Досвід УПА на озброєнні інших...

Партизанська війна в Україні

• Автор  Енрік Мартінез Кодо (Еnriguе Маrtinez Соdо)

ВІД РЕДАКЦІЇ: Стаття Е. М. Кодо Партизанська війна в України була надрукована в журналі-місячнику »МІLITARУ REVIEW« (V. ХL, № 8) за листопад 1960 року. »Міlіtаrу Review« — офіціяльний орган Коледжу Командування і Генерального Штабу Армії США. Пере­друковуємо її в українському перекладі, бо це одна з найкращих і найбільш об'єктивних статтей чужоземних авторів про УПА і україн­ську визвольну боротьбу. Особливе значення вона має ще й тому, що надрукована в авторитетному журналі американського Генерального Штабу Армії.

Про Автора статті, «Міlіtаrу Review» пише: »Енрік Мартінез Кодо — цивільний журналіст, живе в Буенос-Айрес. Він є редактором »Маnual dеInformaciones«, офіційного видання Секретної служби Арґентінської армії, та редактором

»Ucrania Libre«, незалежної публікації в Буенос-Айрес.

Редактор » Міlіtаrу Review « подає від себе таке пояснення до статті Е. М. Кодо: »Колишні українські партизани, що тепер живуть в Арґентіні, подали інформації, на основі яких Мартінез Кодо написав свою репортажну статтю. Характер усіх партизанських воєн, а також і необхідність охорони засобів, що пов'язані з цим націоналістичним рухом за волю і незалежність — зумовили обмеженість документації, яку нормально подає »Міlіtаrу Review«. Хоч українська боротьба за незалежність у цьому столітті не увінчалася успіхом, проте треба визнати, що описані М. Кодо елементи руху можуть одного дня стати активною силою у світовому конфлікті. — Редактор«.

Перекручення історичного факту для осягнення мети совєтської пропа­ганди очевидне такою мірою, як і перекручення студій, які стосуються до партизанських дій на тилах німецьких фронтових ліній у 1941-44 роках. Совєти хочуть, щоб ми повірили в те, що всі партизани, а особливо ті, що діяли в Україні, були комуністичними партизанами і боролись проти німців під їхньою контролею. Багато західніх авторів, покладаючись на ретель­ність численних совєтських інформаційних джерел, невинно культивували літературні поля, що на них совєтські пропагандисти посіяли зерна спотворення, невластивого наголосу (на важливість певних справ), півправди. З таких складових частин зроблена й мілітарна репутація »генерала« Хрущова.

Правдою є, що червоні партизани були активні в Україні, але вони скла­далися переважно із залишків регулярних військ, розбитих німцями в перших кількох місяцях війни, або із спеціяльних військ, скинених пара­шутами в тилу німецьких фронтових ліній. Акції червоних партизанів мали значення в 1941-44 роках.

Український нарід ніколи не піддержував совєтських партизанів. З тра­диції — українці не тільки антикомуністи, а й антиросіяни. Вони воювали такою ж мірою проти німецької окупаційної армії, як і проти совєтських партизан, що намагались діяти в їхній країні.

Це було природним наслідком історії країни. Україна проголосила свою незалежність від Росії в 1917 році, а в 1920 році була окупована червоною армією. З того часу почали діяти різні таємні українські антикомуністичні рухи, що мали за мету звільнити їхню країну від совєтського* панування.

Тому, правдиво окресливши патріотичні й політичні почування українців, не дивно, що український нарід привітав німецькі війська як визволителів, коли 22 червня 1941 року вони напали на Росію. Не дивне було й те, що найглибші німецькі пенетрації і оточення були саме на українській території.

Вояки української національности в совєтських з'єднаннях, що боронили українського фронту, з наближенням німецьких армій масово дезертували. Вони не хотіли воювати в обороні накиненого їм режиму. Цілі з'єднання червоної армії на чолі з їхніми командирами піддавалися німцям, не давши ні одного пострілу. В одному лише великому бою за Київ, у вересні 1941 року, понад 675.000 вояків, переважно українців, піддалися німцям.

Після бою за Київ, німці знайшли мертвими маршала Кривоноса**, комен­данта Київської воєнної округи, і 17 старшин із його генерального штабу. Українці вірять, що їх застрілили енкаведисти (совєтська таємна поліція), вбачаючи в них українських націоналістів, які готові були передати німцям цілу армійську групу.

БАТАЛЬЙОН »НАХТІНҐАЛЬ«

Німецьке Високе Командування (ОКН), що знало націоналістичні настрої серед українського народу, організувало окрему військову одиницю п н. »Nightingale Ваttаlіоn«, якою командували українські націоналісти. Але німецька політична адміністрація, що завжди була в незгоді з чинниками німецької армії, попсувала це взаємне зрозуміння, яке могло з'єднати для Гітлера співпрацю країни із її 40-мільйоновим населенням і, що найважли­віше, забезпечити спокій у запіллі.

Генерал Гайнц Ґудеріян у своїх »Споминах« підтверджує прихильне  ставлення українського населення до німців та пізніше погіршення від­носин. Він пише: »Шкода, що приязна настанова українського народу супроти німців три­вала тільки під доброзичливою військовою адміністрацією. Т. зв. »Reich Соттissars« зробили »добру роботу«, коли впродовж короткого часу зни­щили приязне наставлення українців до німців, приготовивши таким чином ґрунт для повстань або партизанських дій«.

30-го червня 1941 року, заледве тиждень після німецької інвазії, україн­ський нарід звільнив Львів і проголосив через радіо відновлення його національної незалежности. Цей факт заскочив німецьких політиків. Вони наказали арештувати членів щойно зформованого українського національ­ного уряду і замкнули їх у різних концентраційних таборах.

Акція німців послужила українцям пересторогою, що німецькі «визволителів не мають наміру визнати незалежности України; вони — лише нові поневолювачі.

Таким чином у 1941 році зформувались перші антинімецькі партизанські групи і Організація Українських Націоналістів почала протинімецьку дію. Остаточно 14-го жовтня 1942 року малі з'єднання партизанських вояків зорганізувались під одним командуванням і прийняли назву — Українська Повстанська Армія (УПА).

Український рух спротиву мав такі завдання:

1. Організувати політично й мілітарно українські народні маси, спрямо­вуючи їх до спротиву новому наїзникові.
2. Організувати сітку революційних сил в Україні та підготовляти їх до антинімецьких саботажних дій (непослух німецьким наказам і вказівки для самооборони від акції Ґестапо).
3. Організувати спротив німецькому примусовому вивозові робітників на працю для сільського господарства та індустрії Німеччини.
4. Організувати протидію для унеможливлення вивозу до Німеччини збіжжя та давати поради населенню, як ховати харчі, одяг та інші речі від німецьких реквізиційних частин.
5. Організувати інформативну й пропаґадивну кампанію, щоб викривати правдиву мету нацистів і большевиків в Україні.
6. Організувати школи для вивчання метод підпільного спротиву під проводом політичних і військових лідерів.
7. Збирати зброю, амуніцію та інший військовий виряд для вжитку майбутніх українських збройних сил.
8. Очистити українську територію від большевицьких таємних аґентів, які під різним прикриттям продісталися до різних німецьких агенцій (урядів), аж до Ґестапо, щоб допомагати німцям знищити український резистанс.

Підсилена членами поліційних частин, що були перекинені з головніших українських міст та інших місць, УПА швидко здобула неждану спромож­ність вести бойові акції. Численні з'єднання українських вояків, що здезер- тували з червоної армії, вступили до УПА. Також і частини інших, тради­ційно антикомуністичних національностей, як грузини, татари, азербай­джанці й туркестанці, прилучилися до УПА.

На реакцію німців не треба було довго чекати. На весні 1943 року від­булися криваві бої біля міст Сарни, Столин і Володимирець, в яких УПА зуміла розірвати німецькі допоміжні організації. Сильні парти­занські акції виявилися проти концентраційних таборів у Крем'янці, Дубному, Ковлі, Луцьку і Киверцях, під час яких звільнено політичних в'язнів, що зараз же включилися до УПА і скріпили партизанські ряди.

Влітку 1943 року протинімецька боротьба УПА була в повному розгарі. Німці контролювали лише великі міста і великі військові устаткування. Навіть рух німців у терені, хоч і під сильною охороною, мусів відбуватися тільки вдень і завжди був загрожений саботажами та прямими атаками партизанів.

Український нарід визнав уряд УПА, піддержував його дії активно, допомагав йому добровільно грішми та іншими потрібними речами.

ЗНАЧНІ ДОСЯГНЕННЯ

В травні 1943 року українські партизани зробили засідку і вбили шефа гітлерівських спецвідділів СА Віктора Люце, розбивши його ескорту. Німці, щоб применшити значення цього випадку, назвали його «трафік акцедентом«.

В 1943 році українські партизани провели з успіхом цілий ряд завзятих боїв. В липні 1943 року на Волині партизани успішно відбили атаку німецько-мадярської дивізії. В травні 1944 року німецька дивізія була змушена відступити в бою з партизанами в Чорному Лісі на Станиславів- щині. В липні 1944 року повстанці відбили атаку двох німецьких дивізій біля гори Лопата. Десятиденний бій, від 6-го до 16-го липня, що відбувся в околицях Скільщини, завершив цю серію боїв і закінчився великими втратами німецько-мадярської дивізії.

З цього моменту, в обличчі заломання німецького фронту в Росії, німці змінили свою політичну тактику і хотіли координувати свої антисовєтські акції з УПА. Але УПА відкинула переговори з німцями. Німецький плян провалився, а антинімецький період української повстанської боротьби за­кінчився. Тут слід зазначити, що під час цього періоду (1941-44 рр.) активність червоних партизан в Україні була мала, бо німецькі війська і УПА прогнали їх з терену.

Найбільш поважне намагання червоних партизан спенетрувати україн­ський терен виявив совєтський генерал Ковпак. Його партизанські з'єд­нання вирушили з Білорусії, перейшли ріку Прип'ять і прямували в Гали­чину, щоб продістатися в Карпати. Але сільська міліція і регулярні частини УПА переслідували їх та виснажували аж до цілковитого, майже, зни­щення. Тільки 700 партизанів Ковпака втекли від переслідувань УПА. Вони, виснажені, вернулися до совєтських ліній, не здобувши симпатії українського населення.

ОРГАНІЗАЦІЯ УПА В 1944 РОЦІ

При кінці німецької окупації УПА, на основі різних оцінок, мала біля 200 тисяч озброєних повстанців, організованих у частини, що були при­значені для чотирьох територіяльних оперативних країв та серій неза­лежних оперативних груп (див. рисунок 2).

Це були такі краї:

Північний край, що складався з Полісся і північної частини Волині.

Південний край, що складався з північної Буковини і Кам'янець-Поділь- ської та Вінницької областей.

Східній край, до якого входили північні лісисті частини Київщини і Житомирщини.

Західній край, найкраще зорганізований, до якого входила Галичина і Карпатська Україна (сектори: Львівський, Тернопільський, Станиславів- ський, Чернівецький, Дрогобицький, Перемиський, Лемківщина і Холм- щина).

Незалежні оперативні відділи провадили з успіхом свої дії в Донецькому басейні, в Дніпропетрівському, Харкові, Кривому Розі, Одесі, Кременчузі, Києві-місті, Умані та в інших містах України і Кримського півострова.

Кожний край був поділений на військові округи і складався з означеної кількости повстанців; з них складалися сотні, курені й полки.

Тактичним оперативним відділом була сотня. Тільки в особливих си­туаціях три або чотири сотні об'єднувались у курені, а два або три курені — в полк. Курені й полки формувались лише на підставі особистих наказів командира військової округи, який, звичайно, перебирав команду над зформованими більшими з'єднаннями. Найздібніші й найкомпетентніші командири сотні призначувались на командирів куренів.

Тільки у виїмкових оборонних ситуаціях курені мали право об'єднуватись разом з власної ініціятиви, якщо не було змоги одержати наказу або затвердження від командира даної військової округи. Це траплялося рідко, бо командування військових округ було рухоме і постійно контролювало становище в час найбільшої загрози.

Організація сотень (рис. 3) не була штивною. Звичайно, була вона двох типів:

1. Сотня легкого типу, в силі 168 вояків, озброєна рушницями, легкими автоматами, кулеметами, ручними гранатами і вибуховими знищуючими матеріялами. Головне її завдання — несподівані наскоки і рейди. Коли передбачалась акція проти танків, сотні зміцнювалися частинами з проти­танковими рушницями (раnzerbuschе 43, 88 mm bazоока) і »базуками«.

Сотня організувалась за системою трійок (три чоти, що складались з трьох роїв кожна), але сила роїв була змінна. Стрілецька чота була озброєна 50 мм легкими мінометами.

1. Сотня тяжкого типу мала біля 186 вояків. Організувалась також за системою трійок. Крім озброєння для легкої сотні, вона мала чоту з трьома важкими кулеметами і чоту з трьома 88 мм мінометами. Завдання таких сотень — атака на важливі об'єкти, оборона відповідних об'єктів і отверті бої проти ворожих сил.

Повстанська кіннота воювала в Північному Краю. Складалась із тяжких спеціяльних ескадронів, що часом мали й легку артилерію.

Повстанці вживали артилерії тільки в рідких випадках і навіть тоді вона не була властивою частиною їх зброї, бо гармата — велика небезпека для партизана. Це тяжка зброя, з великою обслугою; нею важко користуватися в партизанській війні, навіть на легко гористому терені. Гармата приковує повстанця до місця, обмежує його рух і швидкість та примушує його вжи­вати шляхів (якщо вона не гірського типу), що дає ворогові можливість погоні за повстанцями.

Повстанець, прив'язаний до такого роду зброї, не може мати стислої контролі ситуації — він не свідомий небезпеки аж до моменту, коли, зви­чайно, вже пізно, щоб уникнути поразки. Це трапилось з комуністичними партизанами ген. Ковпака в боротьбі проти військ УПА. Тому партизани воліли мати міномети і добре використовували т. зв. потенціяльну арти­лерію. Групи піхотинців-артилеристів здобували в бою ворожі гармати і вживали їх проти недавніх їх власників у тому ж бою. Здобуті гармати, що їх задержували повстанці для себе, були вживані лише для оборони силь­них пунктів та для вишколу »потенціяльних« артилеристів із знанням обслуги такої зброї.

Очевидно, що коли б у той час ще не було відбивних рушниць, то й вони становили б «партизанську артилерію«. Повстанські сили вважали легку зброю за найкращу, відповідно пристосовану до партизанської тактики. Найбільш популярним був автоматичний пістоль: легкий для маніпулю­вання, з ударною силою вогню, особливо в засідках і сутичках на близьку віддаль. Улюбленою зброєю повстанців була стандартна німецька чи со- вєтська граната або граната повстанського виробу. Німецькі »панцер- фавсти« і »панцербуші« 43, повстанці вживали також як протитанкові міни.

Джерелом озброєння повстанців були німецькі і совєтські склади зброї, здобувані в наскоках або в більших боях. Здобування зброї і амуніції було постійним об'єктом українських повстанців, бо — не маючи будь-якої до­помоги ззовні — вони мусіли покладатися тільки на їх власні ресурси. Тому під час німецької окупації (1941-44 рр.) Українська Повстанська Армія широко вживала німецьку та їх союзників зброю, а під час совєтської, починаючи з половини 1944 р., вживала майже виключно російську зброю.

Крім описаних вже військових одиниць, що їх можна назвати «регуляр­ними» в нереґулярності партизанських організацій, існували ще самообо­ронні відділи і сільська міліція, завданням яких була охорона сіл і малих міст. Вони проявляли особливу діяльність уночі, паралізуючи німецькі і совєтські грабіжницькі напади і спустошення. Ця бойова техніка, що так спонтанно зросла в Україні, була практикована і в Китаї під час японської окупації, а потім — в Індо-Китаї під час війни між французами і в'єтнам­цями. Тому »реґулярне« військо УПА було подібне до індо-китайського »Шуліс«, а українська сільська міліція — до в'єтнамського Дан-Кван.

Головному Командувачеві УПА допомагав Генеральний Штаб з опера­тивним, розвідувальним, організаційним і персональним секторами, ма- теріяльно-технічним (військове постачання), вишкільним і політичним від­ділами (див. таб. 2).

Оперативний відділ плянував тактичні операції, координував їх з допо­могою головних вказівок або конкретних наказів, плянував і керував полі­тично й стратегічно важливими акціями, оцінював загальну ситуацію та опрацьовував мапи і пляни.

Старшини цих відділів були в кожній Окружній команді. Вони опрацьо­вували пляни акцій на місцях і рівночасно керували великими місцевими акціями. Коли треба було для виконання завдання доповнити персонал Окружних команд, до Головного Штабу належала відповідальність за організацію і скерування в належні місця відповідних сил.

Розвідочний відділ провадив у різних напрямках розвідку й контррозвід­ку. Збирання інформацій було дуже важливим завданням повстанців, в чому їм допомагало населення. Розвідочна система повстанців була дуже дійова і саме завдяки їй Генеральний Штаб УПА завжди знав напрямки дії і сили ворога, коли німецькі війська або совстські партизани починали якінебудь операції. Співпраця цивільного населення з повстанцями е »кондіціо сіне ква нон«, себто, неодмінною умовою, що без неї неможливо вести партизанські операції.

Організаційно-персональний відділ приготовляв організаційні схеми, ке­рував переміщенням персоналу, бойовим заправленням повстанців і мобілі­зацією у Військових округах.

Тактичний відділ мав трудне важливе завдання: постачати повстанців харчами, амуніцією і військовим одягом. До нього належали й охорона та справність боєприпасів. Тут була найбільш необхідна допомога-співпраця цивільного населення. Відділ цей був відповідальний і за будову великих підземних сховищ-бункрів, глибиною, переважно 4-10 метрів, в яких маґа- зинували харчі й таким способом розв'язували проблему постачання пов­станців харчами під час зими.

В боях вояки УПА носили військові уніформи, а їхні провідники — ще й відзнаки: український тризуб. Іншими словами, вони пристосовувалися до права і правил територіяльної війни. Нормально, їх треба б було уважати за регулярні тактичні бойові одиниці, хоч цей факт іґнорували обидва наїзники — большевики і німці.

Мілітарно-інструктивний відділ давав напрямні та опрацьовував підруч­ники для кадрових шкіл і військового навчання. Проблема організування відповідних старшинських і підстаршинських кадрів була особливо пекуча, бо сили УПА швидко зростали, а одночасно зростала й потреба у кращих і більших старшинських кадрах. Цей же відділ завідував двома старшинськими школами, що знаходилися в Північній і Західній округах. Підстаршинські школи були організовані в кожній Воєнній окрузі. Виш- кільниками були українські військовики, що добилися військової кар'єри в польській, чеській, румунській і російській арміях; були також вишкіль- ники з організованих в Німеччині перед війною кадрів (кадри батальйону »Нахтінґаль«) і, врешті, старі військовики ще з Української Національної Армії з 1917-22 років.

Крім справжніх військових вишколів, цей відділ керував видаванням напрямних, підручників і тактичних правил для УПА. Серед цих публі­кацій заслуговує на особливе відмічення «Практичний підручник для пов­станської боротьби«, 364-сторінкове видання про загальну тактику УПА.

Політично-інструктивний відділ (психологічної дії) мав одне з найбільш важливих завдань. Тому, що УПА складалася тільки з добровольчих еле­ментів, була потреба оволодіти доброю волею тих людей, як і людей з інших чужоземних країн. Отже, треба було мати психологічний військовий апарат для піднесення морального й політичного рівня тих людей, щоб таким способом зробити УПА міцною політичною силою. Для цієї мети ви­давались дві офіційні брошури, що їх розповсюджувано між повстанцями і цивільним населенням — »Повстанець« і, чудовий журнал, »До Зброї«. Вони були доповненням підпільної преси українського національно-визволь­ного руху, що видавав її у кількості понад 20 назв. Крім цього працювало декілька таємних радіостанцій, що передавали українську пропаганду і антинімецьку та антисовєтську контрпропаганду для українського народу, а також і для поневолених народів сусідніх країн. Цей відділ мав зв'язок з іншими українськими політичними організаціями, особливо з Організа­цією Українських Націоналістів.

Підпільний зв'язок і зв'язкова служба користувалися найрізнороднішими комунікаційними способами, що їх можна собі уявити, починаючи з тех­нічного вирядження, і кінчаючи пішим посланцем. Ними керував Головний Штаб.

Під час німецької окупації почалось організування центрального техніч­ного звена, але його комплектування не закінчилось перед совєтською оку­пацією в 1944 році. На вишколювання спеціялістів і монтування устатку­вання, що було здобуте, переважно, від ворога або споруджене льокально, треба було багато часу й тому організування центрального технічного звена відбувалось повільно.

На просторах, що не були окуповані ворогом (німцями), українські війська користувались існуючими конвенційними телефонами і телеграфічними лініями. Повідомлення чіткі були лише тоді, коли це був наказ до негайної дії. Кур'єрська служба, піша, верхи конем чи змоторизована, була органі­зована так, що забезпечувала доставу повідомлення до Головної квартири УПА впродовж 24-ох годин, а до Окружних команд — впродовж 12-ти годин. Для цієї мети застосовано реґулярний спосіб зміни кур'єрів.

Бойові одиниці (сотні, батальйони) в полі вживали звичайних комуніка­ційних засобів, що ними користуються регулярні армії — радіо з малим засягом (вокі-токі) і зорових сиґналів (семафори, прапори і панелі).

Штаби УПА мали під своєю безпосередньою командою охоронні відділи (звичайно, зміцнені сотні), медичну і контррозвідочну служби.

Медична Служба (Український Червоний Хрест) працювала в тяжких обставинах. Вона не мала відповідного забезпечення в тилах, ані не могла користуватися нормальним способом евакуювання. Також і відновлювання своєї праці мусіла проводити тільки підпільно. Постачання медикаментами було не реґулярне; медикаменти Медична Служба здобувала від ворога або одержувала від щедрого цивільного населення, за що платила великими людськими жертвами. Німецькі й совєтські амбулянси і шпиталі були улюбленими об'єктами відділів УПА, як джерело медикаментів. Але вони звертали велику увагу на те, щоб не порушувати забезпечення раненого персоналу.

Ще іншою проблемою Медичної Служби був набір і вишкіл санітарного персоналу. Загально можна сказати, що добровільці УПА спочатку не хотіли служити в небойових одиницях. Тому в Медичній Службі були переважно жінки і старші чоловіки. Але потім, коли важливість цієї служ­би стала очевидна, кількість медичного персоналу збільшилася.

Вороги не визнавали Українського Червоного Хреста; його медичні пункти трактували і атакували як звичайні військові об'єкти. Так люди, що давали повстанцям медичну допомогу, стали також активними бойовими вояками.

Повстанці влаштовували медичні школи і для чоловіків і для жінок. Видавали також спеціяльні медичні підручники. Тому, що бракувало ліків і патентової медицини, повстанці користувались і медичними рослинами, їх збирало цивільне населення, особливо діти шкільного віку. Медична Служба видала малий підручник п. з. «Медичні пункти і користування ними«; його вживали бойові частини і цивільне населення.

Найнижчою медичною обслугою в повстанському загоні був чотовий санітар. Далі — сотенний хірург, завданням якого було контролювати ліку­вання у перших пунктах допомоги, давати негайну допомогу, в потребі — впорскування морфіни, тощо. У випадках тяжкого поранення, ранених брали до спеціяльних замаскованих центрів або підпільних лябораторій, де вони отримували відповідну допомогу, включно з хірургічною опера­цією. За ці підпільні пункти-центри був відповідальний батальйонний лікар; він давав раненому відповідну медичну допомогу й робив операції.

Український Червоний Хрест мусів допомагати і цивільному населенню у звільнених від ворога районах. Це було додаткове обтяження вже й так перевантаженої обов'язками Медичної Служби. Тому вона була розподілена на два відділи: відділ цивільний, що працював для цивільного населення, а в потребі допомагав і бойовим частинам, які оперували в даному районі, і відділ мілітарний, що працював виключно для військ УПА.

Безпека чи контррозвідка УПА — це була чергова дуже важлива служба. Її завданням було викривати комуністичних і нацистських аґентів, що просякали в українські лінії. Особливо комуністи посилали своїх таємних аґентів, щоб дістати точні інформації про українські сили, їх озброєння і запільні бази, а також інформації про контакти повстанців з українським населенням. З такими аґентами-інфільтраторами було важко боротися, бо совєтські агенти були добре вишколені, добре маскувалися, подаючи себе за українців або втікачів різних національностей, які, мовляв, вирвались з концтаборів чи тюрми. Не зважаючи на те, контррозвідка УПА діяла успішно, протиставляючи свої доброякісні й ефективні протизаходи най­більш рафінованим і хитрим методам дії ворожих шпигунів і аґентів.

З Головних квартир УПА в терені діяли інспекційні старшини, завдан­ням яких було контролювати активність УПА і цілість території, де були повстанці.

Окружні штаби своєю організаційною системою були подібні до Головного Штабу. Вони мали й подібні відділи та служби, але з меншим персоналом. Воєнно-Окружні Штаби не мали інспекційних старшин, а різні інші від­діли діяли малою кількістю людей.

Така була організаційна структура УПА в той час, коли большевицькі війська і большевицька адміністрація захоплювали терен. Варто ще зазна­чити, що німці, які називали УПА «большевицькими шпіонами«, «банди- тами« і «криміналістами», з наближенням большевиків звали українських повстанців «героями протибольшевицької боротьби» і «українськими борця­ми за волю«. Натомість совєтєька пропаганда називала повстанців «зрадни­ками», «фашистськими націоналістами» і «бандерівськими убивцями« (остан­ня назва походить від ім'я українського провідника Степана Бандери, уби­того в Мюнхені 15-го жовтня 1959 року, припускається, кремлівськими аґентами).

АНТИСОВЄТСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ

Як тільки німецькі війська під тиском совєтського наступу були приму­шені відступити з української території, УПА, використовуючи сприятливу нагоду, стягнула всі військові матеріяли, що їх залишили німці під час відступу. Коли комуністичні армії вступили в Україну, вони зустріли добре зорганізований і забезпечений сильний спротив УПА.

Совєтська адміністрація зараз же почала очищувати терен від «ворогів народу«, масово депортуючи українців у далекий Сибір. УПА зареаґувала цілим рядом нападів на совєтські установи. Першим і найважливішим боєм УПА проти червоних армій, був бій із сильним охоронним, скріпленим панцерниками, відділом маршала Ватутіна. В цьому бою маршал Ватутін був смертельно пораненим, але нещастям було те, що й командир Північної Округи і шеф Штабу УПА втратили своє життя. Совєтська преса прихову­вала ці факти, а смерть маршала Ватутіна в багатьох військових і цивіль­них совєтських публікаціях, а навіть і в деяких західніх, подано як наслідок «одержаних ран на полі бою«.

Після замінення совєтських реґулярних військ, які виявили своє літепле або прихильне ставлення до українських повстанців, вибраним енкаве- дистами персоналом, совєти почали серію наступів на УПА. Перший такий наступ був під командою »українського« міністра внутрішніх справ генерал-ляйтенанта Рясного, під безпосереднім наглядом «прем'єрах, »генерала« Микити Хрущова. В жовтні 1945 року совєтське міністерство пропаганди проголосило кінець «успішної офензиви«, яка, мовляв, остаточно знищила «спротив українських фашистів«. 31-го жовтня 5 батальйонів УПА заатакували і оволоділи містом Станиславів, столицею Станиславівщини, ясно демонструючи живий, діючий спротив і його відносну безкарність.

Підготовляючи другу офензиву, совєти поробили всі заходи, щоб забезпе­чити собі успіх. Вони навіть випалювали ліси, силою брали призовників до територіяльних частин, затруювали воду, продавали на «чорному ринку»; медикаменти, затруєні заразливими хворобами тифу, та силою евакуювали населення з повстанських полос. Під час цієї совєтської офензиви, відділ УПА зробив засідку біля залізничної станції Тяжів (Станиславівщина) на совєтського генерала з його штабом. 3-го травня 1946 року панцерник, в якому їхав генерал, був розбитий повстанським протитанковим стрільном; разом з генералом загинула ціла залога панцерника.

НАМАГАННЯ ЗНИЩИТИ УПА

Не зважаючи на совєтські офіційні заяви про »перемогу«, українські повстанці продовжували свою діяльність. 29-го березня 1947 року в іншій великій засідці українські повстанці вбили польського віцеміністра війни генерала Свєрчевського, що вславився як «генерал Вальтер« під час еспан- ської цивільної війни, бувши командувачем інтернаціональної бриґади.

Вражені тим актом, СССР, Польща і Чехо-Словаччина 12-го травня 1947 року склали договір про спільну акцію їх армій для знищення УПА. Зараз же після цього договору розпочались спільні операції в силі одної дивізії, яка складалася з польської піхоти, чехо-словацьких гірських частин, черво­них партизанів, совєтських панцерних військ, піхоти НКВД, парашутистів, совєтського літунства і румунських бойових одиниць, організованих з жандармерії та вояків прикордонної охорони.

Але цей сконцентрований наступ, що розгорнувся на всю ширину фронту, не міг зліквідувати повстанського спротиву. Повстанські сили розсипалися на малі відділи і уникали відкритого бою, якого бажали комуністи. Вони заховалися в гірських та лісових бункрах і ждали, не раз впродовж місяців, на зменшення ворожої пресії. Потім Командування УПА вислало групи повстанців у ролі пропаґандивних місій на терени східньоевропейських країн, навіть до Росії, щоб показати світові існування українського спро­тиву. Деякі з тих груп продісталися за «залізну заслону« — в Західню Европу, на волю.

На теренах Західньої України (Галичина) боротьба між УПА і силами тристороннього пакту продовжувалася. 5-го березня 1950 року недалеко Білогорщі загинув в боротьбі з совєтами командир УПА, генерал Роман Шухевич, що був знаний під псевдонімом — »Тарас Чупринка«. Головно­командувачем УПА він був протягом 9-ти років.

З того часу, беручи до уваги виснаження повстанських одиниць бороть­бою, вирішено перейти від форм активної боротьби до форм психологічної війни. УПА пішла в підпілля, але основна мета боротьби залишилась без змін. Змінилися лише методи і тактика. Повстанські групи розпорошено і втягнено до підпільних збройних організацій, що мали наступні завдання:

Вдержувати підпільну організацію і проявляти її акцію спротиву на всій території України, що окупована Союзом Совєтських Соціялістичних Республік.

Вдержувати і зміцнювати ідеологічний і моральний стан українського народу, розповсюджувати ідеали свободи й незалежности та заохочувати до саботажів, а навіть і нападів на визначні совєтські об'єкти.

Популяризувати український революційний дух та розповсюджувати ідеї антикомуністичної революції в усіх поневолених країнах СССР.

Запізнати вільний світ з визвольною боротьбою українського народу, особливо його збройної організації — УПА, щоб одержати підтримку проти червоної окупації і комуністичного утиску та мати можливість подати свої пропозиції західнім стратегам під час наступної світової війни.

ВИСНОВКИ

Такий сучасний стан українського руху спротиву. Він (рух спротиву) про­довжує свою активну пропаґандивну акцію та несподівані саботажі проти совєтської адміністрації. Власне це є причиною коротких »поліційних« повідомлень, що появляються періодично в українській комуністичній пресі про схоплення «реакційних елементів« та про судові розправи і смертні присуди, які, напр., в 1959 році мали місце в Києві та Рівному. Це також причина, чому об'єднані армії Совєтської Росії, Польщі і Чехо-Словаччини відбували маневри в Карпатських горах, в західніх районах Словаччини та в інших областях. Правдива мета цих маневрів — вимести бійців УПА, що далі чинять саботажі та ведуть пропаґандивну діяльність. Таку думку підтверджують патріотичні демонстрації, що відбулися в містах Мукачеві, Ужгороді і Хусті в березні 1959 року.

Цей рух спротиву діє серед населення, закликаючи його до пасивного спротиву, щоб саботажами гальмувати виконування комуністичних програм продукції. Удосконалено також різні »алібі«, щоб обґрунтовувати фіктивні захворювання робітників, марно витрачений час у колгоспах і фабриках та низьку їх продуктивність, а також і вимоги збільшувати персонал.

УПА — потенціяльна сила, яка може відновити повстанську боротьбу у випадку нової війни.

УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ ПРОДОВЖУЄ АКТИВНО ПРОПАҐАНДИВНУ КАМПАНІЮ І САБОТАЖНІ Дії ПРОТИ СОВЄТІВ. У ВИ­ПАДКУ МАЙБУТНЬОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ, ЦЯ СИЛА МОЖЕ ПОВЕСТИ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТИ УКРАЇНИ.

*)Автор всюди пише »Совєти«, »совєтський«, »Росія«, »російський« і т п. Цю його термінологію, що означає в істоті Московщину, московський, за­лишаємо незміненою, — Ред. »Виз. Шляху«.

**Очевидно, мова йде про генерал-полковника М. Кирпоноса – командуючого військами Південно-Західного фронту – Ред.сайту www.ounuis.info

Джерело: Енрік Мартінез Кодо (Еnriguе Маrtinez Соdо) Партизанська війна в Україні // Визвольний шлях. Ч.10. – 1962. – С. 973-986.