Воєнні небезпеки на державному кордоні України: вектор змін
С.П.Мосов, офіцер,
доктор військових наук, професор,
Воєнно-дипломатична академія, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки
(березень 2012)
Невід’ємною функцією кожної держави як суспільного утворення є забезпечення національної безпеки у воєнній сфері, що покликане гарантувати сприятливі умови для життя та продуктивної діяльності громадян, державних інститутів, захищати життєво
важливі інтереси людини, суспільства, держави від зовнішніх і внутрішніх загроз. Національні інтереси України формуються під впливом реально існуючих для неї воєнних небезпек і транснаціональних загроз, у тому числі й на державному кордоні. Державний кордон у силу своєї сутності концентрує у собі прояв багатьох видів загроз реальних і можливих, що зобов’язує сприймати їх адекватно рівню національної безпеки, результатам аналізу та прогнозування їхніх змін для ухвалення зваженого рішення щодо можливої протидії.
На сучасному етапі основними реальними та вірогідними загрозами національній безпеці України та небезпеками у воєнній сфері на державному кордоні відповідно до діючого законодавства потрібно вважати: посягання (потенційну можливість посягання) на державний суверенітет і територіальну цілісність; воєнно-політичну нестабільність і конфліктну сусідніх країнах, втягування в регіональні збройні конфлікти чи в протистоянні з іншими суб’єктами міжнародного права; нарощування іншими державами поблизу кордонів України угруповань військ і озброєнь, що призводить до зміни сформованого співвідношення сил; незавершеність договірно-правового оформлення та належного облаштування державного кордону; тероризм, створення і функціонування незаконних збройних формувань як на власній території, так і на території суміжних держав: недостатню ефективність існуючих структур і механізмів забезпечення міжнародної безпеки та глобальної стабільності; наростання світової проблеми щодо скорочення або обмеженості життєво важливих ресурсів. Класифікація воєнних конфліктів звичайно починається з територіальних суперечностей, що мають, як правило, прикордонний характер. Це відноситься, у першу чергу, до України, кордони якої у складі СРСР після Другої світової війни штучно змінилися за рахунок територій деяких європейських країн. Такими вони залишилися і після закінчення існування Радянського Союзу. Через відомі причини виникли й існують претензії, наприклад, з боку Румунії – члена НАТО – стосовно тих територій, які були анексовані на користь СРСР. У квітні 1993 р. Румунія направила до МЗС України офіційну ноту, у якій, посилаючись на розпад Радянського Союзу, проголосила неправомірним Договір про режим радянсько-румунського державного кордону від 27 лютого 1967 р. У наступному 1994 р. Румунія в одноособовому порядку підтвердила своє рішення прю денонсацію1 даного договору. Незважаючи на укладений базовий договір 1997 р. між: Україною та Румунією, президент Румунії Траян Бесеску відмовився визнавати північно-східні кордони своєї держави, закріплені Паризьким мирним договором 1947 р. Це заява стала лише черговим підтвердженням зовнішньополітичної лінії сусідньої країни на створення “Великої Румунії”, активним прихильником якої став Траян Бесеску.
Зазначений проект передбачає включення до складу Румунії всієї Бессарабії (тобто межиріччя Пруту й Дністра – а це Молдова й Буджак, що є частиною Одеської області України), Північної Буковини (територію якої займає Чернівецька область України). Таким чином, Бесеску привселюдно озвучив територіальні претензії державі-сусідові – Україні. Президент Румунії заявив про незгоду з принципом непорушності післявоєнних європейських кордонів – одним з основних у сучасному міжнародному праві. Взагалі румунська експансія має глибоке історичне коріння, однак поки не стала предметом занепокоєння, як і те, що аргументи, пов’язані з історією встановлення румунсько-українських кордонів, використовувалися в Міжнародному суді у Гаазі, де Румунія заперечувала проти виняткової належності українській стороні чорноморського шельфу біля о. Зміїний. Справа про делімітацію континентального шельфу й виняткових економічних зон України та Румунії в Чорному морі перебувала в міжнародному суді з ініціативи Бухареста з 2004 р. Нагадаємо, що о. Зміїний є територією України, що закріплено в договорі про добросусідство й співробітництво між Україною і Румунією у 1997 р. Румунська сторона звернулася до суду, оскільки наполягала, що о. Зміїний є не островом, а скелею. Разом з тим Україна доводила, що о. Зміїний все-таки є островом, і довжина української частини узбережжя напроти спірних територій становить 1058 км, а румунської – 258 км.
Відповідно, на переконання України, спірні території шельфу необхідно було розділити у пропорції 1 до 3: 53,3 тис. кв. км – за Україною, 21,9 тис:, кв. км – за Румунією. Сторони заперечували права на видобуток корисних копалин на площі 12 тис. кв. км. Гаазький суд своїм рішенням не погодився з доводами жодної зі сторін і самостійно провів межу економічних зон України та Румунії – у результаті вона пролягає приблизно по середині морської ділянки між територіями двох держав. Нова лінія враховує невелику територію навколо о. Зміїний розміром 12 морських миль, а потім проходить між берегом Румунії довжиною 248 км і українським узбережжям довжиною 705 км. Таким чином, відбулася зміна морських кордонів усупереч існуючим міжнародним угодам щодо їхньої незмінності. Серед претензій румунського інтересу – монополія на судноплавні канали в гирлі Дунаю та приєднання до території Румунії Молдови, бажано разом з Наддністрянщиною, незважаючи на те, що Придністровська Молдавська Республіка має загальні кордони з Україною, а також численне українське населення.
Існують територіальні питання до України з боку Російської Федерації. Між державами триває процес демаркації, що має непростий характер.
В обох республіках створені спеціальні прикордонні комісії для вивчення історичних документів, які уточнюють і погоджують пункти проходження кордонів між двома незалежними державами . Загальна довжина загальних російсько- українських кордонів складає 2 245 км, з них 297 км проходять по акваторії Азовського й 22 км – Чорного морів. Процес демаркації російсько-українського кордону досить складний, проходить повільно і навряд чи слід, очікувати його завершення незабаром. Спірним питанням у російсько-українських відносинах стало будівництво з боку РФ у 2003 р. дамби у Керченській протоці від Таманського півострова у напрямі українського о. Тузла всупереч існуючі у міжнародно-правовій практиці та наявній договірній базі між двома державами без попереднього інформування української сторони (сусідньої держави). Верховна Рада України у своїй постанові кваліфікувала ці дії з боку Росії як загрозу територіальній цілісності України. Взагалі конфлікти прикордонного характеру викликаються й можуть викликатися внаслідок порушення Гельсінської угоди (1975 p.), якою було закріплено непорушність післявоєнних кордонів. Зміни, які вже відбулися в Європі: об’єднання Німеччини, розпад СРСР і створення незалежних держав на його теренах зі своїми кордонами, розпад Чехословаччини і зникнення з політичної карти світу Югославії – зумовили перегляд територіальних і прикордонних питань з боку інших держав. Цим уже скористалася безпосередньо Румунія стосовно України й інших країн. Викликом воєнній безпеці України можуть стати збройні конфлікти поблизу кордонів України. До них слід віднести і грузинсько-осетинське протистояння (Південна Осетія), що виникло у серпні 2008 р. з ініціативи Грузії. У цей конфлікт безпосередньо втяглася Росія, військовий контингент якої проводив операцію щодо примусу Грузії до миру. Треба відмітити два факти.
Перший – Росія має свої інтереси на Північному Кавказі. Другий – Україна, на території якої базується російський флот, що брав безпосередню участь у цих подіях, побічно виявилася втягненою не у свою війну. І це відбувалося в умовах, коли оснащення й боєздатність наших Збройних Сил не йдуть ні в яке порівняння з рівнем грузинської й, тим більше, російської армії. Поставка озброєння одній з воюючих сторін також може стати загрозою воєнній безпеці України та створити проблемну ситуацію у сучасних умовах. Ще кілька років тому багато хто сподівався, що з настанням XXI ст. на нашій багатостраждальній планеті, нарешті, почнеться ера загального миру та злагоди, про що так довго мріяло людство. В овіяному мрією XXI ст. як ніколи гостро постала проблема міжнародного тероризму. Саме нове сторіччя, як відомо, почалося з широкомасштабних кривавих терористичних актів із численними жертвами: трагічний день 11 вересня 2001 р. в Нью-Йорку, події жовтня 2002 р. в Москві… Тероризм є суспільно небезпечною діяльністю, що полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, катувань, залякування населення й органів влади або здійснення інших зазіхань на життя або здоров’я ні в чому не винних людей або загроз здійснення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей. У сучасних умовах терористи значно частіше почали використовувати досягнення у сфері воєнних технологій, у тому числі автомобілі, начинені радіокерованими вибуховими пристроями; керовані камікадзе транспортні засоби різного призначення з вибухівкою на борту; вибухові пристрої, оснащені таймерами та датчиками, що реагують на зміну атмосферного тиску (для підриву літаків у повітрі) тощо. Кількість смертей сторонніх і випадкових осіб-не- комбатантів – значно зросла. Терористичні акти стають більше жорстокими та все частіше спрямовані проти мирного населення. Тероризм загрожує зламати досягнутий мирний порядок. Адже міжнародне право оперує категоріями держав і міжнародних організацій. Терористичні організації не є ні його суб’єктом, ні об’єктом. Тому загальноприйняті норми міжнародного права, що стосуються держав, деякою мірою суперечать здоровому глузду. Система міжнародного права, що існує сьогодні у світі, у протистоянні з глобалізованим тероризмом безпомічна і ефективних засобів боротьби з ним запропонувати не може. Так що небезпека для сучасного світу від терористів не тільки стає усе більше реальною – вона з часом ще і посилюється. Але покінчити з цим лихом тільки лише силовими методами, військовою силою – навряд чи можливо. Тут необхідно враховува ти низку факторів – соціальних, економічних, національних, релігійних, врешті – суто психологічних, аби своєчасно виявити небезпеку насильницьких дій.
Комплексний аналіз соціально-економічних, політичних і інших чинників існування загроз тероризму в Україні свідчить, що абсолютна більшість типів цієї небезпеки та її мотивів можуть бути актуальними для нашої держави. Рівень терористичних небезпек в Україні, який значно зріс через соціально -економічні прорахунку й політичну нестабільність, зумовив формування й посилення опосередкованих факторів герористич них загроз, За результатами проведеного соціологічного дослідження слід зробити висновок: про те, що суспільна думка не зовсім адекватно оцінює небезпеку тероризму в Україні. Визначальним напрямом загальних зусиль у цьому контексті мають стати своєчасне виявлення й усунення соціальних і політичний детермінант тероризму.
Існуюча система протидії тероризму в Україні передбачає необхідність тісної взаємодії відповідних структур різної відомчої належності. Кожне силове відомство на свій розсуд забезпечує спеціальні підрозділи по боротьбі з тероризмом у межах виділених бюджетних засобів, іноді на підставі залишкового принципу. Відсутність цільового фінансування й оптимального розподілу ресурсів, насамперед організаційних, кваліфікованого персоналу, технологічного досвіду унеможливлює оптимізацію стратегії боротьби з тероризмом. Україна бере активну участь у діяльності міжнародних структур у сфері протидії тероризму відповідно до підписаних міжнародних угод. Сучасні засади такої співпраці мають ґрунтуватися на єдиному розумінні змісту загроз тероризму, спільних цінностях, взаємній довірі, подібності правового регулювання й оперативної культури, а також передбачати мобілізацію всіх наявних ресурсів інтеграційних структур), щоб не допустити реалізацію загроз глобального тероризму як на регіональному, так і на міжнародному рівнях. Підтримуючи світову антитерористичну коаліцію, Україна потенційно може стати об’єктом терористичних атак, що підтверджує необхідність приділити увагу проблемам терористичної безпеки з боку держави й громадськості.
Проблему розміщення елементів системи ПРО в Європі слід вважати як виклик воєнній безпеці України. Дві держави – Чехія й Польща, керівництво яких висловилося у свій час за розміщення елементів ПРО на своїх територіях, знаходяться поблизу кордонів України. Ця проблема не може не турбувати нас, оскільки можливе перехоплення ракет системами ПРО на певній висоті може призвести до падіння уламків у прикордонну смугу чи ще гірше – на територію західної частини України. Така ситуація вже мала місце у 1999 р. під час війни в Югославії, коли уламки бомб і бойові ракети падали на прикордонні території сусідніх держав. А що може бути в цих уламках? Не відомо. Якщо це буде ядерна боєголовка, то на додаток до того, що нам дав Чорнобиль, Україні загрожує ще більше забруднення території. Це також може бути будь- який вірус у випадку використання біологічної зброї…
У 1995 р. віце-президент Міжнародного банку реконструкції та розвитку Ісмаїл Серагельдін акцентував увагу на тому, що війни наступного століття будуть вестися не за нафту, а за воду. Також ректор Університету ООН Ганс Ван Гінкель указував на те, що міжнаціональні й громадянські війни через воду загрожують стати основним елементом політичного життя XXI ст. Проблему загострює і те, що політикам непросто встановити суверенний контроль над водними ресурсами. Майже кожна більш-менш велика ріка перетинає кордони кількох держав, кожна з яких готова заявляти претензії на її використання своїм сусідам.
За даними ООН, 47% земної суші, не враховуючи Антарктиди, забезпечуються водою з річкових басейнів, що належать двом або більше державам. У сучасному світі є вже досить багато осередків, де водні ресурси стали об’єктом напруженого протистояння. Водні ресурси України формуються за рахунок притоку транзитних річкових акваторій із зарубіжних країн, місцевого стоку і підземних вод. За багаторічними спостереженнями потенційні вітчизняні ресурси річкових вод становлять 209,8 км3, з яких лише 25% формуються в межах країни, решта надходить з територій країн-сусідів.
Прогнозні ресурси підземних вод становлять лише 21 км3. Затверджені експлуатаційні запаси підземних вод прирівнюються близько 6 км3.3 огляду на активне використання прісної води та екологічний стан водних ресурсів нашої країни, запасів води, гідної для використання, не так і багато. При цьому періодично виникають конфліктні ситуації на міждержавному рівні, безпосередньо пов’язані із забрудненням прикордонних рік: з боку сусідів. Розглянуті виклики і загрози у воєнній сфері на українському кордоні за певних умов можуть перейти у стан реальних подій з використанням зброї. А це вимагає їх обов’язкового враху вання в сучасній системі національної безпеки України.
http://nationalsecurity.org.ua/2012/09/%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%BD%D0%BD%D1%96-%D0%BD%D0%B5%D0%B1%D0%B5%D0%B7%D0%BF%D0%B5%D0%BA%D0%B8-%D0%BD%D0%B0-%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D0%BE%D0%BC%D1%83-%D0%BA%D0%BE%D1%80%D0%B4%D0%BE/
важливі інтереси людини, суспільства, держави від зовнішніх і внутрішніх загроз. Національні інтереси України формуються під впливом реально існуючих для неї воєнних небезпек і транснаціональних загроз, у тому числі й на державному кордоні. Державний кордон у силу своєї сутності концентрує у собі прояв багатьох видів загроз реальних і можливих, що зобов’язує сприймати їх адекватно рівню національної безпеки, результатам аналізу та прогнозування їхніх змін для ухвалення зваженого рішення щодо можливої протидії.
На сучасному етапі основними реальними та вірогідними загрозами національній безпеці України та небезпеками у воєнній сфері на державному кордоні відповідно до діючого законодавства потрібно вважати: посягання (потенційну можливість посягання) на державний суверенітет і територіальну цілісність; воєнно-політичну нестабільність і конфліктну сусідніх країнах, втягування в регіональні збройні конфлікти чи в протистоянні з іншими суб’єктами міжнародного права; нарощування іншими державами поблизу кордонів України угруповань військ і озброєнь, що призводить до зміни сформованого співвідношення сил; незавершеність договірно-правового оформлення та належного облаштування державного кордону; тероризм, створення і функціонування незаконних збройних формувань як на власній території, так і на території суміжних держав: недостатню ефективність існуючих структур і механізмів забезпечення міжнародної безпеки та глобальної стабільності; наростання світової проблеми щодо скорочення або обмеженості життєво важливих ресурсів. Класифікація воєнних конфліктів звичайно починається з територіальних суперечностей, що мають, як правило, прикордонний характер. Це відноситься, у першу чергу, до України, кордони якої у складі СРСР після Другої світової війни штучно змінилися за рахунок територій деяких європейських країн. Такими вони залишилися і після закінчення існування Радянського Союзу. Через відомі причини виникли й існують претензії, наприклад, з боку Румунії – члена НАТО – стосовно тих територій, які були анексовані на користь СРСР. У квітні 1993 р. Румунія направила до МЗС України офіційну ноту, у якій, посилаючись на розпад Радянського Союзу, проголосила неправомірним Договір про режим радянсько-румунського державного кордону від 27 лютого 1967 р. У наступному 1994 р. Румунія в одноособовому порядку підтвердила своє рішення прю денонсацію1 даного договору. Незважаючи на укладений базовий договір 1997 р. між: Україною та Румунією, президент Румунії Траян Бесеску відмовився визнавати північно-східні кордони своєї держави, закріплені Паризьким мирним договором 1947 р. Це заява стала лише черговим підтвердженням зовнішньополітичної лінії сусідньої країни на створення “Великої Румунії”, активним прихильником якої став Траян Бесеску.
Зазначений проект передбачає включення до складу Румунії всієї Бессарабії (тобто межиріччя Пруту й Дністра – а це Молдова й Буджак, що є частиною Одеської області України), Північної Буковини (територію якої займає Чернівецька область України). Таким чином, Бесеску привселюдно озвучив територіальні претензії державі-сусідові – Україні. Президент Румунії заявив про незгоду з принципом непорушності післявоєнних європейських кордонів – одним з основних у сучасному міжнародному праві. Взагалі румунська експансія має глибоке історичне коріння, однак поки не стала предметом занепокоєння, як і те, що аргументи, пов’язані з історією встановлення румунсько-українських кордонів, використовувалися в Міжнародному суді у Гаазі, де Румунія заперечувала проти виняткової належності українській стороні чорноморського шельфу біля о. Зміїний. Справа про делімітацію континентального шельфу й виняткових економічних зон України та Румунії в Чорному морі перебувала в міжнародному суді з ініціативи Бухареста з 2004 р. Нагадаємо, що о. Зміїний є територією України, що закріплено в договорі про добросусідство й співробітництво між Україною і Румунією у 1997 р. Румунська сторона звернулася до суду, оскільки наполягала, що о. Зміїний є не островом, а скелею. Разом з тим Україна доводила, що о. Зміїний все-таки є островом, і довжина української частини узбережжя напроти спірних територій становить 1058 км, а румунської – 258 км.
Відповідно, на переконання України, спірні території шельфу необхідно було розділити у пропорції 1 до 3: 53,3 тис. кв. км – за Україною, 21,9 тис:, кв. км – за Румунією. Сторони заперечували права на видобуток корисних копалин на площі 12 тис. кв. км. Гаазький суд своїм рішенням не погодився з доводами жодної зі сторін і самостійно провів межу економічних зон України та Румунії – у результаті вона пролягає приблизно по середині морської ділянки між територіями двох держав. Нова лінія враховує невелику територію навколо о. Зміїний розміром 12 морських миль, а потім проходить між берегом Румунії довжиною 248 км і українським узбережжям довжиною 705 км. Таким чином, відбулася зміна морських кордонів усупереч існуючим міжнародним угодам щодо їхньої незмінності. Серед претензій румунського інтересу – монополія на судноплавні канали в гирлі Дунаю та приєднання до території Румунії Молдови, бажано разом з Наддністрянщиною, незважаючи на те, що Придністровська Молдавська Республіка має загальні кордони з Україною, а також численне українське населення.
Існують територіальні питання до України з боку Російської Федерації. Між державами триває процес демаркації, що має непростий характер.
В обох республіках створені спеціальні прикордонні комісії для вивчення історичних документів, які уточнюють і погоджують пункти проходження кордонів між двома незалежними державами . Загальна довжина загальних російсько- українських кордонів складає 2 245 км, з них 297 км проходять по акваторії Азовського й 22 км – Чорного морів. Процес демаркації російсько-українського кордону досить складний, проходить повільно і навряд чи слід, очікувати його завершення незабаром. Спірним питанням у російсько-українських відносинах стало будівництво з боку РФ у 2003 р. дамби у Керченській протоці від Таманського півострова у напрямі українського о. Тузла всупереч існуючі у міжнародно-правовій практиці та наявній договірній базі між двома державами без попереднього інформування української сторони (сусідньої держави). Верховна Рада України у своїй постанові кваліфікувала ці дії з боку Росії як загрозу територіальній цілісності України. Взагалі конфлікти прикордонного характеру викликаються й можуть викликатися внаслідок порушення Гельсінської угоди (1975 p.), якою було закріплено непорушність післявоєнних кордонів. Зміни, які вже відбулися в Європі: об’єднання Німеччини, розпад СРСР і створення незалежних держав на його теренах зі своїми кордонами, розпад Чехословаччини і зникнення з політичної карти світу Югославії – зумовили перегляд територіальних і прикордонних питань з боку інших держав. Цим уже скористалася безпосередньо Румунія стосовно України й інших країн. Викликом воєнній безпеці України можуть стати збройні конфлікти поблизу кордонів України. До них слід віднести і грузинсько-осетинське протистояння (Південна Осетія), що виникло у серпні 2008 р. з ініціативи Грузії. У цей конфлікт безпосередньо втяглася Росія, військовий контингент якої проводив операцію щодо примусу Грузії до миру. Треба відмітити два факти.
Перший – Росія має свої інтереси на Північному Кавказі. Другий – Україна, на території якої базується російський флот, що брав безпосередню участь у цих подіях, побічно виявилася втягненою не у свою війну. І це відбувалося в умовах, коли оснащення й боєздатність наших Збройних Сил не йдуть ні в яке порівняння з рівнем грузинської й, тим більше, російської армії. Поставка озброєння одній з воюючих сторін також може стати загрозою воєнній безпеці України та створити проблемну ситуацію у сучасних умовах. Ще кілька років тому багато хто сподівався, що з настанням XXI ст. на нашій багатостраждальній планеті, нарешті, почнеться ера загального миру та злагоди, про що так довго мріяло людство. В овіяному мрією XXI ст. як ніколи гостро постала проблема міжнародного тероризму. Саме нове сторіччя, як відомо, почалося з широкомасштабних кривавих терористичних актів із численними жертвами: трагічний день 11 вересня 2001 р. в Нью-Йорку, події жовтня 2002 р. в Москві… Тероризм є суспільно небезпечною діяльністю, що полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, катувань, залякування населення й органів влади або здійснення інших зазіхань на життя або здоров’я ні в чому не винних людей або загроз здійснення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей. У сучасних умовах терористи значно частіше почали використовувати досягнення у сфері воєнних технологій, у тому числі автомобілі, начинені радіокерованими вибуховими пристроями; керовані камікадзе транспортні засоби різного призначення з вибухівкою на борту; вибухові пристрої, оснащені таймерами та датчиками, що реагують на зміну атмосферного тиску (для підриву літаків у повітрі) тощо. Кількість смертей сторонніх і випадкових осіб-не- комбатантів – значно зросла. Терористичні акти стають більше жорстокими та все частіше спрямовані проти мирного населення. Тероризм загрожує зламати досягнутий мирний порядок. Адже міжнародне право оперує категоріями держав і міжнародних організацій. Терористичні організації не є ні його суб’єктом, ні об’єктом. Тому загальноприйняті норми міжнародного права, що стосуються держав, деякою мірою суперечать здоровому глузду. Система міжнародного права, що існує сьогодні у світі, у протистоянні з глобалізованим тероризмом безпомічна і ефективних засобів боротьби з ним запропонувати не може. Так що небезпека для сучасного світу від терористів не тільки стає усе більше реальною – вона з часом ще і посилюється. Але покінчити з цим лихом тільки лише силовими методами, військовою силою – навряд чи можливо. Тут необхідно враховува ти низку факторів – соціальних, економічних, національних, релігійних, врешті – суто психологічних, аби своєчасно виявити небезпеку насильницьких дій.
Комплексний аналіз соціально-економічних, політичних і інших чинників існування загроз тероризму в Україні свідчить, що абсолютна більшість типів цієї небезпеки та її мотивів можуть бути актуальними для нашої держави. Рівень терористичних небезпек в Україні, який значно зріс через соціально -економічні прорахунку й політичну нестабільність, зумовив формування й посилення опосередкованих факторів герористич них загроз, За результатами проведеного соціологічного дослідження слід зробити висновок: про те, що суспільна думка не зовсім адекватно оцінює небезпеку тероризму в Україні. Визначальним напрямом загальних зусиль у цьому контексті мають стати своєчасне виявлення й усунення соціальних і політичний детермінант тероризму.
Існуюча система протидії тероризму в Україні передбачає необхідність тісної взаємодії відповідних структур різної відомчої належності. Кожне силове відомство на свій розсуд забезпечує спеціальні підрозділи по боротьбі з тероризмом у межах виділених бюджетних засобів, іноді на підставі залишкового принципу. Відсутність цільового фінансування й оптимального розподілу ресурсів, насамперед організаційних, кваліфікованого персоналу, технологічного досвіду унеможливлює оптимізацію стратегії боротьби з тероризмом. Україна бере активну участь у діяльності міжнародних структур у сфері протидії тероризму відповідно до підписаних міжнародних угод. Сучасні засади такої співпраці мають ґрунтуватися на єдиному розумінні змісту загроз тероризму, спільних цінностях, взаємній довірі, подібності правового регулювання й оперативної культури, а також передбачати мобілізацію всіх наявних ресурсів інтеграційних структур), щоб не допустити реалізацію загроз глобального тероризму як на регіональному, так і на міжнародному рівнях. Підтримуючи світову антитерористичну коаліцію, Україна потенційно може стати об’єктом терористичних атак, що підтверджує необхідність приділити увагу проблемам терористичної безпеки з боку держави й громадськості.
Проблему розміщення елементів системи ПРО в Європі слід вважати як виклик воєнній безпеці України. Дві держави – Чехія й Польща, керівництво яких висловилося у свій час за розміщення елементів ПРО на своїх територіях, знаходяться поблизу кордонів України. Ця проблема не може не турбувати нас, оскільки можливе перехоплення ракет системами ПРО на певній висоті може призвести до падіння уламків у прикордонну смугу чи ще гірше – на територію західної частини України. Така ситуація вже мала місце у 1999 р. під час війни в Югославії, коли уламки бомб і бойові ракети падали на прикордонні території сусідніх держав. А що може бути в цих уламках? Не відомо. Якщо це буде ядерна боєголовка, то на додаток до того, що нам дав Чорнобиль, Україні загрожує ще більше забруднення території. Це також може бути будь- який вірус у випадку використання біологічної зброї…
У 1995 р. віце-президент Міжнародного банку реконструкції та розвитку Ісмаїл Серагельдін акцентував увагу на тому, що війни наступного століття будуть вестися не за нафту, а за воду. Також ректор Університету ООН Ганс Ван Гінкель указував на те, що міжнаціональні й громадянські війни через воду загрожують стати основним елементом політичного життя XXI ст. Проблему загострює і те, що політикам непросто встановити суверенний контроль над водними ресурсами. Майже кожна більш-менш велика ріка перетинає кордони кількох держав, кожна з яких готова заявляти претензії на її використання своїм сусідам.
За даними ООН, 47% земної суші, не враховуючи Антарктиди, забезпечуються водою з річкових басейнів, що належать двом або більше державам. У сучасному світі є вже досить багато осередків, де водні ресурси стали об’єктом напруженого протистояння. Водні ресурси України формуються за рахунок притоку транзитних річкових акваторій із зарубіжних країн, місцевого стоку і підземних вод. За багаторічними спостереженнями потенційні вітчизняні ресурси річкових вод становлять 209,8 км3, з яких лише 25% формуються в межах країни, решта надходить з територій країн-сусідів.
Прогнозні ресурси підземних вод становлять лише 21 км3. Затверджені експлуатаційні запаси підземних вод прирівнюються близько 6 км3.3 огляду на активне використання прісної води та екологічний стан водних ресурсів нашої країни, запасів води, гідної для використання, не так і багато. При цьому періодично виникають конфліктні ситуації на міждержавному рівні, безпосередньо пов’язані із забрудненням прикордонних рік: з боку сусідів. Розглянуті виклики і загрози у воєнній сфері на українському кордоні за певних умов можуть перейти у стан реальних подій з використанням зброї. А це вимагає їх обов’язкового враху вання в сучасній системі національної безпеки України.
http://nationalsecurity.org.ua/2012/09/%D0%B2%D0%BE%D1%94%D0%BD%D0%BD%D1%96-%D0%BD%D0%B5%D0%B1%D0%B5%D0%B7%D0%BF%D0%B5%D0%BA%D0%B8-%D0%BD%D0%B0-%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D0%BE%D0%BC%D1%83-%D0%BA%D0%BE%D1%80%D0%B4%D0%BE/
Немає коментарів:
Дописати коментар