і дослідниця Н. Барановська, стверджуючи, що “…ліквідувавши формування Вільного козацтва, Центральна Рада нажила собі ще одну опозиційну групу. Колишні Вільні козаки згодом стали членом консервативної партії під назвою “Громада”, яка у змові з австро-німецьким командуванням та великими землевласниками України підготувала 29 квітня 1918 р. гетьманський переворот і завдала нищівної поразки Центральній Раді…”82. Іншими словами, згадані дослідники ототожнюють “позицію” Генеральної Козацької Ради, якої у березні – квітні 1918 р. взагалі не існувало, з ставленням всього Вільного козацтва у цей період до Центральної Ради.
Очевидно, що подібні твердження не витримують щонайменшої наукової критики. Однак, зважаючи на те, що вони у різноманітних варіаціях зустрічаються навіть у провідних наукових виданнях83, слід вдатися до більш детальних роз’яснень.
Якщо навіть припустити, що деякі колишні генеральні старшини могли контактувати з іноземним військовим командуванням, то, в усякому разі, не як представники Вільного козацтва і не з приводу попередження урядових заходів щодо ліквідації вільнокозачих підрозділів. Адже, незалежно від підстав, які мали українські провідники для зміни своєї політики відносно Вільного козацтва навесні 1918 р., невідворотність роззброєння його загонів була визначена самою присутністю австро-німецького військового контингенту в Україні, на який за умовами Брестського мирного договору покладались функції охорони порядку в українських губерніях84. Зрозуміло, що “союзники” в будь-якому випадку не могли погодитись з існуванням стихійно формованих загонів вільних козаків, які, зважаючи на їх селянський характер, могли б вчинити серйозний опір передбаченому мирним договором забезпеченню Німеччини та Австро-Угорщини продовольчими товарами. Тому, як свідчать документальні джерела, роззброєння Вільного козацтва почалося майже одразу після вступу німецьких військ в Україну, проводилося часто разом із роззброєнням загальної маси цивільного населення і незалежно від урядових розпоряджень85.
До речі, в науковій та мемуарній літературі міцно утвердилась думка, що український уряд проводив ліквідацію Вільного козацтва насамперед під тиском німецького військового командування86, а, отже, останнє аж ніяк не могло підтримувати генеральну старшину у їхній “опозиції” щодо нової урядової політики відносно вільнокозачого руху.
Крім того, з огляду на марні спроби Генеральної Ради підпорядкувати собі хоча б частину вільнокозачих загонів, участь деяких з її колишніх реальних та номінальних членів, насамперед І. Полтавця-Остряниці і В. Кочубея, у гетьманському перевороті не означає, що вони представляли політичну позицію, яка була визначальною для Вільного козацтва у той період. До того ж, за словами П. Скоропадського, організатори перевороту приховували свої плани від І. Луценка, який, як вже зазначалося, був єдиний з представників генеральної старшини, хто взявся за часткове відновлення роботи Генеральної Ради87.
Вільнокозачі осередки, перейшовши на нелегальне або напівлегальне становище, загалом зберегли відданість Центральній Раді і, одразу після державного перевороту 29 квітня, виступили з заявами, в яких, засудивши гетьманський режим, закликали селянство боротися з ним у складі загонів вільного козацтва88. Пізніше, влітку-восени 1918 р., роль ініціаторів багатьох антиурядових виступів належала саме загонам вільних козаків89.
Таким чином, немає ніяких підстав для того, щоб вважати Вільне козацтво щонайменше причетним до підготовки державного перевороту 29 квітня 1918 р. В даному випадку вільнокозачий “фактор” зіграв свою роль лише побіжно: відомим серед широких кіл українського громадянства П.Скоропадський став не лише як командир 1-го Українського корпусу, але і як отаман Вільного козацтва. В перші дні існування Української Держави це давало підстави, принаймні деяким з них, сподіватися, що новий режим буде мати виключно національне спрямування90.
Отже, виникнення Генеральної Козацької Ради, як позаурядового керівного органу Вільного козацтва, стало проявом посилення корпоративізму вільнокозачих отаманів внаслідок інертності та партійно-політичної забобонності лідерів Центральної Ради та Генерального секретаріату, які тривалий час не надавали реальної підтримки тим, хто постійно проголошував їм свою відданість. Однак, не маючи урядової підтримки, Генеральна Рада була не здатна стати консолідуючим центром діяльності розпорошених вільнокозачих загонів, які, в умовах розгортання соціально-економічної та військово-політичної кризи, поглиблювали свою вузькорегіональну спрямованість. Значною мірою невдача організаційних потуг генеральної старшини була зумовлена невдалим вибором лідера руху, П. Скоропадського, політичні уподобання якого була неприйнятними для вільнокозачого загалу. Швидко розчарувавшись у своєму наказному отаманові, Вільне козацтво залишилось осторонь діяльності Генеральної Ради, а за часів Українського Держави стало важливим дестабілізуючим фактором діяльності очолюваного ним режиму.
Анотація
Мусієнко В.В., Лободаєв В.М. Генеральна Рада Вільного козацтва: становлення, політична позиція, діяльність (жовтень 1917-квітень 1918 рр.)
На основі комплексу документальних та мемуарних джерел проаналізовано діяльність виборного керівного осередку Вільного козацтва. Особлива увага звернута на аспекти формування його політичної позиції. Зроблено спробу визначити роль Генеральної Ради у розвитку вільнокозачого руху.
Summary
Volodymyr V. Musienko, Volodymyr M. Lobodaev. General Council of Free Cossacks: foundation, political position, activity (October 1917-April 1918).
Activity of elective leading center of Free Cossacks is analyzed on the base of document and memoir sources complex. Special attention is paid to the aspects of its political position. There was made an effort to determine the role of General Council in Free Cossacks movement development.
1Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО України), ф. 811, оп.1, спр. 1, арк. 124
2Водяний Я. Українське Вільне Козацтво та його З’їзд в Чигирині 3.Х.1917 // Літопис Червоної Калини. – 1930. – № 10. – С. 6.
3Державний архів Черкаської області (далі – ЧОДА), ф. Р.-496, оп.1, спр. 1, арк.12зв – 13зв; Постанови 1-го Всеукраїнського козацького з’їзду у м. Чигирині на Київщині. – Б. м., 1918. – С. 5-6.
4Постанови 1-го Всеукраїнського козацького з’їзду у м. Чигирині на Київщині. – Б. м., 1918. – С.3.
5Там само. – С. 4.
6Там само. – С.1.
7Борис Р. Вільне козацтво. Ідея узброєного народу в 1917 р. в Україні. – Львів, 1934. – С. 20
8Постанови 1-го Всеукраїнського козацького з’їзду у м. Чигирині на Київщині. – Б. м., 1918. – С.1-8.
9Там само. – С.2.
10Там само. – С.2-3.
11Там само. – С. 9.
12Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917-грудень 1918. – К. – Філадельфія, 1995. – С. 83.
13Водяний Я. Українське Вільне Козацтво та його З’їзд в Чигирині 3. Х. 1917. // Літопис Червоної Калини. – 1930. – № 10. – С. 7.
14Там само.
15Там само.
16ЦДАВО України, ф. 811, оп.1, спр. 7, арк.143-143 зв, 155.
17ЦДАВО України, ф. 3293, оп.1, спр. 7, арк. 4-4 зв.; Бантиш-Каменський О. До історії козацького руху на Україні в 1917-1918 роках. – Біла Церква, 1923. – С. 14.
18ЦДАВО України, ф. 3293, оп.1, спр. 7, арк. 4-4 зв.
19Кедровський В. 1917 рік. – Вінніпег, 1967. – С. 284.
20ЦДАВО України, ф. 1063, оп.1, спр. 2, арк. 10
21Народна воля. – 1917. – 1 листопада (19 жовтня); Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917-грудень 1918. – К. – Філадельфія, 1995. – С. 84.
22Водяний Я. Виступ Вільного козацтва проти москалів на ст. Вінниці. // За державність. – Зб. 5. – Каліш, 1935. – С. 205; Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917-грудень 1918. – К. – Філадельфія, 1995. – С. 94-95.
23Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917-грудень 1918. – К. – Філадельфія, 1995. – С. 94-98.
24Державний архів Київської області (далі – ДАКО), ф. Р.-2797, оп.2, спр.40, арк. 82-83зв.
25ДАКО, ф. Р.-2796, оп.1, спр.3, арк. 18.
26Тютюнник Ю. Революційна стихія // Дзвін. – 1991. – № 8. – С. 99.
27ЦДАВО України, ф.811, оп.1, спр.1, арк.193; Известия Александрийского уездного земства. – 1917. – 29 декабря; Рідний курінь. – 1917. – 17 грудня; Бантиш-Каменський О. До історії козацького руху на Україні 1917-1918 рр. – Біла Церква, 1923. – С. 13-15.
28Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917-грудень 1918. – К. – Філадельфія, 1995. – С. 102.
29Народна воля. – 1917.– 2 листопада (20 жовтня); Рідний курінь. – 1917. – 26 жовтня; Селянська думка (Бердичів). – 1917. – 25 листопада.
30ЧОДА, ф. Р.-496, оп.1, спр. 4, арк. 216.
31Чигиринські вісти. – 1917. – 27 листопада.
32Народна воля. – 1917. – 16 (3) листопада; Там само. – 1918. – 29 (17) січня; Нова Рада. – 1917. – 5 грудня; Липовецькі вісті. – 1917. – 25 жовтня; 4 грудня; Чигиринські вісті. – 1917. – 13 листопада; Село. – 1917. – 17 грудня; Селянська думка (Бердичів). – 1917. – 2 листопада.
33Рідний курінь. – 1917. – 3 грудня; 17 грудня.
34Липовецькі вісті. – 1917. – 1 грудня.
35Там само.
36Там само.
37Известия Александрийского уездного земства. – 1917. – 5 грудня.
38Там само.
39Нова Рада. – 1917. – 30 грудня; Вільний козак. – 1918. – 15 січня.
40Див.: Вільний козак. – 1918. – 15 січня
41Голос Киева. – 1918. – 14 (1) июля.
42ЦДАВО України, ф. 4465, оп.1, спр.142, арк.1 – 5; Нове слово (Берлін). – 1920. – 25 листопада.
43Бантиш-Каменський О. До історії козацького руху на Україні 1917-1918 рр. – Біла Церква, 1923. – С.16-20; Голубко В. Армія Української Народної Республіки. 1917-1918. Утворення та боротьба за державу. – Львів, 1997.– С.122-123.
44Мироненко О.М. Світоч української державності. Політико-правовий аналіз діяльності Центральної Ради. – К., 1995. – С. 131.
45Вісник Українського Військового Генерального Комітету. – 1917. – 17 листопада
46Самостійник. – 1918. – 14 квітня.
47Українська партія самостійників-соціалістів (У.Н.П.). Українська революція (1917 – 1919). Діяльність партії с.- с. в зв’язку з політичними подіями на Україні за 1901 – 1919. Ідеольогія, програм і статут партії. – Відень – К., 1920. – С. 14.
48Постанови Першого Всеукраїнського З’їзду самостійників-соціалістів. – К., 1918. – С.3 – 6.
49Там само. – С. 3.
50Там само. – С. 5.
51Там само. – С. 7.
52Українська партія самостійників-соціалістів (У.Н.П.). Українська революція (1917-1919). Діяльність партії с. - с. в зв’язку з політичними подіями на Україні за 1901-1919. Ідеольогія, програм і статут партії. – Відень – К., 1920. – С. 66.
53Там само. – С. 14 – 15.
54Слюсаренко А.Г. Томенко М.В. Історія української конституції. – К., 1993. – С. 76.
55Липовецькі вісті. – 1917. – 18 грудня.
56Известия Александрийского уездного земства. – 1917. – 29 декабря
57Голос Киева. – 1918. – 14 (1) июля.
58ЦДАВО України, ф. 1063, оп. 3, спр. 4, арк. 3-5 зв.
59Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917-грудень 1918. – К. – Філадельфія, 1995. – С. 113.
60ЦДАВО України, ф. 811, оп. 1, спр. 3, арк. 12; Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т. 1. – К., 1996. – С. 435, 438-440.
61ЦДАВО України, ф. 811, оп. 1, спр. 1, арк. 37, 193; Голос Киева. – 1918. – 14 (1) июля.
62Чикаленко Є. Уривок з моїх споминів за 1917 рік. – Прага, 1932. – С. 29-30.
63Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917 – 1920 рр. – Прага, 1921. – Т. 2. – С.188.
64ЦДАВО України, ф. 811, оп. 1, спр. 4, арк. 142-143; Нова Рада. – 1917. – 5 грудня; Чигиринські вісти. – 1917. – 13 листопада; Янов М. Кіш УВК в Чернігові // Українське козацтво. – 1973. – Ч. 1 (23). – С. 18; Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917-грудень 1918. – К. – Філадельфія, 1995. – С. 97, 102, 104.
65Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917-грудень 1918. – К. – Філадельфія, 1995. – С. 106.
66Там само. – С. 84.
67Народна воля. – 1917. – 22 (9) грудня; Народная жизнь. – 1917. – 31 жовтня; Київська Земська Газета. – 1917. – 14 жовтня; Липовецькі вісті. – 1917. – 10 листопада; Село. – 1917. – 12 листопада; Селянська думка (Бердичів). – 1917. – 21 листопада.
68Тютюнник Ю. Революційна стихія. // Дзвін. – 1991. – № 8. – С. 99.
69Захарченко П.П. Селянська війна в Україні: рік 1918. – К., 1997. – С. 103.
70Робітнича газета. – 1917. – 22 грудня; Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т. 2. – К., 1997. – С. 132 – 133.
71Водяний Я. Виступ Вільного Козацтва на ст. Вінниці // За державність. – Зб. 5. – Каліш, 1935. – С. 202-206; Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917-1918. – К. – Філадельфія, 1995. – С. 99.
72Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917-1918. – К. – Філадельфія, 1995. – С.101-102, 106.
73ЦДАВО України, ф. 811, оп. 1, спр. 1, арк. 193; Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917-1918. – К. – Філадельфія, 1995. – С. 96, 110, 112; Самостійник. – 1918. – 14 квітня; Українська партія самостійників-соціалістів (У.Н.П.). Українська революція (1917 – 1919). Діяльність партії с. – с. в зв’язку з політичними подіями на Україні за 1901-1919. Ідеольогія, програм і статут партії. – Відень – К., 1920. – С. 33.
74Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – 1918. – К. – Філадельфія, 1995. – С.108-114.
75Жук А. Вільне козацтво // Український скиталець. – 1923. – Ч. 9-10 (31-32). – С. 42.
76Кравчук М. Організаційно-правові аспекти розвитку Вільного козацтва та його роль у державотворчому процесі // Нова політика. – 1999. – № 1 (21). – С. 14.
77Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917-1918. – К. – Філадельфія, 1995. – С.122.
78ЦДАВО України, ф. 4547, оп. 1, спр. 1, арк.76, 123.
79Народна воля. – 1918. – 19 (6) квітня; Самостійник. – 1918. – 14 квітня.
80Бантиш-Каменський О. До історії козацького руху на Україні в 1917-1918 рр. – Біла Церква, 1923. – С. 20-21.
81Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917 – 1918. Утворення та боротьба за державу. – Львів, 1997. – С. 196.
82Барановська Н.М. Вільне козацтво – національна військова опора і реальна державницька сила УНР. 1917-поч. 1918 рр. // Збірка науково-методичних праць. – Львів: Військовий інститут при ДУ “Львівська політехніка”, 1998. – С. 7.
83Див., напр.: Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького. – К., 1996. – С. 286.
84ЦДАВО України, ф. 2311, оп. 1, спр. 90, арк. 42.
85ЦДАВО України, ф. 1077, оп. 6, спр. 10, арк. 205-206; Там само, ф. 2592, оп. 1, спр. 108, арк. 1зв; Там само, ф. 1115, оп. 1, спр. 52, арк. 13-13 зв.; ЧОДА, ф. Р.-497, оп. 1, спр. 1, арк. 104, 218.
86Тютюнник Ю. Революційна стихія // Дзвін. – 1991. – № 8. – С. 100; Стефанів З. Українські збройні сили 1917 – 1921 рр. – Ч. 1. – Б. м., 1947. – С. 40; Мироненко О.М. Світоч української державності. Політико-правовий аналіз діяльності Центральної Ради. – К., 1995. – С.94, 308.
87Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – 1918. – К. – Філадельфія, 1995. – С.129.
88ЦДАВО України, ф. 1115, оп. 1, спр. 50, арк. 85; Там само, ф. 1115, оп. 1, спр. 54, арк. 38зв, 45; Звенигородська думка. – 1918. – 5 травня.
89Захарченко П. Селянська війна в Україні: рік 1918. – К., 1997. – С. 103.
90Андрієвський В. З минулого. – Т.2. – Ч.1. – Берлін, 1923. – С. 40, 43; Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917-1918. – К. – Філадельфія, 1995. – С.131.
Немає коментарів:
Дописати коментар