Українська реконкіста: натиск на Схід (як українці відвойовували землі між Дніпром та Доном)

(Ця стаття стоїть на черзі в публікацію у виданні "Український тиждень". Однак, через редакторські вимоги її суттєво скоротити в три рази, а також через невідомі строки публікації, я вирішив виставити її на огляд читачам через значну важливість для сьогоднішнього політичного моменту в державі)

В історіографії Східної Європи
та світу чомусь так склалося, що історію Слобожанщини в період з середини XIII до середини XVII ст. традиційно іменують добою "Дикого Поля". В численних наукових та краєзнавчих дослідженнях цьому питанню зазвичай не приділяють достатньої уваги, а якщо його і висвітлюють, то фрагментарно і принагідно, у дуже малих об’ємах. Інша справа - наступна «козацька доба» Слобожанщини - 1651-1765 рр. Таке положення справ склалося через низку факторів: під впливом кремлівських істориків, які намагалися закріпити думку про «одвічну приналежність» Слобожанщини до Московії, яку потім «подарували» переселенцям з Малоросії. Як не дивно, з ХІХ ст. і по сьогодні ця сторінка нашої історії в офіційних джерелах висвітлюється майже без змін – буцімто лише з кінця XVI - першої половини XVIІ ст., - часів заснування Цареборисова, Чугуєва та Валок, край, який до цього був «Диким полем», починає залюднюватися першими переселенцями, які засновують остроги-слободи, але і ця передісторія розглядається лише як "прелюдія" до утворення "Слобідської України" у складі "держави Московської". Інколи, до наукових досліджень та монографій вносяться невеличкі коригування, які загалом не змінюють загальної історичної концепції, що дає право місцевим та кремлівським адептам "русского міра" заявляти претензії на край, буцімто щиросердно "подарований" московським царем. За їхніми словами, "цей історичний факт", начебто, дає право Кремлю анексувати цю землю, або ж вимагати на її території автономії для "одвічного русского насєлєнія" края. Та чи так це було насправді?

Найдивніше у цих химерних політично-історичних побудовах те, що при детальнішому дослідженні проблеми виявляються численні факти, які свідчать – земля між Ворсклою, Сіверським Дінцем та Доном знаходилась у полі воєнної колонізації сіверських та наддніпрянських козаків, які на століття фактично утворили місцеве, "донецьке" козацтво. Саме вони і були господарями цього краю у XVI – в сер. XVIІ ст., завдяки яким і стала можливою подальша колонізація цих земель.

Спадщина часів Великого переселення народів

Коли вперше слов’яни почали освоювати землі між Дніпром та Доном наразі сказати складно. Однак, достеменно можна стверджувати, що перші групи наших предків почали залишатися для обживання цих земель на лівобережжі Нижнього та Середнього Дніпра вже у кін. V- VІ ст.
Свідчень про ці події надзвичайно мало, особливо археологічних, однак, джерела донесли нам, що цілі групи слов’ян проживали поміж кочових аланських тапраболгарських племен Лівобережжя. Частина з них навіть займали впливові посади серед болгарської знаті, і ставали воєводами племен! Деталей життя цих слов’ян серед кочовиків ми не маємо, однак численні арабо-перські джерела VIІІ-Х ст. розповідають про велелюдні поселення слов’ян між Дніпром та Доном, і навіть по Волзі. У більшості хозарських міст вони мали власні квартали. Однак, археологія як наука ще не виділила цих слов’ян з-поміж оточуючого кочового населення, що дещо ускладнює наші пошуки.

Деякі літописи вказують, що свою назву ріка Оскіл носить через князя Оскольда (Аскольда), який в 60-х роках ХІ ст. здійснив сюди похід проти Хозарії, але його син, також Оскольд, загинув у битві на цій річці.

Святослав Ігорович, який розгромив Хозарський каганат, фактично підкорив усі його землі, підсиливши, подекуди, стратегічні поселення слов’ян у степових територіях. Серед таких поселень, які пізніше навіть виросли у цілі волості та князівства, є Біла Вежа, Тьмутаракань, Керч.  Про інші - у нас майже немає відомостей, але завдяки археології стало відомо, що численні слов’янські селища і городища виросли і посилились у межиріччі Дінця та Дону саме в часи Святослава-Володимира. Вони черезполосно розтягнулися по середній і нижній течії Дінця. Варто зауважити, що вже в часи Мстислава Хороброго, суперника Ярослава Мудрого, усе Дніпрове Лівобережжя, землі між Дніпром та Доном, разом із Білою Вежею та Тьмутороканню, стали доменом хороброго князя, а сіверська знать з того часу почала вважати вищевказані землі своєю «дідиною», і постійно претендувала на домінування у цих краях.

Війни з печенігами та половцями в середині ХІ ст. дещо відсунули кордони Русі на захід, але очевидно, що Чернігівський двір зберігав контроль над Тьмутороканню та Білою Вежою. Натиск половців та Візантії посилювався, і під кінець ХІ ст. князі втрачають вплив над Тьмутороканню, і вона поступово то підпадає під вплив Візантії, то знову отримує незалежність, однак, як вказують подорожники ХІІ-ХІІІ ст., тут продовжувало жити слов’янське населення, князі та знать якого носили аристократичні відзнаки – чуб на голеній голові…

1113 р. половці остаточно розгромили Білу Вежу, залишки населення якої разом з гарнізоном відступили на Сіверщину. В подальшому місцеві князі розселили їх для охорони місцевих кордонів. Фактично, на початок ХІІ ст. щорічними спустошуливими набігами половці посунули межі Русі до Псла та Сули. Кінець цьому, як відомо, поклав Володимир Мономах, енергійна діяльність якого дозволила згуртувати руських князів для походів углиб степу і розгрому головних орд половецьких орд по Дніпру та Дінцю. З писемних та археологічних джерел відомо, що після військових успіхів коаліції руських князів, десь із 20-30 рр. ХІІ ст. половці відкочовують до Грузії, яка в цей час боролася із турками-сельджуками. Більшу їх частину недобитки половців змогли закликати до Північного Причорномор’я лише у 2-й пол. цього ж століття, що показано у легенді про євшан-зілля. Після цього деякі половецькі хани відновлюють агресивну політику набігів на Русь. Це знову призводить до створення протиполовецьких коаліцій князів. Один з них, Новгород-Сіверський князь Ігор Святославович, як говориться у «Слові о полку Ігоревім», хотів не лише повернути землі Дону, але і пошукати (повернути) Тьмуторокань!

Вочевидь, в цей час, коли половці вже не становили фактично ніякої загрози, у степах між Доном та Дунаєм з’являється нова організація, відома з численних тогочасних джерел-бродники. В. Мавродін, дослідивши численні джерела, прийшов до висновку, що бродники, вочевидь, які мали цілі області та «території» від Південного Бугу до Волги, знаходились у номінальній залежності від половців, але, могли діяти незалежно, зберігаючи при цьому мову та звичаї, і навіть віру – за руськими джерелами вони були християнами. 

Про них у межиріччі Дону та Дінця ми фактично нічого не знаємо, однак, під час монголо-татарської навали в сер. ХІІІ ст. численні європейські подорожники згадують слов’ян, які були паромниками на переправах через Дон. Однак, після приходу татар степи фактично пустіють – більшість місцевого населення ординці забирають на військову службу або  промислові роботи. Імовірно, як і в більшості земель, постраждалих від татарської навали, населення переходить до більш стабільних князівств – у нашому випадку – до Сіверського князівства з центром у Брянську.

Донецька лука: природно географічне положення

Землі уздовж течії Дінця, які називали Донецькою лукою, були неймовірно багатими і родючими. Вочевидь, однією з причин цього було те, що багато століть її орних земель не торкався плуг землероба, а в диких, і зазвичай непрохідних лісах уздовж повноводних річок не хазяйнувала сокира. У величезних дуплах старих дерев гніздилися численні дикі бджоли. Спраглий і голодний міг напитися цілющих і смачних вод рік та струмків, без ускладнень впіймати рибу, якою кишіли місцеві водойми, наїстися диких груш і яблук, які росли тут поміж інших дерев. Навіть у XVІІІ ст. у межах Слобожанщини водились ведмеді, вовки, куниці, борсуки, козулі, олені, лосі, куниці, горностаї, тетеруки і купа іншої живини і птиці. На думку Д. Багалія, крім вищеназваної дичини у степах над Дінцем паслися численні дикі коні.

Іншою перевагою краю було те, що на Торських озерах можна було випарювати сіль. Як свідчать археологи, її тут видобували з часів бронзи. Загалом же природа і клімат цієї землі були такими чудовими, що коли у середині XVІІ ст. на місце сучасного Богодухова прийшли перші постійні українські поселенці, і спраглі після довгої подорожі скуштували води з джерела, за легендою на них спустився Божий Дух та неймовірне блаженство. Завдяки цьому місто і отримало цю назву.

Багатства краю були такими вражаючими, що лише п’яниця та лінтюх не міг прогодуватися. Численні документи часів, коли край був ще незаселеним «Диким полем», свідчать, що подорожники краю, навіть збившись із дороги, могли тижнями годуватись у ньому лише користуючись дарами природи. Ці принади тягнули до краю численні ватаги козаків, які повсюдно займались промислами - бортництвом, звіроловством, рибальством та збиральництвом, які могли не просто прогодувати сім’ю або ватагу, але і принести постійні великі прибутки.

Не менш важливим цей край був і у географічно-політичному та геополітичному планах. Через сучасну Слобожанщину проходили численні татарські шляхи, якими вони вибирались у грабіжницькі набіги на Лівобережну Україну та Московію. Ними ж зручно було користуватись дипломатам та чумакам, які ішли у Крим. Найголовнішим з цих шляхів був Муравський та його невеликі відгалуження. Якщо на них стояло значне військо, - татари змінювали напрямок походу в іншу сторону. Однак, назвати дорогами у сучасному розумінні ці шляхи не можна: це були лише зручні напрямки, які проходили між вододілами рік; в теплу пору року ними  було зручно пересуватись величезній кількості коней і вершників. Сліди табунів посеред безкрайого трав’янистого степу називали по-татарськи «сакмою». 

Мапа Муравського шляху Де Боплана

Іншим видом шляхів були ріки, які, фактично до кінця XVІІІ ст. залишалися суднохідними. Зазвичай, по Дінцю та Осколу московський уряд, запорожці та севрюки ходили на Дон та Азов.

Від Батия до Вишневецького

Про подробиці слов’янського життя в цих краях після Батиєвої навали ми фактично нічого не відомо аж по кінець ХІV ст., коли Вітовт мечем створив велетенську державу від Карпат по Волгу. Пізніше, за часів київських князів Олельковичів (XV ст.), межі Київського князівства Литовського-Руської держави сягали ріки Айдару – сучасної Луганської Області. Однак, яких-небудь опорних пунктів та поселень у цих землях не засновували, - у ВКЛ постійно бурували внутрішні чвари та боротьба, що в подальшому спричинило до втрати не лише земель по течії Дінця, але і фактично всього Лівобережжя Дніпра. Однак, показовий той факт, що сіверська знать продовжувала рахувати ці землі за свої навіть після їх втрати Литвою. Однак, по течії Сіверського Дінця вже з кінця XV ст. починають осідати ногайські та татарські орди, і зводять на горі Кремінець (Узун-курган), на місці сучасного м. Ізюм, татарську фортецю — «Кермен»; вона контролювала долину Середнього Дінця та сполучену з Муравським та Залозним (Торським) шляхами Ізюмську «сакму», що проходила вододілом Дінця та Осколу.

Свідчень про ті часи надзвичайно мало, однак, як відомо, татарам і ногайцям доводилося рахуватися з присутністю в цих землях із севрюками. Після битви на річці Ведроші, Сіверські князівства, які становили добру третину Литовсько-Руської держави, переходять під контроль Великого князівства Московського. Опанувавши нові землі, московський уряд забезпечив собі повну свободу дій на дніпровому Лівобережжі та Дінці, почав відносини з низовим козацтвом, яке саме закріплялося на Великому Лузі. Але чи не найбільшим здобутком для експансивних планів Москви було отримання «севрюків» («Сіврюків»), - мешканців Великої Сіверщини (за часів Київської Русі), у межах сучасних Чернігівщини, Сумщини, Брянщини та Курщини. Більшість населення землі, яка жила в постійній загрозі татарських нападів, і за рисами побуту були сході на дніпрове козацтво, одразу ж отримало в Московії статус військових поселенців (деякі вчені навіть називають їх «північним козацтвом». Вже в першій третині XVI ст. вони розпочали активне військове і промислове освоєння придонецьких степів Слобожанщини. Складно сказати, чи виставляли вони сторожі в Дикий степ за часів Литовсько-Руської держави – свідчень про це фактично не збереглось, однак, очевидний той факт, що для них практика далеких сторож і пікетів у степу, посеред «Дикого поля», за сотні кілометрів від домівки, - були не новими…

Після походу Мехмед-Гірея в межі Московії у 1521 р., Василій ІІІ  активно почав застосовувати сторожові служби сіврюків: вони їздили на Дінець, іноді аж до устя Осколу та Орелі, слідкували за пересуванням ординців у степу, і в разі виявлення походу татар – повідомляли воєвод, а ті - Москву. Однак, як вказують джерела, в сторожі  на Донець вибирались не лише севрюки, але й Наддніпрянці. Так, 1546 р. путивльський воєвода Троєкуров повідомляв царю, що «нині на «Полі» багато черкасців,  киян, і твоїх, государ,людей. Вийшли, государ, на поле зі всіх україн».

Найкращими сторожами на південних кордонах Московського царства були севрюки з Рильська та Путивля. В подальші десятиліття вони стали головними пунктами Сіверщини, в яких формувались такі сторожі. Так, 1552 р. путивльський станичник Іван Стрільник сповіщав, що «кримські татари ідуть на городи руські, і вже й Донець Сіверський перелізли»…

Цікаво, що за цю відчайдушну службу в степу севрюки отримували набагато більшу плату, аніж служиві в середині Московської держави. Але козацтво тут збиралося не лише задля служби московській адміністрації. Численні джерела 2 пол. XVI ст. вказують на Сіверську землю як на місце, звідки козаки переходили у помешкання на Дон. А Дінець, як і Нижній Дніпро, ставав пристановищем для численних українських звитяжців степу. Вже в сер. XVI ст. Сіверський Донець тісно сполучає козацтво Наддніпрянщини з Доном та Приазов'ям, де розгортались події, які зіграли значну роль в історії України та Московії.Найбільш відомим серед них є славетний Дмитро Байда Вишневецький.

Запорозький сторожовий бекет у полі

 Дмитро Вишневецький на Сіверському Дінці

Більшість воєнних кампаній славетного та енергійного українського князя відома широкому загалу, однак те, що саме він очистив Подонців’я від татарських та ногайських орд – про це мало відомо. Вишневецький, начебто, поступивши під «високу руку» Івана Грозного, продовжував залишатись на Хортиці, воюючи проти татар за своїм планом. Коли ж московські воєводи почали походи на Дон та Дніпро проти татар – український князь рішуче виступив разом із ними, - як відомо він давно розробляв план розгрому ногайських та татарських орд.

Так, 1555 року, коли Байда громив татарські улуси і турецькі міста над Чорним морем та Дніпром, воєвода Іван Шеремєтьєв, «знаходячись біля Святих гір та Дінця», поблизу «Ізюмского кургану» відрізав від Криму орду Девлет-Гірея, яка просувалася Муравським шляхом на Тулу, захопив її обози та примусив до втечі. Наступного ж року, під час Казанської кампанії, Вишневецький, стримуючи кримчаків від допомоги казанцям, спільно з корпусом  Данила Адашева над Дніпром. А вже 1559 р. український князь погромив ногайців над Дінцем, татарсько-турецькі міста в пониззі Дніпра та захопив Азов; військо Вишневецького рухалось Сіверським Дінцем, громлячи татарські й ногайські юрти, і на Айдарі розгромив головні сили останніх. Після цього, майже без сутичок, він підійшов до Азова. Схоже, цим походом український князь назавжди очистив Слобожанські степи від татарсько-ногайських кочовищ, і відрізав шляхи сполучення Кримського ханства з Середнім та Нижнім Поволжжям. Території сучасних Харківської та Луганської областей де факто залишалися після цього нічийними, і Кримське ханство вже ніколи не наважувалось претендувати на них. До того ж, про фортецю на місці сучасного Ізюма – «Кермен», з цих часів уже не згадують.

Однак, ані Вишневецькому, ані московським воєводам не вдалося далі розвинути успіх у повному розгромі татар та ногайців – через новий виток психопатичних нападів Івана Грозного: 1560 р цар вкладає мир з Туреччиною, і починає Лівонську війну, різко змінюючи разом із цим і зовнішню політику.

Славні лицарі донецького війська

Переміна в зовнішній політиці Московії не лише не послабила, а й навпаки – посилилаактивність козацтва на Сіверському Дінці. Цікаво, що запорожці в період Нової Січі, відстоюючи свої володіння, посилалися на універсали Стефана Баторія (від 20 серпня 1576 р.) та Богдана Хмельницького (від 15 січня 1655 р.) і доводили, що згідно з цими документами їхні володіння на заході досягали Південного Бугу, Синюхи і Великої Вiсі, на півночі Тясьмину й Орелі, на сході Сіверського Дінця і Дону, при якому вони ще в 1569 р. збудували Черкаський городок і стали жити в ньому спільно з донськими козаками. Питання про початки донського козацтва ще й нині залишається відкритим, але загальновідомим є факт, що організуючим началом ватаг над Доном були саме донецькі та запорозькі козаки.

З середовища цих відчайдушних козаків, які після походів Вишневецького почали масово збиратись на Дінці, до нас дійшли кілька визначних отаманів, які суттєво впливали на політику Московії та Речі Посполитої. Так, в середині XVI ст. на Осколі закріпився отаман Мішук, який громив станичників та татар не лише над Сіверським Дінцем, але і промишляв на Дону, ходив аж під Рильськ та Новосиль, відганяючи звідти стада московських воєвод.

Князь Михайло Воротинський

У 60-70-х роках XVI ст. у степах від витоків Ворскли до Дону повним господарем був запорозький отаман Михайло Черкашенін, пізніше оспіваний у героїчному епосі донських козаків. Вперше його ім’я згадується під час походів сюди Д. Вишневецького, а вже в наступні десятиліття він виступає тут повним господарем. Як свідчать джерела, 1570 року він супроводжував по Дінцю посла Новосільцева, який прямував до Азова і Стамбула. Судячи з грамот, у Донецького отамана було чимале козацьке військо, яким він контролював землі між Ворсклою та Доном. І, судячи з усього, татари не могли безперешкодно рухатись крізь ці території.    Однак, перехід козацького отамана на сторону Московії, та її спроби господарювати тут не подобались іншим козакам. Так, відомо, що проти того ж посла Новосильцева діяли не лише татари, але і козаки Сенька Ложника. Вплив, який мав отаман Черкашенін, був значним у цих землях, тому Москва спробувала закріпитися на цих землях. Так, 1571 року головним начальником сторожової та станичної служби царства призначили боярина Михайла Воротинського, - сіверського князя українського походження, родовід якого починався від чернігівської династії Рюриковичів та Ольгердовичів. Він закликав до Москви своїх підданих, севрюків, та, імовірно, того ж Черкашеніна, які постійно ходили на сторожі у «Поле», і після вивчення їх бойового досвіду та численних документів-настанов про берегову і польову службу, склав детальний посібник «Про станичну та польову службу», яку нинішня Росія вважає своїм першим військовим польовим статутом. Але варто зазначити, що цей статут призначався переважно для станиць та сторож, які стояли у межиріччі Дінця та Осколу; до того ж, складений він був на основі досвіду українців - севрюків та «черкас»- запорожців, які перейшли на службу до Московії.

На сторожовому кордоні Московської держави. 1907 р. С.В. Іванов

Готуючись до великої війни з Кримським ханством, на лівому березі Сіверського Дінця були встановлені Коломацька, Обишкінська, Балаклійська, Савинсько-Ізюмська, Святогірська, Бахмутівська та Айдарська сторожі, які повинні були висилати чати до витоків Орелі, Самари, Торця, Бахмуту та Кальміусу аж із Путивля та Рильська.
  Варто зазначити, що саме реформована  сторожова служба відіграла надзвичайно важливе місце у слідкуванні за пересуваннями та подальшому розгромі кримських орд під Молодями, який стався вже наступного 1572 року. Активну участь у битві брали і донецькі козаки Черкашеніна.

Правда, після страти князя Воротинського, яка сталась незабаром, і подальшого розладу та бродіння в Московії, більшість сторож на Дінці скоротили. Тут продовжували господарювати путивльсько-рильські сторожі севрюків та місцеві, «донецькі» козаки. Ім’я ж Михайла Черкашеніна ще довгий час вкриватиметься героїчною славою, - його тритисячний загін героїчно воював у Лівонській війні, а сам отаман загинув під час облоги Пскова у 1581 р. Що сталося далі – невідомо, однак показово, що українське козацтво агресивно ставились до будь-яких спроб Москви закріпитися тут, і Москва поступово втрачає у земля над Дінцем будь-який вплив.

Показово, що уряд Федора Іоановича, який висував кандидатуру царя на королівський стіл Польщі після смерті С. Баторія, у своїй «передвиборчій програмі» висунув доволі авантюрний план відібрати у турків та татар Азов, Кафу та Крим, заселити область між Доном та Дінцем польською та литовською шляхтою, якій будуть надані в цих землях помістя, а фортеці та замки для них у відвойованих землях мали бути збудованими за рахунок царської скарбниці. На таку «агітацію» пани Речі Посполитої відповіли, що таких «диких» місцевостей у них без ліку південніше Києва. Однак цікавим є те, що в Москва на той час на землі майбутньої Слобідської України не претендувала, і вважали їх володіннями Польської корони.    

У 80-х роках XVI ст. над Дінцем хазяйнують запорозькі отамани Матвій Федорович(Федоров московських джерел), Т. Слепецький і С. Висоцький, які з «черкасами» та «лицарями запорозькими» (як сказано в московських джерелах), отаборилися між Дінцем та Осколом і стали повними господарями краю. Варто зауважити, що ці «донецькі козаки» не просто стояли на сторожах, але й охороняли групи промисловців, які займались ловом риби, звіра та бджільництвом, і, вочевидь, солеварінням на Торських озерах. Через це вони агресивно ставились до будь-яких спроб Московії закріпитися в цих землях. Так, 1588 р.Козаки Федоровича напали на новозбудований острог на р. Вороніж, і розграбувавши його, спалили. Цього ж року донецькі козаки Федоровича – «молодці запорозькі» за словами московської грамоти, - здійснили відчайдушний і вдалий рейд на кримські землі: Гезлев, Аккерман та Азов були спалені і пограбовані. Уряд Бориса Годунова був занадто слабким, щоб воювати з такою грізною силою, а тому цар вирішує замиритися з ними, забувши про їхні «гріхи», завербувавши їх  на сторожову службу.

Вже у квітні наступного, 1589 р. на Донець та Оскіл був посланий посол Зінов’єв. Той рік видався дуже засушливим і голодним, козаки сильно  потерпали від цього, а тому пропозицію дипломата оберігати царських станичників, сторожів, путивльських севрюків та козаків, які стоять по Дінцю, пропускати кримських гінців до Москви, і служити цареві «прямо» вони зустріли охоче. Понад 600 донецьких козаків почали отримувати царське жалування. За плату військо Федоровича почало переслідувати інших отаманів, які вбивали та грабували севрюцькі строжі та московських послів між Дінцем та Осколом.

Однак, хоч частина «місцевого» козацтва і переходила на московську службу, як вони, так і самостійні ватаги козаків не допускали на промисли у ці землі московських воєвод та бояр. Більшість же контингенту лицарів донецького степу складалась із сіверських та наддніпрянських козаків, які й надалі вважали ці землі своїми, не зважаючи на службу Москві.

Цікаво, що під час повстання Криштофа Косинського, гетьман вів переговори з царським урядом, готуючи собі місце для можливого відступу – ті ж землі між Дінцем та Осколом. Про це ясно свідчить грамота царя Федора Іоановича від 20 квітня 1593 р., в якій запорожцям Косинського пропонувалося, «прийти на Донець», зустрітися з путивльськими козаками і разом з ними відправитися на Дон. «А велено черкасам запорожским, гетману Христофу Копинскому (Косинському) и всем атаманом и черкасом быть на Дону, на шляхах...».

Дії Федоровича, вочевидь, були вдалими, з огляду на те, що цар Борис Годунов вирішує поставити в межах його активної діяльності форпост – військове місто Цареборисів. 1599 року воєводи Богдан Бельський та Семен Алфер'єв побудували місто.Його прямим призначенням був прямий контроль над татарськими шляхами – Муравським та Ізюмським, а тому, це було скоріше не місто у класичному розумінні, а військове поселення-острог, до якого були прикріплені священники та ремісники. Загальна кількість населення разом з гарнізоном становила майже три тисячі чоловік. Як до будівництва, так і до служби у ньому, воєводи залучали донецьких та оскільських козаків, севрюцьких козаків, та дітей боярських і вищі військові чини зі Смоленщини. Однак, як показав час,осадники (переселенці) з глибин сучасної Росії, не бажали ані служити, ані обживати цей край і, нерідко, забравши видані за службу одяг, зброю, боєприпаси та коней, просто втікали якнайдалі, грабуючи перехожих по дорозі. Починаючи з цього часу, більшість московських служивих людей скаржиться на «нестерпні умови проживання у цій пустелі», здирництва та грабіжництво воєвод, «воровских людей» тощо.

Хоча ще у 80-х рр. отаман Федорович громив двори «воровских черкас» (вочевидь – зимівники?) між Осколом та Сіверським Дінцем, Цареборисів вважається першим обжитим поселенням Слобідської України у ці часи. Іншим важливим поселенням, яке виникає у ці часи, є Святогірський печерський монастир, заснування якого можна датувати кінцем XVI ст. Монахами, які населяли його, були місцеві козаки та запорожці.  

Межею ж заселення Московського царства у цей час були ріка Сосна, Ока та середня течія Волги, хоча політичний кордон держави сягав Дінця, Дону та устя Волги. В реалі ж влада московської адміністрації тут фактично не мала впливу, принаймні на місцевих козаків, - на відміну від служивих вони хоч і отримували платню, однак, поводилися незалежно, нерідко конфліктували з ними, і всіляко намагалися не підпускати московітів до своїх промислів. Донецьке козацтво в цей час жило переважно зі скотарства, бджільництва, рибної ловлі та мисливства.

Як сказав кримський хан в цей час, - «ця земля, - «Дике поле» - нічийна територія, і влада тут у того, хто має силу і військо». Ці часи на Слобожанщині, аж по кінець XVIІІ ст., нагадують життя на «Дикому Сході» Америки, в якому не було жодної впливової адміністрації, місцеві промисловці могли будь-якої миті потрапити до рук татар або злочинців, і лише найсильніші і відчайдушні могли вижити в таких умовах. Про території над Сіверським Дінцем цього часу класичні історики говорять так: «Доля цих земель вийняткова: в них не було жодної адміністрації, ані суду. Єдиним носієм влади на всю країну був воєвода Київський. Та і влада Польсько-Литовської держави на сході України була номінальною. Весь простір «Дикого Поля» від Дніпра до Дону відкрився для діяльності козаків та московських воєвод». Чернігівський архієпископ Лазар Барановський записав пізніше приказку сіверських та донецьких козаків, яка, вочевидь, відображувала напруженість у відносинах між місцевим козацтвом та московськими воєводами: «для козака воєвода – велика незгода».

На початку XVIІ ст. київські воєводи починають активно впливати на донецьких козаків не лише лівого а й правого берегу Сіверського  Дінця. З початком «смутного часу» у Московії, значну увагу до цих земель приділяють Адам та Єремія Вишневецькі. Цілком імовірно, що за їхньої ініціативи, на лівому березі Сіверського Дінця були знищені сторожі, зведені в часи реформи станичної служби Воротинського, а кримська орда  1607 року зруйнувала Цареборисів. Вочевидь, в цей же ж час був зруйнований і Білгород, зведений 1593 року.

За Деулінським перемир'ям 1618 p., Сіверська земля переходить під владу Польщі, а севрюки починають служити Речі Посполитій. У результаті цих заходів Московське царство надовго втрачає вплив у землях понад Дінцем, - саме через них ординці безперешкодно нападають на південні повіти Московії впродовж 20-30 рр. XVII ст. Місцеве  ж козацтво в цей час  продовжує своє існування, і розвиває промисли. Солеваріння на Торських озерах, численні пасіки, рибні та мисливські угіддя, сінокоси та вигони для худоби, як можна судити з джерел, - закріпляються за певними ватагами та козацькою старшиною Сіверщини, Київщини, Переяславщини та Полтавщини. Коли вже в 20-х роках Московське царство намагається роздавати землі між Дінцем та Осколом як уділи та помістя дворянам з глибин Московії та севрюкам, - вони починають конфліктувати з численними козацькими отаманами та старшиною Лівобережної України.

Найбільш численними ватагами донецького козацтва у цей час були загони отаманів В. Рябухи, С. Забузького (під час битви під Пилявцями він перейшов на бік польського короля), та Г. Торського. В листах валуйському воєводі від 7 і 12 червня 1642 р. (написані з Тору) останній іменував себе полковником. У 1647 р. його загін нараховував до 2 тисяч чоловік. Усі вищевказані отамани трималися незалежно від московської адміністрації, хоча ставилися до нього доволі лояльно.

Крушевський Г. Тривога.

Вочевидь, Романови збагнули, що не матимуть сил відновлювати сторожову службу на південних областях країни, а тому, розпочали посилено зводити «Білгородську укріплену лінію», або ж «Засєчную чєрту» вздовж якої почали виникати або відновлюватись міста. Самі по собі міста, аж по другу половину XVII ст., фактично не мали своєї сільської округи, і представляли собою військові поселення. Основна маса їх населення складалася зі служивих смоленщини, рязанщини, курщини, місцевого населення, біглих селян і злочинців, які переховувались від своїх поміщиків. Досить цікавим є факт, що з 20-х років цього ж століття, в часи війн українського козацтва за свої права і широкомасштабних повстань, значну кількість служивих у містах від Смоленська до Рязані становили «черкаси»-українці. Вони переходили сюди десятками і навіть сотнями на постійну чи тимчасову службу після початку гонінь на козацтво та православ’я у межах Речі Посполитої. 

З року 1638-го

З 1638 року, після розгрому повстання Гуні-Остряниці, починається нова доба в історії краю – час повільного, але постійного заселення краю постійними осілими мешканцями. Так, спочатку під Вороніж прибуває 130 «черкас» із сім’ями  на чолі з отаманом Михайлом Рябухою і засновує село Костенки. В цей та наступні роки з Наддніпрянщини прибувають наступні партії по кілька сотень чоловік під Усерд, Курськ, Кроми, Корочу, Новосиль та Білгород. Козацькі переселенці походили переважно з Путивльської та Полтавської землі. В більшості вони  переселялись сім’ями. Цікаво, що московським воєводам не було куди діватись після появи таких «сусідів» – вони, в більшості, були поставлені перед фактом, що «черкаси» самовільно прибували в ці краї та заселяли добрі угіддя. Пізніше, звичайно ж, козацькі полковники та шляхта писали царю чолобитні з метою підтвердити своє походження та закріпити захоплені землі, однак факт невизнання місцевої адміністрації – показовий. 

Царському уряду не було куди діватись, а тому переселенцям призначали жалування згідно з соціальним статусом та службою, а також виділяли земельні наділи. При цьому, новоприбулі поселенці заводили  власні порядки, і нерідко конфліктували з місцевими воєводами. Так, кромські черкаси вже 1641 року вибрали з-посеред себе отамана, який став користуватись на скільки незалежним положенням, що місцевий воєвода не міг його змістити з посади навіть за допомогою Розряду. При цьому, по всіх поселеннях українські переселенці зберігали свої звичаї, не бажаючи приймати московські, що намагалися закріпити у спеціальних грамотах.

Але найбільш яскравим епізодом життя переселенців до Слобожанщини цього часу стало заснування Чугуєва українськими козаками  на чолі з Яковом Остряницею-Іскрою, братом або родичем  Степана Остряниці, - очільника повстання. Після поразки на Солониці та Стариці 1638 р. він прийшов зі своїми людьми у Білгород, пояснивши свій перехід утисками православних. Сюди вони направляли свої сім’ї. Разом з гетьманом прийшло майже 900 козаків, та багато землеробів і ремісників. Їм були виділені угіддя на місці Чугуївського городища, де вони майже без допомоги збудували острог і власні будинки. Пізніше місцевий гарнізон підсилили сотнею нових переселенців з України та Дону, 200 московських служивих людей з Білгорода, Курська та інших окраїнних московських міст.

Не зважаючи на затягування виплат та ненадання відведеного жита білгородським воєводою, який бажав нажитися на переселенцях, українці самі засіяли навколишні поля яровими, і були вражені неймовірною родючістю землі. До того ж, чугуївці почали конфліктувати з московськими поміщиками, яким царський уряд ще в 20-х роках «надавав» землі та угіддя на землях по Дінцю (ці «поміщики» фактично не бували в тих землях). Активність поселенців досягала земель між ріками Уди і Лопань – на території сучасного Харкова. Їхні ловища та пасіки знаходились на відстані в 20-30 верст від самого Чугуєва. Але боротися їм доводилось не лише з московськими поміщиками, але і «воровськими черкасами», які постійно приходили сюди, викрадаючи коней, бджіл, і «побиваючи людей». Вочевидь, новоприбулі чугуївці почали займати старі угіддя наддніпрянських козаків і донецьких козаків, які давно розділили між собою ці угіддя.

На Дінці нашвидко навіть були збудовані млини, які почали заважати судноходству по річці. Чугуївські черкаси отримали також ряд інших пільг, які дозволяли їм торгувати на Дону, а до них приходити «литовським» купцям. Згодом у квітуче поселення зголосився отець Ігнатій, який поставив церкву Миколи Чудотворця.

Крім нападів татар, Острянин отримував звістки, що на Чугуїв планували напасти поляки, яким нове поселення було більмом на оці. Однак, невдоволення гетьманом наростало і в середині Чугуєва. Більшість козаків протестували проти авторитарного управління Остряниці та московського воєводи Щєтініна, які, крім цього, не гребували затримувати чи відбивати силою платню, майно та угіддя своїх підлеглих. Це призвело до численних скарг на них в Москву і втечі кількох партій козаків до речі Посполитої. До того ж, місцеву опозицію постійно підбурювали гетьман Потоцький та прикордонні польські воєводи, які писали мешканцям слобідського міста «пререлесні листи». Конфлікт вирішився 26 квітня 1641 р. - гетьмана Остряницю було убито. Після цього майже все населення Чугуєва втекло назад в Наддніпрянщину.

 

Заходи Москви з військової колонізації  південних околиць

З приходом до влади Олексія Михайловича Романова, ударними темпами остаточно почала облаштовуватись т.зв. «Білгородська черта» - її зведення закінчилось 1677 року. З 1645 р. по її лінії засновують низку міст-острогів, які стали центрами опору «черти», такі як Олешня, Охтирка, Вільне, Хотмишськ, Яблонів, Новий Оскіл, Верхососенськ, Усерд, Ольшанськ, Острогозьк - загалом 27. Однак, як і в попередні роки, більшість населення цих міст і містечок складали служиві люди, а не поселенці-землероби.

Про те, якими пустельними були ці землі, можна судити з донесення запорозького полковника Олексія Шафрана в 20-х роках XVII ст., який їхав з трьома козаками із Дону на Київ і заблудився у при донецьких степах.  Прямували вони повз Торські озера на р. Самару, однак, заблукавши у буйнотрав’ї степу, і остерігаючись ординців, які саме збирались іти на Ізюмський шлях, вони два тижні блукали «на вдачу» орієнтуючись у «диких полях» за єдиним стабільним орієнтиром подорожників – «кінь-зорею». Впродовж усього часу блукання козаки не виявили сліду жодної живої людини – вочевидь всі переховувались від татар. Лише одного разу вони натрапили на свіжу «сакму» - широкий слід на траві від переїзду великої орди татар. Полковник з козаками поспішно сховалися у найближчому лісі, і трішки перечекавши, «три дні і три ночі ні шляхом, ні дорогою, на вдачу, через болото і через ліс, не розглядаючи нічого, прямували навмання. Нарешті, почувши в стороні постріли, вони направились на них, щоб наїхати на город, на людей, щоб надалі не заблукати». Як виявилось, це були – Валуйки. Такими от пустельними були на той час землі південніше «засічної чєрти» між Осколом та Доном.

1646 року, за наказом царя, білгородські воєводи зводять ряд укріплених острогів на спірних Річчу Посполитою кордонах, серед них і Валки, на Харківщині. більшість служивих становили переселенці з-під Білгорода та міст «чєрти». Однак, тільки-но під нього прийшли переселенці з наміром будувати приміщення для служивих та частокіл, з протестом одразу ж прибули посланці з Полтави – від голови Яна Клосінського. В листі він заявив, що ця місцевість, як і пасіки та промислові угіддя у ньому – власність польської корони!

Бєлгородська укріплена лінія

Засєчная чєрта укріпленої лінії

Вигляд Засєчної чєрти

Побоюючись розв’язання конфлікту, московські воєводи поспішно закінчують будівництво острогу та інших укріплень, і виставляють посилені караули. Коли до Валок навідався князь Хілков, до нього прибули місцеві «черкаси» з лісових промислів, які заявили йому, що в лісах навколо його острожка було понад півтори сотні пасік, у яких перебувало від 5 до 10 українців-промисловців. Усіх їх грабують як «воровські люди», так і московські служиві, які в подальшому, вочевидь, користуючись початком повстання Хмельницького, дограбували усі пасіки українців, і виселили їх з околиць до «польських кордонів» (варто зауважити, подібні «шалості» білгородських служивих по відношенню до українців продовжувались і впродовж 50-х років цього ж століття, - коли вони грабували пасіки Харківського полку та вбивали місцевих жителів).   

Однак, ані грабунки, ані життя серед багатющої природи не подобались московським військовим, і постій у Валківському острозі вони вважали мало не каторгою. Служиві та старшина постійно пиячили, або втікали з нього, пояснюючи умови проживання у ньому «нестерпними». Причиною цього були, в першу чергу, постійне і тотальне пияцтво та утиски за здирництва воєвод. Навіть на початку 60-х років XVII ст., коли білгородський воєвода Г. Ромодановський посилає для підсилення дисципліни служивих Валок 150 драгунів, ті, нажахані розповіддю про нестерпність життя в острозі та несправедливість воєводи – розбіглись по дорозі на службу. Після цього, весь гарнізон перевели до Білгорода, а саме містечко заселили українські переселенці.

Варто зауважити, що навіть після цього полтавська старшина продовжувала претендувати на землі лівобережного Дінця.  У лютому 1661 р. до валківського острожка підійшов двотисячний загін Федіра Жученка, який підтримував Юрася Хмельницького. Про їхній наступ міщан попередили заздалегідь, а тому майже одразу ж на стінах міста закипів бій, але містечка полтавчанам захопити не вдалося. Тоді Жученко почав громити слободи Харківського полку, але виступ військ Ромодановського змусив гетьманців відступити… 

Серед інших міст-слобід, складених переважно з московітів, які з середини XVII ст. намагається заснувати уряд Московського царства, були Тор, Маяцьке та Чугуїв. В останньому до кінця наступного століття вдалося зосередити і поселити на землю в більшості суто московське населення. Навколо Чугуєва почали виростати заселені переважно росіянами села та хутори: Кам’яна Яруга, Покровське, Бабка, Піщане, Введенське, Тернове, Васищеве, Тетліга, Зарожне, Шубине. Однак, ці «великоруські» поселенці по усій Слобідській Україні не становили якої-небудь впливової громади, а у співвідношенні до українців, навіть до кінця XVIIІ ст. ледве дотягували до 10 % від усього населення краю. Переселяли у ці суто московські анклави переважо «свєдєнцев» та «сходцев» - зведені групи з «Білгородської Украйни».

Передумови утворення Слобідських козацьких полків

З початком Національно-визвольної війни 1648-1657 років під проводом Богдана Хмельницького величезні маси людей були задіяні у війні, потерпали від дій поляків, литовців, татар та епідемій і, як ми бачимо, поступово починали шукати тимчасового чи постійного захисту на Сході – в землях, які пізніше назвуть Слобідською Україною. Про перші великі партії переселенців ми довідуємось вже у 1651-1652 роках. І більшість населення зривалося вже не з Лівобережжя, а з Правобережних полків, інколи цілими містечками та селами. Перші хвилі осадників московські воєводи сприймали агресивно, називаючи їх «воровскими черкасами», але вже у липні 1651 р., збагнувши масштаби міграційної хвилі, царський уряд розіслав воєводам прикордонних з Україною міст грамоти, в яких визначався порядок прийняття та влаштування «черкас». Головними районами для їхнього розселення називалися міста Коротояк, Воронеж, Козлов – тобто вони прагнули підсилити «Білгородську чєрту». У грамотах також зазначалося, що, коли переселенці будуть приходити великими групами, то їх слід направляти «степами» аж до Волги. Однак, українці самовільно, всупереч настановам царської адміністрації, оселяються між Дінцем та Доном. Завдяки цьому, всупереч воєводам Московії, на Сіверському Дінці поступово виникають цілі полки, які мали значну долю автономії і самоуправління, і землі донецьких козаків стають Слобідською Україною. Переважну більшість населення краю, навіть на середину XVIIІ ст., становили українці – їх за підрахунками було майже 90%.

Підсумки:

Оглядаючи історію Слобідського та суміжного з ним країв, можна впевнено стверджувати, що землі між Сіверським Дінцем та Доном були здавна, принаймні з VI ст. н.е. заселені слов’янськими племенами. Заселення це було не цілковитим, а анклавним; інколи – місцеві слов’яни вели напівкочове життя, але протягом усього часу існування Русі навіть половецькі навали не впливали на амбітні плани сіверських князів відвоювати собі землі по Дон та Кубань. В подальшому, в часи Литовсько-Руського князівства, землі над Дінцем були повернуті, але на їх територіях не було зведено жодного опорного пункту, що призвело в подальшому до втрати усього Лівобережжя.

         Однак, ані перехід Сіверських князівств під владу Московії, ані набіги татар не загасили старі амбіції місцевих князів та служивої знаті – севрюків, відносно угідь на Дінці. Походи Дмитра Вишневецького уздовж ріки на Азов дозволили назавжди вибити звідси ногайські та татарські улуси, і закріпитися тут козацьким ватагам. Відтак, з середини XVIст., і протягом усього наступного віку місцеве козацтво не лише стерегло сусідні держави від татарських набігів, але і активно впливало на формування донського козацтва, а само проводило автономну політику незалежного перебування в землях між Дінцем та Осколом, і активно проводило військову колонізацію краю, займаючись різноманітними промислами. Саме це дозволило в середині XVII ст. розпочати загалом незалежне від московської адміністрації заселення краю, яке в подальшому призвело до утворення Слобідських полків. 
 

Сергій Дрозд

http://slobozhanskyjogljadach.blogspot.com/2013/02/blog-post_9.html