Сторінки

середа, 29 серпня 2012 р.

Україна інкогніта 2

Зелений Клин


"Це велике малоросійське село. Головна і найстаріша вулиця - Микольська. Уздовж всієї вулиці, по обидва боки, витягнулися білі мазанки, місцями й тепер ще криті соломою. Наприкінці міста, при злитті Раківки із Супутинкою, влаштований «ставок», біля якого мальовничо притулився «Млинок», так що виходила б цілком та картина, в якій «старий дід» в одній пісні бентежить «молоду дівчину» - «і ставок, і Млинок, і Вишневенький садок». Серед полтавців, чернігівців, київських, волинських та інших українців переселенці з великоросійських губерній зовсім губляться, будучи ніби вкрапленням в основний малоросійський елемент. Базар в торговий день вельми нагадує якесь містечко в Україні; та ж маса круторогих волів, ліниво пережовує жуйку біля возів, наповнених мішками борошна, крупи, сала , свинячих туш і т. п.; та ж український одяг на людях. Всюди чується веселий, бадьорий, жвавий малоросійський говір, і в спекотний літній день можна подумати, що знаходишся десь у Миргороді, Решетилівці або Сорочинцях часів Гоголя. " Це опис Уссурійська на початку 20 століття, одного з поселень Зеленого Клину, території проживання українців на Тихому океані. Клином українці називали земельний наділ на колонізованих землях. Зелений Клин з'явився в кінці XIX століття завдяки масовій імміграції українців на територію Зовнішньої Маньчжурії.

Переселення українців проходило не тільки в Канаду і Аргентину, але і на територію Зовнішньої Маньчжурії на береги Тихого океану. Імміграція почалася в 1883 році, коли було налагоджено регулярне масове переселення українських селян морським шляхом з Одеси до Владивостока на пароплавах Доброфлота. Під Владивосток перший пароплав, на борту якого знаходилося 724 переселенця з Чернігівської губернії, прибув 13 квітня 1883. Якщо російська колонізація Східного Сибіру проходила із заходу на схід, то українське заселення йшло у зворотному напрямку - зі сходу на захід. Коли ж крізь Сибір пролягла залізниця, кількість українських колоністів моментально збільшилася. Вони осідали на шляхах свого просування, поблизу залізниць та інших шляхів сполучення. У Примор'ї українці особливо щільно розселилися в басейні річки Уссурі і її приток. Територія розселення українських колоністів і отримала назву Зелений Клин.

Українці були одним з етносів, що заселяли і освоювали цю територію, яку українські переселенці називали Зеленим Клином. Загальна площа Зеленого Клину сягала понад 1 млн. кв.км. На півдні межа території країни проходила по річці Амур і Уссурі. На півночі вона була відокремлена від Східного Сибіру горами Станового хребта на кордоні між Якутією і Амурською областю. На сході береги Зеленого Клину омивають води Охотського моря і Татарської протоки, а на південному сході - Японського моря. У 1917 році на території Зеленого Клину проживало близько півтора мільйонів чоловік, з яких майже мільйон були українцями. Наступним за розміром етносом йшли козаки - забайкальські, амурські й уссурійські. Серед них було також чимало україномовного населення. Особливо їх багато було серед уссурійських козаків, значна частина яких поповнилася на початку XX століття кубанськими козаками. Останні були нащадками українських козаків і зуміли зберегти на Кубані українську культуру. Українці в Зеленому Клині були домінуючим за чисельністю етносом.

У роки Громадянської війни в Росії ці землі були охоплені боротьбою українців за створення незалежної держави. Поряд з Зеленим Клином використовувалися й інші назви цієї ж території - Зелена Україна й Нова Україна. Перший Український далекосхідний з'їзд відбувся в червні 1917 року в українській столиці краю - Микольську-Уссурійському (нині Уссурійськ). На з'їзді була сформована Далекосхідна крайова Рада. Одночасно в краї стали відкриватися українські школи, видаватися українські газети і книги. Найвідомішими були «Щире слово», «Українець в Зеленому Клині» у Владивостоці, «Ранок» в Хабаровську, «Амурський українець» в Благовіщенську і «Засів» в Харбіні. Лідери українського руху в Зеленому Клині на третьому з'їзді в 1918 році прийняли рішення боротися за створення незалежної Української держави на Тихому океані і формування Української армії Зеленого Клину. Управління цим процесом передавалося Крайовому секретаріату на чолі з Юрієм Глушком-Мовою.

Незабаром стали з'являтися й українські збройні загони. Під керівництвом генерала Бориса Хрещатицького (1881-1940) починається формування української дивізії. Генерал-лейтенант Російської армії Борис Хрещатицькій обіймав посаду начальника штабу російських військ у смузі відчуження Китайсько-Східної залізниці (КСЗ). На цій посаді він приступив на початку літа 1918 року до формування української армії Зеленого Клину. Однак адмірал Олександр Колчак, який взяв до того часу владу в свої руки і оголосив себе верховним правителем Росії, не знайшов спільної мови з лідерами українського національного руху. Коли на станції Ехо КСЗ почалося формування другої української дивізії, від адмірала Колчака був отриманий наказ відправити українські частини на антибільшовицький фронт. Борис Хрещатицький в армії Колчака брав участь у боях проти Радянської Росії, де дослужився до звання генерал-лейтенанта. У 1920 році він перейшов під командування отамана Григорія Семенова, якому Олександр Колчак передав всю повноту верховної влади на території російської східної окраїни. Незабаром глава Читинської окружної Ради Василь Козак від імені всіх українців звернувся до отамана Семенова з проханням надати українцям владу на місцях і допомогти організувати свою армію. Незабаром Семенов видав указ, в якому визнавав за українцями Зеленого Клину право на національне самовизначення. На формування української армії він виділили 14 600 золотих рублів і 10 вагонів борошна. У 1920 року Український крайовий секретаріат Зеленого Клину призначив Бориса Хрещатицького отаманом Далекосхідного українського війська. Одночасно він був керуючим відомством закордонних справ Забайкальського уряду Григорія Семенова і вів з японцями переговори про спільну боротьбу з Червоною Армією. Після поразки військ отамана Семенова та розпуску українських полків Борис Хрещатицькій емігрував в Харбін, а в 1924 році виїхав з Маньчжурії до Франції, де вступив у Французький іноземний легіон.

У період існування Далекосхідної республіки (1920-1922) українські національні лідери знайшли взаєморозуміння з боку японців і меншовиків, які очолювали Міністерство по національних справах. Законодавство Далекосхідної республіки, що регулювало міжнаціональні відносини, було одним із найдемократичніших для свого часу. Конституція Далекосхідної республіки і розроблений в Республіці "Закон про національно-культурні автономії" гарантували широкі права для національних меншин, що її населяли. Саме в Далекосхідній республіці вперше на Далекому Сході створюється мережа українських шкіл.

Восени 1922 року Далекий Схід перейшов під повний контроль більшовиків, почалися арешти лідерів українського національно-визвольного руху. Далекосхідна республіка була скасована, з встановленням в Примор'ї радянської влади всі українські організації були ліквідовані, їх керівники та активісти арештовані, а майно, створене копіткою працею, конфісковано. Тим самим організована українська громадська життя на Далекому Сході була припинена. Репресії проти українського громадського руху показали українському населенню, що українство новою владою не вітається, що це просто небезпечно, тим більше, якщо врахувати, що арештовувалися не тільки громадські діячі, але навіть вчителі українських шкіл. Десятки тисяч сімей, рятуючись від комуністичної диктатури, стали біженцями. Бігли українські селяни, а так само амурські та уссурійські козаки і торгово-купецький люд в китайську Маньчжурію. У Цицикарі, Харбіні, Мукдені, Калгані, Нанкіні, Кантоні з'явилися нові квартали, заселені українцями.

У Маньчжурії українська діаспора складала приблизно 20-30 тисяч чоловік і була зосереджена в містах - Харбіні, Мукдені, Дайпені. Також великі громади українського були в Шанхаї, де видавалися журнали - "Шанхайська Громада", "Український голос на Далекому Сході"), Циндао (друкували журнал "На Далекому Сході"), Тяньцзіні, Ханчжоу.

Після анексії Радянською Росією Далекосхідної республіки і репресій українських діячів Зеленого Клину центром політичної боротьби за інтереси українського етносу стала маньчжурська Окружна Рада в Харбіні на чолі з Петром Твердовського. У 1920-ті роки українська політична діяльність в Харбіні мала в основному культурно-просвітницький характер - діяли українські школи, театр, клуби, бібліотеки, видавалися газети і журнал, відзначалися значущі для українців дати.

В кінці 1920-х - на початку 1930-х років в Харбіні українці заснували Українську Національну колонії (УНК) на чолі з д-р Барченко, Український Національний Будинок (УНД), Союз укранських Молоді (СУМ), діяло товариство Просвіта на чолі з Іван Паславський, видавався "Український вісник" під редакцією Івана Світу.

Про український збройний опір радянській владі на Далекому Сході не йшлося. Але з 1932 року політична ситуація змінюється. У Москві перемогла політика російського великодержавного шовінізму. У Далекосхідному краї за кілька років було знищено все, що могло б нагадувати про українську культуру і мову. Навіть у паспортах майже всім українцям записали російську національність. Почалося зростання кількості українців, незадоволених радянською владою, в більшості своїй за рахунок тих, які бігли від голодомору, а згодом - і депортованих із Західної України.

У 1932 році Японія захопила у Китаю Маньчжурію і надала можливість маньчжурами створити власну національну державу Маньчжоу-Го, на території якої розмістилася мільйонна японська Квантунська армія. І хоча в Маньчжоу-Го проживало не дуже багато українців, місцева Японська військова місія надавала цим фактом велике значення. Японія в період між першою і другою світовими війнами проявила великий інтерес до української діаспори на Далекому Сході. У японської військової місії в Берліні був навіть спеціальний офіцер по зв'язках з українськими емігрантами. Спочатку японці налагодили контакт з гетьманом Павлом Скоропадським. У 1934 році в Харбіні на правах філії берлінської організації гетьмана Скоропадського була створена Українська військова організація «Січ».

Під час Другої світової війни союзником Японії були не тільки Німеччина, Італія, Фінляндія, Таїланд, але і національно-визвольні рухи ряду країн - Індії, Бірми, Філіппін, Індонезії. Український національно-визвольний рух теж став союзником Японії. Під час зустрічей з лідерами української еміграції японці говорили, що надії українців на незалежність України, що йдуть із Заходу, нереальні, і тільки на Сході існує можливість створення незалежної української держави. За планом керівника Японської військової місії в Маньчжоу-Го Камацубара, повинен бути отримати незалежність і Зелений Клин, який би орієнтуватися на тісний союз з Японією. Японська адміністрація Маньчжурії організувала в 20 км від Харбіна табір для українських біженців з Зеленого Клину. Розглядалося питання про створення української держави на чолі з отаманом Григорієм Семеновим. Потім японці переключилися на Організацію українських націоналістів (ОУН) - як більш активну організацію, які на Далекому Сході прагнули втілити ідею незалежної Далекосхідної Зеленої України.

Ці зміни підштовхнули до політичної активізації в 1930-х роках діяльності Української національної колонії (УНК) в Харбіні на чолі з Юрієм Роєм. УНК, яка налічувала близько тисячі активних членів, розробляла політичну програму на випадок успішного захоплення влади в Зеленому Клину, особливістю якої було об'єднання зусиль з козаками Далекого Сходу, насамперед з забайкальських, для створення єдиної держави і повної відмови від співпраці з російською білою еміграцією. Позначалися образи періоду громадянської війни та небажання російських емігрантів визнати українські права самостійної нації.

У своїй діяльності Організація Українських Націоналістів (ОУН) на Далекому Сході проводила власну політичну лінію, насамперед спираючись на власні сили. Взаємини між ОУН і Японією характеризуються активним співробітництвом у боротьбі проти комунізму, була домовленість про ведення спільної боротьби проти совдепії і про взаємонепоборювання. Полковник Євген Коновалець, почавши співпрацю з японськими військовими колами в боротьбі проти комунізму, вислав з Токіо в Маньчжурію членів ОУН з завданням налагодити зв'язки з українським населенням Зеленого Клину, з воїнами-українцями, службовцями в Червоній армії на Далекому Сході, з політичними в'язнями радянських концтаборів .

У 1937 році в Харбін прибули троє членів бойової групи ОУН під керівництвом Г. Купецького. На основі місцевих пластунських організацій вони сформували батальйон "Далекосхідна Січ", який регулярно проводив військову підготовку і був готовий взяти участь в бойових діях в Зеленому Клину. За задумом його командира Г. Файда та УНК, батальйон повинен був стати ядром майбутньої української армії Зеленого Клину. Всі ці дії отримали повну підтримку з боку японської військової місії в Маньчжурії та Генерального штабу Японії, які виділили УНК та батальйону "Далекосхідна Січ" приміщення в Харбіні і регулярно їх фінансували. Перед Різдвом 1942 року в Харбіні вийшла газета "Сурма" як офіційний орган ОУН на Далекому Сході.

В епоху міжвоєнної імміграції в Харбіні було засновано Українську Далекосхідну раду, яку українці між собою називали "Радою Зеленого Клину". З 1934 року в Харбіні заходами українського суспільства був налагоджений випуск україномовних радіопередач. До 1945 року видавалася газета "Український голос" і англомовний журнал "Голос України". У цей час з'являється широкий інтерес в Японії до української культури. У Країні Вранішнього Сонця навіть був виданий "Кобзар" Тараса Шевченка японською мовою.

Побоюватися того, що японці в разі захоплення Зеленого Клину, будуть на його території робити те, що німці на Україні, не доводилося. З одного боку, японці не вважали жодну з європейських націй неповноцінною, і завжди з великою повагою ставилися до тих європейців, які хотіли з ними співпрацювати. З іншого боку, досвід інтервенції в 1918-1922 роках і діяльності Далекосхідної республіки показав, що без тісної співпраці з місцевими діячами одними тільки каральними заходами Японії буде важко придушити повстанський рух і утримати під своїм впливом Зелений Клин.

Однак Новій Україні на Далекому Сході не судилося відбутися і в середині ХХ століття. У 1943 році після низки великих поразок німців в Росії і японців в Тихому океані, Японія остаточно відмовилася від військових планів проти СРСР. Після цього припинилося фінансування УНК і був розпущений батальйон "Далекосхідна Січ". У 1945 році Маньчжурію захопили радянські війська, і тисячу українців, які не встигли емігрувати, було розстріляно, а решту - відправлено в радянські концтабори, звідки мало хто повернувся живим.

Наплив українців до Далекого Сходу тривав і в радянський період - практично протягом усіх 20-80-х рр. ХХ ст. Українці в цей час прибували на Далекий Схід, рятуючись від примусової колективізації та Голодомору 1932-1933 та 1946-1947 рр., як в'язні ГУЛАГу та примусово депортовані, а згодом - в рамках організованого переселення до сільської місцевості, за оргнаборами для праці в морі, в рибній промисловості, за комсомольськими спорядженнями на будівництво промислових об'єктів, як військовослужбовці та молоді фахівці після закінчення вищих та середніх навчальних закладів, а також в індивідуальному порядку в пошуках романтики, або високих заробітків. Однак, унаслідок відсутності будь-яких можливостей для збереження національної ідентичності та задоволення національно-культурних потреб (національної школи, преси, професійних закладів культури) усі нові покоління українців, що постійно прибували в край протягом цих десятиліть, зазнавали неухильної русифікації, а їх діти, які вже народжувалися тут, у більшості ставали «росіянами».

Немає коментарів:

Дописати коментар