Сторінки

вівторок, 5 березня 2013 р.

Таємниці української історії: хто такі характерники і як ними стати

Оксана Богомаз Запорізька Січ завжди була оповита легендами та переказами. Багато таємниць береже земля Хортиці. Слава запорізьких козаків, непереможних воїнів гриміла далеко за межами України, і не один іноземний правитель мав за честь приєднати до своєї армії загін запорожців. Якою особливою силою володіли ці відважні вояки? Про це ми запитаємо у письменниці Марії Морозенко, у якої щойно вийшла друком нова книжка про кошового отамана Сірка.

Іван Сірко характерник

Обкладинка книги Марії Морозенко про характерника Івана Сірка. Ілюстрація: Максим Паленко 

— Хто такі характерники і яку роль вони відігравали у військових битвах?
---- Якщо спинитися на семантиці слова характерник, очевидним є прихований підтекст його значення. Характерник — людина з характером, що, слідуючи за покликом серця та покладаючись на великий досвід попередників, сформувала свою стрижневу духовну основу і має власну (а не нав’язану будь-ким) систему понять і цінностей. У розрізі українського характерництва цілком співвідносну з потребами рідного народу.
Характерники — люди-воїни, вигартувані спеціальними військовими ритуалами, в ході яких зміцнюється фізична потуга людини та сила її духу (і це насамперед). Не дивно, що до чину характерництва доростали одиничні обранці з вибіркового молодецтва.
Картина Іллі Рєпіна: Іван Сірко, характерник
Картина Іллі Рєпіна: Іван Сірко, характерник
Пройти основні випробування школи характерників вдавалося мізерній частці відчайдухів, здатних у подальшому володіти унікальними особливостями ведення бою. У дослідженнях теми натикалась на свідчення миттєвого руху характерників, що в очах ворогів видавався несусвітнім дивом. В одну мить воїн-характерник переміщався із лінії ворожої атаки. Відтак, направлені за призначенням кулі потрапляли у пустоту. З блискавичністю повертаючись на попереднє місце, характерники створювали ілюзію невразливості.
Понадвисокий рівень володіння мистецтвом ведення бою уберігав їх від смерті. Особливістю ж кожного характерника був звіриний стиль реакції на небезпеку. Приміром, про Івана Сірка говорили, що він мав вовчий нюх та розум, нерідко й сам обертався на вовка. Звідси ж його набуте ім’я Сірко. Втім, якщо заглибитись у реалії давньоруських часів, очевидним є культ вовка у війську русичів. Воїном-вовком, зокрема, був великий силач Добриня. Отож, на мою думку, люди наречені іменем воїн-вовк володіли унікальним військовим стилем, якого навчали люди особливої касти — волхви. Причому ж навчали суто обраних воїнів.
Характерники — люди-ясновидці, які пізнавши у ході ритуальних священнодійств знання волхвів, могли пророкувати події та бачити обриси майбутнього. Тому-то в бойових діях їм не було рівних, адже цим унікальним віщунам-стратегам було видно кінцевий результат бою, як і вдалі ходи, здатні принести перемогу.
Характерники — великі чарівники та ворожбити. У пошуках лексичного тлумачення слова найперше натикалася на таке визначення. Приміром, у словнику Бориса Грінченка характерник — чародій, колдун. Однак, як на мене, чарівництво характерників — це не що інше, як неприйняття більшістю людей надлюдських можливостей.
За сентенцією життя оріїв: Немає чудес, є тільки різні рівні знань. Характерники плекали у собі великі Знання, знайшовши тайнописи минулого у великій науці волхвів, яких християнська церква також називала ворожбитами. Не могли вразити характерників: вогонь, гостра шабля чи стріла, а тільки що срібна куля. Між іншим, такі дані збережено не тільки в народних легендах і переказах, а й у поважних польських хроніках козацької доби.
Характерники — цілителі, що мали свої окремішні рецепти лікування недужих та поранених. Загалом, це глибинна народна фітотерапія, посилена впливами на свідомість хворих. Нині ж відомо, що самосвідомість здатна керувати станом тіла, приводити людину як до зцілення, так і до недуги.
Характерники напрочуд харизматичні, вольові та здатні надихати інших. За сутністю своєю це вибіркові та надзвичайно авторитетні лідери. Відомо ж, Іван Сірко і не будучи отаманом в одну мить міг згуртувати козацьке військо для чергового походу. У загальному підсумку, характерники — люди, що вміли коригувати власний стан тіла відповідно до поклику душі.
Картина І. Рєпіна: Козаки пишуть відповідь турецькому султану. Характерник Іван Сірко також присутній на картині
Картина І. Рєпіна: Козаки пишуть відповідь турецькому султану. Характерник Іван Сірко також присутній на картині
— Чому Ви вибрали для своєї оповіді саме образ Сірка?
— Іван Сірко найбільш масштабно та потужно успадкував традиції характерництва давніх часів. Гадаю, в цьому чоловікові нуртувала колосальна енергетика попередніх поколінь, що вилилася у надзвичайно здорову міць тіла і духу. Віднедавна усе частіше схиляюся до думки, що Іван Сірко свідомо зчитував інформацію військової доблесті давніх русичів. Паралелі із князем Святославом тут очевидні. Тому я подала у першій частині дилогії авторську легенду про Святослава поборника хозарського кагана. Певна річ, легенда із підтекстом, адже код її прочитання подій давнини через призму народнопоетичних образів.
Постать Івана Сірка є взірцевою для мене також із площини родового дерева та пракоріння. Показовим при цьому є неприйнятність ним відчуження від спадку минувшини. Все те, що успадкував характерник Сірка, — родова українська сила. Покарання Іваном Сірком у 1675 р., під час чергового походу на Крим, визволених бранців-українців, які відмовились повертатися додому, є прямим свідченням його посиленої реакції на відчуження рідного у собі.
Гадаю, що у відступництві звільнених бранців козацький отаман міг бачити три найстрашніші зради — вірі, роду та батьківщині. Пригадуючи, що у часи козаччини найлютішої шкоди Україні завдавали яничари, обусурманені християни, що вогнем і мечем плюндрували українські (а генетично ж рідні!) землі, він щонайперше слідував національним інтересам. Саморуч покарав зрадництво, щоби не множилися на погибель українському люду перевертні, яким не буде довіку рідною земля України. У символіці сьогодення це значення дещо ширшого плану: цураючись родових надбань, ми прирікаємо себе на знищення.
Отож, моя розповідь про Івана Сірка — навернення до власного голосу сумління. Ретельно обмірковуючи штрихи життєпису славетного кошового Івана Сірка, я намагалася відтворити (бодай для себе) оту глибинну основу, в якій гартувався найвизначніший поборник великого духу характерництва та силодій козацької вольниці. З огляду на праці більш чи менш талановитих вітчизняних істориків, для мене очевидним постало одне: коли іноземці, вихваляючись на весь світ своїми героями, вишукують в їхніх малих подвигах величність, натомість ми безоглядно у великих справах наших визначних співвітчизників шукаємо погрішність. Аналізуючи гріхи минувшини, ми мали б думати і про надбання слави для майбутнього. Задля цього варто вивчати та поглиблювати у собі, опріч іншого, і віковий досвід характерників.
Отаман Сірко. Картина І. Рєпіна. 1889 р. Частина полотна «Козаки пишуть відповідь турецькому султану»
Отаман Сірко. Картина І. Рєпіна. 1889 р. Частина полотна «Козаки пишуть відповідь турецькому султану»
— Що треба для того, щоб стати характерником?
— Потрібно, насамперед, народитися з унікальним даром бачити і відчувати цей світ тонше, вразливіше і глибше. З плином літ, спостерігаючи на авторських студіях за дітьми різного творчого спрямування, все частіше приходжу до усвідомлення: у кожного є свої зачини та духовні запити, але не всі уміють пізнати, відчути і відкрити їх у собі.
Що ж до характерництва — тут не так усе просто. Гадаю, характерники сьогодення — це далеко не та уже каста воїнства, здатного побороти загрозу шаблею. В руках сучасного характерництва духовні мечі, оскільки впливи сучасні стосуються значного вищого рівня, аніж земне протиборство силою рук та рубанням шаблями. Мусимо розуміти: потужні характерники нашої сучасності — сіячі духовних знань. Впливи ці значніші, відчутніші та вразливіші. Але ж і в епіцентрі великого змагання стоїть не тіло людини, а її душа.
— Що надихнуло на написання цього твору?
— Як би не дивно це звучало, але писала цю книгу я задля себе, щоби стати сильнішою. Відтоді, коли прийшло усвідомлення, що мої плечі спираються на потужну міць моїх попередників, посилити себе в подальшому означало докопатися до істини. Ота манлива принада поклику предків — це те, що дає сили жити та рухатися далі.
Я цілком усвідомлюю нині: людина здатна побороти щонайважчі завади лишень тоді, коли стане вище мізеру суєтних потреб. Ми отримуємо на певному етапі рівні нам випробування, однак страх і відчуження, а іще й глупота і незнання уроків минувшини, позбавляє нас великої сили у слідуванні в майбутнє. Загалом, надихнуло мене на написання повісті про Івана Сірка просте і цілком природне бажання пізнати глибше себе, як щонайменшу частку української нації, що має свої усталені потужні енергетичні канони та силові практики. Це отой свідомий мій вибір, до якого я прийшла крізь сумніви, вагання та різні думки. Зрештою, це моє навернення до істини.
— Які творчі плани на майбутнє?
Написати книгу про інший зріз характерництва — давньоруські часи.

Немає коментарів:

Дописати коментар