ПОВСТАНЦІ ПОЛТАВЩИНИ

Мечоносці

                                              

_{Б    І   Б   Л   І   О   Т   Е   Ч   К   А}

_{ПОЛТАВСЬКОГО  ЦЕНТРУ  ДОСЛІДЖЕННЯ}

_{НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ}

_{ПРОТИ СІОНО-БІЛЬШОВИЦЬКОГО ПОНЕВОЛЕННЯ В 1917-2007 РОКИ}

_{УКРАЇНСЬКОЇ    КОНСЕРВАТИВНОЇ     ПАРТІЇ}   

                                               _{ЮРІЙ ДМИТРЕНКО-ДУМИЧ}

_{МЕЧЕНОСЦІ  СІОНО-БІЛЬШОВИЗМУ В УКРАЇНІ ТА ЇХ ПРОТИВНИКИ}

_{КОРОТКІ БІОГРАФІЧНІ ДОВІДКИ УЧАСНИКІВ РЕВОЛЮЦІЙНИХ ПОДІЙ ТА НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В 1917-1921 РОКАХ}

_{ПОЛТАВА, 2006 РІК}

                                              

АВЕРІН Ва­силь Ку­зь­мич (1884 -- 1945) -- со­вє­т­сь­кий па­р­ті­й­ний і де­р­жа­в­ний  ді­яч. Член Ко­м­па­р­тії з 1903. Ро­бі­т­ник Бря­н­сь­ко­го за­во­ду (Ка­те­ри­но­с­лав).  Де­пу­тат Все­ро­сі­й­сь­ких ус­та­но­в­чих збо­рів від Ка­те­ри­но­с­ла­в­сь­кої гу­бе­р­нії.  Під час бі­ль­шо­ви­ць­ко­го Ка­те­ри­но­с­ла­в­сь­ко­го збро­й­но­го по­в­с­та­н­ня про­ти  вла­ди Це­н­т­ра­ль­ної Ра­ди 1917 ро­ку -- го­ло­ва че­р­во­но­а­р­мі­й­сь­ко­го  ві­й­сь­ко­во-­ре­во­лю­ці­й­но­го шта­бу. В 1918 -- член со­вє­т­сь­ко­го Ти­м­ча­со­во­го  ро­бі­т­ни­чо-­се­ля­н­сь­ко­го уря­ду Ук­ра­ї­ни, за­ві­ду­ю­чий ві­д­ді­лом вну­т­рі­ш­ніх  справ. У 1919 -- го­ло­ва Ка­те­ри­но­с­ла­в­сь­ко­го гу­б­ви­ко­н­ко­му. 3 че­р­в­ня 1919  ро­ку -- упо­в­но­ва­же­ний Со­вє­та ро­бі­т­ни­чої і се­ля­н­сь­кої обо­ро­ни УССР і ЦК  КП(б)У по бо­ро­ть­бі про­ти Де­ні­кі­на, го­ло­ва Ре­в­ві­й­сь­к­ра­ди  Ка­те­ри­но­с­ла­в­сь­ко­го ук­рі­п­ле­но­го ра­йо­ну, по­тім на по­лі­ти­ч­ній ро­бо­ті в 14-й  ар­мії.

Пі­с­ля гро­ма­дя­н­сь­кої ві­й­ни -- на па­р­ті­й­ній і го­с­по­да­р­сь­кій ро­бо­ті.

АВКСЄНТЬЄВ Ніколай Дмітрієвіч (1878 -- 19  ) -- один з видатних діячів  партії есерів. В 1905 році -- член Петербурзького совєта і його  виконкому. За що був заарештований і висланий до Сибіру, звідки в 1907  році втік. Член ЦК партії есерів. В період лютневої революції голова ЦВК  совєтов селянських депутатів. Міністр внутрішніх справ в одному з  коаліційних урядів Кєрєнского. Глова Совєта Російської республіки. Після  жовтневого перевороту -- активний противник більшовиків, член  Тимчасового всеросійського уряду -- Директорії, обраного в Уфі. Після  Колчаковського перевороту в листопаді 1918 року висланий за кордон, де  активно продовжував політичну діяльність.

АЗАРХ Ра­ї­са Му­сі­ї­в­на (1897 -- 1971) -- уча­с­ник гро­ма­дя­н­сь­кої ві­й­ни на  Ук­ра­ї­ні. Бі­ль­шо­вик з бе­ре­з­ня 1917. Лі­кар. Уча­с­ник збро­й­но­го по­в­с­та­н­ня  про­ти Ти­м­ча­со­во­го уря­ду 1917 ро­ку в Мо­с­к­ві. В гру­д­ні 1918 -- ли­п­ні 1919  на­ча­ль­ник Го­ло­в­но­го ві­й­сь­ко­во-­са­ні­та­р­но­го уп­ра­в­лі­н­ня со­вє­т­сь­кої Ук­ра­ї­ни.  На­го­ро­дже­на ор­де­ном Че­р­во­но­го пра­по­ра. Пі­с­ля гро­ма­дя­н­сь­кої ві­й­ни -- на  жу­р­на­лі­с­т­сь­кій, па­р­ті­й­ній і лі­те­ра­ту­р­но-­ви­да­в­ни­чій ро­бо­ті. Бра­ла участь  у цьку­ва­н­ні ба­га­тьох зго­дом ре­п­ре­со­ва­них лі­те­ра­то­рів.

АЛЄКСАНДРОВІЧ В.А.( Дмітрієвскій П.А., П`єр Оранж) (1884-1918) —  лівий есер,до липня 1918 року — заступниг голови ВЧК, начальник відділу боротьби з посадовими  злочинами .  Учасник лівоесерівського повстання проти більшовиків.  Заарештований і розстріляний.

АСТРОВ Ні­ко­лай Ні­ко­ла­є­віч (1863 -- 1934) -- один з ор­га­ні­за­то­рів і  го­ло­ва Все­ро­сі­й­сь­ко­го со­ю­зу міст (1914 -- 1917), член це­н­т­ра­ль­но­го  ко­мі­те­ту па­р­тії ко­н­с­ти­ту­ці­й­них де­мо­к­ра­тів (ка­дє­тов). У 1917 ро­ці був  мі­сь­ким го­ло­вою Мо­с­к­ви. Пі­с­ля жо­в­т­не­во­го пе­ре­во­ро­ту один з ке­рі­в­ни­ків  пі­д­пі­ль­но­го На­ці­о­на­ль­но­го це­н­т­ру (1919 -- 1920) й Осо­б­ли­вої на­ра­ди при  го­ло­в­но­ко­ма­н­ду­ю­чо­му збро­й­ни­ми си­ла­ми пі­в­д­ня Ро­сії. Емі­г­ру­вав у 1920  ро­ці.

АНДРЄЄВ Ніколай — лівий есер,фотографу по боротьбі з бандитизмом ВЧК , брав участь в замаху на германського посла Мірбаха 6 липня 1918 року. Втік в Україну, де помер від тифу в 1919 році.

АНТОНОВ Алєксандр Стєпановіч -селянин з Іржавіно Кірсановського повіту Тамбовської губернії.Есер,був ув`язнений при цараті.Після лютневої революції - начальник Кірсановської міліції. 19 серпня 1921 року селяни з Каменки Кірсановського повіту відмовилися здавати хліб по продрозверстці.Незабаром повстання охопило ряд сусідніх повітів.Спочатку його очолили місцеві селянські ватажки,потім - Антонов.Восени 1921 року повстання було жорстоко придушено регулярними частинами Червоної армії.24 червня 1922 року в селі Нижній Шібєй Борисоглєбського повіту Антонова разом з братом вислідили чекісти.При затриманні вони чинили опір і були вбиті.

АН­ТО­НОВ-­ОВ­СІ­Є­Н­КО Во­ло­ди­мир Оле­к­са­н­д­ро­вич (1883 -- 1939) -- про­фе­сі­й­ний  ре­во­лю­ці­о­нер, бі­ль­шо­ви­ць­кий ві­й­сь­ко­вий ді­яч. (В РСДРП з 1903). Один з  ке­рі­в­ни­ків жо­в­т­не­во­го збро­й­но­го пе­ре­во­ро­ту в Пе­т­ро­г­ра­ді. На­р­ком у  пе­р­шо­му скла­ді Со­вє­та На­ро­д­них ко­мі­са­рів. З кі­н­ця 1917 по тра­вень 1918  -- ко­мі­сар со­вє­т­сь­ких військ, що за­во­йо­ву­ва­ли Ук­ра­ї­ну, ко­ма­н­ду­ю­чий  ро­сі­й­сь­ки­ми ві­й­сь­ка­ми, які ді­я­ли про­ти Це­н­т­ра­ль­ної ра­ди,  ні­ме­ць­ко-­ав­с­т­рі­й­сь­ких за­га­р­б­ни­ків на Ук­ра­ї­ні, член ма­рі­о­не­т­ко­во­го  На­ро­д­но­го Се­к­ре­та­рі­а­ту. В ли­с­то­па­ді 1918 -- че­р­в­ні 1919 -- ко­ма­н­ду­ю­чий  Гру­пою військ ку­р­сь­ко­го на­п­ря­м­ку так зва­ним Ук­ра­ї­н­сь­ким фро­н­том. Брав  участь у ро­з­г­ро­мі ге­ть­ма­н­щи­ни, Ди­ре­к­то­рії, ін­те­р­ве­н­т­сь­ких військ  Ан­та­н­ти, гри­го­р'є­в­щи­ни. Член Ра­ди Обо­ро­ни УРСР, у ве­ре­с­ні 1918 -- тра­в­ні  1919 -- Ре­в­ві­й­сь­к­ра­ди Ре­с­пу­б­лі­ки.

Пі­с­ля гро­ма­дя­н­сь­кої ві­й­ни -- на ві­й­сь­ко­вій і ди­п­ло­ма­ти­ч­ній ро­бо­ті.

Став же­р­т­вою ста­лі­н­сь­ких ре­п­ре­сій.

АРТЕМЕНКО(отаман ОРЛИК) Федір Петрович(1896-1922) — родом з селища Гостомеля під Києвом, ріс без батька. З 14 років працював помічником механіка в компанії, що продавала американські грамофони. Займався самоосвітою, екстерном здав за 6 класів гімназії. На фронт пішов добровільно, закінчив школу прапорщиківю з війни прийшов поручником. За Директорії — начальник штабів Фастівського, згодои — Козятинського гарнізонів. Полковник армії УНР. Хворого на тиф вдома його мобілізували денікінці. Служив у комендатській роті, взяв відпустку по хворобі й дезертирував. В грудні 1919 року переслідувався красними як петлюрівець і денікінець, пішов у ліс, зібрав повстанський загін, співдіяв з отаманом Струком. Був обережним, в загін приймав лише після перевірки й тих, хто мав бойовий досвід. Налагодив дієву розвідку й мережу інформаторів. Коли загін став завеликим для мобільної боротьби, розбив його на п`ять відділів. Орлику підпорядковувалися загони отаманів Гайового та Голубенка.  В січні 1922 року отаман Артеменко був тяжко поранений на хуторі Таборище. Повстанці переховували його, але хтось радив і видав місцеперебування на околиці села Буча. Місяць тяжкопораненого катували й допитували, потім розстріляли.

АРАЛОВ Се­мен Іва­но­вич -- (1880 -- 1969) бі­ль­шо­вик з 1918 ро­ку. В дні  лю­т­не­вої ре­во­лю­ції шта­бс-­ка­пі­тан. Де­ле­гат ІІ Все­ро­сі­й­сь­ко­го з'ї­з­ду  Со­вє­тов. 3 сі­ч­ня 1918 ро­ку -- за­во­пе­р­ві­д­ді­лом На­ро­д­но­го Ко­мі­са­рі­а­ту  ві­й­сь­ко­во-­мо­р­сь­ких справ. В ро­ки гро­ма­дя­н­сь­кої ві­й­ни -- член РВК  со­вє­т­сь­кої ре­с­пу­б­лі­ки, член РВР 12-ї ар­мії й Пі­в­де­н­но-­За­хі­д­но­го фро­н­ту.  На­го­ро­дже­ний ор­де­ном Че­р­во­но­го Пра­по­ра. Уча­с­ник Ве­ли­кої Ві­т­чи­з­ня­ної  ві­й­ни, по­л­ко­в­ник.

АРАКС Микола Миколаєвич(1889-1397) -військовий,син видатного українського історика М.Аракса.В 1918 році командував кінним відділом Центральної ради,потім начальник особистої охорони гетьмана Скоропадського.В 1919 році командир кінно-гонецького полку,2-го кінного Переяславського полку армії УНР.У листопаді з полком приєднався до 2-го корпусу УГА,що уклала союз проти більшовиків з Добровольчою армією`Денікіна. По громадянській війні керував театром в Ужгороді.Репресований.

АРШИНОВ(МАРІН) Петро Андрійович -слюсар з Нижнє-Амурська,соціал демократ,редактор газети  “Молот”,згодом --анархіст-терорист. 23 грудня 1906 року підриває поліцейську дільницю на Амурі,7 квітня 1907 року здійснює замах на начальника головних залізничних майстерень Алєксандровська,заарештований на місці терористичного акту.Засуджений до  смерті.В 1908 році на паску з групою ув`язнених зухївало втікає з- тюремної церкви.Два роки живе у Франції,повертається в Росію для підпільної роботи.В 1910 році знову виїздить за кордон.З політичною нелегальною літературою його затримують при спробі знову повернутися в Росію.Присуджують до 20 років каторги,якувідбуває в Бутирці.Звільнений лютневою революцією,активно працює в анархістських організаціях Москви,працює в газеті “Анархія”.З 1919 року в повстанській армії свого давнього знайомого по каторзі,по камері Нестора Махна.Редактор газет “Путь к свободе”,”Повстанець” та інших.В 1920 по лютий 1921 року-завідуючий культурно-просвітницьким відділом у повстанській армії.З 1922 року  в еміграції.Видавав журнал анархістів емігрантів.Написав “Историю махновского движения”.

АУССЕМ Во­ло­ди­мир Хри­с­ти­я­но­вич (1819 -- 1938). Син учи­те­ля. Бі­ль­шо­вик з  1917 р. з 1901 -- в РСДРП. В 1917 -- один з ке­рі­в­ни­ків По­л­та­в­сь­кої  ор­га­ні­за­ції РСДРП(б). У гру­д­ні 1917 -- кві­т­ні 1918 -- член  ма­рі­о­не­т­ко­во­го На­ро­д­но­го Се­к­ре­та­рі­а­ту, на­ро­д­ний се­к­ре­тар фі­на­н­сів.  Де­ле­гат І з'ї­з­ду КП(б)У. З ве­ре­с­ня 1918 -- член со­вє­т­сь­ко­го  Все­у­к­ра­ї­н­сь­ко­го Це­н­т­ра­ль­но­го ві­й­сь­ко­во-­ре­во­лю­ці­й­но­го Ко­мі­те­ту, ко­ма­н­дир  Дру­гої ук­ра­ї­н­сь­кої со­вє­т­сь­кої ди­ві­зії, з гру­д­ня 1918 -- од­но­ча­с­но  на­ч­ш­та­бу РВР Че­р­во­ної ар­мії Ук­ра­ї­ни, в сі­ч­ні-­лю­то­му 1919 ро­ку --  ко­ма­н­ду­ю­чий Гру­пою військ Ха­р­кі­в­сь­ко­го на­п­ря­му, в че­р­в­ні-­жо­в­т­ні 1919  -- член РВР Во­сь­мої ар­мії. Пі­с­ля гро­ма­дя­н­сь­кої ві­й­ни -- на ди­п­ло­ма­ти­ч­ній  і го­с­по­да­р­сь­кій ро­бо­ті.

Став же­р­т­вою ста­лі­н­сь­ких ре­п­ре­сій.

БАБЕНКО (отаман ГОЛИЙ) Трохим Іванович  — народився 1898 року в селі Хрещатик на Черкащині. На імперіалістичній війні здобув два Георгіївські хрести. Був старшиною в армії УНР. З приходом в Україну денікінців, почав разом з землюяками боротися з ними. Пізніше так само боронив рідну землю від більшовиків. Між лісовими урочищами Марусиним яром, Недашівським ставом, Ламаними горами та  Серединним яром повстанці утворили такзвану Мліїївську республіку, куди ні білим, ні красним окупантам ходу не було. Отаман Голий (псевдо взято на честь Гната Голого, отамана вісімнадцятого століття) та повстанці з Мліїва, Городища та околиць почували тут себе господарями.На початку травня 1920 року повстанці Трохима Бабенка атакували Кінну армію Будьонного.     В жовтні отаман Голий привів шість тисяч повстанців на штурм Черкас. Коли будьоннівці поверталися з польського кордону, вони вже полювали за голівцями. Карателі й регулярні части красних протягом 1920-21 років нічого не могли вдіяти з повстанцями. І лише в грудні зрадник видав зимову схованку отамана. Втрохим Бабенко загинуі 15 грудня 1921 року в селі Гута Межирицька.

БЕЛЕНКОВИЧ Оле­к­сандр Ми­ха­й­ло­вич(1893 -- 1937) -- бі­ль­шо­вик з 1917 ро­ку.  В ли­с­то­па­ді 1917 -- на­ча­ль­ник шта­бу Че­р­во­ної гва­р­дії Ха­р­ко­ва, в гру­д­ні  -- ко­ме­н­дант шта­бу со­вє­т­сь­ких військ, що ве­ли бої про­ти Це­н­т­ра­ль­ної Ра­ди  і Ка­ле­ді­на. В 1918 -- 20 рр. -- ко­ма­н­ду­ю­чий ча­с­ти­на­ми Че­р­во­ної ар­мії, в  т. ч. Це­н­т­ра­ль­ною гру­пою військ ук­ра­ї­н­сь­ко­го фро­н­ту, ок­ре­мою бри­га­дою,  бо­йо­вою ді­ль­ни­цею Ха­р­кі­в­сь­ко­го ві­й­сь­ко­во­го ок­ру­гу, брав участь у бо­ях  про­ти ні­ме­ць­ких ін­те­р­ве­н­тів, пе­т­лю­рі­в­ців, де­ні­кі­н­ців, військ  бу­р­жу­а­з­но-­по­мі­щи­ць­кої По­ль­щі.

Пі­с­ля гро­ма­дя­н­сь­кої ві­й­ни на ке­рі­в­них по­са­дах в Че­р­во­ній Ар­мії і  аві­а­ці­й­ній про­ми­с­ло­во­с­ті. На­го­ро­дже­ний ор­де­ном Че­р­во­но­го Пра­по­ра.

Став же­р­т­вою ста­лі­н­сь­ких ре­п­ре­сій.

БІЛАШ Віктор Федорович(1893-1938)-анархіст-комуніст з 1908 року.Народився в с.Новоспасівці Бердянського району Запорізької області.Робітник,машиніст паровоза.З січня1919 року в лавах повстанців-махновців.Був начальником оперативного відділу штабу,начальник штабу,заступник голови Совєтв революційної повстанської армії України(махновців).21 вересня923 року тяжко пораненого заарештували червоні.Передував у Харківській в`язниці в камері смертників до амністії.Звільнений на поруки легальних анархістів у 1923 році.Працював у правлінні “Югостали” інструктором по тарифних питаннях.Заарештований органами НКВД 16 грудня 1937 року.Помер від знущань 24 січня 1938 року.Реабілітований посмертно 29 квітня 1976 року.           

БЛАКИТНИЙ Ва­силь Ми­ха­й­ло­вич (спра­в­ж­нє прі­з­ви­ще -- Єла­н­сь­кий) (1834 --  1925). З 1917 ро­ку -- член Ук­ра­ї­н­сь­кої па­р­тії со­ці­а­лі­с­тів-­ре­во­лю­ці­о­не­рів  (У ПСР), був го­ло­вою Че­р­ні­гі­в­сь­ко­го гу­б­ко­му, ка­н­ди­да­том у чле­ни ЦК УПСР,  од­ним з лі­де­рів її пра­во­го кри­ла, яке в 1918 ро­ці офо­р­ми­лось у па­р­тію  бо­ро­ть­би­с­тів, ре­да­гу­вав її ор­ган -- га­зе­ту «Бо­ро­ть­ба». В бе­ре­з­ні 1920  ро­ку пі­с­ля са­мо­лі­к­ві­да­ції ці­єї па­р­тії всту­пив до КП(б)У. Пра­цю­вав на  по­лі­ти­ч­ній ро­бо­ті при РВР Два­на­д­ця­тої ар­мії.

БЛЮМКІН Яков (справжнє прізвище невідоме, ім. я –Янкель)( 1898-1929) — лівий есер. З травня 1918 року працював у ВЧК, очевидно, за завданням Ф.Дзержинського, як провокатор, 6 липня взяв активну участь в замаху на германського посла графа Мірбаха.  Втік, ніби то переховувався. Заочно приговорений до розстрілу. З квітня - член РКП(б). В травні 1919 року “явився з повинною”.   Був на військовій службі, керівником особистої охорони Троцького.  Репресований, як троцькіст.

БОБРИЩЕВ Ми­ко­ла Кі­н­д­ра­то­вич (1891 -- 19  ) -- бі­ль­шо­вик з 1917 ро­ку.  Один з ор­га­ні­за­то­рів че­р­во­но­г­ва­р­ді­й­сь­ко­го па­р­ти­за­н­сь­ко­го за­го­ну, який  ді­яв у ра­йо­ні Ве­ли­кої Ви­с­ки на Єли­за­ве­т­г­ра­д­щи­ні про­ти ка­й­зе­рі­в­ців та  пе­т­лю­рі­в­ців. Член ви­ко­н­ко­му бі­ль­шо­ви­ць­ко­го Єли­за­ве­т­г­ра­д­сь­ко­го со­вє­та,  за­с­ту­п­ник го­ло­ви Єли­за­ве­т­г­ра­д­сь­ко­го ви­ко­н­ко­му в пе­рі­од гри­го­р'є­в­щи­ни.

БО­ГА­Є­В­СЬ­КИЙ Аф­рі­кан Пє­т­ро­віч (1872 -- 1934) -- ге­не­рал-­ма­йор ро­сі­й­сь­кої  ар­мії. Під час ви­с­ту­пу Ка­лє­ді­на про­ти бі­ль­шо­ви­ків ко­ма­н­ду­вав ві­й­сь­ка­ми  Ро­с­то­в­сь­ко­го ра­йо­ну. В Льо­до­во­му по­хо­ді -- ко­ма­н­дир Па­р­ти­за­н­сь­ко­го  пі­шо­го по­л­ку ко­за­ків. З бе­ре­з­ня 1918 ро­ку -- ко­ма­н­дир 2-ї бри­га­ди. З  тра­в­ня 1918 ро­ку -- го­ло­ва До­н­сь­ко­го уря­ду. З 1918 ро­ку --  ге­не­рал-­ле­й­те­нант. 6 лю­то­го 1919 ро­ку ви­б­ра­ний во­й­с­ко­вим ота­ма­ном Во­й­с­ка  До­н­с­ко­го. В ли­с­то­па­ді 1920 ро­ку емі­г­ру­вав. По­мер у Па­ри­жі.

БРУСІЛОВ Алє­к­сєй Алє­к­сє­є­віч (1853 -- 1926) -- ро­сі­й­сь­кий ко­ва­ле­рі­й­сь­кий  ге­не­рал. На­ро­ди­в­ся в Ти­ф­лі­сі в сі­м'ї ге­не­ра­ла, за­кі­н­чив Па­же­сь­кий  ко­р­пус, слу­ж­бу по­чи­нав на Ка­в­ка­зі. Уча­с­ник ро­сі­й­сь­ко-­ту­ре­ць­кої ві­й­ни на  ка­в­ка­зь­ко­му фро­н­ті. З 1906 ро­ку ко­ма­н­ду­вав ка­ва­ле­рі­й­сь­кою ди­ві­зі­єю,  по­тім -- ар­мі­й­сь­ким ко­р­пу­сом. В 1912 -- 1913 рр. -- по­мі­ч­ник  ко­ма­н­ду­ю­чо­го ві­й­сь­ка­ми Ва­р­ша­в­сь­ко­го ві­й­сь­ко­во­го во­є­н­но­го ок­ру­гу. В пе­р­шу  сві­то­ву ві­й­ну ко­ма­н­ду­вав 8-ю ар­мі­єю, з бе­ре­з­ня 1916 ро­ку --  пі­в­де­н­но-­за­хі­д­ним фро­н­том, ві­й­сь­ка яко­го в тра­в­ні 1916 ро­ку зді­й­с­ни­ли  про­рив ав­с­т­ро-­ге­р­ма­н­сь­ко­го фро­н­ту, що уві­й­шов у ві­й­сь­ко­ву іс­то­рію, як  бру­си­ло­в­сь­кий про­рив. З 22 тра­в­ня по 19 ли­п­ня 1917 ро­ку -- Ве­р­хо­в­ний  го­ло­в­но­ко­ма­н­ду­ю­чий збро­й­них сил Ро­сії. Ак­ти­в­ний при­хи­ль­ник ві­й­ни до  пе­ре­мо­ги. У ли­п­ні йо­го за­мі­ни­ли на по­с­ту Л. Г. Ко­р­ні­ло­вим, ві­д­к­ли­ка­ли з  ста­в­ки до Пе­т­ро­г­ра­ду, при­з­на­чи­ли ра­д­ни­ком Ти­м­ча­со­во­го уря­ду Ро­сії. Пі­с­ля  жо­в­т­не­во­го пе­ре­во­ро­ту ві­ді­й­шов від ві­й­сь­ко­вої й по­лі­ти­ч­ної ді­я­ль­но­с­ті.  Ви­з­нав вла­ду бі­ль­шо­ви­ків і в 1920 ро­ці з іні­ці­а­ти­ви Лє­ні­на був  при­з­на­че­ний го­ло­вою Осо­б­ли­вої на­ра­ди при гла­в­ко­мі Збро­й­ни­ми си­ла­ми. У  1923 -- 1924 ро­ках -- ін­с­пе­к­тор ко­ва­ле­рії ро­бі­т­ни­чо-­се­ля­н­сь­кої че­р­во­ної  ар­мії, по­тім був по­ру­че­н­цем при ре­в­во­є­н­со­вє­тє СССР.

БУБНОВ Ан­д­рєй Сє­р­гє­є­віч (1884 -- 1940) -- бі­ль­шо­вик з 1903. На VI з'ї­з­ді  РСДРП(б) об­ра­ний чле­ном ЦК. У жо­в­т­ні 1917 ро­ку -- член по­лі­т­бю­ро ЦК  РСДРП(б) Ві­й­сь­ко­во-­ре­во­лю­ці­й­но­го па­р­ті­й­но­го це­н­т­ру по ке­рі­в­ни­ц­т­ву  бі­ль­шо­ви­ць­ким збро­й­ним по­в­с­та­н­ням про­ти Ти­м­ча­со­во­го уря­ду в Пе­т­ро­г­ра­ді.  В ро­ки гро­ма­дя­н­сь­кої ві­й­ни пра­цю­вав на Ук­ра­ї­ні, член ВУЦВК. У  бе­ре­з­ні-­кві­т­ні 1918 ро­ку -- член На­ро­д­но­го Се­к­ре­та­рі­а­ту, в кві­т­ні-­ли­п­ні  -- член Бю­ро по ке­рі­в­ни­ц­т­ву по­в­с­та­н­сь­кою бо­ро­ть­бою в ти­лу во­ро­га,  в ли­п­ні-­ве­ре­с­ні -- го­ло­ва бі­ль­шо­ви­ць­ко­го Все­у­к­ра­ї­н­сь­ко­го Це­н­т­ра­ль­но­го  Ві­й­сь­ко­во-­Ре­во­лю­ці­й­но­го Ко­мі­те­ту. У ве­ре­с­ні-­жо­в­т­ні брав участь у  фо­р­му­ва­н­ні в «не­й­т­ра­ль­ній зо­ні» ча­с­тин 1-ї та 2-ї Ук­ра­ї­н­сь­ких  че­р­во­но­г­ва­р­ді­й­сь­ких по­в­с­та­н­сь­ких ди­ві­зій. Пі­с­ля ро­з­г­ро­му Ди­ре­к­то­рії --  го­ло­ва Ки­ї­в­сь­ко­го Со­вє­та ро­бі­т­ни­чих де­пу­та­тів, член уря­ду Со­вє­т­сь­кої  Ук­ра­ї­ни, РВР Ук­ра­ї­н­сь­ко­го фро­н­ту і Ра­ди Обо­ро­ни. В 1918 ро­ці вхо­див до  гру­пи Лі­вих ко­му­ні­с­тів, в 1920 -- 21 -- до гру­пи Де­мо­к­ра­ти­ч­но­го  це­н­т­ра­лі­з­му.

Став же­р­т­вою ста­лі­н­сь­ких ре­п­ре­сій.

БАРАНОВ Петро Іонович(1892-1933)-активний учасник жовтневого перевороту й громадянської війни.Матрос,за революційну боротьбу отримав 8 років царської каторги.Звільнений в лютому 1917 року.З жовтня 1917 року-член армійського комітету РСДРП(б) 8-ї армії,що воювала проти України,потім- командуючий Донецькою армією.В 1919 році член РВС Південної грури Східного фронту.Як делегат Х з`їзду РКП(б) був добровольцеv при розправі з матросами, що повстали в Крондштадті в 1921 році.По війні на керівних воєнних і господарських посадах.Загинув у автомобільній катострофі.

БАРАНОВСЬКИЙ Христофор Антонович, 1874 року народження, походив із селян  Київської губернії. Він не мав спеціальної освіти, але показав себе  талановитим фінансистом на посаді директора Київського кооперативного  банку. В політичному житті раніше участі не брав.

БАЧИНСЬКИЙ Сергій -- український есер, заступник міністра іноземних  справ в одному з кабінетів Української директорії.

БОЛДИРЄВ Васілій Георгійович -- один з видатних царських генералів,  учасник першої світової війни. Під час громадянської війни був членом  уфімської Директорії, головнокомандуючий армії Установчих зборів  Росії. Після колчаківського перевороту висланий за кордон. Після  розгрому Колчак повернувся до Владивостоку, де був членом місцевого  демократичного уряду. В жовтні 1922 року, при взятті більшовиками  Владивостоку, залишився в місті, був заарештований. Звернувся до  більшовицького ВЦВК з проханням про помилування, заявивши про бажання  співпрацювати з совєтами. Був співробітником Сибірської планової  комісії. Репресований.

БАРОН(ПОЛЄВОЙ)Арон -справжнє прізвище Канторович,пекар,видний анархіст,організатор і член секретаріата конфедерації “Набат”.Доля невідома.

БОЛБОЧАН Петро (1883 -- 1920) -- син священика з села Гіджеу на  Бесарабщині. Учився в Кишиневській семінарії, закінчив Чугуївське  юнкерське училище. У 1914 році служить ад'ютантом полковника П. Ейгеля,  що командував 58 Тобольським полком. В 1916 році поранений, через це  вимушений деякий час служити інтендантом. В лютому 1917 року капітан  Болбочан підтримує революцію, ідею створення Центральної ради,  українізації російської армії в Україні. Його призначають командиром  1-го Республіканського піхотного полку, що входив до складу 5-го  Гвардійського корпусу. Після більшовицького бунту в корпусі Петро  Болбочан приводить вірні Україні війська до Києва, де приєднується до  Сердюцької дивізії.

Після відступу УНР з Києва утворює Запорізький загін з розрізнених  залишків українських частин, який після успішних боїв з більшовиками  розвернувся у Запорізьку дивізію на чолі з генералом Натієвим. 2 березня  1918 року дивізія починає наступ на Полтаву, Харків. Дивізія  розгортається в корпус, Петро Балабаш командує 1-ю Запорізькою дивізією.  У квітні 1918 року Петро Болбочан через Сивашський міст вривається в  Крим і 25 квітня вступає в Бахчисарай та Сімферополь. В Криму в  української дивізії виникає конфлікт з вояками дивізії німців генерала  фон Коша. Німці наполягали на роззброєнні болбочанців і виведення їх з  Криму. З Криму Балбачан виводить своїх вояків спочатку в Мелітополь,  потім в Олександрівськ. До уряду гетьмана Скоропадського Болбочан  поставився сприятливо. Влітку 1918 року запорожців переводять до  Куп'янська, на охорону державних кордонів. 5 листопада Петро Болбочан  отримує звання полковника гетьманських збройних сил. Згодом він  приєднується до Директорії: бере участь у роззброєнні гетьманців у  Харкові й Полтаві. Пізніше командує лівобережним фронтом Директорії. Під час відступу з Лівобережжя усунутий від командування Запорозького корпусу. У Проскурові в червні 1919 року зробив спробу самовільно зайняти посаду комкора.За вироком військово-польового суду  розстріляний.

БОГУСЛАВСЬКИЙ Міхаіл Соломоновіч -- народився в 1886 році, до лютого  1917 року член єврейської партії Поалєй-Ціон. Працював в Кременчуцькій  організації РСДРП(б). З березня 1918 року -- член ЦВК Совєтов України,  колегії так званого Народного секретаріату фінансів. Потім працював у  Воронезькій більшовицькій організації. Протягом 1919 -- 1920 років був  головою Кременчуцького совєта, секретарем ВЦВК, заступником голови  Харківського ревкому. Пізніше -- на господарській роботі, профспілковій,  та совєтській у Москві. Один з лідерів групи демократичного централізму.  В 1927 році, як активний діяч «троцькістської опозиції» виключений з  партії. Відрікся від своїх «троцькістських поглядів» і поновлений в  партії. Репресований Сталіним.

БЛАЖЕВСЬКІ Михайло, Микола, Степан, Андрій — активні учасники повстанського руху. З родини священника Теофіла Блажевського. Діяли на території Холодного яру в Смілянському, Городищенському,Балакліївському, Шполянському повітах разом з отаманом Антоном Грізним. Після вбивства Грізного приєднали його загін до свого.  Найактивніше діяли в 1924 році. В загоні - молодь з розкуркулених сімей селян Ксаверового, Орлолвця, Буди Орловецької, Хлистунівки, Шполянщини, Шевченків, Нещадимів, Снігурів... В 1925 році під Сигнаївкою загинув Микола. Похований у Шполі. В Городищі під час нападу на пошту загинув Михайло .Потім - Степан. Справу братів продовжував Андрій. Але й він загинув. Найменший з братів Блажієвських- Олександр , переховуючись виїхав на Донбас. Доля невідома.

БУРКУТ Харитон — начапльник штабу отамана Голого.

БУХАРІН Ніколай Іванович -- народився 1888 -- 1938, видний  більшовицький політичний і державний діяч. Член компартії з 1906 року.  Учасник революції 1905 -- 1907 років у Росії. В 1908 році кооптований до  московського комітету РСДРП(б). Народився в Москві. Батьки -- вчителі  початкової школи. Ще в гімназії захопився соціалістичними ідеями. Був  кілька разів заарештований. Уникаючи каторги, втік за кордон, де  розпочав активну журналістську діяльність у «Правді», «Просвещении».  Перед першою світовою війною був заарештований в Австрії й висланий до  Швейцарії. Там разом зі своїм близьким товаришем Юрієм П'ятаковим  займався самоосвітою. Був заарештований, висланий в Норвегію, де видавав  нелегальні газети, був редактором «Нового мира». Після лютневої  революції через Японію з товаришами по партії повернувся в Росію. Був  членом московського виконкому, редактором газети «Соціал-демократ» і  журналу «Спартак». На VI з'їзді РСДРП(б) обраний членом ЦК. Учасник  жовтневого перевороту. В листопаді 1917 року -- редактор «Известий  московского ВРК», з грудня -- редактор «Правды». Виступав активним  противником Брестського миру. В 1921 році очолив буферну групу в  дискусії про профспілки. В 1928 році розійшовся зі Сталіним в поглядах  на перебудову сільського господарства, що було розцінено як «правий  ухил». В 1929 році виведений зі складу політбюро ЦК ВКП(б) і президії  Комінтерну. В 1930 -- 1933 роках працював на господарській роботі, в  наркоматі тяжкої промисловості. В 1934 -- 1936 роках -- редактором  газети «Известия». В 1937 році виключений з партії, наступного року за  сфабрикованою справою «антисовєтського блоку правих троцькістів»  заарештований, пройшов через відкритий судовий процес і був  розстріляний. Залишив своєрідний політичний заповіт, який його дружина  вивчила на пам'ять і опублікувала багато років, згодом, по реабілітації  М. І. Бухаріна. Автор багатьох теоретичних статей, книг, серед яких  найпомітніші «Азбука комунізма», «Від диктатури царизму до диктатури  пролетаріату», «До питання про троцкізм» та інші.

БОЖЕНКО Василь Назарович (1871 -- 1919) -- родом з селянської сім'ї з  села Бережинка Єлізавєтграського повіту. Більшовик з 1917 року. Учасник  революційного руху в Одесі, Києві. Один з організаторів київської  більшовицької червоної гвардії, учасник січневого повстання більшовиків  проти Центральної ради в січні 1918 року, командир червоногвардійського  загону. В «нейтральній зоні», куди відступив разом з загоном, стає  командиром Таращанського полку. Бере участь у війні проти України разом  з російськими більшовиками на Чернігівщині, Київщині. Нагороджений  більшовиками золотою зброєю. В січні-квітні 1919 року учасник боїв  проти військ Петлюри в районі Вінниці, Жмеринки, Кам'янець-Подільська.  З травня 1919 року -- командир бригади. Помер після тяжкої хвороби  (водянки) 21 серпня 1919 року.

БОНЧ-БРУЄВІЧ Владімір Дмітрієвіч (1873 -- 1955) -- з дворян, за освітою  землемір, більшовик з 1895 року. В 1917 році -- член виконкому  петроградського совєта. В жовтневі дні -- комендант району Смольний-  Таврічєскій палац. З листопада 1917 року по жовтень 1920 року --  керуючий справами Совнаркома. З 1921 року -- на науковій роботі.

БОНДАРЕНКО Лука Никифорович(1892-1920)-столяр з селянин з Новоспасівки.Анархіст з 1910 року.З березня 1919 року командир батальйону, потім - полку  в махновців. З травня 1920 року- начальник ковалерії Повстанської армії.Загинув у бою з червоними  в селі Біла 25 червня 1920 року.

БОНДАРЕНКО(отаман КІБЕЦЬ) Микола Степанович(1896-1921) — родом з козаків села Богданівка на межі Чорного лісу. У першу світову війну ймовірно служив у кавалерії. В повстанському русі проявив себе в серпні 1920 року участю кінної сотні з сеелян Цибулевого в Знам`янському повстанні селян проти  більшовиків. Відзначався надзвичайною зухвалістю й сміливістю. На початку листопада 1921 року красні замучили до смерті його дружину й піторарічного сина. 11 листопада отаман Кібець обеззброює в селі Знам`янка ескадрон карателів, винних в смерті рідних, а катів — розстрілює. Загинув Микола Бондаренко 3 січня 1921 року в бою з будьонівцями.

БОНДАРУК (отаман ЛИХО) Кирило Євлампійович — з села Катеринки Ольвіопільського повіту. З другом Степаном Доценком в 1917 році став добровольцем Уманського кореня полку імені гетьмана Полуботка. Закінчив за направленням Петлюри Юнацьку військову школу, з 1 березня 1918 року — дорадник з особливих питань при Петлюрі. В 1919 році — головнокомандуючий Південної оперативної військової групи, учасник Зимового походу Омеляновича-Павленка. З Польщі повертається в Україну для організації повстанської роботи. В 1921 році влітку готує селянське повстання проти більшовиків на Херсонщині. Чекісти без суду розстрілюють матір, брата, сестру та її чоловіу полковника Бондарука, й навіть сусіда з неповнолітнім сином. Загинув в результаті зради на околиці Врадіївки. При обшуку красні нічого крім кишенькового формату томика “Кобзаря” в  двадцятитрирічного отамана Лиха не знайшли.

БОШ Євгенія Богданівна (Ївга Гоїмбовна Майш) (1879 -- 1925) народилася в  Очакові. Батько за національністю німець, працював механіком у  поміщицьких маєтках на Півдні України, мати походила з старовинного  молдавського шляхетного роду. Щоб вирватися з тяжкої сімейної  обстановки, вона вийшла заміж у 16 років і незабаром народила двох  дочок. Це не перешкодило їй закінчити екстерном гімназію і продовжити  самоосвіту. У 1901 р. вступила в РСДРП і занурилася в партійну роботу.  Чоловіка, який був їй зовсім чужий, вона залишила, забрала дочок і  поїхала в Київ. З 1911 р. очолила Київський комітет РСДРП. Навесні 1912  р. її заарештували й заслали в Іркутську губернію. Незабаром до неї  приїхав Г. Л. П'ятаков, з яким її зблизили спільна робота у Київському  комітеті й заслання. Вони разом здійснили успішну втечу за кордон.

Після Лютневої революції однією з перших серед більшовиків Є. Б. Бош  повернулася в Росію і приїхала в Київ. Її негайно обрали в міський  комітет РСДРП(б) і Раду робітничих депутатів. У квітні 1917 р. вона  очолила Південно-Західний окружний, а в липні -- обласний комітет  більшовицької партії. В Народному секретаріаті виконувала функції  секретаря внутрішніх справ.

БЖОСТИК Вітольд - поляк,анархо-терорист,чоловік Марусі Нікіфорової.Активний підпільник. У вересні 1919 року разом з дружиною страчений білими в Сімферополі.

ВАСИЛЕВСЬКИЙ(ЧАЙКОВСЬКИЙ) Григорій Семенович(1889-1921)-народився в сім`ї селянина-скупника свиней.В 1910 році не пішов служити в армію,став дезертиром.До революції переховувався в підпіллі,грабував поміщиків.Анархіст з 1917 року,червоногвардієць.Ад`ютант Махна. Убитий на початку січня на Полтавщині в бою з червоними козаками.

ВАРЕЙКІС Іосіф Міхайловіч (1894-1939) -більшовик з 1913 року.Після лютневої революції-працював у Подільському совєтє,потім- секретар Харківського комітету більшовицької партії.З червня 1918 року по серпень 1920 року- голова Сімбірського гуввиконкому.Брав участь у придушенні повстання лівих есерів.Після війни на нартійно-господарській роботі.Репресований.

ВАЦЕТІС Йо­а­ким Йо­а­ки­мо­вич (1873 -- 1938) -- член Ко­м­па­р­тії з 1920.  По­л­ко­в­ник ста­рої ар­мії. Пе­ре­й­шов на бік бі­ль­шо­ви­ків під час жо­в­т­не­во­го  пе­ре­во­ро­ту. З кві­т­ня 1918 -- пе­р­ший ко­ма­н­дир ди­ві­зії ла­ти­сь­ких стрі­л­ків.  Ве­ре­сень 1918 -- ли­пень 1919 ро­ку -- пе­р­ший го­ло­в­но­ко­ма­н­ду­ю­чий Збро­й­ни­ми  си­ла­ми со­вє­т­сь­кої Ук­ра­ї­ни. З се­р­п­ня 1919 ро­ку -- в РВР ре­с­пу­б­лі­ки.  На­го­ро­дже­ний ор­де­ном Че­р­во­но­го Пра­по­ра. Пі­с­ля гро­ма­дя­н­сь­кої ві­й­ни --  про­фе­сор Ві­й­сь­ко­вої ака­де­мії іме­ні Фру­н­зе. Ко­ма­н­дир 2-го ра­н­гу.

Став же­р­т­вою ста­лі­н­сь­ких ре­п­ре­сій.

ВАЩЕНКО Гри­го­рій Ми­ко­ла­є­вич (рік нар. нев. -- 1920) -- ро­бі­т­ник, пе­р­ший  го­ло­ва бі­ль­шо­ви­ць­кої Єли­за­ве­т­г­ра­д­сь­кої на­д­з­ви­ча­й­ної ко­мі­сії.

За­ги­нув на по­ль­сь­ко­му фро­н­ті в 1920 ро­ці.

ВДОВИЧЕНКО Трохим Якович(1889-1921)-батрак з Новоспасівки Маоіупольського повіту.Анархо-комуніст з 1910 року.Повний георгіївський кавалер ,прапорщик,голова полкового комітету в першу світову війну.З травня 1918 року  - командир Новоспасівського повстанського загону.З вересня по грудень 1919 року - командир “-го Азовського корпусу повстанської армії махновців.З травня 1920 року по березень 1920 року -незмінний командир азовської групи Повстанської армії махновців.Свято вірив у перманентну анархістську революцію.Розстиріляний російськими чекістами в травні 1921 року в Алєксандровську.

ВЕРЕТЕЛЬНИКОВ Борис Васильович--робітник-ливарник з Гуляйполя,колишній матрос.Учасник революції 1905 року.Активний учасник махновського руху.Вбитий шкуровцями в травні 1919 року в селі Святодухівка.

ВІНАВЄР М. М. (1963 -- 1926) -- один із засновників партії  конституційних демократів (кадєтов), журналіст, член І Державної думи, в  1918 -- 1919 роках -- міністр Кримського уряду. Помер в еміграції.

ВОВГУР — повстанський отаман, спочатку — повстанець в загоні отамана Голого(Трохима Бабенка), пізніше — командир окроемого його загону. Діяв у районі Корсуня, Городища, Балаклеї. Вбитий літом 1921 року.

ВОДЯНИЙ Яків Михайлович (1886-1940) - з сім`ї малоземельних селян, народився в Смілі. Есер з 1905 року, адміністративно висланий в Чернігівську губернію в 1906 році. Втік в Київ. Командир бойової есерівської дружини в революцію 1905-1907 рр.  Заарештований 1907 року, зісланий в Наримський край. Втік у Галичину, у Львові вдруге заарештований й відправлений до Нарофомінська. В 1911 році вьік звідти до Владивостока. Бере участь в кульурно-політичному житті української громади в Зеленому клину. Емігрує до Японії, потім — Австралії. Влітку 1917 року повертається в Смілу. Його обирають головою повітового комітету боротьбистів. У вересні Водяний  —  начальник смілянської міліції. Активно допомагає утвореню Вільного козацтва. 1 жовтня 1917 року його обирають полковником. Козаки Водяного беруть участь в розгромі 8-ї російської армії під Бобринською. Уряд УНР нагородив Смілянського полковника хрестом. По роззюроєнню при німцях Вільного козацтва, Водяний переїздить до Києва, працює в “Дніпросоюзі”, переї\здить до Одеси, працює в повітовій раді Черкас. В січні 1919 року більшовики заарештовують Якова Водяного в Черкасах. Він тікає з під розстрілу й  починає повстанську боротьбу проти красних під прапорами боротьбистів. У 1921 році керує повстанським загноном у Холодному яру, бере участь у з`їзді повстанських отаманів , скликаним отаманом Логвином Панченком. Тут Водяний дає ляпаса отаману Бондаруку за вбивство ним отамана Терещенка. У травні 1922 року Водяний працює у відділі розвідки УНР в Польші. В 1927 році чекісти  через провокатора, колишнього товариша — Григорія Сочавського  виманюють Якова Водяного в совєтську Україну, але той відчуває пастку, й переправившись через кордон на контакт до провокатора не йде. Під час окупації красним Галичини, 27 вересня 1939 року Водяного заарештовують. 10 травня його розстріляли як непримиренного ворога совєтської влади.

ВОЛІН(справжнє прізвище Ейхембаум) Всеволод- видний анархіст-синдикаліст, літератор, чудовий промовець і агітатор,член секретаріату конфедерації анархістів “Набат”. В махновщині по грудень 1919 року.Член Реввоєнсовєта,завідуючий культурно-просвітницьким відділом.В листопаді 1919 року -заступник голови Реввоєнсовета революційних повстанців-махновців.Емігрував з Росії.Редагував і сприяв виданню спогадів Нестора Махна.

ВОЛИНЕЦЬ Ананій Гаврилович(1894- 1941) — один з талановитих керівників протибільшовицького збройного опору на Гайсинщині. Народився в селі Карбівці Гайсинського повіту в багатодітній селянській сім`ї. Закінчив Верхнєдніпровське середнє сільськогосподарське училище, агроном, учитель. Після революції стає есером. Повітовий комісар, начальник гайсинської міліції при Центральній раді. Організатор Вільного козацтва. Учасник повстання проти гетьмана Скоропадського. В грудні 1918 року — командир трьохтисячного повстанського загону. В 1919 році на чолі Гайсинського  полку вступає в бої з більшовиками. Відбиває неодноразово у них Гайсин, Літин, Летичів та інші містечка й села Поділля. Волинцю присвоюють звання підполковника, а його курінб вливається полком в 19 дивізію армії УНР. В травні Ананій Волинець командує вже більше ніж десятитисячним військом. Звільняє від більшовиків Ладижин, Хмільник, Липовець, Китайгород, Теплик, Гранів, Гайсин. Під селом Кисляки Ананій Волинець  розбиває Таращанську бригаду красних під командуванням колишнього отамана Гребінки.. До пізньої осені 1920 року повстанці отапмана Волинця не дають спокою більшовикам. Потім він виводить його за кордон.  З Рівного він намагається організувати підпільну боротьбу проти більшовиків в Україні. Його заарештовують і він більше року томиться у Рівненській в`язниці звідки втікає за кордон . Вступає до Української  народної партії., працює в тижневику “Дзвін”. В 1939 році зпісля окупації більшовиками Захілної України чекісти заарештовують колись популярного отамана повстанців. На суді Ананій Волинець тримається мужньо й безстрашно. Помилування не просив і виступив з грунтовними звинуваченнями більшовизму. Закінчив  словами про віру в звільнення України від сталіністів. Полковника армії УНР Ананія Волинця розстріляли 14 травня 1941 року.

Ананій Волинець мав двох братів та чотирьох сестер. Олексія в 1921 році розстріляли чекістиза участь в повстанстві. Ілька репресували в жовтні 1930 року.  Одна з сестер  — Ганна була дружиною отамана Гиви( Плохотнюка), репресована в 1937 році. Долі інших невідомі.

ВОРОШИЛОВ Клим Єфремович(1881-1968) відомий більшовицький військовий діяч,в революційному русі з 1902 року.В 1904 році очолював Луганський більшовицький комітет.В 1918 році -командуючий 5-ю більшовицькою армією.Народний комісар Тимчасового маріонеткового більшовицького уряду України,потім - командуючий військами Харківського округу.З червня 1919 року - командуючий 14-ю армією,з осені 1919 року по 1921 рік член РВР Кінної армії червоних.По війні -видний військовий діяч і соратник Сталіна.Доклав рук до репресій своїх колишніх соратників.Був наркомом,головою Президії Верховної ради СРСР.Двічі Герой Соціалістичної праці.

ВРУБЛЕВСЬКИЙ Микола Євтихійович -- лівий соціал-демократ, більшовик з  1918 року. Член так званої більшовицької «Повстанської дев'ятки». Був  заарештований урядом гетьмана, звільнений повстанцями. Знову  заарештований разом з іншими комуністами, що вели підривну діяльність  проти УНР, посаджений під арешт у готелі «Версаль». В ніч на 25 грудня  1918 року загін козаків забрав з готелю Врублевського, Д. Шуцького  (Данила), Галину Тимофєєву та невідомого солдата, пред'явивши орден на  переведення арештованих в штаб осадного корпусу Є. Кновальця. Всіх  більшовиків за антиукраїнську підпільну діяльність на користь  більшовицької Росії було розстріляно на Володимирівській гірці того ж  дня.

ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ Яків Васильович (отаман Орел) — видатний повстанський командир, родом з Гути-Літинської на Вінничині. Закінчив старшинську школу, у першій світовій війні - штабс-капітан.Одруженій на вчительці  з села Лиса Гора — Марії, мав дочку. Під час протигетьманського повстання Гальчевський був отаманом Літинського куреня, `підпорядковувався отаману Волинцю з яким у лютому 1919 року й вирушив на Північний фронт під командування отамана Оскілка. На Волині стає командиром піхотного полку й отримує від Петлюри звання полковника. Й доручення організовувати повстанський рух в Літинському повіті. Зголом отаман Орел веде безперервні бої з корасними окупантами Котовського, `Примакова, громить “Пашківську республіку”, що поргабувала майно армії УНР... В 1921 році  Орел діє під керівництвом отамана Шепеля, а мколи той відбуває за кордон, сам очолює 6-й повстанський район. Влітку повстанці Гальчевського активно підтримують подлум`я  протибільшовицького повстання.  Тільки у вересні 1922 року загін Гальчевсько відходить за кордон, в Польщу. Згодом, в 1923 році він знову в Україні, організовує боротьбу проти окупантів аж до  грудня 1925 року. Взимку 1926 року Гальчевський переходить кордон з Польщею. Зрозумівши, що повстання в Україні проти більшовиків уже не підняти, Гальчевський сотником під прізвищем Войнаровський  вступає до польської армії, дослужується до полковника.. В 1939 року  він потрапляє в полон до гітлерівців, але через рік втікає.  І не полишає боротьби за визволення України від...Польщі. Бойовики Армії крайової висліджують йогог й закидують разом з дружиною й дитиною, гранатами. Він ловить їх, викидає у вікно й вискакує на подвір`я під кулі, щоб зберегти життя рідні. Це було в серпні 1943 року.

                      

ГАНЄЦКІЙ Якуб ( Яков ФЮРСТЕНБЕРГ, 1893-1937) — діяч польського й російського комуністичного руху. Товариш і довірена особа В.Лєніна. Політичний авантюрист. Організовував повернення В.Ульянова в Росію, тримав зв`язок з кайзерівським генштабом. Організовував розрахунки більшовиків з німцями за допомогу в приході до влади. Учився в університетах Цюріха, Берліна, Гейдельберга, але жодного не закінчив. Був заступником головного комісара Норкомфіну й керуючим Народним банком, через який більшовики розраховувалися з Західними країнами. Влітку 1918 року — активний учасник переговорів Росії з Німеччиною та Фінляндією. Був повпредом більшовиків у Латвії в 1920-21 роках Подім — на державних посадах. 

            Репресований Сталіним, як такий, що дуже багато знав.

ГАНЗЮК Яків (1863-1918)-генерал-майор царської армії,від час першої світової війни командував 104-ю піхотною дивізією,потім 1-ю Українською в складі 34 армійського корпусу.Після відставки П.Скоропадського 23 грудня 1917 року  - командир 1-го Українського корпусу.Разом з начальником штабу корпусу генералом Я.Сафроновим наприкінці січня 1918 року прибув до Києва в Генеральний секретаріат,але був заарештований і розстріляний більшовиками.

ГАВРИЛЕНКО Петро (1888-1920)-з середняків Гуляйполя,мав середню освіту.У першу світову війну був повним георгіївським кавалером і дослужився до штабс-капітана.Анархіст з 1917 року,активний махновець.Хороший штабіст.Був командиром роти,полку,корпусу у Махна.24 листопада 1920 року будучи помічником начальника штаба Повстанської армії,викликаний в штаб Фрунзе й того ж дня розстріляний.

ГАЄНКО Феофанія(Феня)- дочка середняка з містечка Добровеличківка на Херсонщині.Вчителька Царекостянтинівської школи.Прихильниця національної української ідеї.Близька подруга дружини Махна Галини Кузьменко.Вбита на Херсонщині в серпні 1921 року.

ГАЙДА Радола ( Рудольф Гейдль, 1892-1948)     унтер-офіцер австро-угорської армії.в 1915 році перйшов на бік чорногорського війська,з Чорногорії втік до Росії. З весни 1918 року командир 7-го полку чехословацького армійського корпусу. Один з керівників протибільшовицького пеовстання у Чехословацькому корпусі в 1918 році. З вересня 1918 року — генерал-майор, командир 2-ї чехословацької дивізії, з жовтня — єкатєрінославської дивізії. З січня 1919 року — генерал-лейтенант, командуючий Сибірською армією. Після провалу наступу  армії Колчака в липні 1919 року зміщений Колчаком з поста .В листопаді у Владивостоці очолив виступ опозиційних Колчаку право-есерівських груп та більшовиків. Розраховував на підтримку інтервентів, в тому числі й чехословацьких військ , що застряли в Сибіру., але ті  зберегли нейтралітет.Генерал С.Н. Розанов разом з японцями придушив повстання.

ГАЙДАР ( Голіков) аркадій Петрович (1904-1941) --з сім`ї вчителів. У лютомцу 1918 року став добровольцем 1-ї Арзамаської бойової дружини більшовиків. Був журналістом в більшовицькій газеті “Молот”. З грудня 1918 року ад`ютант начальника оборони й охорони Росії. В березні — поступив на курси красних командирів у Москві, закінчив їх у Києві. З вересня 1919 року командир 6-ї роти зведеного маневрового полку курсантів в Україні. З жовтня — на польському фронті, в грудні — тяжко поранений. В березні 1920 року - у Вищій стрілковій школі. Потім командував ротою, полком. По війні  журналіст, письменник.

ГАРЬКАВИЙ Ілля Іванович ( 1888-1937) — з селян, член Компартії з 1918 року. Учасник першої світової війни, один з організаторів Красной гвардії в Тирасполі. З січеня 1918 року — в Красній армії. Комендант району особливої армії Одеського військового округу, в квітні-травні 1919 року — виконуючий обов`язки начштабу 9-ї армії. В 1921-22 роках — начальник штабу військ України і Криму. Потім — на командних посадах в армії більшовиків, командир корпусу.

            Репресований Сталіним.           

ГАМАРНИК Ян Борисович (1894 -- 1937) -- член більшовицької партії з 1916  року. З вересня 1917 року -- секретар Київського комітету РСДРП(б). З  березня 1918 року -- член більшовицького ЦВК Совєтов України, з квітня  входив в Оргбюро підготовки І з'їзду українських більшовиків у Москві.  Під час німецької окупації України був у підпіллі в Одесі, Харкові,  Криму. В 1919 році -- член Харківського губкому, голова губкому партії в  Одесі. 1919 року під час боротьби з Денікіним -- був членом  Реввоєнсовєта 12-ї армії, воєнним комісаром 58-ї стрілецької дивізії. В  1920 -- 1923 роках -- голова Одеського, потім Київського губкомів  більшовицької партії. Потім -- голова Далькрайревкому на Далекому сході  (до 1928 року). З 1929 року -- начальник політичного управління Красної  армії, член РВР СРСР, редактор «Красной звезды». З червня 1930 року --  заступник наркома оборони і заступник голови РВР СРСР. Член ЦК КП(б)У. В  1937 році, після хвилі наклепницьких звинувачень проти нього, уникаючи  арешту, Ян Гамарник застрелився. Реабілітований посмертно.

ГАШЕК Ярослав(1883-1923) — чехословак, з 1915 року — в Австро-угорській армії. Здався росіянам в полон і вступив у 1916 році в Чешську добровільну дружину. В лютому 1918 року примкнув до лівих соціал-демократів, які створили чехословацьку групу РКП(б). З квітня 1918 року формував чехословацькі совєтські частини Коасной армії. Працював у політвідділі, редакцціях газет Сибіру. З 1920 року - в Чехословакії, вів проросійську більшовицьку політику. Автор знаменитого гумористичного романа про солдата Швейка.

ГВОЗДЄВ Константін народився 1883 року -- правий меншовик, робітник  за походженням. Голова робітничої групи Центрального воєнно-промислового  комітету. В 1917 році -- заступник міністра, потім -- Міністр праці в  Тимчасовому уряді. Після громадянської війни працював у совєтських  господарчих структурах.

ГЕККЕР Анатолій Ілліч ( 1888-1938) —  більшовицький воєначальник, член партії з 1917 року. З сім`ї лікаря.Професійний військовий, в першу світову - штабс-ротмістр. В 1918 році обраний командуючим 8-ю армією на  руминському фронті. Командувавтилом, арміями, військами ВОХР, був командиром корпусу.

Репресований Сталіним.

ГЕРБЕЛЬ Сергій Миколаєвич-херсонський землевласник.В 1903-1904 роках - Харківський губернатор,в 1904-1912-начальник головного управління у справах місцевого господарства Міністрерства внутрішніх справ Росії.В липні 1918 року після відставки Ю.Соколовського-міністр продовольчих справ Української держави.Потім -прем`єр міністр.

ГІТТІС Владімір Міхайловіч(1881-1938)-більшовицький військовий діяч,офіцер царської армії.З лютого 1918 року в Червоній армії.З листопада 1918 року - командуючий 8-ю армією Південного фронту,потім - командуючий фронтом.З липня 1919 року й до квітня 1920 року- командував Західним фронтом.По війні на вищих командних посадах. Командир корпусу.Репресований.

ГОЛУБЕНКО Ми­ко­ла Ва­си­льє­вич (1897 -- 1937) -- уча­с­ник гро­ма­дя­н­сь­кої  ві­й­ни на Ук­ра­ї­ні, бі­ль­шо­вик з 1914 ро­ку. Ро­бі­т­ник. У 1917 -- се­к­ре­тар  ви­ко­н­ко­му Ки­ї­в­сь­ко­го со­вє­та ро­бі­т­ни­чих де­пу­та­тів, член Ки­ї­в­сь­ко­го  ко­мі­те­ту РСДРП(б). У 1918 ро­ці на пі­д­пі­ль­ній бі­ль­шо­ви­ць­кій ро­бо­ті в  Оде­сі. Член гу­б­ко­му КП(б)У, го­ло­ва по­в­с­та­н­ко­му. В 1919 -- 1920, як член  РВР Тре­тьої ук­ра­ї­н­сь­кої со­вє­т­сь­кої ар­мії, ко­мі­сар 45-ї стрі­ле­ць­кої  ди­ві­зії брав участь в бо­ях про­ти пе­т­лю­рі­в­ців, фра­н­цу­зь­ких ін­те­р­ве­н­тів,  де­ні­кі­н­ців, військ Пі­л­су­д­сь­ко­го. Зго­дом -- на па­р­ті­й­ній і де­р­жа­в­ній  ро­бо­ті.

Став же­р­т­вою ста­лі­н­сь­ких ре­п­ре­сій.

ГОРБЕНКО Яків — колишній поручник ,полковник Цибулівського полку холодноярців. Піддався на амністію й розстріляний.

ГНИБІДА — повстанський отаман, керівник Західної повстанської групи, Київського загону, Олександрійської сотні в Степовій дивізії Костя Блакитного, заступник отамана Пилипа Хмари.

ГОЛУБОВИЧ Всеволод Олександрович(1890 - 1938) український державний діяч.журналіст,за фахом - інженер.Член УПСР.Член Центрапльної та Малої рад.З липня 1917 року- генеральний секретар шляхів.згодом- торгівлі й промисловості.Очолював делегацію УНР на мирних переговорах у Бресті.З  30 січня по 29 квітня 1918 року- голова Ради міністрів,міністр закордонних справ УНР.У 1919 -1920 роках редагував газету “Трудова громада”,що виходила в Кам`янець-Подільському та Вінниці.1921 році засуджений більшовиками разом з іншими членами ЦК УПСР.Після амністії очолював Раду народного господарства УРСР.1931 року репресований у справі так званого Українського національного центру.

ГОЛІК Лев -  з родини селян з станиці Кабанья Старобільського повіту,за професією  токар.З 1914 року проживав у Гуляйполі.Анархо-терористНезмінний начальник армійської махновської контррозвідки(часто начальником розвідки вважають Левка Задова-Зіньковського,що не так).31 листопада 1920 року в селі Михайлівка Мелітопольського повіту під час бою з будьоннівцями помер від інфаркту.

ГОЛИК (отаман ЗАЛІЗНЯК) Мефодій Фокович народився 1897 року в селі Єлізавєтградка Єлізавєтградського повіту на Херсонщині в багатодітній сім`ї. З семи років працював на залізниці, звідки в грудні 1918 року мобілізований в армію УНР рядовим залізничником в Київський запасний полк. Дослужився до хорунжого, захворів на тиф був демобілізований. З війська не пішов, відступав з армією УНР за Збруч. Повернувся в Україну під час першого Зимового походу в дивізії Юрія Тютюнника. Під Ууманню повторно захворів на тиф і в чічні 1920 року повернувся доліковуватися додому. Тут Голика  , як петлюрівця, стали переслідувати красні. В лютому Голик тікає з рідного село до повстанців у загін Пилипа Хмари в Нерубайлівський ліс. Пізніше самостійно діяв на Єлізавєтградщині. До арешту під час інспірованої чекістами наради отаманів у Звенигородці 29 вересня 1922 року, не випускав з рук зброї й боровся проти окупантів. Загинув у нерівному бою при спробі вирватися з Лук`янівської в`язниці 9 лютого 1923 року разом з іншими заарештованими в Звенигородці отаманами.

ГОНЧАРЕНКО Пилип Іванович(1893-1921)-з сім`ї середняків з Новоспасівки,анархіст.Командир повстанського загону,потім командир Новоспасівського полку.Розстріляний  більшовицькою ревтрійкою в у вересні 1921 року.

ГОРОБЕЦЬ      - полковник царської армії,земський губернський діяч Єкатєрінослава.Прихильник української національної ідеї.Єкатєрінославський губернський комісар гетьмана Скоропадського і Директорії,підтримував політику Симона Петлюри.

ГОРЛІС( Городянин-Лісовський, отаман Залізняк) Юрій Юрійович, з сім.ї офіцера, народився в селі Демидівка на Полтавщині. Учасник першої світової війни, пізніше - старшина армії УНР. Учасник першого Зимового походу генерала Омеляновича-Павленка. Поранений залишився в Холодному яру, був повстанським отаманом. Влітку 1921 року прибув до Львова, весною наступного року повернувся на підпільну роботу в Україну. Заарештований чекістами в 1924 році. Симулює психічно хворого. В ув`язненні до 1932 року, втікає з Херсонської психлікарні на Дон, потім на Кубань, в Москву, Білорусію й за кордон. У Львові стає письменником. В 1935 році видає роман “Холодний яр”. В червні 1942 року з німцями повертається в Україну, живе в Олександрівці й збирає матеріали для другої книги “Холодного яру”. Побував у Холодному яру, подарував батькові отамана Василя Чучупаки книжку про сина, обновили могилу отамана, повстанців, відслужили в Медведівці паніхиду по них. В 1943 році з німцями Юрій Горліс повертається до Львова, де одружується з Галиною Талащук.  Через Австрію з дружиною. Пробирається до Німеччини. В Новому Ульмі, де зупинилося подружжя, хтось почав поширювати чутки, що Горліс працює на більшовицьку, німецьку й польську розвідки. Почалися переслідування, обшуки. 27 вересня 1946 року Юрія Горліса задушили удавкою бойовики служби безпеки ОУН, як зрадника.

ГОЦУЛЯК Микола — галичанин, що залишився повстанцем у Холодному яру. В бою під Бондарівкою , в жовтні 1920 року, застрелив семеро будьонівців і був порубаний ними.

ГЛА­ГО­ЛЄВ Ва­си­лій Па­в­ло­віч (1883 -- 1938) -- дво­ря­нин. В 1904 ро­ці  за­кі­н­чив Ака­де­мію Ге­не­ра­ль­но­го шта­бу. З кві­т­ня 1918 ро­ку -- до­б­ро­ві­ль­но  в Че­р­во­ній Ар­мії. Був ко­ма­н­ди­ром 1-ї Ку­р­сь­кої пі­хо­т­ної ди­ві­зії,  Ре­зе­р­в­ної ар­мії, на­ча­ль­ни­ком шта­бу Ук­ра­ї­н­сь­ко­го фро­н­ту, ко­ма­н­дир 6-ї  ар­мії Пі­в­ні­ч­но­го фро­н­ту, 16-ї ар­мії За­хі­д­но­го фро­н­ту. З ве­ре­с­ня 1919 --  ко­ма­н­дир 11-ї, 12-ї ка­ва­ле­рі­й­сь­кої ди­ві­зії, 10-ї ар­мії.

Пі­с­ля гро­ма­дя­н­сь­кої ві­й­ни на ке­рі­в­них по­с­тах в Че­р­во­ній Ар­мії.

Став же­р­т­вою ста­лі­н­сь­ких ре­п­ре­сій.

ГРЕБЕНЮК Степан (1897-1967) — ад`ютант отамана Кваші, з села Тимошівки Кам`янського повіту. В царській армії служив під началом земляка — офіцера Василя Кваші, з яким і пішов у повстанці.

ГРЕКОВ Олександр Петрович(1875-1958) -генерал-майор царської армії, походив з села Санич Глухівського повіту,де його батько мав маєток.Мав поблизу Курська маєток Олександрівку,поблизу іншого батькового помістя в Рильському повіті Курської губернії.В першу світову війну начальник штабу 74 -ї піхотної дивізії,командир лейб-гвардії Єгерського полку,начальник  штабу Київського військового округу при Центральній раді,з березня по травень 1918 року- товариш(заступник)  військового міністра УНР.За гетьманату очолював таємну організацію українських старшин.У листопаді призначений  начальником головного штабу  армії УНР.Перейшов на бік Директорії.З грудня 1918 року головнокомандуючий групи військ УНР в Херсонщині,Катеринославщині.Таврії,військовий міністр УНР,Наказний отаман Народної республіканської армії.З 9  червня по 5 липня 1919 року начальний комендант Галицької армії,генерал -поручник УГА,з липня 1919 року у відставці.30 вкресня 1948 року заарештований у Відні совєтською контррозвідкою. Засуджений до 25 річного ув`язнення,в 1956 році звільнений.Помер у Відні.

ГРІЗНИЙ Антон Макарович — отаман Смілянщини,Городищенщини. З багатодітної селянської сім`ї з села Мале Старосілля. Воював у загоні отамана Голого. По його смерті перебрав отаманування в 1921 році. Не складав зборої до осені 1922 року. Вбитий в засідці бійцями єврейської самооборони.

ГРИ­ГО­Р'ЄВ Ми­ко­ла(за іншими джерелами справжнє ім`я та прізвище — Никифор чи Ничипір СЕРВЕТНИК) Оле­к­са­н­д­ро­вич (1878 -- 1919). Ро­дом (ймо­ві­р­но) з с.  Ве­р­б­лю­ж­ки на Хе­р­со­н­щи­ні. (За ін­ши­ми да­ни­ми -- з Оле­к­са­н­д­рії чи з села Григорєвка поблизу Олександрії).  Про­фе­сі­й­ний ві­й­сь­ко­вий. Уча­с­ник ро­сі­й­сь­ко-­япо­н­сь­кої ві­й­ни. В 1917 ро­ці  шта­бс-­ка­пі­тан, на­ча­ль­ник уч­бо­вої ко­ма­н­ди 35-го за­па­с­но­го по­л­ку в м.  Фе­о­до­сії. Був при­хи­ль­ни­ком Це­н­т­ра­ль­ної ра­ди, зго­дом мав чин по­л­ко­в­ни­ка  у ге­ть­ма­н­сь­ко­му ві­й­сь­ку. З се­р­п­ня-­ве­ре­с­ня 1918 ро­ку ота­ман в ук­ра­ї­н­сь­кій  ар­мії. За офі­ці­й­ни­ми да­ни­ми у Пе­т­лю­ри Гри­го­р'єв по­сі­дав пост ота­ма­на  За­по­рі­ж­жя і Оле­к­са­н­д­рії, ко­ма­н­ду­вав по­в­с­та­н­ця­ми, а зго­дом і ре­гу­ля­р­ни­ми  ча­с­ти­на­ми га­й­да­ма­ків і сі­чо­вих ко­за­ків. Лі­вий ук­ра­ї­н­сь­кий есер.

У лю­то­му 1919 ро­ку, пі­с­ля по­ра­з­ки Ди­ре­к­то­рії, з та­к­ти­ч­них мі­р­ку­вань  пе­ре­й­шов на бік бі­ль­шо­ви­ків й був при­з­на­че­ний ко­ма­н­ди­ром 1-ї бри­га­ди  пе­р­шої Задніп­ро­в­сь­кої стрі­ле­ць­кої ди­ві­зії. По­в­с­та­н­ці Гри­го­р'є­ва  ви­з­во­ля­ли Хе­р­сон, Ми­ко­ла­єв, Оде­су від ін­те­р­ве­н­тів Ан­та­н­ти. У кві­т­ні 1919  ро­ку при­з­на­че­ний ко­м­ди­вом 6-ї ди­ві­зії, на­го­ро­дже­ний ор­де­ном Че­р­во­но­го  Пра­по­ру. У тра­в­ні 1919 ро­ку ви­с­ту­пив про­ти бі­ль­шо­ви­ків (за­ко­лот  Гри­го­р'є­ва). В кі­н­ці тра­в­ня з не­ве­ли­ким за­го­ном ві­д­с­ту­пив на схід  Хе­р­со­н­щи­ни, пе­ре­хо­ву­ва­в­ся в Чо­р­но­му лі­сі, вчи­няв на­па­ди на мі­с­те­ч­ка і  се­ла Єли­за­ве­т­г­ра­д­щи­ни. У че­р­в­ні з'є­д­на­в­ся з за­го­на­ми Ма­х­на, які пе­ре­й­ш­ли  Дні­п­ро. 27 ли­п­ня 1919 ро­ку в с. Се­н­то­ве (ни­ні Ро­д­ни­кі­в­ка) вби­тий  ма­х­но­в­ця­ми.

ГРИЗЛО Семен - звенигородський полковник, родом з містечка Кальниболот на Звенигородщині. Есер. Був військовим писарем. Кальниболотсський курінний отаман Вільного козацтва в 1917  році.  Пізніше обраний полковником Звенигородського коша. Зі своїми козаками наступав на Києв, на допомогу повстанню Міхновського, але запізнилися й вимушені були повернути назад. З жовтня 1917 року в Чигирині Гризла обирають на з`їзді Вільного козацтва Генеральним хорунжим. В 1919-1922 роках полковник  Семен Гризло бореться проти красних окупантів і загунув в бою.

ГРУШЕВСЬКИЙ Ми­ха­й­ло Се­р­гі­йо­вич (17.ХІ.1886 -- 25.ХІ.1934) -- ук­ра­ї­н­сь­кий  іс­то­рик, по­лі­ти­ч­ний ді­яч. З бе­ре­з­ня 1917 ро­ку в Ук­ра­ї­н­сь­кій па­р­тії  со­ці­а­лі­с­тів-­ре­во­лю­ці­о­не­рів (УПСР), очо­лив Це­н­т­ра­ль­ну ра­ду. Гру­ше­в­сь­ко­му  на­ле­жа­ла про­ві­д­на роль у ви­з­на­че­н­ні її по­лі­ти­ки. Він був ав­то­ром ря­ду  рі­шень і уні­ве­р­са­лів, ви­с­ту­пав про­ти жо­в­т­не­во­го бі­ль­шо­ви­ць­ко­го  пе­ре­во­ро­ту спі­в­ро­бі­т­ни­ц­т­ва Ук­ра­ї­ни з До­ном та кра­ї­на­ми Ан­та­н­ти. На  про­по­зи­цію Гру­ше­в­сь­ко­го Це­н­т­ра­ль­на ра­да за­к­ли­ка­ла на Ук­ра­ї­ну ві­й­сь­ка  Ні­ме­ч­чи­ни та Ав­с­т­ро-­Уго­р­щи­ни. З по­ча­т­ку 1919 ро­ку -- в емі­г­ра­ції.  За­с­ну­вав у Ві­д­ні (по­тім у Пра­зі) Ук­ра­ї­н­сь­кий со­ці­о­ло­гі­ч­ний ін­с­ти­тут.  Ре­да­гу­вав ор­ган у ПСР жу­р­нал «Бо­рі­ть­ся -- по­бо­ре­те». В 1924 ро­ці  по­ве­р­ну­в­ся в СССР для на­у­ко­вої ро­бо­ти, був об­ра­ний ака­де­мі­ком АН УРСР, з  1929 -- ака­де­мік АН УСРСР.

Ав­тор 2-томної «І­с­то­рії Ук­ра­ї­ни -- Ру­сі», ба­га­тьох іс­то­ри­ч­них  до­с­лі­джень.

ГУЛИЙ (Гуцленко) Андрій Олексійович — генерал армії УНР, повстанський отаман, родом з Ново-Архангельська Херсонської губернії. Есер. Закінчив інститут сільського господарства та лісництва. Учасник першої світової війни, дослужився до капітана. Був начальником господарчого відділу Управління технічних військ Центральної ради. Був ув`язнений гетьманцями, втік. На Кубані заарештували денікінці, звільнений за браком доказів. У Катеринославі був командуючим революційними віськами, в січні 1919 року  тримав фронт проти білих і проти Махна Від Херсона до Новомосковська. Дуже короткий час взаємодіяв з красними, за це його заарештували згодом свої, але потім звільнили. Обрпажений полковник Гулий не прийняв від Петлюри командування Запорізьким корпусом й  став цивільно жити в Кам`янці-Подільському. Згодом його запросили на штабну роботу. Влітку 1919 року він отримує дозвіл в Петлюри підняти в тилу Добровольчої армії повстання й з невеличким загоном проривається в район Знам`янки. З боями з половиною загону пробився до Холодного яру. Тричі протягом 1919-1921 років підніиає отаман Гулий протибільшовицькі повстання.Його призначають командуючим повстанцями провобережної України, присвоюють звання генерала. Він - учасник обох Зимових походів армії УНР. Багато разів переходить кордон . В 1922 році його заарештовують в Одесі чекісти, спровокувавши фальшивий виклик “для керівництва повстпанням”.

ГУРКО Ва­сі­лій Іо­сі­фо­вич -- ста­р­ший син ге­не­рал-­фе­ль­д­ма­р­ша­ла Іо­сі­фа  Гу­р­ко, ге­не­рал-­гу­бе­р­на­то­ра Ва­р­ша­ви. Ві­й­сь­ко­ву слу­ж­бу по­чав у  гро­не­н­сь­ко­му гу­са­р­сь­ко­му по­л­ку у Ва­р­ша­ві. В чи­ні на­ча­ль­ни­ка ди­ві­зії  во­ю­вав у Схі­д­ній Пру­с­сії. По­тім ко­ма­н­ду­вав ко­р­пу­сом, ар­мі­єю, ви­ко­ну­вав  обо­в'я­зок ко­ма­н­ду­ю­чо­го пі­в­ні­ч­ним фро­н­том пі­с­ля усу­не­н­ня Ку­ро­па­т­кі­на. З  гру­д­ня 1916 по 7 бе­ре­з­ня 1917 ро­ку ви­ко­ну­вав обо­в'я­з­ки на­ча­ль­ни­ка шта­бу  ве­р­хо­в­но­го го­ло­в­но­ко­ма­н­ду­ва­н­ня під час хво­ро­би ге­не­ра­ла Алє­к­сє­є­ва. При  Ти­м­ча­со­во­му уря­ді -- го­ло­в­ком за­хі­д­но­го фро­н­ту. Зня­тий з по­са­ди,  за­а­ре­ш­то­ва­ний Кє­рє­н­с­кім, по­са­дже­ний у Пе­т­ро­па­в­ло­в­сь­ку фо­р­те­цю. Ви­с­ла­ний  Кє­рє­н­с­кім за ко­р­дон. Жив у Ан­г­лії, Ге­р­ма­нії, Бе­ль­гії. На­пи­сав кни­гу  спо­га­дів про 1914 -- 1917 ро­ки в Ро­сії.

ГУСЄВ Сєргєй Ніколаєвіч( Драбкін Яков Давідовіч) ( 1874-1933_ — з сім`ї вчителів, більшовик з 1896 року. В жовтневий переворот --очолював секретаріат Петроградского ВРК. В лютому-березні 1918 року секретар Комітету революційної оборони Петрограду. В 1919-1920 роках — на командних посадах в Красной армії По війні очолював Воєнно-істиричну комісію по вивченню досвіду світової й громадянської війни. Доклав чимало зусиль для фальсифікації історії й виправдання політики більшовиків. Похований у Кремлівській стіні.

ДЕРКАЧ — заступник отамана Василя Чучупаки, селянин з Жаботина. Після смерті отамана став на його місце. Піддався амністії 4 черпня 1921 року й був розстріляний.

ДЄ­НІ­КІН Ан­тон Іва­но­віч (1872 -- 1947) -- ро­сі­й­сь­кий ге­не­рал, уча­с­ник  ро­сі­й­сь­ко-­япо­н­сь­кої ві­й­ни, з 1916 ро­ку -- ге­не­рал-­ле­й­те­нант. З сі­м'ї  офі­це­ра, за­кі­н­чив ака­де­мію ге­не­ра­ль­но­го шта­бу (1899). З по­лі­ти­ч­них  пе­ре­ко­нань на­й­б­ли­ж­че був до ка­дє­тов. З тра­в­ня 1917 ро­ку --  го­ло­в­но­ко­ма­н­ду­ю­чий за­хі­д­ним фро­н­том, з ли­п­ня -- пі­в­де­н­но-­за­хі­д­ним.  Пі­д­т­ри­мав ви­с­туп Ко­р­ні­ло­ва про­ти Ти­м­ча­со­во­го уря­ду й ра­зом з ним  за­а­ре­ш­то­ва­ний, ут­ри­му­ва­в­ся в м. Би­хо­ві, зві­д­ки 19 ли­с­то­па­да ра­зом з  ін­ши­ми ге­не­ра­ла­ми (Ро­ма­но­в­сь­ким, Ко­р­ні­ло­вим) втік на Дон. Був ак­ти­в­ним  ор­га­ні­за­то­ром До­б­ро­во­ль­чої ар­мії. З 13 кві­т­ня 1918 ро­ку -- ко­ма­н­ду­ю­чий,  а з жо­в­т­ня -- го­ло­в­но­ко­ма­н­ду­ю­чий До­б­ро­во­ль­чою ар­мі­єю. З 8 сі­ч­ня 1919  ро­ку -- го­ло­в­но­ко­ма­н­ду­ю­чий збро­й­ни­ми си­ла­ми пі­в­д­ня Ро­сії. Пі­с­ля ро­з­г­ро­му  ар­мії бі­ль­шо­ви­ка­ми й ева­ку­а­ції в Крим здав ко­ма­н­ду­ва­н­ня П. Н. Вра­н­ге­лю  і ви­ї­хав за ко­р­дон. Жив у Фра­н­ції, по­мер до 1930 ро­ку, по­мер в США.  На­пи­сав п'ять то­мів спо­га­дів «О­че­р­ки сму­ты», ав­тор ба­га­тьох на­ри­сів,  опо­ві­дань, та­ла­но­ви­тий жу­р­на­ліст.

ДЕРМЕНЖІ            - молдованин з міста Ізмаїла.Телеграфіст,електромеханік,старший матрос з броненосця “Потьомкін”,учасник революції 1905-1907 років,з командою броненосця емігрував до Руминії,жив у Франції,Італії.Швейцарії й Англії.В 1917 році повернувся в Росію,анархіст-комуніст,терорист.В махновшині з дня її зародження займав командні пости,командир загону,полку,начальник автобази,телеграфного зв`язку. Вбитий в бою на Херсонщині в серпні 1921 року.

ДИБЕНКО Па­в­ло Юхи­мо­вич (1889 -- 1938) -- бі­ль­шо­ви­ць­кий ві­й­сь­ко­вий ді­яч,  член РСДРП(б) з 1912 ро­ку. Ма­т­рос Ба­л­ті­й­сь­ко­го фло­ту. Уча­с­ник жо­в­т­не­во­го  збро­й­но­го по­в­с­та­н­ня 1917 ро­ку про­ти Ти­м­ча­со­во­го уря­ду в Пе­т­ро­г­ра­ді, член  СНК. За втечу з моряками з поля бою під Нарвою в лютому 1918 року був відданий під суд,звільнений з посади й виключений з юбільшовицької партії.В цей час він пише статтю “ К левим товаришам -рабочим”,в якій говориться:  “Я рад,что не состою больше в партии правительственных большевиков соглашателей,сдающих день за днем октябрьские завоевания,которые мы,пролетарии,отстояли тьакой ценой”...Але з часом “визнає свої помилки”,поновлюється в партії й улі­т­ку 1918 ро­ку бере участь у пі­д­пі­ль­ній бо­ро­ть­бі про­ти ні­ме­ць­ких  оку­па­н­тів і ге­ть­ма­н­ців на Ук­ра­ї­ні та в Кри­му.Контррозвідка білих заарештовує колишнього голову Центробалту,впізнаного одним з гельсингфорських офіцерів,який був свідком звірств Дибенка та його матросів проти офіцерів.Нелавнього члена Совнаркому Росії приговорюють до смертної кари. Але його дружина О.Колонтай умовляє Лєніна виручити Дибенка і його обмінюють на білогвардійського офіцера,взятого в полон червоними. В 1919 ро­ці, ко­ма­н­ду­ю­чи  Гру­пою со­вє­т­сь­ких військ Ка­те­ри­но­с­ла­в­сь­ко­го на­п­ря­м­ку, 1-ю За­д­ні­п­ро­в­сь­кою  стрі­ле­ць­кою ди­ві­зі­єю, брав участь у ро­з­г­ро­мі військ Ди­ре­к­то­рії, у бо­ях  за Крим. У тра­в­ні-­ли­п­ні 1919 ро­ку -- ко­ма­н­ду­ю­чий Кри­м­сь­кою ар­мі­єю,  во­д­но­час на­р­ком у ві­й­сь­ко­во-­мо­р­сь­ких спра­вах Кри­м­сь­кої со­вє­т­сь­кої  со­ці­а­лі­с­ти­ч­ної ре­с­пу­б­лі­ки. Уча­с­ник ро­з­г­ро­му по­в­с­та­н­ня Гри­го­р'є­ва та повстання воєнморів у Кронштадті.

Пі­с­ля ві­й­ни на ко­ма­н­д­них по­са­дах у Че­р­во­ній ар­мії, ко­ма­н­дарм 2-го ра­н­гу,  ко­ма­н­ду­ю­чий ві­й­сь­ка­ми ря­ду ок­ру­гів. На­го­ро­дже­ний трьо­ма ор­де­на­ми  Че­р­во­но­го Пра­по­ра. Репресований.

           

ДІГТЯР(Хоменко) — голова Холодноярівського повстанкому до складу якого входилти отамани Деркач, Ільченко, Микитенко , Терехов. Зався красним у вересні 1921 року.

ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ Олексій Трохимович —  повстанець в загонах отаманів Хмари, Залізняка. Заарештований наприкінці вересня 1922 року. Загинув під час спроби холодноярських отаманів вирватися з Лук`янівської в`язниці.

ДОЛЖЕНКО Григорій — повстанський отаман, діяв у Черкаському та Єлізавєтградському повітах.

ДОВБОР-МУСНІЦКІЙ Юзеф Ро­ма­но­віч (1867 -- 1937) -- по­ляк, з дворян, ге­не­рал-­ле­й­те­нант ро­сі­й­сь­кої ар­мії, уча­с­ник ро­сі­й­сь­ко-­япо­н­сь­кої ві­й­ни. Закінчив академію генштабу в 1902 році. В 1917 році - командир сформаваним в Білорусії Польським корпусом.  На по­ча­т­ку 1918 ро­ку на чо­лі 1-го По­ль­сь­ко­го ко­р­пу­су пі­д­няв за­ко­лот  про­ти вла­ди со­вє­тов на те­ри­то­рії, відступив на територію  оку­по­ва­ну ні­м­ця­ми. З кі­н­ця 1918 ро­ку  -- пі­д­да­ний По­ль­щі, гла­в­ком ве­ли­ко­по­ль­сь­кої ар­мії. У по­лі­ти­ч­ній бо­ро­ть­бі  з Пі­л­су­д­сь­ким от­ри­мав по­ра­з­ку, з 1920 ро­ку ви­й­шов у ві­д­с­та­в­ку.

ДРОЗДОВСЬКІЙ Мі­ха­іл Го­р­дє­є­віч (1881 -- 1919) -- по­л­ко­в­ник ро­сі­й­сь­кої  ар­мії, уча­с­ник 1-ї сві­то­вої ві­й­ни. На чо­лі сфо­р­мо­ва­но­го ним за­го­ну в  гру­д­ні 1917 ро­ку з Ру­ми­н­сь­ко­го фро­н­ту зді­й­с­нив рейд до Ро­с­то­ва-­на-­До­ну,  де при­є­д­на­в­ся до бі­ло­ко­за­ків. За­гін став ос­но­вою для ди­ві­зії  До­б­ро­во­ль­чої ар­мії. В 1918 ро­ці от­ри­мав зва­н­ня ге­не­рал-­ма­йо­ра. По­мер від  ра­ни. По сме­р­ті ко­м­ди­ва ди­ві­зія ста­ла на­зи­ва­ти­ся «Дро­з­до­в­сь­ка» й  ві­дз­на­чи­ла­ся осо­б­ли­вою жо­р­с­то­кі­с­тю у бо­ях про­ти Че­р­во­ної ар­мії.

ДОРОШЕНКО Петро Якович(1858-1919)-походив з старовинного гетьманського роду,земський діяч у Чернігові,за Центральної ради- директор Чернігівської українськоїх гімназії.Гетьман Скоропадський пропонував йому посаду прем`єр-міністра.З 15 липня 1918 року - голова Управління у справах мистецтва й національної культури,зберіг цю посаду й при Директорії.З Директорією евакуювався до Вінниці,Кам`янець-Подільська.У липні 1919 року розстріляний  в Одесі більшовиками,які вважали його Дмтром Дорошенком,діячем Центральної ради(розстріляли замість племінника).

ДРОБОТКІВСЬКИЙ Юрій — хорунжий армії УНР, з дворян. З армією УКР відступив за кордон. Повернувся з отаманом Гонтою в Холодний яр. Загтинув при спробі виззволитися в Лук`янівській тюрмі 9 лютого 1923 року.

ДУБОВИЙ Іван На­у­мо­вич (1896 -- 1938) -- бі­ль­шо­ви­ць­кий ві­й­сь­ко­вий ді­яч,  член РСДРП(б) з че­р­в­ня 1917 ро­ку. Пра­по­р­щик ца­р­сь­кої ар­мії. В 1917 ро­ці  -- ор­га­ні­за­тор Че­р­во­ної гва­р­дії в До­н­ба­сі. В 1919 -- 1921, бу­ду­чи  на­ча­ль­ни­ком шта­бу Гру­пи військ Ки­ї­в­сь­ко­го на­п­ря­м­ку, ко­ма­н­ду­ю­чи 1-ю  Ук­ра­ї­н­сь­кою бі­ль­шо­ви­ць­кою ар­мі­єю і 44-ю стрі­ле­ць­кою ди­ві­зі­єю брав участь  у бо­ях про­ти пе­т­лю­рі­в­ців, де­ні­кі­н­ців, бі­ло­по­ля­ків. За бої за Ки­єв  (гру­день 1919) на­го­ро­дже­ний ор­де­ном Че­р­во­но­го Пра­по­ра. Пі­с­ля  гро­ма­дя­н­сь­кої ві­й­ни на ко­ма­н­д­них по­са­дах. З 1935-го ро­ку ко­ма­н­ду­ю­чий  ві­й­сь­ка­ми Ха­р­кі­в­сь­ко­го ві­й­сь­ко­во­го ок­ру­гу. Ко­ма­н­дарм 2-го ра­н­гу.

Став же­р­т­вою ста­лі­н­сь­ких ре­п­ре­сій.

ДОНЦОВ Дми­т­ро (1883 -- 1973  ), пу­б­лі­цист, лі­те­ра­тор, кри­тик і по­лі­тик,  ро­дом з Ме­лі­то­по­ля; член РУП і УСДРП, 1918 чл. Гол. Уп­ра­ви па­р­тії  Ук­ра­ї­н­сь­ких хлі­бо­ро­бів-­де­мо­к­ра­тів, зго­дом іде­о­лог укр. на­ці­о­на­лі­з­му.  Ре­п­ре­со­ва­ний ца­р­сь­ким ре­жи­мом за ре­во­лю­ці­й­ну пра­цю, До­н­цов утік 1908 за  ко­р­дон, де ро­з­ви­нув жва­ву са­мо­с­ті­й­ни­ць­ку пра­цю. У до­по­ві­ді на 2-у  все­с­ту­де­н­т­сь­ко­му з'ї­з­ді у Льво­ві (1913) на­к­ре­с­лив про­г­ра­му  про­ти­ро­сі­й­сь­кої по­лі­ти­ки й бо­ро­ть­би, на­го­ло­си­в­ши га­с­ло ві­до­к­ре­м­ле­н­ня від  Ро­сії. Під час пе­р­шої сві­то­вої ві­й­ни спо­ча­т­ку ді­яч і пе­р­ший гол. Со­ю­зу  Ви­з­во­ле­н­ня Ук­ра­ї­ни (1914), зго­дом за­с­ну­вав Ук­ра­ї­н­сь­ке пре­со­ве бю­ро в  Бе­р­лі­ні (1914 -- 1916); За ге­ть­ма­на­ту го­ло­ва Ук­ра­ї­н­сь­ко­го те­ле­г­ра­ф­но­го  аге­н­т­с­т­ва; 1919 -- 1921 шеф Ук­ра­ї­н­сь­ко­го пре­со­во­го бю­ро в Бе­р­ні при  Ук­ра­ї­н­сь­кій Ди­п­ло­ма­ти­ч­ній Мі­сії в Шве­й­ца­рії. З 1922 у Льво­ві,  спі­в­за­с­но­в­ник Ук­ра­ї­н­сь­кої Па­р­тії На­ці­о­на­ль­ної ро­бо­ти і ре­да­к­тор її  ор­га­ну «За­г­ра­ва» (1923 -- 1924); ред. «ЛНВ» (1922 -- 1932) і «Ві­с­ни­ка»  (1933 -- 1939) та «Кни­го­з­бі­р­ні Віс­ни­ка». Між дво­ма сві­то­ви­ми ві­й­на­ми  дру­ку­ва­в­ся в ні­ме­ць­кій, шве­й­ца­р­сь­кій і по­ль­сь­кій пре­сі. З 1939 в  емі­г­ра­ції, ре­да­к­тор «Ба­та­ви» (Бу­ка­решт, 1940 -- 1941). З 1947 в Ка­на­ді,  де 1948 -- 1953 ви­к­ла­дав в Мо­н­т­ре­а­ль­сь­ко­му Уні­ве­р­си­те­ті укр. лі­ту­ра­ту­ру.  Пра­ці Д.: «Мо­де­р­не мо­с­к­во­фі­ль­с­т­во» (1913), «Су­ча­с­не по­літ. по­ло­же­н­ня  на­ції і на­ші за­в­да­н­ня» (1913), «І­с­то­рія ро­з­ви­т­ку укр. держ. ідеї»  (1917), «Укр. держ. ду­м­ка і Єв­ро­па» (1919), «Пі­д­с­та­ви на­шої по­лі­ти­ки»  (1921), «По­е­т­ка укр. рі­со­р­джі­ме­н­та» (1922), «На­ці­о­на­лізм» (1926),  «По­лі­ти­ка при­н­ци­пі­я­ль­на й опо­р­ту­ні­с­ти­ч­на» (1928), «На­ша до­ба і  лі­те­ра­ту­ра» (1936), «Де шу­ка­ти на­ших тра­ди­цій» (1938), «Дух на­шої  да­в­ни­ни» (1944), «По­е­т­ка во­г­ня­них меж» (1952), «Ро­сія чи Єв­ро­па» (1955),  «Від мі­с­ти­ки до по­лі­ти­ки» (1957).

В сво­їй пу­б­лі­ци­с­ти­ч­ній ді­я­ль­но­с­ті. До­н­цов ві­дз­на­ча­в­ся при­с­т­ра­с­ною  ар­гу­ме­н­та­ці­єю і ди­на­мі­ч­ним сти­лем, ві­ль­но ору­ду­ю­чи ци­та­та­ми з тво­рів  про­ти­в­ни­ків.

ДРАГОМІРОВ Абрам Міхайловіч -- генерал царської армії. На початку  імперіалістичної війни командував окремою кавалерійською бригадою з  гусар чернігівського й ніжинського полків. Після лютневої революції  командував 9 корпусом, 5 армією й, нарешті, Північним фронтом. Після  жовтневого перевороту пробрався на Дон, де 20 серпня 1918 року був  призначений генералом Алєксєєвим його помічником. Після смерті  Алєксєєва, 25 вересня 1918 року Дєнікін призначив Драгомірова помічником  головнокомандуючого добровольчої армії з політичних питань і  представником Особливої наради. З 30 травня 1919 року Драгомиров був  головою делегації, відправленої Дєнікіним в Париж для переговорів з  Клемансо про матеріальну допомогу армії. З Парижа з тією ж місією  Драгоміров був направлений до Лондона. В Парижі мав контакт з  керівниками організації Б. Савінкова та В. Бурцевим.

ДОРОШЕНКО Дмитро -- походив із козацько-дворянського роду на Глухівщині,  одержав освіту історика, в студентські роки брав участь у діяльності РУП  (Революційної української партії), під час світової війни був  призначений крайовим комісаром Галичини й Буковини з правами  генерал-губернатора. Влітку 1917 р. Центральна рада доручила йому  формування Генерального секретаріату, але через розходження з М. С.  Грушевським він відмовився.

ДОРОШЕНКО Михайло — народився в селі Цибулеве  на Херсонщині 21 травня 1899 року. Повстанець в загоні Гонти.

ДРОБНІС Яков (Самуїл Наумович) (1891 -- 1937) -- народився в Глухові в  сім'ї робітника-чоботаря. В 13 років залишив дім, поїхав до Астрахані,  але був повернутий «за законом осідлості для євреїв» додому. В 1906 році  вступив у глухівську організацію РСДРП(б). Після двох арештів і відбуття  п'ятирічного ув'язнення переїхав до Вільно, звідки був висланий в  Полтаву в 1915 році за антивоєнну агітацію. У Полтаві продовжив  підпільну роботу аж до лютневої революції. В грудні 1917 року, коли  полтавську більшовицьку організацію розігнали козаки полку Богдана  Хмельницького, був заарештований. Але, як гласного міської думи, його  звільнили. Брав участь у заснуванні української більшовицької партії,  виступаючи за її упідлеглення РКП(б). В 1918 році був направлений для  підпільної роботи в Україну. Був заарештований гетьманською вартою.  Розстріляний. Прикинувся вбитим і поранений втік з місця розстрілу.  Переховувався, не ведучи ніякої активної підпільної роботи до приходу  більшовицьких військ.

В 1919 році був мобілізований на боротьбу проти Денікін й призначений  воєнкомом 2-ї зведеної дивізії, яка була розгромлена на станції Крути  донськими козаками. Потрапив у полон, звідки втік. Переховувався на  станції Ков'яга Харківської губернії, де був упізнаний селянами, як  голова більшовицького полтавського виконкому. Дробніса побили й взяли  заручником. Наступ більшовицьких військ південного фронту під  командуванням Берзіна врятував йому життя. Після громадянської війни --  на адміністративно-фінансовій роботі. Репресований Сталіним.

ДУМЕНКО Борис Мокійович(1888-1920)-командир партизанського загону на Донук,згодом -комбриг,комдив,комкор у червоних.  Народився 1888 року в хуторі Хомутці-Козачому, поблизу станиці Богаївської, в бідній селянській родині вихідця з України. Наймитував, закічив церковно-парафіяльне училище. На фронті з 1914 року. За хоробрість нагороджений Георгіїським хрестом всіх ступенів і отримав звання вахмістра. Весно. 1918 року повернувся з туреького фронту й зібрав на рідному хуторі невеликий загін кавалеристів-арвстанців. У квітні думенківці виступили проти білогвардійського уряду. В травні Думенко вже мав ескадрон, у червні — дивізіон, у липні — командував полком, у серпні -кавбригадою, а в листопаді  створив першу в Красні й армії кавалерійську дивізію. В березні 1919 року комдива Бориса Думенка вдруге представляють до нагороди орденом Красного знамєні разом з комбригами його дивізії  Будьонним та Булаткіним.  Навесні  1919 року Думенко очолює групу військ з п`яти дивізій, дві  з яких — кавлерійські. 25 травня Луменка тяжко ранять в груди. Чотири місяціенко лікується, але права рука залишається нерухомою. До командування корпусом його не допускають, ним уже командує Будьонний. Думенко формує новий кінний корпус 7 січня 1920 року корпус завершує тисячеверстовий рейд взяттям столиці Білого Дону — Новочеркаська.

3 лютого 1920 року при невідомих обставинах був убитий комісар корпуса В.Мікеладзе. Більшовики за підказкою заздрісників (Пєскарьов, Жлоба, Ананьїн та інші) “запідозрили” в організації вбивства штаб корпуса начолі з Думенком. Більшість заарештованих начолі з Думенком були розстріляні .Реабілітовані в 1960 році.

ДУТОВ Алє­к­сандр Ільїч (1864 -- 1921) ро­сі­й­сь­кий ге­не­рал, уча­с­ник пе­р­шої  сві­то­вої ві­й­ни. За­кі­н­чив ака­де­мію ге­не­ра­ль­но­го шта­бу (1908). В че­р­в­ні  1917 ро­ку об­ра­ний го­ло­вою все­ро­сі­й­сь­ко­го ко­за­чо­го з'ї­з­ду в Пе­т­ро­г­ра­ді й  го­ло­вою со­вє­та все­ро­сі­й­сь­ко­го со­ю­за ко­за­чих військ. Пі­д­т­ри­му­вав дру­ж­бу з  ге­не­ра­лом Л. Ко­р­ні­ло­вим. З жо­в­т­ня 1917 ро­ку -- ота­ман оре­н­бу­р­г­сь­ко­го  ко­за­чо­го ві­й­сь­ка. В ли­с­то­па­ді 1917 ро­ку очо­лив по­в­с­та­н­ня про­ти со­вє­т­с­кой  вла­ди, ор­га­ні­зо­ву­вав бо­ро­ть­бу про­ти бі­ль­шо­ви­ків на Ура­лі. В ли­п­ні  уві­й­шов до скла­ду чле­нів Ус­та­но­в­чих збо­рів. В 1918 -- 1919 ро­ках з  пе­ре­р­ва­ми ко­ма­н­ду­вав оре­н­бу­р­г­сь­кою ар­мі­єю у ві­й­сь­ках ад­мі­ра­ла Ко­л­ча­ка.  Пі­с­ля ро­з­г­ро­му ко­л­ча­кі­в­ців під Ак­тю­бі­н­сь­ком в 191  ро­ці з за­ли­ш­ка­ми  ар­мії ві­ді­й­шов у Се­мі­рє­чьє, зві­д­ти втік до Ки­таю. Уби­тий ко­за­ком у  вла­с­но­му шта­бі в Су­й­ді­нє.

ДЯЧЕНКО — отаман, полковник, діяв на Уманщині, Київщині, Поділлі.

ЕРДЕЛІ Іван Ге­о­р­гі­є­віч (1870 -- 1939) -- ро­сі­й­сь­кий ге­не­рал від  ка­ва­ле­рії, з дво­рян, ве­ли­ких зе­м­ле­в­ла­с­ни­ків. Мав ма­є­т­ки й в Ук­ра­ї­ні  (Ер­де­лі­в­ка, на Єли­за­ве­т­г­ра­д­щи­ці). За­кі­н­чив ака­де­мію ге­не­ра­ль­но­го шта­бу.  Пі­д­т­ри­му­вав ге­не­ра­ла Ко­р­ні­ло­ва, був ра­зом з ним за­а­ре­ш­то­ва­ний і ті­кав на  Дон. Брав участь у фо­р­му­ва­н­ні До­б­ро­во­ль­чої ар­мії, в якій ко­ма­н­ду­вав  кі­н­ною бри­га­дою, зго­дом -- ди­ві­зі­єю. В 1919 ро­ці -- го­ло­в­но­ко­ма­н­ду­ю­чий  ві­й­сь­ка­ми в Тє­р­с­ко-­Да­гє­с­та­н­с­ком крає, з 22 че­р­в­ня -- на Пі­в­ні­ч­но­му  Ка­в­ка­зі. В 1920 ро­ці емі­г­ру­вав до Фра­н­ції.

ЄФ­РЕ­МОВ Се­р­гій (1876 --   ), ви­да­т­ний по­лі­ти­ч­ний ді­яч, пу­б­лі­цист,  лі­те­ра­ту­р­ний кри­тик і іс­то­рик лі­те­ра­ту­ри. На­ро­ди­в­ся в ро­ди­ні свя­ще­н­ни­ка  в с. Па­ль­чик на Ки­ї­в­щи­ні, ос­ві­ту ді­с­тав на юри­ди­ч­но­му фа­ку­ль­те­ті  Ки­ї­в­сь­ко­го уні­ве­р­си­те­ту, але на­у­ко­во пра­цю­вав ви­к­лю­ч­но як  лі­те­ра­ту­ро­з­на­вець. Ак­ти­в­ну по­лі­ти­ч­ну ді­я­ль­ність по­чав ще сту­де­н­том. Був  ак­ти­в­ним чле­ном ба­га­тьох по­лі­ти­ч­них ор­га­ні­за­цій, зо­к­ре­ма За­га­ль­ної  ук­ра­ї­н­сь­кої бе­з­па­р­ті­й­ної де­мо­к­ра­ти­ч­ної ор­га­ні­за­ції, Укр.  дем.-радикальної па­р­тії, що за йо­го іні­н­ці­я­ти­вою пе­ре­т­во­ри­ла­ся на УПСФ  (лі­дер її). Та­ла­но­ви­тий і при­с­т­ра­с­ний пу­б­лі­цист. Був од­ним з ке­рі­в­ни­ків  ви­да­в­ни­ц­т­ва «Вік» (1895 -- 1918), що по­ряд з ба­га­ть­ма кни­ж­ка­ми ви­да­ло  три­то­му «А­н­то­ло­гію укр. лі­те­ра­ту­ри». За го­с­т­рі пу­б­лі­ци­с­ти­ч­ні ви­с­ту­пи й  гро­ма­д­сь­ко-­по­лі­ти­ч­ну ді­я­ль­ність за ца­р­сь­ких ча­сів за­з­нав аре­ш­тів. В до­бу  де­р­жа­в­но­го ві­д­ро­дже­н­ня Єф­ре­мов був чле­ном Ук­ра­ї­н­сь­кої Це­н­т­ра­ль­ної ра­ди і  за­с­ту­п­ни­ком її го­ло­ви, чле­ном Ма­лої Ра­ди, ге­не­ра­ль­ним се­к­ре­та­рем  мі­ж­на­ці­о­на­ль­них справ у Ге­не­ра­ль­но­му Се­к­ре­та­рі­а­ті 1917 р. і чле­ном укр.  де­ле­га­ції в пе­ре­го­во­рах з Ти­м­ча­со­вим Уря­дом.

Ли­ши­в­шись пі­с­ля по­ра­з­ки ви­з­во­ль­них зма­гань на пі­д­со­вє­т­сь­кій Ук­ра­ї­ні,  Єф­ре­мов ві­д­да­в­ся ці­л­ко­ви­то на­у­ко­вій ді­я­ль­но­с­ті, був бе­з­ко­м­п­ро­мі­со­во  не­п­ри­ми­ре­н­ним до бі­ль­шо­ви­ць­ко­го ре­жи­му. Ве­ли­ка йо­го по­пу­ля­р­ність ці­єї  до­би в ши­ро­ких ко­лах ук­ра­ї­н­сь­ко­го су­с­пі­ль­с­т­ва здо­бу­ла йо­му сла­ву. Це  бу­ло од­ні­єю з при­чин то­го, що він став го­ло­в­ним об­ви­ну­ва­че­ним у пре­сі  СВУ як го­ло­ва ці­єї ор­га­ні­за­ції. За­а­ре­ш­то­ва­ний в се­ре­ди­ні 1929 р.,  Єф­ре­мов був за­су­дже­ний в 1930 на ка­ру сме­р­ті, з за­мі­ною її 10-річним  ув'я­з­не­н­ням, пе­р­ші 7 ро­ків яко­го ві­д­був у Яро­с­ла­в­сь­ко­му  «по­лі­ті­зо­ля­то­рі», по­тім був пе­ре­ве­де­ний до Во­ло­ди­ми­р­сь­ко­го. З 1939 р.  йо­го до­ля не­ві­до­ма.

ЖГЕНТІ Те­н­гіз Ті­го­йо­вич (1887 -- 1937). Гру­зи­н­сь­кий со­ці­ал-­де­мо­к­рат.  Учи­в­ся в Ки­є­ві. В 1918 -- 1919 рр. -- член Оде­сь­ко­го ре­в­ко­му, ві­й­сь­ком і  на­ча­ль­ник бі­ль­шо­ви­ць­ко­го га­р­ні­зо­ну Єли­за­ве­т­г­ра­да. Уча­с­ник бо­ро­ть­би за  вла­ду Со­вє­тов у За­ка­в­ка­з­зі. Де­ле­гат І ко­н­г­ре­су Ко­мі­н­те­р­ну. Пі­с­ля  гро­ма­дя­н­сь­кої ві­й­ни на па­р­ті­й­ній ро­бо­ті в Гру­зї. Ак­ти­в­но спри­яв  зро­с­та­н­ню ав­то­ри­те­ту Й. В. Ста­лі­на.

Став же­р­т­вою ста­лі­н­сь­ких ре­п­ре­сій.

ЖЛОБА Дми­т­ро Пе­т­ро­вич (1887 --1937) -- уча­с­ник 1-ї сві­то­вої ві­й­ни,  ун­тер-­офі­цер, з ук­ра­ї­н­ців,з сім`ї батраків,народився в Києві.Працював на заводах і шахтах Донбасу. Під час жо­в­т­не­во­го пе­ре­во­ро­ту в Мо­с­к­ві очо­лив  че­р­во­но­г­ва­р­ді­й­сь­кий за­гін. У жо­в­т­ні 1917 ро­ку по­с­ла­ний бі­ль­шо­ви­ка­ми в  Ук­ра­ї­ну, на До­н­бас, де ор­га­ні­зу­вав за­го­ни для бо­ро­ть­би з ві­й­сь­ка­ми  Ка­лє­ді­на. Член па­р­тії бі­ль­шо­ви­ків з 1917 ро­ку. В 1918 ро­ці ко­ма­н­ду­вав  яси­н­сь­ким че­р­во­но­г­ва­р­ді­й­сь­ким за­го­ном, 2-м ре­во­лю­ці­й­ним  пі­в­ні­ч­но-­ка­в­ка­зь­ким по­л­ком, по­тім -- бри­га­дою. У ве­ре­с­ні-­ли­с­то­па­ді 1918  ро­ку -- на­ча­ль­ник 1-і Ста­ле­вої со­вє­т­сь­кої ди­ві­зії. З гру­д­ня 1918 ро­ку --  ко­ма­н­дир Осо­б­ли­во­го па­р­ти­за­н­сь­ко­го за­го­ну 11-ї ар­мії, в 1919 -- ко­ма­н­дир  1-ї па­р­ти­за­н­сь­кої ка­ва­ле­рі­й­сь­кої бри­га­ди, в 1920 ро­ці -- ко­ма­н­ду­вав 1-м  кі­н­ним ко­р­пу­сом. Керував 80 боями й лише три з них програв.Ре­п­ре­со­ва­ний Ста­лі­ним.

ЗАБОЛОТНИЙ — повстанський отаман, діяв у Балтському лісі, взаємодіяв з отаманом Гонтою. Учасник розгрому більшовиків під Цвітною в 1921 році. В загоні було дві сотні повстанців.

ЗАДОВ(Зіньковський)Лев Миколаєвич(1893-1937) - син бідняка колонії Веселої(Гупалівка) Маріупольського повіту.З 6-ти років жив у Юзово.Працював на металургійному заводі в доменному цеху..Анархіст-терорист(безмотивник) з 1910 року.Відбув два роки покарання у в`язниці.З 1917 року на початок 1918 року червоноармієць в Юзово.Начальник штабу анархістського загону Макса Черняка.В махновщині був начальником Маріупольської контррозвідки до червня 1919 року.З вересня по грудень 1919 року- начальник контррозвідки 1-го корпусу Повстанської армії махновців.З січня по серпень 1921 року- начальник особистої охорони Махна.Разом з Махном втік у Руминію.Повернувся в 1924 році, здався чекістам.До 1937 року працював чекістом в Одесі.Репресований,як махновець.

ЗАВГОРОДНІЙ Ларіон Захарович з селян,  народився 1897 року в селі Кошарки Златопільської волостті. У першу світову війну — прапорщик. В листопаді 1918 року організовує повстанський загін з п`ятисот селян проти кайзерівців. Весь 1919 рік прожив у селі, господарював. З приходом денікінців його заарештовують, він тікає в ліс і відтоді стає повстанським отаманом. Воює з білими й красними окупантами аж до вересня 1922 року, поки не потрапляє разом з іншимиотаманами Холодного яру в розставлену чекістами пастку. Загинув разом з іншими отаманами при спробі вирватися з Лук`янівської в`язниці 9 лютого 1923 року.

ЗАТОНСЬКИЙ Во­ло­ди­мир Пе­т­ро­вич (1888 -- 1938) -- па­р­ті­й­ний і де­р­жа­в­ний  бі­ль­шо­ви­ць­кий ді­яч, член РСДРП(б) з бе­ре­з­ня 1917 р. Ви­к­ла­дач Ки­ї­в­сь­ко­го  по­лі­те­х­ні­ч­но­го ін­с­ти­ту­ту. Один з ке­рі­в­ни­ків (член ВРК) Ки­ї­в­сь­ко­го  жо­в­т­не­во­го збро­й­но­го по­в­с­та­н­ня про­ти Це­н­т­ра­ль­ної ра­ди 1917 ро­ку. З  гру­д­ня 1917 -- член ма­рі­о­не­т­ко­во­го На­ро­д­но­го се­к­ре­та­рі­а­ту, на­ро­д­ний  се­к­ре­тар у спра­вах ос­ві­ти. В сі­ч­ні 1918 ро­ку -- пре­д­с­та­в­ник уря­ду  Со­вє­т­сь­кої Ук­ра­ї­ни при СНК РСФСР. У бе­ре­з­ні-­кві­т­ні 1918 -- го­ло­ва ЦВК  Со­вє­т­сь­кої Ук­ра­ї­ни. На Та­га­н­ро­зь­кій па­р­ті­й­ній на­ра­ді бі­ль­шо­ви­ків об­ра­ний  чле­ном Ор­г­бю­ро по скли­ка­н­ню Пе­р­шо­го з'ї­з­ду КП(б). В ли­с­то­па­ді 1918  --  че­р­в­ні 1919 -- член бі­ль­шо­ви­ць­ко­го (дру­го­го) Ро­бі­т­ни­чо-­Се­ля­н­сь­ко­го  уря­ду Ук­ра­ї­ни (на­р­ком ос­ві­ти), член РВР Ук­ра­ї­н­сь­ко­го фро­н­ту. В че­р­в­ні  1919 -- тра­в­ні 1920 ро­ку -- член РВС 12-ї ар­мії, од­но­ча­с­но в  ли­п­ні-­гру­д­ні 1920 ро­ку -- член За­ф­ро­н­то­во­го бю­ро ЦК КП(б)У. В  се­р­п­ні-­ве­ре­с­ні 1919 -- уча­с­ник Пі­в­де­н­но­го по­хо­ду ча­с­тин 12-ї ар­мії, член  РВС гру­пи, яка зді­й­с­ни­ла 600-кілометровий пе­ре­хід по де­ні­кі­н­сь­ких і  пе­т­лю­рі­в­сь­ких ти­лах.

Пі­с­ля гро­ма­дя­н­сь­кої ві­й­ни на па­р­ті­й­ній і со­вє­т­сь­кій ро­бо­ті. Ака­де­мік АН  УССР.

Став же­р­т­вою ста­лі­н­сь­ких ре­п­ре­сій.

ЗДОБУДЬ-ВОЛЯ Костянтин Якович — полковник армії УНР, командир корпусу. З вересня 1921 року співпрацює з отаманом Черненком(Чоним Вороном), вступає`в його загін. Згодом — начальник штабу повстанської дивізії. Заарештований наприкінці вересня 1922 року в Києві. Учасник пловстання в Лук`янівській в`язниці 9 лютого 1923 року, де й загинув.

ЗЕЛЕНЕНКО Іван — боротьбист, родом з села Березняки Смілянськогог повіту. В 1918 році — учасник повстання проти більшовиків. В 1929 і 1935 роках арештовувався ДПУ. Дав свідчення на отамана Якова Водяного.

ЗІНЧЕНКО Дмитро — начальник повітової міліції в Чигирині в часи Григор.ївщини. Командир повстанського загону в дві сотні бійців у 1920 році.

ЗУСМАНОВІЧ Григорій Мойсеєвіч(1889-1944) — член компартії з 1915 року, комадир Красной армії. З травня по грудень 1918 року — комісар Продармії Росії. В грудні 1918-січні 1919 року — член РВС Резервної армії, потім — воєнний комісар Харківської, Полтавської, Херсонської губернії. З січня 1920 року на командних посадах в Росії, генерал майор. Учасник війни з фашистами. Замучений в коцтаборі.

КАЛАНДАРІШВІЛІ Нєстор Алєксандровіч (1874-1922) --есер,з 1917 року - анархо-комуніст.один з керівників партизанського руху в Сибіру. Не закінчив Тифліський учительський інститут, за революційну діяльність висланий до сибіру, де не припинив політичної діяльності. Брав участь  у встановленні совєтської влади в Іркутську. Командир партизанського загону в військах Центрального Сибіру в 1918 році.  Восени 1919 року організував загін проти Колчака, згодом — отамана Сємьонова. В березні-квітні 1920  року —  командуючий Вєрхолєнской групою совєтскіх войск. З грудня 1921 року — командуючий більшовицькими військами Якутської області. В лютому 1922 року вирушив з каральною експедицією проти повстанців,  під Якутськом 6 березня потрапив у засаду й загинув.

КАЛАШНИКОВ Олександр-робітник з Баку,жив у Гуляйполі.Секретар групи гуляйпільських анархістів в 1917-1918 роках.На початку 1919 року - командир 7 полку.Наприкінці 1919 року - командир 1-го корпусу Повстанської армії.З червня 1920 року - член оперативного Словєта оеволюційних повсьанців -махновців. Загинув під станцією Барвенково у кінці червня 1920 року.

КАЛЬКО Митрофан Григорович(            )народився в селі Глодоси на Єлизавєтградщині,. Організатор і командир Першого глодоського загону красних партизан у 1918 році. Після розпуску загону — в Красній армії. По закінченню громадянської війни певний час жив у Глодосах. Є підстави вважати, що був учасником махновського підпілля. Одружившись з Софією Лібес деякий час в селі Марківка займався сільським господарством.Одним з перших сім`я Кальків всупила до колгоспу. В тридцятих роках переїхав на станцію Дачна в Одеську область, де працював бухгалтером, а дружина — агрономом.  У війні з фашистами — рядовий солдат. По війні й до пенсії працював у дослідному господарстві “Дочне”.

КАЛЬКО Яків Григорович — брат Митрофана Калька, більшовик.Був у загоні брата. Оскільки Митрофан був безпартійним, то більшовицькі історики зробили саме Якова (бо ж комуніст) командиром загону. У двадцятих роках — начальник повітової міліції.

КАЛЬКО Кузьма Григорович (1892-  ? ) — брат Митрофана Калька. Народився в Глодосах. Закінчив чотири класи Глодоської чотирирічної школи. Трудову діяльність почав в 1909 році з комірника портової електростанції в Одесі. Ьув робітником, слюсарем в Одеськоу порту. Батрачив у поміщика Ревуцького в Добровеличківці Єлізавєтградського повіту. Був помічником машиніста млина. З грудня 1918 по червень 1919 року — партизан в загоні старшого брата Митрофана Калька. Потім - красноармєєц в Зіньківському загоні по боротьбі з бандитизмом, в 54 лєнінському полку, продармієць в 42-й дивізії. З грудня 1920 року — помічник начальника міліції “-району Єлізавєтграда. З березня  1921 року — міліціонер в Злинці. З травня 1923 року — слюсар радгоспу “Більшовик”., слюсар,промміліціонер. З червня 1931 року- начальник фабрики гудзиків. У віну - в евакуації. По поверненні — директор комунальної бані в м.Кіровоград.

КАКУРІН Ніколай Євгеньєвіч(1883-1936) — совєтскій воєначальник, комуніст з 1921 року.З сім`ї офіцерів, кадровий офіцер, в 1910 році закінчиа академію російського Генштабу. Полковник у першу світову війну. Наприкінці 1918 року добровільно вступив у армію ЗУНР, в серпні 1919 року перейшов до  петлюрівців, зголдом — до більшовиків. З березня 1920 року — в красних, начштабу, командуючий 3-ю, 4-ю арміями.помічник командуючого Західним фронтом.. В травні -серпні 1921 року — начальник штабу військ Тамбовської губернії, одночасно — командуючий кавалерійською групою при ліквідації повстання Антонова. По війні - історик, активний фальстфікатор громадянської війни, автор багатьох праць, що виправдовують  більшовизм.

            КА­МЄ­НЄВ Сє­р­гей Сє­р­гє­є­віч (1881 -- 1936) -- по­л­ко­в­ник ро­сі­й­сь­кої ар­мії,  уча­с­ник 1-ї сві­то­вої ві­й­ни, в 1907 ро­ці за­кі­н­чив ака­де­мію ге­не­ра­ль­но­го  шта­бу. Жо­в­т­не­вий пе­ре­во­рот зу­с­т­рів на по­са­ді на­ча­ль­ни­ка шта­бу 3-ї ар­мії.  Ви­з­нав бі­ль­шо­ви­ць­ку вла­ду. В кві­т­ні 1918 ро­ку всту­пив до Че­р­во­ної ар­мії,  в якій пе­ре­бу­вав на рі­з­них ко­ма­н­д­них по­са­дах. З ве­ре­с­ня 1918 по ли­пень  1919 ро­ку ко­ма­н­ду­вав схі­д­ним фро­н­том, з ли­п­ня 1919 ро­ку по кві­тень 1924  ро­ку -- го­ло­в­но­ко­ма­н­ду­ю­чий Збро­й­ни­ми си­ла­ми Ро­сі­й­сь­кої фе­де­ра­ції. З 1924  ро­ку -- член Ре­в­ві­й­сь­к­со­вє­та, на­ча­ль­ник шта­бу РСЧА, за­с­ту­п­ник на­р­ко­ма з  ві­й­сь­ко­во-­мо­р­сь­ких справ, ко­ма­н­дарм 1-го ра­н­гу. Ав­тор ці­ло­го ря­ду праць  з іс­то­рії Че­р­во­ної ар­мії та ві­й­сь­ко­во­го ми­с­те­ц­т­ва. По­мер в Мо­с­к­ві,  по­хо­ва­ний у кре­м­лі­в­сь­кій сті­ні.

КАМКОВ( КАЦ) Боріс Давидовіч(1885-1938) — член ЦК партії лівих есеррів.В роки першої світової війни жив у Франції, Швеції. Після лютневої революції — член Петроградського комітету есерів, очолював ліве крило партії, був проти війни,`проти Брестського миру. Один з організаторів замаху на германського посла в Росії В.Мірбаха . Заарештований чекістами, засуджений до рострілу, помилуваний. До сталінських репресій у висланні працював статистиком.

КАМО(Тер-Петросян) Симон Ашакович(1882-1922) — професійний революціонер-терорист,більшовик з 1901 року, з сім`ї торговця.В 1912 році заарештований, приговорений до 20 років каторги.Звільнився в березні 1917 року. Довірена особа В.Лєніна.  В червні-серпні 1919 року — командир партизанського загону під Курськом і Орлом. Згодом на госполдарській совєтській роботі. Загинув при невияснених обставинах - збитий автомобілем.

КАРЄТНІКОВ Семен Микитович(1893-1920)-батрак з села Шагарово Гуляйпільського району.Анархіст з 1917 року.В 1918 році командир штабного батальйона та гуляйпільського загону.З березня по червень 1919 року -начальник гарнізону Бердянська.З вересня по грудень 1919 року - командир піхотного гуляйпільськогго полку.З червня 1920 року член Совєта революційний повстанців України й помічник командарма Махна.Мовчазний,жорстокий.Командуючий особливою Кримською`групою війсь махновської армії.Брав участь у штурмі перекопу.24 листопада 1920 року був викликаний в штаб Фрунзе ,де підступно заарештований і через чотири дні розстріляний червоними курсантами.До останньої хвилини поводився мужньо й подарував своїм вбивцям золотий портсигар.

КВАША Василь — з офіцерів , повстанський отаман. Діяв у районі сіл Бондурівка, Тимошівка, Красносілка, Ставидел, Мав три сотні повстанців. Загинув під Златополем.

КЄДРОВ Міхаіл Сєргєєвіч(1878-1941) --з дворян, більшовик з 1901 року.Закінчив медичний факультет Бернського університету. У першу світову- воєнлікар. З листопаду 1917 року — заступник народного комісара військових справ, з грудня 1918 року на різних посадах у ВЧК. Репресований.

КЄ­Л­ЛЄР Фьо­дор Ар­ту­ро­віч (1857 -- 1918) -- ге­не­рал від ка­ва­ле­рії, уча­с­ник  пе­р­шої сві­то­вої ві­й­ни, ко­ма­н­ду­вав 10-ю ка­в­ди­ві­зі­єю, пі­з­ні­ше -- 3-м  кі­н­ним ко­р­пу­сом.Звільнений з посади за відмову привести корпус до присяги Тимчасовому урядові.Перебуваючи за гетьманата в Києві займався формуванням з колишніх офіцерів такзваної Північної Псковської армії.18  листопада 1918 року  був призначений гетьманом командуючим збройними силами України.Утворив при собі Раду оборони з монархістів.установив зв`язки з Добровольчою армією.Готував змоау з метою повалити гетьмана.Після розмови з гетьманом висунув ультиматум про передачу йому влади.Усунутий з посади.На­п­ри­кі­н­ці 1918 ро­ку за­а­ре­ш­то­ва­ний пе­т­лю­рі­в­ця­ми в  Ки­є­ві й за­с­т­ре­ле­ний «при спро­бі вте­к­ти» ук­ра­ї­н­сь­ки­ми ко­за­ка­ми.

КІН  Павєл Андрєєвіч( 1882-19   ) - соціал-демократ з 19104 року,народився в колонії Мізірічі,Чернігівської губернії.Батько - німець,мати-росіянка.Підлітком переїхав з батьками до Харкова,працював на кондитерській фабриці.Переїхав до Луганська,працював на паровозобудівному заводі.З !902 року - в Баку,де стає соціал-демократом.В 1905 році переїхав до Єкатєрінбурга,де знайомиться з Яковом Свердловим.Той тоді якраз організовує підпільну організацію за принципом п`ятірок масонської ложі.Місто було рлділене на райони,начолі кожного Свєрдлов ставив районного організатора на якого вихід мали лише керівники п`ятірок.Одним з таких райкерівників Ятісовського району був товариш Андрій- Павло Кін.Завдання бойовиків-- рерор,організація експропріацій,вбивств.З цим Кін чудово справлявся.Після більшовицького перевороту Кін з`явився в Харкові на посаді коменданта міста.З нашестям кайзерівців відступив у Росію.Працював у ЧК Самари,Казані.Проявляв надзвичайну жорстокість.Повернувшись в Харків очолив тут ЧК ,де відразу ж прославився звірствами та патологічною жорстокість,що межувала з садизмом.

КІКВІДЗЕ Васілій Ісідоровіч(1895-1919_ — з сім`ї чиновників,лівий есер, доброволець в роки першої світової війни. Наприкінці 1917 року зібрав Ровенський загін в 15000 чоловік з якими воював проти українських військ. В березні 1918 року — командуючий 4-ю армією красних, що вела бої на Полтавському напряику, керівник оборони красними Харковає. В тавні 1918 року сформував 16 стрілкову дивізію й на чолі неї мав узяти участь в другій окупації  більшовиками України.  Під час наступу під  Царициним  поранений і помер від рани 12 січня 1919 року.

КЛЄ­ПІ­КОВ Флє­гонт -- юн­кер Па­в­ло­в­сь­ко­го учи­ли­ща, член бо­йо­вої ор­га­ні­за­ції  есе­рів. В жо­в­т­не­ві дні ра­зом з Б. Са­ві­н­ко­вим по­да­в­ся до Кра­с­но­ва,  ви­ма­га­ю­чи ви­с­ту­пу про­ти бі­ль­шо­ви­ків. За свою жо­р­с­то­кість от­ри­мав до­га­ну  від ко­мі­са­рів Ти­м­ча­со­во­го уря­ду при ста­в­ці Кра­с­но­ва-­Во­й­ти­н­с­ко­го-­Фе­й­та.  Су­п­ро­во­джу­вав Са­ві­н­ко­ва в по­шу­ках ві­й­сь­ко­вої ча­с­ти­ни, зго­д­ної ви­с­ту­пи­ти  на до­по­мо­гу Кра­с­но­ву про­ти бі­ль­шо­ви­ків. По­ве­р­ну­в­шись з Са­ві­н­ко­вим до  Мо­с­к­ви, бе­ре участь у пі­д­го­то­в­ці по­с­та­н­ня на ве­р­х­ній Во­л­зі. При вла­ді бі­ло-­че­хів у Ка­за­ні, яку пі­д­т­ри­му­ва­ли есе­ри, Клє­пі­ков взяв на  се­бе мі­сію при­бо­р­ка­ти про­ти есе­рів бі­ль­шо­ви­ків-­ро­бі­т­ни­ків які ви­с­ту­пи­ли.  У пе­ре­с­т­рі­л­ці по­ра­не­ний.

КЛИМЕНКО Юхим — житель села Хмельове. Мати Юхима була покоївкою в поміщиці Куліцької — вдови Йосипа Куліцького(помер в 1914 році). Юхим — служив козачком у старшого сина панів — Стася Куліцького.  в 1916 році служив разом з земляком Павлом Гуржосом, разом були на фронті, змовилися вбити Стася Куліцького Павло Гуржос будучи у відрядженні в Одесі , заїхав у Хмельове й убив Станіслава Куліцького — старшого сина пана. Подальша доля Юхима Коименка автору невідома.

КОБОЗЄВ Пьотр  Алєксєєвіч(1878-1941) — з робітників, закінчив Рижський політехнічний інститут, учасник збройного більшовицького жовтневого перевороту в Петрограді, З листопада 1917 року по лютий 1918 року — надзвичайний комісар ВЦВК СНК РСФРР в Середній азії. Очолював бортьбу проти повстання отамана Дутова. В червні 1918 року по  квітень 1919 року — член РВС різних фронтів. З листопада 1919 — член колегії наркомату РКІ РСФСР. Згодом на совєтській , господарській, науковій роботі. Репресований.

КОВАЛЕНКО — отаман, діяв до грудня 1925 року в Черкаському та Медведівському районах.

КОВЕНКО Михайло- військовий ,державний український діяч.За фахом - інженер,член УСДРП,згодом УПСР.Під час оборони Києва в січні 1918 року був комендантом міста,здійснив арешт кількох членів Центральної ради,які вступили в змову з ворогом.Створив у Києві 16 куренів Вільного козацтва з робітників заводів Гретера,”Арсенал”,залізничних майстерень,окремих районів міста.В курені до 400 багнетів.Ці курені першими вступили в бій з повсталими протьи Центральної ради арсенальцями,згодом влилися в Гайдамацький кіш Слобідської України.В 1919 році Ковенко був головою Верховної слідчої комісії Директорії для боротьби з контрреволюцією,редактором газети “Україна”.З 1920 року в еміграції.

КОЛЧАК Алє­к­сандр Ва­сі­льє­віч (1873 -- 1920) -- ад­мі­рал, з сі­м'ї  мо­р­сь­ко­го офі­це­ра. За­кі­н­чив мо­р­сь­кий ко­р­пус, уча­с­ник  ро­сі­й­сь­ко-­япо­н­сь­кої ві­й­ни. У 1-у сві­то­ву ві­й­ну слу­жив на Ба­л­ті­й­сь­ко­му  мо­рі, в 1916 -- 1917 ро­ках ко­ма­н­ду­вав Чо­р­но­мо­р­сь­ким фло­том. Жо­в­т­не­во­го  пе­ре­во­ро­ту не спри­й­няв. Під ти­с­ком ма­т­ро­сь­ких мас був усу­ну­тий від  ко­ма­н­ду­ва­н­ня фло­том. Ві­д­к­ли­ка­ний Ти­м­ча­со­вим уря­дом в Пе­т­ро­г­рад і  по­с­ла­ний Кє­рє­н­сь­ким у ві­д­ря­дже­н­ня до Ве­ли­ко­б­ри­та­нії й США. У жо­в­т­ні 1918  ро­ку ра­зом з ан­г­лі­й­сь­ки­ми ві­й­сь­ка­ми, очо­лю­ва­ни­ми ге­не­ра­лом А. Но­к­сом,  при­був до Ом­сь­ку й став ві­й­сь­ко­вим і мо­р­сь­ким мі­ні­с­т­ром в Уфі­м­сь­кій  ди­ре­к­то­рії. З 18 ли­с­то­па­да 1918 ро­ку -- ве­р­хо­в­ний пра­ви­тель Ро­сі­й­сь­кої  де­р­жа­ви, вста­но­вив у Си­бі­ру, на Да­ле­ко­му схо­ді, на Ура­лі ві­й­сь­ко­ву  ди­к­та­ту­ру. У гру­д­ні 1919 ро­ку ро­з­г­ро­м­ле­ний Че­р­во­ною ар­мі­єю ві­д­с­ту­пив до  Ір­ку­т­сь­ка, до бі­ло­че­хів, які ви­да­ли йо­го 15 сі­ч­ня на ста­н­ції  Іно­кє­н­тьє­в­с­кая По­лі­ти­ч­но­му це­н­т­ру, по­тім -- бі­ль­шо­ви­ць­ко­му ВРК. 7 лю­то­го  ро­з­с­т­рі­ля­ний бі­ль­шо­ви­ка­ми.

КОЖИН Хома  -середняк з Єкатєріновки Юзовського района.В махновщині з грудня 1918 року,командир загону.На початку 1919 року командир кулеметної бригади 13 Совєтського полку.Анархіст.Зіграв значну роль в рощгромі Врангеля в 1920 році.В 1921 році командир групи армії Махна.Поранений під Перекопом.помер на операційному столі в Таганрозі.

КОЛЯДА Євдоким- середняк з села  Петропавловки Алєксандровського повіту,анархіст з 1918 року.Командир петропавлівського повстанськогго загону в 1918 році.Начальник бойової дільниці на початку 1919 року.З вересня 1919 року командир кавалерійської бригади махновців.В 1920 році член штабу Повстанської армії. Убитий 24 листопада в бою з червоними.

КОМПАНІЄЦЬ Тимофій Архипович — ад`ютант отамана Завгороднього, учасник Знам`янського повстання. Був в Олександрійській порвстанчій дивізії, з березня 1922 року - в загоні Завгороднього, Залізняка й Гупала, що об`єдналися. Арештований разщом з отаманами у Звенигордці й загинув разом з ними 9 лютого 1923 року в Лук`янівській в`язниці при спробі звільнитися.

КОН Фєліес Яковлєвіч(1864-1941) — діяч польського й російського комуністичного руху. З багатої сім`ї. Два роки вчився у Варшавському університеті. З травня 1917 року — в Петрограді., меншовик-інтернаціоналіст. З грудня 1917 року учасник втановлення влади більшовиків в Україні, комісар маріонеткового красного харківського уряду з польських питань. В 1919-22 роках — секретар ЦК КП(б) У. В квітні 1920 року — голова Галицького оргкомітету при ЦК КП(б) У, в липні 1920 року по березень 1921 року — член Польського бюро ЦК РКП(б). Потім — в Комінтерні. Репресований, як троцкіст.

КОЧУБЕЙ Василь Васильович- з родини Кочубеїв з Диканьки,20 жовтня 1917 року обраний генеральним писарем(начальником штабу)Вільного козацтва.В 1918 році діяльний член Української народної громади,учасник гетьманського перевороту.Особистий ад`ютант гетьмана Павла Скоропадського в ранзі сотника.

КОЦУР  СПИРИДОН — родом з Суботова Чигиринського повіту. Повстанський отаман. Перейщов до більшовиків, став командиром  Червоного чигиринського полку, керівник “Чигиринської республіки”. Підняв повстання проти гетьмана Скоропадського. Вороговував з “Холодноярською республікою”. Воював проти армії УНР, проти отамана Григр`єва, отаманів Стрюка й Ангела. Більшовики йому не довіряли й 15 квітня  1920 року розстріляли в Знам`янці.

КОЩОВИЙ Яків Андрійович — повстанський отаман Савранщини на Херсонщині, з родини заможніх селян села Секретарка Кривоозерського повіту.  З Першої світової війни війни прийшов прапорщиком, командував ескадроном. Господарював на землі. З 1918 року командував петлюрівським загоном, начальником штабу в нього був Заболотний. Діяв у районі Кодими і Чичельника.  Воював до серпня 1922 року. Застрелився в нерівному бою.

КЛЕПАЧ  — командир Південної групи Степової дивізії Блакитного. Діяв у районі Єлізавєтграда та Олександрії, мав 1500 бійців.

КРИ­ВО­ШЕ­ЇН Алє­к­сандр Ва­сі­льє­віч (1857 -- 1921) -- ро­сі­й­сь­кий де­р­жа­в­ний  ді­яч, то­ва­риш і од­но­ду­мець го­ло­ви со­вє­та мі­ні­с­т­рів П. А. Сто­ли­пі­на,  про­во­див у жи­т­тя йо­го аг­ра­р­ну ре­фо­р­му. В бе­ре­з­ні 1918 ро­ку в Мо­с­к­ві  ор­га­ні­зо­ву­вав Пра­вий центр, у ве­ре­с­ні -- пе­ре­ї­хав до Ки­є­ва, де став  од­ним з за­с­но­в­ни­ків мо­на­р­хі­ч­но­го Со­вє­та де­р­жа­в­но­го об'є­д­на­н­ня, бу­ду­чи  за­с­ту­п­ни­ком йо­го го­ло­ви. В кі­н­ці 1919 ро­ку -- го­ло­в­ний на­ча­ль­ник  по­с­та­ча­н­ня в уря­ді ВСЮР. У кві­т­ні 1920 ро­ку -- по­мі­ч­ник П. Н. Вра­н­ге­ля,  зго­дом -- го­ло­ва Со­вє­та на­ча­ль­ни­ків уп­ра­в­лінь. По­мер в емі­г­ра­ції.

КРИ­ЛЄ­Н­КО Ні­ко­лай Ва­сі­льє­віч (1865 -- 1938) -- со­вє­т­с­кій ві­й­сь­ко­вий,  па­р­ті­й­ний ді­яч. З сі­м'ї об­ру­сі­лих ук­ра­ї­н­ців. Бі­ль­шо­вик з 1904 ро­ку.  За­кі­н­чив іс­то­ри­ко-­фі­ло­ло­гі­ч­ний фа­ку­ль­тет Пе­те­р­бу­р­зь­ко­го уні­ве­р­си­те­ту в  1909 ро­ці та юри­ди­ч­ний фа­ку­ль­тет Ха­р­кі­в­сь­ко­го уні­ве­р­си­те­ту в 1914. В  ар­мії з 1916 ро­ку в чи­ні пра­по­р­щи­ка. Пі­с­ля лю­т­не­вої ре­во­лю­ції об­ра­ний  го­ло­вою ар­мі­й­сь­ко­го ко­мі­те­ту 11-ї ар­мії пі­в­де­н­но-­за­хі­д­но­го фро­н­ту,  чле­ном все­ро­сі­й­сь­ко­го бю­ро ві­й­сь­ко­вих ор­га­ні­за­цій при ЦК РСДРП(б). Пі­с­ля  жо­в­т­не­во­го пе­ре­во­ро­ту при­з­на­че­ний Лє­ні­ним гла­в­ко­ве­р­хом за­мість  ге­не­рал-­ле­й­те­на­н­та Ду­хо­ні­на, яко­го ма­т­ро­си за­го­ну Кри­лє­н­ка за­а­ре­ш­ту­ва­ли  й пі­д­ня­ли на шти­ки в при­су­т­но­с­ті но­во­го гла­в­ко­ве­р­ха, ко­т­рий ма­р­но  на­ма­га­в­ся цьо­му пе­ре­ш­ко­ди­ти. З бе­ре­з­ня 1918 ро­ку -- член ко­ле­гії  на­р­ко­мю­с­та РСФСР. З тра­в­ня -- го­ло­ва ре­в­т­ри­бу­на­лу при ВЦВК. Пі­с­ля  гро­ма­дя­н­сь­кої ві­й­ни на­п­ком юс­ти­ції РСФСР, СССР. Ре­п­ре­со­ва­ний Ста­лі­ним.

КРАПИВЯНСЬКИЙ Миколо Григорович(1889-1948) — з селян, більшовик з 1917 року. Закінчив військове училище, першу світову війну — підполковник. В грудні 1917 року солдатами вибраний командиром 12 корпусу. З березня — начштабу 2-ї армії. В травні 1918 року направлений в Україну для керівництва красним партизанським рухом. Один з організаторів Ніжинського повстання проти німців. З травня 1919 року очолював Надзвичайний штаб по “борьбє с бандітізмом”. В липні 1919 року командував каральним загоном, який воював проти повстанців отамана Зеленого. З вересня 1919 року- начальник 60-ї стрілецької дивізії. З лютого 1920 року — начальник тилу 12-ї армії.  В 1921-1922 роках — начальник військ ВЧК України й Криму, потім на командних посадах у прикордонних військах, в органах ЧК.

КРИВОШЛИКОВ Міхаіл Васильєвіч(1894-1918) --з донських козаків. Прапорщик в першу світову війну. В січні 1918 року-- секретар Донського козачого ВРК, комісар у справах управління Донською республікою. В травні 1918 року взяв участь в екпедиції Федора Подтьолкова в північні округи Дону для проведення мобілізації в Красну армію. Потрапив у полон до білокозаків і 11 травня повішений.        

КЛИМЕНКО Іван Єв­до­ки­мо­вич (1891 -- 1937) -- бі­ль­шо­ви­ць­кий па­р­ті­й­ний і  де­р­жа­в­ний ді­яч. Член РСДРП(б) з 1912. Уча­с­ник ан­ти­у­к­ра­ї­н­сь­ко­го  Ки­ї­в­сь­ко­го сі­ч­не­во­го по­в­с­та­н­ня 1918 ро­ку. В бе­ре­з­ні-­кві­т­ні -- член ЦВК  со­вє­т­сь­кої Ук­ра­ї­ни, на­ро­д­ний се­к­ре­тар пра­ці. В 1918 -- 19   рр. -- на  пі­д­пі­ль­ній ро­бо­ті в Ха­р­ко­ві, Оде­сі (се­к­ре­тар бі­ль­шо­ви­ць­ко­го Оде­сь­ко­го  пі­д­пі­ль­но­го об­ко­му КП(б)У. Го­ло­ва Оде­сь­ко­го гу­б­ре­в­ко­му і гу­б­ви­ко­н­ко­му.  Уча­с­ник Пі­в­де­н­но­го по­хо­ду ча­с­тин 12-ї ар­мії, го­ло­ва Жи­то­ми­р­сь­ко­го  ре­в­ко­му. З жо­в­т­ня 1919 -- ко­мі­сар 45-ї стрі­ле­ць­кої ди­ві­зії. З гру­д­ня  1919 -- за­с­ту­п­ник го­ло­ви Ки­ї­в­сь­ко­го гу­б­ре­в­ко­му, 1920 -- го­ло­ва Оде­сь­ко­го  гу­б­ре­в­ко­му, го­ло­ва Ка­те­ри­но­с­ла­в­сь­ко­го гу­б­ви­ко­н­ко­му. Пі­с­ля гро­ма­дя­н­сь­кої  ві­й­ни на па­р­ті­й­ній і со­вє­т­сь­кій ро­бо­ті. В 1925 -- 1927 рр. -- дру­гий  се­к­ре­тар ЦК КП(б)У.

Став же­р­т­вою ста­лі­н­сь­ких ре­п­ре­сій.

КОЗЮРА Се­р­гій Ла­в­ре­н­ті­йо­вич (1888 -- 1968) -- член РСДРП(б) з 1914 р.  Ін­же­нер. У кві­т­ні 1917 -- сі­ч­ні 1918 -- го­ло­ва По­л­та­в­сь­ко­го со­вє­та  ро­бі­т­ни­чих і со­л­да­т­сь­ких де­пу­та­тів. На­ве­с­ні 1918 -- на­ча­ль­ник шта­бу,  зго­дом -- ко­ма­н­ду­ю­чий. Пе­р­шою ре­во­лю­ці­й­ною ар­мі­єю, яка ве­ла бій з  на­с­ту­па­ю­чи­ми ні­ме­ць­ко-­ав­с­т­рі­й­сь­ки­ми ві­й­сь­ка­ми. В 1919 -- 1920 --  Ха­р­кі­в­сь­кий ок­ру­ж­ний во­є­н­ком, член РВС По­л­та­в­сь­кої гру­пи бі­ль­шо­ви­ць­ких  військ Два­на­д­ця­тої ар­мії. У жо­в­т­ні 1920 -- бе­ре­з­ні 1921 в 1-й Кі­н­ній  ар­мії. Зго­дом на ди­п­ло­ма­ти­ч­ній і го­с­по­да­р­сь­кій ро­бо­ті. Уча­с­ник Ве­ли­кої  Ві­т­чи­з­ня­ної ві­й­ни.

КОЛОНТАЙ (До­мо­н­то­вич) Оле­к­са­н­д­ра Ми­ха­й­лі­в­на (1872 -- 1952) --  про­фе­сі­о­на­ль­ний ре­во­лю­ці­о­нер, со­вє­т­сь­кий ди­п­ло­мат. Член РСДРП(б) з 1915  р. Уча­с­ни­ця жо­в­т­не­во­го збро­й­но­го бі­ль­шо­ви­ць­ко­го по­в­с­та­н­ня 1917 ро­ку в  Пе­т­ро­г­ра­ді. На­р­ком со­ці­а­ль­но­го за­бе­з­пе­че­н­ня в пе­р­шо­му уря­ді -- СНК. В  1919 -- на­к­ром про­па­га­н­ди і агі­та­ції Кри­м­сь­кої со­вє­т­сь­кої ре­с­пу­б­лі­ки,  од­но­ча­с­но на­ча­ль­ник по­лі­т­ві­д­ді­лу Кри­м­сь­кої ар­мії. Пе­р­ша дру­жи­на П. Ю.  Ди­бе­н­ка. Улі­т­ку 1919 р. ве­ла про­па­га­н­ди­с­т­сь­ку ро­бо­ту в Ки­є­ві. Пе­р­ша в  сві­ті жі­н­ка-­по­сол (Но­р­ве­гія, Ме­к­сі­ка, Шве­ція). На­го­ро­дже­на ор­де­ном  Лє­ні­на.

КУЛИК Гри­го­рій Іва­но­вич (1890 -- 1950) -- со­вє­т­сь­кий ві­й­сь­ко­вий ді­яч.  Член РСДРП(б) з 1917. В 1917 ро­ці -- го­ло­ва со­л­да­т­сь­ко­го ко­мі­те­ту 9-ї  пі­хо­т­ної ди­ві­зії, з ли­с­то­па­да 1917 -- ко­ма­н­дир По­л­та­в­сь­ко­го  че­р­во­но­г­ва­р­ді­й­сь­ко­го па­р­ти­за­н­сь­ко­го за­го­ну, який на­ве­с­ні 1918 ро­ку брав  участь у бо­ях про­ти ав­с­т­ро-­ні­м­ців, а в кві­т­ні 1918 -- уві­й­шов до скла­ду  П'я­тої ре­во­лю­ції ар­мії. В 1919 -- Ха­р­кі­в­сь­кий гу­б­ві­й­сь­к­ком, на­ча­ль­ник  ар­ти­ле­рії 14-ї ар­мії, в скла­ді якої брав участь у ро­з­г­ро­мі по­в­с­та­н­ня  Гри­го­р'є­ва. В 1920 -- на­ча­ль­ник ар­ти­ле­рії 1-ї Кі­н­ної ар­мії.

Пі­с­ля гро­ма­дя­н­сь­кої ві­й­ни -- на ко­ма­н­д­них по­са­дах в Че­р­во­ній Ар­мії.  Ма­р­шал Ра­дя­н­сь­ко­го Со­ю­зу. Ге­рой Ра­дя­н­сь­ко­го Со­ю­зу. Уча­с­ник Ве­ли­кої  Ві­т­чи­з­ня­ної ві­й­ни.

КУЛИК Іван Юліанович-більшовицький військовий діяч,згодом- дипломат.Організатор совєтських збройних загонів.23 лютого 1918 року партизанський загін Кулика з комсомольців Києва та Полтави вибив з Кременчука,Умані  українських гайдамаків.Воював у Червоному козацтві.Після війни- письменник,дипломат.Репресований.

КОВАЛЕВСЬКИЙ Ми­ко­ла (1892 -- 1957), по­лі­ти­ч­ний ді­яч, ко­о­пе­ра­тор і  пу­б­лі­цист, ро­дом з Че­р­ні­гі­в­щи­ни; го­ло­ва ук­ра­ї­н­сь­кої сту­де­н­т­сь­кої гро­ма­ди  в Мо­с­к­ві (1912) і Ки­є­ві (1915), 1917 один з чі­ль­них чле­нів і го­ло­ва  Все­у­к­ра­ї­н­сь­кої Се­ля­н­сь­кої Спі­л­ки УПСР та го­ло­в­ний ре­да­к­тор їх що­де­н­ни­ка  «На­ро­д­на Во­ля», член Це­н­т­ра­ль­ної ра­ди і мі­ністр про­до­во­ль­чих справ з  гру­д­ня 1917 до кві­т­ня 1918, за Ди­ре­к­то­рії мі­ністр зе­ме­ль­них справ у  ка­бі­не­тах Ос­та­пе­н­ка, Ма­р­то­са і Ма­зе­пи (1918 -- 1920); з 1920 на  емі­г­ра­ції.

КОНОВАЛЕЦЬ Єв­ген (14.6.1891) -- 23.05.1938), по­л­ко­в­ник Ар­мії УНР,  ві­й­сь­ко­вий ді­яч і по­лі­тик, ко­ма­н­дант УВО, го­ло­ва Про­во­ду ук­ра­ї­н­сь­ких  на­ці­о­на­лі­с­тів. На­ро­ди­в­ся в с. За­ш­ків Льві­в­сь­ко­го по­ві­ту в ро­ди­ні  учи­те­ля. Під час пра­в­ни­чих сту­дій у Льві­в­сь­ко­му уні­ве­р­си­те­ті був  се­к­ре­та­рем льві­в­сь­кої фі­лії «Про­с­ві­ти»; су­дже­ний за участь в бо­ро­ть­бі за  ук­ра­ї­ні­за­цію ун-т у про­це­сі 101 сту­де­н­тів (1910).

Опи­ни­в­шись як хо­ру­н­жий ав­с­т­рі­й­сь­кої ар­мії в ро­сі­й­сь­ко­му по­ло­ні (пі­с­ля  бою на Ма­кі­в­ці, 1915), ор­га­ні­зу­вав ра­зом з А. Ме­ль­ни­ком, Р. Су­ш­ком, В.  Ку­ча­б­сь­ким, І. Чмо­лою, Ф. Че­р­ни­ком й ін. укр. гру­пу по­ло­не­них в та­бо­рі в  Ца­ри­ци­ні як по­ча­ток пі­з­ні­шої ві­й­сь­ко­вої фо­р­ма­ції. Зві­ль­ни­в­шись во­се­ни  1917 р. з по­ло­ну, ви­с­ту­пив у Ки­є­ві як спі­во­р­га­ні­за­тор Га­ли­ць­ко­го  бу­ко­ви­н­сь­ко­го ку­ре­ня, пі­з­ні­ше Ку­ре­ня сі­чо­вих стрі­ль­ців, який він очо­лив  і який ви­з­на­ча­в­ся у при­ду­ше­н­ні бі­ль­шо­ви­ць­ко­го по­в­с­та­н­ня та в бо­ях про­ти  на­с­ту­пу Му­ра­в­йо­ва, а зго­дом, пі­с­ля Бе­ре­с­те­й­сь­ко­го ми­ру, в ук­ра­ї­н­сь­ко­му  про­ти­на­с­ту­пі за зві­ль­не­н­ня Ки­є­ва, 1.03.1918 р. Ко­но­ва­лець ро­з­бу­ду­вав  ча­с­ти­ну, пе­ре­й­ме­но­ва­ну на полк Сі­чо­вих стрі­ль­ців, який зго­дом, пі­с­ля  ге­ть­ма­н­сь­ко­го де­р­жа­в­но­го пе­ре­во­ро­ту, ро­з­з­б­ро­ї­ли ні­м­ці. Під час  ге­ть­ма­на­ту не всту­па­ю­чи в по­лі­ти­ч­ні спо­ри, ві­д­но­вив у по­ро­зу­мі­н­ні з  Ук­ра­ї­н­сь­ким На­ці­о­на­ль­ним Со­ю­зом ві­й­сь­ко­ву фо­р­ма­цію як Ок­ре­мий За­гін  сі­чо­вих стрі­ль­ців з осі­д­ком у Бі­лій Це­р­к­ві. Пі­с­ля бе­зу­с­пі­ш­них  пе­ре­го­во­рів з ге­ть­ма­ном, які не стри­ма­ли про­го­ло­ше­н­ня фе­де­ра­ції з  Ро­сі­єю, Ко­но­ва­лець ви­с­ту­пив на бо­ці Ди­ре­к­то­рії, а зго­дом ро­з­бу­ду­вав  за­гін у ди­ві­зію, ко­р­пус та гру­пу Сі­чо­вих стрі­ль­ців. Пі­с­ля  са­мо­де­мо­бі­лі­за­ції фо­р­ма­ції (Чо­р­то­рия, гру­день 1919) опи­ни­в­ся в поль.  та­бо­рі по­ло­не­них у Лу­ць­ко­му, зві­д­ки ви­б­ра­в­ся ве­с­ною 1920 р. в  по­ро­зу­мі­н­ні з С. Пе­т­лю­рою за ко­р­дон з ме­тою ство­ри­ти з укр.  ін­те­р­но­ва­них во­я­ків УГА в Че­хо-­Сло­ва­ч­чи­ні і ук­ра­ї­н­ців, по­ло­не­них у  та­бо­рах Іта­лії, військ, фо­р­ма­цію, що йо­му не вда­ло­ся че­рез  не­п­ри­хи­ль­ність Є. Пе­т­ру­ше­ви­ча.

Пі­с­ля не­в­да­чі ви­з­во­ль­них зма­гань Ко­но­ва­лець на­ма­га­в­ся з-за ко­р­до­ну  ор­га­ні­зу­ва­ти збро­й­не пі­д­пі­л­ля в со­вє­т­сь­ких і по­ль­сь­ких за­й­ма­н­щи­нах, а  влі­т­ку 1921 р. ве­р­ну­в­ся до Льво­ва, щоб осо­би­с­то ро­з­бу­ду­ва­ти Ук­ра­ї­н­сь­ку  ві­й­сь­ко­ву ор­га­ні­за­цію й ке­ру­ва­ти її ді­я­ми. З гру­д­ня 1922 р. в емі­г­ра­ції  (до 1929 -- Бе­р­лін, 1929 -- 1936 Же­не­ва, ос­та­н­ні ро­ки Рим). Ко­но­ва­лець  змі­ц­нив ор­га­ні­за­цію, вста­но­вив ко­н­та­к­ти з по­лі­ти­ч­ни­ми ко­ла­ми Ні­ме­ч­чи­ни,  Ве­ли­ко­б­ри­та­нії, Ли­т­ви, Іта­лії, Іс­па­нії й ін., ор­га­ні­зу­вав  по­лі­ти­ко-­ін­фо­р­ма­ти­в­ну ді­я­ль­ність. Він пі­д­го­ту­вав грунт для по­в­с­та­н­ня  Ор­га­ні­за­ції ук­ра­ї­н­сь­ких на­ці­о­на­лі­с­тів, яка ос­та­то­ч­но офо­р­ми­ла­ся на  Ко­н­г­ре­сі у Ві­д­ні в лю­то­му 1929 р. і об­ра­ла Ко­но­ва­ль­ця на пе­р­шо­го го­ло­ву  Про­во­ду. Під час по­до­ро­жі по ЗДА й Ка­на­ді (1929) Ко­но­ва­лець іні­ці­ю­вав  по­в­с­та­н­ня Ук­ра­ї­н­сь­ких стрі­ле­ць­ких гро­мад.

На сво­є­му по­с­ту Ко­но­ва­лець ро­з­бу­ду­вав уп­ро­довж 10 рр. ор­га­ні­за­цію в усіх  за­й­ма­н­щи­нах та в емі­г­ра­ції, іні­ці­ю­вав по­в­с­та­н­ня гро­ма­д­сь­ких ор­га­ні­за­цій  со­бо­р­ни­ць­ко­го ха­ра­к­те­ру у Фра­н­ції, Ні­ме­ч­чи­ні та Ав­с­т­рії, на­ма­га­в­ся  ви­не­с­ти ук­ра­ї­н­сь­ке пи­та­н­н­ня на фо­рум Лі­ги На­цій, а по­с­ті­й­ні спро­би  ві­д­но­ви­ти на­ці­о­на­лі­с­ти­ч­не пі­д­пі­л­ля в ме­жах УССР при­з­ве­ли до йо­го сме­р­ті  в Ро­те­р­да­мі від рук бі­ль­шо­ви­ць­ко­го аге­н­та.

КОТОВСЬКИЙ Григорій Івановіч(1881-1925) — командир Красної армії, закінчив сільськогосподарське училище. До революції — кримінальний злочинець, грабіжник. Примикав до есерів-терористів. З квітня 1918 року на Півдні України починає контактувати з більшовиками. В червні 1919 року — комбриг у красних. Відзначався мужністю, силою, хоробрістю і жорстокістю.. В 1921 році брав участь у придушенні селянського повстання отамана Антонова на Тамбовщині. Згодом проявив себе в боях проти загону генера-хорунжого Юрія Тютюнника. Пообіцяв українським воякам, що збереже життя, якщо вони здадуться й наказав порубати беззбройних на площі села Базар. З жовтня 1922 року — командир 2-го кінного корпусу красних. Застрелений при непевних обставинах, коли повертався від коханки.

КРИВОШЕІН Алєксанд Васильєвіч(1857-1921) — російський політичний діяч. Помічник П.Столипіна в реформуванні сіоьського господарства. В березні 1918 року  - один з організаторів  протибільшовицькогг “Правого центру”. У вересні  переїхав до Києва, де створив “Совєт государствєнного об`єдінєнія Росії”.  З квітня 1920 року —  голова Совєта начальників управлінь уряду Врангеля. Після поразки Врангеля виїхав за кордон.

КУЛІЦЬКИЙ Йосип (   — 1916) — хмелівський поміщик. Поляк. Мав синів — Стася, Павла, Віктора, Петра та двох дочок.  Старшого — Станіслава — застрелив фельдфебель Павло Гуржос, який в дитинстві був у Стася козачком, улітку 1916 року, коли заїхав з Одеси, де був у відрядженні по набору новобравнців. Петро Куліцький був адвокатом у Єлізавєтграді. Віктор — юрист, мав  у Єлізавєтграді нотаріальну контору. Євген у Харкові займався торгівлею. Павло Куліцький був офіцером. В 1918 році він повернувся з німцями в Хмельове. По вигнанню німців очолив повстанський загін. Вислідив і розстріляв убивцю старшого брата — Павла Гуржоса, якого в 1917 році після поранення в живіт демобілізували й він був дома.

           

КУРИЛЕНКО Василь Васильович(1891-1921) -батрак з Новоспасівки Маріупольського повіту.ЧоботарюЗ 1910 року анархо-комуніст.В 1912 року служив в уланах.В лютневу революуію голова полкового комітету.З червня 1918 року командир першого новоспасівського повстанського загону. З грудня 1918 року- начальник гарнізону станції Царекостянтинівка.З січня по червень 1919 року - начальник Маріупольського гарнізону ,начальник бойової дільниці таганрозького напрямку. З вересня 1919 по квітень 1920 року- в більшовицькій Червоній армії,командир 8-ї дивізії  Червоних козаків.З травня 1920 по червень 1921 - начальник адміністративно-організаційного відділу Совєта революційних повстанців України(махновців).Хоробрий боєць і хороший тактик.Вбитий в бою з червоною кіннотою біля Лозової у липні 1921 року.     

КУ­ТЄ­ПОВ Алє­к­сандр Па­в­ло­віч (1882 -- 1930) -- ро­сі­й­сь­кий ге­не­рал від  ін­фа­н­те­рії, з дво­рян. За­кі­н­чив Пе­те­р­бу­р­зь­ке пі­хо­т­не юн­ке­р­сь­ке учи­ли­ще в  1904 ро­ці. Уча­с­ник ро­сі­й­сь­ко-­япо­н­сь­кої та 1-ї сві­то­вої во­єн, у лю­то­му  1917 ро­ку -- по­л­ко­в­ник. Ко­ма­н­ду­вав ле­йб-­гва­р­дії Пре­о­б­ра­же­н­сь­ким по­л­ком.  У До­б­ро­во­ль­чій ар­мії з по­ча­т­ку її фо­р­му­ва­н­ня, спо­ча­т­ку на по­са­ді  ко­ма­н­ди­ра ро­ти, по­тім -- на­ча­ль­ник 1-ї пі­хо­т­ної ди­ві­зії. Пі­с­ля взя­т­тя  бі­лою ар­мі­єю Но­во­ро­сі­й­сь­ка у се­р­п­ні 1918 ро­ку -- чо­р­но­мо­р­сь­кий  ге­не­рал-­гу­бе­р­на­тор. Ві­дз­на­чи­в­ся жо­р­с­то­ки­ми ре­п­ре­сі­я­ми про­ти на­се­ле­н­ня. В  сі­ч­ні 1919 ро­ку -- ко­ма­н­дир 1-го гва­р­ді­й­сь­ко­го ко­р­пу­су. У вра­н­ге­лі­в­сь­кій  ар­мії ко­ма­н­ду­вав ко­р­пу­сом, зго­дом -- ар­мі­єю. В ли­с­то­па­ді 1920 ро­ку ра­зом  з ча­с­ти­на­ми вра­н­ге­лі­в­сь­ких військ ева­ку­ю­ва­в­ся спо­ча­т­ку в Ту­р­цію  (Га­і­а­по­л­лі), по­тім в Бо­л­га­рію (Ве­ли­ко-­Ти­р­но­во). З 1923 ро­ку в Фра­н­ції. В  1928 ро­ці очо­лив Ро­сі­й­сь­кий за­га­ль­но­ві­й­сь­ко­вий со­юз. 26 сі­ч­ня 1930 ро­ку  зник в Па­ри­жі при не­я­с­них об­с­та­ви­нах.

ЛЕВЧЕНКО         - селянин-середняк з села Солошино Кобеляцького повіту на Полтавщині.Есер.Прапорщик часів першої світової війни.В 1919 році підтримував Григор`єва та Махна.В 1920 році - військовий комісар червоних у Кобеляках.Підняв антибільшовицьке повстання селян на Полтавщині.В 1922 році розстріляний більшовиками.

ЛЕБІДЬ Хома — селянин з Медвина,поблизу Богуслава,який в 1919-1920 роках очолив антибільшовицьке повстання у своєму селі.До повстання привела чергова спроба конфіскації продуктів та мобілізація юнаків до червоних військ.Чотирьох комісарів було страчено й проголошено Селянську медвинську респупліку.Двадцять днів чинили селяни під керівництвом Хоми Лебідя опір урядовим совєтським військам.Підхід регулярних російських частин,що поветралися з безславного походу на Польщу вирішив справу.Червоні пограбували село,стратили багатьх повстанців,порубали шаблями заложників.гвалтували жінок і дівчат.

ЛЕПЕТЧЕНКО Олександр(1890-1920)-син гуляйпільського урядника.З 1914 року за пограбування посіщиків перебував у розшуку.Анархіст з 1917 року.Перший командир Чоної гвардії в Гуляйполі.Особистий ад`ютант Нестора Махна.Розстріляний червоними на початку 1920 року.

ЛАЦИС Ма­р­тин Яно­вич (Су­д­рабс Ян Фрі­д­рі­хо­вич) (1888 -- 1938),  бі­ль­шо­ви­ць­кий па­р­ті­й­ний та де­р­жа­в­ний ді­яч, член РСДРП(б) з 1905 ро­ку. З  сі­м'ї на­й­ми­та в Ла­т­вії, за про­фе­сі­єю -- на­ро­д­ний вчи­тель. Був  не­о­д­но­ра­зо­во за­а­ре­ш­то­ва­ний за пі­д­пі­ль­ну ро­бо­ту, ті­кав з сси­л­ки. Уча­с­ник  жо­в­т­не­во­го пе­ре­во­ро­ту, член Пе­т­ро­г­ра­д­сь­ко­го ВРК. З тра­в­ня 1918 ро­ку --  член ко­ле­гії ВЧК. З кві­т­ня по ве­ре­сень 1919 ро­ку -- го­ло­ва ВУЧК.  Ві­дз­на­ча­в­ся жо­р­с­то­кі­с­тю.

Став же­р­т­вою ста­лі­н­сь­ких ре­п­ре­сій.
           

ЛІБЕС Софія Григорівна ( 1902- ?) — дружина Митрофана Калька( в томані Талька), родом з Глодос. Батьки — учасники революційних заворушень 1905 року в селі, виїхали після цього в Єлізавєтград. В сімнадцять років Софія стала комуністкою. Була серед перших комунарок в селі Юрівці, організовано. М.Г.Кальком та І.П.Трипольським. Була бійцем єлізаєтградського комуністичного батальйону, працювала в культосвітньому відділі військомата, в штабі комзагону, в жінвідділі. При денікінцях була в підпіллі в Єлізавєтграді. Закінчила в Москві курси медсестер. Служила в санчастині 14-ї армії, працювала в госпіталі Єлізавєтграда. В 1933 році закінчила аспірантуру при  Одеському селекційно-генетичному інституті. По закінченні аж до виходу на пенсію працювала в дослідному господарстві “Дачна”.        

ЛОКАТОШ Іван Се­ме­но­вич (1888 -- рік сме­р­ті не­ві­до­мий) -- член РСДРП(б) з  1906 ро­ку. Ро­бі­т­ник з Оле­к­са­н­д­рі­в­сь­ка. У 1917 ро­ці -- в Че­р­во­ній гва­р­дії  м. Оле­к­са­н­д­рі­в­сь­ка, в 1918 -- ко­ма­н­дир 1-го ко­му­ні­с­ти­ч­но­го по­л­ку, який  брав участь в бо­ях про­ти ні­ме­ць­ко-­ав­с­т­рі­й­сь­ких ін­те­р­ве­н­тів. У гру­д­ні  1918 -- бе­ре­з­ні 1919 ро­ку -- на­ча­ль­ник Пе­р­шої Ук­ра­ї­н­сь­кої бі­ль­шо­ви­ць­кої  ди­ві­зії, в че­р­в­ні 1920 -- лю­то­му 1921 на­ча­ль­ник ти­лу До­не­ць­кої гу­бе­р­нії.  З лю­то­го 1921 ро­ку -- ко­ма­н­дир 19-ї ок­ре­мої бри­га­ди військ ВЧК.

ЛУКОМСКІЙ Алє­к­сандр Сє­р­гє­є­віч (1868 -- 1939) ро­сі­й­сь­кий  ге­не­рал-­ле­й­те­нант (1916), за­кі­н­чив ака­де­мію ге­н­ш­та­бу. Уча­с­ник 1-ї  сві­то­вої ві­й­ни. З 1916 ро­ку -- по­мі­ч­ник го­ло­ви Осо­б­ли­вої на­ра­ди з  обо­ро­ни де­р­жа­ви, ге­не­рал-­ква­р­ти­р­мейстр Ста­в­ки. Уча­с­ник ко­р­ні­ло­в­сь­ко­го  по­в­с­та­н­ня, за­а­ре­ш­то­ва­ний ра­зом з Ко­р­ні­ло­вим та Дє­ні­кі­ним 1 ве­ре­с­ня 1917  ро­ку. 19 ли­с­то­па­да до 1917 ро­ку ра­зом з ін­ши­ми ге­не­ра­ла­ми втік з  би­хі­в­сь­кої в'я­з­ни­ці на Дон, в Но­во­че­р­каськ. Був на­ча­ль­ни­ком шта­бу  До­б­ро­во­ль­чої ар­мії. З гру­д­ня 1917 ро­ку -- член До­н­сь­ко­го ци­ві­ль­но­го  со­вє­та. З 31 се­р­п­ня по ли­с­то­пад 1918 ро­ку -- тре­тій за­с­ту­п­ник го­ло­ви  Осо­б­ли­вої на­ра­ди. З жо­в­т­ня 1918 по ве­ре­сень 1919 ро­ку -- на­ча­ль­ник  ві­й­сь­ко­во­го уп­ра­в­лі­н­ня Осо­б­ли­вої на­ра­ди по­мі­ч­ник го­ло­в­ко­ма ВСЮР. З  бе­ре­з­ня 1920 -- пре­д­с­та­в­ник Вра­н­ге­ля при со­ю­з­но­му ко­ма­н­ду­ва­н­ні в  Ко­н­с­та­н­ти­но­по­лі. В емі­г­ра­ції упо­в­но­ва­же­ний у спра­вах Да­ле­ко­го схо­ду при  ве­ли­ко­му кня­зі Ні­ко­лає Ні­ко­ла­є­ві­че, ра­д­ник при ге­не­ра­лах А. П. Ку­тє­по­вє  та Є. К. Мі­л­лє­рє, в час ко­ли во­ни бу­ли го­ло­ва­ми Ро­сі­й­сь­ко­го  за­га­ль­но­ві­й­сь­ко­во­го со­ю­зу (РОВС).

ЛУЦЕНКО Іван Митрофанович(1864-1919) — за фахом — лікар, політичний та військовий український діяч. В часи першої світової війни — полковник медичної служби царської армії. В 1917 році — член Центральної ради та Українського генерального військового комітету. Лідер Української партії соціалістів-самостійників. Організатор і голова Одеської військової ради,  Одеського українського військового коша. На з`їзді Вільного козацтва обраний Генеральним хорунжим. За часів Директорії — командир військового загону. Загтнув у бою під містечком Кузьмин.

ЛЮТИЙ Ісидор Юхимович(1893-1919)-бідняк з Гуляйполя,на царській військовій службі-рядовий.Анархіст з 1917 року.Активний махновець,вбитий в бою з білими під Уманню в 1919 році.

ЛЮТИЙ (отаман ГОНТА) Іван Макарович — з заможних селян, батько — лісник Капустянского лісу. В першу світову війну — підпоручник. За Директорій командир 25 Черкаського куреня. Потім в рідному селі командир загону самооборони. З приходом більшовиків йде у повстанці, в загін отамана Гризла, потім стає сам отаманом.  До 1923 року не складає зброї, в грудні переходить кордон. В Детройті видав книжку спогадів “Вогонь з Холодного яру”. Помер в США в 1989 році.

ЛЯХОВИЧ Євген — команедир Боацлавського куреня, з родини священика. Вчився в духовній семінарії звідки втік у школу прапорщиків. Учасник першої світової війни. Все життя і всюди розмовляв виключно українською мовою. З розвалом фронту повернувся на Брацлавщину, працював учитилем . В 1918 році на заклик Директорії формує перший свій загін.  Біля Вапнярки, в корчмі потрапляє до рук красних. Ті  його катують, вирізають на ногах, зідравши шкіру “ офіцерські лампаси”. Їм активно допомагає єврей-корчмар. Врятували товариші, що запідозрили недобре. Відтоді кожен єврей зі зброєю був лютим ворогом Ляховича. Мирне населення не чіпав. В червні 1922 року до загону Ляховитча пристали дизертири з Красної армії під командуванням Козакова. Вони вчинили поголовну різню євреївв селі Печори, Брацлаві й Немирові. І хоч Ляхович розстріляв Козакова, Петлюра наказав заарештувати курінного й доставити в штаб. В Жмеринці його допитували контррозвідники полковника Чоботпарьова. Розстрілу він уник завдяки раптовому наступу на Житомир білих.  Ляхович втік з в`язниці в ліс. Житомирські євреї, котрі вважали його погромником, за великі гроші найняли фельдшера Порфирія Фалатюка, котрий взявся лікувати “ оампаси” Ляховичу й вбив його в червні 1920 року.

ЛЯШЕНКО Іван Якович — повстанець, з 1922 року єлізавєтградський зв`язковий отамана Лютого, Чорного Ворона , Гонти. Заарештований у вересні 1922 року. Загиинув у Лук`янівській  в`язниці під час повстання отаманів 9 лютого 1923 року.

МАНЦЕВ Василий Николаєвіч(1899-1939) — з сім.ї службовців.не закінчив юридичний факультект Московського університету. З 1916 року — в армії. Учасник підготовки збройного повстання більшовиків у Москві. З вересня 1918 року — завідуючий Слідчим відділом ВЧК, зголдом заступник голови Московської ЧК.  З грудня 1919 року в Україні, начальник Центрального управління колегії ВЧК. В 1921-1922 роках — голова ЧК, потім ГПУ України, з березня 1922 року — нарком внутрішніх справ України. Репресований.

МАРКОВ Сергій Леонідович(1878-1918)-генерал-лейтенант царської армії,викладач Миколаєвської військової академії.З серпня 1917 року - начальник штабу Південно-Західного фронту.Разом з Корніловим заарештований,був у Биховській тюрмі й втік на Дон.У Добровольчій армії командував 1-м Офіцерським полком,1-ю піхотною дивізією.Помер від ран.

МАРЧЕНКО(Шевченко) Олексій Семенович(103-1921)-батрак з гГуляйполя.Анарол-комуніст з 1917 року.Молодший унтер-офіцер царської армі.,в 1918 році - командир повстанського загону.В 1919 році - член штабу З-їмахновської бригади.Довірена особа Махна.З червня 1920 року командир 10ї кавалерійськуої групи.Убитий на Полтавщині в бою`з 8-ю кавдивізією Червоних козаків в січні 1921 року..Був похованим махновцями з великими почестями.Червоним через це донесли,що хоронили самого Махна.Фрунзе наказав розрити могилу,щоб пересвідчитись.Труп Марченка викинули з могили,килим,в який була загорнуто труну,забрали.Після того,як фрунзівці залищили село,селяни перепоховали тіло Марченка в іншому місці.

МАХНО Не­с­тор Іва­но­вич (1884 -- 1934), про­ві­д­ник са­мо­бу­т­ньо­го се­ля­н­сь­ко­го  ана­р­хі­с­т­сь­ко­го ру­ху в 1917 -- 1921 рр., ві­до­мо­го як «ма­х­но­в­щи­на», ро­дом  з м. Гу­ля­й­по­ля на Ка­те­ри­но­с­ла­в­щи­ні. Вчи­в­ся на вчи­те­ля, у 1905  оз­на­йо­ми­в­ся з іде­я­ми ана­р­хі­с­тів, у 1907 за­с­ла­ний на до­ві­ч­ну ка­то­р­гу за  по­г­ра­бу­ва­н­ня по­ві­то­вої ска­р­б­ни­ці для па­р­ті­й­них ці­лей. У 1917 по­ве­р­ну­в­ся  з за­с­ла­н­ня і став го­ло­вою во­ло­с­но­го зе­ме­ль­но­го ко­мі­те­ту в Гу­ля­й­по­лі. Влі­т­ку 1918 впе­р­ше ство­рив «ві­ль­ні ба­та­ль­йо­ни ре­во­лю­ції» і па­р­ти­за­н­сь­кі  за­го­ни з се­лян Ка­те­ри­но­с­ла­в­щи­ни, та ро­з­по­чав збро­й­ну бо­ро­ть­бу про­ти  ні­ме­ць­ких військ і ге­ть­ма­н­сь­кої ад­мі­ні­с­т­ра­ції. Во­на но­си­ла ха­ра­к­тер  мі­с­це­вої се­ля­н­сь­кої са­мо­о­бо­ро­ни про­ти по­мі­щи­ків і ні­ме­ць­ких ка­ра­ль­них  за­го­нів, що зби­ра­ли ко­н­т­ри­бу­цію. Не­за­ба­ром Ма­х­но об'є­д­нав під сво­їм  про­во­дом ін­ші по­ді­б­ні по­в­с­та­н­сь­кі за­го­ни в По­л­та­в­сь­кій, Ха­р­кі­в­сь­кій і  Хе­р­со­н­сь­кій гу­бе­р­ні­ях та уві­й­шов у ко­н­такт з мо­с­ко­в­сь­ки­ми й ку­р­сь­ки­ми  ана­р­хі­с­та­ми, які й ста­ли (Б. Во­лін, П. Ар­ши­нов, Ба­рон та ін.) іде­о­ло­га­ми  й по­лі­т­ко­мі­са­ра­ми йо­го ру­ху. Го­ло­в­ну ма­су «ма­х­но­в­ців» ста­но­ви­ли мі­с­це­ві  ук­ра­ї­н­сь­кі се­ля­ни, а по­лі­ти­ч­ни­ми ке­рі­в­ни­ка­ми бу­ли єв­ре­й­сь­кі і ро­сі­й­сь­кі  ін­те­лі­ге­н­ти. Ні сам Ма­х­но, ні тим бі­ль­ше ма­са ма­х­но­в­ців на до­к­т­ри­нах  ана­р­хі­з­му гли­бо­ко не зна­ли­ся; га­с­ло «ві­ль­них ана­р­хо-­ко­мун» во­ни ро­зу­мі­ли  на пра­к­ти­ці як сво­бо­ду ін­ди­ві­ду­а­ль­но­го се­ля­н­сь­ко­го го­с­по­да­р­с­т­ва,  де­мо­к­ра­ти­ч­не са­мо­в­ря­ду­ва­н­ня мі­с­це­вих гро­мад і їх ма­к­си­ма­ль­ну  не­за­ле­ж­ність від бу­дь-­яко­го це­н­т­ра­ль­но­го уря­ду. Са­ме в цьо­му ви­я­в­ля­в­ся  са­мо­бу­т­ній ук­ра­ї­н­сь­кий ха­ра­к­тер цьо­го ана­р­хі­з­му. Пі­з­ні­ше, під впли­вом  бі­ль­шо­ви­ків, ма­х­но­в­ці пе­ре­й­ш­ли на по­зи­ції со­вє­т­сь­кої вла­ди, але  об­с­то­ю­ва­ли ві­ль­но ви­б­ра­ні ра­ди з ба­га­тьох па­р­тій, без ко­му­ні­с­ти­ч­ної  ди­к­та­ту­ри. Ма­х­но­в­ці дру­ку­ва­ли свою по­лі­ти­ч­ну про­па­га­н­ду спо­ча­т­ку  ро­сі­й­сь­кою, а да­лі пе­ре­ва­ж­но ук­ра­ї­н­сь­кою мо­вою (газ. «Путь к сво­бо­де»,  Гу­ляй-­По­ле; «На­бат», Ки­їв; «А­на­р­хі­ст-­По­в­с­та­нець», По­л­та­ва; «Шлях до  во­лі», Ка­те­ри­но­с­лав та ін.).

Ма­х­но во­ю­вав про­ти всіх, хто по­я­в­ля­в­ся на те­ре­нах, що бу­ли під йо­го  вла­дою (це­н­т­ром весь час бу­ло Гу­ля­й­по­ле). Та­к­ти­кою Ма­х­на бу­ло вхо­ди­ти у  спі­л­ку із сла­б­ши­ми си­ла­ми й во­ю­ва­ти про­ти тих, що в да­ний мо­мент  за­г­ро­жу­ва­ли ста­ти си­ль­ні­ши­ми. Так пі­с­ля упа­д­ку ге­ть­ма­н­щи­ни Ма­х­но  ви­с­ту­пив про­ти Ди­ре­к­то­рії і ра­зом з мі­с­це­ви­ми бі­ль­шо­ви­ка­ми за­хо­пив у  гру­д­ні 1918 Ка­те­ри­но­с­лав; не­за­ба­ром од­нак за­ли­шив йо­го, уві­й­шо­в­ши в  ко­н­ф­лікт з бі­ль­шо­ви­ка­ми. На­ве­с­ні 1919, ко­ли ро­з­по­ча­в­ся на­с­туп Де­ні­кі­на  на Ук­ра­ї­ну, Ма­х­но пі­д­по­ря­д­ку­ва­в­ся со­вє­т­сь­ко­му ко­ма­н­ду­ва­н­ню, але вже з  че­р­в­ня вів бо­йо­ві опе­ра­ції про­ти де­ні­кі­н­ців на вла­с­ну ру­ку; то­ді ж на  ко­ро­т­кий час він за­к­лю­чив уго­ду з І бри­га­дою УГА (в Ума­ні в се­р­п­ні  1919), з ота­ма­ном М. Гри­го­р'є­вим та ін. бо­ро­ть­бі­с­та­ми. В кі­н­ці лі­та  спі­ль­но з бо­ро­ть­бі­с­т­сь­ки­ми по­в­с­та­н­ця­ми Ма­х­но зві­ль­нив від де­ні­кі­н­ців  ве­ли­кі те­ри­то­рії, вклю­ч­но з м. Бе­р­дя­н­сь­ким, Ма­рі­у­по­лем і Ка­те­ри­но­с­ла­вом.  Не­в­до­в­зі по­с­ва­ри­в­ся з ни­ми, вбив ота­ма­на Гри­го­р'є­ва і уві­й­шов у со­юз з  бі­ль­шо­ви­ка­ми, вва­жа­ю­чи, що ук­ра­ї­н­сь­кий рух був для ньо­го бі­ль­шою  не­бе­з­пе­кою. Ко­ли ж бі­ль­ше­ви­ки ос­та­то­ч­но ви­г­на­ли де­ні­кі­н­ців і Ма­х­но  опи­ни­в­ся в їх за­пі­л­лі, він став во­ю­ва­ти й про­ти них, уві­й­шо­в­ши на поч.  1920 у со­юз з по­в­с­та­н­ця­ми ота­ма­на Н. Пе­т­ре­н­ка й ін­ши­ми, що ви­з­на­ва­ли  уряд УНР. Під час по­ль­сь­ко-­ук­ра­ї­н­сь­ко­го на­с­ту­пу на Ук­ра­ї­ну Ма­х­но зно­ву  пе­ре­й­шов до бі­ль­шо­ви­ків і ра­зом з ни­ми во­ю­вав з Вра­н­ге­лем у Кри­му. Пі­с­ля  цьо­го, од­нак, по­ве­р­ну­в­ши­ся до Гу­ля­й­по­ля, про­го­ло­сив, що бі­ль­шо­ви­ць­кої  вла­ди не ви­з­нає. Ті­ль­ки в се­р­п­ні 1921 бі­ль­шо­ви­ки ро­з­г­ро­ми­ли ма­х­но­в­ців,  а сам Ма­х­но втік до Ру­му­нії. Ма­х­но­в­сь­кі се­ла на Гу­ля­й­пі­ль­щи­ні бу­ли  бі­ль­шо­ви­ка­ми ви­се­ле­ні на Си­бір, їх­ні зе­м­лі пе­ре­да­ні ча­с­т­ко­во єв­ре­й­сь­ким  по­се­ле­н­ням, але ці за­хо­ди за­кі­н­чи­ли­ся не­в­да­чею.

На­й­бі­ль­шої по­пу­ля­р­но­с­ті се­ред се­ля­н­с­т­ва «ба­ть­ко» Ма­х­но на­був на  Лі­во­бе­ре­ж­жі в 1919 р. По­руч з тим йо­го рух став од­но­ча­с­но й  ви­ро­джу­ва­ти­ся, в ньо­му по­ча­ли зро­с­та­ти ви­па­д­ки зви­ча­й­но­го ба­н­ди­ти­з­му,  гра­бі­ж­ни­ц­т­ва, по­г­ро­мів. Ма­х­но сла­ви­в­ся на­й­бі­ль­ше сво­єю па­р­ти­за­н­сь­кою  та­к­ти­кою й ор­га­ні­за­ці­єю. Кі­ль­кість бі­й­ців у Ма­х­на ста­но­ви­ла 1919 -- 1920  рр. 15 -- 200000, пе­ре­ва­ж­но кі­н­но­т­ни­ків та ку­ле­ме­т­ни­ків на та­ча­н­ках, але  та­кож ча­с­т­ко­во й пі­хо­ти. Ре­й­ди Ма­х­на бу­ва­ли бли­с­ка­ви­ч­ни­ми й пе­ре­ва­ж­но  не­с­по­ді­ва­ни­ми та ві­дз­на­ча­ли­ся ча­с­то ди­кою жо­р­с­то­кі­с­тю су­п­ро­ти во­ро­гів.  Ма­х­но­в­ці во­ю­ва­ли під чо­р­ни­ми пра­по­ра­ми.

В емі­г­ра­ції Ма­х­но жив у По­ль­щі, пі­з­ні­ше в Па­ри­жі, де й по­мер у зли­д­нях.  Пі­д­т­ри­му­вав ак­ти­в­ний зв'я­зок з мі­ж­на­ро­д­ним ана­р­хі­с­т­сь­ким ру­хом і ви­дав  ряд книг.

МАХНО Тіна-дружина Махна з жовтня 1918 року по березень 1919 року.Телефоністка з села Велика Михайлівка Алєксанровського повіту.Одна з перших комунарок повіту.Репресована в 1938 році.

МАХНО(Кузьменко) Галина  Андріївна(1892-1978)-остання дружина Нестора Махна.Народилася в сім`ї київського жандарма Андрія Кузьменка,вихідця з селян Піщаного Броду на Херсонщині.Закінчила вчительську семінарію.В 1917 році вчителювала у Гуляйполі.Прихильниця української національної  ідеї.З 1919 року-дружина Махна.Разом з ним брала участь в боях і походах.Емігрувала з чоловіком за кордон.Жила з дочкою Оленою й чоловіком у Парижі.Під час другої світової війни вивезена в Германію на роботи.Після вступу совєтських військ в Германію,заарештована,засуджена на 10 років,дочку Махна забрали в інтернат в м.Джезказган в Казахстані.Відбуцвши строк жила з дочкою,постійно переслідувана й принижувана властями.Померла в Джезказгагі на 86 році життя.Дочка після багатьх митарст вийшла заміж за відставного військового льотчика.Дожила до реабілітації батьків.Отримавши  відповідні документи,які визнавали батька й матір не ворогами народу,пережила сильний стрес,захворіла й померла.

МАХНО Сава Іванович  - старший брат Нестора Махна,в махновщині з дня її організації.Рядовий постачальник лазаретів.В 191 році в Єкатєрінославі - помічник начальника постачання Повстанської ариії.Розстріляний в Гуляйполі бійцями 42-ї стрілкової червоної дивізії в січні 1920 року.

МАХНО Григорій Іванович-батрак з Гуляйполя,рідний брат Нестора Махна.В махновщині участі не брав.Розстріляний в січні 1920 року черворними в Гуляйполі.

МАЙ-­МА­Є­В­СЬ­КІЙ Вла­ді­мір Зє­но­но­віч (1867 -- 1920) -- ро­сі­й­сь­кий  ге­не­рал-­ле­й­те­нант (1917). Пі­с­ля жо­в­т­не­во­го пе­ре­во­ро­ту ви­ї­хав на Дон, з  гру­д­ня 1917 ро­ку -- на­ча­ль­ник 3-ї пі­хо­т­ної ди­ві­зії До­б­ро­во­ль­чої ар­мії,  яку ве­с­ною 1919 ро­ку бу­ло ре­о­р­га­ні­зо­ва­но в До­не­ць­ку гру­пу військ. У  тра­в­ні-­ли­с­то­па­ді 1919 ро­ку -- коман­ду­ю­чий До­б­ро­во­ль­чою ар­мі­єю. В кі­н­ці  1919 ро­ку йо­го за­мі­ни­ли П. Вра­н­ге­лем. По­мер в Се­ва­с­то­по­лі 30 жо­в­т­ня 1919  ро­ку під час ева­ку­а­ції від се­р­це­во­го на­па­ду.

МАМОНТОВ Ко­н­с­та­н­тін Ко­н­с­та­н­ті­но­віч (1869 -- 1920) -- ро­сі­й­сь­кий  ге­не­рал-­ле­й­те­нант. За­кі­н­чив Ні­ко­ла­є­в­с­коє ка­ва­ле­рі­й­сь­ке учи­ли­ще (1890),  уча­с­ник 1-ї сві­то­вої ві­й­ни, на 1917 рік -- по­л­ко­в­ник. У гро­ма­дя­н­сь­ку  ві­й­ну ко­ма­н­ду­вав гру­пою військ в До­н­сь­кій ар­мії, по­тім 4-м До­н­сь­ким  ко­р­пу­сом в ар­мії Дє­ні­кі­на. На чо­лі ко­р­пу­су в 9 ти­сяч шти­ків і ша­бель  зді­й­с­нив у се­р­п­ні-­ве­ре­с­ні зна­ме­ни­тий рейд по ти­лах со­вє­т­с­кіх військ  пі­в­де­н­но­го фро­н­ту: рейд Ма­мо­н­то­ва. В жо­в­т­ні-­гру­д­ні ро­з­би­тий ко­р­пу­сом С.  М. Бу­дьо­н­но­го в Во­ро­не­зь­ко-­Ка­с­то­р­не­н­сь­кій та Ха­р­кі­в­сь­ких опе­ра­ці­ях 1919  ро­ку. За по­ра­з­ку усу­ну­тий від ко­ма­н­ду­ва­н­ня ко­р­пу­сом в гру­д­ні 1919 ро­ку.  По­мер в Єка­тє­рі­но­да­рі від ти­фу 14 лю­то­го 1920 ро­ку.

МАТЮШЕНКО Бо­рис (1883 -- 1944), лі­кар, гро­ма­д­сь­кий і по­лі­ти­ч­ний ді­яч  ро­дом з Ки­є­ва, ді­й­с­ний член НТШ; за­мо­ло­ду ак­ти­в­ний ді­яч РУП (УСДРП) в  Ки­є­ві (зо­к­ре­ма в 1903 -- 1906 рр.), 1917 ор­га­ні­зу­вав як го­ло­ва Го­ло­в­ної  ме­ди­ч­но-­са­ні­та­р­ної уп­ра­ви при Ге­не­ра­ль­но­му Се­к­ре­та­рі­я­ті. За ге­ть­ма­на­ту  ди­ре­к­тор де­па­р­та­ме­н­ту здо­ро­в'я; 1919 член ук­ра­ї­н­сь­кої де­ле­га­ції  ко­н­фе­ре­н­ції в Па­ри­жі і го­ло­ва За­ко­р­до­н­но­го бю­ро Ук­ра­ї­н­сь­ко­го Че­р­во­но­го  Хре­с­та (до 1921). З 1922 у Пра­зі. Ор­га­ні­за­тор Спі­л­ки Ук­ра­ї­н­сь­ких лі­ка­рів  у Че­хо-­Сло­ва­ч­чи­ні й її го­ло­ва. (1922 -- 1935), ре­да­к­тор жу­р­на­лу  «У­к­ра­ї­н­сь­кі Ме­ди­ч­ні Ві­с­ті» (1922 -- 1925).

МЕЖЛАУК Валерій Іванович(1893-1938) - з сім`ї вчителів, більшовицький партійний і державний діяч. Закінчив історико-філологічний та юридичний факультети  Харківського університета(до революції). Один з організаторів Червоної гвардії в Харкові  та Донбасі.  В лютому-березні — наркомфін Донецько-Криворізької совєтської`республіки. При відступі красних вивіз з Харкова цінності Дежбанку України в Москву. В роки громадянської війни наркомвоєнсправ,потім - член Реввоєнсовєта 14-ї армії Південного фронту.Репресований.

МЕЖЛАУК Іван Іванович(1891-1938) —  сташий брат В.І.Межлаука. Хакінчив історико-філологічний та юридичні факультети Харківського університету. В січні -березні 1918 року —  комісар юстиції і голова ревтрибуналу в Харкові. Учасник боротьби з кайзерівськими окупантами. З квітня 1918 року — секретар Казанского совєта, потім на відповідальних воєнних, совєтських і господарських посадах.

МЕЖЛАУК Мартин Іванович(1895-1918) — менший з братів Межлауків. Більшовик з 1917 року.`За освітою — юрист. В 1917 -1918 роках  — заступник комісара юстиції в Харкові. З травня 1918 року — губкомисар юстиції в Казані. Після визволення міста від більшовиків 7 серпня розстріляний білими.

МІЛЮКОВ Па­вєл Ні­ко­ла­є­віч (1859 -- 1943) -- ро­сі­й­сь­кий по­лі­ти­ч­ний ді­яч,  один з за­с­но­в­ни­ків па­р­тії ко­н­с­ти­ту­ці­й­них де­мо­к­ра­тів, вче­ний іс­то­рик,  та­ла­но­ви­тий жу­р­на­ліст. Ре­да­к­тор га­зе­ти «Речь» -- ор­га­на па­р­тії ка­дє­тов.  Член ІІІ і IV Де­р­жа­в­них дум. Пі­с­ля лю­т­не­вої ре­во­лю­ції -- мі­ністр  іно­зе­м­них справ Ти­м­ча­со­во­го уря­ду пе­р­шо­го скли­ка­н­ня. Один з іні­ці­а­то­рів  збро­й­но­го ви­с­ту­пу ге­не­ра­ла Ко­р­ні­ло­ва. Пі­с­ля жо­в­т­не­во­го бі­ль­шо­ви­ць­ко­го  пе­ре­во­ро­ту ви­ї­хав на Дон, був чле­ном До­н­сь­ко­го ко­мі­те­ту, за­с­ту­п­ни­ком  го­ло­ви На­ці­о­на­ль­но­го це­н­т­ру й Со­вє­та об'є­д­на­н­ня Ро­сії. З 1920 ро­ку в  емі­г­ра­ції.

МІХНО Борис -поміщик Алєксандрівського повіту,колишній земський повітовий діяч.Кадет,прихильник української національної ідеї.В 1917 році-повітовий комісар Алєксандровського повіту.Намагався боротися з анархістським рухом у повіті.Був у 1918 році врятований Махном від розстрілу.

МІХНОВСЬКИЙ Микола Іванович(1873-1924) -визначний український політичний і державний діяч,публіцист.Родом з Прилуччини.Працював адвокатом у Харкові.Ідеолог державної самостійності України.Один з засновників Революційної української партії(1889).в 1902 році створив Українську народну партію.в 1912-1913 роках - редактор харківського тижневика “Сніп”.У першу світову війну- підпоручник юстиції,служив у Київському окружному військовому суді.Організатор військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка.Член Українського генерального військового комітету,прихильник створеня регулярної української армії.Член Центральної ради,суперник Петлюри в боротьбі за лідерство у воєнній справі,внаслідок конфлікту вийшов зі складу УГВК.Спираючись на полуботківський полк зробив спробу проголосити самостійність України.До осені 1917 року перебував при штабі однієї з армій Румунського фронту.В 1918 році засновник Української демократичної хліборобської партії.Згодом працював у шкільництві та кооперації на Кубані,переслідуваний совєтською`владою наклав на себе руки в Києві.

МИРГОРОДСЬКИЙ       -середняк з Алєксандровського повіту,лівий есер.Член махновського реввоєнсовєта трьох скликань.Видний повітовий есеровський діяч.Чекіст.Розстріляний махновцями під Бердянськом за несанкціоноване пограбування кооперативу.

МІРОНОВ Філіп Кузьміч(1872-1921)- старшина донського козачого війська.В 1918 році організував червонопартизанський загін,який згодом розвернули в 23 стрілкову червону дивізію.Командир особливого донського кінного корпусу Південного фронту.В серпні 1919 року підняв на Дону повстання проти більшовиків й самовільно виступив з корпусом на фронт проти білих.7 жовтня 1919 року трибуналом був приговорений до розстрілу.Помилуваний.Командував 2-ю кінною армією.13 лютого 1921 року заарештований чекістами й 2 квітня розстріляний в Бутирці.

МУРАВЙОВ Ми­ха­й­ло Ар­те­мо­вич (1880 -- 1980) -- про­фе­сі­й­ний ві­й­сь­ко­вий,  лі­вий есер. Пі­д­по­л­ко­в­ник ро­сі­й­сь­кої ар­мії. Пі­с­ля жо­в­т­не­во­го пе­ре­во­ро­ту  пе­ре­й­шов на бік со­вє­т­сь­кої вла­ди. В гру­д­ні 1917 -- кві­т­ні 1918 -- в чи­ні  по­л­ко­в­ни­ка -- на­ча­ль­ник шта­бу гру­пи військ, що ро­з­по­ча­ли пе­р­ший по­хід  про­ти Ук­ра­ї­ни та До­ну (ко­ма­н­ду­ю­чий В. О. Ан­то­нов-­Ов­сі­є­н­ко). Ві­дз­на­ча­в­ся  кру­тим не­в­рі­в­но­ва­же­ним ха­ра­к­те­ром. У за­хо­п­ле­них мі­с­тах По­л­та­ві, Ки­є­ві  чи­нив кри­ва­ву ро­з­п­ра­ву.

Ко­ма­н­ду­вав збро­й­ни­ми си­ла­ми Оде­сь­кої Со­вє­т­сь­кої ре­с­пу­б­лі­ки, що во­ю­ва­ла з  Ру­му­ні­єю. У ли­п­ні 1918 ро­ку, ко­ма­н­ду­ю­чи Схі­д­ним фро­н­том, пі­д­няв  по­в­с­та­н­ня у Си­м­бі­р­сь­ку про­ти бі­ль­шо­ви­ків.

Вби­тий при спро­бі вчи­ни­ти збро­й­ний опір під час аре­ш­ту.

МЕЛАШКО Михайло — повстанський отаман, командуючий повстанцями Єкатєрінославщини. Родом з села Софіївка Кривізького району, з середняків. Лівий есер. В кінці 1917 року — заступник комісара Центральної ради у Донбасі. В жовтні 1919 року — сотник в повстанській групі Матяша в ариії Махна. З грудня 1919 року — самостійно веде бої проти білих на Єкатєрінославщині. До нього приводять свої загони отамани Петренко й Гладченко. З метою збереження сил переходить до більшовиків й командує 4-ю Особливою українською бригадою, але довір`ям красних не користується. На зайнятій територію проводить українську державну політику, вимагає діловодства українською мовою, викладання в школах української історії, тощо.  Більшовики пробують відірвати отамана з рідних місць і відправити подалі на фронт, як намагалися робити це з Григор`євим та Махном. Але Мелашко наказу не виконує. Тоді його заманюють в штаб 45 дивізії, де заарештовують. Однак отаман тікає з під розстрілу й починає відкриту війну проти більшовиків. В липні 1920 року за доносом зрадника отамана заарештовують в селі Карповому  Карнаухинського повіту. Після допиту в Єкатєрінославській ЧК його розстрілюють.

МЕЛЕШКО Фо­тій (* 1889),повстанський отаман, з вчителів с. Гло­до­си на Хе­р­со­н­щи­ні. Один з  ко­ма­н­ди­рів га­й­да­ма­цькно­го за­го­ну, що ді­яв у гло­до­сь­кій во­ло­с­ті в 1918 --  1920 ро­ках. Тісно взаємодіяв з повстанцями отаманів Залізняка( Коваленка) з Хмельового та  Орла(Нестернка) -земляка , з Глодос. З 1921 емі­г­рував у Пра­гу, потім у  США. Автор дра­ми «По­над  Дні­п­ром» (впе­р­ше по­с­та­в­ле­на 1921 р.), пе­р­ша ча­с­ти­на епо­пеї з  се­ля­н­сь­ко­го жи­т­тя «Три по­ко­лі­н­ня» (1943), опо­ві­да­н­ня спо­га­дів та ін.

НЕСТЕРЕНКО (отаман ОРЕЛ)   —  учитель з Глодос, один з командирів глодоського загону петлюрівської орієнтації, створеного  в 1918 році учителями-офіцерами — Василем  Мизіним, Федором Недайкашою, Фокою Мелешком та іншими,  пізніше — організатор Єлізавєтградського повстанкому, амбітний, схильний до диктату. В 1921 році об`єднався з загоном хмелівського вчителя Коваленка ( Залізняка) , був у нього заступником. Емігрував, повернувся з повноваженнями налаагодити на Єлізавєтградщині підпіля. Добивався обрання його головним отаманоно, начальником штабу й головкомом повстанкому.

НІКІФОРОВА Марія -анархістка,родом з Алєксандровська. Робітниця горілчаного заводу. За терорисчтичні акти 1904-1905 років засуджена до смертної кари,яку замінено довічною каторгою. Відбувала покарання в Петропавловській фортеці, згодом була переведена в Сибір, звідки втекла в Японію. Переїхала в Америку,жила в Англії,Франції,Швейцарії,Германії.Знала кілька європейських мов. Непокірна, бунтівна натура. Хороший організатор терористичних актів,вмілий промовець і агітатор.Організувала й очолила Чорну гвардію. Ідеолог безмотивного терору проти державних структур всіх  політичних забарвлень-від царських до совєтських. Жорстока до ворогів.Дружина відомого  польського анаро -терориста Бжостека.Учасниця махновського повстанського руху.В 1919 році з групою терористів -анархістів мала намір зірвати ставку Денікіна,схоплена і повішана разом з чорловікам контрозвідкою генерала Слащова у Криму.

НІКОВСЬКИЙ Андрій Васильович(1895-1942) -український державний.політичний діяч,літературний критик.Редактор газети “Рада”(1915).По лютневій революції-секретар Київського виконкому,член Центральної та Малої рад,редактор газети “Нова рада”(1917-1919)У 1918 році перший голова Українського національного союзу.Міністр закордонних справ уряду УНР в еміграції.Повернувся в Україну в 1924 році,працював в ВКАН. В 19130 році репресований у сфабрикованій справі Спілки визволення України.

НІКОЛАЄНКО Іван Ігнатович(1896-1937) — з робітників , народився в Луганську. Освіта початкова. Працював на паровозному заводі. За участь в соціал-демократичному русі кілька разів був заарештований. В 1917 році організовував красногвардійські загони, учасник оборони більшовиками Царицина. В 1919 -1921 роках працював у ЧК на Північному кавказі та в Україні. Був головою губЧК в Луганську., в 1921-192 роках очорлював губвиконком в Житомирі. З 1923 року — нарком внутрішніх справ України. Потім на господарській роботі. Заарештований 20 січня 1935 року. Розстріляний в 1937 році.

ОЗЕРОВ Яків Васильович--селянин з Північного Кавказу.В 1907 році- штабс-капітан.За приналежність до максималістів був відданий під суд.Емігрував.Повернувся в Росію в 1917 році.Став помічником воєнного комісара Північного Кавказу.В березні 1919 року за призначенням Дибенка прибув до Махна на посаду начальника штабу 3-ї Задніпровської бригади,був начштабом Повстанської дивізії у Комдива Махна.В червні 1919 року заарештований Донецьким трибуналом.Втік з під арешту.Подальша доля невідома.

ОМЕЛЬЧЕНКО Тихін Мусійович — заступник отамана Голого( Бабенка), був популярним серед населення  “Мліївської республіки”.

ОМЕЛЯНОВИЧ- ПАВЛЕНКО Михайло(1878-1952) -видний військовий діяч,командувач армії УНР під час Зимового походу.Народився в Тифлісі,професійний військовий,брав участь у російсько-японській війні 1904-1905 років.Під час першрї світової війни-командир гвардійського полку,начальник штабу корпусу.За Центральної ради та Гетьманату - на керівних військових посадах,з грудня 1918 року по червень 1919 року-командуючий УГА,командир Запорізького корпусу.З 6 листопада 1919 року -командуючий діючою армією УНР(змінив Петлюру на цьому посту).В грудні 1919 року на чолі хворої на тиф 10 тисячної  армії вирушив у рейд по денікінським тилам,який тривав 180 діб і закінчився 6 травня 1920 року зустріччю з  українською Залізною дивізією.В листопаді 1920 року армію УНР червоні війська під командуванням Котовського притисли до Збруча ,21 листопада українські війська були вибиті з території України.З Польщі Михайло Омелянович-Павленко перебрався до Чехословаччини,жив у Німеччині,Франції.Був міністром військових справ УНР у вигнанні.Помер 29 травня 1952 року й похований у Парижєі.

ОНІЩЕНКО Петро Семенович (1885-1910)-бідняк з Гуляйполя,активіст  “Союза бідних хліборобів”,учасник багатьх нальотів і пограбувань.Втік з під слідства.Після вбивства гуляйпільського пристава Караченцева разом з В.Антоні втік у Францію,але незабаром повернувся на батьківщину.Був виданий агентом охранки й убитий при нелегальному переході кордону в районі Хотина.

ПАРХОМЕНКО Оле­к­сандр Яко­вич (1886 -- 1921) -- бі­ль­шо­ви­ць­кий ві­й­сь­ко­вий  ді­яч, член РСДРП(б) з 1904 р. Ро­бі­т­ник. В 1917 -- член ви­ко­н­ко­му  Лу­га­н­сь­ко­го Со­вє­та ро­бі­т­ни­чих і со­л­да­т­сь­ких де­пу­та­тів, ор­га­ні­за­тор  Че­р­во­ної гва­р­дії в Лу­га­н­сь­ку. Брав участь у бо­ро­ть­бі про­ти ка­ле­ді­н­щи­ни і  Це­н­т­ра­ль­ної ра­ди. З бе­ре­з­ня 1918 -- на­ч­ш­та­бу 1-го Лу­га­н­сь­ко­го  со­ці­а­лі­с­ти­ч­но­го за­го­ну. Улі­т­ку 1918 -- ко­ма­н­дир за­го­ну бро­не­по­ї­з­дів,  осо­бо­у­по­в­но­ва­же­ний шта­бу 5-ї бі­ль­шо­ви­ць­кої ре­во­лю­ці­й­ної ар­мії. З жо­в­т­ня  1918 -- осо­бо­у­по­в­но­ва­же­ний РВР 10-ї ар­мії. З сі­ч­ня 1919 -- Ха­р­кі­в­сь­кий  гу­б­ві­й­сь­к­ком, з бе­ре­з­ня -- упо­в­но­ва­же­ний по по­с­та­ча­н­ню Ха­р­кі­в­сь­ко­го  ві­й­сь­ко­во­го ок­ру­гу. Ко­ма­н­ду­вав гру­пою військ при лі­к­ві­да­ції  гри­го­р'є­в­щи­ни, обо­ро­ні Ха­рь­ко­ва від де­ні­кі­н­ців. З сі­ч­ня 1921 ро­ку в бою  з ма­х­но­в­ця­ми бі­ля с. Бу­зі­в­ці був узя­тий в по­лон ма­х­но­в­ця­ми і пі­с­ля  до­пи­ту -- за­ру­ба­ний. На­го­ро­дже­ний дво­ма ор­де­на­ми Че­р­во­но­го Пра­по­ра.

ПЕТЛЮРА Си­мон Ва­си­льо­вич -- один з лі­де­рів Ук­ра­ї­н­сь­кої  со­ці­ал-­де­мо­к­ра­ти­ч­ної ро­бі­т­ни­чої па­р­тії (УСДРП). Пі­с­ля лю­т­не­вої ре­во­лю­ції  1917 -- ор­га­ні­за­тор і гла­ва Ук­ра­ї­н­сь­ко­го фро­н­то­во­го ко­мі­те­ту. В тра­в­ні  об­ра­ний до Все­у­к­ра­ї­н­сь­ко­го ві­й­сь­ко­во­го ко­мі­те­ту Це­н­т­ра­ль­ної ра­ди. Був  йо­го го­ло­вою, по­тім -- се­к­ре­та­рем (мі­ні­с­т­ром) Ге­не­ра­ль­но­го се­к­ре­та­рі­а­ту  у ві­й­сь­ко­вих спра­вах. Під час ге­ть­ма­н­щи­ни -- го­ло­ва ки­ї­в­сь­ко­го  гу­бе­р­н­сь­ко­го зе­м­с­т­ва і Все­у­к­ра­ї­н­сь­ко­го со­ю­зу зе­м­с­т­ва. У ли­с­то­па­ді 1918  -- один з ор­га­ні­за­то­рів, а з лю­то­го 1919 -- го­ло­ва ук­ра­ї­н­сь­кої  Ди­ре­к­то­рії і го­ло­в­ний ота­ман війскь УНР. Пі­д­пи­сав га­не­б­ну Ва­р­ша­в­сь­ку  уго­ду 1920 ро­ку. Влі­т­ку 1920 ро­ку втік за ко­р­дон, де про­до­в­жив  ан­ти­ра­дя­н­сь­ку ді­я­ль­ність.

Уби­тий в 1926 ро­ці в Па­ри­жі аге­н­том бі­ль­шо­ви­ків.

ПЕТРЕНКО (Пе­т­ри­ко­в­сь­кий) Се­р­гій Іва­но­вич (1894 -- 1963) -- член РСДРП(б)  з 1911. Пра­по­р­щик ро­сі­й­сь­кої ар­мії. В 1917 -- 1918 -- ке­рі­в­ник  бі­ль­шо­ви­ць­кої ор­га­ні­за­ції при Ха­р­кі­в­сь­ко­му ко­мі­те­ті РСДРП(б). На­ча­ль­ник  га­р­ні­зо­ну і член шта­бу Че­р­во­ної гва­р­дії в Ха­р­ко­ві, член на­д­з­ви­ча­й­но­го  шта­бу по бо­ро­ть­бі з ко­н­т­р­ре­во­лю­ці­єю і на­с­ту­пом ні­ме­ць­ких оку­па­н­тів на  Ук­ра­ї­ні. В 1918 -- 1920 -- як на­ча­ль­ник шта­бу 1-ї Ук­ра­ї­н­сь­кої со­вє­т­сь­кої  ди­ві­зії 1-ї За­д­ні­п­ро­в­сь­кої стрі­ле­ць­кої ди­ві­зії, на­ч­ш­та­бу Кри­м­сь­кої  ар­мії, ко­мі­сар 25-ї стрі­ле­ць­кої ди­ві­зії, ко­м­б­риг 44-ї, 52-ї, 40-ї  стрі­ле­ць­ких ди­ві­зій, брав участь у бо­ях про­ти пе­т­лю­рі­в­ців, де­ні­кі­н­ців,  бі­ло­по­ля­ків.

Пі­с­ля гро­ма­дя­н­сь­кої ві­й­ни -- на ко­ма­н­д­них по­са­дах в Че­р­во­ній Ар­мії.  Уча­с­ник Ве­ли­кої Ві­т­чи­з­ня­ної ві­й­ни. Ге­не­рал-­ма­йор.

ПОПОВ Дмитро Іванович(1892-1921) --лівий есер. Активний терорист. Член ВЦВК Росії. В березні 1918 року призначений начальникомодного з загонів ВЧК.  З квітня — член колегії ВЧК. В липні 1918 року — активний учасник повстання лівих есерів проти більшовиків.  З вересня 1919 року служив у повстанській армії Нестора Махна.  В листопаді 1920 року заарештований чекістами. Й доставлений у Москву. Відмовився співпрацювати з більшовиками й розстріляний.

ПОРШ Микола ( 1879-1944) український політичний діячЮчлен Революційної української партії,згодом- член УСДРП.В 1917 році- член Центральної ради і Малої ради,з листопада- генеральний секретар праці,з 18 грудня-паралельно й генеральний секретар військових справ,з січня 1918 року -міністр праці йвійськових справ УНР.1919-1920 -посолУНР в Німеччині.

ПОЛОНСЬКИЙ М.Л.-син рибалки з Бердянська,більшовик з 1919 року.Періодично воював на боці махновців.З січня 1919 року - командир полку.Розстріляний за наказом Махна за підозрою отравити “батька”під час вечірки за завданням більшовиків   на початку грудня 1919 року в Єкатєрінославі разом з дружиною.

ПОЛТАВЕЦЬ( ОСТРЯНИЦЯ) Іван Васильович —  з козаків, син вчительки-вдови з Балаклеї, під Смілою,  значковий генерала Скоропадського, наказний отаман Вільного козацтва України. Закінчив Єлізавєтградське військове училище. Під час першої світової війни нагороджений “всіма орденами” й гергіївською позолоченою зброєю. Національносвідомий українець. Був направлений в Петроград в школу броневих автомобілів. При Керенському підполковник Полтавець переслідується як український  націоналіст і  вимушений тікати на південь Росії. В Києві почав формувати українські військові сили. Міхновського на той час Петлюра вже відправив на Кавказ. З ініціативи полковника Полтавця було вирішено в Чигирині скликати  з`їзд Вільного козацтва. На з`їзді  була пропозиція обрати полковника Полтавця Військовим отаманом. Але він відмовився й запропонував кандидатуру командира 1-го Українського корпусу Павла Скоропадського, почесним Отаманом — Михайла Грушевського. ( Обох без їх згоди, знаючи, що вони противники Вільного козацтва).  Полковника Полтавця обрали Наказним військовим гетьманом і Генерапльним писарем. Місце постою козацької старшини було визначено Білу Церкву куди Іван Полтавець і переїхав з Геренральними старшинами. Тут на одному з засідань Генеральна козацька рада прийняла рішення поставити на чолі Української держави гетьмана Павла Скоропадського.  Намагаючись послабити силу Генеральної козацької ради, Центральна рада утворила паралельно їй Департамент Вільного козацтва. З падінням гетьманату Іван Полтавець разом з гетьманом виїхав до Німеччини. Певний час отаман Полтавець під псевдонімом Остряниця воював проти більшовиків у Холодному яру. 4 вересня 1920 року частина козацької старшини, не підтримана Скоропадським, постановила відновмти роботу організації Вільного козацтва. Військовим отаманом обрали Івна Полтавця-Остряницю, місцем штабу визначили місто Мюнхен.  1 липня 1926 року в Мюнхені видано перший Універсал Івана Полтавця до українського” козацького народу”. Ним  він проголошував себе “гетьманом і Національним вождем всієї України”, “диктатором Української народної козацької республіки”. Остряниця почав організаторську роботу. Він призначив Івана Волошина кошовим генералом Польського( Другого) кошу, полковниками Захара Дорошенка, Наума Тадіїва, Павла Мінченка. Великий(Перший ) Повстанчий Кіш мав розгорнутися з 40 тисяч підпільників в Україні. Зберігся текст Статуту Українського козацького товариства.  Однак становлення нової хвилі козацького українського руху, як завжди погрузло в конфліктах, інтригах, намаганні поділити шкіру невбитого більшовицького ведмедя, та боротьбі за лідерство і національно-визвольному русі українців в еміграції. Українське національне козаче товариство (УНАКОТО) починає занепадати.  Іван Полтавець помер в 1957 році так і не здійснивши своєї мрії про Козацьку державу.

ПРАВДА    -(1877-921) - батрак з села Любимівка Алєксандровського повіту,анархіст-терорист.Працював на станції Гайчур зчіплювачем вагонів,в 1905 році затиснутий буферами вагонів задишився без обох ніг.З 1907 по 1917 рік грав на гармошці по найму,жебракував.В повстанському русі командир загону,в Махна - командир полку,згодом - начальник лазаретів.Зарубаний червоними в селі Туркенівка Алєксандрівського повіту 13 листопада 1921 року.     

ПРОЦЕНКО( БІДА) Володимир Трохимович(1890-1921)-з сім`ї мельника  з Новоспасівки,залізничник.В Махна - командир роти.З червня 1920 року -секретар оперативного відділу  Совета революційних повстанців України.Розстріляний чекістами 29 грудня 1921 року.

ПТАШИНСЬКИЙ Петро — чекіст, учасник першої світової війни. Учасник більшовицького заколоту в Одесі в січні 1918 року. На чекістьській роботі, командир карального загону ЧК. В складі латиського загону “Свеаборг” охороняв В.Лєніна в Горках. Був репресований але відпущений на фронт. Учасник другої світової війни, капітан соєтської армії. Капітан совєтської армії. Помер в 1987 році в Білгород-Дністровському.

РАКОВСКІЙ Хри­с­ті­ан Ге­о­р­гі­йо­віч (1873 -- 1941) -- со­вє­т­сь­кий па­р­ті­й­ний і  де­р­жа­в­ний ді­яч. З сі­ч­ня 1918 -- го­ло­ва Ве­р­хо­в­ної ав­то­но­м­ної ко­ле­гії  СНК РСФСР у ро­сі­й­сь­ко-­ру­му­н­сь­ких спра­вах. З сі­ч­ня 1919 -- го­ло­ва  Ти­м­ча­со­во­го ро­бі­т­ни­чо-­се­ля­н­сь­ко­го уря­ду Ук­ра­ї­ни, з 29.01.1919 -- го­ло­ва  Со­в­на­р­ко­му УРСР. З 1919 -- член ЦК РКП(Б), член ЦК КП(б)У і йо­го  по­лі­т­бю­ро, член ВУЦВК і ВЦВК. З 1923 -- на ди­п­ло­ма­ти­ч­ній ро­бо­ті. Ак­ти­в­но  пі­д­т­ри­му­вав Тро­ць­ко­го в 1926 -- 1927 рр.

Став же­р­т­вою ста­лі­н­сь­ких ре­п­ре­сій.

САХНО-УСТИМОВИЧ Олександр Олександрович -виходець з Полтавщини,ротмістр царської армії,ад`ютант командуючого Київським військовим округом.29 березня 1917 року обраний заступником голови наради вояків гарнізону.Член Українського організаційного комітету.Організатор Вільного козацтва на Полтавщині.Осавул,особистий ад`ютант  гетьмана в ранзі військового старшини.В 1920 році - полковник білої армії в штабі Врангеля.Розробив проект відновлення Запорізького козацького війська(коша) на засадах автоноиії України в складі федеративної Росії.

РЖЕПЕЦЬКИЙ Антон Карлович-громадський діяч,з кадєтів.Був головою Товариства взаємного кредиту,радником Київської міської думи.З травня 1918 року - міністр фінансів Української держави.Відзначився створенням стабільної української грошової системи з високим курсом національної валюти.

РОГОЗА Олександр — генерал-лейтенант  з 1908 року. В Українській армії з  травня 1918 року. За часів гетьманату Військорвий міністр Української держави. Активно створював українські збройні сили, де впроваджував українську мову. В квітні 1919 року відмовився перейти на службу до Красної армії більшовиків і був розстріляний.

РОДЗЯНКО Мі­ха­іл Вла­ді­мі­ро­віч (1859 -- 1924) -- ве­ли­кий зе­м­ле­в­ла­с­ник з  Ук­ра­ї­ни, ро­дом з ко­за­ків. Де­пу­тат ІІІ і IV Де­р­жа­в­них дум, з 1911 --  го­ло­ва Ду­ми. Пі­с­ля лю­т­не­вої ре­во­лю­ції го­ло­ва Ти­м­ча­со­во­го ко­мі­те­ту Ду­ми.  Один з ор­га­ні­за­то­рів ко­р­ні­ло­в­ського наступу. Після жовтневого перевороту  переїхав на Дон. Один з організаторів білого руху. В 1920 році емігрував  до Югославії. Автор спогадів «Крушение империи».

РОМАНОВСКІЙ Іван Павловіч (1877 -- 1920) -- російський генерал-майор,  учасник російсько-японської та 1-ї світової воєн. Після виступу  Корнілова, виїхав на Дон. Брав участь у формуванні Добровольчої армії. З  лютого 1918 року начальник штабу Збройних сил півдня Росії (ВСЮР). З  1919 року -- генерал-лейтенант. Після розгрому ВСЮР виїхав у  Константинополь, де в квітні 1920 року був убитий.

САБЛІН Юрій Владіміровіч (1897 -- 1937) -- з сім'ї відомого в Росії  книговидавця. Учасник 1-ї світової війни, прапорщик. В 1917 -- 1918  роках -- лівий есер. На ІІ Всеросійському з'їзді совєтов обраний членом  ЦВК. Учасник жовтневого збройного перевороту в Москві. З грудня 1917  року -- командир 1-го Московського більшовицького збройного загону,  направленого на завоювання України. В березні-квітні 1918 року --  командир 4-ї більшовицької армії, що воювала з германськими  інтервентами. Учасник лівоесерівського повстання проти більшовиків.  Приговорений ревтрибуналом... до 1 року тюрми, амністований ВЦВК після  обіцянки вийти з партії лівих есерів.

У громадянську війну один з командирів Червоної армії. Делегат Х з'їзду  РКП(б). Відзначився при подавленні кронштадського повстання в 1921 році,  за що нагороджений більшовиками орденом Червоного прапора. Другий орден  отримав за бої в Україні проти Врангеля. Закінчив Військову академію,  вищі академічні курси та школу пілотів (1925). Командував дивізією. З  1931 року -- начальник 52 управління військово-будівельних робіт.  Репресований Сталіним.

САВИЦЬКИЙ Сергій Михайлович (1897 -- 1937) -- більшовик з 1918 року.  Підпоручик російської армії. Під час австро-німецької окупації брав  участь у партизанському русі на Київщині. З жовтня 1918 -- в Червоній  армії. В грудні-січні 1919 працював у військовому відділі більшовицького  Тимчасового робітничо-селянського уряду України. В березні 1919 --  начальник штабу 1-ї Української совєтської бригади. У травні-червні --  член РВС Українського фронту, липні-серпні завідуючий Військовим  відділом ЦК КП(б)У. У квітні-травні 1920 -- зав. Оперативним відділом  Бюро по боротьбі з бандитизмом на Україні. В травні-грудні 1920 -- нач.  штабу Чотирнадцятої кавалерійської дивізії, яка вела бої з білополяками.  Нагороджений орденом Червоного Прапора. Після громадянської війни -- на  командних посадах в Червоній армії, комдив.

Став жертвою сталінських репресій.

САВІНКОВ Боріс Вікторовіч (    ) в кінці 90-х років минулого століття  брав участь у студентському русі. В 1901 році примкнув до  Петербургського союзу боротьби за визволення робітничого класу, який  організували Лєнін і Струве. В 1902 його висилають до Вологди. Весною  1903 року під впливом Є. Брєшковской Савінков примикає до есерів. В  травні 1903 року разом з товаришем дитинства Іваном Каляєвим Савінков  тікає з силки через Норвегію в Женєву. Там знайомиться з Є. Азефом і  входить в бойову організацію есерів. Через рік після організації замаху  на Плєве, стає заступником Азефа й членом ЦК партії есерів. В 1907 році  після того, як ЦК не згодився на тимчасове припинення терору, Савінков  виїздить за кордон. Повертається в Росію після березневої революції.  Призначається Кєрєнскім комісаром південно-західного фронту, заступником  воєнного міністра. Савінков сприяв походу Корнілова на Петроград. Певний  час мав наміри стати військовим диктатором Росії. Після жовтневого  перевороту пробував організувати опір більшовикам, спочатку опираючись  на петроградських військових, але генерал Алєксєєв не наважився очолити  повстання. Потім -- на Краснова. Переконавшись у марності спроб, виїхав  на Дон. Сприяв білому рухові, пробував організувати повстання під  проводом есерів проти більшовиків.

В еміграції створив Союз захисту батьківщини і свободи, ....  В  результаті чекістської операції був викликаний в Росію, ніби для того,  щоб очолити неіснуюче підпілля. Заарештований. Розкаявся в боротьбі  проти совєтов, очевидно під тиском чекістів. Покінчив життя  самогубством, викинувшись у прольот між східцями в'язниці.        СКОБЛІН Ніколай Владіміровіч (1894 -- 1939) -- капітан російської армії,  учасник 1-ї світової війни. В Білій армії -- начальник Корніловської  дивізії, генерал-майор. Після розгрому армії Врангеля -- емігрував.  Видний діяч еміграції, керівник об'єднання корніловців. За участю  дружини, відомої співачки Н. В. Плєвіцкої, завербований ОГПУ. Брав  участь в організації викрадення голови Російського загальновійськового  союзу -- генерала Міллєра в 1937 році в Парижі та вбивств видних  подітемігрантів. Зник при несяних обставинах. Можливо, вбитий в  Португалії в 1939 році працівниками ОГПУ.

САВЧЕНКО (отаман НАГІРНИЙ)  Іван Григорович — родом з села Вереміївка Золотоніського повіту. З козаків-хліборобів.  В 1917 році — писар канцелярії військового коменданта Золотоноші.  Був делегатом 3-го Всеукраїнського з`їзду українських військових.  Працював у військовому міністерстві Центральної ради. В січні 1919 року — завідувач судовим відділом Золотоніської комендатури.  Мобілізований в Красну армію, під час повстання отамана Григор`єва приєднується до повстанців.  Восени 1919 року піднімає в повіті повстання проти білогвардійців.  З приходом красних — повстанський отаман. В лютому 1920 року в Вереміївку приходить армія УНР Омеляновича-Павленка. Отамани Калеберда й Нагірний(Савченко) підпорядковують свої загони армії УНР. Після загибелі отамана Калеберди Нагірний-Савченко  зливає обидва загони. Навіть взимку не припиняє боротьбу, переховується на Дніпрових островах, в лісах Холодного яру. Веде боротьбу до лютого 1923 року, коли так звані відповідальні-заручники під час облави затримують його й здають властям. Отамана розстріляв 20 грудня 1923 року в Полтавській тюрмі “сотруднік гобсуда Байков”.

САЄНКО Степан Опанасович(1886-1973)- більшовик з 1917 року,уродженець Полтави,з робітничої сім`ї.Трудову діяльність розпочав у Харкові в 1898 році.У квітні 1915 року заарештований за дизертирство й відправлений на фронт,звідки в лютому 1917 року втікає до Харкова.В жовтневі дні - командир більшовицького загону,служить в Червоній гвардії,червоній армії,чк.В 1918 році-заступник коменданта Харкова Кіна.В 1919 році - командир загону особливого призначення,помічник начальника карного розшуку.Відзначався надзвичайною жорстокість.Сам активно брав участь у розстрілах,катуваннях,вбивствах заарештованих.В 1920 році- верховний слідчий наркомату юстиції.По війні на керівній господарській  роботі.

СЕМЕНЮТА Олександр Костянтинович (1883-1910)-син кріпосного селянина з Гуляйполя.Батрак.В 1902 році призваний в царську армію.В Одесі став анархістом-червонознаменцем,терористом.В 1903 році дезертирував з армії.З 1905 року активіст “Бойової інтернаціональної групи анархо-комуністів”.Організатор і керівник Гуляйпільського Союзу бідних хліборобів.Один з організаторів масових пограбувань(експропріацій) на півдні Росії .В 1910 році був оточений в будинку поліцією й козаками й застрелився.Був певний час взірцем для неповнолітнього Нестора Махна.

СЕМЕСЕНКО( ім`я, р.н. невідомі — український отаман, що “прославився” різнею євреїв у Проскурові.  За часів Центральної ради прапорщик у аолку імені Полуботка. В складі Першого  запорізького кінного полку бере участь у визвольному поході полковника Петра Болбочана в Крим. В липні 1918 року — Семесенко — один з ініціаторів повстання полку ім.Костя Гордієнко проти гетьмана Скоропадського. Після розгрому повстання втікає в Лубни, де формує Залізний загін і стає начальником лубенської залоги. Командував загоном Чорних гайдамаків, Низовим січовим куренем, Брацлавсько-Гайсинським куренем, загоном імені Дорошенка(всі на базі лубенського загону). Був командиром Запорозької козацької бригади. В лютому — начальник петлюрівського гарнізону. Жорстоко подавив більшовицьке повстання в місті, під час якого було вбито 485 більшовиків і євреїв. Євреїв убивав виключно з політичних мотивів, не грабуючи. Заарештований Петлюрою, засуджений до страти. Втік з кам`янець-подільської в`язниці під час наступу на місто денікінців.  З вірними йому козаками прибув у Галичину, де ребув зиму 1919-1920 року. Навесні записався до Залізної дивізії полковника Удовиченка. Петлюра наказав його арештувати, Семесенко розпускає свій загін, а сам пробує перейти кордон в Україну, з планами зібрати сили й проголосити себе військовим диктатором України. На чеському кордоні затриманий петлюрівцями. Доставлений в Чортків, після суду — розстріляний. До останньої хвилини чинив відчайдушний опір.

СЕЛІВАЧОВ  Володимир Іванович(1869-1919) -генерал-лейтенант царської армії.в червні -вересні 1917 року - командуючий 7-армією Південно-Західного фронту.З учасниками виступу Корнілова був ув`язнений в Бердичевській в`язниці.З грудня 1918 року - в Червоній армії.В серпні-вересні 1919 року - командуючий групою військ,помічник командуючого Південним фронтом. Помер від тифу.

СКЛЯР Микола( отаман Чорний Ворон) — один з отаманів українських повстанців . Родом з Жовтих вод, вчився в Єкатєрінославському гірничому інституті. В травні-червні 1919 року — учасник повстання отамана Григор`єва проти більшовиків. З серпня 1919 року — командир кавалерійської сотнів армії Нестора Махна, згодом — помічник командуючого Кримського корпусу Семена Каретника, потім — командиром кавалерійського полку. Махновці помічали українські настрої Скляра, хоч він і називав себе в той час анархістом. З середини 1920 року  Скляр командир розвідувального кавалерійського загону в дивізії Костя Степового. У вересні з дивізією трисотенний загін Чорного Ворона опинився в Холодному яру.  В жовтні після бунту в Степовій дивізії Кость Блакитний вимушений був вести її в рідні краї. Загін Скляра йшов у авангарді й наткнувся на частини Кінної армії  Будьогнного, що йшли на Врангелівський фронт. Намагаючись відвести красних від степовиків  Микола Скляр вступив у бій і потягнув будьоннівців за собою з шляху повстанців. Після кількагодинного бою, коли він залишився лише з двома бійцями, всі троє застрелися, щоб не дістатися ворогку живими. Степова дивізія таким чином уникла неминучого розгрому.        

 СЛАЩОВ Яков Алєксандровіч (1885 -- 1929) -- російський офіцер, до  революції -- полковник, учасник 1-ї світової війни. На початку 1918  року Донським цивільним совєтом посланий в Мінводи для організації  повстання. З весни -- начальник штабу загону А. Г. Шкуро. В Добровольчій  армії командував бригадою, Чеченською кінною дивізією, діяв проти  загонів Махна. З грудня 1918 року командував 2-м армійським корпусом. В  січні-квітні 1920 року керував обороною Криму. Жорстоко придушував  виступи робітників у Єкатєрінославє, Ніколаєвє, Криму. В серпні 1920  року в результаті непорозуміння з Врангелем усунутий від командування  корпусом. Після евакуації в Турцію виступав у пресі проти Врангеля, за  наказом якого був відданий під суд і розжалуваний у рядові. Восени 1921  року з дозволу совєтського уряду з групою офіцерів повернувся в Росію, де був амністований. Викладав тактику на курсах командного складу  Червоної армії «Выстрел». В 1929 році вбитий у власній квартирі.

СІДОРІН Владімір Ілліч (1882 --   ) -- полковник російської армії. У  кінці 1917 на початку 1918 року начальник штабу походного отамана.  Войська донського. Потім -- начальник штабу Донськой армії,  генерал-майор -- 1988 з лютого 1919 по березень 1920 командуючий  Донською армією, генерал-лейтенант (1919). Після розгрому Дєнікіна в  Криму командував залишками Донськой армії, зведеної в корпус. За  невдачі на фронті в квітні 1920 року знятий з посади й відданий  Врангелем під суд. Приговорений до каторжних робіт, помилуваний  Врангелем й емігрував.

СКАЧКО Анатолій Євгенович (1879 -- 1941) -- більшовик з 1917 року. Родом з Полтави,з сім`ї землеміра.Учасник першої світової війни. Військовий журналіст. Капітан російської армії. З листопада 1917 року --  виборний командир Тираспольського полку. З квітня 1918 -- редактор  газети «Известия Наркомвоена РСФСР» і завідуючий військовим відділом  «Известий ВЦИК». З серпня 1918 -- у штабі східного фронту. З кінця 1918  -- начальник оперативного відділу штабу Української радянської армії. З  лютого 1919 -- командуючий Групою військ Харківського напряму. В  квітні-червні -- 2-ю Українською совєтською армією. Брав участь в квітні  1919 у боях за Крим, у розгромі повстання Григор'єва. В 1919 році був на підпільній роботі проти Денікіна в Дагестані.З 1920 -- на  державній роботі. З червня 1921 по січень 1922 -завідуючий художнім відділом  Главполітпросвєта.Займав різні командні посади в Червоній арміії .Заарештований 8 серпня 1937 року й помер 28 грудня 1941 року в Каргопольському  таборі. Автор багатьох праць з питань військового будівництва.

СКЛЯНСЬКИЙ Ефроім Маркович(1892-1925) -більшовик з 1913 року,голова армійського комітету 5-ї армії Північного фронту.Після жовтневого більшовицького перевороту член колегії Наркомвоєнмора Росії.З 1924 року-заступник голови Реввійськсовєта .Соратник Троцького.В 1925 році призагадкових обставинах потонув під час відрядження в США в озері.

Став жертвою сталінських репресій.

СЛИНЬКО Петро Федорович(1895-1919) -родом з сім`ї бідняків з Оржиці на Полтавщині.З 1915 року брав участь у революційній роботі на Єкатєрінославщині.Лівий український соціал-демократ.Більшовик з 1918 року.Член українського більшовицького ЦК.В серпнй 1919 року був направлений на підпільну роботу в Харків.виданий в перший же день приїзду денікінській контррозвідці.Розстріляний білими 31 жовтня 1919 року.

СЛИВИНСЬКИЙ Олдександр- український військовий діяч,підполковник Генерального штабу царської армії.У червнй 1917 року член Українського генерпального військового комітету.З листопада 1917 року- полковник,заступник начальника Українського генштабу.З січня 1918 року начальник штабу Гайдамацького коша Слобідської України,з березня- начальник Українського генштабу.За гетьманату з червня 1918 року - начальник Генерального штабу.Військовий експерт української делегації на переговорах з Росією.Після повалення гетьманату в Німеччині,Канаді.

СОКОЛОВСЬКИЙ Юрій Юрійович- до революції завідувач агрономічним відділом Полтавського земства.Член партії конституційних демократів.У травні-липні 1918 року- міністр харчових справ і в.о.міністра хліборобства Української держави. Наприкінці 1918 року виїхав з дипломатичною місією до Руминії.

СОКОЛОВСЬКА Софія Іванівна (парт. псевдонім Свєтлова Олена Кирилівна)  (1894 -- 1938) -- член РСДРП(б) з 1915р. Студентка. У 1917 -- член  Чернігівського більшовицького губкому і губревкому. В 1918 -- голова  Чернігівського совєта робітничих і селянських депутатів. Під час  німецько-австрійської окупації України -- член Чернігівського  більшовицького підпільного губкому, член Київського підпільного губкому,  секретар губревкому, секретар Київського підпільного обкому КП(б)У.  Делегат І і ІІ з'їздів КП(б)У. З листопада 1918 -- секретар підпільного  Одеського більшовицького обкому. Двічі була заарештована  білогвардійцями. Тікала. У квітні-серпні 1919 -- секретар Одеського  губкому КП(б)У, потім знову в підпіллі. В 1919 -- 1921 -- у виконкомі  Комінтерну, з лютого 1921 -- на партійній адміністративно-господарській  роботі.

Стала жертвою сталінських репресій.

СОКОЛЬНІКОВ(Брилліант) Григорій Якович(1888-1939) -більшовик з 1905 року,учасник трьох революцій.В 1918 році - голова більшовицької делегації на переговорах у Бресті.,член Реввоєнсовєта Південного фронту.Після громадянської війни на партійнй та дипломатичній роботі.Прихильник Троцького.Репресований,як троцькіст.    

СОРОКІН Іван Лукіч (1884 -- 1918) -- з кубанських козаків, хорунжий,  учасник 1-ї світової війни. На початку 1918 року організував козачий  революційний загін. З лютого 1918 року -- помічник головнокомандуючого  південно-східної революційної армії, з квітня -- помічник  головкомандуючого Кубанської совєтської республіки, в червні-липні --  командуючий ростовською бойовою дільницею, в серпні-жовтні --  головнокомандуючий Червоною армією Північного Кавказу, в жовтні --  виконував обов'язки командуючого 11-ю армією. Прагнучи необмеженої  влади, проводив численні арешти й розстріли. 30 жовтня був заарештований  й ув'язнений. Вбитий у в'язниці одним з червоноармійських командирів. За  іншою версією, вбитий при спробі вчинити заколот.

СОЧАВСЬКИЙ Григорій(1894-1971) —  з села Студенець Канівського повіту, Працював секретарем Черкаського окружного суду. Есер.  Повітовий комісар Тимчасового уряду в Черкаському повіті. Брав участь у створенні Вільного козацтва. Після жовтня 1917 року — комісар Центральної ради в Черкаському повіті. За часів Директорії — голова повітової влади. Після встановлення більшовицької влади — заарештований 25 січня 1918 року. Під час повстання отамана Григор`єва очолив повстання в місті.`В 1922 році заарештований Черкаським ЧК, завербованиий чекістами, був засланий ними  до Андрія Левицького в Польщу, звідти передавав чекістам інформацію про дії уряду України у вигнанні. Благополучно тповернувся в Україну й помер у Черкасах .

СТЕПОВИЙ(БЛАКИТНИЙ) Костянтин Юрійович(справжнє прізвище ПЕСТУШКО) (1898-1921)-родом з заможної селянської родини с Ганнівки на Єкатєрінославщині.Добровольцем пішов на першу світову війну.Георгіївський кавалер,закінчив військову школу,став оофіцером.Лютнева революція застала на Західному фронті.Воював на боці Петлюри.Денікінську окупацію перебув,переховуючись,в Алєксандровську.В січні 1920 року повертається в рідне село,де його того ж `дня видають  земляки червоним латишам,які вступили в Ганнівку,як білогвардійського офіцера.Після перевірки його звільняють і на зборах обирають головою волосного ревкому і комісаром волості.На цих посадах Кость Пестушко перебував до 10 травня 1920  року.Під час призову до Червоної армії Пестушко намовив новобранців не йти до червоного війська,а у повстанському загоні боронити від більшовиків Україну.12 травня в Кривому Розі убивши воєнкома призовники підняли повстання,очолив його отаман Степовий.Повстанці захопили місто й рушили на Херсон,згодом з`єдналися з холодноярськими повстанцями.Провів цілий ряд вдалих боїв з регулярними частинами Червоної армії.Вбитий ,виказаний одним з колишніх повстанців,в Ганнівці 29 квітня 921 року.

ТРОЦЬКИЙ (БРОНШТЕЙН) Лев Давидович (1879 -- 1940) -- більшовицький  партійний, державний і військовий діяч. Родом з України, з  Єлизаветградщини. Син багатого землевласника. Член РСДРП з 1897 року.  Неодноразово заарештовувався, емігрував з Росії. Повернувся після  лютневої революції. Примкнув до більшовиків після VI з'їзду партії.  Після жовтневого перевороту -- нарком з іноземних справ. Ще в першу  російську революцію був головою петроградського совєта. Активний учасник  жовтневого перевороту, більшовицький агітатор, публіцист. Був наркомом  з військових справ, користувався повною довірою Лєніна. Голова  Реввоєнсовєта Росії, член Політбюро ЦК й виконкому Комінтерну. В роки  громадянської війни відзначався жорстокістю, опирався на репресії,  практивував розстріл закладників, не хотів шукати спільну мову з  повстанцями, особливо українськими. Причетний до репресій багатьох  повстанських (партизанських) командирів. В 1927 році виключений з  партії і висланий Сталіним з країни. В 1932 році позбавлений совєтского  громадянства. Вбитий за наказом Сталіна в Мексиці у своєму будинку.

СТРУК Ілля Тимофійович — один з найвидатніших повстанських ватажків України. Родом з села Грині Горностаївської волості Чорнобильського району, з селян. Закінчив земську школу, був учителем. У війну дослужився до капітана, нагороджений чотирма Георгіївськими хрестами за відвагу. З початком революції організував в 51 запасному полку в м. Зубцов Тверської  губернії в Росії Українську козацьку раду.  Повернувся додому, організував курінь   Вільного  козацтва. Делегат конференції українських вояків Західного фронту, двох українських військових з`їздів у Києві.

В грудні 1917 року за завданням Українського командування з групою однодумців приїздив до Харкова, щоб вбити членів маріонеткового совєтського уряду України — Бош, Шахрая, Затонського та інших. Вся терористична група схоплена чекістами, але при конвоювання на Холодну гору терористам вдається втекти. Поїздом 15 грудня вони добираються до Полави. Звідти повертаються в Київ. Там Ілля Струк отримує від полковника  Юрія Капкана нове завданя — вести агітацію на станції Калінковічі, де перебував штаб більшовицького Головкома Крилєнка. Як командир сотні  Стру бере участь у придушенні більшовицького повстання на “Арсеналі”. В день відступу з Києва Струк потрапляє в полон до більшовиків. Півсотні  гайдамаків красні ведуть на розстріл, Ілля з товаришем змогли дорогою втекти.  Наприкінц і лютого Струк вже начолі повстансчького загону напав на Чорнобиль, де відібрав Дніпровську флотилію й звільнив від більшовиків весь повіт. Під час гетьманського перевороту Струк в Києві. Підтримав повстання проти гетьмана, вів своїх повстанців на Київ. За наказом Винниченка заарештований в Малині за “жорстоку розправу з жидами”, але 12 січня 1919 року виправданий. По відступу Директорії отаман Струк залишився в Чорнобилі й командував Першою повстанчої армією України, створивши в місті українську управу.  В квітні 1919 року отаман Струк вдруге веде свою 35-тисячну армію на Київ і захоплює його в більшовиків. Через два дні відступає за річку Ірпінь й утримує цю територію до кінця літа 1919 року, до приходу армії УНР.  У вересні 1919 року, коли армія УНР залишила повстанців Струка в Києві, в який впустила білих, отаман укладає з денікінцями договір про спільні дії проти більшовиків. Він отримує звання полковника денікінської армії й утримує фронт за рікою Ірпінь. “ жовтня струківці знову вибивають більшовиків з Києва. Після 16 грудня разом з армією УНР  армія Струка відходить аж під Єлізавєтград. В місті пробула два тижні. Потім з денікінцями відступив до Одеси. В Одесі , переконавшись, що українських військ в міті більше (понад 20 тисяч),  Струк пред`являє ультиматум білим про передачу безкровно влади в Одесі українській армії. Генерапл Шілінг передає владу Струку. Але того раптово зраджують галичани, які починають відходити з міста в напрямку Тирасполя. Армія Струка під натиском красних залишає Одесу й виходить нга кордон з Безсарабією. Після безуспішних переговорів і загибелі частини повстанців під обстрілом румунів, отаман з боєм проходить через Бессарабію й опиняється на Поділлі. В Радомишлі звільняє з в`язниці повстанців отамана Соколовського. В квітні струківці зустрічають авангард польсько-українських військ. З поляками  вп`яте вже звільняє Київ від красних.  Потім повертається на Чорнобильщину й утримує фронт від Києва до Чорнобиля. У Проскурові Петлюра призначає полковника  Іллю  Струка командуючим Київським військовим округом. З при ходом більшовиків отаман продовжує боротьбу й на початку січня  1921 року знову виганяє красних з Києва й тиждень утримує столицю. Востаннє він переможно проїде верхо Хрещатиком у квітні 1920 року, але втотримати місто не вдасться. В травні 1921 року Струк утворює Січ на Дніпрі й перепиняє судоплавство. Знаючи про поїздку Троцького в Україну, Струк підриває залізничні мости на Ірпіні й Теререві, намагаючись захопити поїзд головкома красних. Струк ворював з червоними до зими 1922 року а потім перейшов  з невеликим загоном кордон. Помер в Чехословакії в 1969 році.

СУХОВОЛЬСЬКИЙ(АЛИЙ) Яків --анархо-комуніст з Єлізавєтграду.Член секретаріату конфедерації “Набат”,активний учасник махновського руху,літератор.У вересні 1920 року пропав безвісти .      

ТЕРПИЛО (отаман ЗЕЛЕНИЙ) Данило Ількович — видатний повстанський ватажок, родом з містечка Трипілля в багатодітній селянській сім`ї. Закінчив церковно-приходську школу та земське училише, займався самоосвітою. Замолоду був членом підпільного соціал-демократичного гуртка, певний час вчителював. За реворлюційну діяльність був висланий у Холмогори Архангельської області. В Трипілля повернувся в 1914 році й був призваний на війну. Дослужився до капітана. В революцію солдати обрали Терпила на Демократичну нараду в Петроград, повернувся в село з більшовицькими поглядами. Зібрав невеликий загін з родичів і друзів, воював проти німців, стояв на совєтській платформі. Щоб збільшити загін скористався проголошеною Директорією мобілізацією.  Хоч зеленівці й присягнули на вірність Директорії , полковник Болбочан, а згодом і сам Петлюра не дуже довіряли  отаману Терпилу через йогог більшовизм. Зелений в той час називав Петдюру паном, який хоче стати гетьманом. Більшовизм Терпила був своєрідний, український.  14 грудня 1918 року повстанці Зеленого в складі Дніпровської дивізії УНР вступили в Київ  під лозунгами “Вся влада Радам”, повстанці почали репресії проти інтелігенції міста, яку вважали панами. Комендант Києва Євген Коновалець радив Директорії наказати  отаману Зеленому вивести  повстанців з міста. Симон Петлюра вчинив дипломатичніше — наказав Дніпровській дивізії вирушити на Львів. Пограбувавши у Святошино військові склади, Данило Терпило ображено повернувся у Трипілля звідки прислав Коновальцю ультиматум — скинути Директорію, проголосити радянську українську владу й тоді він буде союзником, або він воюватиме з петлюрівцями. В січнйі 1919 року в Трипіллі відбувся Київський повітовий козачий з`їзд, де зібрадися повстані, котрі залишили військо УНР, на якому виступав і Данило Терпило. Збільшовичені козаки проголосили Директорії війну. Симон Петлюра послав проти Зеленого групу січових стрільців під командуванням Осипа Думіна, котрий 26 січня розбив п`ятитисячне військо  Зеленого під Обуховом і  й увійшов у Трипілля. На початку лютого 1919 року коли красні підступили до Києва  отаман Зелений зустрівся з командуючим українським більшовицьким фронтом Володимиром Овсієнком і пробував домовитися про те, щоб його дивізія(після розгрому він знову зібрав повстанців) автономно , “недоторкано й самостійно”увійшла до складу Красної армії. Овсієнко з цим не згодився й наполягав на переформуванні повстаської дивізії.  Значна частина зеленівців добровільно перейшла до красних і склала основу Дніпровського полку. Сам отаман з кількома тисячами бійців  відступив до Василькова й опинився на шляху відступаючих військ Директорії, але в бій не вступив. Весь лютий і початок березня Зелений намагався дотримуватися нейтралітету й вагався до кого пристати. Але політика російських окупантів допомогла йому зробитивибір. У березні отаман Зелений повернув зброю проти красних. Ті проголосили його поза законом. 25 березня розпочалося повстання Васильківського повіту на Київщині. Терпило активно його підтримав. 10 квітня селянська армій отамана Зеленого розпочала наступ на більшовицький Київ, але не змогли його здобути й взяли в облогу. Пік активності  повстанців Зеленого випав на весну-літо 1919 року. Отаман взаємодіяв з отаманами Григор`євим і Струком. Красні посилали на Трипілля одну каральну експедицію за іншою, але Данило Терпило громив їх. 15 липня 1919 року повстанці звільняють від більшовиків Переяслав і Данило Терпило на велелюдній сходці ... скасовує Переяславську угоду України про возз`єднання з Росією . Проти Зеленого кидають значні армійські сили, повстання селян Київщини  жорстоко придушується, отаман же пробивається в район Таращі й Білої Церкви й тут натикається на авангардні частини білих . Починаються бої тридцятитисячної армії зелених з білими, повстанці відтісняють денікінців до Фастова. Зелений приїздить до Петлюри й вступає під командування головнокомандуючого армії УНР.  В листопаді 1919 року в бою  з денікіцями за Канів  Данила Терпила(Зеленого)  смертельно ранять. По дорозі в Трипілля він помер у селі Маслівка. Порхований в Трипіллі. Більшовики викопали тіло отамана з могили й закопали невідомо де.

ТИШАНІН(отаман ІВАНОВ) Ілля — отаман повстанців Єкатєрінославщини. В повстанському русі з 1919 року. Певний час воював у армії Нестора Махна рядовим бійцем. В травні почав формувати загони в селах Жовте, Зелене, Петровому, Зибковому, які об`єднав у полк. В 1920 році — начальник кавалерії повстанської армії Костя Степового, згодом — командир кавполку на чолі якого штурмував Єлізавєтград. В серпнні 1921 році з тактичних міркувань довго вів переговори з соввладою про амністію. 2 вересня відновив бойові дію проти красних. Час і місце загибелі отамана Іванова точно невідомо.  Деякий час по його загибелі загоном повстанців керував брат -Григорій. Остання згадка про отамана Іванова належить до січня 1922 року.

ТКАЧЕНКО Павло Семенович (р. н. невідомий -- 1920). В 1918 -- 1919 рр.  командуючи одним з повстанських загонів Вознесенського повіту, брав  участь у боях проти німецько-австрійських окупантів, гетьманщини,  Директорії. Відзначився при визволенні Єлизаветграда і Вознесенська. У  березні 1919 року совєтське командування призначило П. С. Ткаченка  командуючим групою військ, які наступали на Одесу з Північного Заходу. В  травні 1919 року, командуючи бригадою, взяв участь у розгромі повстання  отамана Григор'єва, влітку і восени -- в боях проти денікінців.  Наприкінці 1919 року після непорозумінь з більшовицьким командуванням  посланий у денікінський тил в Росії для організації партизанської  боротьби. Загинув при неясних обставинах на початку 1920 року.

ТКАЧЕНКО Михайло Степанович(11879-1920) - український громадський і політичний діяч,член УРП,УСДРП.В 1917 році член Центральної та Малої рад,Краєвого комітету охорони революції на Україні,генеральний секретар судових справ,міністр судових справ,з лютого 1918 року- міністр внутрішніх справ УНР.Заарештований німцями  у “справі Доброго”.За Директорії входив до лівої опозиції проти С.Петлюри й шукав шляхи примирення з більшовиками.

ТЕППЕР(Гордєєв) Ісаак- син бідного єврея з Єлізавєтграду.Анархіст з 1917 року,в махновсько-повстанському русі,з 1919 року редагував махновську газету “Путь к свободе”.В 1921 році був завербований російськими чекістами й виконував їх завдання,будучи близьким до штабу.Наніс  шпигунством велику шкоду повстанцям.Видав у совєтські часи книгу про махновщину у якій вивів себе одним з головних героїв,необ`єктивно показав  повстанський рух,постать Нестора Махна ,його оточення.Намагався вислужитися перед більшовицькою владою.

            Репресований Сталіним.

ТРИПОЛЬСЬКИЙ Іван Петрович (                ) — прототип Івана Тривольського в романі, народився в селі Глодоси. Більшовик з 1917 року. Комісар в партизанському загоні Митрофана Калька. Після ліквідації партизанського загону з червня 1919 року в Красній армії. Одружився з Ганною Сумською. По громадянській війні працював у Новоукраїнській конторі по заготівлі зерна. В 1925 році його перевели в Києв, був інструктором, згодом — секретарем райкому партії. В 1941 році добровольцем пішов на фронт. Пораненим потрапив у полон. Втік з полону, перейшов кордон. Офіцерське звання не повернули, з партії виключили,відправили воювати рядовим. По війні працював у сфері обслуговування на рядових посадах. Добивався відновлення в партії. Безуспішно.

ТРОЯН Гаврило(Гаврюша-Роби грязь) -батрак з Гуляйполя.Член групи анархістів з 1917 року,особистий ад`ютант Махна.Відчайдушний ,жорстокий рубака-кавалерист.В 1921 році - командир особливого кавалерійського полку(Чорна сотня).Убитий в бою під Біловодськом у лютому 1921 року.

ТЮТЮННИК Юрій Йосипович (1891 -- 1929) -- родом з Шевченкових Будищ,  учився в Уманській школі садівництва. Учасник першої світової війни.  Член Центральної ради. В кінці січня 1918 року -- кошовий отаман  Звенигородського Коша вільного козацтва. В часи Директорії -- начальник  штабу групи військ отамана Григор'єва. З березня 1919 року -- начальник  штабу 1-ї бригади Задніпровської совєтської дивізії (комбриг Григор'єв).  Автивний організатор і учасник виступу Григор'єва проти більшовиків.  Після поразки з невеликим загоном пробився з боями до Петлюри під  Жмеринку. Очолює селянську групу української армії, командує Залізною  дивізією, наприкінці 1919 року -- генерал-хорунжий, заступник  командуючого військами УНР. Організатор і учасник рейду по тилам  Денікіна в грудні 1919 року («Зимовий похід»). Активно готував  польсько-український похід на Україну в 1920 році. Після його невдачі --  начальник емігрантського партизансько-повстанського українського штабу,  який готував повстання проти Совєтов. В 1921 році Тютюнник бере участь в  останньому рейді війська Петлюри на Україну. Окремі загони  тютюнниківців дійшли до околиць Бородянки під Києвом. Розбитий кінною  дивізією Котовського, втік за кордон, де продовжував антибільшовицьку  діяльність. В результаті операції чекістів, виманений на Україну, де  заарештований. Разом з однодумцями звернувся до Уряду Радянської  України з клопотанням про помилування. Після помилування з 1923 року  викладав у Харківській школі червоних старшин тактику бою. Виступив з  серією публікацій проти Петлюри, займався літературною творчістю,  написав спогади: «З поляками про України».

Заарештований буцім-то за відновлення своєї антисовєтської діяльності. З  Харкова перевезений в Бутирку і там потай страчений 1929 року.

УВАРОВ Федір — осавул Кубанського війська, штаб-ротмістр царської армії. В Холодному яру з`явився в травні 1919 року, воюючи на боці  отамана Григор`єва. Мав кінний загін в 1000 шабель. Двічі брав Черкаси й тиждень їх утримував. Потім відступив до Чигирина,  звідти до Холодного яру. В Медведівці зустрівся з отаманом Василем Чучупакою, але зверхість того не прийняв. Намагався підчинити холоджноярців собі. Чучупака віддав на певний час військові справи Уварову. Потім Уваров вирішив пробиватися на з`єднання з Тютюнником. Загинув у бою десь біля Знам`янки.

ХЕРСОНСЬКИЙ Іван --робітник з Миколаєва,колишній матрос.В махновщині з 1919 року,анархіст.Помічник командира полку Кримського корпусу.Помер від ран в червні 1921 року.

ХОХОТВА       (1892-1921) батрак з села Рождєствєнка Алєксандровського повіту.Коваль.Анархіст.До вересня 1919 року командир кавдивізіону.З вересня 1919 року по вересень 1920 року- член Реввоєнсовєта повстанської армії й завідуючий контрольним відділом.З жовтня 1919 року по 26 лютого 1920 року- представник дипломатичної місії махновців у більшовицькому Харкові.Підступно схоплений і розстріляний чекістами 29 грудня 1921 року.

ХМАРА Пилип Панасович — відомий повстанський отаман, народився в селі Цвітна Чигиринського повіту. З першої світоваї війни прийшов повним Георгіївським кавалером, унтер-офіцер. В 1918 році земляки впросили Пилипа очолити загін самооборони в селі. Наприкінці  1919 року Хмара  командував невеликим загоном паовстанців. Проявився він у повстанні влітку 1920 року взяттям Олександрії в складі Степової дивізії Костя Блакитного. Під час поранення Степового виконував обов`язки комдива. Боровся проти більшовиків до осені 1921 року. Місце загибелі й дата смерті невідомі.

В істрії повстанства було кілька отаманів Хмар — Хмара-Деркач, Хмара- Харченко та інші.

ФІЛОНЕНКО Петро — родом з села Ємельчин Звягільського повіту, з 18 років — на фронті, підстаршина Дикої дивізії генерала Корнілова.  Коли Корнілов перекидав її з під Тернополя  під Петроград, Філоненко в рідних місцях дезертирував.  В рідному селі очолював загін  самооборони. При гетьману працював членом військового суду, в комендатурі Новоград - Волинського. На початку січня 1919 року прийшли красні, хворий на тиф Філоненко втік з лікарні від таращанців Гребінки в Ємельчин.  Виздоровівши, створив повстанський загін й діяв на терені Шепетівка — Коростень — Овруч —  Новограл-Волинський. В березні 1919 року потрапляє до рук більшовиків, голим і босим втікає з в`язниці.  Влітку 1919 року вливає свій загін сотнею в бригаду отамана Дмитра Соколовського.  Після його загибелі деякий час воює під керівництвом сестри Дмитра — Марусі Соколовської.  Потім від`єднується й діє самостійно. Бере участь зі своєю сотнею в перщому Зимовому поході Омеляновича-Павленка.  Тяжко поранений, втрачає око й руку. Служить розвідником в отамана Безручка в 6-й українській дивізії.  В травні 1921 року  генерал Тютюнник призначає сотника Філоненка командуючим 9-ю Волинською групою. Восени Філоненко беое участь в другому Зимовому поході  Тютюнника.  В 1922 році Філоненко, підлікувавшись в Рівному,  бореться з красними  аж до жовтня 1922 року, потім переходить з повстанцями Збруч. В роки другої світової війни з німцями повертається в Україну. В чині полковника Вільного козацтва організовує протибільшовицькі повстанські групи в районі Овруча.  До 1945 року воював в УПА проти більшовиків. Написав книжку спогадів “ Збройна боротьба на Волині”.

ФОМЕНКО Мартин Федорович (1893-1921) -з сім`ї багатого селянина.Анархіст,командир повстанського полку в Махна.Розстріляний чекістами у вересні 1921 року.

ЧУЧУПАКА Василь Степанович — головний отаман Холодного яру, народився 1894 року в селі Мельники Чигиринського повіту. Закінчив учительську школу, вчителював в селі Тимошівка. У війну — прапорщик, в 1917 році повернувся в село. В 1918 році замінив  брата Олексу на посту командира загону монастирської самооборони. Розгорнув її в повстанський загін, був обраний отамаманом і головою Військової ради холодноярських повстанських загонів.  За 4-м Універсалом Центральної ради Василь Чучупака проголошує мобілізацію й збирає під синьо-жовті прапори  чотири тисячі козаків, що називають себе новими гайдамаками.  Штаб новоутвореного полку очолює старший брат Василя — полковник Петро Чучупака, котрий повертається з Києва, де жив. Червоні  агітують братів у Красну армію, але гайдамацький Курінь Холодного яру вливається в 3-ю армію УНР отамана Волоха, не полишаючи своєї території.  12 квітня 1919 року гайдамаки Холодного яру піднімають збройне повстання проти більшовиків і виганяють їх надовго зі своєї території.  В травні підтримують виступ отамана Григор`єва, допомагають його частинам( Уварову)  брати Чекаси.  В грудні 1919 року з тактичних міркувань Чучупаки визнають ніби то  платформу красних, але радісно зустрічають учасників Зимового походу Омеляновича-Павленка 27 січня 1820 року. Мотронин монастир стає опорою і штабом Холодноярського гайдамацтва.  Василь Чучуавка намагається привернути на свій бік збільшовиченого отамана Чигиринщини Спиридона Коцура --керівника “Чигиринської республіки”, але той відмовляється. Червоні обіцяють Коцурові орден Червоного прапора й , заманивши його в Знам.янку в ніч на 15 квітня 1920 року розстріляли. А перед тим, 12 квітня, трагічно загинув і сам Василь Чучупака, кобила якого понесла його в бік красних, там отамана оточили, він завзято рубався, та його застрелили.

УДОВИЧЕНКО Микола (1885-1937)-капітан царської армії,військовий топограф,представник Українського генерального військового комітету при штабі Південно-Західного фронту (змінив П.Скрипчинського).За гетьманську- - полковник,служив у генштабі,начальник Персональної управи військового міністерства УНР,генерал-хорунжий армії УНР.Емігрував до Франції.

 УДОВИЧЕНКО Олександр Іванович(1887-        )-народився в Харкові,закінчив Воєнну топографічну школу.В царській армії служив у лейбгвардії Єгерського полку.З 1916 року вчиться у Миколаєвській воєнній академії.Потім - ад`ютант штабу,начальник  штабу 21 дивізії 3-го Кавказького корпусу. З жовтня 1917 року -дорадник з військових справ Симона Петлюри,його друг.Командир дивізії січових стрільців,формував український генеральний штаб.З жовтня 1918 року по березень 1919 року  генерал-квартирмейстер Південно-Західного фронту,потім командир 3-ї залізної дивізії.В грудні  1919 року хворий на тиф потрапляє в полон армії генерала Денікіна.По видужанні з групою повстанців прорвався з Одеси й пішки дістався Могилець-Подільська,де відновив свою 3-ю Залізну стрілецьку дивізію й керував нею аж до відходу за Збруч,генерал-хорунжий.Емігрував,жив Франції.працював робітником на різних заводах.не полишаючи праці серед українських емігрантів.З 1953 року- голова Європейської федерації українських військових організацій.

УРСУЛОВ Нікіфор Івановіч (1886 -- 1937) -- вахмістр російської армії. В  1918 -- 1920 рр. -- один з більшовицьких організаторів боротьби на  півдні України проти австро-німецьких окупантів, Директорії, українських  повстанців денікінців, інтервентів. Командир повстанського  кавалерійського загону, пізніше -- Вознесенського кавалерійського полку.  В 1920-му -- командир кавалерійського дивізіону 58-ї стрілецької дивізії  12-ї більшовицької армії, брав участь у боях з денікінцями в районі  Києва, з білополяками. Нагороджений орденом Червоного прапора. Після  громадянської війни на господарській роботі.

Став жертвою сталінських репресій.

УРІЦКІЙ Мойсей Соломоновіч (1873 -- 1918) -- народився в Черкасах  Київської губернії. Закінчив юридичний факультет Київського  університету. Добровольцем пішов в армію, через три роки заарештований  за підозрою в приналежності до соціал-демократів. На 5 років висланий в  Якутію. В 1905 році повернувся до Петрограду, наступного року знову  заарештований і висланий у Вологодську губернію, потім -- в Астрахань.  Звідти втік за кордон. Після лютневої революції повернувся до Росії. Був  членом військово-революційного комітету більшовиків, комісаром  внутрішніх справ, головою ЧК Північної трудової комуни. Застрелений  есером Канєгісером Леонідом.

ЦВІТКОВСЬКИЙ — штабс-капітан лейб-гвардії Волинського полку царської армії, повстанський отаман. Діяв в Уманському повіті, сформував Виноградський та Боярський пеовстанські полки з якими захопив Звенигородку. Потім з`єднався з отаманом Сидоренком. Діяв спільно з отаманами Гризлом, Дерещуком загоном в 15 тисяч бійців на території Таращанського, Звенигородського та Канівського повітів.

ЧЕРНЯК Тимофій Вікторович(1894-1919)-командир червоних більшовицьких загонів.Родом з села Вороб`ївка Новгородсіверського повіту на Чернігівщині.З 18 років працював вантажником на цукровому заводі під Харьковим.За революційну діяльність в 1912 році звільнений з заводу.В роки першої свуітової війни дослужився до унтер-офіцера.Був воєнкомом Новгород-Сіверська.В квітні 1918 року в “нейтральній зоні” формував партизанські загони червоних,партизанив на Чернігівщині.З вересня 1818 року -командир Новгород-Сіврського полку 1-ї більшовицької Української дивізії,згодом-бригади.Загинув під Ровном в серпні 1919 року в боях з українськими військами.

ЧУБЕНКО Олексій Васильович(1889-1938)-бідняк з села Григор`євка Алєксандровського повіту,працював ковалем,машиністом паровозав.З 1905 року анархо-комуніст.Активний сподвижник Нестора Махна.З грудня 1918 року по березень 1919 року начальник штабу,командир загону повстанців.З березня по липень 1919 року член Ревоєнсовєта Повстанської армії,махновський дипломатичний представник на переговорах з червоними ,петлюрівцями,григор`євцями,ад`ютант Махна,армійський казначей і начальник армійської підривної команди.З січня по вересень 1920 року перебував у Бутирській в`язниці.В грудні 1920 року начальник штабу загону Брови.З січня по квітень 1921 року - в підпіллі.В квітні 1921 року порива з маховцями й переходить до більшовиків. Репресований ,як махновець.

ШЕПЕЛЬ Яків Тимофійович  — повстанський отаман Поділля, родом з села Вонячин Літинського повіту. Прапорщик часів першої світоворї війни. Повстанську дільність почав у травні 1919 року.  В Літині більшовики провели масові арешти української інтелігенції й готуватися до розстрілу. Шепель визволив приречених. Наступного дня більшовики під час переговорів підступно заарештували отамана , але йому в одній білизні вдалося втекти по дорозі на Вінницю. Шепель підняв селян Літинського повіту проти більшовиків, до нього париєдналися повстанці з інших повітів. Отаман повів їх на Вінницю й вигнав з міста красних, звільнивши дуже багато заарештованих. Денікінці влітку 1919 року вели переговори з армією Шепеля, але той не пішов на спілку, хоч йому  рбіцяли генеральські погони. Взимку 1920 року  отаман Шепель знову вибиває красних з Вінниці й утримує місто чотири дні, забравши все добро, яке дісталося красним після перемоги над білими.  За наказом Юрія Тютюнника , Яків Шепель готує повстанців до листопадового повстання 1921 року. Він бере участь у рейді Тютюнника, разом з ними проривається з оточення. При переході  кордону частина повстанців вирішує повернутися й здатися червоним. Один з відстукпників з револьвера вбиває отамана Шепеля. Самі ж відступники гинуть під шаблями котовців.

ШАРОВСЬКІ Петро й Григорій- брати-середняки з Гуляйполя,учлени “Союзу бідних хліборобів” з 1907 року.Їхня хата була частим місцем,де перехоаувалися підпільники.Петро був таємним агентом поліції ,з його допомогою було заарештовано Олексадра Семенюту та його дружину. 

ШАРОВСЬКИЙ” Василь Михайлович-народився в 1891 роців Гуляйплі,служив старшим фейерверкером в царській армії.За поглядами - есер,але в партії не перебував.В 1917 році начальник батареї “Чорної гвардії.З січня по червень 1919 року - начальник артилерії 3-ї Задніпровської бригади Махна.З вереся по грудень 1919 року - помічник начальника артилерії Повстанської армії махновців.З липня 1920 по січень 1921 року - начальник артилерії повстанської армії.Після громадянської війни певний час працював учителем в Гуляйполі.Репресований,як махновець.

ШЕЛУХІН Сергій Павлович (1864-1938) -український громадський,державний,політичний діяч.правник,поет(псевдонім С.Павленко).Служив слідчим,прокурором,членом київського окружного суду.В 1917 році - голова ревкому в Одесі. Член ЦК УПСФ,член Центральної ради.В лютому-квітні 1918 року міністр судових справ,відкликаний партійною ухвалою.Голова делегації України в переговорах з Росією.З грудня 1918 року -в.о міністра судівництва УНР,член мирної делегації України в Парижі.З 1921 року в еміграції.

ШИНКАР Микола Ларіонович(      -1920)- штабс-капітан царської армії.український соціаліст-революціонер.З 3 липня член Центральної ради.З 18 грудня 1917 рокуначальник Київського військового округу.У січні 1919 року - командуючий протибільшовицьким фронтом.Влітку 1918 року очолив 15тисячний повстанський загін на Звинигородщині.30 листопада 1918 року на чолі повстанців захопив Полтаву,де розгромив гетьманську адміністрацію.В 1919 році підняв на Полтавщині повстання проти Директорії.Захоплений в полон бійцями Болбочана,чудом втік з під розстрілу.Загинув у бою проти армії УНР під Уманню.

ШВАРЦ Ісак Ізраілович (товариш Семен) (1879 -- 1951) -- професійний  революціонер, учасник боротьби за совєтську владу в Україні. Член  РСДРП(б) партії з 1899 р. Робітник. З 1917 р. за дорученням ЦК РСДРП(б)У  -- на партійній роботі в Києві, Миколаєві, Харківі. З весни 1918 р. --  один з керівників підпілля і партизанської боротьби проти  німецько-австрійських окупантів в Україні. На І і ІІ з'їздах КП(б)У  обирався членом ЦК. З грудня 1918 р. -- голова Всеукраїнської ЧК, по  квітень 1919 р. до кінця травня 1919 року -- заступник голови ВУЧК, з  кінця травня 1919 року -- уповноважений Совєта робітничо-селянської  оборони України в Миколаєві, Одесі. З 1921 року на керівній  профспілковій роботі.

ШІЛЛІНГ Ніколай Ніколаєвіч (1870 -- 1945) -- російський  генерал-лейтенант, учаник 1-ї світової війни. До травня 1919 року --  начальник 5-ї піхотної дивізії, з червня -- командир 3-го армійського  корпусу й одночасно головноначальствующий Таврічєской губернії. Після  удачного білого десанта в Одесу призначений головноначальствующим і  командуючим військами Новоосійської області в складі Херсонської,  Таврічєской і Одеської губерній. Помер в Чехословакії.

ШКУРО Андрєй Грігорьєвіч (1887 -- 1947) -- російський офіцер, з сім'ї  кубанського козачого офіцера. У 1917 році -- полковник, закінчив  Ніколаєвське кавалерійське училище, учасник 1-ї світової війни. В 1918  році повернувся на Кавказ, де очолив повстання проти більшовиків у  районі Кисловодська. Сформував на Кубані 10-тисячний кінний загін. В  червні 1918 року вибив більшовиків з Ставрополя. В армії Дєнікіна був  начальником Кубанської козачої бригади, командуючим 3-м Кубанським  кінним корпусом. Війська Шкуро відзначались жорстокістю й  недисциплінованістю. З 1919 року -- генерал-лейтенант. Після розгрому  білого руху, емігрував, організовував циркову групу козаків-верхівців і  сам виступав з джигітовкою. Під час 2-ї світової війни співробітничав з  гітлерівським вермахтом, організовував козачі частини. В 1945 році разом  з іншими козаками виданий англійським урядом більшовикам. Розстріляний в  1947 році.

ШУЛЬГІН Васілій Вітальєвіч (1878 -- 1976) -- російський політичний діяч,  журналіст, один з лідерів російських націоналістів. З дворян. Волинський поміщик.Закінчив  Київський університет в 1900 році. Член IV Державної думи від  націоналістів, член прогресивного блоку. Підж час першої світової війни добровільно пішов на фронт,прапорщик інженерної служби.В дні лютневої революції --  член Тимчасового комітету думи. 2 березня разом з А. І. Гучковим їздив  до царя в Псков з вимогою від Думи про відречення від престолу.  Після жовтневого перевороту виїхав на  Дон, брав участь в організації білого руху. Редактор білогвардійської  газети «Великая Россия». В 1918 році член шовіністичного Київського національного центру.Створив розвідувальну мережу “Азбука”,що діяла в Україні на користь денікінців.В серпні 1918 року разом з генералом А. М.  Драгоміловим написав «Положення про Особливу нараду». Голова  Південноросійського національного центру». Після розгрому Денікіна й  Врангеля в еміграції. В 1937 році відійшов від політичної діяльності. В  1944 році заарештований в Югославії, доставлений в СССР. Приговорений до  тюремного ув'язнення. В 1956 році звільнений. В 1960 -- 1961 роках  звернувся до еміграції з відкритими листами, в яких закликав відмовитися  від боротьби проти совєтської влади. Автор книг спогадів «Дни», «Годы»,  «1920 год». Помер 15 лютого 1976 року у Владімірі.

Його племінник О.Я.ШУЛЬГІН,професор Московського університету,член УПСР,був міністром іноземних справ УНР і послом України в Болгарії.Старший син В.В.Шульгіна був студентом,загинув у боях за Київ 1 грудня 1918 року в Орденській дружині.

ШУЛЬГІН Олександр Якович- родом з Хорольського району на Полтавщині,по матері нащадок відомого тут роду Устиновичів.Закінчив Петербургзький університет.У 28 років змінив на посту Секретаря міжнаціональних справ Сергія Єфремова у Центральній раді.Був членом делегації Центральної ради в Петроград 25 квітня 1917 року з питань автономії України,яку було відкинуто росіянами.Автор проекту організації українських консульств за кордоном.З 13 січня 1918 року-міністр іноземних справ УНР.Брат Володимир його був студентом і загинув у бою з більшовиками під Крутами.З 1 червня  1918 року один з п`яти членів Міністерства закордонних справ Дмитра Дорошенка.В липні 1918 року-посол України в Болгарії.Відмовився співпрацювати з гетьманатом і на початку 1919 року виїхав у Швейцарії,потім до Парижу.Член української делегації на конференції в Парижі від Директорії. З 1921 року представляв аж до 1939 року УНР  в лізі націй.

ЩАДЕНКО Юхим Панасович (1885 -- 1951) -- більшовицький військовий діяч.  Член РСДРП(б) з 1904 року. В 1917 -- голова Кам'янського комітету  РСДРП(б) делегат 2-го Всеросійського з'їзду Совєтов. У листопаді 1917 --  командуючий червоногвардійським загоном. Учасник царицинської оборони  1918 -- 1919 рр., під час якої підтримував сталінські репресії проти  військових спеціалістів армії.

У січні-червні 1919 -- член РВС Українського фронту, заступник парткома  у військових справах УССР. 1919 -- 1920 -- член РВС спочатку першої,  потім другої кінних армій. Нагороджений орденом Червоного Прапора. Після  громадянської війни -- на командних посадах в Червоній Армії. Доклав  руки до сталінських репресій в армії.

ЩИРИЦЯ(отаман МАМАЙ) Яків Опанасович --родом з села Боровиця на Чигиринщині. Професор гімназії, полковник. В 1918 році очолив курінь Білого яру, створений для самооборони. Діяв на Дніпровському побережжі від Ранцева до Черкас. В 1921 році об`єднався з отаманами Залізняком(Голиком) та Орлом (Нестеренком), діяли в районі Холодного яру. Потім приховавши своє повстанське минуле, працював професором історії в Єкатєрінославському інституті народної освіти. В 1928 році за доносом першої дружини заарештований, та за браком доказів відпущений. Дружина знову пише донос, цього разу в прокуратуру Черкас. 29 квітня 1929 року отамана Мамая(Щирицю) розстріляли в застінках Черкаського ГПУ.

ЩОРС Микола Олександрович(1896-1919)-з сім`ї робітника залізничника містечка Сновськ на Чернігівщині.Воєнфельдшер.В 1915 році закічив у Полтаві школу прапорщиків.У 1918 році після поранення захворів на туберкульоз і демобілізований.Один з активних організаторів партизанської боротьби проти кайзерівських окупантів.Командував Богунським полком у червоних,брав участь у захопленні більшовиками Києва в лютому 1919 року,за що нагороджений золотою зброєю.З березня 1919 року - начдив Української совєтської дивізії,згодом командир 44 дивізією.Був смертельно поранений при неясних обставинах під Коростинем і помер.

ЩУСЬ Феодосій(1893-1921)-батрак з села Велика Михайлівка(Дібрівка) Алєксандровського повіту.З 1915 року матрос в царському флоті.Учасник Чорної гвардії.Організатор Дібрівської групи терористів-анархістів.З червня 1918 року командир створеного ним партизанського загону по боротьбі з германцями та гетьманцями.З лютого по травень 1919 року член штабу Задніпровської бригади Червоної армії.З липня по серпень 1919 року- начальник кавалерії загону Махна.З вересня по грудень1919 року- командир кавалерійської бригади 3-го корпусу.З травня 1920 року по квітень 1921 року член штабу Повстанської армії.З травня по червень 1921 року - начальник штабу Другої групи військ Махна.Убитий в червні 1921 року під Недригайловим на Сумщині в бою з червоними козаками.

            ЯКОВЕНКО Григорій Федорович(1892-1922) — один з видатних ватажків українського повстанстьва, родом козаків села Дайманівки Сріблянської волості Прилуцького району Полтавської губернії.  У першу світову війну дослужився від рядового до штабс-капітана, командира батальйону. Був учасником нелегальної української організації полку — “Холодний яр”, разом з іншими її членами — заарештований, але після розгрому Корніловщини, випущений з під варти. Українці полку обрали полкову раду яку й очолив Григорій Яковенко. Був делегований на  Перший з`їзд українських військових, де його обрали членом ради Південно-західного фронту.  Потім був обраний членом президії Фронтової ради. Залишився в Бердичеві, брав участь в демократизації та українізації армії.  Разом з українським урядом з Житомиру відступав до Сарни, потім з німцями й Центральною радою повернувся до Житомира. Звідти його направили уповноваженим по мобілізації в Київську губернію в Черкаси. До гетьманського перевороту поставився негативно. Під час протинімецького повстання передав отаману Миколі Шинкарю, 22 вагони зі зброєю та набоями на станції Шпола.  Гетьманська адміністрація почала розслідувати зникнення цих вагонів, Яковенко втік на Полтавщину. З 2 лютого 1919 року — уповноважений Директорії в Єлізавєтграді, по її розгромі втік в Умань, де за підозрою як офіцер був заарештований чекістами. Але оскільки документи були в порядку, його відпустили. Коли Умань захопив отаман Клименко,  Яковенка призначили  командиром Христинівської  повстанської групи.  По розгромі повстанців Клименка, Григорію довелося повертатися в Єлізавєтград. Там вже були денікінці, переховувався на Полтавщині, потім у Малій Висці,в Єлізавєтграді з документами Павла Грицюка.  Тут, в Єлізавєтграді  родина Андрія Бардашова, довірена особа генерала Гулого(Гуленка) залучає Яковенка до підпільної роботи. Аде в місто з групою чекістів прибуває провокатор, колишній повстанець з Степової дивізії — Кравченко, який сприяв розгрому Єкатєрінославського повстанкому й гибелі отамана Костя Блакитного, ва тепер видава себе за зв`язкогого  Гулого(Гуленка). Андрій та Надія Бардашеві , які знали його як товариша Костя Степового,  йому вірять.  Яковенко ж запідозрив недобре й не відкрився провокатору.  Чекісти провели в Єлізавєтграді арешти, але Яковенко втік до села Ставидел, звідти в Кримки, де знайшов члена повстанколму Наливайка. Але той запідозрив зрадника в Яковенку, оскільки той єдиний вислизнув з під арешту. Ображений Яковенко втік у Кримківський ліс, в загін старшини Захарова. Незабаром в загін прибув отаман Орел( Нестеренко). Він теж не довіряв Яковенку й наказав гайдамакам наглядати за ним. Єдиний з членів повстанкому, хто йому повірив, був Завхар Таран. І тільки коли на з`їзд отаманів Холодного яру прибув інженер Шептун, що працював д доктором Гелієвим і вціліп по розгрому Єкатерінославського повстанкому йрозповів про причини провалу в Єлізавєтграді, з Яковенказняли підозри.  В липні 1921 року в Холодному яру в районі Гайдамацького шпилю відбувся з`їзд ченів  Повстанкому,  на якому обрали новий повстанком і головнокомандувача. До його складу увійшов і Яковенко. Красні почали справжнє полювання за Холодноярським повстанкомом. Він вимушений був перебазуватися на побережжя Дніпра в село Сагунівку. 23 серпня 1923 року члени Повстанкому Панченко й Петієнко здалися властям. Яковенко вирішив повернутися в Єлізавєтград, де знову почав створювати українське підпілля.  Заарештували його випадково, звинувативши... в крадіжці 27 шуб у квартирі хазяйки, де він жив. Це трапилося 28 серпня 1922 року. Його били, тримали з карними злочинцями. Він мав шанс втекти, коли його з іншими якось вивезли підмітати вулиці. Але Григорій Яковенко вже не мав сили продовжувати боротьбу й він зізнався  слідчому, хто він є. Його відвезли в Київ і до січня 1923 року вели розслідування. “ лютого 1923 року його засудили до смертної кари. Він нікого не видав і загинув у нерівному бою, при спробі вирватися з Лук`янівки 9 лютого разом з отаманами Ларіоном Завгороднім, Гайовм-Грисюком, Мефодієм Голиком-Залізняком, Здобудь-Волею, та іншими.

 http://www.c2n.info/registration/sections/page.php?page_id=22661&categhttp://www.c2n.info/registration/sections/page.php?page_id=22661&categ_id=16568_id=16568