ОУН (р)
Наталка Тирса, [1] (документ було вилучено у криївці оперативною групою МДБ УРСР на горі Шипкован Болехівського району Станіславської області 29 грудня 1949 р.)
В перших днях квітня 1942 року я і дві мої подруги вийшли зі Львова в одне, неподалік розташоване село, звідки опісля освячення (?) повинні були їхати, вірніше, йти на Східно-Українські землі для ведення організаційної роботи. Моїми подругами були: Анька П. [2] (зі Львова) і Стефа [3] (Буковинка). Наші призначення були різні (перша – Проскурів, друга – Дніпропетровськ, а я – Київ), але направлення одне – схід. Тому деякий час ми були єдиною похідною групою.
В усталеному селі ми зустріли ще двох друзів, між ними «Запорожця», який мав бути мені попутчиком до самого місця, чому я дуже зраділа, так як він виглядав бойовим і «своїм» хлопцем, знайомий з ситуацією на східних землях, декілька разів їздив у Київ, як зв’язковий Центру.
Нараду проводив «Легенда» (Іван Климів [4] – «Легенда», замучений німцями 4 грудня 1942 у Львові). Він в загальному світлі представив нам ситуацію, зокрема на сході, роз’яснив деталі роботи і боротьби, яку вестимемо ми – Організація Українських Націоналістів. Про важливість Сходу в цей час та підхід до наддніпрянців казав «Тарас», тільки що прибулий з Києва (Дмитро Маївський [5] – «Косар» – «Тарас», загинув 17 грудня [6] 1945 року на території ЧСР). Після інструктажу нам дали псевдоніми: «Анька», «Зірка», «Стефа» і я «Віра». Керівники побажали нам успіхів у роботі. З жартами, раді тому, що реалізується наша мрія – бути в серці України, ми розійшлись.
Наступного ранку ми поклали на підводу багато організаційної літератури та видань, призначених для Волині, замаскували сіном, сіли зверху і тронулись в «далекий путь». «Весняний наступ ОУН на Схід», як ми жартома називали нашу подорож, почався. Ми їхали підводами від пункту до пункту зв’язку, змінювали підводу, що проходило відносно швидко. Весь час ми зустрічали колони голодаючих людей з Карпат і Прикарпаття, котрі йшли на Волинь за хлібом, а інші вертались звідти, деякі везли хліб навіть возами. Це був відомий українському селянину ЗУЗ «голодний рік», викликаний війною, неврожаєм і гірським паводком.
Одного разу нас затримала німецька жандармерія, що перевіряла рух по шосе. Німець звернувся до нас за питаннями: звідки ми, куди і навіщо. Ми вказали найближче село за нами за вихідне і найближче містечко, як мету нашої поїздки, ми – вчительки, їдемо туди по роботі. На питання німця, чи веземо ми щось, ми відповіли, що ні. Недовірливий жандарм протягнув руку до мого сидіння, торкнувся моєї ноги, і спитав, що є тут. Нічого, мої ноги – перевела я на жарт. Німець посміхнувся і, вже заграючи, спитав: – Скільки їх?. Дві, відповіла я, скромно відсторонюючи руку німця. Сміх моїх подруг та вантажівка, що якраз під’їжджала і також мала підлягати перевірці, припинили подальший обшук. Ми поспішили від’їхати.
Перед кордоном так званого Генерал-Губернаторства і Райхскомісаріата України, тобто на кордоні Галичини і Волині, ми передали літературу керівництву місцевих організацій, а вони направили її далі. Кордон перейшли ми без пригод і в подальшому трохи на підводах, а більше пішки, ми дійшли до с. А. біля Рівного, де тоді знаходився крайовий пункт зв’язку ПЗУЗ.
Пов’язавшись з крайовим керівником ПЗУЗ «Охрімом» (Дмитро Клячківський [7]– «Клим Савур» – загинув в бою з більшовиками 5 лютого під Клеванем), ми розташувались на відпочинок. Тут і розпрощалась зі своїми подругами – вони відправились в свої місця призначення. Повинен також негайно виїхати і «Запорожець», так як виявилось, що у нього були термінові справи в Києві. Я на всяк випадок домовилась зустрітись з ним 10 травня о 17-00 біля університету, так як я розраховувала до цього часу бути в столиці. Зустріч замовила на випадок, якщо дані зв’язку підведуть мене. «Охрім» радив мені їхати далі з двома жінками, котрі також повинні були їхати в розпорядження Київського краю (так ми неофіційно називали місце розташування керівних центрів). Це була крайовий керівник жіночої мережі ПЗУЗ Ольга Васильків [8] – «Шуминка» (вбита німцями в травні 1943 року на Вінничині) і ще одна молода дівчина «Оленка» [9]. Я вирішила почекати їх прибуття. Користуючись нагодою зібрання жінок, «Шуминка», її наступниця Олена Мостович [10]– «Верба», що загинула в 1945 році, і я, «Охрім» організував нараду, де «Шуминка» офіційно передала свої обов’язки «Вербі». Ми поділилися думками про роботу серед жінок і про конкретні можливості її проведення на ЗУЗ (уїжджаючи з ЗУЗ, я передала крайову референтуру жіночої мережі «Філі» [11]), ПЗУЗ і СУЗ.
За час тижневого перебування на Волині я змогла переконатися, що Волинь, як казав не без гордощів «Охрім», «росте». Наш рух прийняв широкий масштаб і надзвичайну масовість. З настанням вечора кипіло повними парами підпільне життя: зібрання, зустрічі, навчання… Вдень, звичайно, в селі руху не було, щоб уникнути репресій німців на населення. Час, про котрий згадую (квітень 1942) – це час ще перед волинською «самостійністю», коли ПЗУЗ повстанчо-підпільною боротьбою (осінь 1947 і пізніше) (?) створили умови вільної, явної роботи і боротьби. «Охрім», з котрим я була знайома з 1941 року, коли він був керівником Львова, із задоволенням казав мені, що Волинь зростає, зростають нові люди і мріяв про армію, котру ще дасть Волинь.
Отримавши запаси зв’язку (?) до Києва і продукти харчування в дорогу із організованого складу, ми на підводі їхали в Корець. Деякий час з нами їхав крайовий організатор ПЗУЗ Остап Качинський [12]– «Самсон», пізніще перший організатор і командир УПА-Північ (загинув в бою з німцями навесні 1943 року). Саме «Самсон», як і багато інших, був типовим представником революціонера, якого бурхливе життя висунуло на вершини організатора і керівника мас. Ця людина вийшла з простого народу, з народною освітою, але непохитний інтелігент, ідейна, з життєвим досвідом і ентузіазмом у роботі. Відомий всім під іменем «Іван», був душею волинських сіл.
Ми зупинились на хуторі під Корцем, очікуючи обласного керівника Житомирщини, котрий по справам виїхав на Волинь і вже повертався назад. («Гриць Брук» – «Бульба» [13], загинув 1945 року в своїх околицях Золочівщини, людина, дозріла в польських тюрмах). В Корці ми дістали машину, на якій помічником шофера німця був невизначеної національності східняк – киянин Стьопа. За дві пачки папірос і деяку суму грошей він згодився відвезти нашого друга в Житомир, а нас трьох («Ольга», «Оленка» і я) в Київ. В дорозі німець часто зупинявся і за сир, яйця, масло брав на автомашину жінок, що їхали в Київ на базар. Кількість жінок збільшувалась пропорційно апетиту німця.
Біля 3-х годин ночі ми прибули в Київ і зупинились на Галицькому базарі. Тут Стьопа встав з машини, яка йшла в гараж. «А ви, дівчата, куди?» – запитав нас Стьопа. Ми відповіли, що вночі нам незручно і немає куди подітись, так як вночі в місті ходити не можна. Стьопа, котрий здружився з нами в дорозі, запросив переночувати у нього, він жонатий і жінка буде рада гостям. Він зателефонував двірнику, той відкрив і одразу ж запротестував проти того, щоб ночували в його домі. «Ніч, не піду зараз повідомляти в поліцію, а то ще застрелять, а без цього не можна». В Києві гестапо забороняло пускати когось на нічліг без дозволу поліції. Стьопа сказав, що ми працюємо на його фірмі в Рівному, що ми люди вірні, і він може бути спокійним. Торг закінчився на нашу користь.
ІІ. Лицем до нових обставин.
Наступні два дні ми безуспішно обходили шість зв’язкових адрес. Це був час після арештів, зв’язки порушились внаслідок них або зміни їх місць перебування. Одного разу ми ледве не наскочили на гестапо і тільки гучна німецька лайка, яку ми почули за дверима, врятувала нас. Пощастило зачепитись за людину, що стояла біля організації. Це був професор університету, викладач медінституту в Києві, член ще СВУ, котрий радий був би допомогти, але як сам мені казав, вже два тижні не зустрічав зв’язаної з ним людини. Радив мені, що якщо я якимось чином не знайду зв’язку, зайти до нього через декілька днів, можливо він когось знайде.
Здавалось, що за допомогою адрес зв’язків не досягнемо мети. Ми днями ходили вулицями міста з надією випадково зустріти когось із знайомих. Варто згадати одну пригоду, що трапилась зі мною і «Оленкою» під час нашої подорожі вулицями: захотілось пити, і ми зайшли в «закусочну», де спитали склянку содової. Господарі закусочної перезирнулись, жінка вирішила: «німки». Обидві почали вгадувати чого я хочу,нарешті, господиня вгадала: «хлібний квас». Одна дала мені дві пляшки того напою, нам було все одно що, аби тільки мокре. Вона подала «німкеням» ще два пиріжки, ми з’їли і попрохали рахунок, зрозуміло українською. Господиня намагалась відповісти німецькою і врешті-решт дала рахунок. Я заплатила і, уходячи, сказала «до побачення». Господарі відповіли: «ауф відерзейн».
Відповідно, в столиці України важко було домовитись українською мовою.
Блукаючи цілий день містом, я інколи жодного разу не чула української мови. Саме місто, його розташування і архітектура справили на мене велике враження. Я пишалась нашою столицею. Зате дуже боляче вражало мене цокотання його мешканців російською мовою.
Я намагалася знайти дядька, що був священиком у Києві, щоб мати хоча б місце ночівлі. Мені вдалось, але як на зло він виїхав на два тижні до родичів на Волинь. Врешті решт ми вирішили очікувати рятівної дати 10 травня, коли згідно домовленості мала відбутись зустріч із «Запорожцем». Тим часом продовжували шукати далі, розраховуючи на випадок зустріти наших людей, що ходять тими ж вулицями, що й ми. З цією метою ми розходились на «три кінці світу», домовляючись про місце зустрічі в обід і ввечері. З сутінками ми повертались ночувати до Стьопи або на квартиру до дядька. Тут я представлялася церковною сестрою, що спостерігала за його квартирою, як племінниця, що прибула з Волині на навчання до Києва, і повинна була зупинитися у нього на квартирі.
6 травня я йшла бульваром Шевченко вниз по направленню до Галицького базару. Неочікувано переді мною з’явився тодішній керівник ОУН на СУЗ Дмитро Мирон-«Орлик». Його я знала ще з осені 1940 року по підпільній роботі під час першої більшовицької окупації ЗУЗ. Побачивши мене, він попрощався з своїм супутником і, кланяючись, підійшов до мене. Він здивувався неочікуваній зустрічі, хоча, як казав, очікував мого прибуття (Львів повідомив його, що я приїду). Я розповіла про наші пошуки зв’язку, але на яких квартирах я не була, всі виявлялись недійсними. «Орлик» здивувався, як мені вдалося на них побувати і не потрапити, а також дуже радів, що нарешті ми зв’язались. Розповів про загальні арешти, що мали місце нещодавно в Києві, в результаті чого і були порушені зв’язки. Він повідомив про це у Львів і дав нові адреси, котрі, одначе, мені не були відомі, так як ми розминулись з ними по дорозі. «Орлика» дуже непокоїла відсутність «Запорожця», котрий вже повинен був бути з поштою, яку очікував з нетерпінням. «Запорожець» уїхав від «Охріма» на тиждень раніше за мене, але або не здобув зв’язку, або в дорозі з ним сталось щось недобре. Я повинна була піти на умовлену зустріч з «Запорожцем» і якби він був, пов’язати їх обох. Я розповіла про інші дрібні справи, що цікавили його і повідомила, що зі мною дві жінки. Про «Ольгу» він знав з розповідей. Вона – старий член ОУН, мала за собою роки організаційної роботи. Це та сама, про яку співають в думах про Лопатинського [14], вона була його дружиною [15].
Ми пішли на умовлене з дівчатами місце зустрічі на бульварі Шевченко навпроти Володимирського собору і сіли очікувати полудня. «Орлик» повідомив мені свій новий псевдонім – «Сергій». Мене хоче охрестити «Мая». Я йому сказала, що перед самим уходом «Легенда» назвав мене «Віра». Він не заперечував, мовляв, воно більш відповідне. Тут не вистачає людей для роботи і кожна людина дорога. Роботи так багато, що я не матиму вільного часу навіть на відпочинок. Я лишусь в Києві, про мою роботу розповість наступного разу, відносно дівчат ще подумає. Деякі справи переплутались, так як в час його відсутності (їздив у Львів на конференцію[16]), були арешти, крім того Люба Ш[евчи]к [17] – «Галя», яка до того часу багато в чому допомагала йому, виїхала у Львів, лишивши багато незакінчених справ. Робота принесе мені багато задоволення. Одночасно нагадував мені бути обережною, бо тут слідкують за нами не тільки гестапо, але і замасковане НКВД. А потрапити в німецьку тюрму, це значить підлягати важкому випробуванню характеру, це – смерть. Гестапо застосовує до нас, галичан, тільки такий метод. Треба звертати увагу на свою мову, щоб на вулиці не видати свого галицького походження.
Дочекавшись дівчат, ми відвели їх в будинок по вулиці Саксаганського. Я зупинилась в одній дуже симпатичній родині по вулиці Обсерваторній. «Сергій» сказав дівчатам – донькам хазяїв, щоб вони мали в моєму лиці нового друга, що зі мною вони певно зживуться і потоваришують. Він домовився про зустріч зі мною наступного дня і розпрощався.
Сім’я, в якій я мала жити, допомагала чим могла в той час підпільникам, що працювали на території міста. Наприклад, коли їх будинок був під загрозою, вони все ж запропонували мене переночувати в себе, а на випадок поліцейської перевірки знайшли місце, де можна було б сховатись. Це був балкон, котрий з’єднувався стінкою з балконом сусідньої квартири «фольксдойчера», там я могла сховатися. Батько кооператор, у віці 55 років, щирий українець, добре пам’ятав визвольну боротьбу 1918 р., в якій він приймав участь і зумів виховати свою сім’ю в українських традиціях. Мати симпатична і добра жінка, хвороблива, постійно проживала на своїй дачі за Києвом з маленьким онуком і тільки зрідка навідувала місто. Зате вся родина кожну неділю їхала або вірніше йшла до неї, звідки приносили свіжі овочі та інші продукти харчування, що давало можливість хоч якось прожити в Києві, де в той час матеріальне положення було дуже поганt. Старша дочка Г… [18] замужня, педагог, працювала касиром в книжковому відділі. ЇЇ чоловіка більшовики арештували ще перед війною (також в 40-х роках арештовували «сумнівних» українців) і слід його зник. Вона і її молодша сестра Л… [19] розповідали про нього, як про твердого українця. Л… студентка медінституту (…), член молодіжної ОУН. Я зайшла до них в суботу як раз в той час, коли батько поїхав на дачу, а Г… збиралась туди. Л…, що залишилась, говорила гарною літературною мовою і намагалась навчити мене розмовляти українською, як вона розмовляла. Вона навчила мене визначати час по-російськи та іншим необхідним речам, щоб не звертати на себе увагу. Л. працювала серед студентства і багато в чому допомагала. Г. ми пізніше залучали до конкретної роботи, вона була зв’язковим пунктом на Львів. Крім того, Г. була нашим «добрим духом», прасувала білизну, гладила, на зустріч завжди приносила пиріжок або кусень хліба.
Під час прогулянок вулицями міста, передмістями, скверами, бульварами, парками, площами в очі кидалась краса Києва, виражена в його чудесному розташуванні над широкими, місцями кілометровими затоками Дніпра, на правобережних пагорбах і удільно-візантійсько-українській архітектурі, гармонійно пов’язаної із західними зразками. Все місто потопає в зелені парків, скверів і садів. Коли станеш на Київських горах, перед очима розкинеться жовто-зелена лента Дніпра, що губиться в неосяжній синій рівнині полів і небосхилу. Київ, місто чисельних чудових соборів привертає і далі до себе своїми монументальними будовами, хоча купола не позолочені, а сірі або зелені. Більшовикам не знадобився златоглавий і вони його перефарбували або зідрали старі дахи. Декілька побудованих ними стандартних будівель – це не розширення міста, а тільки введення дисгармонії в його стиль. Пригнічуючи діють руїни, що виникли в столиці у військовий час. Більшовицько-німецькі окупанти якби змовились знищувати найстаріше місто Східної Європи. Більшовики знесли з лиця землі гордість старої української культури – Святотроїцьку церкву і Михайлівський собор, зрівняли з землею могили крутянців у підніжжя Аскольдової могили так, що мало хто знає де вони були. З Печерської Лаври зробили антирелігійний заповідник, виставивши тут купу московської порнографії, спортивні нагі фігури, що мало б показати «гниль класової культури», «Досягнення соціалістичні за змістом», а потім, відступаючи, замінували головний корпус Лаври. Ряд соборів і церков перетворили в склади продовольства і одягу. Наприклад, собор на пригорку (?) – в склад цибулі. Деякі історичні пам’ятки, як наприклад: Софіївський і Андріївський собори, дім Шевченко вони дійсно лишили як історичні пам’ятки, так як це йшло разом з їх поверненням до раціоналізму, історії «спільної Русі», або пропаганди. Відступаючи, більшовики замінували будівлі Хрещатику і прилеглих до нього бокових вулиць в сторону Печерська і середнього міста, Лавру і ряд розкиданих містом будинків. Більшовики знали, що мінуючи, знищать цим небагато німців, а якщо запевняли всіх і вся, що повернуться, то нащо тоді мінували.
Німці зі своєї сторони не забули нанести столиці подальші руйнування. Передусім, вони висадили в повітря заміновані об’єкти, хоча майже усюди були вказівники мін. Розмінувати, наприклад, будівлю Совнаркому запропонував один місцевий інженер, але німці не погодились з цим. Вони обідрали внутрішню обстановку до паркету, все вивезли, а скелет хотіли висадити в повітря. Щоб врятувати дім Шевченко (і все, що було в ньому), цю гордість і реліквію киян, жителі пропонували німцям великий викуп і вже хотіли збирати – не допомогло. Німці перерили всю Аскольдову могилу, ховали там свої трупи «форбуедете». Аскольдову часівню обцементували, перефарбували, повісили портрет Гітлера і чадили тут «вічним вогнем».
Грабували і вивозили, що потрапить під руки, навіть рослини з ботанічного саду і звірів із зоологічного парку.
Більшовики, повернувшись, продовжують і зараз відоме хазяйство в нашій столиці. Поставили пам’ятники Леніну і Ватутіну, на його могилі на Бессарабці – цього кращим показником.
ІІІ. Положення при німцях у 1942 році.
Штучно створений німцями «Райхскомісаріат» України на чолі з райхскомісаром Кохом включав північно-західні українські землі (ПЗУЗ) за виключенням Галичини із Засянням і Забужжям, що входили в склад «Генерал-Губернаторства», земель між Дністром і Бугом, т.з. «Трансіністрії», Буковини, Бессарабії, що віддані румунам, Закарпаття окупували мадяри.
Райхкомісаріат адміністративно поділявся на області, а вони на повіти і райони. Центром його було Рівне, в Києві відчували себе в небезпеці. Кажуть, що на перенесення адміністративного центру в Рівне, головним чином, подіяв інцидент з вибухом на Хрещатику німецької воєнної комендатури під час вступу німців до Києва.
Хоча німці вели свою хижацько-терористичну політику усюди на УЗ, але в порівнянні з Галичиною, наприклад, поводили себе як з дикунами. «ОСТ» – котрим німці визначали кожного східняка без розрізнення національності, – це символ позбавлення елементарних людських прав створіння, з яким німець мав право поступати так, як йому заманеться. На примусових роботах в Німеччині відмічені літерою «О» жителі «СУЗ» в порівнянні з іншими знаходились в найгірших умовах. Їм спеціально надавалась важка робота, погане харчування і особливі рабські умови життя і роботи, наприклад: життя тільки в спільних бараках, заборона одружуватися, створювати свою сім’ю і т.д.
Звичайно, німці, якщо їм було потрібно розрізняли національності, а в першу чергу при здійсненні ними відомої політики «розділяй і господарюй», якщо нацькував одну національність на іншу, мали від того певну користь, передусім возвеличуючи як поляків в Галичині (у Львові поляк значив більше за українця), так і росіян на СУЗ. В Києві наприклад, на доступні не для німців пости ставились росіяни (ректор медінституту – росіянин), директор Софіївського собору – росіянка, замість відстороненого українця професора Повотенко.
На Україні були заборонені всі будь-які культурні або гуманітарні заклади, видавництва. Правда в Києві виходила щоденна газета «Українські щоденні вісті», під редакцією вислужника Штепи, де поміщався скупий огляд політичних подій світу, повідомлення про положення на фронтах, велась широка пропаганда за «добровільний» виїзд на роботу в Німеччину, розміщувались усміхнені знімки «добровольців», що бажали будувати «нову Європу», прославлялась на всі лади німецька політика національного і соціального гноблення в Україні. Всі прояви самостійної думки нещадно знищувались. Німці поголовно ліквідували або вивозили національно свідому інтелігенцію. Наприклад, в Київській тюрмі разом з чоловіком загинула відома поетеса Олена Теліга (на початку 1942 року) і багато невідомих. До галичан, яких на сході, легально працюючих, було мало, відносились з підозрою. Арештованих, як правило, після коротких допитів без суду розстрілювали у в’язниці або у відомому по розправам над євреями Бабиному Ярі.
Створені німцями обставини були важкими і непридатними до роботи серед широких мас. Відсутність платформи, з якої можна було б легально і безпосередньо говорити з народними масами, поліцейське переслідування учасників підпілля і запідозрених в симпатіях до нашого підпілля, були головними зовнішніми факторами, що ускладнювали роботу.
На Україну наклали великі податки – перетворили її на продовольчу базу голодної Німеччини, яка постачала фронт. Земельна реформа, що широко пропагувалася, по суті не вносила нічого нового і не виправляла положення знедоленого колгоспами українського селянина. Промисловість України, більшою частиною, зруйнована війною, не відбудовувалась. Заводи, фабрики і майстерні, що працювали, були джерелами експлуатації української робочої сили. В основному, всю робочу силу (здорову) – вивозили вглиб Німеччини і використовували в тилу на важких роботах. Україна обиралася до такого ступеню, що бідували і селянин, і житель міста. В містах були такі низькі норми хліба, що прожити на них було неможливо, до того ж вони зв’язані з місцем роботи. Був чорний ринок, дістати можна було все, але по нечуваним цінам, ніяк не пропорційних низькому щомісячному заробітку. Час від часу німці організовували облаву на базарах, тоді все ставало ще дорожчим, базар уходив в «підпілля». Базаром ставали кути вулиць і квартири окремих спекулянтів. Життя більшості інтелігентів міста Києва було скромне і неприглядне: нарізаний тонкими шматочками хліб, рідкий суп на сніданок і обід, дещо на вечерю – щоденне харчування не тільки більшості київської інтелігенції, але і взагалі всього населення. Життя зведене до боротьби за хліб насущний.
IV. Зустріч із місцевою середою.
Наддніпрянці, котрі були пов’язані з нашим рухом, вибрані із загальної маси, представлялись позитивно. Викликали враження поставлених на вірний шлях людей, котрі, побачивши нашу могутню ідею, спалахнули бажанням роботи для мас, щоб повернути собі втрачений час московсько-большевицької окупації, а то і навіть виправдати себе перед нацією, я звернула увагу на азарт, котрий перетворювався на фанатизм. Негативною рисою, яку я помічала, була непостійність. Східняк м’який і менш стійкий при невдачах, ніж західняк. Невдачі часто викликають у нього душевну депресію. Знайома Валя [20] сказала, що це є наслідком того, що у східняка більш витончена душа, ніж у західняка. Потім восени, коли Валя переїхала в Галичину, вона весь час себе почувала незручно, хоча, як член редакції «Ідея і чин» мала багато роботи, нормальні, можна сказати добрі товариські і побутові умови. Сумувала за сходом, конкретно за Києвом, казала, що Галичина – не її стихія, що тутешні люди – холодні, як би без душі, що тут завжди добра форма, та душі в ній нема. По відношенню до тонких, поетичних душ наддніпрянців, Валя була права, але з іншої сторони ми вимушені були відмітити надлишок негативного протилежного явища, що внаслідок більшовицької дійсності прийняло широкі масові форми і прояви духовного отупіння, байдужості і фаталізму, цього, власне, «не противлення злу». Самі вони кияни, розповідали про жахливі місяці 1932-33 рр, коли опухлі від голоду колгоспники тягнулись в Київ і там помирали на вулицях, що ставило людину в наплювацьке ставлення, мовляв, «все одно життя пропаще»… Під час війни ця друга дерев’яна душа надзвичайно сильно показала себе серед бійців Червоної армії, вони сліпо йшла за направленням на гарматне м’ясо.
Я була свідком однієї картини: на вулиці помирала від голоду стара людина. В цей момент проходила група студентів, бачила помираючого. Однак, це навіть не збудило жодного бажання допомогти, навіть жодної цікавості чи співчуття. Тільки одна старенька, що проходила повз, зайнялась їм, та він скоро помер.
«Володимир» бачив, як німецька автомашина переїхала на бульварі Шевченко людину і, за німецьким звичаєм, поїхала далі. Скривавлена людина лежала ще жива, але дві жінки, що проходили повз, весело розмовляючи, навіть не звернули уваги.
Маси загалом сильно денаціоналізовані і русифіковані. Більшовики – достойні послідовники царської національної політики, змогли в порівняно короткий термін домогтися того, що не вдалося їх попередникам. За роки своєї влади в Україні вони денаціоналізували більшість українців до такого ступеню, що ті вважають забобонами органічний зв’язок зі своєю нацією. Українець сходу, проживаючи довгі десятиліття в тюрмі народів, любить велику неозору державу і йому дивно, як можна говорити про обмежену і зжату кордонами Україну. Східняк швидше зацікавлений у зміненні суспільного строю, котрий йому не до вподоби, але не політичного. Він, звичайно, ставить питання – яким буде новий суспільний стрій, котрий ви хочете поставити на зміну старому. Такими, передусім, без національного обличчя, є міста (зв’язок із наявністю російського елементу). Селяни, хоча також сильно підлягли денаціоналізації, все ж основною масою зуміли вберегти український дух. Тут ми, люди ЗУЗ, де національна свідомість і почуття самостійності стоять високо, не розуміли наддніпрянців. Виходили з положення тим, що починаючи від пропаганди зміни політичного строю, доходили і до зміни політичного влаштування. Доводили, що тільки в Українській Самостійній Соборній Державі можливий і справедливий суспільний устрій, який опиратиметься на рівні права і можливості всіх громадян цієї держави. Це і було найчастішою темою доволі гарячих дискусій.
Політику космополітизму більшовики застосували очевидно для досягнення свої початкової мети – русифікації українців. Треба зізнатися, успіхи були вражаючими. Постійне застосування російської мови стало в такій мірі звичкою, що багато українців взагалі не знають своєї мови. Часто можна почути: «Хоч я і українець, але моя рідна мова російська». Руйнівний процес денаціоналізації проявляється, наприклад, в тому, що більшість українців бачать причину своєї біди не в обличчі ворожого і загарбницького російського народу, а в поганому суспільному строї, створеному партійною клікою.
Я знала одного єпископа-українця у віці біля 60 років, котрі останні 8 років ховався від НКВС, що шукали його, жив у однієї жінки, за весь час ніколи не виходив з приміщення. Все ж за німців він став на сторону «старорежимників», але не української автокефальної церкви.
Процес національного розкладу особливо гостро відбився на молодому поколінні, котре не пам’ятає або не знає визвольної боротьби 18-х років і взагалі історію України і цілком потрапило під вплив партійно-комсомольського (казенного) виховання.
Східні українці взагалі загубились в російському світі. Просочені російською культурою, захоплюються російською літературою, легковажно проходять повз свого, рідного, ставлячи вище, до речі, набагато молодшу російську культуру. Пригадую одну молоду дівчину, мою знайому Олю, котра в зв’язку з війною не закінчила політехнічного інституту і в описаний період працювала офіціанткою в одній із столових. Вона хоч і розмовляла рідною мовою, любила українську пісню, завжди підкреслювала своє захоплення російською літературою і витворами її класиків. Я давала їй твори Лесі Українки, Франко, Стефаника та ін., які вона читала, але не знаходила в них кращого, наприклад, від творів Лєрмонтова чи Пушкіна. Про Лесю Українку казала, що вона «наша», тобто наддніпрянка і не відкинута більшовиками, любила її. Тематика Франко їй подобалась, але мова давалась важко, а Стефаника зовсім не розуміла (Валя захоплювалась Стефаником, але Черемшину читала важко). Ця Оля у розмові охоче згадувала, що за більшовиках було краще жити, школи були всім доступні і вона, здібна стипендіатка і комсомолка, могла зайняти місце в суспільстві, згідно її освіті, а так вона лише служанка. Батько її був непогано оплачуваний інженер і сім’я жила матеріально добре. На зауваження, що так жилось небагатьом, відповідала, хто хотів працювати, той міг і добре жити. Ясно, що вона пов’язана винятково з вузьким середовищем міської верхівки, не орієнтувалась в життєвих питаннях народних мас. Голод 30-х років пояснювала неврожаєм (що неправда) і ще щось вона казала на адресу селянства. Олю, типового представника радянського виховання, не вдалося залучити до організації, на неї не вплинув наш рух не тому, що вона такою вже була, а тому, що не було можливості діяти доказами. І це не одинокий випадок. Тим паче, що якщо в Олі, щось лишалось, що визначало її як українку, то в своїй більшості, інші подібні до неї були зразком «простих радянських людей».
Східні українці взагалі загубились в російському світі. Просочені російською культурою, захоплюються російською літературою, легковажно проходять повз свого, рідного, ставлячи вище, до речі, набагато молодшу російську культуру. Пригадую одну молоду дівчину, мою знайому Олю, котра в зв’язку з війною не закінчила політехнічного інституту і в описаний період працювала офіціанткою в одній із столових. Вона хоч і розмовляла рідною мовою, любила українську пісню, завжди підкреслювала своє захоплення російською літературою і витворами її класиків. Я давала їй твори Лесі Українки, Франко, Стефаника та ін., які вона читала, але не знаходила в них кращого, наприклад, від творів Лєрмонтова чи Пушкіна. Про Лесю Українку казала, що вона «наша», тобто наддніпрянка і не відкинута більшовиками, любила її. Тематика Франко їй подобалась, але мова давалась важко, а Стефаника зовсім не розуміла (Валя захоплювалась Стефаником, але Черемшину читала важко). Ця Оля у розмові охоче згадувала, що за більшовиках було краще жити, школи були всім доступні і вона, здібна стипендіатка і комсомолка, могла зайняти місце в суспільстві, згідно її освіті, а так вона лише служанка. Батько її був непогано оплачуваний інженер і сім’я жила матеріально добре. На зауваження, що так жилось небагатьом, відповідала, хто хотів працювати, той міг і добре жити. Ясно, що вона пов’язана винятково з вузьким середовищем міської верхівки, не орієнтувалась в життєвих питаннях народних мас. Голод 30-х років пояснювала неврожаєм (що неправда) і ще щось вона казала на адресу селянства. Олю, типового представника радянського виховання, не вдалося залучити до організації, на неї не вплинув наш рух не тому, що вона такою вже була, а тому, що не було можливості діяти доказами. І це не одинокий випадок. Тим паче, що якщо в Олі, щось лишалось, що визначало її як українку, то в своїй більшості, інші подібні до неї були зразком «простих радянських людей».
Згаданий вже вище шофер Стьопа розмовляв винятково російською, характеризував себе «рускім человєком», уродженець Києва, одружений на білорусці і з сумом згадував часи, коли він – матрос, плавав на широкому морі, бував в портах, а зараз – «наплєвать». Як людина, Стьопа був добряк з комплексом – «все добре, нехай буде» … При випадкових зустрічах він запитував, як справи, бо у нього – «добре».
У сім’ю, де я жила, приїхала з села родичка, колишня трактористка, приблизно 22-х років, дочка грузина і українки, за паспортом «українка», але національне обличчя її зовсім було стерто, так як за більшовицьким звичаєм національність визначає не кревне органічне походження, а територія, де народився, отже, місце перебування. Розмовляла українсько-російської сумішшю, а вся зацікавленість цієї міцної фізично жінки зводилася до плаття, панчох, туфель і т. д. Коли я цікавилася нею в напрямку евентуального використання її, господар безнадійно махав рукою.
Коли я, поверталася зі Львова, вийшла з поїзда цього разу на Волинському вокзалі і безнадійно стояла зі своєю великою валізою, не знаючи, що з нею робити, мені допомогла одна молода жінка, років близько 20. Вона людина ведмежої статури, як я називала її в думках – «баба, як грім», легко віднесла мою валізу на місце. В дорозі ми говорили про різне. Вона колишній залізничний машиніст, самостійно водила поїзди, мала двох помічниць. Під час війни її мобілізували водити військові ешелони, з чим вона, з повною свідомістю відповідальності, справлялася. Одного разу її потяг був захоплений «німецькими льотчиками», але вона, відповідаючи за долі бійців, гнала поїзд повним ходом і її зупинив тільки зруйнований шлях. Ешелон потрапив в полон німцям. Вона втекла з табору військовополонених в Дніпропетровську і зараз сидить без роботи у рідних у селі, так як німці не брали на роботу жінок її спеціальності.
Як зразок абсолютно зросійщених молодих українців-інтелігентів можуть слугувати, наприклад, діти великих українських композиторів – онучка Миколи Лисенка та син Стеценко, обидва студенти консерваторії, він феноменально здібний і з великим майбутнім, як йому пророкували, вона – одружена за росіянина. Серед свідомого зокрема організованого студентства, про них ходила думка як про зовсім загиблих для українського народу.
Більшовицьке виховання, спеціально спрямоване на деморалізацію і розкладання людей (з точки зору вікових надбань людства), зробило їх послужним знаряддям своєї віроломної політики. Залишки цього болісно відчувались при проведенні нашої роботи, коли треба було берегтись і «не виглядати» галичанином, котрого порівнювали з членом підпільної організації і якого східняк одразу ж намагався видати поліції. І коли гестапо було безсиле (примітивна розвідка і агентура в порівнянні з більшовицькою, незнання мови, слабка орієнтація в новому і чужому для них оточенні), то власне це єдина робота наших землячків давала себе відчути. Правда, пізніше була можливість на підставі конкретних даних прийти до висновку, що залишений на УЗ НКВД, безсилий під час німецької окупації, намагався німецькими руками знищити всі прояви самостійного руху, не нехтуючи правилом – «всіма способами до мети», то факт залишався фактом: масове вислуговування перед ворогом, яке не доводилося цілком відносити за рахунок дій НКВД, має одну назву – зрада.
У зв’язку з цим можна б навести сотні прикладів, ось хоча б собача служба двірників, які не тільки не пускали людей на нічліг, але і зачіпали вечорами, якщо доводилося йти повз ворота.
Між іншим, з «Запорожцем» відбулося наступне: коли він вперше приїхав до Києва для зв’язку між Львовом і Києвом і не знаючи міста, звернувся до перехожого – куди йти на одну з вулиць, отримав дуже ввічливу відповідь, що саме ця людина туди йде. «Запорожець» повірив у щирість і не бачачи підступу, пішов разом з незнайомим. В дорозі розговорились, незнайомий цікавився ним. «Запорожець» відповів, що приїхав з Волині, має тут родичів, яких хоче після стількох років більшовицької окупації відвідати, хоче також дізнатися, чи не міг би він вчитися в Києві, так як в Рівному немає вищих шкіл і т. д. Розмова йшла в дружній формі і «Запорожець» навіть не помітив як він опинився перед будівлею «української поліції» по вулиці Володимирській. Незнайомий крикнув вартовому: «Ловіть, Ловіть». Бігти вже не було часу і «Запорожець» потрапив у міцні руки поліцая. Незнайомий пояснив, що це підозріла людина, галичанин, котрого треба перевірити. Всі пішли до начальника поліції. На щастя «Запорожця» тим начальником був його односельчанин [21], який пізнав старого знайомого і сказав, що цю людини знає і наказав вийти поліцаю і незнайомому. Начальник хоча і не був пов’язаний з нашим рухом, але не хотів ображати свого знайомого, і відпустив його.
Характеризуючи місцеве середовище, скажу також і про релігійно-церковну ділянку. Розшукуючи дядю через єпископський секретаріат, я вперше зустрілася і ознайомилася з боротьбою і т. з. «старорежимниками» за «владарювання душами» громадян православного віросповідання. Боротьба ця виявлялася в прагненні захоплення парафій, а тим самим і віруючих тієї й іншою сторонами. При цьому взаємно шукали слабкі сторони і компрматеріали один на одного. Німці, яким на руку була відсутність єдності, ставилися до цього пасивно, іноді нацьковуючи один на одного. Автокефальна церква в Києві мала єпископа Никанора з кафедрою в Андріївському соборі (Софіївський собор німці не дозволили відкривати, залишаючи його в колишньому положенні, оглядати його могли тільки німці). Єпископом старорежимників був Пантелеймон з кафедрою в Святопокровському монастирі.
Більшість населення не проявляло великого інтересу до церкви, але все ж церковне, а перш за все хорове мистецтво привертало до себе багатьох цікавих. Кожну неділю Андріївський собор був вщерть переповнений людьми. Хороша українська літературна мова, якою славилися богослужіння, змістовні проповіді і підібраний хор привертали до себе навіть людей, що не розбираються в релігійних обрядах. Не можна сказати, однак, що старорежимники користувалися меншою популярністю. Причиною цього було обрусіння киян, яким було все одно, чи це своя народна церква, або чужа – московська.
Поряд з релігійною індиферентністю наддніпрянців, викликаною знищенням більшовиками церков і поряд з руйнуванням морально-етичних засад, створена порожнеча на цій ділянці, відзначає негативні сторони морально-етичного обличчя радянських людей. При перерахуванні всіх досить відомих нам, видів такого становища, особливе місце займає т. зв. статева свобода, як фактор, що руйнує сімейне життя, а разом з тим і життя національно-суспільне, містить в собі ще ряд першорядних злочинних моментів.
Поряд з релігійною індиферентністю наддніпрянців, викликаною знищенням більшовиками церков і поряд з руйнуванням морально-етичних засад, створена порожнеча на цій ділянці, відзначає негативні сторони морально-етичного обличчя радянських людей. При перерахуванні всіх досить відомих нам, видів такого становища, особливе місце займає т. зв. статева свобода, як фактор, що руйнує сімейне життя, а разом з тим і життя національно-суспільне, містить в собі ще ряд першорядних злочинних моментів.
Наприклад: дочка професора Київського університету інженер В. була разом зі своєю родиною однією з тих, на яких найбільш вплинули наші ідеї і від якої в праві вимагати все, що входить в правила націоналістичної моралі. Опинившись в таборі українських емігрантів в Словаччині, вона проводила ночі на прогулянках зі словацькими офіцерами. Пізніше, в зайнятому більшовиками Відні, рятуючись від загрози арешту з боку НКВД і випливаючих з цього наслідків, вона не дорожила собою по відношенню до офіцерів, на цей раз … НКВД, тим більше, що можна було знайти багато інших виходів.
Якщо мова йде не про обраних, а про маси, то згадані явища розвинулися в більш гострій формі.
Треба відзначити, що східні українці в більшості своїй зустріли війну як факт, що змінює до основ жорстку більшовицьку дійсність. Ставлення до німців спочатку не було ворожим, навіть прихильним, хоча без всякого захоплення, так би мовити, стримане. Однак відносно скоро німецька колоніально-грабіжницька політика змінила цей настрій, воно чим більше набувало форми ненависті до такої міри, що вже часто можна було почути: «краще більшовики, ніж німці».
V. У розпалі роботи.
Приблизно на такому грунті велася робота ряду членів організації. «Райхскомісаріат» в організаційному відношенні ділився на великі територіальні одиниці: – краї: ПЗУЗ, О3 з центром в Києві, СУЗ, що належали фактично до Київського краю, і південний Дніпропетровський край.
1. Під керівництвом Дмитра Мирона-«Орлика».
Київський край розтягнувся довгою смугою від колишнього польсько-радянського кордону до східних рубежів наших земель. Край поділявся на області, області на округи і далі – на райони. При розділі дотримувалися окупаційно-адміністративного поділу. На чолі окремих територіальних одиниць стояли керівники (провідники) – обласні, окружні, районні і по мірі можливості, якщо мали в розпорядженні людей створювали апарати для посилення роботи. Але на східних землях для роботи не вистачало людей і тому одна людина виконував кілька функцій і була перевантажена роботою. Всі області і округи мали своїх керівників, гірше було з референтурами зазначених одиниць, а райони створювалися у міру освоєння території. У більшості на керівних постах стояли галичани, хоча чимало було і наддніпрянців. Наприклад: професор Юрко [22]- «провідник» Києва, пізніше крайовий організаційний референт, Валя крайовий референт жіночої сітки, «Могила» [23] – крайовий провідник і інші. Існувала тенденція шукати ідейних людей на сході, підготовляти їх і давати їм окремі керівні пости. Це мало б позитивні сторони: полегшити Західну Україну, яка представляла керівних людей сходу і поповнити керівні кадри, які рідшали, а також з точки зору конспірації наддніпрянців було легше працювати (акліматизація на території, знання навколишнього середовища).
Керівником О і СУЗ з самого початку (осінь 1941 року) до 24 липня 1942 року був «Сергій» [24], а після нього «Могила». На постах крайових організаційних референтів були: до весни 1942 року «Тарас», Ярослав Хомів – «Лемницький»[25], «Птах» [26], всі галичани, два останні заарештовані гестапо навесні 1942 року і загинули в київській тюрмі. Професор Юрко – киянин заарештований в кінці липня 1942 року, пропав без вісті, вірогідно розстріляли.
Робота організації йшла, головним чином, в напрямку оволодіння сходом, тобто ознайомлення широких мас міста і села, всіх верств населення з нашим рухом і ідеєю: Української Самостійної Соборної Держави. Слідом за ознайомленням треба було боротися за завоювання і закріплення симпатій до нашого визвольного руху. Очевидно, що перші спроби були спрямовані на організаційне оволодіння територіями. Організація намагалася проникнути в усі галузі життя, організувати та активізувати його в боротьбі за УССД, що частково вдалося. Як зазвичай, виникали серйозні перешкоди в роботі, як внутрішнього порядку, конкретного – постійні арешти видних осіб, внаслідок чого порушувались зв’язки, відновлення яких забирало багато часу і енергії.
Для ефективної роботи з оволодіння різних верств з їх питомими особливостями робота велася у відповідних секторах, наприклад, молодіжна мережа охоплювала всю молодь без розрізнення статі, але ділила на групи: студентства, робітників,селян. Краще всіх було організовано студентство. Усередині молодь ділилася на ряд підсекторів, при цьому приймалося до уваги звання і стать. Цей поділ було викликаний необхідністю економії роботи, інтелектуального рівня і конспіраціі, щоб велика кількість організованих людей не знали один одного і деконспірували себе, не створювалися великі ланки тому, що ними важко було керувати в цих умовах, наприклад: важко збирати збори, а в разі арешту одного з членів, загрожувала б небезпека іншим. Ланки створювалися [з] 2-3-х чоловік, а в багатьох випадках застосовувався тільки поодинокий підхід.
Крім молоді важливими секторами активу були жінки і робітники.
Робота велася за допомогою живого і друкованого слова. Бесіди, збори, дискусії, а з членами або симпатиками періодичні збори, – це постійні заняття кожного члена.
Край мав свій друкований орган «За Самостійну Україну» або «За Самостійність» – точно не пригадую назви. Журнал друкувався в підпільній друкарні в Вінниці і мав хороший вигляд [27]. У ньому містилися статті суспільно-політичного змісту і на актуальні теми. Було випущено багато листівок у зв’язку з ловом людей німцями на каторжні роботи, у зв’язку з німецькою т. з. земельною реформою, листівки зі зверненням до молоді та інші. У краткій формі в листівках інформували населення про справжнє обличчя нового окупанта, порівнюючи його з попереднім, червоним більшовизмом. Вказували на єдність цілей обох окупантів, захоплення і експлуатацію України і закликали до боротьби під стягом ОУН, яка бореться з національним і соціальним гнобленням, за Українську Самостійну Соборну Державу під гаслом: «Свобода народам», «Свобода людині».
Листівки, інформаційні та навчальні матеріали зазвичай друкували на склографах, іноді в друкарні.
Крім цього в Київський край приходила література з Галичини і Волині (зазвичай через Волинь), а іноді і безпосередньо, приходили також всі центральні видання ОУН. Для розширення національної свідомості території насичувались і легальною літературою, зазвичай історичного та національного змісту. Край розподіляв її по областях і складав у відповідні місця, звідки її переселяли в області, а вони поширювали на території. Література передавалася нелегальними шляхами і люди приходили до вдосконалення способів перевезення. Наприклад: Житомир забирав свою літературу автомашиною, що доставляла продукти для робітничої їдальні Києва. Пачки з літературою вкладалися в кузові машини між мішками. Іноді валізу з літературою брала дівчина і, їдучи поїздом призначеним для німців, клала свою валізу серед багажу військових і перевозила куди треба.
Для встановлення співробітництва, керівництва роботою і для звітності території між собою, а також з Києвом, були пов’язані мережею зв’язку. Зв’язок здійснювався за допомогою спеціальних зв’язкових і зв’язкових квартир, через них кур’єри направлялися куди треба. Вся організаційна пошта йшла естафетами зв’язкової мережі. Практично це виглядало так: у м. Києві кожна область, а також сусідні краї мали свої зв’язкові квартири, зазвичай квартири окремих членів – киян або місця їх роботи. Наприклад: загальновідомий книжковий магазин з розбитим «р» на вивісці по вул. Короленко, де працювала «Г». Людина, яка, обслуговувала зв’язковий пункт, повідомляла свого старшого (в тому випадку крайовому зв’язковому), що хтось приїхав і хоче зв’язатися, погоджуючи місце і час зустрічі зі своїм безпосереднім керівником і приїжджим.
Щоб мати можливість поїздки між окремими організаційними осередками і забезпечити людей відповідними документами, наприклад для вуличних перевірок, їх виготовляв орг. технічний відділ, так що по виготовленому ним документу можна було пересуватися. Гірше було з поїздками на Лівобережжі, так як до кінця липня 1942 там була військова адміністрація і їздити цивільним особам було важко. Однак, способи зв’язку знайшлися. Наприклад: їздили на товарних поїздах, підкуповуючи машиністів, а іноді за підробленими військовим документам, але цим не зловживали. У зв’язуванні зі східною Україною дуже допомагав «Л-О», кур’єр по лінії Львів – Київ – Харків. Він працював у Львові у відділі Червоного Хреста Українського комітету. Червоний хрест тоді дбав про полонених українців. «Л-О» мав від відповідних німецьких властей дозвіл на проїзд по зазначеній лінії по справах Червоного Хреста, що використовував також для зв’язку з Центром Середніх і Східних Українських Земель. «Л-О» їздив не менше одного разу на місяць і це була найвірніша зв’язкова лінія.
На наступний день після зустрічі з «Сергієм» він приніс на зустріч кілька аркушів цигаркового паперу, де дрібно були записані адреси і клички розкиданих по всьому краю зв’язкових пунктів. Ми умовилися про шифр, він запропонував усе це зашифрувати, оригінал знищити, зашифроване сховати. «Сергій» доручив мені налагодити зв’язну мережу в місті, яка в той час майже не здійснювала[сь]. Ми погодили її схему – згідно вище наведеного зразка. Він заявив, що передає мені зв’язки і молодь, інформуючи мене про декілька організаційних осіб. Доручив мені знайомитися з допомогою дівчат, членів молодіжної організації (студенток) і входити в товариські зв’язки з молодими людьми, в яких жевріє ще хоча б іскорка українського «я», шляхом бесід та відповідної літератури пробуджувати національну свідомість і гордість приналежності до української нації. Намагатися проникати в усі ділянки життя і прошарки суспільства.
«Ольга» також залишається в Києві, а «Оленка» поїде до Харкова. (Через кілька днів «Оленка» виїхала до Харкова з людиною, що приїхали звідти). «Ольга» повинна була працювати серед жінок разом з професором Валею, яка залишилася крайовим референтом жіночої мережі. «Ольга» звітувала Валі, представляла їй проекти роботи і остання завжди була в курсі справи.
Для організації співпраці між нами (Валею, Ольгою і мною) «Сергій» звів нас і познайомив. Ми втрьох провели широку 4-х годинну нараду в Ботанічному саду. «Валя» докладно інформувала нас про дійсне положення і передала «Ользі» зв’язки до окремих представниць жіночої мережі. «Валя» прийняла жіночу референтуру після Люби Ш[евчік] до «Галі» (Галичанка), яка поїхала до Львова. Раніше на цій посаді була наддніпрянка «Галина« Ч[уйк]о [28] (пізніше дружина «Легенди»), яка взимку виїхала в Галичину через хворобу. Ми вирішили здійснювати тісне співробітництво і надавати одна одній взаємну допомогу. Якщо я знайду жінок яких можна буде залучити в наш рух, буду передавати їх «Ользі» і, навпаки. Вони будуть намагатися давати мені людей придатних до роботи і зв’язку. У роботі на сході ми керувались принципом якості членів, а не їх кількістю. У ряди організації залучалися тільки кращі одиниці, які могли поширювати наші ідеї, з їх допомогою впливати на широкі маси і тримати їх в сфері нашого впливу. У майбутньому будемо зустрічатися раз на тиждень для обміну думками та досвідом у роботі. Така співпраця між нами існувала весь час без недоліків.
Професор Валя виявилася ідейною і відданою справі людиною. Точність і серйозне ставлення до роботи були її головними рисами. Уродженка Києва, отримала тут вищу освіту, вона сильно зжилася з столицею, яку надзвичайно любила, прекрасно знала її жителів і часто давала хороші окремі поради щодо підходу до людей.
10 травня «Запорожця» на зустрічі не було. Він приїхав вторинно приблизно на місяць пізніше поїздом зі Львова. Привіз пошту та розповідав про неприємність, в яку він потрапив попереднього разу, зайшовши на відому йому, (але не зв’язну) організаційну квартиру по вулиці Фундуклеївській у Скузя. Скузь молодий українець – киянин, одружений, познайомився з нашими людьми і нашим рухом і запропонував свою співпрацю з нами. Його пропозиція прийнята і в його будинку була влаштована організаційна квартира, де проходили організаційні зустрічі. На початку квітня Скузь був заарештований гестапо. Він на допиті зізнався про співпрацю з ОУН, видав усіх людей і справи, які знав і почав співпрацювати з гестапо. Його звільнили і він (про що буде нижче сказано) вірно служив німцям до самої своєї смерті.
Скузь, нібито, дуже зрадів «старому знайомому», запропонував «Запорожцю» погостювати у нього і відчувати себе як вдома. Сказав, що ввечері у нього зустріч з «провідником» «Орликом» і він може його зв’язати. Йдучи, нібито, на зустріч, Скузь зачинив за собою двері на ключ. Це викликало підозру у «Запорожця». Недовго думаючи, вирішив не гратися з долею, а бігти через вікно, що виходить у двір на ганок. Не досягнувши нічого і в інших адресах, «Запорожець» повернувся до Львова, звідки прибув вдруге і вже на нові, дані «Орликом» адреси.
Я зв’язалася з людьми, з якими мала працювати. Це були декілька студенток: крім Л., про яку я вже писала, пригадую, що хороше враження справила енергійна, ідейна і жвава дівчина, дочка професора Леся, яка намагалася, як могла, корисно працювати. Від студенток я дізналася про всі школи, що існували тоді в Києві. Положення було наступним: крім початкових 4-х класних шкіл працювали деякі факультети університету, як медінститут, ветеринарний і консерваторія з кількома відділеннями. Працював суднобудівний технікум, шестимісячні бухгалтерські курси. Середні школи не існували.
Мої старання йшли в напрямку охоплення всіх шкіл і придбання там хоча б окремих пунктів. На оволодіння молоддю покладалася основна увага, на що вказував «Сергій». Молодь – майбутнє нації, найбільш енергійний і революційний елемент, який готовий стати на боротьбу за високі ідеали. Тим часом, ця молодь, вихована комсомолом в чужому ворожому дусі, була байдужа, а то й вороже налаштована до потреб своєї нації.
На нарадах ланок, крім бесід на ідеологічно-політичні теми, окремі дівчата розповідали про свою роботу та про її результати за тиждень. Надійним людям вони давали особисто нашу літературу, а ненадійним, здатним донести в поліцію, підкидали. Випробуваних людей я доручала знайомити зі мною. Таке знайомство проходило у відповідній товариській формі, йому не надавали організаційно-офіційного характеру.
До липня нам пощастило охопити, правда нечисленною, але активною мережею усі школи. У липні розпочалися шкільні канікули. Студентська молодь, щоб мати право продовжувати вчитися, змушена була їхати на примусові польові роботи в села. Студенти були розподілені і розташовані в окремих селах Київщини на сільськогосподарських роботах. Цю обставину ми планували використовувати також для нашої роботи. Від польової роботи були звільнені тільки випускники (абсольвенти), які через випускні іспити були залишені в Києві, і з ними можна було зустрічатися далі.
Дівчата отримали завдання проникати в інші галузі життя, організовувати людей, перевірених передавати у відповідні сектори. Наприклад: через студенток – уродженок села, ми проникали в села, передавали туди нашу літературу, листівки та ін. Студенток використовували також в практичній роботі, наприклад, у зв’язку (зв’язкові квартири і зв’язкові особи), в поширенні літератури, квартири окремих дівчат часто були квартирами нелегального перебування окремих професійних революціонерів, складами літератури і т. д.
Слід сказати, що жінки, члени молодіжної організації, представлялися багато разів краще ніж чоловіки. Більшовики мобілізували і вивезли багато чоловіків, а ті деякі, що залишаються, в більшості своїй представляли знеособлену масу. Юнаків, членів молодіжної організації було дуже мало. У цьому не малу роль зіграв факт, очевидно, більшої конспірації у жінок, що було одним з видів опору проти більшовицького впливу.
У школах були помічені слабкі прояви «Мельниківщіни». Мельниківці, як напівлегальна група, були також на сході, де звичайно, легалізувавшись, а то й співпрацюючи з німцями (факти були), намагалися діяти політично і закріплюватися на території Житомирщини та м. Києва. У нашій підпільній роботі часто шкодили і поділяли їх як невеликий національний табір на дві частини. Був випадок, коли з моїх членів, здібна дівчина Олена познайомилася з кимось з мельниківців, потрапила під його вплив, що стало причиною її переходу до мельниківців.
Під час канікул я декілька разів зустрічалася з дівчатами, котрі приїжджали у вихідні дні до мене в Київ. Ми обмінювались думками про роботу в селі. Всі вони підтверджували, що нашу боротьбу легше популяризувати серед селян, ніж серед студентів.
Після канікул почався розгром німцями студентського життя: університет був зачинений, а студенти прямо з польових робіт вивезені в Німеччину. Від роботи на «нову Європу» врятувалися втечею тільки «покірні». Після канікул в 1942 році вищі школи в Києві вже не існували.
Організовуючи і керуючи зв’язком, я передавала одні справи на розгляд «Сергію», а потім по його директивам працювала сама. «Сергій» зазвичай зустрічався безпосередньо з обласними, які приїжджали до Києва для усного інструктажу і звіту: іноді з іншими керівними людьми. Часто доводилось виконувати технічні вимоги даної території, якщо вона запитувала, наприклад: документи, печатки і т. д. В червні «Сергій» передав у моє розпорядження «техніку», щоб я могла виконувати безпосередньо всі запити. Технічним референтом у той час був молодий галичанин «Юрко». Він сам виготовляв все необхідне так добре і точно, що важко було впізнати підроблений ним документ. До того ж мав усе необхідне і кілька квартир, де жив і працював. Необхідні інструменти та приладдя для роботи доставляла мережа.
З людьми, які обслуговують окремі пункти зв’язку з зв’язковими, я дотримуючись конспірації, зустрічалася з кожним окремо. Ці люди були виділені з мережі і належали мені – з тих же причин. Тому і навчальну роботу ми вели разом. Між собою вони також не були пов’язані.
Ми, майже всі (підпільники) жили нелегально, тобто не були прописані і мали паспорти, якими користувалися тільки, наприклад, при вуличних перевірках. За документами «Юрко» можна було навіть прописатися. До весни 1942 року «Сергій» також був прописаним на чуже прізвище, але після весняних арештів відмовився від цього. Я іноді заходила на його колишню квартиру в однієї старенької жінки на Вознесенському узвозі, щоб перевірити, чи не напала поліція на її слід, але вона, або не розшифрувала або може за якимись іншими розрахунками – туди не навідувалася. На цій квартирі «Сергій» залишив велику бібліотеку, яку не переносили і часто нею користувалися. Бабуся – господиня дуже поважала «Сергія», любила його як сина, завжди запитувала про нього і турбувалася як він живе. Я приходила, як його знайома, якій він дозволив користуватися своїми книгами, вона і до мене ставилася добре. Мене називала «Вірою» і завжди наказувала піклуватися про «Сергія». Я втішала її, що він здоровий, почувається добре, але зараз його в Києві немає. Бібліотеки без його дозволу забрати я не можу і тому прошу її дозволу залишити книги у неї. Господиня охоче погодилася з цим, тим більше, що бажала і вірила, що в квартирі буде спокійно, а «Сергій», коли вернеться, знову буде жити в неї.
Життя в Києві не завжди супроводжувалося вічним напруженням нервів, але іноді навіть перепліталося з різними веселими епізодами. Пригадується, як ми всі, особливо дівчата переодягалися, щоб тільки не дізнався ніхто. Одного разу в дощовий день, я йшла босоніж Володимирською вулицею, в порваній сукні, з мішком літератури за плечима. Мене зустрів «Сергій» очевидно, «не впізнав», а потім із задоволенням посміювався наді мною з цього приводу.
«Сергій» завжди ходив пристойно, навіть вишукано одягнений – це також спосіб конспірації, так як він виглядав німцем, тому був недоторканний.
Пам’ятаю випадок, що стався з «Володимиром» [29]. Він також одягався бездоганно, носив окуляри в роговій оправі, що серед киян було рідкістю. Агенту гестапо він здався підозрілим і він почав ходити за ним по вулицях міста. Коли «Володимир» помітив це, підійшов до овочевого магазину, почекав поки його «охоронець» підійде так, що може чути розмову і попросив німецькою у перекупки кілограм овочів. Перекупка, яка добре що не зрозуміла свого «німецького покупця», не могла зрозуміти чого він хоче. Тоді «Володимир» показав на овочі, кілограмову гирю, сплатив гроші і спокійно відійшов. Спантеличений агент також віддалився в протилежному напрямку.
Той спосіб харчування, яким ми – дівчата користувалися, також мав свою специфіку. Грошей не вистачало, так як на базарі все було дорого і ми змушені були комбінувати. На базарі у перекупок часто замовляли «тушковану картоплю», сідали на лавки серед них, і смачно обідаючи, запрошували інших. «Дівчата, гарна картопля? – Питали нас пролетарі, які також харчувалися. «Так, дуже смачна», – відповідали ми сміючись. Перекупки на базарі так нас знали, що як тільки ми з’являлися, вони навперебій звали нас до себе. Гірше було, коли німці робили облави. Тоді не тільки на базарі, але і у всіх закусочних не можна було нічого купити. Нерідко доводилося їсти тільки один раз в день. Одного разу я конспіративно сказала, що дуже люблю капусту (В дійсності тоді мені все було смачно), а «Г» про це розповіла іншим нашим дівчатам. Це призвело до того, що мої знайомі запрошували мене на капусту, так як все ж хто-небудь готував її і я, користуючись цим випадком, іноді і два рази на тиждень без турбот наїдалася.
Краще було з харчуванням з липня, коли Волинський край почав поставляти до Києва «голодуючим Києва» деякі продукти: масло, сало, крупу, мед і т. д.
Тривалий час я жила у свого дядька-священика, але часи «благоденства» не тривали довго. З метою дотримання конспірації повинна була змінити квартиру і навіть часто не показуватися там. Тоді ми обидві з «Талькою», яка пізніше приїхала до Києва, йшли у воскресіння на богослужіння і переконавшись, що дядько «ще» править службу, заходили до нього на квартиру. Тітка давала нам різні продукти, і ми з повними кошиками поверталися.
Всі організаційні зустрічі треба було також маскувати, встановлювати алібі. Наприклад: випадково зустрілися і завели розмову на якусь безневинну тему, брала книгу, зараз віддаю, при цьому розговорилися, знає один одного звідти-то й звідти і т. д. Зустрічі з чоловіками проводилися у формі любовних побачень і т. п. Більшість зустрічей здійснювалися на вулицях, скверах, рідше в приміщеннях. Для конспірації на вулиці користувалися українською мовою східного діалекту, густо переплетеною русизмами.
Одного разу приїхав з Галичини один чоловік, який потім працював у Полтаві. У бесіді з ним я радила йому прислуховуватись до розмовної мови і засвоювати її. Він розпитував мене про більшовицьке панування, голод на Україні і ін. Я розповіла йому, що мені вже раз розповідали. До кінця бесіди він сказав: «Коли я вас зустрів, думав, що ви галичанка». А тепер що думаєте? – Запитала я. «Тепер бачу, що ви східнячка».
В середині липня до Києва приїхав молодий життєрадісний ідейний хлопчина «Бір», якого «Сергій» знав і затримав у Києві. Він був дуже працьовитий, найбільше допомагав «Юрку» в доставці різних технічних матеріалів і зайнявся збором літератури. По мірі можливості виконував усе, що треба було, але не було кому. Приїхавши, «Бір», поки зв’язався зі мною, повинен був десь переночувати. Зв’язкова не змогла йому надати нічліг. Він спокійно відповів: «Я знайду що робити» і переночував в кущах на Володимирській гірці. У липні приїхав до Києва на кілька тижнів представник центру «Володимир».
Дні в Києві бігли швидко, вщерть заповнені зустрічами. Багато часу пропадало на ходіння від зустрічі на зустріч, часто з кінця в кінець міста, завжди пішки, так як трамваї спочатку зовсім не їздили, а пізніше хоча трохи працювали, то це тривало недовго, так що користі від них ніякої не було. Постійні зустрічі призначалися в одному кварталі міста, але все ж доводилося переходити куди-небудь далі. Так, наприклад, з «Сергієм», окрім зустрічей, де ми завжди домовлялися в Тимофіївському сквері, завжди о 15.00. Це було постійне місце, якщо з якихось причин порушувався зв’язок між нами. Таке «постійне» місце зустрічі ми іноді з метою конспіраціі змінювали, там вирішували всі основні питання. Іноді зустрічалися і по три рази на день.
«Сергій» цікавився моїми успіхами в роботі, моїми спостереженнями, давав поради. Коли я говорила про загальну переоцінку киянами російської літератури, він радив знайомитися з нею по мірі можливості, щоб в дискусіях мати можливість оперувати конкретним знанням матеріалу і теми і цим відкидати неправильні, нічим не обґрунтовані твердження про перевагу російської культури і літератури . Це допоможе мені в бесідах представляти більш переконливі аргументи, ніж користування тільки загальними відомостями і при цьому не дасть підозрювати, що незнання її справляє на мене слабке, незахоплююче враження. «Сергій» досить добре знав російську літературу, характеризував мені окремих її представників, вказував до чого в першу чергу приступити і що можна залишити. Російській літературі протиставляти свою рідну, шукати зразки у великих умів Заходу, але не Сходу. «Геть від Москви, орієнтація на Захід» – словами Хвильового повторив «Сергій».
«Сергій» цікавився моїми успіхами в роботі, моїми спостереженнями, давав поради. Коли я говорила про загальну переоцінку киянами російської літератури, він радив знайомитися з нею по мірі можливості, щоб в дискусіях мати можливість оперувати конкретним знанням матеріалу і теми і цим відкидати неправильні, нічим не обґрунтовані твердження про перевагу російської культури і літератури . Це допоможе мені в бесідах представляти більш переконливі аргументи, ніж користування тільки загальними відомостями і при цьому не дасть підозрювати, що незнання її справляє на мене слабке, незахоплююче враження. «Сергій» досить добре знав російську літературу, характеризував мені окремих її представників, вказував до чого в першу чергу приступити і що можна залишити. Російській літературі протиставляти свою рідну, шукати зразки у великих умів Заходу, але не Сходу. «Геть від Москви, орієнтація на Захід» – словами Хвильового повторив «Сергій».
Це був взагалі рідкісний чоловік. В ньому злилися і гармоніювали всі хороші риси: без залишку відданий справі, працелюбний, «Сергій», власне, сам вів і керував усю роботу. Був чудово зорієнтований у всій роботі. Мав велику довіру до людей, з якими працював і все-таки сам цікавився всім і майже скрізь був присутній – відчувався скрізь. У роботі ніколи не відчував втоми, ні відпочинку, хоча був порівняно слабкий здоров’ям. Дуже здібний, з великим і рідкісним талантом публіциста (автор праці «Ідея і чин України»), працював багато над собою і любив допомагати іншим. Крім офіційних справ, «Сергій» ділився зі мною своїми невичерпними знаннями, намагаючись підвищувати і мої знання, вказуючи на обов’язок кожного члена ОУН постійно працювати над собою. Мав феноменальну пам’ять і нерідко просто дивував нас нею. До підлеглих ставився дружньо, був вимогливий, був керівником і батьком. Робота з ним була для кожного задоволенням, і його приклад закликав до витриманості і послідовності.
«Сергій» жив у Києві і при моєму перебуванні нікуди не виїжджав.
У липні ми перенесли наше постійне місце зустрічей в Тимофіївський сквер. Чомусь це місце було для нас найкращим. Тут ми зустрічалися два тижні поспіль щодня. Останнім часом «Сергій» був у дуже хорошому настрої і обіцяв з приводу іменин «Ольги» 24 липня дати «вихідний» і організувати втрьох прогулянку в Пущу-Водицю. На тому тижні було 24 число, але ми свято нашої подруги перенесли на неділю у мене (я тоді жила у свого дядька) і підемо на «дачі». Ми роботу так розподілили, щоб неділя була вільною.
24 липня я прийшла на обумовлене місце зустрічі на 5 хвилин раніше. Сіла на лавку і почала читати книгу. Випадково підійшов «Бір» і запитав, чи не могла б я пов’язати його з «Сергієм», так як йому необхідно з ним побачитися. Я відповіла, що він може почекати, тому що «Сергій» скоро повинен бути. Ми очікували вдвох, проте «Сергій» не приходив. Він іноді запізнювався, але це було дуже рідко, частіше він очікував мене. В цей день я чекала його до 15.45 хвилин, але так як його не було, залишила на місці «Біра», а сама пішла, щоб встигнути на другу зустріч. Ні того, ні наступного дня він не з’являвся на умовлене місце. Я боялася, як би з ним щось не сталося, але заспокоювала себе, що можливо він захворів. Але не могло бути, оскільки в цей день він почував себе непогано. Коли ж і на третій день його не було, ми з «Ольгою» марно очікували, у нас народилося переконання, що все ж з ним не все гаразд. Дізнатися що-небудь було нелегко, тому що «Сергій» змінив свою квартиру, і ніхто в Києві не знав, де він живе.
У понеділок я зустрілася з Валею (вона також знала, що «Сергій» вже три дні не приходив). Валя розповіла мені історію, яку їй розповіла її родичка в квартирі матері Валі. На початку запитала Валю, чи не вистачає кого у нас. Родичка ця працювала на бульварі Шевченка в медпункті. У п’ятницю 24-го липня 1942 року приблизно о 15.15 машина швидкої допомоги привезла чоловіка, який від втрати крові помер по дорозі. Одразу ж в медпункт увірвалися гестапівці, котрі побачивши мертву людину, і подивившись його документи, з шаленою злістю почали кричати: «Хто дозволив тому дурневі стріляти по ньому». Гестапівці покрили чорним чохлом голову цього чоловіка і забрали його. Медсестра на прохання Валі вказала прізвище тієї людини і приблизні його прикмети. На підставі цих даних не було сумніву, що вбитий чоловік – це «Сергій».
«Сергій» користувався зазначеним прізвищем у Києві, спочатку навіть приписувався, а потім продовжував носити той же паспорт. Ця медсестра додатково сказала, що той чоловік був поранений в ноги, у нього була перебита головна артерія, так що від втрати крові в дорозі в медпункт – помер.
Підтвердження цієї трагедії довго чекати не довелося. Під вівторок 28 липня зустрічалася з проф. «Юрко», який тоді був керівником міста. Йому розповідав його знайомий, який йшов 24.07. по вулиці Фундуклеєвській [30], що приблизно близько 15.00 на ділянці між вулицею Тімофіївскою [31] і Короленко [32] на протилежному тротуарі від Володимирського собору до високого і худорлявого чоловіка в сірому костюмі, який ніс у руці портфель (так зазвичай ходив «Сергій») і прямував вниз в сторону Тимофіївської вулиці, підійшли дві людини і зажадали у нього портфель. Людина не погодилась віддати портфель, тоді обидва чоловіки наказали йому йти за ними. Людина з портфелем, пройшовши трохи, кинулась бігти, один з нападаючих вистрілив з пістолета, після чого чоловік цей впав. Стрілець віддалився на хвилинку, мабуть телефонував, так як дуже скоро з’явилася машина Червоного Хреста і забрала невідомого.
Склавши ці дві історії, ми отримали повну картину смерті сл. п. «Дмитра Мирона-Орлика» – «Сергія». Захищатися він не міг, тому що зброї тоді, на жаль, члени не носили.
«Юрко», намагаючись знайти хто винен у загибелі провідника, відразу ж висловив припущення, що це робота агента Скузя, якого «Юрко» знав. Це припущення потім підтвердилося.
Київський район втратив свого провідника. Втрата була важка і болюча.
Але революція не знає сентиментів. Треба було все уладнати якомога швидше, тим більше, що у «Сергія» могли бути деякі записки, що розкривають певні справи або людей. Грізну загадку представляв портфель, який потрапив в руки гестапо і блокнот. «Сергій» хоча і мав хорошу пам’ять, дещо записував, отже була загроза провалу зв’язків (в моїй присутності кілька разів записував потрібні йому зв’язкові адреси). Тому треба було повідомити і змінити всі зв’язкові адреси в місті і на території. Ми здогадувались, що в портфелі був останній номер крайового журналу і деякі статті до наступного номеру. «Сергій» щось писав в ці дні в наші видання, отже, повинен був мати їх при собі.
У той час я не мала безпосереднього зв’язку ні з «Могилою», який перебував тоді у Вінниці, ні з «Володимиром», який приїхав і знаходився в Києві, тому самостійно вирішили справу смерті «Сергія» залишити в таємниці, щоб оголошенням не підняти паніки і не порушити роботи. Я хотіла, передусім, повідомити центру, щоб там, в зв’язку з такою сумною подією, прийняли відповідні рішення. Це вдалось мені, так як приблизно через тиждень після події приїхав до Києва вже в зворотній поїздці з Харкова на Львів «Л-О», через якого я передала велику записку про обставини, при яких загинув провідник, що зв’язки уціліли, але їх треба змінити, (що постараюся зробити), і що добре було б, якби приїхав хтось з керівних осіб і зайнявся упорядкуванням справ на місці. Я вказала для Львова нову адресу, а стару залишила, щоб більше нею не користуватися. Крім того я вислала кур’єрку на Волинь до «Охріма» із запискою, в якій просила, щоб він зі свого боку, незалежно від моєї безпосередньої записки, повідомив про це у Львів.
У кожну область я вислала кур’єрів з короткими записками про те, що зв’язок між нами може бути провалений, тому в м. Києві даю їм нові зв’язкові точки, щоб вони вказали свої нові, а про старі попередили, щоб остерігалися. Роботу на місцях продовжувати, в Київ поки не заїжджати. У Києві своїй мережі зв’язку я доручила не приймати нікого нового і припинити зв’язок до з’ясування справи щодо загрози зв’язкових адрес.
Приблизно через тиждень після смерті «Сергія» мені повідомив «Бір», що зі мною хоче бачитися «Володимир» і тому призначив зустріч. «Бір» переказав від «Володимира», щоб я остерігалася, так як поліція може стежити за мною і подвоїти пильність, щоб не привести кого-небудь за собою. Я розповіла, що я зробила і він схвалив. Під вечір ми зустрілися з «Володимиром». Він висловив припущення, що «Сергій» загинув внаслідок спостереження гестапо, яке знало його за фотознімками та знало, що він був у Києві, а тому розшукувало. Гестапо стежить за людьми, які з ним зустрічались, можливо, що й за мною, отже, не треба ходити вулицями, обходити старі місця зустрічей, уважно стежити чи не проводжають мене агенти, бо тоді погана справа: попадуся а разом зі мною і люди, з якими зустрічаюся. «Володимир» запропонував на всяк випадок повідомити «Могилі». Його необхідно якнайшвидше викликати у Київ. «Могила» був першим заступником «Сергія» і його обов’язок – відразу ж прийняти край незалежно від рішень, які надійдуть зі Львова. Ми домовилися про постійний зв’язок, а незалежно від того, я подала йому адресу «Ольги» на випадок, якщо я буду йому потрібна раніше домовленої зустрічі або якщо з якихось причин між нами порушиться зв’язок. «Ольга» протягом дня могла розшукати мене і повідомити про час і місце зустрічі.
2. Під керівництвом Пантелеймона Сак [а]-«Могили»
Дуже скоро приїхав з Вінниці «Могила». Ми провели в квартирі «Ольги» нараду в передмісті Куренівці, де були присутні «Володимир», «Могила», «Валя», «Ольга» і я. Ми всі три відзвітували перед «Могилою» про нашу роботу, щоб таким чином детально ознайомити його з обстановкою. Він зберіг колишнє положення, не проводив ніяких персональних змін, за винятком проф. «Юрка», якого він перевів з поста провідника (керівника) Києва на пост організаційного референта «О-СУЗ» (середніх і східних земель України) з одночасним виконанням колишніх обов’язків. Ми змінили наші псевдоніми: «Могила» – Петро Олександрович, «Валя» – «Ангеліна», я – «Світлана». «Могила» доручив нам переказати наші організаційні звіти неприсутньому «Юрку», щоб його зорієнтувати в цілості роботи. Він радів, що наші зв’язки вціліли і похвалив мої доводи про можливість подальшого їх використання. Щодо загибелі «Сергія» він нічого конкретно з’ясувати не міг.
Референт СБ в Київському краї представлявся слабо, так що не можна було покладати повну надію на розшифрування їм таємниці смерті «Сергія».
На цій нараді «Володимир» представив проект моєї поїздки до Львова, для усного вирішення там справ. «Могила» погодився з цим. По цьому питанню ми говорили окремо з «Володимиром». Він повідомив, до кого звернутися: виконуючому тоді обов’язки провідника «Рубану» [33] або «Дніпровому» [34]. Додав від себе свою думку про нові кадри краю, зокрема позитивно висловився про «Могилу», який повинен справитися зі своїм завданням. «Володимир» передав його думку, котра була тоді нашою думкою – заявляти публічно про смерть «Сергія» з тих же мотивів, що я згадувала вище, [зараз не потрібно] . Дотримуючись конспірації, записки «Володимир» не давав.
Якось на наступний день після наради в Київ приїхав зі Львова кур’єр «Марко» [35] і привіз мені записку від «Легенди». «Легенда »повідомив, що отримав мою записку й писав, щоб будь-якою ціною утримати зв’язки, забезпечити себе новими запасними адресами, утримати колишнє положення до вирішення питання Центром. Але все це вже було зроблено. Хоча записка не давала нічого нового, я все ж повідомила про неї «Володимиру» і сказала, що приїхав «Марко», який залишається в розпорядженні нашого краю, як він мені казав. «Володимир» його не знав і розпитував мене про нього. Я дала загальну характеристику позитивну і погодилася на рішення Центру залишити його для роботи на сході. «Володимир» вирішив зустрітися з ним особисто. Сам «Марко» з багатьма недоліками, дуже погано дотримувався правил конспірації, але спритний і досить інтелігентний, тому за браком людей, вочевидь, був потрібен.
Я збиралася до Львова, «Марко» детально розповів про зв’язки у Львові, а «Юрко» приготував мені документи на проїзд прямим поїздом. Не пам’ятаю, що було причиною підозри, що «Валя» знаходиться під загрозою. «Могила» почав побоюватися за «Валю» щоб ця не сіла (шкода здатної людини), наказав її взяти з собою і передати в розпорядження Львова.
В перших днях серпня ми виїхали і благополучно прибувши, зв’язалися з центральним зв’язковим «Спартаком» [36]. Наступного дня я зустрілася з членом Центру «Синім» [37], а третього дня ввечері ад’ютант «Рубана» «Славко» [38] повів мене на зустріч до провідника в Стрийському парку. На обох зустрічах детально про все відзвітувалась, переказувала і роз’яснювала.
Істотною справою, що розбиралася тоді керівними особами, було заняття посади керівника Київського краю Пантелеймоном Саком «Могилою». «Могила» мав за собою багато позитивного: був фанатиком, крайнім ідеалістом, горів бажанням працювати, працьовитий, спритний, до того навіть наддніпрянець, мав можливість краще триматися на сході. Ці здібності перемогли і «Могила» продовжував очолювати Київський край.
Керівник сказав мені, що в Київ збирається у справах безпеки «Максим» – (Микола Арсенич [39]) – «Михайло», «Максим», загинув 23 січня 1947 року у Бережанах), член Центру для розслідування на місці ситуації та причин смерті «Сергія» , взагалі арештів і т. д. Між іншим, під час мого перебування у Львові, прийшла звістка, що заарештований «Марко» і ймовірно, обидва «Юрка». Я з’ясувала, що мова йде про проф. «Юрко» і техніка «Юрко». Провідник сказав, що про смерть сл.п. «Орлика» найближчим часом буде оголошено офіційно, некролог і його фотознімок з’являться незабаром у найближчому номері центрального органу «Ідея і чин». Його смерть повинна підбадьорити і закликати до помсти тих, кого він вів і очолював, але не викликати пригноблення. Втім, це довго не вдасться приховати тому, що «Орлик» був видною людиною, і він [не] може непомітно відійти в забуття. І в кінці німці можуть раніше нас опублікувати, що звичайно може призвести гірше враження, ніж своєчасне повідомлення нами.
Перебуваючи у Львові, я дізналася, що до Києва приїхали Наталка Виниченко [40] – «Талька» і Галя Б. для зміцнення там місцевої сітки. «Тальку» я знала, ми дружили ще в роки навчання в гімназії. Це була дуже хороша людина, ідейна, випробувана. Під час першої більшовицької окупації Західної України «Талька» в процесі 59-ти була засуджена до смертної кари. Після так званого помилування разом з іншими політв’язнями її вивезли до Бердичівської в’язниці, де під час переходу фронту їй разом з іншими друзями по нещастю вдалося розбити підпалену відступаючими НКВД-истами в’язницю і повернутися після багатьох пригод до Львова. Вона давно збиралася в Київ, але підірване в’язницею здоров’я та організаційна робота затримали її у Львові. Тепер ми розминулися.
Галю Б. я не знала. Мені її характеризували, як молоду і одну з кращих учасниць молодіжної організації Львова. Батьки її – наддніпрянці, завдяки чому вона могла зупинитися у родичів, що проживають біля Києва.
Я поспішила до Києва. Мене турбувала доля надзвичайно цінного чоловіка, яким був крайовий організаційний референт наддніпрянець проф. «Юрко», квартири якого крім мене не знав ніхто. Зробивши все необхідне, я після тижневого перебування у Львові, сіла у військовий поїзд, який летів вихором, наче знаючи, що я поспішаю. Німці пили ром, їли, курили пахучі цигарки. У вагоні було повно диму, пахло потом чоловічих ніг. У Козятині мною зацікавився один німецький підофіцер, мабуть з Сілезії, тому що говорив добре польською. Моя відповідь про причини поїздки здалася йому підозрілою, і він покликав німецьку залізничну поліцію для перевірки моїх документів. Справа закінчилась тим, що мої, хоча і фальшиві документи здалися їм достовірними, але все ж мене зсадили з поїзда і я змушена була чекати наступного. Цього раз з трудом вдалося моїй валізі влізти через вікно, а мені через двері в вагон, призначений «тільки для українців» – як свідчила його вивіска. Вагон був переповнений людською масою і мішками. Я стояла на купі багажу, зігнувшись, на одній нозі, підпираючи плечима стелю вагона. Якийсь пасажир, мабуть, втрачаючи рівновагу і боячись впасти іншому на голову, схопився за гальмо. Поїзд зупинився серед поля, з дикою лайкою бігали навколо вагона (так як в середині не було місця) кілька німців, хто і навіщо затримав поїзд. Спочатку ніхто не хотів зізнаватися, але коли німці почали погрожувати, що перестріляють як собак, – бідна жертва об’явилася і більше не повернулася в вагон.
Їдучи, я розмірковувала з приводу бесіди у Львові з «Синім». Він сказав мені, що зараз в ЗУЗ проводяться курси практичної роботи на Сході для молодих людей – кращих членів молодіжної організації. Я була такої думки, що на Схід треба посилати швидше старших, досвідчених у роботі людей, навчати їх, беручи до уваги умови нашої роботи на східних землях. Молодим недосвідченим важко, неможливо буде вести самостійну роботу саме на східних землях, яка може на сході зломити молоду, не загартовану душу, а після цього, ніякої користі. Не ознайомлені на практиці з дотриманням правил конспірації, вони будуть провалюватися. Про це «Синій» висловився абсолютно протилежно. Він заявив, що молодь це наш авангард, яким корисно користуватися, тим більше зараз, коли вона повинна поповнювати наші поріділі ряди. Така оцінка була неправильною і такий підхід до центрів українських земель та столиці в наслідку мав негативні результати. Лави ОУН в Західній Україні в порівнянні несильно порідшали: сотні людей з похідних колон під натиском німців першими ж тижнями повернулися назад після перших невдач і тут зміцнювалися, легалізувалися і т. д. Часто чулося: «чи варто взагалі посилати туди людей, якщо вони там гинуть? ».
Під’їжджаючи до Києва, я боялася перевірки на головному вокзалі, так як попався технік «Юрко» і я, не знаючи обставин його арешту, підозрювала, що разом з ним могли потрапити бланки на проїзд потягом, чим можна було розшифрувати мене. Я встала на Волинському посту, враховуючи, що тут або не буде перевірки або буде поверхнева і менш ретельна, отже, у мене будуть шанси вислизнути.
Діставшись до міста, я залишила валізу по вулиці Желянського в однієї киянки, яку останнім часом залучили до роботи в зв’язку. Від неї дізналася небагато. В той же день я зустрілася з «Запорожцем», який приїхав до Києва під час моєї відсутності. Він розповів, що «Володимир» попереднього дня виїхав до Львова. «Могила» є і з ним є зв’язок. «Талька» і Галя розмістилися по квартирах. Хоча він їх і не знає, але зв’язок з ними є. «Марко» попався в такий спосіб: йшов по вулиці Львівській, доходячи до сінного базару. «Запорожець» сидів у сквері, навпроти базару, очікував «Марка» і бачив цю пригоду, з протилежного боку підійшли дві людини, один в цивільному платті, інший у формі «українського поліцая» і намагалися затримати «Марка», він кинувся бігти , по ньому вистрілили, поранили в ногу, після чого схопили.
Є серйозні підозри – розповідав «Запорожець», що втрапили обидва «Юрка», але він до цього дня не має ніяких конкретних даних з цього питання. У зв’язку з цим знову кілька квартир опинилися під загрозою. «Запорожець» непокоївся через це. Вже був вечір, квартири близько у мене не було а далеко йти вночі не було часу. «Запорожець» запропонував мені йти з ним до одного знайомого шофера, який зможе мене де-небудь помістити або вони підуть спати в автомашині, а я буду в квартирі або навпаки. Шофер жив неподалік Володимирського собору. Я залишилася в сінях будинку, а «Запорожець» зайшов. До шофера хтось приїхав з родичів і повинен у нього ночувати. Тому мене помістили в хорошому німецькому «лімузині», що стояв на площі прямо проти Володимирського собору. Мене закрили на ключ, а я накрилася своїм синім пальто, щоб не було видно з-під нього білої блузи, ні лиця, і зігнувшись, заснула.
Наступного дня я зв’язалася з «Могилою». Ми обговорили всі ці справи. Він доручив мені прийняти обох дівчат, що приїхали, і призначити їх куди слід. Зараз він хоче зробити «Запорожця» крайовим зв’язковим, так як думає, що цьому чоловікові можна доручити такий пост, тим самим полегшити мене. Я повинна була передати «Запорожцю» цю ділянку роботи. «Талька» буде допомагати йому і буде ще дещо робити, так як шкода такої людини використовувати тільки на технічній роботі. При цьому я дала їй характеристику. З Галею я повинна була познайомитися і вирішити з нею. Мені він дає роботу серед молоді. Це звичайно буде пов’язано в майбутньому з різними поїздками в різні краї, щоб на місцях налагодити і контролювати роботу, що забере в мене багато часу. Зараз, поки обстановка не ввійде в нормальне положення, я повинна буду як і до цього працювати дуже багато, займатися навіть такою роботою, яка не пов’язана з ділянкою моєї роботи, щоб не послабити роботу, а навпаки посилити.
Я повідомила «Могилі», про можливий приїзд зі Львова «Максима», з яким я домовилася про зв’язки і після приїзду зв’яжу. Я сказала, що хочу перевірити, що трапилося з проф. «Юрко». Господарі його мене знають і добре до мене ставилися. Я запропонувала також перенести бібліотеку сл. п. «Сергія», так як вона продовжувала залишатися на старій квартирі, де «Сергій» був приписаний і яка ймовірно, була розкрита, так як в паспорті «Сергія» була приписка. «Могила» погодився, але наказав бути обережною і якщо мені що-небудь здасться підозрілим, краще залишити цю справу, «бо достатньо і так жертв за невеликий час». Він вказав мені свою квартиру, де зараз буде жити, щоб я в будь-який час могла знайти. Посміхнувся і сказав словами проф. «Юрко»: «Добре, щоб хто-небудь знав про квартиру, зможе перевірити, що трапилося, якби не вийшов на кілька зустрічей».
Я зв’язалася з «Ольгою» і «Талькою», від якої дізналася, що відпустила Галю Б. до її родичів, але що її можна повернути, що ми і вирішили зробити. «Талька» дала їй позитивну характеристику, але зазначила, що дівчина молода, не була на самостійній роботі і не підготовлена. Ми вирішили включити її в роботу серед студенток.
«Тальці» і Г. ледве вдалося записатися на чужі прізвища, як волинським, що приїхали вчитися в медінститут, щоб таким чином легалізуватися.
Я запропонувала «Тальці» піти зі мною на квартири «Юрка» і «Сергія», щоб якщо я втраплю, повідомити про це кому слід. Вона погодилася, і ми пішли на вулицю, прилеглу до вулиці Саксаганського, де жив «Юрко». Ми йшли обережно, на деякій відстані один від одного, щоб ніхто не здогадався що ми йдемо разом. Якби поліція стежила за квартирою і заарештувала мене, вона не привертаючи на себе підозру, могла б піти. Ми умовилися, що вона пройде повз кам’яного будинку, в який я увійду і заверне за першу бічну вулицю праворуч, де почекає мене, гестапо, в основному, не практикувало очікувати на розкритих квартирах, і ми припускали, що в цей раз не буде виключення. У квартирі я застала знайомого мені господаря. Він був непривітний і відразу ж прикинувся, що не впізнав мене. Коли я спробувала нагадати йому хто я така, він нетерпляче сказав: «Юрка» вже немає, якщо хочете жити, то йдіть звідси швидше, щоб і вас не спіткала така ж доля. Більше вам нічого не скажу ». Так я і пішла.
Ми попрямували на квартиру «Сергія» біля Вознесенського узвозу. Я зайшла до знайомої мені бабусі, яку застала у дворі. Вона побачивши мене не то злякалася, не то здивувалася. На моє вітання відповіла, що у неї вже кілька разів була поліція, останній раз три години тому, забрала всі книги і сказала, що «Сергія» вже немає в живих. Гестапівці питали, хто сюди приходив, а коли вона сказала, що «Віра», вони детально розпитували, коли приходила, як була одягнена, як виглядає і т. д. Наказали, що якщо я з’являюся, вона повинна дізнатися, коли я буду й тоді, щоб повідомила про це гестапо. Надалі, коли приходили, запитували про мене. Сьогодні заявили, що я не прийду, так як і не прийде «Сергій». Я простилась з бабусею і скоро пішла.
Час йшов, а «Максима» не було. «Запорожець» розповів мені тривожну звістку: він йшов по вулиці Столипінській вниз, а попереду його повільно йшов і оглядався незнайомий чоловік середнього зросту, в чорному костюмі. Навпроти його йшов чоловік у формі і попрохавши про щось, вистрілив у нього і потягнув в парадне однієї будівлі так, що особи застреленого не вдалося розглянути.
У нас виникло погане передчуття, чи не був тим чоловіком «Максим». «Запорожець» сказав, що той чоловік ішов попереду його і був дуже схожий на «Максима». На зустрічі зі мною у Львові «Максим» був одягнений в чорний костюм і питав чи можна в такому одязі їхати в Київ, на що я дала ствердну відповідь.
Але через кілька днів пізніше «Максим» щасливо дістався, доїхав до Києва. Вбивства в Києві тоді були в порядку денному.
Тим часом з села від родичів приїхала Галя і стала на квартирі у знайомого свого, якого розшукала в Білій Церкві, де він працював на «Цуктротресті». Я зв’язалася з нею і переконалася, що Галя хороший, але зовсім сирий матеріал для самостійної роботи. Все ж вона у зв’язку з тим, що їй вдалося вступити до медінституту, повинна була працювати серед студентської молоді. Коли приїхав «Максим» і зажадав перевіреної людини – зв’язкову, я передала її йому, і вона бездоганно справлялася.
Приблизно в той же час прибула з Волині до Києва «Зіна». У записці керівництво «проводу», звідки вона прибула, характеризувало позитивно і направляло на роботу. Вона поступила в медінститут, і передала її «Могилі» в якості зв’язкової. На цій посаді вона протрималася до листопада. На початку грудня на зустрічі з «Талькою», передаючи їй організаційну літературу, вона була заарештована разом з нею. «Зіна» ймовірно, міцно трималась в тюрмі, так як про неї не було ніяких чуток.
В кінці серпня «Ользі» розповіла одна організаційна жінка «Катя», що працювала останнім часом у зв’язку і мала зв’язок з «Запорожцем», що вона випадково побачила, як «Запорожця» вели під руки, міцно тримаючи два типи. «Запорожець» був дуже блідий. «Катя», намагаючись дати йому зрозуміти, що вона бачила це, перейшла дорогу перед ними і далі йшла за ними до вулиці Короленка, де у воротах гестапо заарештований «Запорожець» зник. «Запорожець» дійсно не виходив ні на які зустрічі, зв’язкові адреси, шифр і ключ до нього знову врятувалися, цього разу у «Тальки».
«Запорожець» нова загадка. Але всі попередні випадки були подібні між собою, тому в «Максима» виникла підозра, що тут діє одна рука.
Крім роботи з безпеки «Максим» допомагав «Могилі» у керівництві краєм, тим більше, що «Могила» іноді був нерішучий, у нього часто виникали глибокі психічні кризи, іноді дуже глибокі, які тримали його в пригніченому стані. Особливе враження справляли на нього арешти. Одного разу він умовився про зустріч зі мною на його квартирі від 15 до 17.00: у нього був тоді «Максим» і дізнавшись, що я прийду, чекав мене, так як повинен був вирішити якесь питання. «Могила» забув, що я повинна прийти протягом двох годин і після 15.00 запевняв «Максима», що якщо я не приходжу, значить вже втрапила. Ніякі заспокоєння «Максима» не допомогали. «Могила» нервував і сильно хвилювався. Коли ж я прийшла перед 5-ма годинами дня, він зрадів, як дитина і на радощах поцілував мене в лоб.
Після арешту «Запорожця» було вирішено деяких членів киян, які не були необхідні, але знаходилися під загрозою арешту, перенести на Волинь, де вони зможуть ознайомитися з практичною роботою, пройти ґрунтовне навчання та підготуватися до самостійної роботи і цим самим їх можна зберегти. Цю групу, що складалася насамперед з жінок, очолила «Ольга», яка [повинна була] доставити їх на Волинь, і далі керувати і піклуватися про неї. На початку вересня група поїздом виїхала з Києва.
У вересні зв’язкова «Максима» Галя Б. повідомила мені, що на її квартиру (виявилося, що там колись проживав крайової організаційний референт Ярослав Хомів-Лемницький) зайшов невідомий чоловік і передав її господині записку, яку вона прочитала Галі. Записку писав Лемницький. У ній він просив передати йому що-небудь з продуктів. Він зараз працює з іншими ув’язненими на розчищенні Хрещатика від руїн і там йому можна передати продукти. Галя відразу ж дещо приготувала і разом з господинею, так як сама не знала Лемницького пішла на Хрещатик. Вони дійсно розшукали Лемницького, який видався Галі тінню людини (це був міцний, здоровий, атлетичного складу чоловік). Охорона дозволила жінкам вільно говорити з ув’язненими. Галя радила йому бігти. Я домовилася з Галею, що підемо разом, знову що-небудь понесемо і випробуємо схилити його до втечі. Ми пішли туди, але Лемницького не бачили. Галя пізнала, одного з його товаришів, покликала його і він сказав, що Славко лежить тяжко хворий у в’язниці на Лук’янівці. Ми передали йому принесене. Коли Галя наступного разу знову пішла на Хрещатик, там їй сказали, що Славко помер у вересні 1942 року.
Влітку 1942 року був на сході заарештований, перебував у київській в’язниці і там загинув галичанин, член ОУН інженер Михайло Левицький.
У вересні «Максим», який свою увагу звернув на розробку гестапівсько-НКВД-истської руки, ледве сам не впав жертвою не провокації (внутрішньої провокації не було жодного разу), але допитів жителів – сусідів. Він жив тоді на околицях вулиці Нововасильківської. Вже ліг спати, коли в двері постукали гестапівці. Поки господар відчинив, «Максим» схопив матеріали і босоніж вискочив на балкон, а звідти в сад. Гестапівці перевіривши (тільки цю кімнату) – пішли. Наступного дня вдалося добути звідти взуття «Максима» і доставити йому.
У жовтні зі Львова до Києва приїхали два молодих студента, яких звали Славками. Один з них почав працювати серед робочих, а другий повинен був працювати серед студентів. Потім уже, коли мене не було, один з них був крайовим організаційним референтом.
У середині жовтня я зайшла на свою першу хорошу квартиру по вулиці Обсерваторній. Тут я дізналася цікаву вістку. Вчора був «Марко», забрав залишене їм плаття, сказав, що звільнений і їде до Львова. Не минуло трьох днів, як знову туди ж зайшов «Запорожець» і обов’язково хотів за допомогою «Г» (її сестра тоді була на польових роботах в селі разом з іншими студентами) зустрітися зі мною чи з кимось іншим з наших людей . Коли «Г» відповіла, що може мені повідомити не раніше, як завтра він з жалем відповів, що для нього це буде вже пізно. Він отримав документ, на підставі якого повинен сьогодні ж виїхати з Києва, так як його звільнили тільки з тією умовою, що з’явиться у Львівське гестапо. Але цього він не зробить, а з’явиться до наших людей, так як має цікаві матеріали про причини загибелі «Сергія» і низки арештів. Від себе наказав «Г» бути обережною.
Я вже давно заборонила «Г» працювати в книжковому магазині, де тривалий час був пункт зв’язку, а тепер хотіла взагалі забрати з Києва, але вона не хотіла з цим погодитися і доводила, що зуміє сховатися в Києві, потім у Львові та в Авшанці [Аушвіці]. Розповідали, що у в’язницях вона трималася гідно і ймовірно загинула в концтаборі Авшанц [Аушвіц].
Про згадані два випадки я поінформувала «Максима» і «Могилу». «Максим» вирішив, що або він або я повинні виїхати по цій справі до Львова і наступного дня доручив мені їхати туди. «Максим» переказав всі свої спостереження у цій справі і доручив усім розібратися з нею. Він вимагав, щоб під час допитів була присутня я.
Я збиралася і з великими труднощами сіла на товарний поїзд, котрий їхав на захід, на особливий потяг мені не вдалося сісти. Я взяла з собою два документи на проїзд, один відмічений в Рівне на проїзд до Києва, а другий відмічений у Києві на проїзд в Рівне. Для безпеки я біля Києва користувалася рівненським свідоцтвом, а біля Рівного – київським: зрозуміло, обидва були фальшиві. Всі ускладнення проїзду нашими людьми, полягали в тому, що німецька влада у зв’язку з провалом засобів проїзду нашими людьми, могла встановити на залізницях більш суворий режим, вилучити старі бланки, а нових ми поки не мали і не могли добути. Тому я не могла їхати безпосередньо до Львова, а на Волинь, тут зв’язатися з місцевою мережею і з її допомогою пробитися у Галичину.
У мене була в Фастові неприємність з так званої української поліцією, яка зняла мене з товарного вагона, мовляв, документ «прострочений». Мені, однак, вдалося переконати одного поліцая, залишити мене і не тягати по перевіркам: у мене документ в порядку, я втрачу поїзд, і змушена буду ночувати невідомо де. Мені вдалося знову сісти у вагон і для якнайшвидшого приїзду на Волинь товарни[ми] потяга[ми], трохи на платформах, трохи на гальмівних будках, мені вдалося доїхати до Здолбунова. Я там встала і попрямувала в село, де був пункт зв’язку для нашого краю. Зв’язавшись, я зустрілася з «Охрімом», який тоді там недалеко був. Я повідомила йому про «Марко», про «Запорожця», дала нову адресу зв’язку в Києві і попросила його якомога швидше допомогти мені виїхати до Львова. На наступний день ввечері я вже їхала з кур’єром за фальшивими документами до Львова.
У Львові я поділилася з «Сивачем» [41] своїми спостереженнями і переказала доручення його керівника «Максима», «Сивач »прийняв їх до уваги і сказав, що справа «Марко» і «Запорожця» вже скінчена, розповів мені про результати слідства для орієнтації мене в їхніх показаннях і можливого спростування з мого боку.
«Марко» не виніс фізичних тортур, розповів багато про що, відоме йому. «Запорожець», якого заарештували пізніше, на слідстві і на очній ставці з «Марко», щоб тільки вирватися і проінформувати про дійсний стан речей підтвердив уже видане їм, приховуючи те, чого не знав «Марко». Причиною смерті «Сергія», арешту обох «Юрок», «Марка» та нарешті його є Скузь.
Скузь, знаючи [пр]о про декілька керівних осіб і методи нашого перебування, коли він надавав послуги своєю квартирою, по вулиці Саксаганського взимку 1941-48 р.р. (?), де проходили організаційні зустрічі, як агент був дуже активним, оперуючи виключно способом нагляду. Після арешту і звільнення ніхто з наших з ним не зв’язувався, зокрема Скузь не знав мене. Це він хотів видати «Запорожця», коли той, не знаючи про його арешт і вербування, заїхав до нього весною і врятувався тільки втечею. Скузь шукав зв’язку до «Сергія». Пам’ятаю, як хтось з наших людей ще влітку говорив мені, що Скузь шукає зв’язку до «Сергія», якого про це попередила. «Сергій» сказав, що це ймовірно агент і доручив мені шляхом пліток поширити чутку, яка могла би дійти до Скузя, що його немає в Києві. Скузь ходив вулицями і заарештовував відомих йому людей. Його помічником був його брат – енкеведист, якого він називав братуха Льоня. При арештах окремих людей вони діяли удвох. За заслуги гестапо називало Скузя своїм учителем. Коли «Марко» вказав всіх керівних осіб, які при ньому були в Києві, вказав прикмети, Скузь дуже шкодував, що не знає всіх нас в обличчя, але стверджував, що якось впорається і з нами.
За зраду народу і справи Скузь був засуджений до смерті. Два товариша по зброї (пор. К. [равс] [42] і хор. Юліан Ковальський [43] – Гарпун, сотник «Гарпун», пізніше начальник штабу УПА-Північ загинув у бою з німцями 13 травня 1943 біля Деражні), помстилися за смерть незабутнього друга й провідника сл. п. «Дмитра Мирона-Орлика» – Сергія, обриваючи кулею нікчемне життя Скузя і братухи Льоні 7 листопада 1942 на вулиці Фундуклеївській – на протилежному тротуарі від місця, де загинув «Сергій».
Через кілька днів після мого приїзду до Львова (30 жовтня 1942 року) прийшла звістка про арешт «Тальки» і зв’язкової «Могили» «Зіни» на бульварі Шевченка під час їхньої зустрічі. Про «Зіну» я вже згадувала, дуже хороша в роботі, міцно трималась у в’язниці і ймовірно загинула. Наталку Винників – «Тальку» німці вбили в Києві, здається в травні 1943 року, так як взимку її ще тримали по вулиці Короленка. У травні німці провели масові розстріли політичних в’язнів. Тоді ж ймовірно загинув технік «Юрко».
Я не повернулася більше до Києва – мене вирішили затримати у Львові, про що мені було повідомлено на зустрічі з «Синім».
З того часу минуло кілька років. Багато чого в світі змінилось, і на Україні також. Завдяки збігу різних обставин у світі, московським більшовикам вдалося ще раз захопити Україну. Але грядуть нові події, вони вказують, що «ми повернемо їх, будь-який мир порушимо».
ВИСНОВКИ:
Більшовицька політика національного вихолощення з соціального грабунку України завершилася більш-менш в роки голодної катастрофи (сталінської стратегії голоду) повним розгромом організованих форм боротьби і опору народу. Останні роки перед Другою світовою війною характеризувались неорганізованою стихійної боротьбою народу за своє існування, за щоденний хліб і окремими не пов’язаними між собою самостійно-сепаратними тенденціями. Факт виникнення німецько-більшовицької війни і все з тим пов’язаного викликав серед української громадськості СУЗ потрясіння, розкривав ідейно-моральну розпорошеність і відсутність будь-яких організаційних суспільних форм або навіть спроби самоорганізації.
Більшовицька політика національного вихолощення з соціального грабунку України завершилася більш-менш в роки голодної катастрофи (сталінської стратегії голоду) повним розгромом організованих форм боротьби і опору народу. Останні роки перед Другою світовою війною характеризувались неорганізованою стихійної боротьбою народу за своє існування, за щоденний хліб і окремими не пов’язаними між собою самостійно-сепаратними тенденціями. Факт виникнення німецько-більшовицької війни і все з тим пов’язаного викликав серед української громадськості СУЗ потрясіння, розкривав ідейно-моральну розпорошеність і відсутність будь-яких організаційних суспільних форм або навіть спроби самоорганізації.
Однак грунт для революційно-визвольної роботи та боротьби на сході, звичайно, був. Було видно наочно, що внаслідок війни, розвалу більшовицької партії і панічного безладного відступу частин Червоної Армії до Волги і Кавказу, розсіявся в очах мас міф про непереможність і силу СРСР.
Підтримувана енкаведистським наганом партійна пропаганда про життєздатність більшовицького ладу, покликаного прийти на зміну прогнилому капіталістичному ладу, отрима[ла] в лоб. Що більше – спливали наверх можливості успішної боротьби з ним, що давало серйозну перевагу в підході до почуттів мас. Нова окупаційна політика ще раз наочно показала спільність цілей кожного окупанта, не приймаючи до уваги того, під якими прапорами та гаслами він приходив на Україну.
Не залежно від перманентної стихійної боротьби народу, ці моменти, як підрив віри в силу СРСР, можливості боротьби і спільність цілей імперіалістів, були надійною базою для розгортання, поширення та закріплення наших ідей серед широких мас Сходу.
Було очевидним, що в кривавій боротьбі червоного імперіаліста з коричневим, як виражалися східняки, один з них упаде. На Україні стане чобіт переможця. Однак ніхто таке положення не приймав як постійне, навпаки, конфлікт світового штабу натягувався, хоча б війна на Далекому Сході проти третьої сили Японії щодо англосаксів. І це також в більшій мірі впливало на нашу національно-визвольну боротьбу.
Воєнний час, безлад, нестійкість перетинаючих Україну кордонів, перебування народу під однією і тією ж німецькою окупацією, створювали сприятливі, як ніколи до цього умови ідейного і організованого закріплення на Сході. Постійне спілкування з поневоленими Москвою і Берліном народами, давало додаткові шанси об’єднавчої боротьби під гаслом «Свобода народам і людині».
Організація на східних землях зустрілася з новими обставинами і своєрідним середовищем, створеним окупантами на ізольованому роками сході. Ця своєрідна більшовицька спадщина, в боротьбі з якою довелося зустрітися віч-на-віч, було такою багатогранною, що охоплювала всі її риси,які надзвичайно різко впали в око. Наприклад: серйозно впроваджена денаціоналізація, космополітизм і русифікація: більшовизм стер національну свідомість мас, відволік їх від історичних традицій і притупив волю до незалежного життя, шляхом космополітичного дурману паралізував українську ідейність, накидаючи суспільству російську.
Матеріалізм, як основа більшовицької ідеології, власне поглибив матеріальні спроси життя: постійно спраглого до їжі, одягу і тепла. Східняк надає матеріальним благам велику вагу, з іншого боку, хоча і не позбувся глибоко вкоріненого почуття приватної власності, але не прив’язаний до місця, без прагнення рівнятися економічно вище, не дбати про накопичення матеріальних благ. Переоцінює завоювання Жовтневої Революції, в результаті більшовицьку економічну політику, конкретно – індустріалізацію, а притиснутий в дискусіях до стінки, відступає на останні позиції індустріалізації сільського господарства.
Так звана демократія (більшовицько-східна демократія) спустила думку з крові і кості індивідуаліста наддніпрянця, накидаючи йому диктат по лінії монопартійності і вихваляння вождя («Сталіна вбити, а хто буде нами керувати?»). З іншого боку – маси СУЗ, завдяки вище перерахованому, у багато разів більше політично об’єднані, ніж коли-небудь раніше.
Особливо втішне явище – це революційність східної інтелігенції: якщо професійна інтелігенція Західної України опортуністична по причині не природного зростання і сприятливих умов, то інтелігенція Сходу, що виникла шляхом біологічного добору є фактично обраним середовищем народних мас, з якими вона тісно пов’язана. Якщо ядром ОУН на Заході є діти села (народжені або вирослі інтелігенти), то на Сході цим ядром була професійна інтелігенція і на ній в першу чергу базувався наш рух.
У зв’язку з таким приблизно, раніше все ж невідомим нам становищем, певний тривалий період був свого роду навчальним періодом по відношенню до Сходу, вивчення методів підходу до реалізації двох основних завдань – організаційного і ідейного закріплення. Отже, крім ідейного перевиховання і мобілізації нам не доводилося говорити про другий етап – про наші революційно-фізичні операції і про третій – про втягнення мас в ці операції.
Безперечними досягненнями роботи та боротьби організації на Сході було: пізнання Сходу в самих конкретних рисах для приєднання його до себе і залучення в боротьбу за УССД.
Знайомство зі сходом, точніше з його найактивнішими шарами з величною ідеєю створення УССД зі справедливим суспільним устроєм в ній, з ідеєю боротьби поневолених народів проти німецько-більшовицьких імперіалістів за Свободу, – було нашим другим досягненням.
У меншій мірі саме організація перекреслила частково 20-ти літній московсько-більшовицький спадок, лишила на сході свій слід, результатів чого не можна недооцінювати з перспективами нинішнього становища в УРСР. Одночасно організація відіграла серйозну роль в самообороні народу проти німецького терору. І це було очевидним нашим досягненням.
З 1 вересня 1939 року на українських землях не було жодної організаційної політичної сили (виключаючи Компартію, насадження Москви), крім ОУН. Її сила росла пропорційно до національного руху народу й міжнародних потрясінь. У 1941 році ОУН, раніше обмежена в рамках Західної України, заповнила собою майже всі українські етнографічні землі і діяла на них. Під час трьохрічної німецької окупації України не подали ознак життя навіть ті українські політичні угрупування, які колись у 18-х роках вирішували наше «бути чи не бути на Сході Європи». ОУН, яка в цей грізний і важкий в історії Української Нації [час] була і є постійно з народом, добула собі і має велику, якщо навіть не виключену популярність у народі.
Цей факт є серйозним нашим досягненням в роботі і боротьбі, зокрема, на Сході.
Вигравши війну, московські більшовики подвоїли свій імперіалістичний апетит по відношенню до країн Європи і навіть світу. З іншої сторони – відкрили всередині СРСР своє російсько-шовіністичне лице, при цьому підіймаючи шум про дружбу народів СРСР, політично-моральну єдність і радянський патріотизм. Але чи цей Терцет (тріо) врятує їх, коли за належних обставин знову скажуть своє слово загарбані народи.
Джерело: Літопис УПА, т. 18 (Нова серія). С. 616-667. (російською).
Переклад на українську: Андрій Плига
1 – Романів Наталія – дружина командира УПА-«Захід» В.Сидора-«Шелеста»
2 – Прокопович (за чол. – Гошовська, Лопатинська) Анна («Анка»; ? – ?). Керівник пунктів зв’язку у Львові проводу ОУН (1941-поч.1942, кін. 1942 – 1944), працівник підпілля у Вінницькій і Кам’янець-Подільській області. (1942). Дружина Миколи Гошовського, потім Юрія Лопатинського. На еміграції в Австрії, Німеччині та США.
3 – Можливо, Стефанія Понич.
4 – Климів Іван («Арідник», «Куліба», «Легенда», «Мармаш») (29.10.1909, с. Сілець Сокальського району Львівської області. – 04.12.1942, м. Львів) – один із творців ОУН на Сокальщині – окружний провідник, член КЕ ОУН на ПЗУЗ (1935-1937), політв’язень польських тюрем і табору у Березі Картузькій. Крайовий провідник ОУН на ПЗУЗ (1940), крайовий провідник ОУН на всіх українських землях в складі СРСР (12.1940-07.1941). Організатор повстанського руху як комендант Української Національної Революційної Армії (літо 1941), міністр політичної координації Українського Державного Правління. Член Проводу ОУН, організаційний референт Проводу ОУН (1941), відтак керівник організаційного відділу військової референтури. За його активної участі велась підготовка до анти німецького повстання. Заарештований Гестапо 4.12.1942, замордований у німецькій в’язниці. Посмертно підвищений до ступеня генерал-політвиховника як перший організатор і політвиховник відділів УПА. Відзначений Золотим Хрестом заслуги УПА.
5 – Маївський Дмитро («Петро Дума», «Зруб», «Косар», «Курган», «Майченко», «Ом», «Тарас») (08.11.1914, с. Реклинець Сокальського району Львівської області – 19.12.1945, Чехія) – член ОУН, повітовий провідник ОУН Жовківщини (1939), організатор повстанських загонів на Жовківщині (09.39), обласний провідник Холмщини (1939-1940), окружний провідник ОУН на Сокальщині (1940-1941), учасник похідних груп ОУН (1941), заступник крайового референта ОУН на СУЗ у Києві (1941-1942), член Проводу ОУН (1942-1945), референт пропаганди і редактор журналу «Ідея і Чин» (1942), політичний референт (1943-1945), член Бюро проводу ОУН (13.05.1943-12.1945). Делегат від Проводу ОУН на українських землях до Проводу ОУН закордоном (1945), при переході чесько-німецького кордону перед загрозою арешту чеською поліцією застрелився. Відзначений Золотим Хрестом заслуги УПА (посмертно).
6 – Більшість джерел подають дату 19 грудня 1945.
7 – Клячківський Дмитро («Білаш», «Клим Савур», «Омелян Кримський», «Панас Мосур», «Охрім») (04.11.1911, м. Збараж Тернопільської області – 12.02.1945, біля с. Суськ Костопільського району Рівненської обл.) – член ОУН (1930-ті), старший стрілець польської армії (1932-1934), політв’язень польських тюрем (1937), обласний провідник Юнацтва ОУН Станіславщини (1940), заарештований НКВС 10.09.1940 у м. Долина, засуджений на «процесі 59-и» 15-18.01.1941 до смертної кари, визволився з в’язниці у Бердичеві на початку липня 1941. Обласний провідник ОУН у Львові (друга половина 1941), крайовий провідник ОУН на ПЗУЗ (01.1942-02.1945). Член Проводу ОУН, один з організаторів УПА, командир УПА на Волині (05.-11.1943), командир УПА-Північ (11.43-02.1945). Майор (22.01.44), полковник УПА (посмертно), відзначений Золотим Хрестом заслуги УПА і Золотим Хрестом бойової заслуги УПА 1 кл. (посмертно).
8 – Базильків Ольга («Шуминка»: 1.02.1913, м. Стрий Львівської області – 05.1943). Член Пласту – 8 курінь ім.. Кн. Ольги (Стрий), активіста «Соколу» та Союзу Українок. Член ОУН (1929), районного проводу Стрийщини. У 1939-1941 – на території Краківського генерал-губернаторства (Краків, Володава). Учасниця похідних груп ОУН, референт жіноцтва крайового проводу ОУН ПЗУЗ (до 04.1942), співробітник жіночої референтури крайового проводу ОУН ОСУЗ (весна-осінь 1942), референт крайового проводу ОУН ОСУЗ (осінь 1942 – 05.1943). Загинула від рук німців, за деякими відомостями – розірвала себе гранатою, щоб не потрапити до рук ворога. Загинула в Житомирській або Вінницькій області.
9 – Ймовірно, Юрчинська Олена («Оленка»; 1921, м. Чортків Тернопільської обл.., – 9.12.1995, м. Львів). Член ОУН з кін. 1930-х, в період німецької окупації працювала в підпіллі на Волині, в Житомирі, Полтаві, Харкові.
10 – Мостович Олена («Верба», «Медуна») (1915, м. Рівне, за ін. даними – с. Малин Млинівського р-ну Рівненської обл.. – 13.02.1945, хут. Адамівка біля с. Оржів Рівненськогор-ну Рівненської обл.) – член ОУН (1930-ті), провідник жіночої сітки крайового проводу ОУН на ПЗУЗ (1941-1943), організатор та керівник УЧХ на ПЗУЗ, член Крайового проводу ОУН на ПЗУЗ (1943-1945). Відзначена Золотим Хрестом заслуги УПА (посмертно) і Срібним Хрестом заслуги УПА (посмертно). Загинула у бою з опергрупою НКВС.
11 – Ймовірно, Теофілія Бзова
12 – Качинський Сергій («Остап», «Щупак») (1917, с. Піддубці Луцького р-ну Волинської області – 10.03.1943, смт. Оржів Рівненського р-ну Рівненської обл..) – член ОУН (1930-ті), районний провідник ОУН у Піддубцях (1940), окружний провідник ОУН Рівненщини (1941), крайовий організаційний референт ОУН на ПЗУЗ (1942), крайовий військовий референт ОУН на ПЗУЗ (1942-1943), організатор перших збройних загонів ОУН (б), які стали зв’язком УПА, поручник УПА. Відзначений Золотим Хрестом бойової заслуги УПА 1 кл. (посмертно). Загинув у бою з німцями.
13 – Микола Васильович – обласний провідник ОУН Житомирщини (літо 1942 – листопад 1943), родом з Галичини
14 – Тимчій Володимир («Євгеній», «Володимир Зборівський», «Лопатинський», «Окулярний», «Сніг») (28.10.1911, с. Грабовець Стрийського р-ну Львівської обл.. – кін. 02.1940, с. Устиянів Нижньоустрицького р-ну, тепер Польща) – член ОУН (1932), організаційний референт Стрийської округи (1936-1938) та КЕ ОУН на ЗУЗ (02.-06.1939), крайовий провідник ОУН (06.1039-02.1940), один із творців революційної ОУН, член Революційного проводу ОУН. Загинув при переході кордону СРСР.
15 – Ольга Базильків справді була нареченою В. Тимчія, але в пісні про його смерть («Дума про Лопатинського») мова йде про іншу жінку – Зиновію Левицьку – «Зену», яка і загинула разом з ним)
16 – Ідеться про ІІ конференцію ОУН, що проходила у квітні 1942.
17 – Шевчик (за чол.. Маївська, Штендера) Люба («Галя», «Ірма», «Міра»; 1920, с. Болехівці Дрогобицького р-ну Львівської обл.. – 5.12.2002, м. Оттава, Канада). Член ОУН з кін. 1930-х, зв’язкова і керівник зв’язку КЕ ОУН ЗУЗ (1940), заарештована НКВС, вела чекістів на зустріч з крайовим провідником Д. Мироном, по дорозі втекла. Учасник Похідних груп ОУН, працівник крайового проводу ОУН ОСУЗ (до весни 1942). Дружина Дмитра Маївського, згодом Євгена Штендери.
18 – Галина Фоя – старша сестра учасниці підпілля ОУН у м. Києві Людмили Фої – «Оксани», репресованої гестапо
19 – Ідеться про Людмилу Фою
20 – Божиківська (Горбач-Горбатенко) Валентина Іванівна («Рая», «Зіна», «Валя», «Ангеліна») – у 1935-1940 рр навчалась на філологічному факультеті Київського державного університету. Член ОУН у м. Києві (03.1942). У травні 1942 р. Д. Мироном призначена на посаду керівника жіночої сітки Крайового проводу ОУН на СУЗ. 16 серпня 1942 у зв’язку з німецькими репресіями у м. Києві за дорученням Проводу ОУН виїхала до Львова, де працювала у референтурі пропаганди, редагувала офіційний орган Проводу ОУН журнал «Ідея і чин», перекладала на російську мову листівки ОУН до населення Східної України, була диктором на радіостанції Проводу ОУН «Афродита» у с. Ямельниця Сколівського району Львівської обл., дописувала статті у підпільні видання. Учасниця ІІІ ВЗ ОУН (21-25 серпня 1943), входила до складу секції (голова О. Логуш («Іванів») зі зміни пунктів програми про діяльність ОУН у східних областях України. У жовтні 1943 у зв’язку з німецькими репресіями проти членів ОУН була вивезена у Карпати. У 1945 виїхала у Бережани на Тернопільщину, вийшла заміж за Р. Божиківського. Арештована МДБ у 1946 р. Засуджена до 15 років виправно-трудових таборів.
21 – Начальником поліції в Києві був Анатоль Кабайда
22 – Булат Юрій (? – 1942/1943, м. Київ)
23 – Сак Пантелеймон («Могила», «Всеволод», «Сила», «Коваль») (1905, с. Бишів, Макарівський р-н Київщини – 12.1942, м. Київ) – закінчив історичний факультет Київського інституту народної освіти (1930), вчителював у київських школах. 1939 направлений у Західну Україну, був директором школи у Львові. Член ОУН (1940), учасник Похідних груп ОУН (1941), восени 1941 арештований гестапо, втік з ув’язнення. Викладав історію в Київському університеті. Член Крайового проводу ОУН на СУЗ (1942), заступник крайового провідника. Редактор підпільного видання «За самостійну Україну» (Вінниця), автор брошур, статей та відозв, книжки «Україна, якою є і якою буде». З липня по грудень 1942 р. Крайовий провідник ОУН на СУЗ. Загинув у грудні 1942 р. у в’язниці гестапо у Києві.
24 – Мирон Дмитро Данилович («Орлик», «Андрій», «Максим», «Піп», «Роберт», «Свєніцький», «Сергій») (05.11.1911, с. Рай Бережанського р-ну Тернопільської обл. – 24 (25). 07. 1942, м. Київ) – член Пласту (24-й курінь ім. Полуботка (Бережани), до 1928 р. навчався у Бережанській гімназії, закінчив Академічну гімназію у Львові(1930), після чого навчався на факультету права Львівського університету. Провідник Юнацтва КЕ ОУН (1932-1933), заарештований польською поліцією у жовтні 1933 р., засуджений до 7 років ув’язнення, вийшов на волю у серпні 1938 р. Політичний референт Краєвої екзекутиви ОУН (кін. 1938-1939), учасник ІІ Великого Збору Українських націоналістів у Римі (27.08.1939). Один з провідних ідеологів українського націоналізму, автор «44 правил життя українського націоналіста», праці «Ідея та чин України» (1940). Один з ініціаторів, організаторів і активних учасників нарад провідного активу ОУН 9-10.02.1940 р. у Кракові, який закріпив розкол ОУН та створення революційного крила під проводом С. Бандери. Член Революційного проводу ОУН, крайовий провідник ОУН на Закерзонні (02.1940), референт пропаганди (03.1940), організаційний референт Крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ (04.-12.1940), один з організаторів ІІ ВЗ ОУН в Кракові (31.03. – 03.04.1941), член Проводу ОУН (1941-1942), крайовий провідник ОУН на СУЗ з центром у Києві (1941-1942). Загинув на вулиці у перестрілці з німецькою поліцією.
25 – Хомів Ярослав («Лімницький») (1915, с. Гарасимів Городенківського пов. /тепер Тлумацького р-ну Івано-Франківської обл./ – 08.1942, м. Київ) – член ОУН (1930-ті), провідник Городенківської повітової екзекутиви ОУН (1937), орга¬нізаційний референт КЕ ОУН на ЗОУЗ у Кракові (1940-1941), учасник IІ ВЗ ОУН у Кракові (31.03.-03.04.1941), учасник Похідних груп ОУН (1941), член Крайового проводу ОУН на СУЗ у Києві (1941-1942), в. о. крайового провідника (08.1942). Заарештований ґестапо у Києві, загинув у тюрмі.
26 – Ймовірно, Галаса Михайло («Птах»; 13(21). 11.1909, с. Криве Козівського р-ну Тернопільської обл. – 26.05.1942, біля м. Київ). Закінчив Бережанську гімназію, юридичний факультет Краківського університету, магістр права. Член УВО, ОУН (1929), районний провідник у Кривому (від 1929), політв’язень поль¬ських тюрем (1928, 5.09.1930-03.1931, 09.1932), повітовий провідник ОУН Бережанщини (1939), окружний провідник ОУН Тернопільщини (до осені 1941), очевидно, член крайового проводу у Києві (ПСУЗ). Розстріляний ґестапо.
27 – Підпільна друкарня Крайового проводу ОУН на СУЗ функціонува¬ла у м. Вінниці з серпня 1941 р. по 1943 р. під керівництвом Й. Позичанюка та П. Сака.
28 – Чуйко (за чол. – Климів, Петренко) Галина (14.04.1921, с. Журбинці Бердичівського р-ну Житомирської обл. – 11.08.2011, м. Вашингтон, США). Студентка філологічного факультету Київського (1939-1940) та Львівського (1940-1941) університетів. Член ОУН, учасниця похідних груп, обласна про¬відниця жіночої сітки Житомирщини (1941), крайова провідниця жіночої сітки ОСУЗ(кін. 1941-поч. 04.1942). Працівник підпілля у Львові (1942-1944), спів¬робітник редакції радіостанції «Афродита» (кін. 1943). Донька Петра Чуйка, одружена з Іваном Климівим, відтак з Романом Петренком (Євгеном Татурою)
29 – Прокоп Мирослав («Вировий», «Володимир», «Гармаш», «Мірко», «Остап») (06.05.1913, м. Перемишль, тепер Польща – 07.12.2003, м. Нью-Йорк, США) – член ОУН, повітовий провідник ОУН Перемищини (1932-1933), окружний провідник Перемищини (1933), редактор Української Пресової Служби (1939- 1941). Член Політичної комісії Проводу ОУН (від 09.1941) – референт зовніш¬ньої політики. Крайовий референт пропаганди проводу ОУН на СУЗ у Києві (05-09.1942), референт пропаганди Проводу ОУН і редактор журналу «Ідея і чин» (1943-1944). Член Ініціативного Комітету для створення УГВР і учасник ВЗ УГВР, член Президії УГВР. З 1944 р. – на еміграції.
30 – Зараз вулиця Богдана Хмельницького
31 – Зараз вулиця Михайла Коцюбинського
32 – Зараз вулиця Володимирська
33 – Лебедь Микола Дмитрович («Варяг», «Вільний», «Ігор», «Максим Рубан», «Чорт», «Ярополк») (11.01.1909, смт. Нові Стрілища Жидачівського р-ну Львівської обл. – 19.07.1998, м. Пітсбурґ, США) – член ОУН (1929), провідник Юнацтва ОУН в Академічній гімназії у Львові (1929), заступник бойового рефе¬рента КЕ ОУН на ЗУЗ (1932). На Варшавському процесі (18.11.1935-13.01.1936) засуджений до смертної кари, заміненої довічним ув’язненням, вийшов на волю у вересні 1939 р. Член Революційного Проводу ОУН (02.1941-04.1941), обра¬ний другим заступником Провідника ОУН (04.-09.1941). Міністр державної без¬пеки Українського Державного Правління (07.1941), урядуючий провідник ОУН (09.1941-05.1943), організатор та керівник Референтури Зовнішніх Зв’язків Проводу ОУН. Учасник І Великого Збору УГВР (11-15.07.1944), генеральний секретар зовнішніх справ УГВР, виїхав на Захід, від 12.1949 проживав у СІЛА. Відзначений Золотим Хрестом заслуги УПА(20.10.1951).
34 – Матла Зиновій («Дніпровий», «Святослав Вовк»; 26.11.1910, с. Містки Пустомитівського р-ну Львівської обл. – 23.09.1993, м. Філадельфія, США). Надобласний провідник ОУН (1933-1934), заарештований польською поліцією восени 1934 за участь у вбивстві поліційного агента, засуджений судом 28.11.1934 до смертної кари, заміненої на довічне ув’язнення, вийшов на волю 09.1939. Учасник II ВЗ ОУН в Кракові (1941), представник Проводу ОУН при Південній похідній групі ОУН (1941), крайовий провідник ОУН ПівдУЗ у Дніпропетровську (09.1941-03.1942), учасник II Конференції ОУН (04.1942) та III Конференції ОУН (02.1943), політичний референт і член Проводу ОУН (1942- 1943), член Бюро Проводу ОУН (13.05.1943-07.1943). Заарештований Гестапо 07.1943, політв’язень німецьких тюрем і концтаборів, вийшов на волю восени 1944. Член проводу 3Ч ОУН, тереновий провідник ОУН у Франції, емігрував до США (1952). Член т. зв. “трійки”, уповноваженої реорганізувати 34 ОУН (1953- 1954), член редколегії часопису “Америка’’ (Філадельфія), головний редактор (1971-1981)
35 – Марко Дмитро («Марко»; ?, с. Кам ’янка-Лісна Жовківського пов. /тепер не існує/ – 1942). Головний зв’язковий крайового проводу ОУН ОСУЗ(1942), заарештований ґестапо, пішов на співпрацю, ліквідований СБ.
36 – Гошовський Микола («Гаркуша», «Помста», «Спартак», «Старик»; 1910, м. Стрий Львівської обл. – 28.03.1945, біля с. Ценів Козівського р-ну Тернопільської обл.). Член ОУН (поч. 1930-х), підстаршина Карпатської Січі. Член обласного проводу ОУН Дрогобиччини (1940-1941), заступник керівника зв’язку Проводу ОУН (1942), керівник зв ’язку Проводу ОУН (1942-1945), в ‘язень німець¬кої тюрми (1944).
37 – Старух Ярослав («Вольт», «Гомін», «Дід», «Лав», «Максим», «Синій», «Стяг», «Ярлан»)( 17.10.1910, с. Золота Слобода Козівського p-ну Тернопільської обл. – 17.09.1947, біля с. Монастир на Любачівщині, тепер Польща) – член УВО та ОУН, член повітового проводу ОУН Бережанщини. Автор «12 прикмет характеру українського націоналіста». Член КЕ ОУН на ЗУЗ та КЕ ОУН на ПЗУЗ (1935-1937), політв’язень польських тюрем та табору у Березі Картузькій. Один із творців Акту відновлення Української Держави 30.06.1941. Член Проводу ОУН (1941-1942, 1945-1947). Заарештований ґестапо 03.12.1942, визволений з тюрми СБ ОУН 09.1943, керівник радіостанції «Вільна Україна» («Афродита») у 1943- 1944 рр., співробітник ГОСПу ОУН (1944-1945), крайовий провідник ЗОУЗ (Закерзоння) у 1945-1947 pp. Відзначений Золотим Хрестом заслуги УПА (07.10.1946), полковник-політвиховник УПА (посмертно). Оточений у криївці разом з співро¬бітниками, підірвав міну, щоб не потрапити до рук ворога.
38 – Федик Ярослав («Роман Заревич», «Славко»; 9.10.1916, с. Мечищів Бережанського p-ну Тернопільської обл. – 9.07.1981, м. Мюнхен, Німеччина). Член ОУН від початку 1930-х (можливо, від 1934), політв’язень табору в Березі Картузькій (1939), районний провідник ОУН (1939). Головний зв’язковий Миколи Лебедя як урядуючого провідника ОУН (1941-1943), відтак як члена Проводу ОУН і генерального секретаря закордонних справ УГВР (до 1949); старший булавний (1.07.1949), поручник УПА (30.06.1951); відзначений Золотим Хрестом бойової заслуги І кл. (20.10.1951).
39 – Арсенич Микола Васильович («Березовський», «Григір», «Дем’ян», «Максим», «Микола», «Михайло») (27.09.1910, с. Нижній Березів Косівського р-ну Івано-Франківської обл. – 23.01.1947, біля с. Жуків Бережанського р-ну Тернопільської обл.) – член УВО та ОУН, повітовий провідник ОУН Коломийщини. Референт Служби Безпеки Проводу ОУН (1941-1947), керівник відділу контрроз¬відки Головної Команди УПА (1943-1947). Відзначений Золотим Хрестом заслуги УПА(08.02.1946), генерал СБ (посмертно). Загинув разом з дружиною, оточений військами МВС.
40 – Винників Наталя («Талька»; 1920, м. Львів – 05.1943, м. Київ). Член Юнацтва ОУН (1939-1940), заарештована НКВС у Львові 4.09.1940, засудже¬на на Процесі 59-х 15-18.01.1941 до розстрілу, який був замінений на 10 років ув’язнення, втекла з групою в’язнів з Бердичівської тюрми 6.07.1941, зв’язкова крайового проводу ОУН ОСУЗ (1942-1943).
41 – Федорів Петро( «Дальнич», «Косич», «П ’єр», «Сівко»; 21.11.1910, с. Криве Бережанського пов. / тепер Козівський р-н Тернопільської обл./ – 11.04.1950, м. Варшава, Польща). Член ОУН (1929), член повітового, окружного проводу ОУН Бережанщини, окружний провідник(03.1939-сер. 1939), політв’язень польських тюрем (1930-1931, 14.06.1934-1936, ЗО. 10.1938-1939). Учасник ІI ВЗ ОУН в Кракові (1941), учасник Похідних груп ОУН (1941), політв’язень німецьких тюрем (1941-1942), співробітник референтури СБ Проводу ОУН (1942-1944), заступник головного референта (1944-1945), крайовий референт СБ ЗУЗ (1945) та ЗОУЗ (1945-1947). Заарештований поляками 16.09.1947, засуджений 20.01.1950 до смертної кари, страчений.
42 – Сидор Василь («Вишитий», «Зов», «Конрад», «Кравс», «Крегул», «Лісовик» «Шелест»; 24.02.1910, с. Спасів Сокальського p-ну Львівської обл. – 14.04.1949, біля смт. Перегінське Рожнятівського р-ну Івано-Франківської обл.). Член ОУН від її заснування (1929). Член повітового проводу ОУН Сокальщини (до 1934), засу¬джений у Львові 02.1935 до 4 років ув ‘язнення, вийшов на волю 09.1936. Бойовий референт Сокальського повітового проводу ОУН (1936), член Сокальського окружного проводу ОУН (1937). Знову заарештований 5.08.1937, вийшов на волю 09.1939. Учасник II ВЗ ОУН в Кракові (1941), викладач на старшинських кур¬сах ОУН у Кракові (1940-1941). Командир сотні в батальйоні «Нахтіґаль ” (1941) і 201 батальйоні «Шуцманшафт» (12.1941-12.1942), поручник. Один з організа¬торів і керівників Української Повстанської Армії на Волині і в Галичині – керівник військового осередку при Проводі ОУН (02-05.1943), шеф КВШ УПА на Волині (05-08.1943) в ранзі майора УПА (8.07.1943), член ГВШ УПА (1943-04.1949), командир УПА-Захід (26.01.1944-04.1949), заступник Головного Командира УПА. Член крайового проводу ОУН ЗУ3 (поч. 1944-04.1949), член Проводу ОУН на українських землях (1947-04.1949), генеральний суддя ОУН, крайовий про-відник Карпатського краю (1947-04.1949). Полковник УПА (1946), нагороджений Срібним Хрестом бойової заслуги 1 кл. (1945). Загинув у бою з спецгрупою МҐБ при обороні криївки в долині Лімниці.
43 – Ковальський Юліян ( «Гарпун»; 24.11.1918, с. Липівці Перемишлянського Р’Чу Львівської обл. – 13.05.1943, с. Чорниж Маневицького p-ну Волинської обл.) Член ОУН, вояк батальйону «Нахтіґаль» (1941), чотовий 201 батальйону «Шуцманшафт» (12.1941-12.1942), хорунжий, поручник. Весною 1943 – шеф штабу УПА на Волині. Посмертно підвищений до ступеня сотника УПА.
Немає коментарів:
Дописати коментар